.

Партійні системи, партійна система України, виборчі системи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3105 14727
Скачать документ

Реферат з політології

Партійні системи, партійна система України, виборчі системи

План

Партійні системи: основні типи та особливості.

Партійна система України. Аналіз діяльності політичних партій України.

Виборчі системи: їх ознаки та різновиди.

1. Партійні системи

Здійснюючи взаємозв’язок між громадянами і державою, партії вступають у
контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення
способу цього взаємозв’язку партій використовується термін “партійна
система”. У найбільш загальному вигляді партійна система – це сукупність
зв’язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в
країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується
кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До
кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або
відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень
загальності між партіями.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють
такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших
партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва.
Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних
режимів.

“Уявна” багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що
реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі
діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім
комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну
роль КПК. Інша назва цієї системи – “система з партією-гегемоном”.

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї
характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з
якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на
виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії),
отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе
виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу
владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою
партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ
влади.

Система “двох з половиною партій”. Від попередньої вона відрізняється
тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може
сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така
модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є
Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі
третьої партії виступали вільні демократи, які об’єднувалися то з СДПГ
(1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали
правлячою партією, вступивши в коаліцію з “зеленими” (“Союз до зелені”).

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в
свою чергу, поділяються на такі:

• помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які
відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на
співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

• поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне
ідеологічне розмежування між партіями за шкалою “ліві – праві”,
відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення
недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

• атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність
значної кількості слабо пов’язаних між собою і з населенням партій (від
тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них
важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями,
багатопартійність може бути:

• Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об’єднуються в блоки і
йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою.
Наприклад, для Франції на двоблоковість, коли на президентські вибори
партії йдуть двома блоками – лівим і правим.

• Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з
партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб
самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки
союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості
депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі
партійні системи:

• системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна
модель партійної системи характеризується тим, що при рівних
можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення
протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад,
партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична
партія Японії, соціал-демократична у Швеції);

• система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30%
голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;

• система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка
функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність.

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу
політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний
спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з
іншого – для неї притаманні суттєві мінуси:

• призволить до надмірної сегментації електорального поля під час
виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах,
ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у
парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради
показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано
для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий
поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

• надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему
формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;

• сприяє появі феномену “безвідповідальної опозиції”, не маючи
можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати
популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим
самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного
життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу
єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи
викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її
негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на
політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки
практично неможливими серйозні претензії на владу з боку третьої партії.
Наприклад, починаючи з 1856 р., всі президенти США були республіканці
або демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який
вибирався як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти
прийняттю таких виборчих правил, які б “працювали” тільки на ці партії.

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні
традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності
політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і
діяльність партій, президентська або парламентська форма правління)
найбільше значення має виборча система.

2. Партійна система України

Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення
другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра
нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій,
об’єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово
став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий
Закон СРСР “Про громадські об’єднання”, який законодавчо закріпив
порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських
організацій та об’єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація
політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26
партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили
основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний
характер політичних об’єднань, “перехід в ідеології від
загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на
мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою,
широка підтримка громадян та ін.

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися
соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати.
Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати
функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії
України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не
стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього
впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної
однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні
відбувається через “дрібнопартійність “.

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в
суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей
суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе
лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами
суспільства.

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у
грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС)
характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату
приватної власності.

2. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це
період першої структуризації партій, прийняття Закону України “Про
об’єднання громадян”.

3. Етап передвиборчий – 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням
партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати
при збереженні мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної трансформації. Це період об’єднання мало чисельних
партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився
прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

5. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 – середина 1997 рр.).
Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною
реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та
вибори.

6. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 – весна 1998 рр). Формуються виборчі
блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються
партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому
законі.

7. Етап політичних компромісів (весна – осінь 1998 р.). Визначають сфери
впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради
України, парламентські розколи.

8. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 – осінь 1999 рр.). Підготовка до
виборів Президента України і пов’язаний із нею розкол партій на три
умовні групи: блок 1 – “Наш вибір – Леонід Кучма” з гаслами за
демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 –
об’єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до
минулого; блок 3 – партії, які відстоювали насамперед власні політичні
інтереси, проголошували “шляхи спасіння держави”, займалися політичною
саморекламою.

9. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 – осінь 2000 рр.)
Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської
більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

10. Етап передвиборчий – 4. Характеризується запровадження пропорційної
виборчої системи, прийняттям Закону України “Про політичні партії”,
розмежуванням партій у їх ставленні до “касетного скандалу”, порушень
громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори – 2002.

11. Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на
провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться
до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу.
Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним
використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних
партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. –
офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. – 39, 1997 – 46, 1998 52,
1999 – 70, на початку 2000 р. – 92, у жовтні 2000 р. – 107. На сьогодні
налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

• у багатьох з них відсутній свій електорат;

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• вкрай слабкі ідеологічні засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів
населення;

• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом,
часто з тіньовим;

• відсутність сталого співробітництва партій в головному – побудові
незалежної процвітаючої України.

3. Виборчі системи: їх ознаки та різновиди.

Виборча система у вузькому розумінні цього терміну — це спосіб розподілу
місць в органі державної влади між кандидатами залежно від результатів
голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть
відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається
історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями.
Як зазначають науковці, порівняно з іншими елементами політичної системи
електоральними правилами легше маніпулювати, вони дозволяють створити
перевагу кільком сильним партіям і звести нанівець роль дрібних партій
або навпаки дати останнім право на парламентське представництво.

Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів:
мажоритарної і пропорційної.

Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип
більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав
найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від
кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої
різновиди. При мажоритарній системі відносно їх (простої) більшості
обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше,
ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує
перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але
може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість
виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця
партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В
теперішній час ця система використовується у США, Канаді,
Великобританії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той
кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали
участь у голосуванні (50% плюс один голос).

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

• система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини
голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило,
беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що
дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або
відносне);

• альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату
парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за
кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ
тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо
жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого
підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а
голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім
виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг.
Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів
не набере абсолютну кількість голосів.

Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої
більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих
від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування у Чилі при
виборі депутатів парламенту).

Пропорційна система. Пропорційна система передбачає голосування за
списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є
вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система
(країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи
полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість
мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій
демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує
представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній
формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає
можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або
не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В
багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову
фрагментацію партій, вводячи “виборчий поріг” (бар’єр) — найменша
кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в
різних країнах це 2-5%. Існує багато варіантів пропорційної системи
голосування:

• система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль,
Нідерланди). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах
єдиного загальнонаціонального округу;

• система з регіональними партійними списками передбачає формування
кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);

• система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може
виразити свою перевагу окремим кандидатом, занесеним у партійний список.
Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної
важливості, і ті, що розташовані у кінці списку, мають менше шансів на
перемогу;

• система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати
перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити
розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування).
Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ
кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища
кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем
значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).

Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси й
мінуси.

Прибічники використання традиційних різновидів мажоритарної системи
голосування серед головних її недоліків виділяють такі:

• не відображає реального становища політичних сил в країні і не
забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті. В першу
чергу це поширюється на систему голосування в один тур, коли перемігшою
стороною є кандидат, що набрав менше половини голосів від загальної їх
кількості. Але навіть якщо одна сторона набирає 52%, проблема
зберігається – 48% виборців будуть позбавлені представництва. Бувають
випадки, коли “пропадають” до двох третіх голосів, поданих за
кандидатів, що не пройшли. Подібна ситуація може виступати джерелом
потенційних політичних конфліктів і сприяти активізації непарламентських
методів боротьби з боку сторони, яка програла;

• породжує диспропорції між набраними голосами і

отриманими мандатами. Наприклад, у 1997 р. на парламентських виборах у
Великобританії лейбористи отримали 64% мандатів, при цьому за них
проголосувало лише 44% виборців, консерватори отримали відповідно 31%
голосів і 25% мандатів, а ліберальні демократи – 17% голосів і всього 7%
місць;

• встановлює залежність результатів голосування від нарізання округів,
що може створити “спокусу” махінацій з визначенням їх кордонів і
чисельністю виборців для отримання виборчої вигоди;

• можливість переважання регіональних (місцевих) інтересів над
загальнонаціональними;

• призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності
проведення другого туру.

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

• забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;

• скорочує кількість “неврахованих” голосів виборців. Навіть при
використанні виборчого бар’єру рідко буває, щоб виявилося неврахованим
більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до
однієї другої;

• дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним,
релігійним);

• стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Але у цієї системи є слабкі сторони:

• слабкий зв’язок кандидата у депутати з виборцями;

• залежність депутата від партійної фракції у парламенті;

• породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між
собою і як наслідок – негативно впливає на стабільність роботи
останнього;

• сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління)
коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними,
ніж однопартійні уряди;

• потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих
списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

В деяких країнах (Німеччина, Болгарія) намагаються знайти компроміс між
двома системами виборів і використовують різні варіанти змішаної
системи, яка передбачає поєднання елементів пропорційної і мажоритарної
систем.

В політології активно обговорюється питання про вплив систем голосування
на конфігурацію партійної системи країни і характер міжпартійних
взаємовідносин.

Західний політолог Р.Кац, проводячи дослідження у Великобританії,
Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:

• пропорційне представництво сприяє прояву з боку партій більш
ідеологізованих і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах
відносної більшості;

• у двопартійних системах ідеологічні позиції партій поступово
наближаються;

• партії, які конкурують в малих округах, будуть переважно орієнтуватися
на персоналії лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих
округах, будуть схильні до проблемної орієнтації.

Французький політолог М.Дюверже вивів закономірність, яка отримала назву
“закону М.Дюверже”‘. Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної
більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох
великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть
прагнути до “корисного” (стратегічного) голосування, тобто голосування
за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані
за дрібні партії, “пропадуть”. В цьому проявляється своєрідний
“психологічний ефект” виборчої системи. Дрібні партії або приречені на
постійну поразку, або змушені об’єднуватися з однією з партій –
“фаворитів”. Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та
відносно стабільних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне
представництво сприяє формуванню багатопартійності, що складається з
самостійних і стабільних партій з жорсткою структурою Помічена М.Дюверже
закономірність не є абсолютною і передбачає виключення.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020