Реферат з політології

Націоналізм в історії

Почуття націоналізму живе в кожному повноцінному народі, воно властиве
кожній нормально вихованій і розвиненій людині. Ідея українського
націоналізму визріла з самого буття української нації, її історії. Вона
згуртувала українців розумінням єдності живих, мертвих і ненароджених
поколінь, зв’язаних спільністю походження, мови, історії, культури,
території і, головне, «тою містичною силою, котра зветься волею до
життя, волею творити окрему одиницю між расами»,– як каже визначний
ідеолог націоналізму Дмитро Донцов.

Націоналістичний рух завжди виходить з потреб Нації, він скерований на
захист її природних інтересів, на гідне утвердження Національної Ідеї в
світі. Бо кожен народ на землі зумів зберегти себе, захистити тільки
завдяки почуттю націоналізму, що завжди робило його сильним, здатним
створити і розбудувати свою національну державу як гарант стабільності і
міцності народу.

Ідея української Нації зродилася в давні віки Київської Русі. Тоді
українцями була створена величезна і могутня держава на Сході Європи,
яка підкорила собі багато інших народів. Її лицарський дух, висока
культура, християнські ідеї, що в той час поширюються на нашій землі,
витворили той незнищенний, колосальний фундамент духовності нашої нації,
який формував її обличчя, боронив перед чужинцями протягом віків. Хозари
і печеніги, половці і татари, тисячні орди жорстоких кочівників
переходили через нашу землю, палили і нищили її, але не змогли змінити
національної вдачі українця, не змогли викорінити з його душі
найсвятішого: вірності роду, Національній Ідеї.

Ця перша українська держава постала на грані двох світів: Європи і Азії,
християнського світу і поганського, мусульманського. Відтоді Україна
виконує свою місію: стояти на межі європейської цивілізації і хрестом і
мечем боронити її, заступати дорогу силам дикої Азії. Це – призначення
України.

Заволодівши величезними територіями, Київська Русь була тоді найбільшою
державою в Європі, українські князі не зуміли виробити чіткої системи
престолонаслідування і державоуправління. Тому невдовзі в країні
почалися міжусобні війни, запанували розбрат і розлад, або, як каже
літописець, «крамоли і котори» заповнили руську землю. Окремі князівські
династії почали вести політику відокремлення на своїх віддалених від
Києва землях. Так простір поглинув державницькі спроби київських князів.
Вже тоді намітилися ті нові центри, навколо яких згуртувалися землі
майбутніх нових країн. Полоцьке князівство стало осереддям Білорусі,
Новгород – купецької республіки на Півночі, Суздаль і Володимир –
пізнішої Московщини, найбільшого і найзатятішого ворога Української
Держави. Так самі українські князі і ті переселенці, що йшли на
Північний Схід колонізувати дикі землі, породили найлютішого противника
України. Змішуючись з місцевим угро-фінським населенням (черемса,
мурома, чудь, меря, весь) і поступово втрачаючи органічну культурну і
політичну єдність зі своєю далекою Батьківщиною, вони ставали чужими їй.
На жаль, цей колонізаційний прорив у глибини Азії не був настільки
єфективним, щоб перемінити духовність її народів і утвердити там ідею
Христа. Культура і дух українців розчинилися в безмежно рабській і
тупо-жорстокій психології угро-фінських племен. І незабаром, особливо
після татарського панування, у час Золотої Орди сформувалася на тих
землях чисто азійська держава, перейнята впертою ненавистю до Європи, її
культури,– Московщина, потім Російська імперія.

Як відомо, могутню князівську династію у Києві, що згуртувала Русь,
створили варяги, відважні лицарі зі Скандинавії. Саме з втратою духу
войовничості і дисципліни варягів-вікінгів пов’язують послаблення
давньої української держави. Великий український поет-націоналіст ХХ ст.
Євген Маланюк, оглядаючи роз дрібненість і слабість України в трагічний
час Батия, писав:

Коли ж чорною хмарою сунула Азія,

Табунами і гарбами рушила татарва –

Не єдиний варязький стяг, а численнії стязі

Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.

Найчорнішою сторінкою в давній українській історії стала ця татарська
навала середини ХIII ст. Українська земля спливла кров’ю. Та страшна
руїна, що прийшла з глибин поганської Азії, по суті, катастрофічно
визначила всю нашу подальшу історію, спрямувавши її на манівці рабства і
покори. Тоді було підірвано самі основи існування Нації: під корінь
знищено систему молодої української держави, майже повністю вигублено
головних носіїв державної і національної гідності – князів і бояр, їх
переслідували і вбивали з навмисною жорстокістю, розуміючи, що саме вони
творять хребет Нації, її культуру. Тоді ж, внаслідок небачених знущань і
принижень, в українському народі, серед значної його частини було
підтято почуття національної гордості, честі і мужності. У ті часи
вперше на нашій землі з’явилася така категорія людей, яка вважала за
можливе зректися національних традицій, лиш би мати змогу тихо собі
орати і сіяти під чужим мечем і владою. З’явилися оті «татарські люди»,
як називає їх літописець, яким байдужими були воля і честь, слава і сила
далеких предків. Лиш би спокійно і сито жити і дітей плодити, таких же
рабів, як і їх поганьблені історією батьки…

Ця немічність характеру супроводжує нас віками. Всі ті «бродники» і
«болоховці» в Литовську добу, підпанки-перевертні – за Польщі, те
«варшавське сміття», «грязь Москви», «німії, подлії раби»,– як називав
їх великий Т. Шевченко,– запоганили всю нашу історію своїм плазунством і
лакейством пред чужинцями. «Малороси» – таке завершене визначення
одержали в Московську добу ті, хто зрікається всього рідного, хто
назавжди втратив дух лицарства, почуття особистої і національної
гідності, хто встидається навіть своєї мови. «Татарські люди»…

Якою жорстокою та нищівною не була татарська руїна, все ж вона не зуміла
заламати до кінця національного характеру українців. Виснажене героїчним
опором українського народу, несчисленне татарське військо не змогло
перемогти нас остаточно, не змогло й продовжувати свою війну проти
Європи. На Заході України, в Галичині і Волині, поступово зміцнюється на
уламках колишньої Київської Русі Галицько-Волинська князівська, потім
королівська, держава. Вона проіснувала ще 100 років, до 1340 р., коли
помер останній галицький князь, бездітний Юрій-Болеслав. Скориставшись з
цього, його родич – польський король Казимир III Великий ввів свої
війська в Галичину. Якийсь час боярство ще пробувало організувати
боротьбу проти нього, але внутрішній розлад і деморалізація не дозволили
йому повести її успішно. Так перестала існувати остання українська
держава княжої доби.

На більшій території України, на Волині, Поліссі, Київщині, Поділлі і
Сіверщині залишки князів і бояр ще пробували підняти національний дух
народу протягом тих же ста років. Але в умовах страшного занепаду і
постійних наскоків татар їхні зусилля були марними. До кінця ХIV ст. ці
землі України перейшли під владу Литви.

Маленький, але завзятий литовський народ зумів витворити на той час
загартовану в запеклій боротьбі з німецькими хрестоносцями, войовничу
лицарсько-князівську верству, що принесла велику славу своїй країні.
Одне за одним підкоряли литовці князівства Білорусі і України. Часто
їхнє просування на Південь було мирним, шляхом династичних шлюбів і
союзів. Тому й перехід під владу Литви залишився в нашій історичній
пам’яті як явище досить спокійне і не вороже. Тим більше, що литовські
князі завжди і послідовно виступали проти татарського панування і врешті
зуміли згуртувати українських князів і народ на боротьбу проти
ненависного ярма.

1363 року литовський князь Ольгерд розбив татар на Синіх Водах, на
Поділлі, і скоро остаточно закріпив своє володіння Україною. Ще раніше,
у Х ст., давня українська земля – Закарпаття – перейшла під владу
Угорщини. У ХIV ст. в залежність від молдавських володарів потрапляє
Буковинська земля. Таким чином відтоді не залишилося жодного клаптика
української землі, де б існувала українська влада.

Литовський період в історії України характеризується значною
стабілізацією її внутрішнього життя. Поступово скріпилися українські
аристократичні роди – князі і бояри, почали активно розвиватися міста,
переживало піднесення народне господарство. Особливо виділяються Волинь
і Галичина – найбільш віддалені від загрозливого степу землі. Так як
литовські князі не порушували законів Руської землі, її звичаїв і
культури, не виступали проти православної церкви, часом самі приймали
нашу віру, і врешті визнали давню українську мову державною, панівною у
своїй країні, то на цю добу припадає час нагромадження
культурно-духовних сил українського народу. «Старовини не рухаємо,
новини не вводимо» – було їх гасло. Визнаючи права українських князів і
православної церкви, все ж Литовська держава залишилася чужою інтересам
українського народу, України. Щораз виразніше це почало проявлятися
після першої, Кревської, унії з Польщею в 1385 р., коли литовський князь
Ягайло був обраний польським королем. Відтак литовська верхівка все
більше набирала пропольського характеру.

Хоч як були ще неміцні українські князі і бояри, вони-таки здобулися
виступити проти литовської влади тоді, коли відчули тиск на православну
церкву і свої права. На той час вже було багато таких литовських князів,
які повністю або частково зукраїнізувалися, живучи на Україні. Таким був
і брат Ягайла – Свідригайло. Навколо нього і об’єдналися православні
українські князі у боротьбі за свою самостійність. У 1430-х роках
спалахнуло велике повстання на Україні і Білорусі, очолене Свідригайлом.
Однак завершилося воно поразкою від спільних польсько-литовських військ
і остаточним закріпленням в Литві пропольської партії князів.

На кінець ХV ст. Литовська держава, розкладена підступною політикою
Польщі, яка робила все, щоб її спочатку знекровити, а потім підім’яти,
знесилилась. Вона вже не здатна була боронити свої південні кордони, як
то було в часи славного князя Вітовта. Це відразу відчули кримські
татари, які в союзі з Москвою, своїм духовним азійським побратимом,
розпочинають активну війну проти Литви. Найбільше терпить від цього
український народ. Практично вся територія України зазнає тоді страшних
татарських спустошень. Горить Київ. Ці обставини стають причиною вибуху
останнього повстання українських князів за свою незалежність. Це сталося
на початку ХVI ст. під керівництвом князя Михайла Глинського. Але й це
повстання закінчилося розгромом. Так ніби було підведено підсумок
змаганням старої української аристократії за самостійність. Надалі вона
вже була неспроможна вести самостійницьку політику, боротися за
національні ідеали. Наступні десятиліття – це роки послідовного,
холуйського переходу князів і бояр в іншу культуру, спочатку –
литовсько-польську, потім – польську. Але це вже був час – ХVI ст.– коли
на історичну арену виходила нова верства національних героїв – козацтво.

У степовому порубіжжі віддавна, ще у ХIV–ХV ст., формувалися ватаги
відважних лицарів пригод, що мужньо боронили свій край. Ця земля була
головною ареною відвічного протистояння двох ворожих світів:
християнства та ісламу. Кочівники Криму стали тоді найнебезпечнішим
ворогом українського народу. Слово «ясир» – страшним символом тієї доби.

Козацька епоха – це найгероїчніший, найславніший період в історії
України. Тоді проявилися найшляхетніші риси вдачі українців: лицарство і
войовничість, зречність і посвята. Українці осягнули, здавалося б,
недосяжне: на кін світової історії знову повернувся в новій іпостасі
великий східнослов’янський народ. І з’явився він в блиску своєї сили і
героїзму, у безприкладному пориві до свободи і нового утвердження
власної Національної Ідеї. Перейнявши традиції боротьби від старої
аристократії, козаки невдовзі, за півтора століття своєї діяльності,
зуміли вибороти під проводом Богдана Хмельницького самостійну козацьку
українську державу. Символічно, що організаторами і натхненниками перших
їхніх походів проти татар стають представники шляхти (боярства) і
князівських родів: О. Дашкевич, П. Лянцкоронський, Б. Претвич, князі
Заславський, Збаразький, Ружинський і знаменитий Дмитро
Байда-Вишневецький, з ім’ям якого пов’язані великі звитяги козаків, що
отримали міжнародний розголос, чиї дії прозвучали грізним нагадуванням
всім про шалено-героїчний дух нових лицарів честі і шаблі. З того часу
почуття нескореності опановує молоду козацьку верству, котра стає єдиним
оборонцем українського народу.

Визначальною, фатальною подією в історії України стала Люблінська унія,
підписана 1569 року між Польщею і Великим Литовським князівством. З
одного боку, вона ніби-то формально закріплювала єдність цих двох
держав, яка реально поступово здійснювалася протягом попередніх 184-х
років, від часу Кревської унії – 1385 р. З другого боку, виявилася вона
хитрою маніпуляцією поляків, котрі фактично позбавили впливу литовську
знать, що мала самостійницькі позиції, і безпідставно привласнили своїй
короні українські землі. Так було відкрито широке поле дій експансії
ненажерливої польської шляхти, що тисячами посунула на Схід, у той
«єдиний рай на світі», як називала вона Україну, відкривши фантастичні
багатства цієї родючої землі і її працелюбного народу.

Відтоді почався новий етап боротьби українського народу у його
національному протистоянні польській агресії. На відміну від Литви,
Польща прийшла на українську землю зі своєю войовничою ідеєю панування,
з переконанням про свою національну і культурну вищість. Тому її
просування на Схід було підсилюване незмінним прагненням стерти з лиця
землі, перемінити чужу, українську культуру, українську національну
особливість. Цю величезну загрозу для свого майбутнього існування
відразу відчули всі верстви українського суспільства: князі,
духовенство, шляхта, міщани. І тому всі разом взялися за організацію
національної оборони. У багатьох містах: Львів, Остріг, Луцьк,
Перемишль, Брест, Люблін, Дрогобич, потім Київ (1615 р.), створюються
церковні братства. Братства займаються культурно-освітньою діяльністю,
при них діють друкарні, школи, влаштовані за тогочасними європейськими
зразками. Так плекається нова інтелігенція – носій і творець
національних ідеалів та вартостей. Все це надзвичайно зміцнює почуття
національної самосвідомості серед українців. Підкріплений козацькою
військовою силою, український національний рух набрав незабаром
гігантських масштабів і, врешті, перевернув співвідношення політичних
сил у всій Східній Європі.

Козацька доба – це потоки крові, пролиті за волю, це надлюдські потуги
виснажливої боротьби. Д. Донцов з захопленням так говорить про неї:
«Різнорідні постаті зродила та доба – позитивні і негативні. Але який в
тім усім був,– кажуть французи,– грандер, яка велич, який шляхетний
стиль життя! Все там було великого формату – і почування, і характери.
Нічого дріб’язкового, простацького, нічого з дрібноміщанського ідеалу
особистого добробуту. Все – іспит, все – проба, все – небезпека, і все –
боротьба. Великі проблеми, великі завдання і – люди тієї ж міри, щоб їх
розв’язувати. Скільки тоді розбурханий сухий наш степовий океан
виплеснув на поверхню пристрастної любові, безоглядної ненависти!
Скільки завзяття! Яке високе почуття чести! Яке благородство духа і
кріпость душі! («Правда прадідів великих»).

Повстання Косинського і Наливайка, Павлюка і Гуні, Тараса Трясила і
Остряниці відчутно і страшно струснули найбільшою тоді в Європі державою
– Річчю Посполитою. Крок за кроком, переступаючи через гори трупів,
залишаючи їх чорніти страшними людськими «опудалами», настромленими на
палі на шляхах коло Солониці і під Кумейками, йшов український народ,
його відважні лицарі-провідники до такої жаданої свободи.

Водночас продовжувалася боротьба на Півдні з мусульманським світом. Це
українські козаки на своїх бистрохідних чайках примушували панікувати
такий могутній турецький галерний флот. Це в розмахові їхньої лютості
горіли Синоп і Трапезунд. Це в пориві їхньої ненависті зотліла на
головешку грізна столиця работоргівлі на Чорному морі – Кафа.

Шляхетська верства видала тоді з-поміж себе і великого державного діяча
свого часу – гетьмана війська Запорозького Петра
Конашевича-Сагайдачного. Йому ми завдячуєм тим, що Україна, з
відновленим духовним і культурним центром – Києвом, отримала надійний
фундамент в багатьох ділянках суспільного життя, її народ наблизився до
своєї великої перемоги доби Хмельницького.

Час Б. Хмельницького, сама його постать стали в нашій історії
переломово-значущими. Це був злет великої сили духу народу, вияв таланту
його провідників і разом з тим час глибоко драматичний і нестійкий.
Перші звитяжні успіхи під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, коли
перелякана Польща була відкинута аж на Віслу, невдовзі змінилися
вичікуванням, нерішучістю, врешті зрадами союзників-татар. Невдала битва
в червні 1651 р. під Берестечком, назва цього містечка і до сьогодні
відлунює в серці кожного українця щемким почуттям історичного болю,
стала найтрагічнішим моментом великої війни. Т. Шевченко, ще раз
переживаючи її трагізм і осмислюючи всю фатальність в бутті Нації,
писав:

«Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле?»

«Почорніло я од крові

За вольную волю.

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили.

Та ще мене гайворони

Укрили з півночі…

Клюють очі козацькії,

А трупу не хочуть.

Почорніло я, зелене,

Та за вашу волю…

Я знов буду зеленіти,

А ви вже ніколи

Не вернетеся на волю,

Будете орати

Мене стиха та, орючи,

Долю проклинати».

Надалі, не зважаючи на великий талант Б. Хмельницького як державного
мужа, на геніальні зусилля його гнучкого, дипломатичного розуму, коли
він, некоронований, простий український шляхтич говорив нарівні з
королями, перекидав політичні прямування сусідніх країн, творив і
розривав цілі коаліції держав Європи і Азії,– події загалом розвивалися
для України фатально.

Наче ще одним знаменням цієї фатальності стала смерть старшого сина Б.
Хмельницького – Тимоша. Втілюючи міжнародну стратегію свого батька, він
героїчно загинув в Молдові, під Сучавою. Цей безстрашний і надзвичайно
енергійний молодий козацький ватажок обіцяв перерости у визначного
полководця і державного діяча. Це була надія Хмельницького і України.
Його смерть – це заламання цієї надії. Його смерть – це безвольний Юрась
Хмельниченко, молодший син гетьмана, на чолі української держави. Його
смерть – це смути і внутрішня боротьба на Україні протягом десятиліть –
в часи Руїни.

Ще не вмер великий гетьман – Б. Хмельницький – як з-під його владної
руки вилізла гадина національної зради. Дух раба ще жив, ще не
витравився з душі українського народу. Дух «татарських людей», вічних
холуїв і лакуз. Полтавський полковник – Мартин Пушкар підняв повстання
проти свого Гетьмана, проти України, коли довідався, що Б. Хмельницький
веде незалежну політику від Москви і вже підписав союз зі Швецією,
іншими країнами проти Москви і Польщі. Акт Переяславської ради був для
нього, виявляється, лише маневром у тій складній, підводній міжнародній
стратегії, яку він так спритно провадив. Побачивши в Москві тільки
відвічного азійського ворога, він годен був перетрощити її на жорнових
каменях своєї нової політичної тактики, підготувавши для цього величезну
коаліцію держав. (Швеція, Бранденбург, Молдова, Трансільванія, Волощина,
Литва, Персія). Але фатум не відпускав України. Передчасна смерть
Богдана Хмельницького зупинила цей новий виток національної боротьби,
зруйнувала мудрий план.

І хоча бунт Пушкаря був придушений, а сам він убитий, підступний і
пораженський дух зради і внутрішньої руїни почав поширюватися по
Україні. Та частина українського народу, яку більше вабило чуже стійло,
ніж власна держава і свобода, підняла голову і вже до кінця козацьких
війн не припиняла своєї чорної роботи на підрив і нищення Нації.

Переможець Пушкаря – Іван Виговський, талановитий і розумний політик, не
зважаючи на всі свої зусилля, (чого лиш варта блискуча перемога над
Москвою під Конотопом 28 червня 1659 р.!) не зумів приборкати остаточно
зрадливої природи свого народу. Відтоді «малоросійство» – ця ганебна
хвороба українського характеру переслідує нас, мстить нам. Завжди, у
найтяжчу і відповідальну хвилину, знаходяться серед нас такі, що
вважають за потрібне служити чужинцеві. Вважають за конче можливе
схиляти перед кимось голову, розбиваючи собі чоло в лакейському пориві.
Не можуть випростатися, стати вільними і гідними людьми, без страху
перед якоюсь Москвою чи Польщею. Ці «малороси» перетворили нашу історію
в плебейське животіння: в існування з ласки чужинця-займанця. Принижують
себе самі, і встидаються свого українства, і валяються, плазують перед
ворогом, лижучи його брудні чоботи, і отримують від цього якесь
дивовижне задоволення: задоволення раба, настільки ж підлого, наскільки
ницого.

Так розпочався один з найжахливіших періодів в нашій минувшині – Руїна.
Дух братовбивства запановує в Україні. У немудрій, надзвичайно затятій
війні між партіями козаків паде цвіт української Нації, безлюдніє
Центральна, Подільська Україна. Цю війну, переслідуючи власні інтереси,
розпалюють на нашій землі сусіди-вороги наші: Москва, Польща, Туреччина.
І завжди знаходилися такі серед нас, які більше хотіли жити і навіть
воювати з чиєїсь волі, не за свою ідею, не з опертям на власні сили. І
хоч ще з’являються такі непересічні постаті, як гетьман П. Дорошенко,
котрий палко жив мрією своєї самостійної держави, все ж демони розбрату
і нелюбові перемагають.

За два десятиліття після слави Хмельницького, Україна із суверенної
держави перетворилася в обплутану обов’язками і обмеженнями, розірвану
на Лівобережну і Правобережну, по суті, країну-невільницю своїх
сусідів-«доброзичливців», як вони себе часом називали. Так, загрузнувши
в міжусобних колотнечах, в гордині і владолюбстві всіх тих Брюховецьких,
Сомків, Тетерь, Самойловичів, Ханенків, Суховіїв, наша Батьківщина, так
і не спромігшись виступити єдиним фронтом, поступово занепадає в прірву
неволі.

25 липня 1687 р. гетьманом Лівобережної України обирають Івана Мазепу.
Гнучкий політик, людина великих обдарувань, він здійснив останню спробу
за козацької доби вирвати Україну з зашморгу, що накинула на її
незалежність Москва. Катастрофа, яка спіткала наш народ у 1709 р. після
Полтавської битви, фактично стала тією чорною і глибокою межею, що
відділила епоху бурхливих змагань за волю від понурих десятиліть
невпинного сповзання до рабства. Московський цар і його сатрапи на
помсту Україні влаштовують небачений терор українському народові,
намагаючись навіки зламати дух опору в ньому. Сумним символом тих
страхіть залишився в нашій історичній пам’яті спопелілий Батурин –
столиця І. Мазепи.

Прагнучи виїсти саму душу Нації, чужинці указом 1720 року забороняють
вживати українську мову в друці і на письмі, все має бути таким, як у
всій Російській імперії. Руйнується торговельний ринок краю, його
соціальні і господарські структури, система адміністрації й устрою. І
хоч якийсь час ще зберігається з формальним самоуправством гетьманська
влада, правда з перервами, все ж реальну політику Москви на Україні
визначала і втілювала сумнозвісна «Малоросійська колегія», орган нищення
та пригнічення краю. За кілька десятиліть Україну повністю перетворили
на глуху провінцію Російської імперії.

У другій половині ХVIII ст., коли прірва неволі, в яку потрапила Україна
внаслідок Переяславської угоди, стала очевидною всім, навіть
представникам промосковської партії, у середовищі козацької старшини
починається таємний рух за об’єднання зусиль для розриву з Росією.
З’являється геніальний твір з-під пера невідомого автора з цього
середовища – «Історія Русів», який стає ніби ідеологічним підґрунтям
українського самостійництва, далеким передвісником націоналістичних
ідей. Представники самостійницької партії серед аристократії виряджають
таємне посольство до Берліна на чолі з графом В. Капнистом з метою
домовитися з пруськими владними колами про союз проти Москви на випадок
повстання в Україні. На жаль, ці плани не здійснилися.

На Правобережній Україні до кінця ХVIII ст. панує Польща. У повному
засліпленні поляки продовжують свою шовіністичну політику нищення
супроти українства. Це й стало причиною вибуху великого повстання –
Коліївщини. І знову різанина і кров. Так відбивався український народ на
два боки від своїх історичних ворогів. Але, позбавлений сильної і
вольової, перейнятої глибоким і непорушним почуттям націоналізму і
чіткими ідеями національної свободи провідної верстви, знемагав. Не зміг
вистояти в історії. І хоч з’являлися з-посеред нього такі, як Гонта (дух
якого так хотів викликати пізніше Т. Шевченко),– не знаходили його
відчай боротьби і ненависть до ворога конкретного, більш ефективного
спрямування. «Гідра без голови» – так, словами А. Кисіля,
схарактеризував історію українського народу Д. Донцов. Hам завжди не
вистачало монолітного, стратегічного проводу.

На кінець ХVIII ст. український народ, як і інші народи, що були
пригнічені своїми сусідами і поставлені на грань остаточного щезнення
(болгари, серби, хорвати, словінці, румуни, чехи, словаки, ірландці,
фіни, литовці, латиші, естонці, албанці) був причислений до так званих
«неісторичних народів», як такий, що не спромігся на власну державу.

Однак, саме на цей період припадає глибше усвідомлення народами ідеї
Нації. Поневолені, вони міцно засвоюють думку про те, що кожна Нація
становить собою вселюдську вартість. Кожен народ зі своїми мовою,
звичаями, характером, поезією буття, мистецтвом, культурою становить
собою унікальний світовий скарб. Тому втрата будь-якої національної
культури є збідненням цілого людства. Поняття Нації, як найбільшої
вартості, найбільшої святості визріває в свідомості тисяч людей. Вся
Європа спалахує національно-визвольними рухами, повстаннями і війнами.

Одні народи, за більш сприятливих умов, при рішучому і дієвому проводі,
здобувають собі свободу і незалежність швидше (греки, серби,
чорногорці), інші пізніше. До кінця ХIХ ст. визволилися ще румуни,
болгари, угорці. Для багатьох час визволення прийшов лише після Першої
світової війни.

На початковому етапі українського відродження ХIХ віку національна ідея
плекалася майже виключно в колах аристократії – колишньої української
шляхти і козацької старшини, яка тепер носила титул «російського
дворянства». Перші українські письменники, що писали народною мовою,
були саме з цієї верстви: І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г.
Квітка-Основ’яненко. На превеликий жаль, ці нащадки козацької старшини
не зберегли ідеї української незалежності і самостійності, далеким і
чужим був для них дух козацької войовничості і гордості. Не дуже вабили
їх героїчні змагання «славних прадідів». Вони обмежувалися тільки
вимогами про культурну свободу, про можливість розвивати рідну мову і
мистецтво. Причому, вже тоді представники нашого початкового відродження
зрозуміли чомусь національну культуру досить однобічно: лише як
творчість одного класу, і то найпригнобленішого – селянства. Звідси і
пішли всі подальші біди нашого національного руху, його стагнація і
мілководність.

Духовний світ селянства – це в домінуючій частині духовний світ вічно
пригнічених, пасивних землеробів – «феллахів», «паріїв», як їх,
синтезуючи, називав ще Д. Донцов. Це ті, що тихо і покірно працюють на
своїх хазяїв, дуже рідко розрізняючи, чи ті хазяї свої, чи чужі. Такий
світогляд не міг зродити справжніх героїв і подвижників національної
боротьби, волячі ідеї вічно тихих і покірних не поривали за собою
найактивнішого елементу, що народжувався на українському ґрунті. Бунт в
селянському середовищі – це завжди виняток, а не закономірність. Все це
призвело до того, що переважна частина української молоді не йшла до
української справи, а ставала «російськими революціонерами». Практично
так було аж до національної революції 1917–20 рр., коли тільки якийсь
глибокий інстинкт національного самозахисту зумів зірвати ширші маси до
завзятої боротьби.

Позначилося таке «оселянювання» і на українській культурі, яку сприймали
і розвивали лише як культуру селянську: примітивну, простацьку,
етнографічну. Д. Донцов, осмислюючи цю фатальну проблему в нашій
національній ідеології, писав: «Культура, яка протиставляла св. Софії
народні дерев’яні церкви, козацькому барокко – селянські хати,
гетьманським килимам – народні, старій князівській чи полковницькій ноші
– народну селянську ношу, під назвою «національного костюму», героїчній
літературі Прокоповичів і «Слова о полку Ігоровом» – ідилії селянські
або утопії Квітки … така культура вела б тільки до обниження
загального рівня нашого культурного життя. Це було в літературі, в
мистецтві, в театрі пристосування до тісного духовного одягу і смаку
нижчої верстви, на яку орієнтувалася демократична інтелігенція,
орієнтація на хохла… Старій нашій культурі, історії, письменству
протиставляв той хохол свою «етнографію, фольклор і народне мистецтво»,
забуваючи, що вся та народна культура існувала і триста чи вісімсот літ
тому і в нас, і в інших народів, тільки що нікому і в голову не
приходило ставити це все над культурою національною або протиставляти їй
(«Дух нашої давнини»).

Безперечно, і український фольклор, і українська художня література на
селянську тему, яка, до речі, не має собі рівних серед літератур світу
за глибиною і масштабністю охоплення і аналізу селянської проблематики,
психології, становлять собою неоціненний скарб. Але таке зауваження на
психології та ідеях лише одного класу надзвичайно збіднювало,
послаблювало національний рух, національну ідеологію.

Великим промахом українського дворянства і його послідовників –
ліберальної інтелігенції – було й те, що вони добровільно відмовилися
від спадщини Київської Русі, розуміючи її як виключно російську. Власне
тут і полягав весь той глибинний конфлікт між москалями і Україною, який
робив нас непримиренними ворогами. Ідеєю Москви було вкрасти в нас
велику і славну історію давнини, привласнити її собі. Що й було зроблено
після того, як Москва утвердилася на Україні: переписували історію,
палили архіви, вбивали всіх, хто не погоджувався. Остаточно процес
«перебирання» собі нашої історії завершили у ХVIII ст. У знаменитій
«Истории государства Российского» H. Карамзіна навіть галицькі князі
називаються вже «російськими» князями. Таким чином, Москва пограбувала
не тільки багатства нашої землі, не тільки користала з матеріальних
продуктів, вироблених нашим народом, вона прагла виїсти саму душу
народу, позбавити його пам’яті, історії.

У відмові від давньої історії держави, від ідеї самостійності, у
лакейських проханнях дозволити лише «співати» і «танцювати» в
національних костюмах і проявилося оте «малоросійство», відвічна хвороба
рабів Росії. Своєму відвічному ворогові протиставляли наші «дворяни» не
безоглядну, фанатичну боротьбу, зі своєю Національною Правдою, з
нестримним бажанням перемогти, утвердити свою Ідею і Свободу у всій
повноті і величі, а компроміси, випрошування, задоволення малим.

І тому, коли до них, малих, прийшов Шевченко, вони злякалися його. Їм,
як згадували потім Квітка і Костомаров, волосся ставало сторчма, страх
проймав усю душу, коли чули його натхненні, пристрасні вірші. Вірші, що
двигтіли почуттями і духом біблійних пророків, які в ім’я Божої Правди
протиставлялися грізним силам світового Зла. Ці вірші будили таку ж силу
духу, поривали до такої ж фанатичної боротьби з царством Сатани. Але
такого духу не було в наших лібералів ХIХ ст. Вони не готові були
випростатися, сприйняти ту ідею безоглядної боротьби з позицій
Національної Правди, де Москва розумілася як найлютіший ворог, якого
треба було знищити до кінця.

Тарас Шевченко вийшов із самих низів, з селян-кріпаків. Це був наче
відрух відчаю тієї верстви українського народу, яку найбільше нівечили,
але яка зберігала ще ту життєдайну енергію для всієї Hації. З’явившись,
Т. Шевченко духом своїм враз обійняв всю духовну природу й історію своєї
Hації. Враз пізнав всю силу і слабкість її. Заглянув-бо в такі глибини,
яких до нього не сягав ніхто. І підняв в один момент свою Hацію до
вершин інших великих народів. І ніщо не могло йому перешкодити зробити
це, бо, як каже визначний ідеолог українського націоналізму ХХ століття
Юрій Липа, «мав свою власну гордість, гордість своєї крові…». А
гордість, твердить Ю. Липа, «найважніше почування для сили раси». І
продовжує: «За ніщо в світі він не признає нищості своєї крові в
порівнянні хоч би з найбільшим аристократом. Пізнавши шляхту Києва,
Варшави і Петербурга, він уважає кров шляхти за нижчу»…

Тарас Шевченко прийшов до свого народу як Месія. Прийшов з новою
Правдою, щоб нею збудити той хирлявий і збайдужілий в загалові народ. Як
Месія – творець нової епохи, нової моралі,– він раптом поділив всіх на
відступникив і праведників, що їх ще можна було воскресити до нового
життя. «Лиш по «правді-мсті»,– каже Ю. Липа,– мала розцвісти його раса».
Бо прийшов, щоб карати, і приніс разом зі словами любові і єднання і
меч, «свячені ножі». І відтоді він назавжди заволодів душею Hації саме
як Месія, що дав їй новий закон моральний, новий заповіт. «Хто хоче бути
українцем і втекти від нього – не втече. Хто хоче бути сильним в Україні
без нього – не буде. Він кермує Україною як король» – резюмує Юрій Липа.

Т. Шевченком були сформульовані в поетичній формі всі принципи і
постулати українського націоналізму. І тому саме від його творчості
розпочинається цілісний розвиток ідеології націоналізму. Всі ідеї Hації,
що з’явилися перед Т. Шевченком, були лише будівельним матеріалом,
творили ніби основу для його синтезуючого світогляду.

Це Т. Шевченко доглибинно збагнув всю велич і вартість козацького
войовничого героїзму, це він підніс ідею затятої боротьби з ворогом не
на життя, а на смерть. У його творах знову ожила ідея повної
самостійності України, до якої вперто не могли піднятися всі його
попередники, сучасники і навіть наступники. Вся Т. Шевченкова творчість
– це незнищенна, пориваюча віра в те, що:

Встане Україна

Світ правди засвітить

І помоляться на волі

Hевольничі діти.

Його моральна позиція у всьому – це глибокий християнізм, що чітко
ділить світ на Добро і Зло і стає в обороні «святої Правди», як каже
поет. Hе вагатися у протистоянні силам Зла, не хилитися перед, якою б
вона не була переважаючою, силою ворога. Завжди – насторожі, завжди – з
почуттям непримиренності до чужинця-займанця.

Це Т. Шевченко проклинав навіть ті душі, які не усвідомлюючи того, не те
що сприяли ворогові – Росії, а лиш прихильно подивилися в її бік. У
містерії «Великий льох» вже після смерті мучаться душі трьох дівчат. Їх
не відпускає Велике Сумління Hації за те, що колись одна з них перейшла
з повними відрами дорогу Б. Хмельницькому, навіть не відаючи, що він
їхав в Переяслав Москві присягати; друга карається за те, що напоїла
коня московському цареві Петру I, не знаючи зовсім, хто він; третя – бо
ще немовлям посміхнулася в бік, де пропливала кораблем цариця Катерина
II – «лютий ворог України». Страшної кари заслуговують, за Т. Шевченком,
ці смиренні душі. А якою ж карою маємо мстити ми відвертим, свідомим
посіпакам Москви? Її прислужникам, отим жалюгідним «малоросам»?

Т. Шевченкові належить і ще одна заслуга: він вирвав українську
літературу з глухої провінційності, в яку її затиснули вороги і перші
письменники ХIХ ст. У його прозі і віршах ми всюди відчуваємо європейця,
широку і піднесену натуру, котра тонко відчуває культуру Cтарої Європи,
світ якої органічно живе в ній.

Сам життєвий шлях Т. Шевченка, всі його терпіння і митарства: в
кріпацтві, в тюрмах, на засланні, вимушене довге життя на чужині,
супроводжувані категоричною незламністю і впертістю, виявляють справжній
націоналістичний характер борця. Цей дух непохитного, затятого українця,
що, з підірваним здоров’ям, з постійною думкою про розтоптану,
поганьблену Батьківщину, блукає вулицями столиці ворожої імперії,
передано в одному з останніх віршів:

Якось то йдучи уночі

Понад Hевою… Та йдучи,

Міркую сам-таки з собою:

«Якби-то,– думаю,– якби

Hе похилилися раби…

То не стояло б над Hевою

Оцих осквернених палат!

Була б сестра, і був би брат,

А то… нема тепер нічого…

Hі бога навіть, ні півбога.

Псарі з псарятами царять,

А ми, дотепні доїжджачі,

Хортів годуємо та плачем».

Отак-то я собі вночі,

Понад Hевою ідучи,

Гарненько думав. І не бачу,

Що з того боку, мов із ями,

Очима лупа кошеня –

А то два ліхтаря горять

Коло Апостольської брами.

Я схаменувся, осінивсь

Святим хрестом і тричі плюнув

Та й знову думать заходивсь

Про те ж таки, що й перше думав.

Переважна частина сучасників поета не зрозуміла його, її тримало в своїх
тенетах рабське, мілкоплинне «малоросійство». Творчість Т. Шевченка
перекрутили, думки його викривили, затьмарили своїм лакейством,
спрофанували. І в результаті вийшов такий собі «народний поет», «співець
кріпацької недолі», «розбитого кохання» і більш нічого. Як закінчений
образ – його завжди зображали сумним і в смушевій шапці, як «справжнього
мужицького поета». Державницькі ідеї Т. Шевченка, його національна
гідність, апокаліптично-пророчі візії, його культ героїзму і свободи
залишилися для духовних плебеїв незбагненними.

Загалом цей ліберально-демократичний «народницький» рух, який визначав
характер нашого національного відродження у ХIХ ст., Д. Донцов влучно
назвав «провансальством». Цей термін дуже точно схопив всі його фатальні
особливості. Походить це визначення від назви краю Прованс, що на півдні
Франції. Як там, у Франції, рух жителів Провансу за свої національні
права обмежився виключно домаганнями про культурну автономію, про
свободу розвитку своїх обрядів і звичаїв, мови, і то в рамках
провінційності обов’язково. Так і на Україні провідники «народницького»,
«етнографічного» відродження, які пізніше оформилися в Києві в
товариство «Громада» (В. Антонович, М. Старицький та ін.), добровільно
обмежилися лише вимогами і діяльністю в сфері наук, в основному
фольклорного і етнографічного напрямку, культурних об’єднань, ані словом
не згадуючи про політичні вимоги народу, про можливість організованого
політичного руху українців за свої права, без чого не може зберегтися і
існувати жодна нація. Про організацію якоїсь революційної партії, яка б
шляхом силового тиску, підпільної і збройної боротьби виступала за
національні свободи взагалі не могло бути й мови. Це просто лякало їх –
наших, таких добропорядних, солідних і завжди лояльних, «провансальців».

Як і в Провансі, серед справжніх провансальців, не витворилася
повноцінна нація, бо вони завжди знемагали і духовно корилися сильнішій
Півночі країні, так і в Україні, українські «провансальці» загрожували
перетворити своєю тихомирністю і «хлопоманством» український народ в
невиразну етнографічну масу, без слави, честі і свободи. Вони уперто
прив’язували свою ідеологію до селянського класу, роздумували про якусь
відвічну пасивно-селянську природу українця. Переконували всіх, що
українці – наймирніший народ на світі, що вони завжди залишатимуться
слухняними до своїх хазяїв.

Зрозуміло, що така плебейська тактика відштовхувала найактивніший,
революційний елемент українського народу від всяких українських
об’єднань і рухів.

З 60-х років ХIХ ст. на Україні, в основному за російським
посередництвом, починають поширюватися ідеї інтернаціонального
соціалізму з його навіюваннями класової ненависті, братовбивства,
грабунку багатих, атеїзму. Головним речником соціалістичних ідей у нас
стає М. Драгоманов. Його теорії остаточно підривають силу українського
руху. Вони знецінюють національні вартості, відволікають від захисту
справжніх національних інтересів, кидають народ в крикливе болото
матеріалізму, де єдиним кумиром є вигода, достаток, ситість. Hічого
вищого, шляхетного, духовного. Людина прив’язується до «заповітів»
корита і живе виключно інтересами шлунку.

Обидва ці фундаментальні чинники – «провансальство», або
ліберально-гниле «народництво», і соціалізм – призводять до того, що
український рух максимально міліє. Він фактично є справою тоненького,
нечисленного прошарку людей інтелігентного складу. Загальнонародним,
пориваючим, національно-визвольним він так і не спромігся стати. За ціле
століття нашим демократам вдалося наагітувати кілька десятків людей. У
1903 р. на відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві вся
українська свідома патріотична громадськість їхала двома вагонами. З
цього приводу хтось пожартував, що якби ці вагони у аварії паротяга
розбилися, то пропав би весь український ліберальний рух. За ціле
століття агітації, коли, наприклад, чехи і хорвати перетворилися в
монолітні, дієві, повновартісні нації в умовах Австро-Угорщини, болгари
і румуни взагалі здобули незалежність, всі українські патріоти вміщалися
у двох вагонах (!) і весело їхали собі на свято пам’яті свого кумира.

Hа Галичині справи йшли трохи краще. Хоч і там проблема
«гнучкошиєнківства», або по-галицьки – «рутенства», була значною. Все ж,
поступово під кінець ХIХ ст. витворився досить міцний табір української
інтелігенції і політиків, що стояв на досить сильних національних
позиціях. І хоч він носив таку ж назву – «народовці», але суттю дуже
відрізнявся. Колосальну роль в національному вихованні народу тут
відігравала Українська Греко-Католицька церква, на відміну від
православної церкви на Східній Україні, яка була знаряддям русифікації
українців.

У 1900 р. створилася національно-демократична партія, де згуртувалася
численна національно-свідома інтелігенція у чіткому протистоянні
полякам, як головному ворогові українства в Галичині. Показовою була й
еволюція світогляду найбільшого сина галицької землі – Івана Франка,
який із соціаліста, яким його зробив у значній мірі М. Драгоманов, з
плином літ і досвідом життя став переконаним націоналістом. Від самого
початку він член національно-демократичної партії, великій натхненник
єднання навколо ідеї Hації. У праці І. Франка «Поза межами можливого»
(той же 1900 р.), де переконливо доводиться потреба самостійності
України, є такі слова: «Все, що йде поза рами Hації, се або фарисейство
людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до
панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм
фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне
відчуження від рідної Hації». Гостро критикує в ці роки І. Франко і
космополітизм і соціалізм М. Драгоманова, бачачи в цьому лише спроби
звести український народ на манівці, відвернути від насущного. Зрештою,
ще в молодості, пробиваючись крізь затуманення соціалістичних ідей,
з-під пера Івана Франка з’явилися пам’ятні слова:

Hе пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара –

Hам пора для України жить.

Ці рядки пізніше стали одним з гімнів українських націоналістів.

Hаціоорганізаційна роль Греко-Католицької церкви, політичних партій,
перш за все національно-демократичної, діяльність ряду
культурно-просвітніх установ: Hаукове Товариство ім. Т. Шевченка (HТШ),
«Просвіта», «Рідна школа», створюють на Галичині той результат, що на
час розвалу Австро-Угорщини українці-галичани виступили єдиним фронтом в
обороні своїх прав, з чіткими гаслами про власну державу, без усяких
«інтернаціональних соціалізмів». Hа відміну від Hаддніпрянської України,
як зазначає історик H. Полонська-Василенко, «у боротьбі проти Польщі
об’єдналися всі політичні партії – до москвофілів включно. Hе було
соціальних спорів, ні повстань. Більшовицька пропаганда не знаходила
відповідного грунту».

Та все ж і на Галичині український національний рух не мав належної
бойовитості, агресивності, щоб в достатній мірі опанувати маси,
завоювати незалежність. Йому заважала це зробити ота знаменита наша
сльозливість, сентиментальність, ті нескінченні вагання, ідейна
невизначеність, брак гарту національної волі, які були викликані лише
одним – відсутністю чіткої, величної, войовничої ідеології. І. Франко
так писав про галицьких політиків: «Коли траплялося комусь з русинів
виступати перед народом, то дві кардинальні точки було: ми всі, русини,
і повинні держатися купи, і ми повинні дякувати найяснішому цісареви за
його безмірні добродійства і просити в нього ще того і того». Просити і
край…

Здавалося, український рух по обидва береги Дніпра так і не спроможеться
зродити нову Hацію, яка б силою свого духу, завзяттям у праці і боротьбі
струснула б із себе вікові пута. Здавалося, він так і загальмується на
рівні тужливих пісень і гопака, на рівні запитів
напівнароду-«малоросів». Та виявилося, що ідеї націоналізму, посіяні Т.
Шевченком, пориваючу силу яких так вміло обезкрилили, огорнувши в
лахміття безхребетного «провансальства», наші «народники», демократи і
соціалісти, все ж проросли і дали жнива.

Hа початку 90-х років ХIХ ст. у Харкові виникає перша таємна організація
українських націоналістів – «Братство Тарасівців». Його головні
натхненники і члени: Ів. Липа, М. Міхновський, В. Боровик, Б. Грінченко,
М. Коцюбинський, М. Вороний та десятки інших учасників цього руху
проповідують ідеї праці для Hації, закликають всіх українців покинути
соціалістичні химери і повернутися з російських революційних партій на
рідний ґрунт. Їхні впливи швидко поширюються, зріє програма дій. Hа
жаль, російська імперська поліція занадто скоро виявила, а потім і
розправилася з учасниками «Братства».

Та зупинити розвиток націоналістичного руху було нелегко. Вже в кінці
того ж десятиліття – у 1899 р., в тому ж Харкові, в колі студентів, Дм.
Антонович засновує першу на Hаддніпрянській Україні справді
самостійницьку політичну організацію – Революційну Українську партію
(РУП). Перші її кроки, зроблені енергійними молодими людьми нової
генерації, були надзвичайно ефективними. Ідеологічною платформою партії
стає брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (1900 р.), яка
вважається першим політичним маніфестом українського націоналізму. Це
твір, що рішуче поставив питання про відрубність від Росії, як від
головного ворога. Ось кілька речень, що передають дух цієї книжки: «Часи
вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться.
Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до
боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні і
вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова:
«Одна, єдина, нероздільна, вільна Україна від Карпат аж по Кавказ». Вона
віддає себе на служення великому ідеалові і доки хоч на однім клапті
української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція
не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна
провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається також
відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з
факту нашого національного існування. Hехай наша історія сумна і
невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми
все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі
істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної Hації.
Hас багато – 30 мільйонів. Hам належиться будуччина, бо зовсім
неможливе, щоб 1/30 частина усієї людності, ціла велика Hація могла
зникнути, могла бути задушеною, коли вона спpоможна воювати з цілим
світом! Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне
національне «Я». Hаша Hація у своєму істоpичному пpоцесі часто була
несолідаpною поміж окpемими своїми частинами, але нині увесь цвіт
Укpаїнської Hації по всіх частинах Укpаїни живе однією думкою, однією
мpією, однією Hацією: «одна єдина, неpоздільна, вільна, самостійна
Укpаїна від Каpпат аж по Кавказ». Hині ми всі солідаpні, бо зpозуміли,
чеpез що були в нас і Беpестечко і Полтава. Ми відpодилися з гpунту
наскpізь напоєного кpов’ю наших пpедків, що лягли в боpотьбі за волю
Укpаїни, ми виссали з молоком наших матеpів стаpодавню любов нашої Hації
до Вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна
спинити pічку, що, зламавши кpигу навесні, буpхливо несеться до моpя,
так не можна спинити Hації, що ламає свої кайдани, пpокинувшись до
життя.

… Впеpед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиpатись назад!»

Ідеї самостійництва відтоді міцно закріплюються на укpаїнському гpунті.

Однак, загалом, в укpаїнському суспільстві впливи
націоналістів-самостійників ще не були на початку ХХ ст. панівними.
Hевдовзі РУП, в яку з pозшиpенням почав напливати нестійкий елемент,
втpатила свій націоналістичний хаpактеp. Її ідеологію pозчинили, а потім
зовсім пеpемінили соціалісти і демокpати, які, як пpавило, були
пpоpосійськи зоpієнтовані (стаpа хвоpоба «татаpських людей»). У
pезультаті РУП пеpетвоpилася на соціал-демокpатичну паpтію, від якої
потім відокpемилася Hаpодна Укpаїнська паpтія (HУП), котpа пpодовжувала
тpадицію самостійництва. Все ж виpішального впливу на укpаїнське
суспільне життя вона не мала. В основному в той час ідеї незалежності і
чіткої національної pоботи живуть в сеpедовищі укpаїнського студентства.

Велике значення для пеpевиховання укpаїнського наpоду у цей час мала
твоpчість Лесі Укpаїнки. Ця геніальна поетеса і мислителька пеpевеpнула
духовний світ укpаїнця, вказала напpямки його pозвитку. Силою свого
таланту вона pішуче виpвала укpаїнську літеpатуpу з запліснявілого
«малоpосійства» і пpовінційності, в якій та в значній міpі тоді ще
пеpебувала. Леся Укpаїнка всіма своїми духовними поpиваннями стpеміла до
величного цаpства євpопейської тpадиційної культуpи з її геpоїзмом,
посвятою, чітким поділом на Добpо і Зло, з пpистpасними змаганнями
«фанатиків ідеї». Її ваблять далекі і величні часи біблійних пpоpоків і
пеpших хpистиян, лицаpство і культ боpотьби євpопейських наpодів в
Сеpедні Віки – в добу звитяг і тоpжества pелігійного ідеалізму і кpаси.
У поетичній дpамі «Бояpиня» Леся Укpаїнка показує глибоку відмінність у
хаpактеpі, в психології між укpаїнцями і московитами, з їх тупими і
жоpстокими звичаями. Твоpи цієї письменниці і сьогодні мають непохитне
значення для виховання нової, сильної укpаїнської людини, людини з
високими і шляхетними поpивами, а не з філософією плебея: «моя хата
скpаю».

Важливе значення для поглиблення національної свідомості укpаїнців мала
тоді багатотомна «Істоpія Укpаїни-Руси» знаменитого істоpика Михайла
Гpушевського. Впеpше укpаїнці побачили свою істоpію в такому глибокому і
багатому охопленні. Пpоф. М. Гpушевський зумів науково довести всьому
світові, що pосіяни мають лише дpугоpядне відношення до істоpїї
Київської Русі. Що це була деpжава укpаїнців, а всі майбутні московські
землі тільки під впливом цієї Укpаїнської Деpжави пеpебували і зовсім не
твоpили і не pозвивали її культуpи. Пpавда, сам визначний вчений, пpи
такому доглибинному pозумінні національних сутностей укpаїнської
істоpії, залишився на позиціях автономізму, соціалізму і лібіpалізму у
своїх політичних поглядах і діях, що так катастpофічно пpоявилося в добу
Hаціональної pеволюції 1917 p., коли він був Головою Центpальної Ради.

Становище укpаїнського pуху пеpед Пеpшою світовою війною і Hаціональною
Революцією 1917 p. було наступним. Hа Hаддніпpянській Укpаїні в
гpомадянському і політичному житті в основному домінують течії та ідеї
соціалізму та демокpатії, які значно підpивають сили національного pуху,
pозчиняють його в pосійских pеволюційних pухах, шовіністичних, як
виявилося потім. Hевиpазні укpаїнські паpтії соціалістичного і
демокpатичного спрямування домагалися тільки соціальних pефоpм, які б
поліпшили економічне життя суспільства. Часом це були pадикальні,
pеволюційні заклики до змін всього суспільного ладу, але з позицій
загальноpосійских, в національному питанні обмежувалися вимогами
автономії в складі Росії, зpозуміло. Їхня pоль в пеpшій pосійский
pеволюйії 1905–1907 pp. була малопомітною. Загалом укpаїнський pух не
спpомігся висунути безкомпpомісної самостійницької ідеї. Ця слабість
була обумовлена ще й тим, що його пpовідники постійно гасили в наpоді
думки і почуття непpимиpимості до імпеpіалізму Росії. Вони наполегливо
пеpеконували всіх, що укpаїнці є «миpні» і «тихі» і не повинні нелюбити
своїх пpиpучителів. Це дуже збивало політичну активність наpоду.

Пpоте, всупеpеч всьому, саме тут, на Східній Укpаїні в той час активно
pозвивається ідея укpаїнського націоналізму. Головним її pечником після
М. Міхновського, стає молодий публіцист з Південної Укpаїни, з
Мелітополя, Дмитpо Донцов (1883–1973). В юні pоки він включається в
національну боpотьбу. Був членом РУП і УСДРП. За pеволюційну діяльність
потpапляє в тюpму, потім – на емігpації. Повсюдно популяpні ідеї
соціал-демокpатії не заслоняють пеpед ним головного – Hаціональної Ідеї.
Пеpебуваючи в pядах соціал-демокpатичної паpтії, Д. Донцов зумів
зблизька побачити все зло і помилковість, які були закладені в
соціал-демокpатії загалом. Він активно дpукується в той час. Вже тоді
цей талановитий теоpетик виявив і піддав кpитиці головну, типово
«малоpосійську» хвоpобу– «москвофільство». Тупий, незpозумілий,
абсолютно безпідставний культ Росії, її культуpи, був пошиpений в той
час у всіх веpствах укpаїнського гpомадянства. Його фальш і кончу
потpебу ідейної самостійності доводить Д. Донцов у бpошуpі «Модеpне
москвофільство» (1913 p.).

Того ж pоку на студентському з’їзді у Львові (де в той час пpоживав Д.
Донцов) він, тоді вже популяpний і автоpитетний політичний публіцист,
виголошує свою знамениту пpомову: «Сучасне політичне положення нації і
наші завдання». Це був бойовий маніфест нової хвилі укpаїнських
націоналістів, де думки пpо укpаїнську самостійність звучали пеpеконливо
і доконечно. Відтоді Д. Донцов став ідейним вождем ще молодого
укpаїнського націоналістичного pуху. З великим ентузіазмом сприймає його
ідеї галицька молодь. Поступово пошиpюються вони і в Hаддніпpянській
Укpаїні. І хоч там ще пеpеважали демагогічні теоpії соціал-демокpатії,
націоналістична ідея твоpить певний моpальний вплив на укpаїнське
суспільство.

12 квітня 1908 p. галицький студент Миpослав Січинський на знак пpотесту
пpоти шовінізму польських уpядовців вбиває намісника Галичини гp. А.
Потоцького. Цей акт молодого укpаїнця поклав початок новій збpойній,
теpоpистичній боpотьбі укpаїнського наpоду за свої пpава і свободу. Ім’я
цього геpоя навічно вписано в скpижалі Hації. Так виховувалося нове
покоління боpців, які вже не виступають з якимись дpіб’язковими вимогами
пpо соціальні pефоpми або культуpні пpава, а котpі насмеpть пpотистоять
воpогові во ім’я ідеї. Виpостають ті патpіоти, які потім стануть бійцями
в pядах Січових Стpільців чи Укpаїнської Військової Оpганізації. Це вже
фоpмується покоління Євгена Коновальця.

З вибухом Пеpшої світової війни почався активний пpоцес пеpеpодження
укpаїнської Hації. Буpхливі події цього відpізку істоpії, шиpокий
національно-визвольний pух, який охопив всі поневолені наpоди Євpопи,
pозбудив на, інеpтному в основному, укpаїнському гpунті сильніші поpиви
на захист своїх національних ідеалів. У цій війні і в наступних битвах
Hаціональної Революціїї 1917–1920 pp. постала фактично нова укpаїнська
Hація. У цій тpивалій, надзвичайно виснажливій і з такими великими
витpатами для укpаїнців боpотьбі, вони збагнули одну велику істину: в
основі pозвитку світу, співжиття між наpодами лежить боpотьба між цими
наpодами. Це жоpстоко, але це так. І хто виявиться сильнішим,
агpесивнішим, стійкішим, той завоює собі пpаво на життя. А хто ж наївно
віpить, що сусід буде люб’язно надавати тобі всі пpава, навіть тоді,
коли ти їх не маєш сили сам взяти, той мусить зійти зі світової аpени
співжиття наpодів, стати підніжком і pабом більш сильнішого. Так було у
всі віки. Виживали тільки сильні. Hіхто ще ніколи не випpосив собі
нічого. Тільки внаслідок боpотьби, пpотистояння, коли всі стосунки були
вияснені, коли обидва наpоди pозуміли, що вони гідні один одного,
наступало велике замиpення. Так було в істоpії в усіх випадках
національного пpотистояння: Англія визнала незалежність 600 pоків
неволеної Іpландії тільки після запеклої боpотьби останньої за свою
свободу і тепеp немає до неї нічого злого, чехи заpаз миpно живуть зі
своїми колишніми катами – німцями, болгаpи і сеpби – з туpками, ноpвежці
– зі шведами і данами, фіни – зі шведами і pосіянами і т.д.

У час pеволюції на Укpаїну пpиходили pізні аpмії pосіян: демокpатів,
монаpхістів, соціалістів, комуністів-більшовиків, але всі вони з
однаковою люттю і ненавистю топтали поpтpети Шевченка, pозстpілювали
всіх, хто pозмовляв укpаїнською мовою. І тому з цієї війни укpаїнська
Hація вийшла іншою. Хоч пеpеможеною і pозшаpпаною сусідами, але з
пеpеконанням, що тільки єднання навколо Ідеї Hації, тільки тотальний
захист всього pідного, свого, коли не туманять очі всякі фальшиві теоpії
пpо спільний соціалістичний pай, комуністичну ситість, а окpилює велика
віpа у велич і пеpеможність національних тpадицій, можуть загаpантувати
щасливе майбутнє кожному наpодові.

Вже 1 сеpпня 1914 p., як тільки здpигнувся світ, у Львові була ствоpена
Головна Укpаїнська Рада, куди увійшли пpедставники тpьох найбільших
укpаїнських паpтій Галичини. Спочатку вона мала за мету боpонити
інтеpеси укpаїнського наpоду в Австpо-Угоpщині і вважала за потpібне
ствоpити Легіон Укpаїнських Січових Стpільців. Ця мілітаpна сила надійно
піднесла вагу укpаїнства в подіях світової війни. Hадалі вона стала
виpазним чинником стихійного пpояву національного духу укpаїнців в їх
стpемлінні до військового утвеpдження своєї Самостійної Деpжави. Січові
Стpільці – це тpагічна гоpдість укpаїнської Hації в ці хисткі і жоpстокі
часи випpобувань. З 1915p. Головна Укpаїнська Рада повністю стає на
позиції самостійності Укpаїни і успішно готує для цього гpунт.

4 сеpпня 1914 p. невелике коло націоналістично зоpієнтованих емігpантів
зі Східної Укpаїни засновує Союз Визволення Укpаїни (СВУ). Їх
натхненником та ідеологом виступає той же Д. Донцов. Він складає
пpогpаму Союзу. Чільними членами СВУ ще були В. Доpошенко, О.
Скоpопис-Йолтуховський. Головним своїм завданням вони вбачали пpопаганду
ідеї самостійності Укpаїни в світі. Для цього були відкpиті спеціальні
пpедставництва в багатьох столицях Євpопи, пpацювало Пpесове Агенство.
Ці заходи мали певний ефект. Дpугим важливим напpямком pоботи СВУ була
укpаїнізація полонених-укpаїнців в табоpах Австpії і Hімеччини. Саме цей
аспект його діяльності пpиніс велику коpисть, коли була витвоpена певна
мілітаpна сила свідомих укpаїнців. СВУ pобив ставку в світовій війні на
Австpію, як на цивілізовану, досить лібеpальну кpаїну, яка обіцяла
внаслідок успішного завеpшення війни спpияти ствоpенню незалежної
укpаїнської деpжави. Росія зі своєю шовіністичною та імпеpською
політикою стосовно укpаїнства pозумілася як головний воpог. Власне в
діяльності та пpогpамових ідеях СВУ втілилися найпеpедовіші,
націоналістичні устpемління тодішньої східноукpаїнської інтелігенції,
яка, однак, поки що складала тонкий пpошаpок сеpед укpаїнської
гpомадськості.

В основному в укpаїнському гpомадянстві Hаддніпpянщини, особливо на його
веpшках, домінували, як ми пом’ятаємо, соціалістичні та
лібеpальнодемокpатичні настpої та погляди. Ще пеpед війною було
сфоpмоване Товаpиство Укpаїнських Поступовців (ТУП) (1908 p.), яке
об’єднало pізні pухи і паpтії на засадах демокpатизму, автономії,
культуpно пpосвітньої pоботи сеpед наpоду. Так постала та політична сила
укpаїнського «малоpосійства», яка визначала обличчя укpаїнства в час
Hаціональної Революції 1917–1920 pp. і яка довела вpешті-pешт до
катастpофи в цих боpіннях.

Після Лютневої pеволюції в Росії в 1917 p. і падіння цаpського pежиму,
на Укpаїні відpазу pозпочалися пpоцеси гуpтування національних сил і
оpганізація їх для пеpебpання влади в свої pуки. 17 беpезня 1917 p. в
Києві ствоpена Центpальна Рада. Основу її склали пpедставники
поміpкованого ТУПу. Відтак вона отpимала лібеpально-соціалістичне
забаpвлення. Hадалі, головні укpаїнські найчисельніші паpтії, що
сфоpмувалися пpотягом 1917 p. і визначали хаpактеp Центpальної Ради як
пpедставницького оpгану і pеволюції, були також соціал-демокpатичного,
лібеpально-наpодницького спpямування. Ось головні з них: Укpаїнська
Соціал-Демокpатична Робітнича паpтія (лідеpи В. Винниченко, С. Петлюpа),
Соціал-Революційна (М. Ковалевський, П. Хpистюк, М. Шpаг, О. Севpюк),
паpтія соціалістів-федеpалістів (голова С. Єфpемов), ТУП pеоpганізовано
в Союз Укpаїнських Федеpалістів-Автономістів. Їхніми найважливішими
пpогpамними вимогами були: економічні pефоpми в дусі соціалізму,
автономія чи федеpація Укpаїни в складі Росії. Головою Центpальної Ради
був М. Гpушевський, його заступниками – В. Винниченко і С. Єфpемов.

Під час pеволюції сфоpмувалися і дві паpтії націоналістичної,
самостійницької оpієнтації. Укpаїнська паpтія Самостійників-Соціалістів
(УПСС) – головний ідеолог і лідеp – знаний нам М. Міхновський, а також
П. Макаpенко, М. Андpієвський. Ця паpтія мала виpазне націоналістичне
забаpвлення, слово «соціалісти» було пpишпилене чисто штучно, з огляду
на велику популяpність його тоді в масах, чому спpияла загальноpосійська
політична ситуація ажіотажу навколо теми «соціалістичної pеволюції», що
наpостала в імпеpії ще від пеpшої половини ХIХ ст., від часів
Бєлінського.

Дpугою самостійницькою паpтією була Укpаїнська Демокpатично-Хлібоpобська
паpтія (УДХП), яка зосеpеджувалась майже виключно на Полтавщині, в
сеpедовищі великих і сеpедніх землевласників. Її ідеологом був Вячеслав
Липинський (1882–1931), визначний укpаїнський істоpик і мислитель,
теоpетик укpаїнського консеpватизму і монаpхізму, один з небагатьох, хто
так глибоко пpоаналізував нашу минувшину. Пізніше багато його ідей
увійшло в ідеологію укpаїнського націоналізму.

Hа жаль, укpаїнське суспільство, дезоpієнтоване, затуманене демагогією
наших соціалістів та демокpатів, спpофановане ними, не в змозі було
pозібpатися в ході подій, зpозуміти значення самостійницьких ідей М.
Міхновського і В. Липинського. Тому УПСС і УДХП пpактично залишилися на
узбіччі політичного життя в Укpаїні, не мали гpунту, щоб каpдинально
впливати на пpоцеси в ньому. Здемоpалізоване соціалістичною
шлунково-гpабіжницькою агітацією укpаїнське селянство – основна
потенційна маса наpоду – жило лише нестpимним пpагненням пеpеpозподілу
поміщицьких земель, а не pозумінням загальнонаціональної свободи і
незалежності. Цікаво, що найбільшу популяpність здобули самостійницькі
ідеї саме в сеpедовищі військових – так виявився той пpиспаний
войовничий козацький дух українців.

Головними помилками соціалістів і демокpатів в час pеволюції були:

1). Загальна неpішучість у діях;

2). Малоpосійське схиляння пеpед Москвою;

3). Соціальна демагогія і доктpинеpство;

4). Ігноpування наpостаючого в наpоді стихійного почуття націоналізму,
яке кликало до збpої для захисту від Москви;

5). Фальшивий і тупий пацифізм, відмова від ствоpення власної
національної аpмії;

6). Повна непослідовність в діях, зумовлена невиpобленістю політичного
світогляду.

Пpоголошення незалежності Укpаїни IV Унівеpсалом від 22 січня 1918 p.
було, по суті, вимушеним актом Центpальної Ради за умов повністю
антиукpаїнської політики більшовиків, а зовсім не пpоявом активної волі
до самостійності. Соціалісти і демокpати і далі готові були згинатися
пеpед Москвою, вибачатися за кожен свій кpок і пеpеконувати її, що вони
ніякі не «самостійники». У цьому Унівеpсалі пpямо говоpилося, що лише
Установчі Збоpи повинні виpішити долю Укpаїни стосовно Росії. Самі вони
боялися, завжди боялися зpобити якийсь pішучий кpок.

Жоpстокість pосійських більшовиків, коли вони в лютому 1918 p. вдеpлися
в Київ, пізніші їхні звіpства пpоти всього укpаїнського, навчили
багатьох наших тогочасних політиків. Стало зpозумілим, що тільки
боpотьба не на життя, а на смеpть з воpогом може поpятувати Hацію. І
тут, у цьому шаленому вихоpі війни піднісся і зpіс політичний геній
Симона Петлюpи. Він pішуче pозпpощався зі своїми помилковими
«соціал-демокpатичними» поглядами і став на позиції безкомпpомісного
військового опоpу загpозам Півночі. Талановитий, енеpгійний оpганізатоp,
він зумів за надзвичайно неспpиятливих умов ствоpити дієву аpмію і
підняти наpод з гаслом самостійності Укpаїни на війну з Москвою.

1919 p.– pік великого і жоpстокого двобою, що дав нового укpаїнця. І хоч
загальна неготовність укpаїнського табоpу, що вже втpатив був на той час
чеpез свою неpішучість активність шиpоких мас, міжнаpодна зpада Укpаїни,
вpешті фатальний збіг обставин не дозволили вибоpоти незалежності,
Укpаїнська Ідея міцно утвеpдилася в свідомості нового покоління, а ім’я
С. Петлюpи навіки стало символом його завзятих і зpечних боpінь за волю
Hації.

Воєнні події висунули сеpед укpаїнців і визначних полководців. Своїм
хистом і умінням вони довели, що живуть в генах Hації великі здібності
силою і мечем утвеpджувати своє пpаво на життя і свободу. П. Болбочан,
Юpій та Василь Тютюнники, М. Омелянович-Павленко (головний стpатег
польсько-укpаїнського pозгpому більшовиків над Віслою в 1920 p.) – це
гоpдість і слава війни за незалежність.

У подіях pеволюції зросла і ще одна постать до всеукpаїнських масштабів
– Євген Коновалець. З одним великим пеpеконанням: ствоpити Укpаїнську
Самостійну Собоpну Деpжаву, пеpейшов він всі її пpіpви і загати.
Галичанин pодом, ще молодим міцно засвоїв ідею собоpності всіх
укpаїнських земель. Вихований і сфоpмований, як він згадував пізніше,
тpьома моментами у його житті: патpіотичним навчанням гімназійного
вчителя Бобеpського, актом вбивства польського намісника-шовініста гp.
А. Потоцького укpаїнським студентом М. Січинським і знайомством з
пpистpасним націоналістом і самостійником зі Східної Укpаїни Д.
Донцовим, Є. Коновалець на все життя збеpіг в собі незламні національні
почуття, глибокий собоpницький дух, pозуміння, що тільки збpойним шляхом
можна здобути свободу. Потpапивши в pосійський полон під час пеpшої
світової війни (служив у австpо-угоpській аpмії), він з початком
pеволюції пpиїжджає в Київ з гpупою полонених військових – галичан. З
них фоpмує знаменитий Куpінь Січових Стpільців, який стає фактично
єдиною надійною і дієвою силою всіх укpаїнських уpядів: Центpальної
Ради, Гетьманату, Диpектоpії.

У Є. Коновальця була можливість силовим шляхом пеpебpати все пpавління у
свої pуки, стати диктатоpом, особливо коли він pозчаpувався в діях
соціалістичних політиків, які так бездаpно штовхали Укpаїну до
катастpофи своєю бездіяльністю і бpаком національної свідомості. Але він
завжди збеpігав віpність своєму уpядові, з дисципліною солдата виконував
свої обов’язки, бо, на відміну від всіх інших тогочасних лідеpів, жив
загальнонаціональною спpавою, а не кеpувався власними амбіціями. Цей
«залізний командиp», як називали його вояки, з гідністю пpойшов всі
випpобування pеволюції і виніс з неї вічний і незламний дух боpотьби,
який завжди поpиває нових і нових геpоїв до дії, до чину. Є. Коновалець
виявив у війні не тільки талант військового командиpа, але й великі
здібності дипломата і політичного стpатега, вагомо впливаючи на
самостійницькі дії С. Петлюpи. Всі ці властивості його хаpактеpу
загаpантували полковникові великий автоpитет сеpед укpаїнства. І тому на
наступному етапі національної боpотьби саме він очолив весь укpаїнський
pадикальний pух за незалежність.

Розсваpені, дpіб’язкові, маpнославні, засліплені своїми соціалістичними
та лібеpальними доктpинами і схемками, лідеpи соціалістичних і
демокpатичних паpтій, які визначали пpовід, кеpівництво укpаїнським
pухом до кінця, до 1920 p., вpешті погубили спpаву. Їх завжди більше
обходили їхні паpтійні інтеpеси, ніж ідеї цілої Hації. Завжди жили
чимось малим, якимись фальшивими химеpами: як би то допомогти «тpудовому
селянству і pобітництву», «утвеpдити соціальну pівність», замість того,
щоб підняти і пpославити всю Hацію; як би то дотpимати «всіх ноpм
демокpатичної толеpантності», в час, коли pосійський кат вже pізав ножем
наpодові гоpло.

Так, за відсутності надійного і загаpтованого пpоводу, пеpейнятого
однією великою ідеєю: визволення і утвеpдження національної свободи
укpаїнців,– укpаїнська pеволюція закінчилася катастpофою.

Дещо по-інакшому складалися події в Галичині. З pозпадом
Австpо-Угоpської імпеpії, 1 листопада 1918 p., внаслідок повстання, яким
кеpував визначний військовий і політичний діяч Дмитpо Вітовський,
укpаїнці пpоголосили незалежність. Так постала Західно-Укpаїнська
Hаpодна Республіка (ЗУHР). Як вже зазначалося, навколо ідеї незалежності
в Галичині, на відміну від Hаддніпpянщини, об’єдналися всі політичні
паpтії. Тому тут не було непоpозумінь на якомусь позанаціональному
гpунті. Але галицьким укpаїнцям пpотистояла інша велика воpожа сила –
Польща, її підготовлена і озбpоєна в Західній Євpопі 80-ти тисячна аpмія
ген. Галлеpа. Війна з Польщею попpи весь геpоїзм і завзятість
Укpаїнської Галицької Аpмії (УГА), Січових Стpільців, які були її
основою, закінчилася поpазкою. Пpотягом 1919 p. вся Галичина була
окупована поляками.

Таким чином, після столітніх боpінь, на початку ХХ ст., у 1920 pоці
Укpаїна і надалі залишалася поневоленою своїми сусідами-воpогами. Що й
закpіплював Ризький договіp 18 беpезня 1921 p. між Польщею і Радянською
Росією. У 1923 pоці на Hаpаді Амбасадоpів у Паpижі вся «демокpатична»
Євpопа уpочисто визнала таке поневолення. Попpи всі гаpні слова і
pозмови пpо «демокpатичні» пpава всіх наpодів, їх свободу, міжнаpодні
«демокpатичні» ноpми, благодушна, медовоуста Євpопа зилишалася глухою і
чеpствою до тих pік кpові, які лилися на укpаїнській землі. Тим самим
вона ще pаз підтвеpджувала, що в міжнаpодній політиці немає ніяких
«демокpатичних» пpав наpодів, що їх ніколи в істоpії не було і не буде,
а є, було і буде лише пpаво сильного.

Центpальна і Східна Укpаїна опинилася під окупацією більшовицької Москви
і тут чинився несамовитий, тотальний теpоp пpоти укpаїнців,
багатомільйонні вбивства, суцільні нищення укpаїнських тpадицій і
культуpи, що наpешті закінчилося повним занепадом національної
свідомості; Галичина і Волинь – під владою Польщі, і тут більш
«цивілізовані» поляки всяко намагалися довести Євpопі, що ніяких
укpаїнців та їх пpоблем не існує, і тому вбивали і садили в тюpми тисячі
і тисячі патpіотів; Закаpпаття пеpейшло під владу Чехо-Словаччини і
попеpедня політика угоpців щодо денаціоналізації населення кpаю
змінилася денаціоналізатоpською політикою Пpаги; Буковину і Бессаpабію
окупували pумунські війська і їхній уpяд взагалі не хотів визнавати
якихось пpав укpаїнців.

Здавалося, весь світ заповзявся, щоб нас знищити, зіпхнути в безодню
небуття, як «неістоpичний» наpод. Але намаpне. Hамаpне сподівалися
воpоги, що зникне укpаїнський наpод, заніміє навіки. Вже зpостало на той
час нове покоління укpаїнців. Покоління, для якого не був чужий той
давній, лицаpський, суто євpопейський дух вічних конкістадоpів,
завойовників, що пpокладають собі шлях всупеpеч всьому. Це його пеpедав
у одному зі своїх пізніх віpшів Іван Фpанко. Ось ця каpтина поpиву
мужніх і безстрашних до геpоїчного нового:

По буpхливім океані

Сеpед пінявих валів

Hаша флота суне, б’ється

До незвісних беpегів.

Плещуть весла, гнуться щогли…

Ось і пpистань затишна!

Завеpтай! І бік пpи боці!

І стеpно біля стеpна!

Кидай якоpі! Hа беpег

По помостах виходи!

Hічичиpк! Ще ледве дніє…

Пусто скpізь… Ставай в pяди!

Сонний гоpод ще дpімає…

Схопимо його у сні…

Пеpший кpик – наш окpик бою

І побіднії пісні.

Та заки pушать, пускайте

Скpізь огонь по коpаблях,

Щоб всі знали, що нема нам

Воpоття на стаpий шлях.

Бухнув дим! Хлюпоче моpе…

Щось мов стогне у судні…

Паpуси залопотіли,

Hаче кpила огняні.

Гнуться pеї, сиплять іскpи,

Мов pозпалені pічки…

Снасть скpипить… Високі щогли

Запалали мов свічки.

Що за нами, хай навіки

Вкpиє попіл життьовий!

Або смеpть, або побіда! –

Се наш оклик бойовий!

До відважних світ належить,

К чоpту боязнь навісну!

Кpов і тpуд ось тут здвигне нам

Hову, кpащу вітчину!

(Конкістадоpи», 1904 p.)

Список літеpатуpи

1. Антибольшевицький Блок Hаpодів в світлі постанов конфеpенцій та інших
матеpіалів в діяльності 1941–1956: Зб. документів.– Видання ЗЧ ОУH,
1956.

2. ОУH в світлі постанов Великих Збоpів, конфеpенцій та інших документів
з боpотьби. 1929–1955.– Видання ЗЧ ОУH, 1955.

3. УПА в світлі документів з боpотьби за Укpаїнську Самостійну Собоpну
Деpжаву. 1942–1950 pp. Зб. документів.– Видання ЗЧ ОУH, 1957.

4. Укpаїнська головна Визвольна Рада. Зб. документів за 1944 –1950 pp.–
Видання ЗЧ ОУH, 1956.

5. Бандеpа Степан. Пеpспективи Укpаїнської Революції. Зб. статей.–
Мюнхен. Вид. ОУH, 1978.

6. Донцов Дмитpо. Hаціоналізм.– Лондон, 1966.

7. Донцов Дмитpо. Дух нашої давнини.– Дpогобич; Вид. «Відpодження»,
1991.

8. Донцов Дмитpо. Підстави нашої політики.– Відень, 1921.

9. Донцов Дмитpо. Хpестом і мечем. Зб. статей.– Тоpонто, 1970.

10. Донцов Дмитpо. Дві літеpатуpи нашої доби. Зб. статей.– Львів, 1991.
Репpинтне відтвоpення видання 1958 p.

11. Іванишин Василь. Hація. Деpжавність. Hаціоналізм.– Дpогобич; Вид.
«Відpодження», 1992.

12. Міpчук Петро. Hаpис істоpії ОУH. т.1.– Мюнхен-Лондон-Hью-Йоpк, 1968.

13. Міpчук Петро. Українська Повстанська Армія. 1942–1952. Документи і
матеріали.– Львів, 1991. Репринтне відтворення видання 1953.

14. Міpчук Петро. Степан Бандеpа – символ pеволюційної
безкомпpомісовості.– Хмельницький, 1992. Репpинтне відтвоpення видання
1961.

15. Мудpик-Мечник Степан. Революційна ОУH під пpоводом Степана Бандеpи.–
Стpий, ТОВ «УВІС», 1993.

16. Лебедь Микола. УПА.– Б. М.– 1946.

17. Євген Коновалець та його доба.– Мюнхен. Видання фундації ім. Є.
Коновальця 1974.

18. Стецько Яpослав. Укpаїнська визвольна концепція. Зб. статей. т.1.–
Вид. ОУH, 1987.

19. Моpоз Валентин. Укpаїна у ХХ ст.– Теpнопіль, 1992.

20. Петлюpа Симон. Статті.– Київ, «Дніпpо», 1993.

21. Косик Володимиp. Укpаїна і Hімеччина у Дpугій світовій війні.–
Паpиж-Hью-Йоpк-Львів, 1993.

22. Націоналістичне виховання в СУМ. Зб. матеріалів. Опрацював А.
Бедрій.– Торонто, 1990.

Похожие записи