Основи етнонаціональної політики (реферат)

Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність з регулюванням відносин між етносами, що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації

На сучасному етапі розвитку України національно-етнічна сфера стає невід’ємним виміром суспільно-політичних реалій. У зв’язку з цим етнонаціональний розвиток українського суспільства потребує адекватного забезпечення політичними засобами і механізмами. Першочерговими потребами є:

наукове осмислення вітчизняної етнонаціональної самоорганізації, проблем національної державності й державного управління національною структурою;
формування соціально-політичних важелів розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин;
всебічний аналіз існуючих форм національного об’єднання і моделювання нових, їх реалізація в поєднанні з фундаментальними цінностями українського демократичного самовідродження.

Вирішення національного питання в Україні на сучасному етапі можна визначити як:

суверенізацію особистості, втілення в життя національних прав людини;
політико-правове закріплення демократичного розвитку української нації;
забезпечення колективних прав етнічних меншин.

Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне буття, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною формою створення можливостей для реалізації неповторності й самодостатності людської особистості. Етнонаціональна політика в Україні означає відродження й збереження духовної та культурної спадщини не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

Можливо, через те що Україна майже не має власного досвіду вирішення проблем відносин держави і нації, розв’язання національного питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вийшов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося само-ідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній цілісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цінностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенденцій.

За відсутності загальнонаціональної доктрини, етнонаціональної політики в Україні енергія національної самосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соціального та національного незадоволення, духовно-морального пригнічення, соціально-політичного розчарування.

Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення “держави-нації” до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української нації, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики означає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, державної ідеї — національній.

Культурницька спрямованість державної етнополітики межує з уникненням власне політичних проблем, висунутих етнічним відродженням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може

Призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмували процес розбудови української держави. У зв’язку з цим існує необхідність створити справді наукову прогностичну теорію, що відображала б реальні міжетнічні проблеми, передбачала, б забезпечення справжньої рівноправності, об’єктивного права народу на національне самоствердження.

Важливим завданням сучасної етнонаціональної політики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законодавчих, правових, політичних, економічних та ідеологічних. Її мета — формування суспільства, у якому гармонійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етнонаціональна політика буде засобом духовного розвою української нації, й соціального, економічного, політичного розвитку.

Це відповідно передбачає:

сприяння ефективному місцевому етнолідерству й ініціативі, розширення управлінських знань представників нової адміністрації, політичних та громадських діячів, доступ національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними;
забезпечення етнічної злагоди, народовладної множинності, багатоманітності культур, подолання етнічної недовіри;
підхід до етнонаціональних проблем, який сприятиме виробленню нових законопроектів у сфері національно-державного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, розвитку державного ладу, управлінської сфери;
зміцнення державності, територіальної цілісності, демократії, недопущення етнічних протистоянь.

Для цього необхідні мир у суспільстві, громадянська злагода загальнонаціонального характеру, що ґрунтуються на дотриманні й захисті прав людини, поважанні гідності особи та колективу, співіснуванні політичних, релігійних, історико-культурних поглядів та переконань, різних етнічних традицій та уподобань. Конкретні ознаки такої злагоди —

терпимість, порозуміння;
співробітництво, взаємодія всіх суспільних сил;
світоглядна множинність;
національна, соціальна, конфесійна толерантність;
цивілізовані норми взаємин між людьми.

Соціально-політичним наслідком втілення вищезазначеної мети мають стати:

забезпечення політичної злагоди, досягнення рівноваги, стійкого розвитку суспільства;
пошуки ефективних шляхів виходу з економічної й культурно-духовної кризи;
соціально-політичне єднання як запорука безпеки держави і громадянина;
піднесення духовності суспільства, забезпечення всебічного розвитку науки, культури, освіти;
утвердження у свідомості громадян людинолюбної моралі, толерантності, віротерпимості.

Гасла на зразок “держава над усе” суперечать і українській ідеї, і специфічній ролі України в європейській та світовій історії. Ця роль має духовний, культурно-мистецький характер і, за слушним спостереженням М. Бердяева, не пов’язана із зовнішньою державною могутністю. Відповідно до цього новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні унезалежненню особи, життєдіяльності української нації; утвердженню рівноправності та задоволення специфічних інтересів і потреб усіх етнічних груп в Україні, повному подоланню будь-яких привілеїв чи зверхності на національному ґрунті.

Державне та правове відродження етносів України, зокрема й українського, передбачає втілення таких основних завдань:

розробка наукової концепції про правовий статус національних меншин в Україні розкриттям змісту прав етносів (субетносів), співвідношення цих прав з “індивідуальними” правами та свободами людини і громадянина мало чисельних народів, національних меншин;
чітке визначення повноважень органів законодавчої та виконавчої влади України щодо створення умов для відродження, збереження та розвитку всіх етносів України;
правове забезпечення самостійності національних меншин у розв’язанні питань, що торкаються їх інтересів та вільного вибору ними шляхів свого національного відродження й розвитку.

При цьому слід уникати прагнення до одноманітності, наперед визначеного алгоритму розв’язання національних та соціальних проблем, централізованої упорядкованості й заформалізованості. Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики повинні виходити з необхідності досягнення її гармонійного ритмічного утвердження на всіх рівнях і потребах, забезпечення етнонаціональних інтересів українського народу.

Етнонаціональна проблематика вимагає переосмислення ситуації в контексті становлення української держави, усвідомлення того, що демократичні перетворення залежать не лише від стану економіки, а й від розстановки політичних сил та соціально-культурних чинників.

Вважливе місце в зазначеному контексті належить етнонаціональному чиннику, який суттєво впливає на досягнення загального добробуту, злагоди та партнерства, утвердження в Україні плюралістичного суспільства, якому властиві зростання значення прав особи та етносів, людини і територій, природної соціальності, духовності індивідуумів і форм їх відтворення. Такі пріоритети — вирішальна умова формування нової загальнонаціональної ідеї в Україні на початку XXI ст.

Проблеми співвідношення прав нації, громадянина та держави — основа національного відродження, стрижнем якого має бути загальнодержавна ідея. Отже, національне відродження і державне будівництво мають визначити діяльність державних і громадських організацій України.

Відродження та оновлення національного життя етносів України — невід’ємна складова формування громадянського суспільства, правової держави. Життя переконує, що енергія, творчий дух етносів не лише не затухає, але розвивається по висхідній. Важливо спрямувати її в русло творення. Всебічне врахування етнонаціонального буття народів, “відштовхування” від етнічного відродження, забезпечує етнонаціональне оновлення. Водночас важливо розвивати специфічні риси етносу та його потенційних можливостей на нових стадіях його поступу.

Врахування етнонаціонального потенціалу дає можливість:

у духовно-культурній сфері всебічно підтримати Відродження культурно-етнічної самобутності українського народу й етноменшин України, його морально-стичних норм; обґрунтувати (виробити) нові норми; сприяти ціннісно-культурологічному осмисленню фольклору, епосу та всього духовно-історичного надбання етносу; забезпечити оновлення й поглиблення мовно-культурних надбань; сприяти відродженню релігійно-етичних цінностей минулої історії етносу;
в економічній сфері забезпечити значне зростання виробничих сил суспільства, розвиток творчої праці людей, піднесення загального рівня матеріальних та духовних благ, техніко-технологічної творчості народу; вироблення нових поглядів на власність, способи трансформації господарської дбайливості, бережливого ставлення людей до природних багатств та природно-екологічного середовища; якісно нове піднесення працьовитості народу, розвитку творчого потягу до праці як джерела всіх багатств тощо;
у політичній сфері підтримати політико-демократичну творчість та суспільно-громадську активність етносу; сприяти оновленню критеріїв та рівня реалізації політико-державного унезалежнення етносу як історичного суб’єкта та всього українського народу; враховувати партійно-політичну структуру суспільства; створювати політико-юридичні установи національно-етнічної спрямованості; забезпечити нове прочитання минулого етносу з уточненням його походження та етнокультурного середовища;
у соціально-побутовій сфері сприяти коригуванню усталених комунікативних зв’язків, відновленню забутих народних звичаїв, традицій та норм побутового спілкування людей; забезпечити вироблення нових ціннісних орієнтацій способу життя групи та особи; сприяти підвищенню чутливості суспільної свідомості до соціальної справедливості, добра, доброчесності.

Етнонаціональна політика в Україні має ґрунтуватися на ідеології державотворення, поєднаній з розвитком та поглибленням національної ідеї. Ця політика неможлива без вироблення механізмів узгодження національно-специфічних інтересів українців, етносів та регіонів щодо тактики і стратегії розвитку держави.

Принципи національної політики — основоположні цінності (ідеї), реалізовані на всіх рівнях суспільства. До них належать:

повага прав людини та основних свобод, у тому числі національних, незалежно від статі, віри, соціального становища та регіону проживання;
рівні права етносів за різних форм їхнього самовизначення з обов’язковою умовою збереження соборності, державності;
рівні права і відповідальність районів та областей;
багатонаціональна єдність держави, її етносів та громадян;
розвиток багатонаціонального українського суспільства шляхом діалогу, відмови від застосування сили;
державна підтримка українського та інших народів, збереження їх культури, мови, традицій, середовища проживання;
створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод українців в іноземних державах.

Ці принципи взаємопов’язані та створюють органічну єдність, а реалізація кожного з них є умовою для реалізації інших. Утвердження передбачає: точне врахування конкретних історичних умов розвитку етносів та в цілому держави; створення загальновизнаних законних механізмів та норм, які забезпечували б втілення цих принципів у життя.

Етнонаціональна політика є галуззю внутрішньої політики, що забезпечує національну безпеку в сфері міжетнічних відносин та внутрішню стабільність країни. Вона охоплює проблеми етнічної регіональної політики та різноманітні чинники міжетнічних та міжнародних відносин. У перехідному суспільстві ними є:

ефективність системи державного управління;
конституційний лад і конституційні проекти його реформування (моделі державного ладу — федерація, унітаризм);
федералістські та регіонально-автономні політичні рухи;
етнонаціоналістичні політичні рухи та етнічне голосування;
сепаратистські рухи;
зовнішні чинники.

У сучасних умовах важливо з’ясувати, який суверенітет належить реалізувати в Україні — народний, державний чи національний? Вони не тотожні, бо кожний має власний суб’єкт: народ, державу, націю. Завдання — добитися їх органічного взаємозв’язку, усвідомлюючи, що державний та національний суверенітет є різними формами народного суверенітету. А це потребує забезпечення:

суверенітету української нації — національного суверенітету, тобто повновладдя нації у вирішенні всіх питань національного життя, зміцнення національної держави, гармонізації відносин з іншими етносами;
суверенітету української держави — державного суверенітету як верховенства, повноти державної влади України в межах її території.

Досвід сучасних країн свідчить, що принцип самовизначення етносів, нації реалізується в найрізноманітніших формах — регіональної автономії, культурно-національної автономії, наданні всім етнічним групам (етнічним меншинам) реальних можливостей для вільного розвитку.

Етнодержавознавчий підхід має реальну змогу поставити в центр етнонаціональної та державно-правової діяльності етнічну людину, її життя, честь і гідність, матеріальні й духовні блага, особисту недоторканість та інші права і свободи, закріплені у Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах з прав людини та в інших документах НБСЄ. Виходячи з цього, особистість і нація є рівними суб’єктами етнонаціональної політики, а національні права — невід’ємна складова загальновизнаних прав людини.

Важливою проблемою в етнонаціональному розвитку є права національних меншин. Часто їх розглядають як особливі права, інколи невиправдано прирівнюють до привілеїв. Насправді спеціальні права національних меншин відображають концепцію реальної, а не формальної рівності (тобто фактичної рівності, а не юридичної). Термін “спеціальні” означає, що певна категорія прав надається національним, етнічним групам з метою захисту їх культури, віросповідання, мови тощо.

Права національних меншин е водночас правами людини, адже тільки правовий режим, який гарантує основні права (для всіх) і спеціальні права (національних меншин), здатний створити справедливі умови для всіх груп, у тому числі й етнічних. Обидві групи прав важливі для розвитку національних меншин і не є антагоністичними: захист прав національних меншин не буде ефективним у державі, яка не забезпечує прав людини, і навпаки, певний обсяг гарантування однієї групи прав є необхідною передумовою для реалізації іншої групи.

Етнонаціональна політика одночасно із забезпеченням прав національних меншин має забезпечити життєдіяльність титульної нації. Тому важливо, щоб ознаки української ідентичності відігравали функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як цілісного організму, структуроутворюючої складової українського соціуму.

Невідкладними завданнями нашого часу є:

всебічне сприяння консолідаційним процесам у середовищі української нації, перетворення її на суспільний етносоціальний організм в українському соціумі;
вироблення і закріплення самобутнього стереотипу поведінки, світосприймання і світогляду, створення ефективної системи відтворення всіх рівнів суспільності — індивідуального, колективного, етнічного, національного;
подолання в розвитку українського суспільства комплексу меншовартості, вторинності.

Не менш значущими е перетворення національної самосвідомості на дійовий чинник державотворення, концентрацію національного “духу” в площині саморозвитку, самореалізації етносу, формування державницької волі народу, розбудову самої держави.

Державна етнонаціональна політика має стати важливим чинником реалізації одного з головних завдань держави: сприяти кожному з неукраїнських народів зайняти в процесі етнонаціонального пробудження те місце, яке б найбільше відповідало його об’єктивним потребам і одночасно зміцнювало б українську державність. Втілення такої політики має відбуватися через забезпечення національних прав, до яких належать:

Право на вільну національну самоідентифікацію. Згідно з ним кожна людина має право вільно обирати національну належність або ж визнавати себе особою без національності. Національність громадян деяких держав у державних документах не фіксується. Проте це не виключає можливості національних кадастрів (реєстрів), у які на добровільній основі може бути внесена певна особа з правом вільного виключення з них: Подібні кадастри складають з метою статистичного обліку національних потреб, для правозахисної діяльності.
Право народу (нації) на самовизначення. Всі народи користуються ним відповідно до міжнародних пактів про права людини. Це означає, що кожна людина має право вільно забезпечувати свій політичний статус, економічний, соціальний та культурний розвиток. В основі народу як суб’єкта самовизначення знаходиться, як правило, кожний етнос, з яким ідентифікується певна територія.
Право на національно-територіальну автономію. Ним користуються етноси, які з різних причин не можуть створити свою державність, а також народи (субетноси), що компактно мешкають за межами своїх державних утворень.

Національно-територіальна автономія передбачає створення національних адміністративно-територіальних одиниць з відповідними органами місцевого самоврядування, які з урахуванням місцевих особливостей у межах чинного законодавства розробляють і реалізують заходи щодо задоволення національних потреб населення. Нерідко право на національно-територіальну автономію піддається серйозній критиці, оскільки його реалізація містить потенційну загрозу цілісності держави (особливо унітарної).

Право на культурно-національну автономію. Її доцільність очевидна в тих випадках, коли національність, що компактно мешкає, не становить більшості населення регіону й у містах. У такій ситуації свої національно-культурні потреби субетноси забезпечують через діяльність національних громад (національно-культурних товариств, центрів, асоціацій) або ж спеціально обраних органів культурного самоврядування.
Право на захист від дискримінації за національною ознакою. Жодна людина не може бути обмежена в правах у зв’язку з її національною належністю. Як окрема людина, так і народ у разі дискримінаційних дій, геноциду щодо них мають право на повну і всебічну реабілітацію та ліквідацію наслідків цих дій.

Література

Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. – К., 2000.
Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К., 1997.
Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.
Брегеда А. Ю. Політологія: Навч. -метод, посібник для самост. вивч. дисц. – К., 1999.
Базар І. M. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія, праксеологія. – К., 1994.
Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.
Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.
Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі? – К., 1996.
Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.
Гелей С. Д., Рутар С. М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.
Пірен M. I. Етнополітика. – К., 1997.
Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter