Реферат на тему:

“Огляд правих політичних сил

в Україні”.

Колись (ще за часів Великої французької революції) прихильників різних
ідеологій умовно поділили на “правих” і “лівих”. Відтоді право-ліва
термінологія настільки міцно увійшла до нашого лексикону, що визначення
на кшталт “Він – правий” або “Він – лівий” сприймається майже як
свідчення кастової чи кланової приналежности (як-от: “Він – кшатрій”,
“Він – брахман”, “Він – Монтеккі”, “Він – Капулетті” etc.). І дуже часто
праві ображаються, коли їх називають правими, а ліві не відають, що вони
– ліві.

Але так вже сталося: про лівих останнім часом пишуть багато. Ліві стали
об’єктом дослідження політологів. Лівих використовують як розмінну карту
у президентських іграх. Лівою загрозою лякають. Про правих згадують
переважно в іронічних тонах. Ніби й немає у нас ніяких правих. Але ж іще
років п’ять тому правих розглядали як потужну політичну силу. То чому ж
вони перестали відігравати належну їм роль у суспільстві? Чому вони
зійшли на марґінес нашого політичного буття?

Пропонуємо розглянути цю проблему під різними кутами зору.

 

БРАК ЛІДЕРІВ

Правий рух в Україні дійсно не має лідерів – яскравих, харизматичних.
Останній претендент на харизму – В’ячеслав Чорновіл – не зміг вповні
стати національним лідером. Визнання, яке прийшло до нього після смерті,
поставило його у ранг національного героя, але не перетворило у
свідомості людей на національного лідера. Найвищий результат, якого
будь-коли добивався правий кандидат, це результат В.Чорновола на
президентських виборах 1991 р. – 25% голосів. Він цілком співмірний з
тими голосами, які традиційно здобувають під час виборчих кампаній
представники Комуністичної партії України – наймасовішої лівої
політичної партії.

Загибель В.Чорновола у 1999 р. та розкол Народного руху України призвели
до пошуку лідерів у правоцентристському середовищі. Відтак фракції Руху
очолили Геннадій Удовенко – професійний дипломат, екс-міністр
закордонних справ, та Юрій Костенко – екс-міністр екологічної безпеки.
Результати, які показали обидва лідери Руху (в сумі – ледь більше 3%)
були неспівмірними з тими, які показав єдиний Рух, очолюваний
В.Чорноволом, на парламентських виборах 1998 р. (майже 9%).

Українська республіканська партія – найавторитетніша у правому
середовищі політична партія на початку 90-х років – після двох розколів
також відійшла на марґінес політичного життя. Колишні
політв’язні-дисиденти, які гуртом руйнували совєцьку систему, не
витримали випробування незалежністю і перетворилися на суперників – і
Степан Хмара, і брати Горині, і Левко Лук’яненко. Жоден із них не зміг
стати лідером всеукраїнського масштабу.

Діячі з середовища еміґрантів – Слава Стецько та Микола Плав’юк –
прибувши в Україну після багатьох десятиліть вигнання замість
конструктивної діяльности зайнялися з’ясуванням старих суперечок: хто
більше винен у подіях 1940 р. і розколі ОУН – мельниківці чи бандерівці.
“Крайові націоналісти”, тобто, адепти націоналістичної ідеології
безпосередньо в Україні, протестуючи проти такої політики
екс-еміґрантів, розгорнули кампанію по створенню численних структур, які
вдалися до самоназви “ОУН в Україні”. Як правило, жодного впливу на
політичне життя ці структури не мали – окрім, звісно, галасу.

Християнський рух в Україні також не надто сильний, оскільки досі немає
людини, яка могла б стати безсумнівним авторитетом у середовищі,
близькому до християнсько-демократичних ідеалів. Віталій Журавський
надто офіційний, Стретович і Шишкін – надто невиразні. Українським
християнським демократам бракує постаті, рівної А. Шептицькому чи І.
Огієнкові. Рівно ж як націоналістам бракує людини рівня Є. Коновальця
(після загибелі якого лише О. Ольжич та Р. Шухевич мали реальний шанс
стати справжніми лідерами націоналістичного руху).

Соціал-національна партія України є надто радикальною і адто
незрозумілою для загалу. Останнім часом СНПУ зробила помітний крок від
романтизму до прагматизму. Однак розвинути цей напрямок без тісної
співпраці з офіційними державними структурами в Україні практично
неможливо. Тим більше, що середовище СНПУ не викристалізувало лідера
загальноукраїнського масштабу, який міг би стати певним магнітом для
електорату.

Абсолютно комічно виглядала така категорія правих, як українські
монархісти. Через розрізненість та наявність значної кількости
претендентів на український престол, а ще більше – через брак тривалої
монархічної традиції в модерній Україні прихильники тих чи інших королів
і князів взагалі не впливали на політичне життя України.

Два “патріархи” українського правого руху, які мають безсумнівний
авторитет і досвід, а також володіють потужними інтелектуальними і
ораторськими здібностями, люди, які за наявности більших політичних
амбіцій могли б претендувати на роль якщо не харизматичних лідерів, то
принаймні “сумління нації” (причому, успішніше, аніж, скажімо,
Солженіцин у Росії),– я маю на увазі професора Ярослава Дашкевича та
багатолітнього політв’язня Юрія Шухевича – розчарувалися у реаліях
сьогодення і вирішили самоусунутися від активної політичної діяльности.
Можливо, за нинішніх умов це єдино вірний хід: український народ,
очевидно, не дозрів до розуміння і усвідомлення ідеалів правого руху.

То чи потрібен мудрий пастир, коли немає пастви?

 

БРАК ІДЕЙ

Праве середовище в Україні дійсно не випродукувало нових, оригінальних
ідей. Правоцентристи переважно апелюють до ідеологічних схем,
напрацьованих кількадесят років тому в Европі, ідей, які у світі
вважаються вже застарілими. Ультраправі намагаються реанімувати
ідеологічні схеми Д. Донцова, при цьому забуваючи, що той жив і творив
не лише у 20 – 30-х роках, а здійснив еволюцію від переконаного
марксиста через інтегральний націоналізм до визнання демократії
західного типу. Ідеологічні потуги Д. Корчинського, які межують з
інтелектуальною провокацією, або писання соціал-націоналістів не
вражають і не викликають захоплення у більшости населення. Новітні
ідеологи самозаспокоюються: “Основну масу у нас становлять свинопаси та
гречкосії”, але не дають жодних реальних рецептів того, як перетворити
цих “свинопасів” та “гречкосіїв” на “козаків”.

Ще один гандж українського правого руху: “потік свідомости” українських
правих здебільшого спрямований у минуле. Праві часто люблять побалакати
про справи 30 – 40-х років, про героїчну боротьбу УПА, а на
Наддніпрянщині – взагалі апелюють до часів УНР і навіть козаччини. Гасло
В. Мартинця, кинуте ним у 1936 р. — “Забронзовуймо наше минуле” —
передбачало шанобливе ставлення до минувшини. Але не більше, аніж до
минувшини, до історичних уроків. Правий рух живе історичними реаліями і
намагається пристосовуватися до дня нинішнього з позавчорашніми мірками.

Праві досі не запропонували альтернативних урядовим програм економічного
чи культурного розвитку. Бунт проти засилля російської мови є
ситуативним і стихійним – праві сили виявилися безсилими (перепрошую за
каламбур) розробити програму чіткої українізації. Ліві, які здобули
владу в Україні у 20-х роках, були куди кращими українізаторами.
Принаймні, у той час з’явилася геніальна формула українізації,
запропонована М. Кулішем: “Українізація лише тоді переможе в Україні,
коли повії у Катеринославі пропонуватимуть себе українською”. Отже, була
мета. Нині праві переважно сповідують ірраціональну українізацію,
українізацію задля українізації. Відсутність мети призводить і до
нерозуміння необхідних засобів втілення програм. Скажімо, праві
здебільшого є або прихильниками “високої культури”, або споживачами
відвертого кічу з національним забарвленням. Такі жанри, як
бойовики/блокбастери, еротика, фантастика, детективи, горрор (фільми
жахів), фентезі (казкові історії для дорослих) тощо для прихильників
правої ідеї в українському варіанті не існують. Здається, українські
праві й надалі сподіваються на втілення однієї з програмових постанов ІІ
Великого збору ОУН: “Організація Українських Націоналістів бореться… за
новий героїчний зміст української культури”, хоча не помічають того, що
мають справу переважно з так званим “поколінням пепсі” –
демолібералізованим поколінням молодих людей, яким ближчий західний
стиль життя, аніж аскетизм дідів і прадідів. Тому, очевидно, варто
більше уваги приділяти розробці українського варіанту “пепсі”, що з
успіхом демонструє, скажімо, Росія. Націоналістичним иданням, скерованим
на виховання молоді, варто було б повчитися у таких попсово-політичних
видань, як “Сокол Жириновского”, де молодь знаходить цікаву інформацію,
а водночас ненав’язливо, на рівні підсвідомости всотує політичні ідеї.

Найгірше те, що праві усвідомлюють свою “правизну” лише на рівні
“антиросійськости”, хоча основне гасло “Геть від Москви!” вони перейняли
у лівих (націонал-комуністів 20-х рр.). Ототожнення націоналізму у всіх
його проявах і правизни, яке помилково склалося на початку 90-х,
призводить до серйозних непорозумінь. Скажімо, програми ОУН та її
епігонів є фактично лівими, оскільки соціальні мотиви у них відіграють
надзвичайно важливу роль.

Ба більше, проф. Я. Дашкевич кілька років тому охарактеризував мрію
українських націоналістів наступним чином: “Моноетнічна, моноконфесійна
держава з соціалістичним ладом”. У цьому випадку права, але проросійська
партія Громадянський конгрес України або та ж таки Партія слов’янської
єдности у нас сприймаються як ліві утворення (виключно через
проросійськість), хоча насправді є класичними правими партіями.

Антимодернізм, ретроградство сучасних правих в Україні не сприяє
притокові молоді в лави партій цього спектру. Тому більшість, як вони
самі себе іменують, правих партій в Україні поступово перетворюються на
“клуби для тих, кому за 50”. Тобто, праві партії в очах електорату
втрачають перспективу. Права ідеологія, традиційно спрямована в Україні
в національно-визвольне русло, після здобуття незалежности у 1991 р.,
виявилася безпорадною у процесах державотворення.

 

БРАК ЕЛЕКТОРАТУ

Фактично провальні для правих сил наслідки останніх виборчих кампаній
зумовлені кількома причинами.

По-перше, в Україні щойно починає формуватися стан власників – необхідна
передумова активізації та успішної діяльности правих партій.

По-друге, офіційна влада, заявляючи, що “національна ідея у нас не
спрацювала”, не вважає за потрібне сприяти зміцненню національних правих
сил.

По-третє, дається взнаки антимодернізм українських правих.

По-четверте, варто врахувати факт відсутности у правому таборі лідера та
популярних гасел.

На певному етапі Президентові стало вигідно одягати тогу “правого”
політика – аби піти по лінії протиставлення себе лівим силам в Україні.
Тому численні партії правого спектру за сценарієм, розробленим
аналітиками з Адміністрації Президента України, мали б або підтримати
Леоніда Кучму, або віддати свої голоси комусь із тих кандидатів у
Президенти, хто не становив загрози для Л. Кучми (Є. Марчука, Г.
Удовенка, Ю. Костенка). Таким чином, праві в Україні зіграли на користь
Л. Кучми, який ще на виборах 1994 р. розглядався як “найбільше зло” та
уособлення “лівої загрози” для України.

Українські націоналісти ще в роки II Світової війни зіштовхнулися з
лівацькою психологією наддніпрянців. Це зумовило певну лібералізацію
програмових засад ОУН у 1943 р. (оскільки з’ясувалося, що переважно
галицьке середовище Організації Українських Націоналістів жило хибними
уявленнями про більшість українського загалу, заради якого вони й
сподівалися здійснити революцію). У 1945 – 1946 рр. Іван Багряний в
умовах еміґрації найповніше акумулював досвід роботи на Наддніпрянщині і
створив Українську революційно-демократичну партію з виразно
лівоцентристським забарвленням. Багряний (сам виходець зі Східної
України) чудово розумів: соціальна база правих партій була ліквідована у
ході боротьби більшовиків проти куркульства.

Праві не змогли чітко окреслити своїх виборців. Їхній електорат є
переважно ситуативним і складається з людей, котрі сприймають ідею
державности на рівні modus vivendi, ветеранів визвольних змагань,
колишніх дисидентів та незначної кількости молодих фанатиків. Іншою є
ситуація на Заході України (у Галичині та на Буковині), де праві —
доволі потужною силою. Однак і тут ініціативу перехоплюють
правоцентристи, а класичні українські праві сходять на марґінес.

Доки праві в Україні не визначаться: на яку соціальну верству вони
насамперед скеровуватимуть свою діяльність, у якому середовищі
намагатимуться здобути максимальну прихильність – доти говорити всерйоз
про можливість підвищення симпатій до них з боку виборців буде
неможливо.

 

БРАК ЄДНОСТІ

У “Марші українських націоналістів” одна із строф починається словами:
“Доволі нам руїни і незгоди. Не сміє брат на брата йти у бій”. Однак
сама історія ОУН заперечила ці благородні слова – особливо, коли згадати
протистояння між прихильниками А.Мельника та С.Бандери у роки II
Світової війни та у повоєнний час.

Коли в Україні почалися демократичні процеси, конфлікт між кількома
фракціями ОУН, законсервований в умовах діаспори, перекинувся в Україну
– разом з інтерпретаціями історії ОУН пера П. Мірчука та З. Книша.
Ретельний і безсторонній аналіз діяльности ОУН показує, що обидві
концепції – і бандерівська, і мельниківська — позбавлені раціонального
зерна, оскільки є радше пропагандистсько-політичними, аніж науковими.
Попри це вони вже відіграли свою роль і відіграватимуть її надалі.

Дух розколу, виплеканий у діаспорному середовищі, зробив свою чорну
справу. В Україні він з’явився у вигляді прецеденту і поєднався з іще
одним фактором – традиційною рисою української ментальности: “Де два
українці – там три гетьмани”. Саме тому від початків українського руху
за демократизацію почалася хвиля незгод та розколів.

У 1990 р. в середовищі Української гельсінської спілки утворилася
структура, очолювана В.Чорноволом – Українська незалежна
видавничо-інформаційна спілка. Більшість членів УГС виступили проти ідеї
створення УНВІС, оскільки вбачали в ній можливість утворення певної
фракції в складі УГС, яка завдяки наявности матеріально-технічного
обладнання та поліграфічної бази могла б диктувати умови УГС загалом.

У квітні того ж року УГС перетворилася на Українську республіканську
партію. В.Чорновіл зі своїми прихильниками відмовився вступати в УРП.
Згодом він очолив Народний рух України.

У молодіжному середовищі також стався розкол: у Спілці незалежної
української молоді утворився очолюваний О. Вітовичем “Революційний
провід” СНУМ, який до кінця 1990 р. перетворився на окрему партію –
Українську міжпартійну асамблею, згодом перейменовану в Українську
національну асамблею (УНА – УНСО). Назовні монолітну структуру один за
одним полишають її члени – причому ті, хто займав чільні позиції: Юрій
Шухевич, Дмитро Корчинський, Олег Вітович…

Українська республіканська партія ділиться двічі – спершу від неї
від’єднався Степан Хмара з прихильниками, утворивши Українську
консервативно-республіканську партію, згодом – Микола Поровський із
братами Горинями, створивши Республіканську християнську партію.

Народний рух України пережив два розколи – спочатку від нього відійшла
група Лариси Скорик, що заявила про себе як Всенародний рух України, а у
1999 р. – група Юрія Костенка, яка сформувала Український народний рух.

Всеукраїнське об’єднання “Державна самостійність України” зазнало всього
лиш одного розколу. Але надто вже строкатим і розмаїтим виглядає табір
ультранаціоналістів: у 1995 р. кількість структур, які використовували
термін “націоналістичний” у своїй назві, зросла до 12!

Розкол пережила Демократична партія України, у якої на противагу В.
Яворівському з’явився новий, прагматичний і фінансово потужніший лідер –
Ганна Антоньєва.

Християнсько-демократичне середовище представлене нині чотирма
політичними силами – ХДПУ, УХДП, РХП та ХНС.

Соціал-національна партія України навіть попри свою нечисельність у 1997
р. пережила відхід від організаційних лав групи Ю. Криворучка, яка
начебто влилася в середовище Народного руху України.

Як результат – правий табір виявився роздрібненим і змарґіналізованим.
До того ж перед правими постала ще одна гостра проблема.

 

БРАК КОШТІВ

На початках процесів демократизації основні фінансові потоки в Україну
йшли переважно з-за кордону. Іноді суми, які потрапляли по цій лінії в
Україну окремим політикам правого табору, були особливо високими і
вимірювалися сотнями тисяч доларів. На початку 90-х років українці
відкрили для себе українську діаспору, яка у ностальгійному пориві
збирала кошти на підтримку тих чи інших партій і блоків, які стояли на
державницьких позиціях. Скажімо, у 1994 р. на виборчу кампанію одного
демократичного блоку лише з Канади було передано $1 млн. – на той час
(згадаймо, що середня місячна зарплата у 1994 р. становила $8 – 10) сума
просто фантастична.

Однак після утворення незалежної України допомога від Заходу почала
надходити переважно через державні структури, а не через середовище
дисидентів. Українська діаспора розчарувалася в українських партіях, що
стояли на державницьких позиціях. Тим більше, що було викрито кілька
випадків зловживання грішми, які надходили з-за кордону. Згодом українці
у діаспорі вирішили, що набагато вигідніше і безпечніше знати про
існування українських родичів теоретично, аніж мати з ними безпосередній
контакт.

Після 1994 р. стало очевидним, що українські політичні партії (якщо вони
прагнуть залишатися на плаву) повинні шукати внутрішні резерви – тобто,
спонсорів всередині держави. Народний рух України, зайнявшись пошуком
коштів, наштовхнувся на непередбачувані труднощі. У березні 1994 р.
внаслідок зухвалого пограбування офісу НРУ було викрадено частину
партійних коштів та голову Секретаріату Руху Михайла Бойчишина, який
зник без вісти. Згодом В.Чорновіл задля стабільности Руху намагався
укласти бізнесово-політичні угоди з Е.Гурвіцом, М.Бродським, В.Чайкою,
О.Іщенком та іншими, скажімо так, не бідними людьми. Зрештою, у 1999 р.
розкол Руху стався також переважно на ґрунті незгод щодо бізнесових
стосунків і заангажованости окремих членів НРУ у діаметрально протилежні
бізнес-структури.

Ангажування у політичні структури представників великого бізнесу зіграло
злий жарт із Демократичною партією України, яка спершу спробувала
працювати у тандемі з Ю. Зв’ягільським, а коли цей союз не приніс
жаданого ефекту на виборах 1998 р., лідер ДемПУ В. Яворівський пішов на
співпрацю з генеральним директором лікеро-горілчаної фірми “Артеміда”
Ганною Антоньєвою. Результат – як у відомій казці про Козу-Дерезу, яка
вигнала зайця з його власної хати.

Поступово під егідою окремих правих структур почали виникати фірми, малі
підприємства, інвестиційні компанії та товариства з обмеженою
відповідальністю. Але, якщо порівняти їх питому частку у загальній
кількості фірм, створених під політичним “дахом”, то легко побачити
більшу активність лівих (комуністів і соціалістів) у процесах
підприємництва. Загалом, більшість підприємців, які нині посідають місця
у Верховній Раді, пройшли у парламент за списками лівих партій – КПУ та
зелених.

Т. Стецьків писав, що “для повноцінного та успішного функціонування
політичних партій необхідні три умови: ідеологія, кадри, фінанси”.
Сучасні праві партії переважно не мають жодної із цих складових успіху.

Це ще одна з причин невдач правого табору.

 

“НОВІ ПРАВІ”

На початку 90-х років в Україні починає зароджуватися рух українських
“нових правих”. “Нові праві” – переважно молоді люди зі стійкими
ліберально-демократичними переконаннями та високим рівнем національного
самоусвідомлення, представники тих кіл, які на Заході прийнято іменувати
терміном yappy. Зазвичай вони є вихідцями із середовищ, далеких від
усвідомлення правих ідеалів. Значна частина цих молодих людей – колишні
комсомольські працівники, науковці, державні службовці, юристи.
Усвідомлення правих ідеалів прийшло до них еволюційним шляхом – шляхом
глибокого сприйняття і переживання.

Витоки середовища “нових правих” варто шукати і в т.зв. “демократичних
платформах” в КПУ та ЛКСМУ, і в опозиційних молодіжних формуваннях на
зразок “Студентського братства”, Української студентської спілки чи
“Товариства Лева”. У першій половині 90-х років відбувається своєрідний
компроміс між “вічними опозиціонерами” та колишніми комсомольцями. У
перших були ідеї та енергія, у других – кошти. Відтак виникає кілька
вдалих проектів, скажімо, “Партія демократичного відродження України” чи
“Трудовий конгрес України”. Ще однією складовою успіху цих партій стало
те, що в їх існуванні виявилися зацікавленими представники
воєнно-промислових та промислово-фінансових кіл: молоді прагматики, які
мали ідею та мету і знали, чого вони хочуть, не могли не привабити своєю
діловитістю, прагненням до конкретики, дієвістю. Основною метою “нових
правих” стали реформи задля добробуту в Україні та забезпечення умов для
виникнення стабільного прошарку власників як опори правого руху.

У 1994 р. під час виборів до Верховної Ради України більшість “нових
правих” зазнали поразки. Єдиним вдалим проектом середовища стало
громадське об’єднання “Нова хвиля”, яке провело у парламент п’ятьох
депутатів від Львівщини. Інші утворення (“Нова Україна “ та Українська
спілка промисловців і підприємців) зосередилися переважно на підтримці
кандидатури Л. Кучми на президентських виборах. Після його перемоги та
поразки “нових правих” на парламентських виборах починаються переговори
про можливість об’єднання зусиль задля створення потужної
правоцентристської партії. У 1996 р. ці переговори завершилися
утворенням Народно-демократичної партії.

Першою і головною помилкою “нових правих”, об’єднаних у НДП, стало те,
що вони повірили у можливість “ідеологічної асиміляції” державної
номенклатури в Україні у своєму середовищі, а тому оголосили “похід у
владу”. Похід у владу закінчився тим, що номенклатура захопила провідні
позиції у партії, нав’язала НДП імідж “партії влади”, а також почала
диктувати свої умови гри. Низький (порівняно) результат, показаний НДП
на парламентських виборах 1998 р. призвів до ескалації протистояння між
двома групами в середовищі партії – між “новими правими” та
номенклатурою.

У той час, коли більша частина “нових правих” оголосила про свій намір
“іти у владу”, інша частина середовища критикувала таку позицію і
відмовилася брати участь у проекті під назвою НДП. Ця група створила
партію під назвою “Реформи і порядок”. На виборах 1998 р. ПРП не
подолала 4%-го бар’єру, що спонукало її до пошуку союзників для
продовження політичної діяльности. Основним і найбажанішим союзником був
оголошений Народний рух України.

У травні 1999 р. “нові праві” покинули середовище НДП, віддавши його
повністю номенклатурі. У процесі подальших ідеологічних та політичних
пошуків “нові праві” з екс-НДП та “нові праві” з ПРП об’єдналися у єдину
структуру. До неї також приєдналася частина членів Демократичної партії
України, а також окремі обласні організації Ліберальної партії України
(ще один цікавий “правий” проект, який не зміг повноцінно “розкрутитися”
через загибель одного з його творців – бізнесмена і політика Є.
Щербаня). За умови збереження тісного блоку з Народним рухом України
теоретично виходить доволі-таки потужна сила. Додайте також і той факт,
що про своє бажання блокуватися з середовищем “нових правих” заявили
представники “класичних правих” – Конгресу українських націоналістів.

Частина “нових правих” на чолі з А. Матвієнком не взяла участи в
об’єднавчому процесі, а почала творити окрему структуру під назвою
“Відкрита політика”. Наприкінці 1999 р. на базі “Відкритої політики”
виникла Українська національна партія “Собор”, що претендує переважно на
голоси тих виборців, які на минулих парламентських виборах висловилися
за “Національний фронт”.

Середовище “нових правих” вже дало українському політикумові ряд
яскравих імен – В. Пинзеник, А. Матвієнко, Т. Стецьків, І. Коліушко, В.
Філенко, О. Ємець, С. Терьохін, С. Соболєв тощо. Наприкінці 1999 р.
“новим правим” на чолі з В. Ющенком було доручено сформувати Кабінет
Міністрів. Тобто, “нові праві” поступово перетворюються не просто на
потужну, а на провідну політичну силу, яка, можливо, через певний час
зможе посперечатися з олігархічними колами за вплив на формування
внутрішньої та зовнішньої політики України.

Наближається до “нових правих” за характером своєї діяльности партія
“Батьківщина”, очолювана віце-прем’єром уряду Юлією Тимошенко. Нещодавно
вона заявила про блок з Українським народним рухом. Таким чином, у
середовищі “нових правих” може виникнути кілька центрів тяжіння, що
вкрай небажано. Додайте до цього переліку ще такі маловідомі, але
потужні за фінансовими можливостями структури, як “Яблуко” чи “Молода
Україна” – і стане зрозуміло, що на правий фланг знову припадає надто
багато політичних гравців.

“Нові праві” роблять ті ж помилки, які свого часу зробили їхні
попередники з табору “класичних правих”.

Виникає запитання: чи то історія є поганою вчителькою, чи то ми — погані
учні?

І ще одне: чи готові українські праві до загального поправіння
політичних тенденцій в світі? Адже від стану, від якости українських
правих сил залежатиме і майбутнє України. Зокрема, її европейське
майбутнє.

Похожие записи