РЕФЕРАТ

на тему:

“Нато” ПЛАН

1. Поняття НАТО

2. Значення Північноатлантичного договору

3. Переваги членства в НАТО

4. Внутрішня адаптація Альянсу

5. Особливості організації діяльності НАТО

6. Хартія між Україною та НАТО

Використана література

1. Поняття НАТО

НАТО — це союз, відданий принципові колективної оборони як основи для
збереження миру та забезпечення майбутньої безпеки. Спроможність Альянсу
виконувати свої завдання залежить від високого ступеня координації та
планування як на політичному рівні, так і в галузі оборони. Ядром НАТО є
19 держав-членів цієї організації. Проте в кожній сфері своєї діяльності
Альянс активно налагоджує партнерські зв’язки з багатьма іншими
країнами.

Партнерство набуває різних форм. Тридцять країн беруть участь у
«Партнерстві заради миру», що ґрунтується на погодженому Рамковому
документі та Програмах індивідуального партнерства. Що стосується 46
країн-членів Ради євроатлантичного партнерства, серед яких і 19 держав
Альянсу, то в основі їхнього партнерства лежить всеосяжний План дій.
Україна-НАТО, а також участь у програмі «Партнерство заради миру» та
членство у Ради євроатлантичного партнерства. Співпраця з шістьма
середземноморськими країнами, що беруть участь у Середземноморському
діалозі НАТО, базується на узгодженій робочій програмі.

Внутрішній устрій НАТО відображає зв’язок між цивільними і політичними
складниками співробітництва та військовими структурами, що сприяють їх
здійсненню. У сферах політичних консультацій, оборонного планування і
політики, співпраці у справах озброєнь, зв’язку, протиповітряної
оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил створено різні
комітети, які відповідають за перспективне планування та надають поради
щодо необхідних дій Північноатлантичній раді або Комітетові військового
планування НАТО, Відбуваються також консультації з питань економіки,
пов’язаних із безпекою. Вони стосуються, зокрема, витрат на оборону та
переведення оборонних галузей промисловості на цивільні рейки. При
підготовці та проведенні заходів на основі консенсусу, досягнутого
країнами-членами, кожен із комітетів, що діють на згаданих вище
напрямках, у значній мірі спирається на результати роботи, проведеної
відповідними підрозділами Міжнародного секретаріату та Міжнародного
військового штабу.

НАТО — це водночас і форум, у рамках якого держави-члени активно
співпрацюють з країнами-партнерами у сферах цивільного планування на
випадок надзвичайних ситуацій, ліквідації наслідків надзвичайних
ситуацій, науки і екології. Хоча кожна держава несе основну
відповідальність за планування дій своїх цивільних служб за надзвичайних
обставин, здійснювана в межах НАТО співпраця сприяє тому, що при
виникненні критичних ситуацій цивільні ресурси Альянсу використовуються
у найефективніший спосіб. У таких випадках Альянс часто виконує роль
координатора. Він домагається, щоб потреби швидко визначалися, а запити
стосовно допомоги надсилалися до заздалегідь обраного центру з
надзвичайних ситуацій, здатного якнайкраще їх забезпечити.

НАТО здійснює програми міжнародних обмінів, пов’язані з важливими для
Альянсу та його партнерів науковими та екологічними проблемами. Згадані
програми забезпечують підтримку наукових досліджень високого рівня,
сприяють розвиткові національних науково-технічних ресурсів і дозволяють
— завдяки міжнародній кооперації — заощадити кошти. Деякі з цих заходів
спрямовано па вирішення пов’язаних з обороною природоохоронних питань,
що справляють негативний вплив на сусідні держави і можуть бути
розв’язані лише спільними зусиллями.

2. Значення Північноатлантичного договору

Згідно з Північноатлантичним договором, підписаним у Вашингтоні 4 квітня
1949 р., було створено союз 10 європейських і 2 північноамериканських
незалежних держав, що зобов’язалися одна одну боронити. Пізніше, між
1952 і 1982 рр., до Договору приєдналися ще 4 європейських країни.

Сам Договір є простим документом. Він відкривається короткою преамбулою,
у якій чітко зазначено, що Договір укладається в дусі Статуту ООН.
Власне, із Статуту й випливає його легітимність. Решта тексту
складається з чотирнадцяти статей, у яких сформульовано найголовніші
зобов’язання, котрі члени беруть один перед одним і перед Альянсом у
цілому.

Деякі статті заслуговують на особливу увагу. Стаття 3 є основою для
розробки планів колективної оборони. Вона покладає на країни-члени
обов’язок підтримувати й розвивати індивідуальний та колективний
оборонний потенціал. Стаття 4 надає можливості для консультацій між
державами-членами, коли будь-яка з них відчуває, що її безпека під
загрозою. Саме в цій статті робиться наголос на першорядній важливості
процесу широкомасштабних консультацій, що відбуваються в рамках Альянсу,
і пояснюється, чому НАТО бере на себе нові функції, покликані зміцнити
безпеку в усьому євроатлантичному регіоні,

Стаття 5 підтверджує право на індивідуальну чи колективну самооборону,
записане и Статті 51 Статуту ООН. Згідно з нею країни, що підписують
Північноатлантичний договір, домовляються вважати збройний напад на одну
або кількох з них нападом на них усіх. Стаття 6 визначає географічний
район, на який поширюється дія Статті 5.

Статтею 9 засновано Північноатлантичну раду як єдиний офіційний орган,
започаткований безпосередньо Договором. Він доручає Раді створювати такі
«допоміжні органи», які можуть знадобитися для реалізації цілей
Договору. Сьогоднішні комітети й агенції, які утворені Радою й діють за
підтримки своїх військових і цивільних підрозділів, визначають структуру
Організації Північноатлантичного Договору.

На засіданні Північноатлантичної ради на вищому рівні у Мадриді в липні
1997 р. Альянс запросив три країни — Чеську Республіку, Угорщину й
Польщу — розпочати переговори щодо вступу в НАТО у 1999 р. Водночас
лідери Альянсу проголосили, що двері організації лишаються відкритими, і
вони сподіваються пізніше надіслати подібні запрошення іншим країнам.
Прагнучи до членства в НАТО, ці країни хочуть отримати страховий поліс
на майбутнє. Це їхнє право. Що ж стосується страхового полісу, то вони
мають бути готові оплатити страхову премію. Вони повинні виявити
спроможність і волю взяти на себе це зобов’язання. Стаття 10
Північноатлантичного договору передбачає таку можливість. У ній сказано,
що члени Альянсу можуть «за одностайною згодою запросити будь-яку іншу
європейську державу, здатну здійснювати принципи Договору і сприяти
зміцненню безпеки в північноатлантичному регіоні, приєднатися до цього
Договору».

За іншими статтями Договору кожна країна-член приймає конкретні
зобов’язання стосовно оборони й безпеки. Жодне з них не зачіпає права і
обов’язки сторін, що випливають з Статуту ООН. Кожна держава
зобов’язується також зробити внесок у розвиток мирних і дружніх
міжнародних відносин, «зміцнюючи свої вільні інститути», «сприяючи
кращому розумінню принципів, на яких засновані ці інститути» і
«домагаючись створення умов стабільності й добробуту». Договір містить і
положення про зусилля, які слід спрямувати на заохочення економічної
співпраці між країнами-членами та усування суперечностей у їхній
міжнародній економічній політиці.

Північноатлантичний договір забезпечує безпеку країн-членів з 1949 р.
Чимало інших європейських країн отримали посередню вигоду від безпеки,
гарантованої Альянсом. Сьогодні, коли покладено край холодній війні та
розмежуванню Європи, Альянс не тільки запросив три нові держави
приєднатися до своїх рядів, а й реорганізувався таким чином, щоб інші
країни могли брати активну участь в його заходах. Уся Європа виграє від
посиленої внаслідок цих процесів стабільності й взаємної довіри.

НАТО спрямовує свої зусилля на майбутню безпеку. Проте членство в НАТО й
співпраця з Альянсом — це не просто планування на чорний день. Мова йде
про активні кроки на шляху до зміцнення безпеки у Європі. З 1995 р.
співпраця НАТО з країнами, що не с членами Альянсу, та з міжнародними
організаціями допомогла запобігти подальшому загостренню конфлікту в
Боснії й утвердити перспективи миру. Альянс — єдина міжнародна
організація, що мас необхідний потенціал для здійснення цієї місії. Щоб
підготуватися до розв’язання подібних проблем у майбутньому, Альянс
трансформував свої політичні та військові структури, пристосувавши їх до
проведення миротворчих операцій та управління кризовими ситуаціями.

Країни-члени Альянсу

 

3. Переваги членства в НАТО

Найбільш очевидними перевагами членства в Альянсі є посилені безпека й
стабільність. Зокрема, членство надає гарантії, які є підґрунтям
Північноатлантичного договору. Йдеться про те, що члени прийдуть один
одному на поміч — і поодинці, і гуртом — у разі збройного нападу на
будь-кого з них, Договір гарантує, що жодна країна-член Альянсу не буде
змушена розраховувати лише на власні сили та економічні ресурси у
вирішенні основних проблем безпеки. Однак жодна країна не позбавляється
права виконати національні зобов’язання перед своїм народом. Кожна
країна продовжує нести відповідальність за власну оборону. НАТО не
робить нічого за них. Альянс створює можливості для того, щоб вони
робили це разом. Він дозволяє країнам-членам спільно вирішувати життєво
важливі завдання у сфері національної безпеки. В результаті, незважаючи
на відмінності у становищі та військовому потенціалі країн-членів, у них
з’являється відчуття рівної безпеки, що сприяє зміцненню їх загальної
стабільності.

Хоча під час консультацій в рамках Альянсу допускається обговорення
будь-якої теми, не практикується втручання у внутрішні справи окремих
країн-членів. Держави утримуються від порушення на форумах Альянсу
питань, які є суто внутрішніми за своєю природою. У разі незгоди або
спорів між країнами переваги членства в Альянсі відіграють неабияку
роль, хоча структура Альянсу і не дозволяє йому прямо втручатися у їхні
справи. Та й не в цьому полягає його мета. Країни-члени вправі, за
бажанням, прийняти пропозицію щодо посередництва від Генерального
секретаря НАТО. Однак, незалежно від обставин, зацікавлені країни можуть
скористатися з власного досвіду співпраці та взаємодії в рамках одного
Альянсу та надалі розраховувати на зовнішню безпеку, яку НАТО їм
гарантує, поки триватиме пошук шляхів вирішення їхніх невідкладних
проблем. Подібні переваги притаманні й партнерству з НАТО, яке вже
допомогло окремим країнам-партнерам розв’язати застарілі регіональні
проблеми.

Країни-члени НАТО виграють також від того, що узгоджують свої позиції на
інших міжнародних форумах. Регулярні контакти між цими державами — як
щодня в рамках НАТО, так і між їхніми столицями — разом із постійними
міжурядовими консультаціями сприяють посиленню впливу і ролі, що Її
відіграє кожна з них у міжнародних відносинах в цілому. Вони стають
країнам-членам у пригоді тоді, коли виникають труднощі або суперечки, і
дозволяють їм черпати зі спільного джерела взаєморозуміння й поваги, що
допомагає їм визначати взаємоприйнятні шляхи розв’язання проблем та
приймати спільні рішення. Завдяки їм члени НАТО вступають у переговори
на інших міжнародних форумах, попередньо ознайомившись із позиціями
союзників. При цьому вони нерідко заздалегідь узгоджують свої погляди на
основні завдання в сфері політики. Скажімо, на двосторонніх і
багатосторонніх переговорах з контролю над озброєннями і роззброєнням
країни-члени НАТО часто досягали згоди щодо спільних позицій та
координували свої ініціативи таким чином, що вони додавали їм
впливовості й переконливості. За допомогою програми «Партнерство заради
миру» та інших форумів співробітництва з Альянсом країнам, які беруть у
них активну участь, вдається домогтися, щоб у світі більше рахувалися з
їхніми думками щодо міжнародних справ та чули їхні голоси.

4. Внутрішня адаптація Альянсу

Процес внутрішньої адаптації та модернізації Альянсу є не менш важливим,
ніж процес його розширення та зовнішньої трансформації. Він має кілька
вимірів.

У політичному плані це означає розвиток ширшого підходу до безпеки,
посилення політичного компонента НАТО і пристосування внутрішніх
процедур до розв’язання нових політичних завдань.

У військовій сфері внутрішня адаптація виявилася, перш за все, у
суттєвій реорганізації та скороченні сухопутних, військово-повітряних та
військово-морських сил на 30-40%, зниженні рівнів готовності та
чисельності розгорнутих у передових районах сил і в значному скороченні
— майже на 80% — ядерних сил. Но-друге, йдеться про вдосконалення
структури військового командування НАТО. Передбачається створити просту
багатонаціональну структуру, спроможну виконати під політичним
керівництвом Північноатлантичної ради усі функції та завдання Альянсу.

При здійсненні внутрішньої адаптації Альянс над усе керується потребою й
надалі забезпечувати боєздатність своїх сил. Вона повинна зберегти
трансатлантичну сполучну ланку. Вона також покликана допомогти
європейським країнами взяти па себе більшу відповідальність за
колективну оборону та за інші функції Альянсу шляхом формування власне
Європейської системи безпеки та оборони в рамках НАТО. Нарешті, вона має
озброїти Альянс можливостями для виконання нових завдань. Основними
складовими цього процесу є модернізація й адаптація структури
військового командування НАТО та втілення у життя концепції
Багатонаціональних загальновійськових оперативно-тактичних груп (БЗОТГ).
БЗОТГ — не багатонаціональні сили швидкого розгортання, чий потенціал
дозволяє їм діяти у різних непередбачених обставинах. На Мадридській
зустрічі у верхах у липні 1997 р. глави держав і урядів країн НАТО
прийняли рішення щодо подальших кроків у цьому напрямку, а в грудні 1997
р. була досягнута домовленість щодо основних параметрів нової структури
військового командування.

Зовнішня і внутрішня адаптація НАТО, а також нові завдання, що їх Альянс
виконує у сфері підтримання миру та управління кризовими ситуаціями,
змушують його здійснити кардинальні зміни у своїй структурі. Ця потреба
збігається з безпрецедентною можливістю побудувати нові, засновані на
співпраці структури безпеки у Європі, що зуміють впоратися із проблемами
наступного століття. Отже, формуючи менші, але більш гнучкі та мобільні
сили, Альянс водночас вдосконалює свою багатонаціональну командну
структуру та зміцнює роль європейської ланки трансатлантичного
партнерства у сфері безпеки, щоб уможливити більш послідовну й дієву
участь європейських країн-учасниць у здійсненні своїх заходів і завдань.

5. Особливості організації діяльності НАТО

Діяльність у рамках НАТО здійснюється на добровільних засадах. Кожна
країна бере участь у процесі, що веде до прийняття рішень.
Держави-учасниці повинні зробити вибір, й іноді вони уважають за краще
піти на короткотерміновий компроміс в ім’я забезпечення своїх
довгострокових інтересів. Але ніхто їх до цього не примушує. Якщо одна
країна-член вважає, що рішення, яке обговорюється в НАТО, заподіє
непоправної шкоди її національним інтересам, вона не зобов’язана з ним
погоджуватися. У цьому випадку рішення буде прийняте тільки після
розв’язання проблеми. Уряд кожної країни вправі обирати те, що, на його
думку, найкраще відповідає інтересам її народу.

Альянс не має постійної армії, яка очікує у штабах і казармах наказів
від Ради НАТО. Насправді Альянс має дуже мало постійних військових
підрозділів. Різним військовим штабам придані невеликі багатонаціональні
сили, що є елементами об’єднаної військової структури НАТО. Є діючі
війська, які відповідають за управління постійними об’єктами зв’язку або
протиповітряної оборони і повітряного спостереження. Наприклад, Група
авіаційного раннього попередження, що забезпечує повсякчасне
спостереження і раннє попередження, відіграє надзвичайно важливу роль у
командуванні та управлінні збройними силами. Штабові корпусу швидкого
реагування Командування Об’єднаних збройних сил у Європі можуть
підпорядковуватися національні підрозділи та дивізії, а також дві
багатонаціональні дивізії. Цей Корпус може бути дуже оперативно
доведений до штатної чисельності, але придані йому дивізії переходять
під командування НАТО тільки в разі потреби. Лише штаби двох
багатонаціональних дивізій постійно знаходяться під командуванням НАТО.
Існують також постійні військово-морські угруповання, до складу яких
входять невелика кількість суден та персонал з військово-морських сил
деяких країн-членів. Вони розгортаються й замінюються за встановленим
порядком.

За винятком згаданих підрозділів більшість так званих «Збройних сил
НАТО» складають війська окремих держав, що перебувають під національним
контролем. Вони передаються в розпорядження НАТО — під відповідальність
воєначальників Альянсу — за конкретних обставин і відповідно до
заздалегідь погоджених країнами-членами процедур.

НАТО — не наднаціональна організація. Це союз незалежних суверенних
держав, які добровільно вирішили співпрацювати заради спільної вигоди.
Вони регулярно проводять консультації з питань, що хвилюють усіх членів.
Але в НАТО немає центрального органа, який би вказував, що вони мусять
робити. Жодна країна-учасниця також не має права нав’язувати свої
погляди або думки союзникам по Альянсу.

Із цього основоположного принципу співпраці в рамках Альянсу природно
випливає те, що всі органи НАТО складаються з представників
держав-учасниць, покликаних — буквально — представляти точку зору своєї
країни і доводити її до інших членів Альянсу. Подібні консультації, в
ході яких зазвичай порушуються будь-які питання, проводяться щоразу,
коли належить ухвалити рішення, або при виникненні нової ситуації, що
може позначитися на Альянсі. Ще одна важлива місія національних
представників полягає в інформуванні своїх урядів про позицію та думки
інших членів НАТО та про причини, якими вони зумовлені. Іноді, за умови
повної одностайності, рішення приймаються без проблем. Інколи погляди
більшості дещо розходяться з думками однієї чи кількох країн. За
допомогою консультацій вони намагаються зблизити позиції та при потребі
досягти компромісу. Якщо домовитися не вдається, окремі країни-члени
вправі діяти згідно з обраним ними курсом.

Невдала спроба дійти домовленості не розглядається як загроза єдності
країн-членів. Навпаки, в тім і полягає одна з сильних сторін Альянсу,
що, незважаючи на розбіжності, знаходиться достатньо спільних засад для
досягнення згоди. Механізм консультацій в рамках НАТО забезпечує
постійний діалог між країнами-членами і надає чимало можливостей для
обговорення й роз’яснення питань, що їх непокоять. Він також сприяє
взаємному розумінню труднощів, з якими можуть зіткнутися уряди,
виправдовуючи та витлумачуючи свою політику і рішення перед виборцями.

Водночас кожна країна усвідомлює: неспроможність залагодити суттєві
розбіжності в поглядах може поставити під удар політичну солідарність і
згуртованість Альянсу за обставин, коли ці чинники можуть виявитися
вкрай необхідними. Тому вони зацікавлені в такому підході до розв’язання
серйозних спорів, який сприяє досягненню консенсусу і захистові їхніх
спільних інтересів у сфері безпеки.

Усі ці принципи застосовуються у відносинах між державами-членами
Альянсу. Але той самий дух добровільної співпраці, поваги до
національної незалежності та прийняття рішень шляхом консенсусу пронизує
двосторонні та багатосторонні зв’язки між НАТО й країнами-партнерами.

Найважливішим органом, що приймає рішення, є Північноатлантична рада.
Це, перш за все, політичний форум, у рамках якого представники усіх
країн-членів обговорюють політичні або практичні питання. Це єдиний
орган, утворений Північноатлантичним договором. Він несе
відповідальність за всі рішення Альянсу. Його засідання проводяться на
різних рівнях іноді за участю послів кожної країни, іноді за участю
міністрів закордонних справ чи оборони або прем’єр-міністрів і глав
держав. Та незалежно від рівня представництва його рішення мають
однакову вагу і відбивають думки кожного уряду. Як правило, Рада
збирається для обговорення питань, що зачіпають спільні інтереси або
вимагають колективних рішень. Утім, не існує жодних обмежень щодо тем,
які можна включити до порядку денною. Кожна країна вправі поставити
вимогу про скликання засідання Ради, коли виникає серйозна справа, яку,
на її думку, Альянс повинен розглянути. Комітет військового планування
проводить засідання на рівні міністрів або послів для обговорення
питань, пов’язаних із плануванням колективної оборони.

Перед Радою та Комітетом військового планування несуть відповідальність
немало підпорядкованих їм комітетів, члени яких також представляють
країни-учасниці. Вони обговорюють конкретні аспекти політики та надають
Раді рекомендації, які використовуються при ухваленні остаточних рішень.
Що стосується програм співробітництва, то згадані комітети проводять
регулярні зустрічі представниками країн-партнерів у рамках Ради
євроатлантичного партнерства і «Партнерства заради миру». Ряд комітетів
спрямовують свою увагу на питання, пов’язані з роботою інших органів, —
Постійної спільної ради НАТО-Росія, Комісії НАТО-УкраЇна і Групи
середземноморського співробітництва, заснованих для здійснення сумісного
нагляду за спільними проектами або заходами, які організовані в
контексті двосторонніх відносин з НАТО.

В основі діяльності Альянсу — відданість усіх його членів узятим на себе
зобов’язанням, а також ідеї практичної взаємовигідної співпраці. Їхня
безпека єдина і неподільна. Політична солідарність складає сутність
НАТО. Вона осягається у щоденній роботі в політичній, військовій та
інших сферах. Однак це не означає, що відсутній грунт для незгод. Часто
окремі країни-учасниці мають помітні розходження у поглядах. Альянс не є
однорідним монолітом. Передбачається, що його члени, зібравшись за
столом Ради НАТО, будуть готові роз’яснити і захистити свою позицію з
будь-якого обговорюваного питання. При цьому мається на увазі, що в ході
консультацій усі держави докладуть максимальних зусиль, аби увійти у
становище своїх союзників і знайти прийнятне для кожного рішення.
Консультації між НАТО та його партнерами базуються на тих же засадах —
на бажанні співпрацювати, брати до уваги занепокоєння обох сторін і
шукати спільних рішень.

Отже, консультації є вельми важливою частиною процесу прийняття рішень в
НАТО. Вони набувають різних форм. Найпростіша з них — це звичайний обмін
інформацією і думками. Уряди також надають відомості про рішення або
дії, які вони вже ухвалили і здійснили чи мають незабаром ухвалити і
здійснити і які прямо чи опосередковано зачіпають інтереси інших членів
Альянсу. Іноді консультації набувають форм завчасного попередження про
майбутні заходи або рішення урядів. Таким чином, союзникам надається
можливість їх схвалити або висловитися з їхнього приводу. Під
консультаціями розуміються і дискусії з мстою досягнення консенсусу щодо
майбутнього політичного курсу і заходів, яких слід вжити на його
підтримку. Нарешті, консультації покликані допомогти країнам-учасницям
дійти до взаємоприйнятних домовленостей щодо колективних рішень або дій
Альянсу в цілому.

Це безупинний процес. Оскільки представники усіх країн-членів НАТО
розміщуються в одній штаб-квартирі у Брюсселі, консультації між
національними делегатами організовуються — на прохання одного з них або
за ініціативою Генерального секретаря НАТО — без зволікань. Таким чином
проводяться (при потребі — у вельми стислі строки) глибокі дискусії за
участю представників усіх зацікавлених країн, які діють відповідно до
інструкцій, отриманих віл своїх урядів. Цей механізм консультацій
постійно і всебічно використовується. Окрім того, тривалий досвід
співпраці, в основі якої лежать спільні процедури і домовленості щодо
колективної оборони та спільного використання об’єктів і устаткування,
стає у великій пригоді тим країнам-членам, котрі воліють скористатися
цим досвідом під час подій, в які Альянс як такий не залучений. Чимало
дипломатичних місій та офіцерів зв’язку країн-партнерів розміщуються у
тих же будинках, де мають свої представництва держави-члени НАТО. Це теж
полегшує спілкування та сприяє налагодженню контактів.

Оскільки політичні консультації є важливою ланкою в управлінні кризовими
ситуаціями, вони часто асоціюються з періодами напруги та суперечностей.
Тож не дивно, що увага громадськості прикута до тих моментів, що
викликають розходження серед країн-учасниць. За цих обставин
консультації в рамках Альянсу покликані нагадати їм про основоположну
мету, що їх об’єднує, не обмежуючи їхнього права самостійно визначати
свої національні інтереси. Водночас консультації — це просто елемент
заведеного порядку. Вони допомагають країнам-членам вивчити можливості
для досягнення згоди та виробити розраховану на перспективу політику, що
матиме вплив на Альянс в цілому. Для прикладу можна навести обговорення
ініціатив з контролю над озброєннями та роззброєнням і вироблення
спільної позиції на переговорах у рамках міжнародних форумів, де
розглядаються згадані питання.

Хоча порозуміння є передумовою спільних дій, його нікому не можна
накинути. Неминуче виникають ситуації, за яких сторонам, незважаючи на
консультації, не вдасться через розходження у вимогах і сприйнятті
національних інтересів дійти згоди — принаймні, у ближчій перспективі.
За таких обставин політичні консультації набувають іще більшої ваги.
Вони дозволяють роз’яснити і обговорити розбіжні погляди таким чином,
аби уберегти єдність союзників на тлі їхніх спільних цілей та завдань і
цілісність структур Альянсу. Жодну країну не примушують діяти або
виносити ухвали проти її волі. Ось чому навіть під час серйозних спорів
ні одна держава-учасниця не ставить під сумнів доцільність свого
членства в Альянсі. Партнерські зв’язки з іншими країнами теж
розвиваються на суто добровільних засадах. А консультаційні механізми,
що діють у рамках партнерства, використовуються для розв’язання існуючих
проблем.

6. Хартія між Україною та НАТО

«Хартія про особливо партнерство між Організацією Північноатлантичного
договору та Україною» була підписана у Сінтрі, Португалія, 29 травня
1997 р. Президент України Кучма та глави держав і урядів країн-членів
НАТО підписали Хартію у Мадриді в липні 1997 р.

Хартія, що грунтується на принципах, які поділяють обидві сторони,
покликана сприяти зміцненню співпраці та дійового партнерства між НАТО й
Україною. Вона істотно просуне вперед відносини між НАТО й Україною. В
рамках цього процесу Генеральний секретар НАТО Солана і міністр
закордонних справ України Удовенко відкрили у Києві 7 травня 1997р.
Центр інформації та документації НАТО. Зараз реалізуються нові спільні
програми. Для нагляду за розвитком стосунків створено Комісію
НАТО-Україна. Комісія збиратиметься па засідання принаймні двічі па рік,
щоб проаналізувати результати проведеної робити.

Хартія між НАТО й Україною відкриває нові можливості для змістовної
співпраці та консультацій з питань політики і безпеки

Хартія офіційно визнає важливість незалежної, стабільної і демократичної
України для розвитку усієї Європи.

Україна стала важливим суб’єктом європейської безпеки. Українські
солдати несуть службу разом із військами країн НАТО в рамках
міжнародного контингенту в Боснії, покликаного утвердити тривалий мир у
цьому неспокійному регіоні.

Хартія закладає основу для співпраці та консультацій — в межах
семінарів, робочих груп та інших спільних програм — у таких сферах, як
цивільне планування на випадок надзвичайних ситуацій, готовність до
катастроф, відносини між цивільними і військовими та демократичний
контроль над збройними силами.

Співпраця охоплює і такі питання, як оборонне планування, складання
бюджету, політика, стратегія, концепції національної безпеки, оборонна
конверсія, підготовка військових кадрів і військові навчання.

Вивчаються можливості співпраці в інших сферах. Йдеться про військову
співпрацю і взаємодію; економічні аспекти; питання науки і технології;
проблеми екологічної, зокрема і ядерної, безпеки; наукові й
дослідно-конструкторські розробки в аерокосмічній галузі: координацію
роботи цивільних і військових служб управління повітряним рухом.

Засновується військова місія зв’язку. що стане складовою частиною
представництва при НАТО в Брюсселі.

Центр інформації та документації НАТО — перший осередок подібного плану
в Центральній і Східній Європі — було відкрито у Києві 7 травня 1997 р.

Використана література

НАТО «Безпека поширюється на євроатлантичний регіон. Роль НАТО i країн
партнерів Альянсу».

PAGE

PAGE 2

Похожие записи

Реферат на тему:

N A T O

The Dutch decision to join the Atlantic Alliance was opposed only by
the Communist party, and has never been seriously questioned. The
original support for NATO should be understood against the backdrop of,
on the one hand, gratitude for the American effort to liberate the
Netherlands in 1945 and for Marshall Plan aid for rebuilding the ruined
Dutch economy, tempered only marginally by anger over American pressure
to end the successful military actions against Indonesian insurgents
and, on the other hand, of growing anxiety over Soviet imperialism,
fuelled particularly by the Communist take-over in Czechoslovakia in
1948. Perhaps the Dutch embraced NATO membership because it allowed them
to continue as a naval power by compensating for the loss of the
colonies .

Despite later criticisms of the participation in NATO by the then
dictatorial regimes of Portugal and Greece, despite opposition to
American involvement in Indo-China and Latin America, and even despite
misgivings over NATO’s nuclear strategy, public support for NATO
membership has never wavered. The percentage in favour of leaving the
Alliance has never exceeded 20 per cent, and no major party has ever
advocated withdrawal from NATO, not even a ‘French’, partial, one.
Especially during the first decades of the Alliance, the Netherlands
acted as a particularly staunch ally and a loyal supporter of US
leadership in the Alliance.

The Dutch share in NATO’s defence expenditures has always been
relatively high compared with that of other smaller member states such
as Belgium, Turkey, Greece, Denmark, or Norway. The Dutch were among the
15 countries that joined the USA in the Korean War (a UN mission de
iure, a US mission de facto). In 1957 the Netherlands wasted no time in
becoming the first European ally to accept American nuclear missiles on
its territory. While other member states demanded a say in the
engagement) of such weaponry (‘dual key’), the Dutch would have been
happy to leave this responsibility entirely to the US government.
Another quarrel with the Americans about Dutch colonialism, this time
about the Dutch—Indonesian conflict over Papua New Guinea in 1961—2, did
little to weaken the Dutch enthusiasm for the Atlantic Alliance. The
long-serving Foreign Secretary, Joseph Luns (1956—71) stead-fastly
refused to convey the protests of the Dutch Parliament over American
intervention in Vietnam to Washington. As we shall discuss in the
following section, the Dutch government always objected to plans for
European rather than Atlantic defence arrangements, and served almost as
an American proxy in the EC. One author even struggled to find a
distinction between the Dutch role of faithful ally and that of a vassal
or satellite state: the submission of .the Dutch to American leadership,
he suggests, was not imposed, but voluntary.

With the retirement of Luns as Minister of Foreign Affairs in 1971, the
Dutch role as America’s small but staunch ally abruptly came to an end.
Over strong objections by the USA, the Dutch government supported
acceptance of the People’s Republic of China as a member of the UN in
1971. Luns’s successors as Foreign Secretary had fewer misgivings about
decrying US overt and covert involvement in Latin America, and
particularly in Vietnam. One of them, Max van der Stoel, took pride in
labelling the Netherlands a ‘critical ally’. In 1975 the Dutch even
targeted Cuba as one of the countries on which to concentrate its
development aid. Within NATO the change in Dutch policy is evidenced by
an increased emphasis on arms control negotiations, and in particular on
reduction of nuclear weapons. The proposed deployment in 1977-8 of the
‘neutron bomb’, or the ‘enhanced radiation, reduced blast’ weapon as it
was called officially, met with strong public opposition in the
Netherlands. More than 1.2 million citizens signed petitions against the
neutron bomb, which probably contributed to the vote in the Dutch
Parliament not to accept the proposals by the Carter administration. The
episode of the neutron bomb is important, because the issue (‘a bomb
that kills people, but saves property’) served to mobilise a large
portion of the population into what became known as ‘the peace
movement’: a loose coalition of Left-wing political parties, trade
unions, fringe groups, and individuals, dominated by two organisations
linked to the churches in the Netherlands, the Catholic Pax Christi and
the ecumenical Interchurch Peace Council (IKV). The fact that President
Carter eventually decided to shelve plans for the production and the
deployment of the neutron bomb was interpreted by the peace movement as
a victory, and reinforced its resolve.

Only one year later, in December 1979, NATO took its so-called
dual-track decision: the pursuit of multilateral arms reduction coupled
to the modernisation of the Alliance’s long-range theatre nuclear
weapons. As part of the deployment of 572 new nuclear delivery systems,
the Dutch were to accept the stationing of 48 cruise and Pershing II
missiles on Dutch territory. The Dutch government made formal
reservations to these plans in what became known as ‘the Dutch footnote’
to the protocol of the NATO meeting. Despite these reservations the
government narrowly escaped a vote of no confidence in the following
parliamentary debate. Actually, the Dutch footnote was the first step of
what was to become one of the classic examples of’ ‘depoliticisation’ in
Dutch politics.

Domestic opposition to the cruise missiles was fierce. More and more
people rallied around IKV’s slogan, ‘Rid the world of nuclear weapons;
starting with the Netherlands’ (surveys showed that more than half the
population agreed with the catch phrase). In 1981 about 400000 people
participated in a demonstration against the missiles in Amsterdam; the
following year 550000 people marched through The Hague in a similar
demonstration; and in 1983 3.2 million Dutch citizens petitioned the
government to reject NATO’s nuclear modernisation. Of the major parties,
the Labour Party was adamantly opposed to the missiles (but one third of
its voters favoured accepting the weapons on Dutch territory) and made
its position a major plank in its platform. The Liberal Party welcomed
the NATO plans (but one third of its voters rejected the missiles), and
the CDA was divided. For the Christian Democrats the issue was
particularly threatening: we have already mentioned the involvement of
the churches in the peace movement. The Dutch Reformed Church had
already rejected the use of nuclear weapons as un-Christian in 1962.
Moreover, the NATO decision came at a particularly awkward moment for
the Christian Democrats. The CDA had only just been formed and had not
really amalgamated yet. A group ofMPs and party activists, especially
from the former ARP, feared (correctly, as it later turned out) that the
new party would shift to the right. They opposed the formation of a
governing coalition with the VVD in 1977, and they now used the issue of
the cruise missiles to strengthen their position within the party.
Following its reservations in the Dutch footnote, the government sought
to depoliticise the issue by postponing a decision: each year it
announced to its NATO partners that a decision would be taken next year.
Eventually, in 1984, this position became untenable within the Alliance.
Prime Minister Lubbers then came up with one of the most ingenious
depoliticisation ploys in the history of consociationalism: a final
decision to accept the American missiles was to be postponed one more
year. If, by 1 November 1985, the Soviets had not increased the number
of their SS-20 missiles, the Dutch would refuse to accept the missiles,
whereas an increase in the number of Soviet missiles would lead to
automatic acceptance of the cruise and Pershing II missiles. In practice
this clever manoeuvre shifted responsibility for Dutch foreign policy to
the Kremlin! After a year the Soviets appeared to have added to the
number of their missiles, and without any significant protest it was
decided to accept the American weapons. Shortly thereafter Gorbachev and
Reagan reached an arms reduction agreement, making the Netherlands the
only NATO country that had accepted the Pershing II and cruise missiles,
but where they never arrived.

The Dutch opposition to the neutron bomb, and the subsequent reluctance
to accept their share of the cruise missiles, have led to the diagnosis
of ‘Hollanditis’, a supposedly contagious Dutch disease. Laqueur and
others have speculated about a re-emergence of the tradition of
neutralist abstentionism, now that both gratitude for American aid and
fear of Soviet expansionism have waned. Such a diagnosis can be valid
only if it is accepted that the penchant for neutralism disappeared when
the Netherlands joined the Atlantic Alliance. Neutralism can then be
said to have been pushed to the background by the exceptional
circumstances of the first post-war decades. Now that things are
returning to normal, the Dutch return to neutralism. If, on the other
hand, we agree with the view that NATO only provided the security
umbrella under which the Dutch could continue to foster their aloofness
from power politics, the Dutch misgivings about nuclear weapons cannot
be interpreted in this way. In this respect it is interesting to note
that, whilst the percentage of the population agreeing that NATO
contributes to detente in Europe dropped from 65 in 1968 to 39 in 1978,
the proportion of the population in favour of continued membership of
NATO did not decrease significantly.

Most observers disagree with the Hollanditis diagnosis, whether they
think that neutralism was abandoned when the Dutch joined NATO or not.
There are three major counter-arguments to the Hollanditis thesis. Some
argue that the shift from staunch to critical, or even reluctant, ally
should not be interpreted as a sign of neutralist abstentionism, but as
a development towards a less submissive attitude, and a more activist
role of the Dutch government in international affairs. If there is a
return to old traditions at all, the Dutch opposition to NATO’s nuclear
deterrent fits in with the moralist or idealist orientation of Dutch
foreign policy. That is why the churches are involved; that is why
opposition to the missiles was closely related to a stronger emphasis on
human rights and development aid (see below). One author even speculates
that the changes in foreign policy are caused by post-colonial guilt,
felt in particular by Social Democratic Cabinet Ministers .

It is also argued that the more critical posture of the Dutch government
within the Alliance should not be explained in terms of Dutch foreign
policy traditions. If they are traditions at all, they arc traditions of
the foreign policy elite, not of the general public. More than other
policy areas, foreign policy has always been in the hands of a small,
close-knit establishment. In general, foreign policy was not the subject
of conflicts between the political parties, with few notable exceptions
(such as rows over a Dutch embassy at the Holy See in the 1920s).
Foreign policy-making was also not embedded in a neo-corporatist network
of interest groups and advisory councils. In many respects foreign
policy making was the last remnant of a nineteenth-century style in
politics: elitist and non-partisan. This changed abruptly in the late
1960s and early 1970s. Foreign policy-making did not escape this change.
As a result of politicisation and polarisation the political parties,
and in particular the Labour Party, developed and emphasized their own
partisan proposals for the Netherlands’ external relations. In the
population at large ‘action groups’ became more vocal and visible, and
some of them sought to change the country’s foreign policy. Popular
disenchantment with the Dutch role as America’s staunch ally is thought
to have resulted from factors such as the coming of age of a new
generation that had not itself experienced the Second World War, the
revulsion arising from the widely televised atrocities of the Vietnam
war, and exasperation with the ongoing arms race.

It is this ‘domesticisation of foreign policy that is often held
responsible for the change in Dutch foreign policy. Support for this
view can be found in the fact that the return from politicisation and
polarisation to the original ‘rules of the game’, was followed by a less
‘deviant’ position of the Netherlands within NATO. It can also be
argued, however, that the removal of the nuclear missiles from the
international agenda made such a return to the mainstream of NATO
possible, and the collapse of the Warsaw Pact since Gorbachev came to
power in 1985 may even have brought the mainstream of NATO closer to the
Dutch position. The position of the Netherlands within the Alliance in
the late 1980s and early 1990s is best illustrated by the opposition, on
the one hand, to President Reagan’s Strategic Defense Initiative, and
the reversal, on the other hand, of an earlier decision to scrap the
nuclear capabilities of the F-16 jet-fighters and Orion anti-submarine
planes.

Both these counter-arguments accept that a change in Dutch foreign
policy has taken place, but disagree with interpreting the change as a
return to neutralist abstentionism. However, the strongest argument
against the Hollanditis diagnosis comes from those observers who argue
that, in practice, the changes in the foreign policy of the Dutch
government have been only marginal. They argue that, pressured by
domestic critique of NATO’s nuclear strategy, the Dutch government paid
lip service to the ideal of nuclear disarmament, while continuing its
support of NATO. Perhaps the only difference with other member states
was the impact of public opinion on the Dutch government. But if this
resulted in the official rhetoric being neutralist, so the argument
goes, the reality was not so affected. Voorhoeve, for one, does not
concur with the popular description of Dutch security policy after 1970
as that of a critical or reluctant ally. Himself a member of the
opposition at the time, he writes of the Cabinet that is held most
responsible for the changes in the country’s foreign policy: ‘They left
not only staunch NATO supporters, but also the disarmament lobby highly
dissatisfied. By steering in-between these extremes, the Den-Uyl
Government had simply changed the country from a «super-loyal» into a
«normal» ally’. In support of this analysis he points to the cuts in the
Dutch defence budget in the mid-1970s which have often been used as
evidence of Hollanditis. Whilst such cuts may have been important in
absolute terms, they were not greater than in many other NATO countries.
On the contrary, the relative contribution of the Dutch to NATO’s
defence expenditure increased slightly during the 1970s, whereas that of
countries such as the US or the UK decreased at the time.

Похожие записи