Реферат на тему:

НАТО. Що таке НАТО

НАТО — це союз, відданий принципові колективної оборони як основи для
збереження миру та забезпечення майбутньої безпеки. Спроможність Альянсу
виконувати свої завдання залежить від високого ступеня координації та
планування як на політичному рівні, так і в галузі оборони. Ядром НАТО є
19 держав-членів цієї організації. Проте в кожній сфері своєї діяльності
Альянс активно налагоджує партнерські зв’язки з багатьма іншими
країнами.

Партнерство набуває різних форм. Тридцять країн беруть участь у
«Партнерстві заради миру», що ґрунтується на погодженому Рамковому
документі та Програмах індивідуального партнерства. Що стосується 46
країн-членів Ради євроатлантичного партнерства, серед яких і 19 держав
Альянсу, то в основі їхнього партнерства лежить всеосяжний План дій.
Україна-НАТО, а також участь у програмі «Партнерство заради миру» та
членство у Ради євроатлантичного партнерства. Співпраця з шістьма
середземноморськими країнами, що беруть участь у Середземноморському
діалозі НАТО, базується на узгодженій робочій програмі.

Внутрішній устрій НАТО відображає зв’язок між цивільними і політичними
складниками співробітництва та військовими структурами, що сприяють їх
здійсненню. У сферах політичних консультацій, оборонного планування і
політики, співпраці у справах озброєнь, зв’язку, протиповітряної
оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил створено різні
комітети, які відповідають за перспективне планування та надають поради
щодо необхідних дій Північноатлантичній раді або Комітетові військового
планування НАТО, Відбуваються також консультації з питань економіки,
пов’язаних із безпекою. Вони стосуються, зокрема, витрат на оборону та
переведення оборонних галузей промисловості на цивільні рейки. При
підготовці та проведенні заходів на основі консенсусу, досягнутого
країнами-членами, кожен із комітетів, що діють на згаданих вище
напрямках, у значній мірі спирається на результати роботи, проведеної
відповідними підрозділами Міжнародного секретаріату та Міжнародного
військового штабу.

координатора. Він домагається, щоб потреби швидко визначалися, а запити
стосовно допомоги надсилалися до заздалегідь обраного центру з
надзвичайних ситуацій, здатного якнайкраще їх забезпечити.

НАТО здійснює програми міжнародних обмінів, пов’язані з важливими для
Альянсу та його партнерів науковими та екологічними проблемами. Згадані
програми забезпечують підтримку наукових досліджень високого рівня,
сприяють розвиткові національних науково-технічних ресурсів і дозволяють
— завдяки міжнародній кооперації — заощадити кошти. Деякі з цих заходів
спрямовано па вирішення пов’язаних з обороною природоохоронних питань,
що справляють негативний вплив на сусідні держави і можуть бути
розв’язані лише спільними зусиллями.

У чому полягає значення Північноатлантичного договору?

Згідно з Північноатлантичним договором, підписаним у Вашингтоні 4 квітня
1949 р., було створено союз 10 європейських і 2 північноамериканських
незалежних держав, що зобов’язалися одна одну боронити. Пізніше, між
1952 і 1982 рр., до Договору приєдналися ще 4 європейських країни.

Сам Договір є простим документом. Він відкривається короткою преамбулою,
у якій чітко зазначено, що Договір укладається в дусі Статуту ООН.
Власне, із Статуту й випливає його легітимність. Решта тексту
складається з чотирнадцяти статей, у яких сформульовано найголовніші
зобов’язання, котрі члени беруть один перед одним і перед Альянсом у
цілому.

Деякі статті заслуговують на особливу увагу. Стаття 3 є основою для
розробки планів колективної оборони. Вона покладає на країни-члени
обов’язок підтримувати й розвивати індивідуальний та колективний
оборонний потенціал. Стаття 4 надає можливості для консультацій між
державами-членами, коли будь-яка з них відчуває, що її безпека під
загрозою. Саме в цій статті робиться наголос на першорядній важливості
процесу широкомасштабних консультацій, що відбуваються в рамках Альянсу,
і пояснюється, чому НАТО бере на себе нові функції, покликані зміцнити
безпеку в усьому євроатлантичному регіоні,

Стаття 5 підтверджує право на індивідуальну чи колективну самооборону,
записане и Статті 51 Статуту ООН. Згідно з нею країни, що підписують
Північноатлантичний договір, домовляються вважати збройний напад на одну
або кількох з них нападом на них усіх. Стаття 6 визначає географічний
район, на який поширюється дія Статті 5.

Статтею 9 засновано Північноатлантичну раду як єдиний офіційний орган,
започаткований безпосередньо Договором. Він доручає Раді створювати такі
«допоміжні органи», які можуть знадобитися для реалізації цілей
Договору. Сьогоднішні комітети й агенції, які утворені Радою й діють за
підтримки своїх військових і цивільних підрозділів, визначають структуру
Організації Північноатлантичного Договору.

На засіданні Північноатлантичної ради на вищому рівні у Мадриді в липні
1997 р. Альянс запросив три країни — Чеську Республіку, Угорщину й
Польщу — розпочати переговори щодо вступу в НАТО у 1999 р. Водночас
лідери Альянсу проголосили, що двері організації лишаються відкритими, і
вони сподіваються пізніше надіслати подібні запрошення іншим країнам.
Прагнучи до членства в НАТО, ці країни хочуть отримати страховий поліс
на майбутнє. Це їхнє право. Що ж стосується страхового полісу, то вони
мають бути готові оплатити страхову премію. Вони повинні виявити
спроможність і волю взяти на себе це зобов’язання. Стаття 10
Північноатлантичного договору передбачає таку можливість. У ній сказано,
що члени Альянсу можуть «за одностайною згодою запросити будь-яку іншу
європейську державу, здатну здійснювати принципи Договору і сприяти
зміцненню безпеки в північноатлантичному регіоні, приєднатися до цього
Договору».

За іншими статтями Договору кожна країна-член приймає конкретні
зобов’язання стосовно оборони й безпеки. Жодне з них не зачіпає права і
обов’язки сторін, що випливають з Статуту ООН. Кожна держава
зобов’язується також зробити внесок у розвиток мирних і дружніх
міжнародних відносин, «зміцнюючи свої вільні інститути», «сприяючи
кращому розумінню принципів, на яких засновані ці інститути» і
«домагаючись створення умов стабільності й добробуту». Договір містить і
положення про зусилля, які слід спрямувати на заохочення економічної
співпраці між країнами-членами та усування суперечностей у їхній
міжнародній економічній політиці.

Північноатлантичний договір забезпечує безпеку країн-членів з 1949 р.
Чимало інших європейських країн отримали посередню вигоду від безпеки,
гарантованої Альянсом. Сьогодні, коли покладено край холодній війні та
розмежуванню Європи, Альянс не тільки запросив три нові держави
приєднатися до своїх рядів, а й реорганізувався таким чином, щоб інші
країни могли брати активну участь в його заходах. Уся Європа виграє від
посиленої внаслідок цих процесів стабільності й взаємної довіри.

НАТО спрямовує свої зусилля на майбутню безпеку. Проте членство в НАТО й
співпраця з Альянсом — це не просто планування на чорний день. Мова йде
про активні кроки на шляху до зміцнення безпеки у Європі. З 1995 р.
співпраця НАТО з країнами, що не с членами Альянсу, та з міжнародними
організаціями допомогла запобігти подальшому загостренню конфлікту в
Боснії й утвердити перспективи миру. Альянс — єдина міжнародна
організація, що мас необхідний потенціал для здійснення цієї місії. Щоб
підготуватися до розв’язання подібних проблем у майбутньому, Альянс
трансформував свої політичні та військові структури, пристосувавши їх до
проведення миротворчих операцій та управління кризовими ситуаціями.

Країни-члени Альянсу

 

Деякі переваги членства в НАТО

Найбільш очевидними перевагами членства в Альянсі є посилені безпека й
стабільність. Зокрема, членство надає гарантії, які є підґрунтям
Північноатлантичного договору. Йдеться про те, що члени прийдуть один
одному на поміч — і поодинці, і гуртом — у разі збройного нападу на
будь-кого з них, Договір гарантує, що жодна країна-член Альянсу не буде
змушена розраховувати лише на власні сили та економічні ресурси у
вирішенні основних проблем безпеки. Однак жодна країна не позбавляється
права виконати національні зобов’язання перед своїм народом. Кожна
країна продовжує нести відповідальність за власну оборону. НАТО не
робить нічого за них. Альянс створює можливості для того, щоб вони
робили це разом. Він дозволяє країнам-членам спільно вирішувати життєво
важливі завдання у сфері національної безпеки. В результаті, незважаючи
на відмінності у становищі та військовому потенціалі країн-членів, у них
з’являється відчуття рівної безпеки, що сприяє зміцненню їх загальної
стабільності.

Хоча під час консультацій в рамках Альянсу допускається обговорення
будь-якої теми, не практикується втручання у внутрішні справи окремих
країн-членів. Держави утримуються від порушення на форумах Альянсу
питань, які є суто внутрішніми за своєю природою. У разі незгоди або
спорів між країнами переваги членства в Альянсі відіграють неабияку
роль, хоча структура Альянсу і не дозволяє йому прямо втручатися у їхні
справи. Та й не в цьому полягає його мета. Країни-члени вправі, за
бажанням, прийняти пропозицію щодо посередництва від Генерального
секретаря НАТО. Однак, незалежно від обставин, зацікавлені країни можуть
скористатися з власного досвіду співпраці та взаємодії в рамках одного
Альянсу та надалі розраховувати на зовнішню безпеку, яку НАТО їм
гарантує, поки триватиме пошук шляхів вирішення їхніх невідкладних
проблем. Подібні переваги притаманні й партнерству з НАТО, яке вже
допомогло окремим країнам-партнерам розв’язати застарілі регіональні
проблеми.

Країни-члени НАТО виграють також від того, що узгоджують свої позиції на
інших міжнародних форумах. Регулярні контакти між цими державами — як
щодня в рамках НАТО, так і між їхніми столицями — разом із постійними
міжурядовими консультаціями сприяють посиленню впливу і ролі, що Її
відіграє кожна з них у міжнародних відносинах в цілому. Вони стають
країнам-членам у пригоді тоді, коли виникають труднощі або суперечки, і
дозволяють їм черпати зі спільного джерела взаєморозуміння й поваги, що
допомагає їм визначати взаємоприйнятні шляхи розв’язання проблем та
приймати спільні рішення. Завдяки їм члени НАТО вступають у переговори
на інших міжнародних форумах, попередньо ознайомившись із позиціями
союзників. При цьому вони нерідко заздалегідь узгоджують свої погляди на
основні завдання в сфері політики. Скажімо, на двосторонніх і
багатосторонніх переговорах з контролю над озброєннями і роззброєнням
країни-члени НАТО часто досягали згоди щодо спільних позицій та
координували свої ініціативи таким чином, що вони додавали їм
впливовості й переконливості. За допомогою програми «Партнерство заради
миру» та інших форумів співробітництва з Альянсом країнам, які беруть у
них активну участь, вдається домогтися, щоб у світі більше рахувалися з
їхніми думками щодо міжнародних справ та чули їхні голоси.

Зміни й спадкоємність

Завдяки таким ініціативам, як започаткування Ради північноатлантичного
співробітництва (РПАС) у грудні 1991 р. і програми «Партнерство заради
миру» у січні 1994 р., члени НАТО викликали до життя нові форми
партнерства і взаємодії з іншими країнами в рамках Альянсу. На початку
червня 1997 у португальському місті Сінтра було парафовано Хартію
НАТО-Україна. Водночас було засновано Раду євроатлантичного партнерства
(РЄАП), що, взявши на озброєння досягнення РПАС, замінила цю
організацію. РЄАП не тільки здійснює нагляд за реалізацією вдосконаленої
програми «Партнерство заради миру», а й створює нові можливості для
політичного діалогу.

Вводяться нові структури й процедури, покликані прискорити внутрішню
адаптацію НАТО. У ході цього процесу формується власне Європейська
система безпеки й оборони (ЄСБО) і втілюється у життя концепція
Багатонаціональних загальновійськових оперативно-тактичних груп (БЗОТГ).
Концепція БЗОТГ повинна забезпечити такий порядок, при якому склад і
багатонаціональний характер збройних сил можна було б варіювати залежно
від типу завдань, що стоять перед ними у сфері підтримання миру та
управління кризовими ситуаціями. І це лише деякі з докорінних змін, яких
зазнав Альянс, розвиваючи свої стосунки з іншими країнами та реформуючи
структуру військового командування.

Заходом; виступив із важливими ініціативами щодо контролю над
озброєннями та заходів, спрямованих па обмеження розповсюдження зброї
масового знищення; модернізував і адаптував свої збройні сили та
внутрішні структури таким чином, щоб вони відповідали новим вимогам.

За останні десять років міжнародні відносини зазнали найбільш
драматичних і далекосяжних змін з часу закінчення другої світової війни.
Ці перетворення мали безпрецедентні наслідки. У відповідь Альянс
приступив до здійснення масштабної програми внутрішньої і зовнішньої
адаптації, що включає перегляд його стратегії, скорочення збройних сил і
трансформацію структури військового командування. Він також вжив
заходів, спрямованих на розвиток співпраці й партнерства з європейськими
країнами, що не входять до НАТО, відкрив свої двері для нових членів та
прийняв нові мандати у сфері управління кризовими ситуаціями та
підтримання миру. Наприкінці 1995 р., вперше в історії, НАТО
організувало й очолило — за мандатом ООН — багатонаціональні Сили
втілення (ІФОР), покликані реалізувати військові складники Мирної угоди
по Боснії. Як тепер добре відомо, це поклало край конфліктові та надало
можливість приступити до закладення фундаменту тривалого миру в Боснії.
Після завершення мандату ІФОР керовані НАТО Стабілізаційні сили (СФОР) —
знову ж таки вперше в історії — взяли на себе завдання розвинути успіхи,
досягнуті ІФОР. Ці події, а також інтенсивна співпраця з залученими до
них країнами-партнерами та іншими державами, що не входять до НАТО, не
лише не мають прецеденту. Ще кілька років тому їх неможливо було б
уявити.

Збираючись відзначити п’ятдесяту річницю Північноатлантичного договору і
готуючись до подальшої адаптації на засадах розширеного форуму
партнерства на — як в рамках Альянсу, так і з країнами-членами Ради
євроатлантичного партнерства — НАТО, безсумнівно, й надалі
еволюціонуватиме, щоб мати змогу вирішувати складні завдання, які
постануть у майбутньому.

Значення Мадридської зустрічі у верхах

На Мадридській зустрічі у верхах у липні 1997 р. Альянс прийняв рішення
щодо приєднання нових членів та зробив подальші кроки на шляху до
зміцнення структур, потрібних для виконання майбутніх зобов’язань НАТО.

їх до членства в НАТО. Члени Альянсу ще раз підтвердили, що НАТО
залишається відкритим для приєднання інших держав у майбутньому. Вони
також розглянули шляхи вдосконалення заходів, які уможливлюють участь
усіх 46 країн-членів Ради євроатлантичного партнерства у побудові
європейської безпеки. Вони дійшли згоди щодо удосконалення програми
«Партнерство заради миру» як елемента цього процесу.

Це була насичена зустріч у верхах. Окрім ініціатив щодо просування на
шляху до зовнішньої адаптації Альянсу, було вжито заходів, спрямованих
на його подальшу внутрішню адаптацію. Це, зокрема, означає зміцнення
європейського виміру трансатлантичного партнерства і модернізацію
структури збройних сил НАТО та вдосконалення системи командування.

Водночас, як напередодні зустрічі у верхах, так і в дні її проведення
відбувалися інші важливі події. Окремі консультації завершилися
заснуванням спеціальної Комісії НАТО-Україна, покликаної поглиблювати
особливе партнерство між Альянсом і Україною. Уряди держав НАТО
оголосили про заходи, спрямовані на закріплення успіхів, досягнутих у
діалозі з середземноморськими країнами, і заснували Групу з питань
середземноморського співробітництва, в обов’язки якої входить здійснення
нагляду за подальшим перебігом діалогу.

Розбудова міжнародної безпеки — процес поступовий. Будь-які кроки назад
нетерпимі. Надто багато поставлено на карту, щоб допустити такий перебіг
подій. Рівень співпраці у сфері безпеки, на який вийшли країни-члени
НАТО, — попри те, що деякі з них двічі у цьому столітті воювали одна з
одною, — є досягненням історичної ваги.

Однак усе це сталося не за один день. Цим вони мають завдячувати
політичній волі й рішучості, а також спільно набутому досвіду співпраці,
яку вони розвивали на засадах добровільності, не зазнаючи примусу ззовні
та не відчуваючи загрози своїй незалежності чи національному
суверенітетові. У Мадриді було прийнято виважені рішення, націлені на
поглиблення взаємодії у сфері безпеки на користь цілому континентові,
аби з часом можна було сказати, що подібні гарантії поширюються й на
однаковий для всіх європейських держав рівень забезпеченості. Залучення
дедалі більшої кількості країн до програми співпраці з Альянсом сприяє
втіленню цих задумів у життя.

Хоча і майбутні члени НАТО, і його партнери прагнуть відігравати
повноцінну роль у згаданих процесах, вони не зацікавлені в тому, щоб
інші країни відчували себе через це у небезпеці. Недопущення будь-якої
загрози незалежності чи національному суверенітетові усіх європейських
держав е передумовою поступу. Стабільність опиняється під загрозою, коли
одні країни можуть досягти безпеки лише за рахунок інших. Цей
фундаментальний принцип лежить в основі кожного з багатьох важливих
рішень, прийнятих у Мадриді. Ось у чому, власне, й полягає істинне
значення Мадридської зустрічі у верхах. Європа змінилася на краще,
оскільки, по-перше, вона вже не є розмежованою, а, по-друге, їй тепер
вільно розглядати майбутню безпеку як плід спільних зусиль, у які кожна
країна має право і може внести свою лепту. А звідси випливає потреба в
інституціях, які допоможуть Європі утриматись на цьому шляху. Вони теж
повинні зазнати змін. У Мадриді уряди держав НАТО пояснили, що було
зроблено для того, аби пристосувати Альянс до розв’язання такого
складного завдання. Вони зобов’язалися продовжити цю роботу і
запропонували своїм партнерам взяти на себе більшу відповідальність за
хід її виконання, їхню пропозицію прийняли не лише три країни, запрошені
вступити до Альянсу, а й чимало держав, які поглиблюють партнерські
стосунки з НАТО.

Внутрішня адаптація Альянсу

Процес внутрішньої адаптації та модернізації Альянсу є не менш важливим,
ніж процес його розширення та зовнішньої трансформації. Він має кілька
вимірів.

У політичному плані це означає розвиток ширшого підходу до безпеки,
посилення політичного компонента НАТО і пристосування внутрішніх
процедур до розв’язання нових політичних завдань.

У військовій сфері внутрішня адаптація виявилася, перш за все, у
суттєвій реорганізації та скороченні сухопутних, військово-повітряних та
військово-морських сил на 30-40%, зниженні рівнів готовності та
чисельності розгорнутих у передових районах сил і в значному скороченні
— майже на 80% — ядерних сил. Но-друге, йдеться про вдосконалення
структури військового командування НАТО. Передбачається створити просту
багатонаціональну структуру, спроможну виконати під політичним
керівництвом Північноатлантичної ради усі функції та завдання Альянсу.

При здійсненні внутрішньої адаптації Альянс над усе керується потребою й
надалі забезпечувати боєздатність своїх сил. Вона повинна зберегти
трансатлантичну сполучну ланку. Вона також покликана допомогти
європейським країнами взяти па себе більшу відповідальність за
колективну оборону та за інші функції Альянсу шляхом формування власне
Європейської системи безпеки та оборони в рамках НАТО. Нарешті, вона має
озброїти Альянс можливостями для виконання нових завдань. Основними
складовими цього процесу є модернізація й адаптація структури
військового командування НАТО та втілення у життя концепції
Багатонаціональних загальновійськових оперативно-тактичних груп (БЗОТГ).
БЗОТГ — не багатонаціональні сили швидкого розгортання, чий потенціал
дозволяє їм діяти у різних непередбачених обставинах. На Мадридській
зустрічі у верхах у липні 1997 р. глави держав і урядів країн НАТО
прийняли рішення щодо подальших кроків у цьому напрямку, а в грудні 1997
р. була досягнута домовленість щодо основних параметрів нової структури
військового командування.

Зовнішня і внутрішня адаптація НАТО, а також нові завдання, що їх Альянс
виконує у сфері підтримання миру та управління кризовими ситуаціями,
змушують його здійснити кардинальні зміни у своїй структурі. Ця потреба
збігається з безпрецедентною можливістю побудувати нові, засновані на
співпраці структури безпеки у Європі, що зуміють впоратися із проблемами
наступного століття. Отже, формуючи менші, але більш гнучкі та мобільні
сили, Альянс водночас вдосконалює свою багатонаціональну командну
структуру та зміцнює роль європейської ланки трансатлантичного
партнерства у сфері безпеки, щоб уможливити більш послідовну й дієву
участь європейських країн-учасниць у здійсненні своїх заходів і завдань.

Внутрішня адаптація Альянсу вимагає:

тіснішої координації діяльності політичних i військових підрозділів
НАТО;

менших, гнучкіших та мобільніших сил, здатних швидко й ефективно
відреагувати на всілякі непередбачені ситуації;

реалізації концепції Багатонаціональних загальновійськових
оперативно-тактичних груп;

створення структури, яка б дозволила європейським членам Альянсу робити
ефективніший внесок у діяльність НАТО й допомагати Західноєвропейському
союзові, коли той здійснюватиме заходи, спрямовані на підтримання миру
та управління кризовими ситуаціями;

надання новій структурі гнучкості, що сприятиме приєднанню нових
держав-членів та поглибленню співпраці з країнами-партнерами в рамках
удосконаленої програми «Партнерство заради миру» та Ради
євроатлантичного партнерства;

забезпечення потенціалу, необхідного Альянсові для виконання нових
завдань у миротворчій та інших сферах.

Ці заходи здійснюються не ізольовано. Вони тісно пов’язані зі змінами,
що відбуваються в інших інституціях, скажімо, в ООН, Організації з
безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ), Європейському союзі (ЄС) та
Західноєвропейському союзі (ЗЄС). Це дозволяє уникнути дублювання та
забезпечити оптимальну взаємодію між згаданими організаціями.

Як же НАТО фактично здійснює свою діяльність?

Діяльність у рамках НАТО здійснюється на добровільних засадах. Кожна
країна бере участь у процесі, що веде до прийняття рішень.
Держави-учасниці повинні зробити вибір, й іноді вони уважають за краще
піти на короткотерміновий компроміс в ім’я забезпечення своїх
довгострокових інтересів. Але ніхто їх до цього не примушує. Якщо одна
країна-член вважає, що рішення, яке обговорюється в НАТО, заподіє
непоправної шкоди її національним інтересам, вона не зобов’язана з ним
погоджуватися. У цьому випадку рішення буде прийняте тільки після
розв’язання проблеми. Уряд кожної країни вправі обирати те, що, на його
думку, найкраще відповідає інтересам її народу.

Альянс не має постійної армії, яка очікує у штабах і казармах наказів
від Ради НАТО. Насправді Альянс має дуже мало постійних військових
підрозділів. Різним військовим штабам придані невеликі багатонаціональні
сили, що є елементами об’єднаної військової структури НАТО. Є діючі
війська, які відповідають за управління постійними об’єктами зв’язку або
протиповітряної оборони і повітряного спостереження. Наприклад, Група
авіаційного раннього попередження, що забезпечує повсякчасне
спостереження і раннє попередження, відіграє надзвичайно важливу роль у
командуванні та управлінні збройними силами. Штабові корпусу швидкого
реагування Командування Об’єднаних збройних сил у Європі можуть
підпорядковуватися національні підрозділи та дивізії, а також дві
багатонаціональні дивізії. Цей Корпус може бути дуже оперативно
доведений до штатної чисельності, але придані йому дивізії переходять
під командування НАТО тільки в разі потреби. Лише штаби двох
багатонаціональних дивізій постійно знаходяться під командуванням НАТО.
Існують також постійні військово-морські угруповання, до складу яких
входять невелика кількість суден та персонал з військово-морських сил
деяких країн-членів. Вони розгортаються й замінюються за встановленим
порядком.

За винятком згаданих підрозділів більшість так званих «Збройних сил
НАТО» складають війська окремих держав, що перебувають під національним
контролем. Вони передаються в розпорядження НАТО — під відповідальність
воєначальників Альянсу — за конкретних обставин і відповідно до
заздалегідь погоджених країнами-членами процедур.

НАТО — не наднаціональна організація. Це союз незалежних суверенних
держав, які добровільно вирішили співпрацювати заради спільної вигоди.
Вони регулярно проводять консультації з питань, що хвилюють усіх членів.
Але в НАТО немає центрального органа, який би вказував, що вони мусять
робити. Жодна країна-учасниця також не має права нав’язувати свої
погляди або думки союзникам по Альянсу.

Із цього основоположного принципу співпраці в рамках Альянсу природно
випливає те, що всі органи НАТО складаються з представників
держав-учасниць, покликаних — буквально — представляти точку зору своєї
країни і доводити її до інших членів Альянсу. Подібні консультації, в
ході яких зазвичай порушуються будь-які питання, проводяться щоразу,
коли належить ухвалити рішення, або при виникненні нової ситуації, що
може позначитися на Альянсі. Ще одна важлива місія національних
представників полягає в інформуванні своїх урядів про позицію та думки
інших членів НАТО та про причини, якими вони зумовлені. Іноді, за умови
повної одностайності, рішення приймаються без проблем. Інколи погляди
більшості дещо розходяться з думками однієї чи кількох країн. За
допомогою консультацій вони намагаються зблизити позиції та при потребі
досягти компромісу. Якщо домовитися не вдається, окремі країни-члени
вправі діяти згідно з обраним ними курсом.

зіткнутися уряди, виправдовуючи та витлумачуючи свою політику і рішення
перед виборцями.

1/4

4

??¤?¤?$????країна усвідомлює: неспроможність залагодити суттєві
розбіжності в поглядах може поставити під удар політичну солідарність і
згуртованість Альянсу за обставин, коли ці чинники можуть виявитися
вкрай необхідними. Тому вони зацікавлені в такому підході до розв’язання
серйозних спорів, який сприяє досягненню консенсусу і захистові їхніх
спільних інтересів у сфері безпеки.

Усі ці принципи застосовуються у відносинах між державами-членами
Альянсу. Але той самий дух добровільної співпраці, поваги до
національної незалежності та прийняття рішень шляхом консенсусу пронизує
двосторонні та багатосторонні зв’язки між НАТО й країнами-партнерами.

Хто ухвалює рішення ?

Найважливішим органом, що приймає рішення, є Північноатлантична рада.
Це, перш за все, політичний форум, у рамках якого представники усіх
країн-членів обговорюють політичні або практичні питання. Це єдиний
орган, утворений Північноатлантичним договором. Він несе
відповідальність за всі рішення Альянсу. Його засідання проводяться на
різних рівнях іноді за участю послів кожної країни, іноді за участю
міністрів закордонних справ чи оборони або прем’єр-міністрів і глав
держав. Та незалежно від рівня представництва його рішення мають
однакову вагу і відбивають думки кожного уряду. Як правило, Рада
збирається для обговорення питань, що зачіпають спільні інтереси або
вимагають колективних рішень. Утім, не існує жодних обмежень щодо тем,
які можна включити до порядку денною. Кожна країна вправі поставити
вимогу про скликання засідання Ради, коли виникає серйозна справа, яку,
на її думку, Альянс повинен розглянути. Комітет військового планування
проводить засідання на рівні міністрів або послів для обговорення
питань, пов’язаних із плануванням колективної оборони.

Перед Радою та Комітетом військового планування несуть відповідальність
немало підпорядкованих їм комітетів, члени яких також представляють
країни-учасниці. Вони обговорюють конкретні аспекти політики та надають
Раді рекомендації, які використовуються при ухваленні остаточних рішень.
Що стосується програм співробітництва, то згадані комітети проводять
регулярні зустрічі представниками країн-партнерів у рамках Ради
євроатлантичного партнерства і «Партнерства заради миру». Ряд комітетів
спрямовують свою увагу на питання, пов’язані з роботою інших органів, —
Постійної спільної ради НАТО-Росія, Комісії НАТО-УкраЇна і Групи
середземноморського співробітництва, заснованих для здійснення сумісного
нагляду за спільними проектами або заходами, які організовані в
контексті двосторонніх відносин з НАТО.

Як приймаються рішення?

В основі діяльності Альянсу — відданість усіх його членів узятим на себе
зобов’язанням, а також ідеї практичної взаємовигідної співпраці. Їхня
безпека єдина і неподільна. Політична солідарність складає сутність
НАТО. Вона осягається у щоденній роботі в політичній, військовій та
інших сферах. Однак це не означає, що відсутній грунт для незгод. Часто
окремі країни-учасниці мають помітні розходження у поглядах. Альянс не є
однорідним монолітом. Передбачається, що його члени, зібравшись за
столом Ради НАТО, будуть готові роз’яснити і захистити свою позицію з
будь-якого обговорюваного питання. При цьому мається на увазі, що в ході
консультацій усі держави докладуть максимальних зусиль, аби увійти у
становище своїх союзників і знайти прийнятне для кожного рішення.
Консультації між НАТО та його партнерами базуються на тих же засадах —
на бажанні співпрацювати, брати до уваги занепокоєння обох сторін і
шукати спільних рішень.

Отже, консультації є вельми важливою частиною процесу прийняття рішень в
НАТО. Вони набувають різних форм. Найпростіша з них — це звичайний обмін
інформацією і думками. Уряди також надають відомості про рішення або
дії, які вони вже ухвалили і здійснили чи мають незабаром ухвалити і
здійснити і які прямо чи опосередковано зачіпають інтереси інших членів
Альянсу. Іноді консультації набувають форм завчасного попередження про
майбутні заходи або рішення урядів. Таким чином, союзникам надається
можливість їх схвалити або висловитися з їхнього приводу. Під
консультаціями розуміються і дискусії з мстою досягнення консенсусу щодо
майбутнього політичного курсу і заходів, яких слід вжити на його
підтримку. Нарешті, консультації покликані допомогти країнам-учасницям
дійти до взаємоприйнятних домовленостей щодо колективних рішень або дій
Альянсу в цілому.

Це безупинний процес. Оскільки представники усіх країн-членів НАТО
розміщуються в одній штаб-квартирі у Брюсселі, консультації між
національними делегатами організовуються — на прохання одного з них або
за ініціативою Генерального секретаря НАТО — без зволікань. Таким чином
проводяться (при потребі — у вельми стислі строки) глибокі дискусії за
участю представників усіх зацікавлених країн, які діють відповідно до
інструкцій, отриманих віл своїх урядів. Цей механізм консультацій
постійно і всебічно використовується. Окрім того, тривалий досвід
співпраці, в основі якої лежать спільні процедури і домовленості щодо
колективної оборони та спільного використання об’єктів і устаткування,
стає у великій пригоді тим країнам-членам, котрі воліють скористатися
цим досвідом під час подій, в які Альянс як такий не залучений. Чимало
дипломатичних місій та офіцерів зв’язку країн-партнерів розміщуються у
тих же будинках, де мають свої представництва держави-члени НАТО. Це теж
полегшує спілкування та сприяє налагодженню контактів.

Оскільки політичні консультації є важливою ланкою в управлінні кризовими
ситуаціями, вони часто асоціюються з періодами напруги та суперечностей.
Тож не дивно, що увага громадськості прикута до тих моментів, що
викликають розходження серед країн-учасниць. За цих обставин
консультації в рамках Альянсу покликані нагадати їм про основоположну
мету, що їх об’єднує, не обмежуючи їхнього права самостійно визначати
свої національні інтереси. Водночас консультації — це просто елемент
заведеного порядку. Вони допомагають країнам-членам вивчити можливості
для досягнення згоди та виробити розраховану на перспективу політику, що
матиме вплив на Альянс в цілому. Для прикладу можна навести обговорення
ініціатив з контролю над озброєннями та роззброєнням і вироблення
спільної позиції на переговорах у рамках міжнародних форумів, де
розглядаються згадані питання.

Хоча порозуміння є передумовою спільних дій, його нікому не можна
накинути. Неминуче виникають ситуації, за яких сторонам, незважаючи на
консультації, не вдасться через розходження у вимогах і сприйнятті
національних інтересів дійти згоди — принаймні, у ближчій перспективі.
За таких обставин політичні консультації набувають іще більшої ваги.
Вони дозволяють роз’яснити і обговорити розбіжні погляди таким чином,
аби уберегти єдність союзників на тлі їхніх спільних цілей та завдань і
цілісність структур Альянсу. Жодну країну не примушують діяти або
виносити ухвали проти її волі. Ось чому навіть під час серйозних спорів
ні одна держава-учасниця не ставить під сумнів доцільність свого
членства в Альянсі. Партнерські зв’язки з іншими країнами теж
розвиваються на суто добровільних засадах. А консультаційні механізми,
що діють у рамках партнерства, використовуються для розв’язання існуючих
проблем.

Принципи консенсусу і загальної згоди

Консультації мають на меті ухвалення рішень на основі консенсусу або
збігу думок. У НАТО не існує процедури голосування. Погодившись виносити
свої ухвали шляхом консенсусу, члени Альянсу поєднали вигоду від
привнесення своїх поглядів і досвіду у процес прийняття рішень із
заходами, що дозволяють, їм — за відповідних обставин — удаватися до
оперативних і рішучих колективних дій. Щоб згадана система спрацювала,
країни-учасниці повинні повністю зрозуміти позиції одна одної, скільки б
це не вимагало часу й терпіння. А тому всім зацікавленим державам вкрай
необхідно призвичаїтися до регулярного обміну інформацією та щоденних
консультацій. Таким чином, вони можуть (при потребі — вельми швидко)
зібратися на спільне засідання, вже знаючи, що непокоїть їхніх
союзників. Інколи спроби врегулювати розбіжності між ними завершуються
невдачею, але загалом дух компромісу забезпечує спільні дії, за якими
стоять повновагі рішення, підтримані всіма урядами. Ухваливши рішення,
всі зацікавлені члени Альянсу тим самим виявляють готовність, не
вагаючись, повністю втілити його у життя. У разі гострих публічних
дискусій з приводу важливих питань — а вони трапляються нерідко —
непопулярні рішення або ухвали, пов’язані з суперництвом кількох сторін
за виділення коштів, набувають додаткової сили і ваги. Ті ж самі методи
досягнення міждержавного консенсусу застосовуються при ухваленні
спільних рішень щодо співпраці Альянсу з країнами-партнерами.

Парламентська співпраця

Альянс — це міжурядова організація. Уряд кожної країни-члена НАТО несе
відповідальність перед своїм парламентом. А відтак підтримка цілей
Альянсу з боку вільно обраних парламентарів має надзвичайно важливе
значення. Північноатлантична асамблея є міжпарламентським форумом
країн-членів Альянсу. Він збирає європейських і північноамериканських
законодавців для обговорення і розгляду питань, що викликають взаємний
інтерес і занепокоєння. Повністю незалежна від НАТО, Асамблея є
сполучною ланкою між національними парламентами і Альянсом, що заохочує
уряди зважати на проблеми, що постають перед Альянсом, при розробці
національного законодавства. Асамблея також постійно нагадує про те, що
міжурядові рішення, ухвалені в рамках Альянсу, підлягають затвердженню
на політичному рівні — в демократично обраних парламентах згідно з
конституційними процедурами. Північноатлантична асамблея підтримує
активні контакти з парламентами країн-партнерів, представники яких
беруть участь у дискусіях і обмінах думками, що відбуваються під час її
засідань.

Хто оплачує діяльність НАТО?

Та частка національних асигнувань на оборону, котру кожна країна-член
НАТО вносить у бюджети, якими відає сам Альянс, становить лише невеликий
відсоток її загального військового бюджету. Управління спільно внесеними
фінансовими ресурсами, що перебувають у розпорядженні НАТО, здійснюється
через окремі цивільний, військовий та інфраструктурний бюджети, в основі
яких лежить узгоджена формула пайової участі у витратах. Вона визначає
грошову частку, яку має внести кожна країна. Правила і процедури
фінансового управління ґрунтуються на принципах відкритості, гнучкості й
справедливості. Вони забезпечують досягнення максимальної вигоди для
всієї організації та окремих її членів па основі пошуку економічних
шляхів розв’язання спільних проблем. Ніхто не вимагає від жодної
країни-учасниці взяти на себе несправедливо велику частку фінансового
тягаря або внести більше, ніж вона реально спроможна, не ставлячи при
цьому під загрозу свою національну економіку.

Нагляд за виконанням бюджетів здійснюється Комітетами з цивільного та
військового бюджетів, а також Комітетом у справах інфраструктури, що
відповідає за домовленості щодо спільно фінансованих об’єктів, які
використовуються збройними силами НАТО. Як і всі інші комітети НАТО,
вони складаються з представників кожної країни-члена Альянсу. Усі
бюджети НАТО підлягають ретельному внутрішньому наглядові та зовнішньому
контролю. Вони ревізуються незалежною Міжнародною радою аудиторів.
Останні вибираються країнами-членами і несуть відповідальність перед
Північноатлантичною радою.

Що відбувається щодня у штаб-квартирі НАТО?

Штаб-квартира НАТО в Брюсселі — це політичний штаб Альянсу і місце
постійного перебування Північноатлантичної ради. У ній розміщуються
національні делегації країн-членів, до складу яких входять глава
делегації або Постійний представник і національний Військовий
представник. Кожному з них допомагають у роботі цивільні та військові
радники, а також посадові особи, які представляють свої країни у різних
комітетах НАТО. Чимало кран-партнерів Альянсу відкрили свої дипломатичні
представництва або місії зв’язку у штаб-квартирі. Тут же розміщуються
Генеральний секретар НАТО, Міжнародний секретаріат, Голова Військового
комітету НАТО і Міжнародний військовий штаб, а також ряд спеціалізованих
установ НАТО, відповідальних за такі напрямки, як стандартизація та
зв’язок. Усього в НАТО на постійній основі працюють приблизно 3150
чоловік, Майже 1400 з них є членами національних делегацій або
дипломатичних представництв і місій зв’язку. Міжнародний секретаріат та
згадані спеціалізовані установи нараховують біля 1300 цивільних
службовців. У Міжнародному військовому штабі працює близько 450
цивільних і військових. У головному будинку штаб-квартири розташовуються
кабінети, конференц-зали, газетний кіоск, банк, пошта, бюро подорожей,
перукарня, ресторан і кафетерій. За основною автостоянкою знаходиться
центр для занять спортом і відпочинку, відкритий для всіх, хто працює в
НАТО. Щороку чимало офіційних осіб та експертів із країн-учасниць
Альянсу прибувають до НАТО для участі в різних засіданнях, близько
двадцяти тисяч представників держав Альянсу і країн-партнерів
запрошуються сюди для ознайомлення з політикою та цілями
Північноатлантичного союзу.

Найважливішим органом НАТО є Північноатлантична рада. Діють також
комітети, які розглядають конкретні аспекти політичного курсу і надають
рекомендації Раді або іншим вищим органам, що враховують їх при
ухваленні рішень. Найвищим органом у військовій сфері є Військовий
комітет. Політичний комітет, що регулярно проводить засідання на різних
рівнях, консультує Раду з основних політичних питань сьогодення, які
мають відношення до політичного курсу Альянсу. Є також Комітет з аналізу
проблем оборони, який наглядає за процесом консультацій, що веде до
прийняття рішень стосовно рівнів збройних сил, котрі передаються
країнами-членами у розпорядження Об’єднаної військової структури НАТО на
наступний плановий період. Комітет з інфраструктури вивчає пропозиції
щодо спільного фінансування об’єктів, які використовуються збройними
силами Альянсу. Економічний комітет НАТО зосереджує свою увагу на
тенденціях у економіці, що мають безпосереднє відношення до політики у
сфері безпеки. Бюджетні комітети подають до Ради свої пропозиції щодо
ощадливого управління цивільними і військовими бюджетами, до яких кожна
країна вносить свій внесок.

Консультації між представниками урядів країн-членів, що ведуть до
вироблення політики та ухвалення рішень, відбуваються на всіх напрямках
діяльності Альянсу. Так, в рамках Наради національних керівників у
галузі озброєння обговорюються політичні, економічні та технічні аспекти
розробки і закупівлі оснащення для збройних сил НАТО. У царині
інформації Комітет НАТО з інформації та культурних зв’язків зосереджує
свою увагу на інформаційних програмах, покликаних поширювати знання про
Альянс та поглиблювати розуміння його політики. В ході дискусій
порушуються і питання, пов’язані з науковими і екологічними програмами.
Рішення у цих сферах приймаються Науковим комітетом і Комітетом з
проблем сучасного суспільства. Існують також інші комітети і групи,
скажімо, Політико-військовий керівний комітет програми «Партнерство
заради миру», в обов’язки якого входить розвиток і спрямування співпраці
з країнами-партнерами.

Хто за що відповідає?

Це вирішують самі країни-члени! Політичний курс НАТО формується урядами
держав-учасниць Альянсу. Рішення приймаються в рамках
Північноатлантичної ради. Заходи Альянсу, в яких беруть участь
країни-партнери, скажімо, миротворчі операції або програма «Партнерство
заради миру» обговорюються із зацікавленими урядами на відповідних
форумах — у Раді євроатлантичного співробітництва. Комісії НАТО-Україна.
де й ухвалюються рішення. Те саме стосується і заходів, здійснюваних у
рамках Середземноморського діалогу. Вони обговорюються з
державами-учасницями у Групі з питань середземноморського
співробітництва.

Генеральний секретар НАТО заохочує і спрямовує процес консультацій та
прийняття рішень в Альянсі. Він с головою Північноатлантичної ради та
інших вищих комітетів і в силу своєї посади справляє значний вплив на
процес ухвалення рішень. Він може виносити читання на обговорення і
використовувати своє становище незалежного й неупередженого голови, щоб
направити дискусію у річище консенсусу в інтересах усього Альянсу. Однак
він не уповноважений самостійно приймати рішення щодо політичного курсу
і може діяти від імені Альянсу тільки в тій мірі, в якій уряди
країн-членів погодяться надати йому таке право. Він є основним
представником Альянсу у двосторонніх відносинах між НАТО й окремими
урядами держав-учасниць або у зв’язках з іншими міжнародними
організаціями. Він також виступає чільним речником Альянсу у контактах
із засобами масової інформації.

Військова структура НАТО перебуває під наглядом Військового комітету. Це
найвищий військовий орган Альянсу, політичне керівництво яким здійснює
Північноатлантична рада. До його складу входять начальники генеральних
штабів країн-членів або їхні Військові представники. Комітет надає
Альянсові поради з військових питань. Він також здійснює керівництво
Верховними головнокомандувачами сил НАТО. Їх два — Верховний
головнокомандувач Об’єднаних збройних сил НАТО у Європі, штаб якого
знаходиться у Монсі, Бельгія, і Верховний головнокомандувач Об’єднаних
збройних сил у зоні Атлантичного океану. Штаб останнього розташовано у
Норфолку, штат Вірджинія, США.

Кожен Верховний головнокомандувач визначає потреби у збройних силах та
звертається з проханням про надання військ, необхідних для виконання
його завдань. Він також відповідає за розробку планів оборони у своїй
зоні та консультує політичне і військове керівництво НАТО з питань, то
входять у його компетенцію. Він командує тими збройними силами, які
країни-члени погоджуються передати у розпорядження НАТО, і в кінцевому
підсумку несе відповідальність за оборону зони, що перебуває під його
контролем. Як на Головнокомандувача на нього також покладається
відповідальність за визначення потреб у збройних силах, а також за
розгортання і навчання військ, які будуть підпорядковані йому під час
кризи. Він відповідає за розвиток військового потенціалу та підтримання
боєготовності, необхідної для участі в управлінні кризовими ситуаціями,
миротворчих операціях та гуманітарних місіях.

Обидва Верховні головнокомандувачі надають Військовому комітету і в
кінцевому підсумку політичному керівництву НАТО інформацію й
рекомендації щодо рішень про склад і дислокацію їхніх військ та їх
підтримку і загалом щодо будь-якої справи, яка може вилинути на їх
спроможність виконувати свої обов’язки. Головнокомандувачі встановлюють
нормативи щодо організації, підготовки, оснащення, утримання й
забезпечення підпорядкованих їм військ. Проводячи навчання й аналізуючи
дії збройних сил, вони допевняються того, щоб ці сили були здатні
виконувати свої функції. Велика кількість спільних військових заходів,
програм підготовки і навчань, організованих під керівництвом кожного з
Верховних головнокомандувачів, здійснюються разом з країнами-партнерами
НАТО в рамках «Партнерства заради миру».

Кроки на шляху до зовнішньої трансформації Альянсу

Особливості зовнішньої трансформації Альянсу, процесу прийняття в НАТО
нових членів і нових форм партнерства визначають ряд ключових ініціатив,
висунутих протягом кількох останніх років. Згадаємо найважливіші з них.
Це запровадження і подальше удосконалення програми «Партнерство заради
миру»; заснування Ради євроатлантичного партнерства — нового форуму, в
рамках якого збираються нинішні члени Альянсу, всі країни-партнери НАТО
і учасники «Партнерства заради миру»; закладення основи для стабільного
і міцного партнерства з Росією; розвиток особливого партнерства НАТО з
Україною; поглиблення Середземноморського діалогу за участю шести
середземноморських країн, що не входять до НАТО, але співпрацюють з
Альянсом; посилення впливу Європи в Альянсі; розширення участі Альянсу у
миротворчих операціях і, зокрема, його першорядна роль у реалізації
військових складників мирної угоди по Боснії та провідна по цей день
роль у багатонаціональних Стабілізаційних силах у Боснії. Кожне з цих
питань заслуговує на окремий розгляд.

Ініціатива щодо «Партнерства заради миру»

«Партнерство заради миру» є ключовим чинником розвитку нових відносин у
сфері безпеки між Альянсом і країнами-партнерами. Завдяки цій програмі
розширюється й активізується політична і військова співпраця в Європі,
посилюється стабільність, зменшується загроза мирові та укріплюється
довіра. Вона зміцнює відносини у сфері безпеки, поширюючи дух практичної
співпраці й відданості демократичним принципам, що лежать в основі
Альянсу.

30 країн-учасниць програми «Партнерство заради миру

Австрія — Азербайджан — Албанія — Білорусь — Болгарія — Вірменія —
Грузія — Ірландія — Естонія — Казахстан — Киргизстан — Латвія — Литва —
колишня Югославська Республіка Македонія — Молдова — Польща — Румунія —
Росія — Словаччина — Словенія — Туркменистан — Таджикистан — Угорщина —
Україна — Узбекистан — Фінляндія — Хорватія — Чеська Республіка — Швеція
— Швейцарія

Співпраця в рамках ПЗМ сприяє зміцненню безпеки різними шляхами:

Вона уможливлює досягнення більшої прозорості при розробці планів
національної оборони і військових бюджетів.

Вона зміцнює демократичний контроль над збройними силами.

Вона допомагає країнам-учасницям підтримувати свій військовий потенціал
і боєготовність, необхідні для участі у миротворчих операціях.

Вина дозволяє країнам-партнерам поглиблювати взаємодію з Альянсом шляхом
спільного планування, підготовки кадрів і проведення навчань. Це також
посилює їх здатність брати участь у миротворчих, пошуково-рятувальних та
інших гуманітарних місіях.

Під час спільних заходів під егідою ПЗМ збройні сили країн-партнерів
учаться діяти разом, а також сумісно з військами держав НАТО.

ПЗМ створює відповідні умови для залучення країн-партнерів до нових сфер
співробітництва у рамках Альянсу. Це, зокрема, цивільне панування на
випадок надзвичайних ситуацій, допомога при стихійних лихах, наукові піп
екологічні програми.

ПЗМ сприяє покращанню відносин та досягненню більшої прозорості, а
відтак — і активізації співпраці між країнами-партнерами і врегулюванню
задавнених спорів між ними.

До Рамкового документу «Партнерства заради миру » включено зобов’язання
НАТО проводити консультації з будь-якою країною — активною учасницею
ПЗМ, яка відчуває пряму загрозу своїй територіальній цілісності,
політичній незалежності або безпеці.

Це не якісь умоглядні досягнення. Вони вже довели своє чисто практичне
значення. Програма ПЗМ великою мірою полегшила формування
багатонаціональних Сил втілення (ІФОР), які допомогли реалізувати
військові положення Мирної угоди по Боснії. Тепер ПЗМ сприяє діяльності
керованих НАТО Стабілізацій них сил, у яких беруть участь близько 20
країн, що не є членами Альянсу.

«Партнерство» ефективно функціонує без великих витрат. У апараті
програми, що має далекосяжні наслідки для всієї Європи, небагато
службовців, і вони не займають дорогих приміщень. Представники
країн-партнерів працюють у Координаційній групі з питань партнерства
(КГП) у Монсі (Бельгія), яка координує військові заходи в рамках ПЗМ.
Держави-партнери також мають дипломатичні представництва або місії
зв’язку при штаб-квартирі НАТО у Брюсселі. Кожна з цих структур відіграє
важливу роль у забезпеченні успіху ПЗМ. Запроваджене НАТО 1994 року,
«Партнерство заради миру» вже стало невід’ємною часткою системи
європейської безпеки. Навесні 1997 р. було запропоновано нові
ініціативи, спрямовані на подальше вдосконалення програми, значне
посилення її оперативних функцій, підвищення ролі політичних
консультацій і відкриття перед країнами-партнерами додаткових
можливостей для участі у процесі прийняття рішень і плануванні заходів
ПЗМ. Завдяки удосконаленню програма вводиться у загальний контекст Ради
євроатлантичного партнерства, не втрачаючи при цьому свого виразного
характеру. Це також надає широкі можливості для здійснення спільних
регіональних заходів.

Рада євроатлантичного партнерства

Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП) було засновано після останнього
засідання Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС) на рівні
міністрів у португальському місті Сінтра 30 травня 1997р. РЄАП — це
новий механізм взаємодії, покликаний замінити РПАС. Рада розвиває
успішну політичну й економічну співпрацю, розпочату в рамках РПАС і
«Партнерства заради миру». Вона створює широкі можливості для
консультацій з питань політики і безпеки та для поглиблення співпраці в
межах ПЗМ. Усі колишні члени РПАС та країни-учасниці ПЗМ вирішили увійти
до РЄАП. Інші держави-учасниці ОБСЄ, спроможні та схильні прийняти
принципи та цілі РЄАП, можуть стати членами цієї організації,
приєднавшись до ПЗМ.

РЄАП відгукнулась на потребу в зміцненні політичного виміру співпраці
НАТО з країнами-партнерами.

Вона надає можливості для здійснення політичного діалогу, аби привести
його у відповідність із рівнем практичної співпраці и межах ПЗМ.

Країни-члени РЄАП можуть розвівати політичні відносини з НАТО відповідно
до своїх індивідуальних потреб.

Країни-члени РЄАП відіграють активнішу роль у процесі прийняття рішень
щодо заходів (наприклад — з підтримання миру), у яких вони беруть
участь.

РЄАП відкриває можливості для консультацій з широкого кола питань,
пов’язаних із безпекою.

46 країни-члени Ради євроатлантичного партнерства

Австрія — Азербайджан — Албанія — Бельгія — Білорусь — Болгарія —
Вірменія — Греція — Грузія — Данія — Естонія — Ісландія — Ірландія —
Італія — Іспанія — Казахстан — Канада — Киргизька Республіка — Латвія —
Литва — Люксембург — колишня Югославська Республіка Македонія — Молдова
— Нідерланди — Німеччина — Норвегія — Польща — Португалія — Росія —
Румунія — Словаччина — Словенія — Сполучене Королівство -Сполучені Штати
— Таджикистан — Туреччина — Туркменистан — Хорватія — Угорщина —
Узбекистан — Україна — Фінляндія — Франція — Чеська Республіка — Швеція
— Швейцарія

Хартія

між Україною та НАТО

«Хартія про особливо партнерство між Організацією Північноатлантичного
договору та Україною» була підписана у Сінтрі, Португалія, 29 травня
1997 р. Президент України Кучма та глави держав і урядів країн-членів
НАТО підписали Хартію у Мадриді в липні 1997 р.

Хартія, що грунтується на принципах, які поділяють обидві сторони,
покликана сприяти зміцненню співпраці та дійового партнерства між НАТО й
Україною. Вона істотно просуне вперед відносини між НАТО й Україною. В
рамках цього процесу Генеральний секретар НАТО Солана і міністр
закордонних справ України Удовенко відкрили у Києві 7 травня 1997р.
Центр інформації та документації НАТО. Зараз реалізуються нові спільні
програми. Для нагляду за розвитком стосунків створено Комісію
НАТО-Україна. Комісія збиратиметься па засідання принаймні двічі па рік,
щоб проаналізувати результати проведеної робити.

Хартія між НАТО й Україною відкриває нові можливості для змістовної
співпраці та консультацій з питань політики і безпеки

Хартія офіційно визнає важливість незалежної, стабільної і демократичної
України для розвитку усієї Європи.

Україна стала важливим суб’єктом європейської безпеки. Українські
солдати несуть службу разом із військами країн НАТО в рамках
міжнародного контингенту в Боснії, покликаного утвердити тривалий мир у
цьому неспокійному регіоні.

Хартія закладає основу для співпраці та консультацій — в межах
семінарів, робочих груп та інших спільних програм — у таких сферах, як
цивільне планування на випадок надзвичайних ситуацій, готовність до
катастроф, відносини між цивільними і військовими та демократичний
контроль над збройними силами.

Співпраця охоплює і такі питання, як оборонне планування, складання
бюджету, політика, стратегія, концепції національної безпеки, оборонна
конверсія, підготовка військових кадрів і військові навчання.

Вивчаються можливості співпраці в інших сферах. Йдеться про військову
співпрацю і взаємодію; економічні аспекти; питання науки і технології;
проблеми екологічної, зокрема і ядерної, безпеки; наукові й
дослідно-конструкторські розробки в аерокосмічній галузі: координацію
роботи цивільних і військових служб управління повітряним рухом.

Засновується військова місія зв’язку. що стане складовою частиною
представництва при НАТО в Брюсселі.

Центр інформації та документації НАТО — перший осередок подібного плану
в Центральній і Східній Європі — було відкрито у Києві 7 травня 1997 р.

Використано матеріали буклету НАТО «Безпека поширюється на
євроатлантичний регіон. Роль НАТО i країн партнерів Альянсу»

Похожие записи