Реферат на тему:

Остапенко С.С. — керівник уряду УНР у 1919р. 

(1881 – 1937) (керував урядом: лютий – квітень 1919 р.)

 

Народився 1881 р. на Волині. 1909 р. закінчив екстерном Володимирський
кадетський корпус у Києві. У 1913 р. продовжив освіту в Київському
комерційному інституті, де до 1917 р. працював на посаді доцента. Входив
до УПСР. У подіях 1917 р. активної участі не брав.

У січні 1918 р. С. Остапенка включено як економічного радника до
очолюваної В. Голубовичем господарчої комісії української мирної
делегації на переговорах у Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія). За
рішенням уряду В. Голубовича 14 березня 1918 р. увійшов до комісії
М. Порша з товарообміну з Центральними державами, яка була утворена при
РНМ УНР і отримала досить широкі повноваження на переговори й підписання
умов. За часів гетьманату П. Скоропадського С. Остапенко від травня
1918 р. працював у складі економічної комісії С. Шелухина при
українській мирній делегації на переговорах з делегацією радянської
Росії у Києві.

29 січня 1919 р. С. Остапенка призначили міністром народного
господарства у складі першого уряду Директорії, очолюваного
В.Чехівським. Проте він не виявив себе досвідченим політиком.
В. Винниченко у своєму «Щоденнику» зазначав розгубленість С. Остапенка
під час загрози вступу до Києва радянських військ, згадував його скарги
на військових, заяви про те, що «більшість офіцерів люди підлі, тупі,
аморальні. Нема з ким армїї будувати».

Під час переговорів з французьким командуванням в Одесі у січні
1919 р. С. Остапенко залишався далеким від розуміння реальної ситуації і
тому після повернення звідти виявляв щиру впевненість у тому, що
«порозуміння з Антантою добігає щасливого кінця» і що треба лише
«скласти новий кабінет з поміркованіших діячів». Це свідчення належить
І. Фещенку-Чопівському, який у новому уряді С. Остапенка обійняв посаду
міністра народного господарства.

В умовах, коли провід УНР, залишаючи 2 лютого 1919 р. Київ, усі надії
покладав на продовження переговорів з Антантою, кандидатура на посаду
прем’єра колишнього есера, а на той час позапартійного економіста
С. Остапенка, який до того ж довів свою непохитну орієнтацію на
отримання допомоги з боку французького десанту на півдні, виявилася
більш ніж прийнятною. Доручення сформувати нову РНМ він отримав за
наказом Директорії 31 січня 1919 р. 9 Адже можливість продовження
переговорів з Антантою пов’язувалася з відставкою уряду українського
соціал-демократа В. Чехівського, який, як пізніше писав І. Мазепа, «не
відповідав моменту і тому не міг допомогти Директорії в політичній
ситуації».

Формування кабінету С. Остапенка затягнулося на два тижні. Його
затвердженню 13 лютого 1919 р. передував вихід з Директорії 11 лютого
українського соціал-демократа В. Винниченка і передача ним повноважень
голови С. Петлюрі. До кабінету С. Остапенка увійшли переважно
представники ліберально-демократичних партій, в тому числі портфелі
отримали соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, українські
народні республіканці, галицькі націонал-демократи та радикали,
представники СДРП «Поалей-Ціон».

Цей крок Директорії значно послабив її вплив у широких масах населення
України. Новий уряд бойкотували як більшовики, називаючи його
буржуазним, так і українські соціалістичні партії. Орган УСДРП
«Робітнича газета» 2 березня 1919 р. писала: «Всяке правительство, щоб
хоч день продержатись, мусить обпиратися на якісь громадські групи, на
партії. Коли правительству на чолі з п. Остапенком ні на кого обпертись
(і с.-ф. кажуть, що кабінет не їхній, і н. р., і с.-с.), то дозволимо
запитати, на яких таких силах стоїть п. Остапенко? Що це за незрівнянна
і не досягнута на всім світі політична еквілібристика, яка дає змогу
п. Остапенкові разом з 18-ма міністрами вільно літати в воздусі?» І
далі: «Входити в кабінет і разом з тим одхрещуватись од його політики,
хоч тую політику і творять в значній мірі с.-ф. … Ті партії, що
послали своїх представників у правительство, відповідальність за
політику не несуть».

Тим часом новий уряд розпочав діяльність з відмови оголосити закон про
трудові ради і одночасно розгорнув акції щодо ліквідації уже існуючих
трудових рад та рад робітничих депутатів як «самочинних і незаконно
існуючих інституцій». Робилися спроби реалізувати адміністративну
реформу. Закон, схвалений Конгресом трудового народу, характеризувався
як не до кінця продуманий і такий, що уможливлював невірне трактування
його на місцях. С. Остапенко намагався розширити компетенцію уряду,
добитися невтручання Директорії у діяльність РНМ та установ останньої.
14 лютого 1919 р. Директорія схвалила прийнятий РНМ «Закон про порядок
внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці» 15,
19 лютого 1919 р. – «Закон про вибори та призначення мирових суддів» 16,
а 24 лют. 1919 р. – «Закон про залишення за штатом урядовців і
співробітників державних установ, які залишались на території, зайнятій
більшовиками» (вони звільнялися з 1 лютого 1919 р.).

Нездатність нового кабінету міністрів оволодіти ситуацією дехто з
сучасників пояснював тим, що в умовах швидкої втрати території України з
відновленням на її частині влади рад, постійних переміщень і змін складу
уряду С. Остапенка ні останній, ні Директорія уже не становили єдиного
цілого. Частина урядовців перебувала на переговорах в Одесі, інші разом
з прем’єром перемістилися за Збруч. Розкололася й Директорія, сили якої
під час відступу на захід під тиском радянських формувань танули. В
результаті провід УНР безповоротно взяв «курс на антантівський десант в
Одесі». Директорія 17 лютого 1919 р. ухвалила постанову про направлення
туди міністра закордонних справ К. Мацієвича і товариша міністра
С. Бачинського з правом «заключати і підписувати умови згоди з
представниками держав Антанти від імені Директорії УНР». Цього ж дня
Директорія доручила голові РНМ С. Остапенкові налагодити зв’язки з
Державним секретаріатом Галичини.

На переговори з союзниками прем’єр С. Остапенко витратив майже весь
лютий 1919 р. і, незважаючи на негативні наслідки, продовжував вести їх
і в березні. 6 березня 1919 р. у Бірзулі делегація УНР складалася з
прем’єра С. Остапенка, генерала О. Грекова, товариша міністра
закордонних справ С. Бачинського та І. Мазепи. У відповідь на вимоги
французького командування делегація оголосила контрумови УНР: визнання
самостійності України й допуск делегації УНР на Мирну конференцію у
Парижі, визнання суверенності Директорії, сприяння соціальним реформам в
Україні, забезпечення повернення їй колоній у Сибіру, Чорноморського
флоту, визнання автономності української армії тощо. Утопічність
викладених претензій очевидна. Але уряд С. Остапенка продовжував вірити
в успіх, хоч йому й довелося залишити Вінницю і податися далі на захід.
Міністр закордонних справ К. Мацієвич на Трудовому конгресі у
м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.) 21–22 березня
1919 р. оптимістично доповідав про перспективи переговорів з Антантою.
Сам С. Остапенко знову виїхав на переговори, тепер до Румунії. І це
тоді, коли у Кам’янці-Подільському виник Комітет охорони республіки,
перед яким стояло завдання усунути діючий уряд УНР.

Тим часом в Україні ширився масовий рух протесту проти курсу Директорії
та уряду. Особливо рішуче вимагали змін українські соціал-демократи, які
виходили насамперед із врахування настроїв у республіканській армії.
Адже серед військових популярні були вимоги порозуміння не з іноземцями,
а всередині країни, зокрема з лівими есерами (комуністами) та лівими
українськими соціал-демократами (незалежними), які очолювали
повстанський рух. 10 березня 1919 р. ЦК УСДРП разом з однодумцями
передав у м. Проскурів (нині Хмельницький) Директорії «Доповідну
записку» з аналізом ситуації в Україні. Вони підкреслювали факт
відсутності допомоги з боку антантівського десанту на півдні і вказували
на те, що переговори з Антантою, «яка разом з російськими добровольцями
прямує до відновлення єдиної Росії, лише компрометує ідею української
державності в масах українського народу». Щоправда, припускалася
можливість погодження справ з союзними державами в разі негайного
надання ними допомоги урядові УНР у боротьбі з більшовиками. До УСДРП
приєдналася й УПСР.

Все настійнішими ставали вимоги повернення до уряду соціалістів.
Зрештою, 11 березня 1919 р. при Директорії зібралася нарада для
обговорення питання про припинення переговорів з Антантою. Українські
соціал-демократи для зменшення напруги в українському народі вважали
корисним тактичним кроком початок переговорів з більшовиками. Українські
есери акцентували увагу на тому, що республіканські війська «майже без
бою відступають головно тому, що їм доводиться битися з своїми ж
братами-українцями». Прем’єр С. Остапенко змушений був визнати, що
«селянин … не буде ніколи боротися з більшовиками, бо це не в його
інтересах». Посланці галицького уряду погоджувалися на контакти з
радянською стороною лише в разі повного краху переговорів з Антантою, у
що вони не вірили. Член Директорії соціаліст-самостійник А. Макаренко
заявив, що його партія не сприймає російських більшовиків, але
українські більшовики (УСДРП (незалежні)) її не лякають. С. Петлюра
відкидав ідею переговорів як з тими, так і з іншими, вважаючи, що
«український більшовизм – це мильний пузир, який існує лише в такій
мірі, в якій його піддержують російські більшовики». Він вважав можливим
продовжити боротьбу в разі утворення на місцях у згоді з Галичиною
трудових рад. Але проти цього рішуче виступав голова РНМ УНР
С. Остапенко.

Прем’єр продовжував віддавати перевагу зовнішній політиці, незважаючи на
складність ситуації всередині країни. Вже в останні тижні перебування
при владі він підписав постанову, затверджену Директорією 23 березня
1919 р., про направлення надзвичайних посольств до урядів Кубані,
Грузії, Республік Північного Кавказу. І це тоді, коли вже неможливо було
ігнорувати вимоги утворення коаліційного кабінету з участю соціалістів,
а також відповідної зміни політики і зміцнення фронту.

Зрештою, 5 квітня 1919 р. українські есери на спільній нараді з
українськими соціал-демократами, членами київського Трудового конгресу
та представниками уряду, незважаючи на відсутність прем’єра
С. Остапенка, який у пошуках «союзників» знову перебував на переговорах
в Румунії, порушили питання про відставку його кабінету і висунули
ультимативні вимоги щодо визначення взаємин уряду з Директорією та
реорганізації останньої. Після досягнення певного компромісу С. Петлюра
оприлюднив «Маніфест», у якому відзначив великі заслуги перед
українською революцією УПСР та УСДРП і цим мотивував необхідність
передачі саме їм державної влади.

9 квітня 1919 р. з’явився наказ Директорії про припинення діяльності
кабінету С. Остапенка. Того ж дня прем’єром призначили українського
соціал-демократа Б. Мартоса.

Після відставки С. Остапенко у 1919–20 рр. повернувся до викладацької
діяльності, посів професорську кафедру у Кам’янець-Подільському
університеті, читав курси статистики та демографії, а пізніше займав
професорські посади у навчальних закладах Харкова. В еміграцію не
виїхав. У 1937 р. його заарештовано і розстріляно.

Серед наукового доробку С. Остапенка насамперед слід згадати праці:
«Курс статистики і демографії» (1920), «Енергетика громадського
господарювання за 1913 та 1923 роки» (1925). Протягом усього життя
С. Остапенко залишався економістом-практиком, популяризатором знань,
співпрацював у кількох економічних виданнях, зокрема в журналі «Червоний
шлях».

 

Похожие записи