Реферат на тему:

Партійні системи. Громадсько-політичні організації та рухи

Партійні системи

Здійснюючи взаємозв’язок між громадянами і державою, партії вступають у
контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення
способу цього взаємозв’язку партій використовується термін «партійна
система». У найбільш загальному вигляді партійна система — це сукупність
зв’язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в
країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується
кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До
кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або
відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень
загальності між партіями.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють
такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших
партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва.
Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних
режимів.

«Уявна» багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що
реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі
діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім
комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну
роль КПК. Інша назва цієї системи — «система з партією-гегемоном».

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї
характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з
якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на
виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії),
отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе
виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу
владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою
партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ
влади.

Система «двох з половиною партій». Від попередньої вона відрізняється
тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може
сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така
модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є
Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі
третьої партії виступали вільні демократи, які об’єднувалися то з СДПГ
(1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали
правлячою партією, вступивши в коаліцію з «зеленими» («Союз до зелені»).

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в
свою чергу, поділяються на такі:

помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються
від інших орієнтованістю всіх існуючюс партій на співробітництво,
невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне
ідеологічне розмежування між партіями за шкалою «ліві — праві»,
відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення
недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність
значної кількості слабо пов’язаних між собою і з населенням партій (від
тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них
важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями,
багатопартійність може бути:

Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об’єднуються в блоки і йдуть
на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для
Франції характерна двоблоковість, коли на президентські вибори партії
йдуть двома блоками — лівим і правим.

Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з
партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб
самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки
союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості
депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі
партійні системи:

системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель
партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які
створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу
віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського
національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії,
соціал-демократична у Швеції);

система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30%
голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;

система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує,
як і описана вище коаліційна багатопартійність.

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу
політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний
спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з
іншого — для неї притаманні суттєві мінуси:

призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів.
Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є
гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у
парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради
показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано
для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий
поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему
формування стабільного і ефективного кабінету міністрів;

сприяє появі феномену «безвідповідальної опозиції», не маючи можливості
прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські
обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні
партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного
життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу
єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи
викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її
негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на
політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), роблячи
практично неможливими серйозні претензії на владу з боку третьої партії.
Наприклад, починаючи з 1856 р. всі президенти США були республіканці або
демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який
вибирався як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти
прийняттю таких виборчих правил, які б «працювали» тільки на ці партії.

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні
традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності
політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і
діяльність партій, президентська або парламентська форма правління)
найбільше значення має виборча система. Вплив мажоритарної і
пропорційної виборчих систем на характер партійної системи буде
розглянуто в лекції «Виборчі системи».

Громадсько-політичні організації та рухи

Громадсько-політичні організації та рухи — це добровільні об’єднання
громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної
активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх
багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей,
закріплених у їхніх статутах.

Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій
і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені
такими обставинами:

наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя;

загрозою війни з застосуванням зброї масового знищення;

дедалі більшим руйнуванням життєвого середовища людини — виникненням
екологічної катастрофи;

реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах
сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий
рівень людей;

актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості
й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя;

зростаючим культурним рівнем широких верств населення;

стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування
людей та сприяють їхньому об’єднанню.

Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної
людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в
повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за
неї роблять громадські об’єднання. Вони звільняють людину від
необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя,
самостійно вирішувати безліч проблем. Ціна, яку платить людина за краще
відображення й задоволення власних потреб та інтересів організацією,
полягає в обов’язку коритися встановленим у ній правилам. Членам
організації визначено різні ролі, що їх вони повинні виконувати, аби
сприяти успішному виконанню цілей усієї організації. В такий спосіб
обмежується довільний характер поведінки людини. Коли виникає потреба,
організація може вимагати підпорядкування власних інтересів громадським;
здійснення діяльності, в доцільності якої окремий член організації не
зовсім упевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій, властивих
організації (це, зокрема, можуть бути загальноприйняті зразки
поведінки).

Відзначають, що громадські об’єднання виникають здебільшого знизу, але
іноді й за ініціативою згори, створюються для реалізації різних потреб і
суспільних інтересів та діють в інтересах своїх членів. Громадські
організації та рухи — це спільна життєдіяльність людей, що передбачає
їхню взаємну залежність і потребу одне в одному та забезпечує збереження
й розвиток соціального організму. Це перебування людей безпосередньо в
колективі, соціальній групі, де здійснюються спільна діяльність,
спілкування, обмін послугами, користування спільними речами й
цінностями.

i

????!?і більшою чи меншою мірою всім громадсько-політичним об’єднанням
громадян — політичним партіям, громадським організаціям і рухам. Такими
принципами є: добровільність членства, виборність усіх керівних органів,
підзвітність і підконтрольність керівництва членам організацій,
гласність у роботі, колегіальність.

Громадські об’єднання найчастіше реалізують себе у вигляді формальних і
неформальних громадських організацій і громадських рухів. Формальні
громадські організації відзначаються своєю масовістю. Вони створюються
для реалізації довгострокових цілей як за ініціативою громадян, так і
державних органів. Їм притаманні такі риси: чітка структура; свій
статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах
суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний
адміністративний апарат.

На базі формальних громадських організацій часто виникають неформальні.
Неформальні громадські організації можуть бути як масовими, так і
локальними. Іноді їх важко відрізнити від господарських об’єднань,
кооперативів, хоча всім їм властиве соціальне спрямування, а також
відсутність офіційної реєстрації та чіткої програми; незалежність від
офіційних державних органів; діяльність на принципах самоврядування;
нетипові програми й нетипова діяльність. До неформальних організацій
можна віднести, наприклад, різні аматорські об’єднання, клуби авторської
та аматорської пісні, молодіжні організації, групи оздоровчо-духовних
систем.

Громадські організації та рухи мають різноманітні функції, їх можна
поділити на дві групи: функції, що їх громадські організації та рухи
виконують відносно системи влади в державі; функції, виконувані щодо
інтересів членів цих організацій та рухів. У першій групі можна
виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно
взаємопов’язані. Діяльність громадських організацій та рухів утримує
сучасні демократичні держави від надмірної централізації, відіграє
вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна організація
життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних
громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити
захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх
членів від державних структур. Це особливо важливо тоді, коли
законодавчий демократичний процес перебуває у стадії формування і коли
існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого ставлення
до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в
наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури
можливостей своїм членам вирішувати особисті проблеми.

Щоб розібратися в широкому спектрі громадських об’єднань, треба
зупинитись на їхній топології. Насамперед, громадські організації та
рухи можна поділити на традиційні та нові. До традиційних громадських
організацій і рухів відносять: профспілкові, жіночі, молодіжні,
економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, творчі,
оборонні, спортивні, туристські та ін. До нових соціальних організацій і
рухів належать: екологічні; альтернативні; громадської ініціативи;
національні.

Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи
діяльністю:

за економічними інтересами, зокрема, можна вирізнити організації
підприємців, що працюють за наймом, селян, представників вільних
професій, кооперативи, споживчі спілки;

за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного,
гуманітарного напрямів, релігійні;

за методами діяльності та правового-статусу: легальні та офіційні,
напівлегальні та неформальні (наприклад, масонська ложа);

за місцем діяльності, за місцем докладання сил у структурі політичної
влади: лобі, самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;

за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й
науково-технічні, опікунські, охорони здоров’я, природи, національні,
конфесійні, оборонні, спортивні й туристські.

В Україні станом на 2003 р. було зареєстровано майже 600 громадських
організацій. Беручи за основу дещо інші критерії, їх можна класифікувати
так:

соціально усвідомлені — жіночі (Союз українок, Союз жінок України та
ін.), молодіжні (Спілка українських студентів, Спілка незалежної
української молоді та ін.), економічні (Український союз промисловців і
підприємців, Загальноукраїнське об’єднання приватних підприємців та
ін.);

ціннісно орієнтовані: Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка,
«Просвіта», «Знання» та ін.;

соціально ціннісні: Федерація профспілок України, Національна
конференція профспілок, Всеукраїнське об’єднання солідарності трудящих,
профспілка «Єднання», Спілка офіцерів України та ін.;

асоціальні — мафіозні організації та подібні до них;

політизовані організації: Конгрес національно-демократичних сил,
Українська ліга християнської молоді, Молодіжний рух України та ін.;

політизовані опозиційні: Фронт трудящих України, Трудова Україна,
Громадянський конгрес України, Всеукраїнський робітничий союз,
Соціалістичний конгрес молоді України та ін.

Друга половина XX ст. ознаменувалася справжнім сплеском, потоком масових
рухів. Від громадських організацій рухи відрізняються такими
особливостями: відсутність чіткої організаційної структури; спільність
інтересів громадян, що приєднуються до рухів; наявність у них груп і
течій неоднакових політичних поглядів, світогляду, вірувань; відсутність
індивідуального членства.

Громадсько-політичні рухи можна поділити на дві великі групи: з чітко
вираженим політичним змістом і з переважно загальнодемократичним
змістом. Для політичних громадських рухів характерні такі риси: вони
користуються політичними засобами; беруть участь у боротьбі за владу;
беруть участь або справляють вплив на засоби здійснення влади.

Політичні рухи можна поділити на такі типи:

рухи, які виникли на класовій основі, — робітничий, селянський,
дрібнобуржуазний;

рухи, які виникли на класоподібній основі, — інтелігенції, військових,
докласових елементів;

міжкласові рухи — національно-визвольні, антифашистські й т.ін.;

політичні рухи, які виражають ставлення до наявного політичного та
економічного устрою, — консервативні, реформаторські, революційні,
контрреволюційні й т.ін.;

політичні рухи, що відзначаються ступенем і формою їхньої
організованості, — високоорганізовані, слабоорганізовані, стихійні.

Основними різновидами масових демократичних рухів є: антивоєнні — проти
загрози руйнівної війни; екологічні — на захист навколишньої природи та
умов існування людей; на захист демократії, прав і свобод особи;
статево-вікові — жіночі, молодіжні, дитячі, ветеранські тощо; професійні
— вчених, лікарів, інженерів, письменників і т.ін.; альтернативні.

Громадські організації та рухи виконують важливу роль у політичній
системі, в суспільно-політичному житті в цілому. Вони є своєрідною
з’єднувальною ланкою між функціонуванням державних органів і
відповідними діями населення країни.

Громадські об’єднання надають велику допомогу владним структурам у
виконанні функцій управління. Громадські організації та рухи привертають
увагу широких мас населення до гострих проблем, пропонують способи
вирішення проблем.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К.:КНЕУ, 1999. — 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ,
1999. — 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. —
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. — 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 3. Політична
свідомість і культура. — Львів: Кальварія, 1998. — 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. — К.: ІЗМН,
1997. — 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
— К.: Смолоскип, 1997. — 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. — К.:
МАУП, 1997. — 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. —
К.: АМУПП, 1997. — 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К.:
Либідь, 1997. — 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. — 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. —
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. — 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. — К.:
Вища школа, 1996. — 179 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. — К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. — К.: Українська перспектива, 1995. — 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К.:
Ватра, 1995. — 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. — К., 1994. —
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. — К.:
Генеза, 1994. — 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К.:
Либідь, 1993. — 191 с.

Конспект лекцій з курсу «Політологія» для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. —
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. — 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. — К., 1991. — 144 с.

Похожие записи