Реферат на тему:

Недемократичні політичні режими: тоталітаризм і авторитаризм

Поняття політичного режиму

Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в
політичному режимі. Політичний режим (у загальному плані) — це
сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження
політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної
влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній
країні в певний історичний період часу. Так, політичний режим кінця 80-х
pp. (так звана епоха «застою», що асоціювалася з іменем Л.Брежнєва) і
тим більше відрізнявся від режиму, встановленого в 30-х pp. Подібна
еволюція політичного режиму здійснювалася в межах радянської політичної
системи.

У політології існують декілька трактувань політичного режиму.

1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний
режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на
формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади
і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

Прослідковується тенденція ототожнення політичного режиму з формою
правління. Однобокість подібного підходу полягає в тому, що реальна
практика реалізації влади може протирічити закріпленим у конституціях
нормам, а сам політичний режим виражає собою більш широке явище, ніж
форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не
означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР
і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії
розглядаються як класичні прояви ліберальної демократії.

2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між
державою і суспільством, які склалися реально і необов’язково відповідно
до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами
політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на
соціальні обгрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і
народу.

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки
політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його
через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні
типи політичних режимів від інших.

Політичний режим включає в себе:

політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування
віддається перевага — прямим чи непрямим, насильницьким чи методам
переконання;

реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;

методи вироблення політичних рішень;

способи урегулювання конфліктів;

плюралізм, у тому числі наявність або відсутність легальної
(нелегальної) опозиції;

конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;

ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;

форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність,
мобілізована або автономна участь);

тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна,
ідеологічна тощо;

структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість
і закритість, канали рекрутування.

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу
знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається
влада.

Вищеназвані ознаки служать критеріями для виділення різних типів
політичних режимів. Спектр політичних режимів сучасного світу
розкривається в таких поняттях, як демократія, авторитаризм і
тоталітаризм. При визначенні сутності режиму акцент робиться на
протиставлення держави, з одного боку, і громадянського суспільства — з
іншого. Характер взаємовідносин визначається силою або слабкістю
громадянського суспільства. В умовах демократії суспільство має важелі
впливу на владу включно до заміни на чергових виборах. У недемократичних
режимах держава контролює і регламентує громадянське суспільство
повністю (тоталітаризм) або частково (авторитаризм). Більшість
політологів трактує тоталітаризм як злиття держави з громадянським
суспільством, що практично ставить під сумнів саму можливість існування
останнього.

Тоталітарні і авторитарні політичні режими: основні риси

Недемократичні режими виражені різними формами тоталітаризму і
авторитаризму.

У перекладі з пізньолатинської «тоталітарний» означає «як такий, що
відноситься до цілого». Зміст тоталітаризму обгрунтував ідеолог
італійського фашизму Дж.Джентіле, який закликав до тотального
підпорядкування людини державі і розчиненню індивіда в політичній
історії, оскільки все людське і духовне губить цінність поза державою. У
політичну лексику цей термін ввійшов після промови Б.Муссоліні 1925 p.,
в якій він використовує саме поняття «тоталітарна держава». В подальшому
опоненти фашизму вживають цей термін в негативному розумінні — як
протилежність демократії. Спочатку під тоталітаризмом розумівся
фашистський режим в Італії і націонал-соціалістичний рух у Німеччині,
але після публікації в газеті «Таймс» (1929), де давалася характеристика
радянського ладу, цей термін почали застосовувати і до політичного
режиму СРСР.

Хоча ще в кінці 30-х pp. були зроблені спроби наукового усвідомлення
тоталітаризму, найбільший вплив на суспільне уявлення про сутність цього
явища здійснили знамениті романи-антиутопії Є.Замятіна, О.Хакслі,
Дж.Оруелла. Роман Є.Замятіна «Ми» — це прогноз розвитку суспільства,
побудованого на засадах колективізму, де раціонально обґрунтовані всі
сторони життя, але де відсутній найважливіший елемент суспільства —
особистість (замість неї — номер). О.Хакслі в романі «О дивний новий
світ» показав повністю заорганізований світ, в якому потяг до досягнення
досконалої ефективності не залишив місця для особистої свободи. В
найбільш яскравій літературній формі технологія тоталітарної влади була
розкрита в романі Дж.Оруелла «1984».

З початку 50-х pp. з’являються наукові роботи, присвячені
політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів:
дослідження Х.Арендт «Походження тоталітаризму», сумісна монографія
К.Фрідріха і З.Бжезинського «Тоталітарна диктатура і автократія».
Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К.Фрідріхом і
З.Бжезинським, найбільш популярна в політології.

Нижче наведені шість базових характеристик тоталітаризму, сформульованих
К.Фрідріхом у роботі «Природа тоталітаризму» (1954):

офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського
існування і орієнтується на досягнення одвічних цілей, наприклад, на
створення досконалого суспільства;

масова партія, яка зливається з державною бюрократичною організацією;

монополія партії над ефективними засобами комунікації;

концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;

централізований контроль і керівництво економікою;

система терористичної поліцейської влади.

Вищезгадана модель тоталітаризму вимагає додаткового пояснення.
Встановлення диктатури однієї партії призводить до злиття партійних
структур з державними і до формування своєрідного феномена
«держава-партія». Сама партія монополізує право виступати від імені
всього суспільства. Одночасно відбувається «розчинення» громадянського
суспільства в державі, всі дозволені суспільні організації (профспілки,
молодіжні, жіночі організації) зобов’язані виступати своєрідними
«приводними ременями» в механізмі влади партії, приводити її генеральну
лінію в життя. На вершині піраміди тоталітарної влади знаходиться
харизматична фігура вождя (фюрера, дуче, лідера партії). Дії вождя і
партійна догма не підлягають критиці. Наприклад, у всіх школах Італії
висів портрет Б.Муссоліні з написом «Муссоліні завжди правий».

Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини,
включаючи сімейні відносини і сферу відпочинку. Як відзначила Х.Арендт,
при тоталітаризмі був реалізований принцип: «приватною особою
залишається тільки той, хто спить». Таким чином, для тоталітаризму
характерна загальна статизація — держава-партія здійснює тотальний
контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства в цілому і
окремого індивіда в тому числі. Тому серед політологів утвердилося і
більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все —
від виховання дітей до випуску продукції -контролюється з єдиного
центру.

Тоталітарні режими традиційно поділяють на «ліві» і «праві» форми.
Правий або право радикальний режим отримав розвиток в Італії з 1922 р. і
в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А.Гітлера. Ліворадикальний
(комуністичний) тоталітаризм утвердився в СРСР (класична модель — період
сталінізму з середини 20-х до середини 50-х pp.), в країнах Східної
Європи і Азії, на Кубі. Найбільш яскравий приклад тоталітаризму в Азії —
Китай періоду політики «великого стрибка» і «культурної революції» (50-х
— середини 70-х pp.), коли на чолі керівництва країни стояв Мао Цзедун.

Дві форми тоталітаризму відрізняються характером ідеологій (фашизм,
націонал-соціалізм, комунізм), в тому числі завданнями, які ставлять
перед масами партії — гегемони: досягнення «народного капіталізму» і
завоювання світового панування або побудова комуністичного суспільства і
світова революція. Є й інша відмінність: лівий тоталітаризм був більше
«добудований»: партія володіла монополією не тільки на політичну, але й
на економічну владу, що проявилося в повній або частковій ліквідації
приватної влади, зосередженні в руках держави основних засобів
виробництва, ліквідації ринку. В праворадикальних режимах збереглася
свобода підприємництва, однак це не виключало прямого державного
втручання в економічну сферу підпорядкування її завданням воєнного
виробництва, централізованого розподілення робочої сили.

Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму,
бачачи приклад останнього в Ірані періоду правління ісламського лідера
аятоли Хомейні (1979-1989), і в режимі, встановленому (тепер вже в
минулому) талібами в Афганістані.

O

&

gdI_v

&

gdI_v

&

&

&

gdI_v

аконодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не дає підстав
для їх ототожнення. Тому доречно зупинитися на відмінностях двох
режимів.

1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи
суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива
допускається тільки в межах створених «зверху» і «патронованих» партією
суспільних організацій. При авторитаризмі має місце обмежений плюралізм.
Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну
опозицію.

2. При тоталітаризмі ядром політичної системи виступає партія-гегемон,
яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі — сама держава (в
деяких випадках правляча еліта створює під себе «партію влади»).

3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує
дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на
виконання поставлених партією завдань. Для об’єднання народу навколо
влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні
для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює
утопічні завдання, «велике майбутнє» — комуністичний або расовий рай.
Одночасно створюється «образ ворога», яким виступають «реакційні класи»
або «нижчі народи», прибічники інших ідеологій. Теза про зовнішніх і
внутрішніх ворогів покликана виправдати жорсткі методи управління,
обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що
нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути
відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Інструментом
консолідації суспільства виступає релігія, націоналізм, традиції.
Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються
запропонувати масам «ідеологію розвитку», що пояснює завдання
економічної і соціальної модернізації суспільства.

4. Тоталітарна влада опирається на широку підтримку народу. Для такого
режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє
харизмою, йому приписуються надприродні властивості: непогрішність,
мудрість. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас,
як вибори, урочисті збори, «всенародні обговорення», мітинги. Особливо
часто використовував організацію масових маніфестацій і смолоскипову
ходу А.Гітлер. Він прекрасно розумів, що масою легше маніпулювати, тому
що людина, потрапивши в масу, часто губить здатність критично сприймати
інформацію, а його свідомість розчиняється в загальному колективному
настрої. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації
влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на
підтримку влади. Для цього режиму характерна деполітизація мас,
інферентне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки,
авторитарна влада знаходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих
підприємницьких прошарках, намагається використати історичні традиції
або націоналістичні гасла. Можливі випадки авторитаризму, що спирається
на харизму лідера.

5. Необхідно відзначити ще одну принципову відмінність режимів.
Авторитарний режим не намагається встановити тотальний контроль над
усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у
неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в
економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторитарні
режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай,
Сінгапур, Південна Корея, Чилі).

Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси
перехідного режиму — займати проміжне становище між демократією і
тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для
переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної
самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються
незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть
сформуватися політичні інтереси. При переході від тоталітаризму до
демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна
економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки,
реформи власності і формування на цій основі нових соціальних верств.

Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах. В історичному
минулому він виступав у формі древніх тираній, деспотій, абсолютних
монархій і у формі різних аристократичних режимів.

Виходячи з вищесказаного, є необхідність зупинитися на типології
сучасних форм авторитаризму. Залежно від того, на які соціальні групи і
інститути спирається влада, можна виділити такі форми авторитарного
режиму:

Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах
нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних
традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє
ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного
перевороту). Подібні режими — досить часте явище в Африці, латинській
Америці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, військові
можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства
(військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі).

Теократичний — з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна
навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до
лібералізації режиму.

Олігархічний — влада належить певним корпоративним кланам.

Вождистський (режим особистої влади), що опирається на авторитет
сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Основою для
виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для
країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї
незалежності або «модернізаційного прориву» (швидкого вирішення проблем
економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо
власної влади.

Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим,
встановлений С.Хусейном в Іраці, володів властивостями військового,
вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий
режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим
особистої влади А.Піночета.

Як видно, форми сучасного авторитаризму демонструють строкату картину.
Поряд з вищевказаними виділяють однопартійні і багатопартійні,
президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми
авторитаризму. Зрештою авторитарний режим може виступати у формі
реакційної диктатури або бути більш ліберальним. Останні форми
авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних
тенденцій.

Гібридні режими існують у різних формах і отримали різні назви:

«диктабланда» — режим, у якому відбулася певна лібералізація, але без
наступної демократизації. Хоча населенню надані певні права, але воно не
втягнуте в політичне життя, немає розвинутого громадянського
суспільства;

«демократ ура» — є елементи демократії (багатопартійність,
багатопартійні вибори), але немає лібералізації. Елементи демократії
носять формальний характер, а вибори покликані гарантувати перемогу
правлячої партії;

«делегативна демократія» передбачає встановлення сильної виконавчої
влади на чолі з президентом. Виборці делегують право приймати важливі
рішення не законодавчому органу, а президенту.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К.:КНЕУ, 1999. — 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ,
1999. — 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. —
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. — 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 3. Політична
свідомість і культура. — Львів: Кальварія, 1998. — 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. — К.: ІЗМН,
1997. — 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
— К.: Смолоскип, 1997. — 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. — К.:
МАУП, 1997. — 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. —
К.: АМУПП, 1997. — 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К.:
Либідь, 1997. — 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. — 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. —
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. — 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. — К.:
Вища школа, 1996. — 179 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. — К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. — К.: Українська перспектива, 1995. — 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К.:
Ватра, 1995. — 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. — К., 1994. —
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. — К.:
Генеза, 1994. — 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К.:
Либідь, 1993. — 191 с.

Конспект лекцій з курсу «Політологія» для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. —
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. — 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. — К., 1991. — 144 с.

Похожие записи