Курсова робота

Міжнародний ісламський тероризм останньої чверті ХХ століття — суть,
напрями, діяльність

Зміст

Вступ
3

Розділ І. Ідейне підгрунтя ісламського тероризму
6

Розділ ІІ. Формування політичної структури міжнародного 19

тероризму в сучасному світі

Розділ ІІІ. Політична практика ісламських терористичних
27

організацій

Висновки
41

Список використаних джерел та літератури 44

Додатки
51

Вступ

Актуальність досліджуваної проблеми полягає у вивченні політичних,
суспільних, державних відносин ідейного підгрунтя та формування
політичної структури міжнародного тероризму в сучасному світі, яке має
науково–теоретичну залежність. Ступінь актуальності посилюється, коли
одна з досліджуваних держав переживає спалахи насильства тотожні
внутрішнім конфліктам. Відповідно, соціально–економічні потрясіння
стають однією з передумов ісламського тероризму в ході історичного
розвитку, як це сталось з Іраном після Ісламської революції 1979 року.

Наукова новизна бакалаврської роботи аргументується наступними
доказами: головний полягає, що ні в європейській, ні в американській, ні
в українській науковій літературі не було завершеного комплексного
дослідження присвяченого спробі охопити крізь призму єдиного
методологічного підходу, особливості, специфіку та практичну
напрямленість терористичних зв’язків в країнах Близького Сходу, Перської
затоки, Південно–Східної Азії.

Предметом дослідження являється складний комплекс мусульманських
відносин.

Трансформація відносин від системи “третього світу” до потреби джихаду
та спроби терактами розмовляти на рівних з світовим співтовариством у
80–х та США у 90–х роках двадцятого століття є основним об’єктом нашого
дослідження.

Мета роботи полягає у зображенні зигзагоподібності і суперечностей
розвитку міжнародного ісламського тероризму від ідейних витоків до
практики терористів.

Концепція бакалавра – автор виходить з ідеї тісного взаємозв’язку
національної та міжнародної безпеки зважаючи на особливе значення країн
Сходу, зростання їх ролі в світовій економіці та незабезпечення
внутрішньої стабільності.

Завданням бакалаврської роботи є:

дослідити особливості, серйозність та наслідки розвитку терористичної
діяльності ісламських фундаменталістів у 1975 – 2000–му роках;

показати роль “ісламського фактора” в складному механізмі
мусульмано–американських і мусульмано–радянських відносин з негативними
явищами захоплення заручників, підтримка Радянським Союзом окремих
терористичних ісламських груп;

узагальнити та підсумувати вплив розпаду біполярної системи на
діяльність терористичних організацій;

вивчити соціально–економічні причини ісламського екстремізму;

проаналізувати вплив терактів на міжнародні відносини.

Хронологічні межі – остання чверть двадцятого століття.

Історіографія проблеми. Для вирішення поставлених в роботі проблем автор
намагався залучити широке коло джерел використаних в науковому обігу. В
першу чергу це описові праці, статті, статистичні матеріали, монографії
та довідкова література. Велика кількість даних від засобів масової
інформації. Поряд з тим є конкретні праці Звиглянича В.А., Агаєва
Ахмеда бека, А.Ш.Масуда, Джалагонії С., Блешо Е., Куліша І.В., Сагадеєва
А., Султанова Ш.З.[22, с.25]. та інших. Природно, що з висоти нашого
часу позиції, кардинальні зміни гравців міжнародної системи можна
простежити як недоліки так і плюси. Не вдалось використати арабські і
сербські дані автору, все ж погляди мусульманських вчених наведено.

Суттєву допомогу в оцінці та дослідженні ісламського тероризму,
особливості розвитку на теренах Близького Сходу, країн Перської затоки,
Південно–Східної Азії надали праці російських вчених Кузнєцова В.І.,
Жданова Н.В., Тарле Є.В та ін.

Структура роботи. Робота складається з ступу, трьох розділів і
висновків. Додатки мають допоміжний характер.

Використані праці та статті подаються в бібліографії.

Розділ І. Ідейне підгрунтя ісламського тероризму.

З розвитком у мусульманських суспільствах атрибутів примітивної
демократії виникає казус демократії до влади зумовлений приходом
антизахідних фундаменталісько–ісламських рухів, що мають в потенціалі
таку силу, як міжнародний терористичний рух, популярний в ряді країн[50,
с.29].

Зважаючи на сучасне становище на Близькому Сході, ескалацію напруження в
світі, пов’язаного з всесвітнім рухом, ми спробуємо довести не
актуальність проблеми міжнародного ісламського тероризму, а висвітлити
її витоки та еволюцію.

Російський вчений Медведко Л.І. сказав: “Этот бурлящий Ближний Восток”
[4, с.207]. Можна починати описувати проблеми двох цивілізацій та їх
зіткнення на основі ектрального аналізу з середини сімдесятих до початку
нового тисячоліття, можна говорити про відсталість Сходу перед
розвинутим Заходом, проте охарактеризуємо коротко картину від
шістдесятих років двадцятого століття.

Існувала та продовжує існувати думка, що країни континенту Європа
розвинутіші за Азію, бо вміють вести війни, завойовувати непокірних
арабів і бути першими. Це сучасна концепція вестернізації, тобто
загарбницького впливу мирного індустріального Заходу на
аграрно–сировинний Схід, позбавлення засобів до існування окремих
етносів у Азії. Горда душа віруючих цього не визнає, тим більше боротьба
народних мас придушена і цю нішу заповнюють екстремісти ведучи війну з
НАТО [37, с.43], інтересами заможних, що провокує спалахи ісламізму [46,
с.120], войовничого тероризму. Це дилема, яку треба розв’язати,
урівнявшии в правах “мирний” Схід, який розширився: Північна Африка,
Близький і Далекий Схід плюс Центральна Європа, якщо брати до уваги
ареали тероризму із арабо–мусульманських общин.

За найновішими даними проведеними в 2000 – 2001 роках і після терактів
одинадцятого вересня конфлікти були спровоковані і носили штучний
характер[61, с.32].

На початку ХІХ ст. Іран був нестабільною країною. Територіальні
ландшафти (гори, рівнини) були багаті на нафту, що приваблювало великі
держави світу, але це не були дипломатичні угоди, а завойовницькі війни
спершу під егідою Великобританії, далі Радянського Союзу. Ненависть
передавалась з покоління в покоління, а вихід шукався в Корані. Його
настанови змальовували краще майбутнє, об’єднавшись з двома ісламськими
революціями (1961 1 1975 років) відділивши Іран від решти світу. Війни
тривали за кожного мусульманина – араба (ель–араб одна з народностей
таких як пуштуни, татари [13, с.16]). Звідси головна причина тероризму і
войовничого ісламу є дуалізм, коли Великобританія, Франція, США
проводили експансію в країну вважаючи за потрібне забезпечити
стратегічно близькою нафтою налагоджуючи проєвропейські та
проамериканські шахіншахські режими.

Друга причина полягає у відсталості суспільства де ідеї джихаду
прирівняні до ідей лібералізму з відмінними етнокультурними традиціями.
На відміну від традиційного Ірану прослідкуємо шлях розвитку
Афганістану.

Спільність полягала в братовбивчій війні. Етнічне населення строкате:
хазарейці, пуштуни, таджики, узбеки, туркмени, чараймаки та інші.
Історично Афганістан заснували пуштуни. З їхнього середовища формувалася
влада, війська. Інші народності болісно на це реагували і вели збройну
боротьбу до 1978 р. З часу падіння режиму Хаджібули та приходу до влади
моджахедів (борців за віру) утворилась Ісламська Держава Афганістан
(ІДА). Активізація руху моджахедів дала змогу зміцнити позиції в
етнічно–різношерстому суспільстві. Пуштуни емігрують, при владі таджики.
Виділяється і генералітет у складі Міністерства державної безпеки
[51,с.13] узбецькі формування генерала Дустума які вели збройну боротьбу
з Хаджібулою – ханом.

Етнічний фактор зіграв свою роль: режим Хаджібули був повалений, до
влади прийшла могутнє ісламське товариство АФГ (ІТА) – організація
моджахедів очолена Б.Раббані, спиралась на, таджиків та впливового Ахмад
Шаха Масуда. Пуштунська еліта об’єднавшись з пуштунською опозицією
крилом Ахмад Шаха Маруда скинула цей терористичний режим привівши до
влади ще більшого радикала з студенської лави, керівника Ісламської
Партії Афганістану (ІПА) Г.Хекматьяра. Такі перипетії воєдино з
проголошенням ІДА в квітні 1992 р. призвели до нагнітання протиріч у
суспільстві, що загострилися після виведення радянських військ. Криза
відносин президента Хаджібули з опозицією призвела до утворення
Північного Альянсу кістяк якого склали таджики та узбеки. Етнічно
різношерстий уряд в Кабулі застосовував для спокою в країні фактор сили.

З падінням режиму моджахеди перестали контролювати основні центри влади:
Кандагар, Кабул. В ході громадянських війн 60 – 70–х років на перший
план висунулися матеріально забезпечені і бідні польові командири, які
були радикалами з агресивними поглядами підтримуваними наркотиками і
богословами. Їхні дії не були згуртовані але й ворожі. Місцеві
адміністрації діючи окремо не мали на них впливу.

50 – 70–ті роки пройшли під захистом ЦРУ та пакистанської розвідки.
Враховуючи політичне становище Афганістану США готує таємно нову
військову силу [24, с.547], щоб навести порядок та згуртувати всіх
пуштунів у боротьбі за парламентську державу лояльну до США і Пакистану.
Тоді ж у 70–х американцями готується проект афгано–пакистанської
конфедерації що так і залишився на папері. Сформувавши в Афганістані
управління фінансів з представників США та Саудівської Аравії об’єднане
розвідуправління спільно з радикальною організацією ”Джамаате ісламі”
закуповувало [11,с.173] зброю в Великобританії, Ізраїлі і переправляло в
країну через Пакистан. Набір в військові загони проводився з релігійних
шкіл (медресе) де молодь готували до боротьби з невірними. Студентів
називали таліби – шукачі знань. З еміграцією пуштунів із Пакистана
створювалися об’єднані загони. За допомогою терактів по країнах
Південно–Східної Азії, Близького Сходу, в Пакистані, країнах Перської
затоки почався раптовий наступ з Пакистана.

У вересні 1996 року взято під контроль Кабул. Подібні рухи порушили
спокій в Ірані, Іраку, Сирії, Палестині. Бандитські угруповування
закріпивши позиції, знищили цивільну адміністрацію моджахедів, митні
пости на дорогах, вторглись в Іран. Гасло: боротьба з зловживаннями в
органах влади. Владу руху “Талібан” визнали, лідер ІПА президент
Г.Хекматьяр, лідер моджахедів С.А.Гілаш. Серйозними прихильниками були
Північний Альянс та Об’єднаний фронт під керівництвом Ахмад Шаха Масуда.

У вересні 2000 р. [14, с.315] при допомозі пакистанських військових,
Масуда озброєні групи без єдиного спільного фронту з боєвиками бен
Ладена вийшли на лінію афгано–таджицького кордону.

Розгул тероризму припадає на час правління талібів. Риси влади руху
“Талібан”:

релігійна та політична нетерпимість;

пуштунський націоналізм і екстремізм;

геноцид по відношенню до шиїтів хазарейців;

порушення міжнародного права;

власна інтерпретація Корану;

ріст нарковиробництва та контрабанди.

У відповідь на реакцію ООН, Ради Європи, Європарламенту та інших
організацій США та Пакистан змушені відмовитись від їх підтримки, через
неможливість повного контролю за боєвиками. Наприклад: невдача Бен
Ладена звинувачений у вибухах в Кенії та Танзанії 1998 року. Влітку 1998
р. США піддали ракетному обстрілу табори бен Ладена в Афганістані,
одночасно ввели торгово–економічні санкції.

15 жовтня 1999 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 1267 – вимога
видачі Усами бен Ладена, заборона міжнародних авіарейсів афганської
авіакомпанії “Аріана”, замороження рахунків талібів та особисто бен
Ладена, крім надання гуманітарної допомоги [43, с.10].

19 грудня 1999 року прийнята резолюція Ради Безпеки ООН № 1333 про
введення ембарго на пряме чи посередницьке постачання руху “Талібан”
зброї та консультацій по озброєнню. Ігноруючи санкції керівник “Аль
Каїда” терорист бен Ладен створив в 1999 – 2000–х роках мережу з
вісімдесяти опорних баз, центрів і таборів в країні.

США в 70–ті початок ХХІ століття.

Кожний президент мав власну доктрину зовнішньої політики та національної
безпеки. В 70–х роках Америка бажала бути домінантою в Латинській
Америці – ікабзау і в боротьбі з Радянським Союзом. Концепція глобалізму
– [31, с.57] спроба захопити переважаючі позиції в світі і утримувати їх
до розгортання надпотужного фінансово–військового потенціалу. З погляду
радянської історіографії (Кузнєцов В.І. [7, ст.58], Медведко Л.І.,
Матвєєв В.А та інші) спільна риса 70–х і 90–х– небажання поступатися
позиціями лідера. Яскравим підтвердженям були політика Дж.Форда та
Дж.Картера.

Боротьба за владу рівна боротьбі за розум який вивів формулу тероризму
[15, с.94] для “підриву” світової економіки, політичної еліти
міжнародної європейської “дружної” та мусульманської “сировинної” еліт.
Влада Сполучених Штатів була і залишається міцною.

На 80–ті роки припадає доктрина неоглобалізму (доктрина Рейгана).
Зовнішньоолітичний курс спрямований на переконання в власних
можливостях: соціальних, економічних і військових. Ця зверхність
властива колишньому СРСР, Китаю поряд з суперечностями в Азії та Африці.

Перевага “країни мрій” ще зберігалась в багатьох аспектах міжнародної
політики. Політика диктату та провокацій змінилась “мирними” боротьби з
екстремізмом, ісламським сепаратизмом, рухом свободи і опору “країні
Рад” [77, с.520]. Підозрілим був “пошук” Сполученими Штатами місця в
світовій історії. Лідер–агресор завжди перший. “Міфи” стали “фактами”.
Ісламський тероризм недоречно виглядає у “мирному” плані [53, c.8].
Сумніви про доцільність міжнародного ісламського тероризму охопили
американське керівництво.

В новому законі про боротьбу з тероризмом та “ Біллі про права”
згадується метод держсекретаря Шульцa [36, c.95] – пасивної оборони
поряд з аенбенівською (агенції національної безпеки) стратегією
контртероризму та метод Делкала – капітана військово–повітряних сил про
збройну боротьбу в Сірії, Іраку, Афганістані, Лівані, як протиставлення
повстанській загрозі. Пасивними були нові гравці: Великобританія,
Франція, ФРН…

В 90–х роках коли формується структура міжнародних ісламських боєвиків
починаючи перехід від доктрини Монро США до колоніального неоглобізму
наслідки спостерігаються спостереженню і досі: теракти 11 вересня,
захоплення театру в РФ тощо. Відповідна реакція ісламістів руйнуваннями
ВТЦ була не сприйнята США, як попередження. Вони і далі залишались
“батьком світу” [28, с.9].

Навчались військово–диверсійній діяльності різні етнічні групи: від
чеченів з Росії до уйгурів з Китаю. Найбільші двадцять таборів було
виявлено в Кабулі [40, с.160].

Достеменно відомі ідеологи та теоретики ісламського тероризму релігійні
фанатики: Саліфулла, Ахтар. Знайдено сліди терористів з Східної Європи,
наприклад: громадяни Чехії, Болгарії навчались в таборі населеного
пункту Айнах провінція Логар. Наголос ставився на ісламський рух
Узбекистану.

В серпні 2000 р. відбулась всесвітня нарада в пакистанському місті
Музиффарабад про початок терористичної боротьби та ісламського
фундаменталіського руху. Присутні представники з Південно–Східної Азії,
Далекого та Близького Сходу, країн Перської затоки, країн СНД.
Представлені наступні організації із поданого в додатку списку: “Аль
Каїда”, “Харакат уль–ансар”, “Лашкар е–тайба” та ін.

Через два місяці найактивніші терористи з таборів “Аль–Фаррух” і “Аль
Бадр” почали теракти по світі.

У кінці 90–х помітною стала і наркоторгівля як засіб ідейного
закріплення. За даними Програми по контролю за незаконним обігом
наркотиків на 1999 рік вироблено в Південній Азії 4580 тонн опіуму що
складає 3/4 світового обігу [65, с.19]. По світі площі “Талібану”
складали 44552 га землі. Підтримку в розповсюдженні ісламської
літератури, тлумаченні Корану на шляхах ісламських терористів надавали:
“Ліга ісламського світу”, “Джіхад аль ісламій”, “Фонд згоди”,
“Міжнародна організація ісламської допомоги”, Товариство відродження
ісламської спадщини, тощо.

Згідно даних науковців перші спроби боротьби і з тероризмом
започатковані свідомо лише в 2000 році із створенням
російсько–індійської та американо–російської робочих груп по протидії
тероризму та наркоторгівлі.

Отже, ми дали характеристику одному з центрів міжнародного тероризму
ісламського характеру. Прослідкуємо ідеї тероризму. Згідно турецького
політика Б.Еджевіт вважає, що через них жодна держава мусульман не
була демократична. [2, с.127]

Ідеї тероризму:

1.Священна війна – джихад трактується як боротьба з зможними, білими
людьми, можливість сприяти і бути виконувачем настанов Аллаха.

2.Тероризм – ідейно політична і соціо–економічна боротьба окремих
верств чи групи людей задля задоволення власних меркантильних інтересів
засобами насилля, примусу, залякування, вимагання іншими діями
незаконного антигуманного характеру із непередбачуваними наслідками.

3.Ідейний тероризм – боротьба психологічно–структурованої групи з
будь–чим прозахідним європейським, російським, американським елементом
задля попереднього приниження силою думки і вищості однієї цивілізації,
культури над іншою з подальшим кровопролиттям до виснажливого конфлікту
локального характеру з мізерними шансами на мир. Виняток становлять лише
війни 1973 – 2000 років.

4.Ісламський вид боротьби за правду та істину (ісламський тероризм) –
шлях специфічних ударів арабів під прикриттям мирного населення і жертв
з обох боків під виглядом фундаменталізму [79, с.185].

За сучасними визначеннями прихована ідея реінкарнації істинного
мусульманства. Згідно Б.Еджевіта країни Заходу не дали потрібних
контактів, тим більше їхня ідеологія не сприяла модернізації ісламського
світу. В цьому проявляється ідея неспівпадання психологій Сходу та
Заходу.

5.Ідея усунення прозахідних режимів.

Доповнимо даними з еволюції поглядів спостерігачів історії видатних
вчених, діячів російської, української, європейської наукової думки.

Спільна боротьба ісламістів породила у відповідь [56, с.33] цілу мережу
внутрішніх військово–релігійних формувань в країнах Південно–Східної
Азії та Близького Сходу. Війна всіх проти всіх призвела до природної
вищості природної індивіда над людиною екстраполювала арабів на
виконавців а європейців на лідерів. підтвердженням цьому є зіткнення
двох культур. Зрештою, невдоволення перемоги християнства над ісламом
знівелювалось утворенням нових форпостів на Сході. В країнах “золотого
півмісяця” проглядається вказана залежність (слабкість, спроби реформ в
Туреччині, Єгипті, Ірані, Судані, Лівані, Сирії та Пакистані) [25,
с.40].

Розкриємо наше конзуїальне осмислення. Ніхто не говорить про свободи і
демократію але гнів за бідність є справедливим, доки не було фанатизму,
проте йшла колонізація чи асимілятивно–рефлекторне заглиблення в матерію
буття сутності людської. Неправдива інформація скривдила святе місто Бет
Єл і мусульман.

Вище снобісько–блюзнірськими є думки про віру в непокараність
пригноблених інших народів. Змішування [38, с. 26] релігії з фанатизмом
дає вибухову суміш тим більше якщо вбивство, насилля безправ’я жінок у
східних суспільствах звичайна річ.

В 70 – 80–х.рр. окреслились виразні тенденції діяльності ісламських
угруповувань.

Утвердження поняття мусульманські інститути як твердині ісламу;

Ідеї демократії дали позитиви саме у Туреччині – слова прем’єра і
голови Демократичної лівої партії Бюлента Еджевіта [61, с.34].

Кавказ проходить сплеск ідей національного сепаратизму та внутрішньої
нестабільності [42, с.23] піднятий хвилями тероризму, що вже є пройденим
етапом на Далекому та Близькому Сході у 60–х роках.

Пам’ятати треба втрату ідеї біполярності світу, оскільки Радянський
Союз породив боротьбу за самовизначення та незалежність “регіони”
нестабільності Душанбе, Нагірний Карабах подібно до Пешевара.

Країни Перської затоки стали натомість на шлях процвітання: Ірак,
Саудівська Аравія, Ліван залишились вірними партнерами США, блоку НАТО.
Макаров О.Л. [58, с.125], Ахмад Шах Масуд [27, с.316] джерела мовлять
про появу нестабільності у світі. Свідченням протилежного може бути
Ізраїль – демократична країна, що має стати поштовхом демократизації
інших країн Близького Сходу.

Поглянемо на ідейну світоглибину політичного буття Сходу.

В Туреччині та Ізраїла законодавчі і культурні передумови формують
демократичні тенденції.

Ірак – в процесі модернізації, тобто переходу до класичного ісламського
мирного суспільства ще з іскрою радикалізму традиційного для людей такої
країни.

Єгипет – динамічно розвинуте суспільство хоча й потенціал стримується
фундаменталіськими силами.

Йємен – переживає внутрішню консолідацію нації. [47, с.14]

Ліван – перебуває в стані трагедії. Відносно сучасне суспільство
розколоте конфліктами , проурядовою армією, опозицією, виступами
населення в селах. Типова ситуація і в Північній Африці. На Середньому
Східі розхитування та нестабільність окреслена ворогуванням
релігійно–общинних кланів фанатиків ісламістів, які є прибічниками воріт
Талмуда, Суфи, Корану.

Йорданія – із стабільності 70 –80–х демократія блокована сектами та
внутрішніми конфліктами з палестинцями.

У 70–х роках двадцятого століття появились нові мусульманські
богослови – фундаменталісти які створюють групи називають себе
охоронцями Закону мігрують по Південно–Східній Азії, Кавказу провокуючи
спалахи насилля. [1, с.83]

Іран – аятолла Хомейні суворо підпорядкував країну нормам ісламу, тому
держава – зразок стабільності та тероризму ісламського світу.

Афганістан – країна боротьби, локальних конфліктів, громадянських війн,
протистояння уряду талібів, пуштунів, національностей афгані та інших.

Специфічно у цій ситуації виглядають процвітаючі країни: Оман, Лівія та
інші, де вище наведені ідеї не знайшли підтримки. В 1982 році почалась
зворотня реакція – Саудівська Аравія та Іран почали підтримувати
ісламський рух опору. Представники фундаменталістів проникли в уряд, що
дало початок терактам в Алжирі, Йорданії. Наслідком цього може бути лише
невійськовий тероризм; лібералізм замінюється мирним співіснуванням,
негативізм полягає і в переході від ісламського тероризму до екстремізму
широких мас населення. Вираження невдоволення місцевою владою.
Протистоїть цим діям в країнах Європи: Європейський Союз та НАТО. [26,
с. 134]

Критичної маси набрала політико–релігійна ситуація 90–х. На наш погляд
ми не можемо відкинути спроби побудови вільної держави в країнах
“золотого півмісяця”, проте йде формування релігійно–партійної структури
ісламських суспільств в Туреччині, Саудівській Аравії, Центральній Азії
за двома принципами:

1.Теократична держава [72, с.8].

2.Ідея так званої “ісламської демократії”. Більш широко розглянута в
таблиці 1.

З початком 90–х піднеслась ідея мусульманської общини, яка була центром
визвольних рухів і важливіша за державу. Звідси, боротьба ісламського
тероризму йде за громадянське суспільство автономне від країни. Ми
наближаємося до розкриття двох моделей держави:

1. Першіа–східна на даній території. заснована на
релігійній вірі та покорі.,

2. Друга–західна чи англосаксонська система національного
суверинітету

Всі учасники світового тероризму діляться на три групи:

Прихильники демократії,

Фанатики–ісламісти,

Теоретики богослови (помірковані ісламісти).

Таким чином, дві константи мусульманського світу: ідея доброї людини
[71, с.12] та схильності до контролю над масами сприяє індивідуальній
поведінці яка трансформується у сумніви лідерів радикального ісламу.
Демократія відкриває шлях до анархії режиму який стримує суспільство
вірних. Крах традицій та уявлень призведе до розвалу політичної системи
і непередбачуваного розвитку подій. Теорія Людина в ісламі позбавлена
божественності як в християнстві. В масовому розумінні араба немає волі
до діянь, вона передається правителю – наібу та духовному наставнику –
імаму. Всі відносини у судовому порядку вирішує каді. Тобто хто володіє
думками і душами людей може управляти і переступити лінію миру. В
тероризмі закладено частину неправильно трактованого ісламу [84, с.39].
Природне право постає чужорідним, а людина від природи пожадлива згідно
поглядів імама Хомейні і “більш небезпечна за тварину”. В західному
світі ідея покори Богові набула Абсолютної [54, с.98] в інститутах
релігійних судів непокора їм рівна непокорі Аллаху.

П’яти блоком ідей є вихід вперед ісламу на основі своїх складових:
мусульманської боротьби, мусульманської держави, мусульманського світу.
Цей комплекс питань за ісламськими богословами як 30 років тому так і в
2003 році – боротьба із провідними державами світу методами війни та
терору за “вільну ісламську державу”. Сучасний Іран [52, с.75], до
прикладу. Після приходу до влади аятолла Хомейні покращив зв’язки з
країнами Перської затоки, Єгиптом, тощо. Досить типова картина постає
перед нами: кінець 70–х 80–ті роки акти тероризму в Європі, Азії,
Америці стають шоком від невідомого явища; середина 80–х – 90–ті роки до
терактів 11 вересня стає звичним явищем дороге кожне життя незалежно від
типу втрати. Виокремити треба 1980 – 85 роки. Радикали прагнули
встановити в Малій Азії єдину ісламську державу. Єгипетська ісламіська
група “Джихад” висловила думку з цього приводу: “Сила єдиний шлях до
відродження ісламу. Ми відкидаємо ідею реформ в уряді. Ми проти широкої
народної підтримки шляхом пропаганди релігії для побудови халіфату”.
Терористи розробили цілу доктрину ідей та поглядів на сучасність як
передумови терактів [45, с.134].

1.Різниця між демократією та ісламськими політичними принципами породила
обмеження прав людей шаріатами. Кожний закон має відповідати Корану. На
мою думку самодостатня система ісламу краща за демократію бо відповідає
ідеалам мусульман.

2.Західне походження демократії вже як доведена річ, зумовило протиріччя
стійких економічних груп та радикалів – фанатиків віри.

3.Демократичні реформи змінювали систему укладену століттями і
послаблювали вплив ісламських фундаменталістів через виключення з
політичного життя чи недопущення до влади, а це вело до трансформації
західних цінностей та ісламу в людській душі, що мала потребу в очищенні
від пожадливості.

Чи є можливість ставити запитання про ефективність демократії, коли вона
не існує. Джерелом збідніння арабів стали багатства шейхів, нафтовиг
магнатів, які представляють прозахідні інтереси відмінні від
цивілізованих відносин.

Актуальна ідея популяризації тероризму. Ідеологічна боротьба
видозмінилась в психологічні війни [21, с.362] які ведуться з
ісламськими країнами ізгоями міжнародної політики. Вчителі ісламу за
крок до минулого давнього суспільства без матеріальних благ, єдності,
свободи. Засоби агітації в медресе, збори на молитви в мечетях, різних
об’єднаннях, лікарні, фонди взаємодопомоги кошти яких йдуть на
проведення терактів а не допомоги нужденним. Успіх полягає в пропозиції
ісламістів і сприйнятий ідеї ісламського сусільства [59, с.208] не
переплутати з ісламською державою чи ісламським ідеалом.

Ісламське суспільство – сукупність станових і релігійних верств, що
взаємодіють між собою за етнічним чинником (60 %) араби (30 %) чи інші
народності дарі, кушту мають спільну мету – існування заради волі Аллаха
покори халіфу, забезпечення мінімуму інтересів.

Ісламська держава – сформований апарат державної влади у відповідності
до традицій мусульман та багатовікової історії з ознаками території,
етносу в деякій мірі консолідовані в сучасний цивілізований та
культурний народ. Держава індустріальна, аграрна або змішана.

Ісламський ідеал – повна і безмежна відданість Аллаху яка компенсується
просуваннями західної маскультури поки що неуспішними [3, с.21].
Істинний мусульманин має дбати про мінімум власних потреб, проте бути
високоосвіченим та забезпеченим матеріально для фізичного і морального
існування при сталих відносинах у суспільстві.

Розкол нації проявляється у полярності села з містом, що призводить до
корупції, збагачення, ліквідації поданих почуттів на селі шляхом праці
на благо вищих за себе та представника Аллаха: наїба, шаха.

Узагальнення ідей богословів протидіє ряд європейських і мусульманських
дослідників (Алі Шаріаті, Е.Кісрієв, А. Добаєв, Шелліман Ф., Генрі Д. І
інші) за якими складовою історичного процесу іслам наявний хоч і не
домінуюча релігія, проявляє себе протестом проти ери високих технологій.
Мусульмни протестують як люди свідомі і з окраїни приводячи європейців
до розуму шляхом насилля.

Мирні спроби урегулювання це спроба тиску Заходу. Араби темпераментні,
войовничі. Можливою відвідую росіянам, американцям, європейцям бачать
священну війну. Проте радикалізм наштовхується на опір цивілізованого
світу, посилюються військові акції, розгіг ісламських екстремістів в
Росії операції по знищенню терористичних груп в Афганістані, “іракській
проблемі”.

Таким чином, на наш погляд ісламський тероризм складає багатокомплексне
явище. Іслам розуміє тероризм як складову добра для людини. В 70 – 80–х
роках двадцятого століття тероризм цього виду став міжнародним завдяки
переходу теорії в практику.

Джалагонія В. Твердить [41, с.18] про прихід тероризму у внутрішній світ
Центральної Азії за межі Близького і Далекого Сходу, перехід в межі СНД.
Соколовський Д.М. розмірковує над проблемою конфлікту арабів з США,
прикриваючи завісу над проблемою Сходу та Заходу. Достовірні дані по
тероризму, як загрозі ідейних витоках можна знайти в ряді праць
Спольникова В., Миронова А., Ахмад Шаха Масуда, О’Саллівана [64, с.120].
Синтезом цих явищ ми спробували пояснити весь спектр проблем, що
охоплювали Близький та Далекий Схід, країни Перської затоки, Центральну
та Західну Європу, країни СНД.

Розділ ІІ. Формування політичної структури міжнародного тероризму в
сучасному світі.

На початку 70–х років ми стаємо свідками ісламізації в мусульманському
світі та політизації ісламу. Будь–який політичний крок співвідноситься з
віровченням, яке в свою чергу переростає у політичну структуру. Розгляд
пропонується по країнах – центрах ісламського екстремізму.

В Єгипет розвиток міжнародного ісламського тероризму пройшов три
етапи:

1) Кінець 20–х – 50–ті – створення Хасаном аль Банною асоціації
“Брати–мусульмани”. Група нагадує сучасне екстреміське формування.

2) Вплив Єгипту в політичній сфері поширюється на інші країни. Після
1954 року асоціація в опозиції до президента Г.А.Насера. Відомий
ісламознавець Г.Мітч вважає, вина лежить на одному з “братів” Хасані
аль–Худейбі за невдалий замах на Насера в жовтні 1954 року.

3) Рух ісламістів–радикалів розколотий створюються відкриті
терористичні групи, спроба легалізації “Братів–мусульман”.

На перший план виходить Сеїд Хутб – прозахідних поглядів літературний
критик, за підтримки ізраїльтян став ісламістом. Основна мета лідера
“братів” захоплення політичної влади. В 1965 р. Національна Асамблея
Єгипту звинуватила братів–мусульман у тероризмі. При новому президентові
Анварі Садату “брати” стали вести боротьбу легітимними методами. В
підтримку курсу Садат випустив з тюрм фундаменталістів, легалізував
ісламські товариства. Мав намір змінити доктрину арабського націоналізму
на ісламський [62, с.16]. Ідеї повернення до ісламу палко виражав в
тодішній період видатний ісламський теоретик Мухаммед Кутба та інші.

В 1978 році видано закон, який забороняв займати вищі державні посади
особам, чиї погляди суперечили канонам ісламу. Садат дозволив друкувати
газети “Ад Да ва” (Заклик), “Аль–І’тшам” (Керівництво). Проте президент
Египту укладає мир з Іраком і ісламські організації переходять в
опозицію. Однією з перших була “Гамаат альмуслімік” (Товариство
мусульман). Початок діяльності припадає на 1972 рік. В 1977 р. члени
цієї групи викрали та вбили міністра по справам вакуфів шейха Аз–Захабі
який вів боротьбу з іншою групою терористів “Ат Такфір ва аль–хіджа”
(Спокута і вихід). Всередині групи виділилися дві течії:

а) ”Аль гамаа аль харакийя” (Динамічна група) Терористи фанатики
визнавали лише себе звинувачуючи у єресі все населення Єгипту.

Б) друга група екстреміська по ідеології та відома терористичними
методами “Аль Джихад” (Гіхад з єгипетської, тобто Священна війна) має
зв’язки з Іраком, Кувейтом, Пакистаном, інша назва “Аль Гашхааль
ісламійя би Маср (Ісламська опозиція Єгипту). В 1980 р. перейменовано в
“Джихад” [32, с.43] з штабквартирою у Лондоні. Почесний лідер “Джихада”
Омар Абдар Рахман, шейх, який відбуває ув’язнення в США за теракти в
Всесвітньому Торговому Центрі (ВТЦ) у Нью–Йорку 1993 року. Подані
організації політичного спрямування.

У 80 – 90–х роках відбулися ряд терактів, щоб нагадати про себе. Деталі
в наступному розділі зазначимо лише, що шейх з питань державної безпеки,
міністр Аль Азхара–Тахтаві на відміну від попередника Рад аль–Хакка
(помер восени 1996 року) не прикривав ісламських течій а заявив, що
тероризм буде проклятий ісламом.

В липні 1992 р. Афганістан, Єгипет, Чехія, Болгарія, Узбекистан, Лівія,
Кенія оголосили про початок терористичної війни з імперіалістами
Європейським Союзом, Росією ма США. Народні збори Єгипту в цьому ж
місяці прийняли закон по боротьбі з тероризмом. З 1998 по 2000 рік під
контроль було взято до двох тисяч мечетей. З другої половини 90–х влада
розцінила проблему тероризму як загрозу національній безпеці, створивши
Міжвідомчу робочу групу [29, с.24]. Координуючи діяльність з
Міністерствами безпеки Великобританії,Франції, Росії, США, Канади,
Бельгії, Італії, Нідерландів. В 1997 р. ув’язнені за вбивство А.Садата
лідери “Аль Рамаа аль Ісламійя” закликавши членів організації припинити
насилля. З березня 2000 року влада йде на співробітництво з ісламістами
звільнивши кількох лідерів та близько тисячі радикалів. Взамін лідер
Джихада Сайєд ал–Салмуні відмовився від терору. Стабільність в країні
зберігається відносна. До кінця 2003 року буде діяти закон про
надзвичайний стан в країні. Ісламські терористи перебазувались в Лівію,
Чечню, перебуваючи в постійному русі. На міжнародному рівні протидія
терактам зводиться до угод і договорів про обмеження впливу ісламських
фундаменталістів на Західну Європу. В квітні 1998 року [35, с.14]
Єгипет, Алжір, Туніс та Бахрейн підписали спільну угоду про протидію
міжнародному ісламському тероризму. Ряд законодавчих актів при потребі
військових дій утвердили Ліга Арабських Держав (ЛАД) в Амсарі
(Йорданія). В Бейруті (Ліван) у лютому 2002 року почалась боротьба з
міжнародним тероризмом.

В Дагестані дві категорії віруючих: для перших іслам не більше, як
спосіб життя, виконання культу, так званий народний іслам, другі –
тарикати (тарика з арабської чи з сербської шлях, метод) прибічники
релігійно–містичних орденів, братств. В основі вірувань – суфізм що
тлумачиться, як внутрішнє релігійне прозріння людини.
Мусульмани–терористи десь на 45 % походять з цієї місцевості. Наявні
зв’язки з Лондоном, Кашміром, Москвою, Лос–Анджелесом, Пенджабом,
Абу–Абебою, Саудівською Аравією. Називають себе салофітами від салаф –
предок, попередник. В побуті їх називають вакхабітами по імені Муххамада
ібн абу аль–Вакхаба, який закликав у XVIII столітті до чистоти іслама.
Згідно з салафітами, всі сучасні “нововведення” в Коран являються
недозволеним гріховним заступленням, пов’язані з “Братами мусульманами”
індійськими ісламськими сектами, з Францією, Японією, Тайванем,
Південною Кореєю. Вважають себе одними із засновників ісламського
фундаменталізму, а ми саме вивчаємо причини тероризму бо перекручення
війни з невірними і стало каменем спотикання. Програма стала спільна для
Близького Сходу шлях повернення до істинного ісламу з теократичною
моделлю держави–халіфата, подолання всіх соціально–економічних
розбіжностей, регулювання всіх сфер життя [48, с.26] на основі Корану і
шаріата (релігійного суду). Взаємозалежність в сучасному світі
дагестанських мусульман з “Братами” мусульманами починає, як протистава
національно–релігійній общині ісламського етносу. На основі країни
утворено “Центральний фронт визволення Дагестана (ЦФВД) в 70–х роках.
Початок терактів припадає на 1979 рік. Очолив лідер за національністю
йорданець Хаттаб. На тотожних ідеях перебуває “Іслам джамаат Дагестан”
(ІДД).

Мета ісламістів об’єднати всіх фанатиків в світі. Сутички з
федеральними військами почалися на стадії заворушень підчас ІІ
чеченської війни (1999–2001).

Кооперація терористів почалася дещо пізніше [5, с.409]. У 90–х роках
двадцятого століття в регіоні почали діяльність шість саудівських
місіонерів. Центрами тероризму стали великі міста по виробництву сталі
Кизилюр, в Росії Астрахань.З гір переселилася частина аварців та
вакхабітів з Дагестана очолені Багадждіном Магошадом частина сіл Кванада
і Тлондода. В містечку Каріцорте була створена медресе для сімсот
афганських талібів.

З цих, здавалось би, неосвідчених людей вийшли керівники спецтаборів,
загонів камікадзе цілком пристойні громадяни, що готові по сигналу в
будь–яку хвилину стати терористами для навколишнього оточення. В 1993 р.
нам відомі і депутати парламенту Дагестану Суракат Айятілов, Магді
Тагаєв та інші. Особлива небезпека надходить від партійного руху.
Аварець Ахмед–каді Атаєв створив в червні 1990 року ісламську партію
Відродження (ІПВ) пов’язану з моджахедами Центральної Азії. Заклики до
єдності народів, республік, боротьба за чистоту ісламу зміцнення
зв’язків з таракатами [8,с.202] стали сенсом життя тер–тів. Проіснувала
ІПВ до 1994 року.

В 1994 р. на цьому фоні появилась нова– Ісламська Демократична партія.
Очолив демократ близький до “Выбору России” Абдурашид Заїдов, яка
розкололась на терористичні групи та Ісламську Партію Дагестана (ІПД).
Справжнім борцем і засновником ісламсько–релігійного тероризму стала
партія Союз Мусульман Росії (МР) 1995 року . Голова Надір–шах Хачілаєв
суперник об’єднаного корейсько–азербайджансько–іранського руху “Нур”. В
програмі “Союзу” концепція встановлення світового шаріату. В підсумку у
жовтні 1999 р. Центральну і Південно–Східну Європу об’єднав
“Всеросійський Ісламський Конгрес”, який прорушуючи Конституцію
Російської Федерації прийняв закон про свободу віросповідання 23 жовтня
1999 року.

В Афганістані після виведення російських військ з Афганістану у 1989
році в країні активізувались терористичні організації. Уряд Хаджибули
був повалений. Усама бен Ладен відкрив мережу таборів. Ще в 1988 – 1989
роках в Афганістані нараховувалось двадцять тисяч найманців із Алжира,
Бангладеша, Йорданії, Йємена, Марокко, Сірії, Судана, Туніса, Пакистана
[82, с. 51]. Найманці брали участь ІДУ. Були факти наркоторгівлі з
країнами СНД, Перської затоки, ввезення наркотичних препаратів у США
[82, с.13], зрощування з наркоторгівлею, що давало непогані фінансові
надходження. Режим талібів [58, с. 123] оголосив бен Ладена священним
лідером невдовзі було знайдено і ворога США, Західну Європу.

Тогочасну кризу в світі влучно охарактеризував лідер Лівії Муаммар
Каддафі:

“Наперед ми маємо визнати терор. По–друге дійти злагоди, що це таке.
Для цього потрібна єдність цілого світу не лише Америки ; США одні не
зможуть справитися з цією проблемою. Проте треба зважати на такий факт:
пакистанець приїхав у Афганістан в пошуках роботи його завербувала
британська розвідка для вбивства М. Каддафі, який не видав ФБР
терористів з Сполучених Штатів, нібито винних у вбивстві підприємців
Нью–Йорка (“Справа Локерті”). Юнак став терористом. Хіба можна боротися
з чужими терористами сприяючи власним. США заперечили цей факт. Проте
полонений британський офіцер підтвердив інформацію”.

Президент Афганістану Раббані у грудні 1992 року при продовжені
переліку повноважень встановив дорадчий орган “Шурайї аже халь ва аку”
(Рада авторитетів, буквально, Рада впливових осіб) що взяли курс на
побудову ісламського суспільства спільно з Іраком, Лівією, Кашміром,
Бангладеш. Друкований орган – газета “Фатх”.

У вересні 1994 р. в Гераті ІІ з’їзд терористичних організацій
Афганістана та країн Близького Сходу “Великі ісламські збори” [41, с.
18]. таємним рішенням визначено території поширення ісламського
тероризму по світі на 2000 – 2017 роки. Старійшини Лоя Джирги почали
встановлювати зв’язки з “Радою”. Представник Джирги Газ Даваот заявив
про загрозу ісламізму в світі, у відповідь Народно–Демократична партія
Афганістана (НДПА) офіційно заявила що не визнає ні Джиргу ні Раду і
починає теракти в світі привертаючи увагу до країни. Боротьба поширилась
на країни СНД, Перської затоки, Близького Сходу. Співмірні виклики
суспільства від НДПА вже відомі. Перший етап боротьби 1970 – 1979 роки
моджахедів або муджахедів за монархію в Афганістані, Ірані, Пакистані,
Кувейті. У військовому конфлікті була знищена військова техніка (Герат,
Белуджистан), лікарні, будинки (Пендшаб, Тріполі, Гавана) екстремісти
виступили за:

а) унітарну державу в вигляді конституційної монархії (С.А. Гілані і

С.Моджадді);

б) халіфат (проповідник тероризму Р.Хекматьяр, лідер руху студентів);

в) федеративну ісламську державу від Узбекистана до Індії (генерал

А.Р.Дустум лідер загонів “Джихада”);

г) група “поміркованих” за парламентську республіку.

В. Південно–Східній Азії на середину 90–х спалах політичного
екстремізму викликав невдоволення релігійних груп та сепаратизму до
влади. На Молукських островах боротьбу ісламісти почали з християнами.
Починаючи з 1977 р. здійснено двісті терактів. З березня по вересень
іноземці з Болгарії, Чехії, Чечні, Японії, Ірану, Лівану, Афганістану тп
Пакистану влились у ряди “Воїнства джихаду” та не зважаючи на морську
блокаду британців та американців загони боєвиків і далі поповнюються
арабами, єгиптянами, чеченами. формуються нові диверсійно–терористичні
групи.

На острові Сулавесі бойовики захопили 2/3 території. Серйозні проблеми
на північно–індонезійському острові Суматра, де діє рух “Вільний Ачех”
гасло–створення незалежної ісламської держави. За даними американської
розвідки [57, с. 110] в 1992 – 94 роках до тисяча п’ятисот індонезійців
щорічно відправлялися на навчання в Єгипет, Сірію, Іран при цьому
губилися сліди 40 %. З цих осіб готували фінансистів у Європу, Північну
Америку, терористів в країни Перської затоки та Близького Сходу, СНД.

В Пакистані у 80–х роках відбулися зміни. В 1977 році – військовий
переворот в Пакистані почалась ісламізація під гаслом джихада (війни за
віру) поряд тривала збройна боротьба з місцевою адміністрацією та за
владу в Афганістані. В 1979 році підривна діяльність терористів була
однією з поштовхів до революції в Ірані [68, с. 150]. Після виведення
радянських військ в Афганістані не стало вже образу ворога тому місцеві
жителі повернулися в Пакистан приносячи з собою ідеологію та практику
радикального іслама. Екстремісти продовжували називати себе моджахедами
а конфлікт з владою був прирівняний до джихада [67, с. 4]. Пакистан став
четвертим центром міжнародного ісламського тероризму із новітніх:
Філіпіни, Балкани і Чечня. В Ісламабаді та Кашмірі діяли такі
екстреміські організації наймасовіша “Хезб уль Муджахеддін” бойові
організації “Армія визволення Кашміра”, “Аль–Джихад”, “Муслім джанбаз
форс”, “Ісламський фронт”, терористичні групи “Харкат уль муджахеддін”,
“Джаіці і Мухаммад”, “Лашкаре–Тайба” [32, с.42]. Детальніше розглянемо в
додатку 1. Перша і друга групи входять до Об’єднаного Фронту Джихада
(ОФД), який налічує вісімнадцять організацій. Появи тероризму
спостерігаємо в прикордонних з Індією південному районі області Джамму
і північному районі Каргіла. Активність ісламських боєвиків заставила
владу тримати в цих регіонах армійські та поліцейські підрозділи
кількістю п’ять тисяч чоловік. Не будемо висвітлювати тему дослідження
мого колеги відомо, що втрати вбитими і раненими за 1999 рік склали
півтора тисячі чоловік, а терористів вісім тисяч.

Викликає хвилювання у світової громадськості притоки поширення фронтів
ісламського опору з середовища молоді. Одним з таких є Малайзія,
Філіпіни, Індонезія. За останнє десятиліття кожного року до чотириста
чоловік відправляються на навчання в релігійні школи Пакистану, Лівії, а
по поверненні стають ортодоксами ісламу. За даними арабознавця Фаріда
Нура в Малайзію повертається триста випускників медресе. У 2000 році
створена малазійська ісламська община, яка виступає за встановлення
влади шаріату. В квітні 1998 року утворена Малайська Ісламська Партія
(ПАС).

На Філіпінах ісламістів підтримали бунтівники з Ісламського Фронту
Визволення Моро (ІФОМ), 700 індонезійців стали терористами в країні.

Вісім тисяч боєвиків ведуть боротьбу за створення незалежної ісламської
держави на всій території острова Мінданао, хоча мусульмани складають
більшість у чотирьох з чотирнадцяти провінцій. Фінансову підтримку
надають Усама бен Ладен, Джалал Халіф.

На півдні Таїланду діють мусульмани–терористи з Об’єднаної Організації
Визволення Паттані. Мета – незалежність чотирьох провінцій заселених
мусульманами–малайцями і створення халіфату з шаріатом.

Таким чином, політична структура ісламського тероризму розгалужена, має
антиєвропейський характер випливає з ідеологічного контексту та елементу
незайнятості мусульманського населення. Потреба боротьби супроводжується
в основному терактами на Близькому Сході в США, Росії та країнах
Перської затоки. Антиглобалізм не співпадає з поглядами ісламських
теоретиків. Перед богословами і фундаменталістами існує проблема
об’єднання встановлення єдиного фронту забезпечення ресурсами і переходу
до відкритого опору. Проте Захід не втрачає надії на урегулювання
конфлікту мирними засобами діючи, поки що, з позиції сили придушує
взаємне невдоволення суспільств невдалими законодавчимипотугами влади і
її короткочасними миротворчо–оонівськими методами.

Розділ ІІІ. Політична практика ісламських терористичних організацій.

На Філіпінах в 70 – 90–ті роки мусульмани вели збройну боротьбу
на о. Мінданао та архіпелагу Сулу [80, с. 469]. Зменшилась інтенсивність
терактів в 1988 – 90–х роках але локальні конфлікти та безпорядки
тривали. В історичній літературі “теракти на Південних островах”.
Основну терористичну війну проводила ісламська партія Хакбалахан. 13
травня 1989 року пов’язане з ісламськими фундаменталісттами. Народна
армія здійснила черговий теракт. Вбито четверо американських пілотів
біля авіабази Кларк на острові Лусон. В результаті суспільство на хвилі
масових протестів виступило з вимогою ліквідації військових баз США на
Філіпінах.

На острові Мінданао у 1992 – 95 роках активізуються партизанські
ісламські та комуністичні рухи. Ісламські боєвики представлені Фронтом
Визволення Моро. Мета – створення мусульманської держави у формі
халіфату з дотриманням норм шаріату.

В Ірані у 70 – 80–роки опозиція проти проамериканського шаха
Мохаммеда Рези спричинила серію терактів. Абадан, 19 серпня 1978 року
від вибухів у громадських місцях гине сімсот осіб. Уряд звинуватив
релігійну опозицію в особі аятолли Хомейні натомість винуватою була
сикгська опозиція: Карім Санджабі, Шахнур Бахтіяр – засновники
Національного Фронту; Мехді Базарган – Товариство захисту свободи і прав
людини.

13 січня 1979 року імам Хомейні виступив за утвердження ісламської
республіки. 20 січня в Парижі, аятолла створив революційну Раду
іранських мусульман–шиїтів. 9 – 12 лютого відбулась ісламська революція
в країні. З листопада цього ж року студенти Тегеранського університету
захопили посольство США вимагаючи видачі М.Рези який втік до Сполучених
Штатів. Президент США Джиммі Картер [10, с.29] спробував вчинити
фінансовий тиск на Іран відкинув вимоги та заморозивши в американських
банках вісім мільярдів іранських доларів. В відповідь релігійні фанатики
вчинили терористичні напади на американські посольства в Пакистані,
Малайзії, Індії та Туреччині, а в Парижі іранські спецслужби вбили
племінника шаха. Тому США змушені поступитися і відкрити рахунки. У 80–х
роках великою складовою іранської зовнішньої політики став екпорт
ісламської революції. Після терактів в листопаді 1979 року коли було
захоплено 90 чоловік (з них 62 американці, вбито вісім, 53 чоловіки
звільнено), в сусідніх країнах почалися аналогічні акції боєвиків з
фінансовою та військовою допомогою уряду Ірана та підтримку людськими
ресурсами національно–визвольним рухом Афганістана.

Під час Ірано–Іракської війни 1980 – 88 років теракти набули форми
скандалу, коли було оприлюднено факти матеріальної афери 1985 – 88
років “Іран–контрас”, що полягала у таємній продажі зброї США Іранові
взамін на звільнення американців, яких утримували [81, с.14] в Лівані
ісламські терористи з “Хезбаллах”. Гроші від проданої зброї передавались
нікарагуанським “контрас” від іранців як “акт допомоги”.

В Афганістані в 1979 – 80–ті роки, після агресії радянських військ до
Афганістану та приходу до влади цивільної адміністрації ворогів
афганського “Хальку” (Народ) і таджицького “Парчаму” (Прапор)
активізувалися фундаменталісти цих організацій, які вели партизанську
боротьбу з терактами в прикордонних районах з Пакистаном у 1978 році.
Отримавши значну технічну допомогу від США [39, с.10] афганські
партизани – “моджахеди” створили в Ірані та Пакистані 21 терористичну
базу та військово–вишкільних таборів. Зважаючи на обмеженість
контингенту військ, радянська армія могла контролювати тільки великі
міста та транспортні шляхи. У Кандагарі, Пешеварі та інших місцях
регіону гарнізони були оточені боєвиками та підтримували зв’язок зі
світом лише з повітря. Афганська війна (1980 – 85) мала на меті вигнати
з схованок моджахедів і фіщично знищити їх. Звільнити стратегічно
важливі регіони півдня та сходу країни. Друга – створити зону безпеки
[83, с.17] поблизу Хайберського проходу по якому моджахеди отримували
припаси та зброю з Пакистана. Третя – ліквідувати рух опору в гірських
районах країни. Завдання так і залишились не виконаними…

У 90–х роках за розпаду Радянського Союзу відбулась ліквідація
прокомуністичного режиму підрозділами таджиків очолених Ахмад Шахом
Масудом та військами коаліції афганського руху опору під керівництвом
Гульбеддіна Хекматьяра. У жовтні 1994 року в громадянську війну
втрутилися загони терористів студентів медресе та озброєних в Пакистані
талібів. Відзначаючись жорстокістю та фанатизмом 22 травня 1996 року
таліби взяли Кабул. Війська президента Б.Раббані та вірного йому
генерала А.Дустума з допомогою Росії та Узбекистану закріпились на
півночі країни [30, с.7]. Війна триває з перемінним успіхом на 2002 рік
мир в Афганістані почали встановлювати американські, німецькі,
британські підрозділи.

В Лівані головна політична сила в країні – християнський–ліванський
фронт де провідна роль належить партії “Катаїб” (Фаланга) та союз
кількох ліванських організацій під назвою Ліванський національний рух.
Вплив в країні відчувається палестинської ОВП, іранської “Хезболла”, а
також просірійського руху “Амаль”. У квітні 1975 року в країні почалася
громадянська війна християн з мусульманами. Теракти відбувались на
кожній з сторін [34, с.72]. Критичної маси ситуація досягла після
вдалого замаху на християнського президента Лівана Башира Жмаєля (14
серпня 1982 року) та вчиненої у відповідь різанини загонами
християнської міліції 15 – 18 вересня в таборах палестинських біженців
Сабра і Шатіла (Західний Бейрут). За приблизними підрахунками вбито дві
тисячі осіб в більшості жінок і дітей. Міжнародна спільнота відреагувала
створенням сил для підтримання миротворчого порядку в Лівані. Введено
підрозділи: США, Великобританії, Франції, Італії та інших країн. 23
жовтня після висадки інтернаціональних сил в Бейруті арабські смертники
вантажівками з вибухівкою таранили американські та французькі
штабквартири. В підсумку загинув 241 американець, понад 200 французів
солдат з них було 91 %. В американському суспільстві пролунали вимоги
повернути війська додому [23, с.508].

6 – 12 травня 1988 року бої між групами ісламістів “Амал” і “Хезболла”
в передмісті Бейрута супроводжувались наймасовішими терактами. Від 750
кілограмів вибухівки в людних місцях загинуло до 3000 чоловік. Боротьба
йшла за лідерство серед шиїтів Лівану.

7 березня 1992 року президент Сірії [12, с. 403] Нафез Асад звинуватив
Ірак в постачанні зброї ліванським терористам які підняли заколот проти
законної влади в країні. Нестабільність зберігається на сучасному етапі.

Ізраїльсько–палестинська криза. 27 – 28 червня 1976 року боєвики ОВП
захопили французький літак, що летів за маршрутом Афіни – Париж
посадивши його в аеропорті Ентеббе (Уганда). Вимоги – звільнити 53 члени
Організації Визволення Палестини, які відбували ув’язнення в Ізраїлі,
ФРН, Швейцарії, Франції та Кенії. Терористи звільнили 47 чоловік,
залишивши ще 98 та екіпаж лайнера. Президент Уганди Амін Дада спробував
домовитися щоб заручників звільнили проте Ізраїль виступив за рятувальну
акцію. В ході операції “Іонафан” (походить від назви командира
ізраїльських командос Іонафана Нетаньяху) дев’ять боєвиків ОВП, 20
угандських солдатів, троє заручників і командир екіпажу Нет вбиті, троє
ізраїльських солдат поранені.

11 березня 1978 року сталася різанина на прибережній дорозі Морен.
Добираючись до Лівану одинадцять боєвиків висадились на південь від
міста Хайфи вбили на пляжі відпочивальника громадянина США, пізніше ще
шість–сім американців. Затримавши в Хайфі автобус змусили водія везти їх
до Тель–Авіва. Вбивши заручників зупинили слідуючий автобус вбили ще
п’ять чоловік решту поранивши. Повертаючись на південь в п’ятнадцяти
кілометрах від Тель–Авіва їх затримали ізраїльські війська. В
перестрілці вбито дев’ять фанатиків, двох взято під варту. В результаті
теракту загинуло 35 і поранено 75 євреїв.

7 липня 1981 року та 24 травня 1982 року ОВП зважаючи на обмеженість
дій Ізраїля Резолюцією № 425 Ради Безпеки ООН щодо операцій поблизу ріки
Ель–Лімані продовжує серію терористичних нападів на ізраїльські цивільні
об’єкти всередині країни та на західному березі ріки Йордан. У відповідь
Ізраїль зосередив війська на південь від кордону. Кульмінацією терактів
стала спроба вбивства ізраїльського посла в Великобританії та масові
триденні репресії з боку Ізраїля.

У 80–х роках США для врегулювання конфлікту [44, с.20] запропонували
“план Рейгана” – створення в асоціації з Йорданією палестинської
автономії на західному березі ріки Йордан (де було споруджено ряд
незаконних єврейських поселень) та в секторі Гази. За мирних переговорів
1985 року при посередництві прем’єр–міністра Італії Б.Краксі та
прем’єр–міністра Великобританії М.Тетчер палестинські терористи
несподівано захопили італійський літак “Ахіле Лауро” в Середземному
морі. Боєвики поводилися з заручниками коректно. Вбито було лише
американського туриста–інваліда, що їх постійно провокував. Президент
США Р.Рейган віддав наказ про перехоплення літака і посадку на
американську базу в Сіцілії.

У грудні 1987 року почалась Інфтіфада – священна війна проти євреїв,
яку підняло палестинське населення. На заклик ОВП “без зброї” шляхом
маніфестації, пікети і “війна каміння” завершились розгоном
ізраїльськими військами і депортацією найактивніших учасників, хоча
повністю повстання придушене не було.

15 листопада 1988 року Національна Рада Палестинської автономії
проголосила незалежну арабську державу Палестина. ОВП визнала право
Ізраїля на існування. В свою чергу США змушені були визнати ОВП
законним учасником мирних переговорів на Близькому Сході. Переговорний
процес був утруджений через діяльність терористичних груп руху “Хамас”
які відмовились від мирного плану лідера Палестини Ясіра Арафата, що
змусило останнього вдатися до прямих переговорів з євреями. Через
агресію С.Хусейна в Кувейт (намагання подолати економічну кризу в Іраці
спробою захопити багатий на нафту емірат). Переговори пройшли з
попередніми домовленостями припинити теракти з обох сторін. Арабські
країни перестали фінансувати палестинський рух опору, а “Хамас” вийшов
з–під їхнього контролю.

В палестина у 90–х роках, після війни в Перській затоці (1990–1991)
та загального процесу міжнародної розрядки напруженості на Близькому
Сході почалися нові мирні переговори під егідою міністра зовнішніх справ
Норвегії Йоргена Хогата. 10 вересня 1993 р. підписано угоду між ОВП і
Ізраїлем про відмову від тероризму та насильства [69, с.110]. Тель–Авів
визнав ОВП як представника палестинців. Єгипет і Йорданія підписали
мирні переговори з Сірією. Проте екстремісти були невдоволені ходом
мирного процесу. Серед них “Хамас” (Мужність), “Джихад” (Священна війна
в ім’я Аллаха), група Абу Нідаята опозиція в середині ОВП. В Ізраїлі
проти переговорів виступили ортодоксальні богослови (власна позиція –
утворення Ізраїлю в межах біблійних кордонів з Хевроном).

Наприкінці лютого 1994 року єврейський шовініст Борух Гольдштейн
розстріляв у святому для мусульман Гроті Патріархів міста Хеврон 29
палестинців через що було зірвано графік виведення ізраїльських військ з
сектора Гази.

28 вересня 1995 року у Вашингтоні підписано угоду [44, с.18] про
передачу під владу палестинців 2/3 території західного берега ріки
Йордан. Ісламські боєовики “Хамас” бажаючи зірвати процес порозуміння
влаштували у середині січня–лютого 1996 року в Тель–Авіві та Єрусалимі
вибухи трьох бомб від яких загинуло кілька десятків євреїв. “Подали
голос” і ультранаціоналістичні терористичні єврейські групи. На початок
листопада 1995 року молодий терорист–патріот убив Іцхака Рабина.

Не дивлячись ні на що, 4 травня 1999 року проголошено повністю
незалежну державу Палестина на повернутих ізраїльтянами землях західного
берега Йордану та сектора Гази. Час від часу відбуваються теракти з
жертвами по обидва береги ріки Йордан.

В Ефіопії 1971 – 74 роках поширилися хвилювання в Еритреї [20,
с.45]. З урядом веде боротьбу ісламський Фронт Визволення Еритреї (ФВЕ).
Пролунало в березні 1997 року два теракти і в Аддіс–Абебі представників
ФВЕ.

В Судані 2 березня 1973 року палестинські терористи вбили
американських (8) та бельгійських (3) дипломатів. Звинувачені були
помічені в Судані, але уряд цієї країни передав боєвиків представникам
ОВП в Каїрі. У відповідь США відкликали посла. Суть боротьби Півночі та
Півдня країни полягала у протистоянні, тобто арабів з християнами та
язичницькими сектами.

В Йорданії у 1971 році під час роботи Оборонної ради Ліги Арабських
Держав (ЛАД) в Каїрі вбито прем’єр–міністра Вафи Таля. Захоплені
єгипетські та йорданські ісламісти заявили [12, с.286], що є членами
організації “Чорний вересень”– палестинська терористична група пов’язана
з йорданцями, яким надавала допомогу людськими ресурсами проти
палестинських партизан до 1980 року.

В Іраку в червні–грудні 1976 року погіршились відносини з Сірією через
12 терактів, яка звинуватила першого в перекиданні військ у зону
терактів. Напруга зросла, коли було поранено сірійського міністра
зовнішніх справ Адель Халіма Хаддама внаслідок теракту радикального
палестинського руху “Чорний травень” 2 грудня, о восьмій годині вечора.
Ірак у відповідь звинуватив Сірію за замах на майбутнього президента
Саддама Хусейна [82, с.31]. Тоді був заступником Ради революційного
командування. (14 грудня).

Щодо Російської Федерації, то в Чечні 14 – 22 червня 1995 року
зафіксовано напад чеченських боєвиків із захопленням 25 заручників в
місті Будьоновську (Ставропольський край) 9 січня 1996 року
чеченці–ісламісти захопили пологовий будинок та лікарню в місті Кізляр
(Республіка Дагестан). Перед цим 28 липня 1995 року в Дагестані
блокована група терористів при спробі ввезення зброї в Чечню. Від РФ
переговори проводив заступник начальника служби прикордонного контролю
Р.Абдулатів. Подалша доля боєвиків невідома.

В Великобританії 12 жовтня 1984 року замах боєвиків Ірландської
Республіканської Армії (ІРА) на прем’єр–міністра. В будівлю гостей міста
Брайтон місце щорічної конференції Консервативної партії підкладено
вибухівку. В результаті теракту загинуло четверо посадовців, тридцять
поранено. М.Тетчер покинула будинок перед самим вибухом.

Італія.

У Вероні 17 грудня 1981 року ісламські терористи захопили у власному
будинку америкнського генерала Джеймса І.Додьє утримуючи в заручниках
сорок два дні. Після пошуків відсутнього військового антитерористичний
загін звільнив генерала взявши під варту десять терористів, вбивши
шестеро.

Республіка Ейрі.

Невелика територія, яка зберігає формально статус у британській
співдружності з 1929 року. Вважається однією з баз ІРА. Хоча в
республіці баски сепаратисти поза законом тим не меньше три терористичні
групи проводили теракти в 1992, 1994 – 96 роках в Ольстері. Однією з
причин була релігійна нетерпимість між католиками та протестантами,
незадовільний соціально–економічний рівень, потреба більшої політичної
свободи.

Передумови практичного тероризму.

Християнський фанатизм доби західно–східної Схизми (1054).

Розквіт протестантизму (XVI–XVII століття).

Екуменічний рух (рух за об’єднання Церков) 80 років ХХ століття.

Локальні релігійні конфлікти 90–х років ХХ століття. Війна з
застосуванням терактів вірмен–християн проти азербайджанців–мусульман,
православних сербів проти католиків–хорватів. Вимога автономії
мусульманської общини в Югославії тощо.

5.Як противага західним тенденціям мусульманський фанатизм набирає
небезпечних форм особливо в ісламських общинах. До прикладу на середину
дев’яностих єдиною ісламською республікою був Іран. Після приходу
наступника Хомейні спочатку імама далі аятолли іх персидської “знак
Божий”, “Боже знамення”; з арабської – вищий титул шиїтського муджтахіда
– найбільш авторитетного законодавця. Мав право виносити самостійні
рішення по всім релігійним і правовим питанням) Рафсанджані більш
поміркованого все правознавство підпорядковується Корану. Мова йде про
боротьбу шиїтів і сунітів так званому іранському “шиїтському ісламу”
протистоїть алжирський інтегральний “сунітський іслам” що прагне
домінувати в світі. Це вилилося у боротьбу 13 тисяч бойовиків
Ісламського фронту порятунку (ФІС), лідер якого Аббас Мадані [81, с.93]
виступаючи за повернення до істинного ісламу переміг на виборах
270–тисячний Фронт Націонльного Визволення (ФНЛ). Заворушення почалися в
кварталах бідноти. Закінчився конфлікт відставкою А.Мадані, ФНІЛ вийшов
з уряду, а в країні після арешту лідера ФІС встановлюється військова
диктатура та передреволюційна ситуація.

Особливість ісламського фанатизму на практиці виникнення на обмежений
час здатне поширюватись від зон активності (Афганістан, Середня Азія,
Близький Схід, Іран, Пакистан) до зон поміркованого ісламу Ява,
Туреччина.

Отже, арабо–тюрко–мусульманські країни частково були відірваними від
власної історії тоді як індоєвропейські синтезували й осучаснили
культури Середземномор’я та решти світу.

6.Терористичний фанатизм. Окремі групи в гонитві за винагородами
“спонсорів” чи розформовані або доведені до відчаю “звалення від
професійних обов’язків” пов’язані здатні знайти і стати жертвою “мети”.
Іноді мета виправдовує засоби: помста. Вбивства, стиль життя традиції
посилення ненависті до глобалізму і комплекс чинників наведених у
першому розділі. Серед статистичних даних поширені такі: на 1976 рік
нараховано 6 тисяч 241 теракт, 508 мікроконфліктів з них 45 % на
терористичній основі [73, с.6], 17 % неісламських. В 1994 році 433 з них
лише 2 % неісламські. В 2000 році – 702, з них 0,7 % неісламських або
такі, що не пов’язані з ісламським тероризмом при 15728 терактах з них
три глобального масштабу. І якщо в країнах Заходу існує домовленість на
придушення тероризму, то деякі арабські країни таким способом
“торгуються” з ЄС, США, Росією. Громадська думка залежно від регіону
полярна: прибічники і противники.

Виявом практичного тероризму є джихад. Часто священна війна за поняттям
[33, с.35] ради старійшин (шаріат) вважається обов’язком для всіх
мусульман. На відміну від терористів і фундаменталістів війну веде халіф
(правитель) чи його намісник.

Тлумачення в Корані “Джихад – війна на шляху Аллаха”. Процедура
проведення: Халіф чи намісник спершу проголошують іслам іновірцям (лише
один раз), долі збори народу на Раду. Конфлікт з іновірцями заколот з їх
сторони або неповагою до Пророка, імам, правителя служить приводом до
війни. Джихад оголошує халіф з “невірним” і “язичником”, який надається
можливість прийняти іслам, або як альтернатива перейти в якості вассалів
до мусульманської держави під статусом “змміїв” (людей під захистом
арабської країни). На джихад йдуть всі мусульмани, крім бідних, калік,
старих, жінок, дітей і рабів. Ці категорії заборонено вбивати під час
війни у противника лишень брати в полон з метою викупу, а рухоме майно
переходить у власність умми (мусульманської общини, відокремленої від
решти осіб). Крім дар ал харб (с землі вийшли) та дар ал–іслам (землі
мусульман) є ще дар ад–дінземі – землі віри із країнами які перебувають
в “землях війни” мусульмани сусіди можуть укладати мир терміном на
десять років з спробою продовження шляхом відновлення договору.
Невірними на відміну від сучасних екстремістів визнаються “кафірун”
(буквально невдячні, відступники та язичники–багатобожці. Щодо “людей
Писання” – сахль ал–кітаб (іудеїв та християн) мусульманське право
допускає віротерпимість, проте до органів виконавчої влади та військової
служби в арабських країнах не допускає.

В підсумку Коран, розглядає [63, с.51] війну проти невірних як справу
вдячну для Аллаха чим спекулюють ісламські терористи.

Таким чином, багато думок з цього приводу залишились думками. ООН, США,
ЄС, НАТО, РФ, ЛАД структури що мають подолати проблему у глобальному
масштабі [60, c.48], держави які мають знищити зброю терору та насилля
політику конкурентності молодих ісламістів і відповідати перед світовою
спільнотою шляхом Об’єднання заради миру та внутрішньої стабільності.

Політична практика ісламського тероризму є свідченням небезпеки знищення
людських цінностей, сотень, тисяч людських життів і природного розвитку
до “нового світу”. На нашу думку, подані факти свідчать про достатність
проблем, ніж розробка нових видів озброєння де б фінанси були
використані більш раціональніше.

Висновки.

В багатьох країнах мусульмани шукають відповіді на виклики сучасного
життя в Корані Рекомендації і релігійні норми ближчі до
родово–племінного суспільства з чим ми не погоджуються, адже Біблія не
була настановою а лише правом для зразка рабовласницьких чи феодальних
держав. Найбільші ортодокси ісламу: вчителі та богослови вважають джихад
[70, с.20] вищим духовним обов’язком мусульманина, що можна пояснити
масштабною роллю священної війни в Корані, оскільки за Уільшером П. [76,
с.10] кінцева мета ісламу – гегемонія в глобальному масштабі. Війна за
перевагу релігії та віри не обов’язкова, проте вища над іншими
обов’язками. Загинувши мученик–шахід одразу попадає в рай. Обжита земля
поділяється на володіння іслама (дар аль іслам) та землі війни (дар аль
харб).

Вчений Київського Національного Університету Куліш І.В. [56, с.33]
притримується думки, коли відносини від соціальних до військових
співвідносяться але не на користь мусульман, то мир переважає з метою
взаєморозуміння.

Двадцять перше століття входить до азійської ери за футурологами які
спланували його подальший розвиток на п’ятнадцять років. Чому? Тому що
теракти передують прихованій небезпеці внутрішніх і зовнішніх
конфліктів.

Внутрішнім конфліктам присвячений перший розділ. Вчений Толіпов Ф.Ф.
[74, с.96] вважає їх затухаючими лише зрідка нагадуючи про себе. Існує
думка, яку приписують частково Жанмохамеду П. і Кісільову В. [49, с.30]
стосовно виборів глави держави. В минулому (XVIII – XIX ст.) – імам,
халіф, султан. В сучасному (ХХ ст.) додається ще й президент [66,
ст.26]. Вибори починаються з шури (Рада улемів) закінчуючи мубайаа
(народне обрання). Хоча на практиці шура та мубайаа не стали стійкою
процедурою виборів і утвердження верховної влади, а тільки оформляли
насильницьке захоплення влади.

Отже, в першому розділі ми проаналізувли ідеї тероризму, їх склад і
дискусії по проблемі переходу теорії в політичну площину навівши для
прикладу ідеологію Афганістана.

ІІ і ІІІ розділи передбачають розкриття ролі зовнішнього конфлікту. Як
і раніше так і на сучасному етапі мусульманські сутички супроводжуються
насиллям в поєднанні з братовбивчою війною. Приклади: ірано–іракський
конфлікт, збройна боротьба вакхабітів з іншими арабами, рух магдістів в
Судані, салафітів в Лівії. В 1989 році ісламські екстремісти в Єгипті,
Африці, Алжирі, Йорданії, інших мусульманських країн оголошували джихад
“невірним” політикам, чим зачепили дуже хитку межу рівноваги в
суспільстві; спровокувавши військове втручання Заходу (війна у Перській
затоці 1991 року). Варто пам’ятати про ціну життя на Сході і Заході і
духовні і матеріальні права людин. Таким чином, розростання
екстреміських угруповань, політизація ісламу привели до переходу
ісламських фанатиків з політичної площини дій до практичної діяльності.

В ІІІ розділі подається географічна карта міжнародного ісламського
тероризму із зазначенням кількості бойовиків, видів терактів, подаються
вражаючі факти та статистичні дані.

Ряд іноземних джерел [17, с.56] розкриває демографічний вибух в країнах
Центральної Азії так як проблема не регулювалась в другій половині
двадцятого століття крім Індії та Китаю. В мусульман дві проблеми:
високий матеріальний рівень представників владних структур і значна
кількість збіднілих селян яким нічим прогодувати багатодітні сім’ї,
стаючи на шлях війни радо сприймають ідеї опору, протесту отримуючи
непоганий заробіток. Свобода вибору затаврована сімейно–клановою сферою
буття, вільнодумство заборонене Кораном (Салман Рушді, Таслін Кедіх).

Ми не намагалися перетворювати проблему в диспут між прихильниками і
прибічниками тероризму: метою роботи було прагнення відшукати
раціональне зерно, “середину” стосовно нової проблеми. Автор поділяє
думку частково Куліша І.В. [55, с.115] подаючи на Ваш розгляд доктрину
наступну та захисту на відміну від російської придушення з екстремістами
та свого роду суперництво з американцями за фізичне винищення частини
підготовлених власними фахівцями бойовиків.

Висновок влучно сформулював засновник шалфітсько мазхаба (суфіської
школи) Шафія: “Влада належить тому, хто одержав перемогу”.

Список використаних джерел та літератури.

І. Джерела.

Опубліковані джерела.

1. Бовнн А.Е. Мир семидесятых: политические очерки. – М.: Прогресс,
1980.– 208 с.

2. Звиглянич В.А. Политика реализма: Новое политическое мышление в
современном мире. – К.: Научная мысль, 1989. – 416 с.

3. Максуд Рукайя Ислам – К:./ Пер.с англ. В.Новикова.– М.: Наука,
2000.– 304с.

4. Медведко Л.И. Этот Ближний бурлящий Восток. Очерки документов.– М.:
Политиздат, 1985.– 501с.

5. В ім’я миру, безпеки та співробітництва. До підсумків Наради з
питань Безпеки та Співробітництва (НБСЄ) в Хельсінкі 30 липня – 1 серпня
1975 р. – К.: Наукова думка, 1975.– 638 с.

6. Ислам в современной политике стран Востока (кінець 70–х поч. 80–х).
– М.: Наука, 1986. – 278 с.

7. Кузнецов В.И. Европа на пороге ХХI века.– М.: Прогресс, 1989.– 344
с.

8. Международные отношения в азиатско–тихоокеанском регионе / Под ред.
Д.В.Петров и др.– М.: Наука, 1978.– 125 с.

9. Международные отношения на Дальнем Востоке в послевоенные годы 1958
– 76 гг. В 2–х т.– т.2.– М.: Мысль, 1978.– 292 с.

Спогади.

10. Агаев С.Л. Иранская революция, США и международная безопасность:
444 дня в заложниках.– М.: Наука, 1984.– 130 с.

11. Єфремов О.Є. Куди тягнуться щупальці НАТО.– К.: Вища школа, 1987.–
221 с.

12. Коршунов Е.А. Горячий треугольник (Очерки и репортажи из Ливана,
Сирии и Йордании 1973 – 83 гг.) – М.: Известия, 1984.– 510 с.

І І Монографії та статті.

13. Ислам в СССР: анализ зарубежных концепций. – Казань.: Время, 1991. –
С.70 — 87.

14. Жданов Н.В., Игнатенко А.Л. Ислам на пороге ХХI века.– М.:
Политиздат, 1989.– 349 с.

15. Зак Л.А. Западная дипломатия и внешнеполитические стереотипы.– М.:
Международные отношения, 1976.– 136 с.

16. Замойский Л.П. Тайные пружины международного терроризма. – М.:
Наука, 1982. – 208 с.

17. Кассис В.Д., Колосов Л.С. Терроризм без маски. – М.: Политиздат,
1983. – 235 с.

18. Матвеев В.А. Эта другая война. – М.: Прогресс, 1984. – 201 с.

19. Международные конфликты современности / под ред. В.Л.Аваков и др. –
М.: Наука, 1983. – 105 с.

20. Многомерные границы Центральной Азии / под ред. М.Б.Олкот и
А.С.Малашенко. – М.: Рендальф, 2000.– 197 с.

21. Почепцов Р.О. Психологічні війни.– К.: Ваклер, 2000. – 528 с.

22. Султанов Ш.З. Региональные конфликты и глобальная безопасность.–
М.: Знамя, 1990.– 283 с

23. Тарле Е.В. Политика: История территориальных захватов: XV – XX вв.–
М.: Знамя, 1990.– 283 с

24. Яковлев А.Н. Pax Americana. Идеология, истоки, доктрины. – М.:
Наука, 1969.– 627 с

Статті:

25. Агаев Ахмед бек. Об исламе без фанатизма // Новое время. – 1991. –
№ 6.– С. 40-42

26. Адди Л. Исламский вызов (Ислам в политическом смысле) // Век ХХ и
мир. – 1994. – № 7–8. – С.119 — 129

27. Ахмад Шах Масуд. Джихад вблизи // Новое время. – 1991. – № 6. –
С.36 — 38

28. Барановська У. Упіймати вовка: Про терористичні акти у США, початок
війни в Афганістані // Українське слово.– 2001. , 18–24 жовтня.– С.9.

29. Беляков В. Афганский бумеранг / В Египте состоялась международная
конференция по тероризму // Азия и Африка сегодня. (ААс) – 1996. – № 8.
– С.23-24.

30. Богомолов О. Коло джихада: Талібан оголошує джихад США // Дзеркало
тижня. – 2001, 6 жовтня.– С.7

31. Бодрук О. Фактор сили в сучасному світі. Геополітичні зміни… //
Політика і час. – 2002. – № 3. – С.57-67

32. Борисов Н. Современные исламские течения: Цели. Стратегия. Тактика
// ААс. – 1997. – № 10. – С.42-45

33. Блешо Э. Джихад и универсальные ценности // Восток.– 1999.– № 3.–
С.35

34. Волков А. Религиозный экстремизм и палестинская проблема
// ААс.– 1998.– № 5.– С.71-76.

35. Воронова Л. Крупное единство чреватое раздором. О подходе стран
АСЕАН к проблеме международного терроризма…// А и Ас.– 2002.– № 9.–
С.13-14.

36. Вилихин В.А. Новый закон США о борьбе с терроризмом и Билль о
правах // США–Канада. – 2002.– № 4.– С.87-93.

37. Глєбов П., Макух Д. Арабський захід і НАТО // Політика і час.–
2002.– № 5.– С.40-48.

38. Горбулин В. От угрозы исламского фундаментализма сегодня не
застрахована ни одна страна мира // Аргументы и факты.– 2001.– № 45.–
С.7.

39. Громов Б. Мы о таком великом воине ислама как бен Ладен ничего не
слышали // Факты.– 2001, 26 сентября.– С.10.

40. Гусаров М.И. Ислам и современные международные отношения //
Восток.– 2001.– № 2.– С.160-161.

41. Джалагония С. Талибы у ворот Центральной Азии // Эхо планеты.–
2000.– № 43.– С.18-19.

42. Добаев И. Северный Кавказ: традиционализм и радикализм в
современном исламе // МЭМО – 2001.– № 6.– С.21-30.

43. Загоруйко Ю. У пошуках фінансової імперії бен Ладена // Дзеркало
тижня.– 2001. – 6 жовтня.– С.10.

44. Занегин Б.Н. США в региональных конфликтах: малые войны и большая
политика // США–Канада.– 1999.– № 8.– С.18.

45. Иноземцев В.Л., Кузнецова Е.С. Глобальный конфликт ХХI в. //
Полис.– 2001.– № 6.– С.131-139.

46. Ионова А.И. Современный ислам и панисламизм // Вопросы научного
атеизма. Вып. 39.– М.: Мысль, 1989.– С.120-124.

47. Иринин П. Йемэн: кто стоит за насилием? // Эхо планеты.– 1993.– №
2.– С.141.

48. Киселев В. Ближний Восток. Долгий путь к миру // А и Ас.– 2000.– №
7.– С.24-31.

49. Козлов И. Угонщики “Боингов” // Факты.– 2002., 24 июля.– С.15.

50. Конаровский М., Моргунов Ш. Региональная безопасность: испытиание
на прочность. (Азиатско–Тихоокеанский регион) // ААс.– 2000.– № 2.–
С.29-34.

51. Коргун В. Исламский экстремизм у границ СНГ // ААс.– 1999.– № 2.–
С.10-15.

52. Коргун В. Иран и афганские талибы в 1996 г. //Восток.– 1998.– № 6.–
С.75-82.

53. Коршунов С. Становление нового мирового порядка // Международная
жизнь.– 2002.– № 6.– С.77-90.

54. Кофігоренко В. Причинність етноконфліктів: впливи глобалізації //
Політична думка.– 2002.– № 1.– С.97-102.

55. Куліш І.В. “Відродження ісламу”. Соціально–політичні та історичні
аспекти радикалізації ісламських фундаменталіських течій // Вісник КНУ.
Філософія. Політологія.– 2002.– № 38–41.– С.115-118.

56. Куліш І.В. Ісламський екстремізм, як підвид ісламського
фундаменталізму: його ідейні джерела. //Вісник КНУ.Філософія.– 2001.– №
34.– С.33.

57. Ломилин А. Как рассматривают опасность исламизма в США // ЭПИ.–
1996 – № 8.– С.110.

58. Макаров О.Л. Усама бен Ладен // Восток.– 2001.– № 1.– С.120-130.

59. Малышева Д. Исламско–фундаменталистский проект в реалиях
современного мира // МЭМО.– 1992.– № 7. – С.208.

60. Мартинов А. Спільна зовнішня та оборонна політика ЄС: проблеми
формування та перспективи реалізації (90–ті роки ХХ ст.) // Людина і
політика.–2001.– № 5.– С.46-48.

61. Николаенко В. Мир и стабильность в Евро–Азиатском регионе //
Международная жизнь.–2001.– № 2.– С.30-35.

62. Нільсен Й. Альтернатива мусульманському екстремізму // ААс.– 2000.–
№ 9.– С.51.

63. Оганесян Н.О. Глобальная стратегия ислама основополагающие принципы
и конечные цели // Весник общественных наук.– 1989.– № 1.– С.16.

64. О’Саливан Д. Проект «Венона». (Неизвестные документы ЦРУ США) //
Новая и новейшая история.– 2000.– № 1.– С.116-121.

65. Плешов О. Сколько стоит джихад? // А и Ас.– 2001.– № 3.– С.18-20.

66. Поліщук І. У гнізді всесвітнього тероризму. Новий президент Іраку
З.М.Хатамі // Україна. Європа. Світ.– 1997.,– 5–11 липня.– С.26.

67. Рашковский Ю. Исламское движение талибов и Пакистан // А и Ас.–
1997, № 10.– С. 4-5.

68. Рашковский Ю. Ислам: от племенных обществ к постиндустриальной
эпохе // Восток.– 2001.– № 1.– С.148-154.

69. Рязанова Л. Конфліктний потенціал ісламу. Чи існує він? // Віче.–
2001.– № 11.– С.113-116.

70. Сагадеев А. Джихад: Концепция войны и мира в исламе // Наука и
религия.– 1986.– № 6.– С.20.

71. Седов Ю. Ислам выходит из мечетей. (О подйоме исламского
экстремизма в африкано–азиатских странах // Новое время.– 1987.– № 36.–
С.12-13.

72. Сикоев Р. Несостоявшийся всемирный халифат: Кто стоял за талибами и
что из этого получилось // ААс.– 2002.– № 11.– С.8.

73. Соколовський М. Заручники готелю “Петерсберг” США і рух моджахедів
понад 20 років тому // Дзеркало тижня.– 2001.,– 1 грудня.– С.6.

74. Толипов Ф.Ф. Испытание геополитики терроризмом и антитерроризмом //
США – Канада.– 2002.– № 3.– С.96-98.

75. Толіпов Ф.Ф. Чумак В. Конфліктність у сучасній системі міжнародних
відносин // Нова політика.– 1995.– № 5.– С.30.

76. Уальшер П., Жатгохамед П. Ислам выходит из мечетей // За рубежом.–
1997.– № 12.– С.10.

ІІІ. Енциклопедичні видання.

77. Всемирная история Новейшего времени. Справочное пособие.– М.–
Наука, 1998.– 735 с.

78. Лаврентьев В.Л. Ливия: справочник.– М.: Мысль, 1977.– 227 с.

79. Ковалев А. Азбука дипломатии. М.: Мысль, 1977.– 227 с.

80. Who is Who. (Довідник) / Ред.кол. Кравченко Л.П.– М.: Мысль, 1990.–
615 с.

IV. Автореферати, дисертації.

81. Гулам Гаус. Ирано–американские отношения в период 1979–88 гг.:
Автореферат на соиск.уч.ст.канд.истор.наук.– К.: Думка, 1995.– 92 с.

82. Коппель О.А. Проблема безпеки Перської затоки в 70–ті – 90–ті рр.:
Автореферат док.дис.– К.: Время, 1999. – 118 с.

83. Мавлютов Р.Р. Ислам.– М.: Знамя, 1974.– 142 с.

84. Моххамад Рокай. Политика США в отношении Афганистана в 1978–92 гг.:
Автореферат дис.на соис.уч.ст.канд.истор.наук.– К.: Время, 1995.– 130с.

Додаток 1.

Із шістдесяти організацій, які адміністрація Буша вважає терористичними
близько двадцяти базуються на Близькому Сході (дані за арабською газетою
“Аль–Хаят”). Основними вважаються дванадцять організацій [55, с.116].

1.Пакистанська Джаміат уль–Улема–е Пакістан (Асоціація пакистанських
улемів). Очолює Мунір Хамза. Друга теж з Пакистану діє спільно з першою
“Харкат–уль–ансар” (Рух ансарів). Очолює Фауль–ар–Рахман Хаміль.

2.Бангладешська Джихад. Очолює Абдас Саям Муххамад Хан. Початок
діяльності припадає на кінець 70–х. Чисельність: п’ять тисяч фанатиків.
Райони присутності: Афганістан, Пакистан, Великобританія, Судан. Уряд
Єгипту звинувачує Іран та міжнародних терористів у підтримці цієї
організації.

3.Армія визволення ісламських святинь. Несе відповідальність за вибухи
американських посольств в Дар–ес–Самамі (Танзанія) та Найробі (Кенія)
сьомого серпня 1998 року. В результаті загинули двісті чоловік із них
дванадцять американців. Ранених – п’ять тисяч осіб. Підозрюється у
зв’язках з Усамою бен Ладеном.

4.Харкат уль Ансар (Рух соратників Пророка). Афганська ісламська
організація. Має п’ять баз по підготовці боєвиків у провінції Пактія. Як
мінімум одна база знищена американцями в серпні 1998 року.

5.Японська Червона Армія. Троцькіська організація. Заснована в 1969
році після розпаду Японської комуністичної ліги. Лідер Фусако Сагенобу.
Налічує вісім тисяч осіб. Проголошує “розпалювання світової революції”.
Бази розташовані в контрольованих Сірією районах Лівану. Має зв’язки з
Національним фронтом визволення Палестини.

6.Рух Талібан Радикальний ісламський рух. Ядро становлять студенти
пакистанських духовних училищ. Головнокомандувач мулла Абдул Сатар. На
думку держсекретаря США Коліна Пауелла одна з найбільших терористичних
організацій світу.

7.Лашкар е–Тайба (Армія чистих). Екстреміське угруповування. Має тисячу
прибічників в Пакистані та за його межами. Бази: східні райони
Пакистана, веде збройну боротьбу з індійськими регулярними військами в
штатах Джамму та Кашмір. До 2000 року теракти лише в Пакистані та Індії.
З початку ХХІ століття в Північно–Західній Європі, Передній Азії.
Підозрюється в зв’язках з “Аль–Каїдою”.

8.Хезбаллах (Партія Аллаха) або “Ісламський джихад”. Радикальна,
шиїтського напряму проірансько–ліванська організація. Бази розташовані в
Лівані. Керівники з 1980 року: Субхі Туфейлі, шейх Аббас Муссанві, з
1997 року: Насер Адла. Духовний лідер – Фадлалла Мухаммед Хусейн. Має
двадцять шість тисяч членів по цілому світу. Підтримують Іран та Сірія.

9.Хамас (Ісламський Рух Опору). Заснована в 1987 році, як відгалуження
палестинське “Братів мусульман”. Десять тисяч прибічників, використовує
підтримку палестинської діаспори Ірану, Саудівської Аравії та інших
країн. Відповідає за більшість терактів у Ізраїлі.

10. Аль–гамаа аль–Ісламіян (Ісламська асоціація). Виникла в Єгиті під
кінець сімдесятих. Діє боєвиків у Єгипті, до десяти тисяч прибічників в
світі. Відповідає за замах на президента Єгипту Хосні Мубарака (1995).
Присутня в Великобританії, Афганістані, Австрії. Має дев’ять тисяч по
світі. Підтримує іранські, афганські, суданські та інші екстреміські
угрупування.

11. Аль Каїда (Основа). Радикальна, інтернаціональна, ісламська
організація створена Усламою бен Ладеном в 1990 році. Спочатку
об’єднання арабів, що воювали з радянськими військами в Афганістані та
урядом. З часом поповнена ісламськими боєвиками виступила
стотридцятидвохтисячною “групою”. Підозрюється у зв’язках з терористами
Шаміля Басаєва та Хаттаба. Ворогами “Аль Каїда” вважає комуністів,
хрестоносців (відносить всі держави Заходу) та євреїв.

12.Ісламський міжнародний фронт боротьби з євреями і хрестоносцями.

Міжнародна терористична організація з розгалуженою структурою
терористичних організацій утворена бен Ладеном у лютому 1998 року в
Пакистані. Об’єднує вище згадані дві пакистанські, бангладешську та
єгипетську “Аль–Джихад” (Священна війна) очолює Айман аз–Завахарі,
утворена в 1970 році з метою знищення світської влади в Єгипті. Один з
підсудних заявив що до організації входили представники невідомої
“Ісламської групи” та про те, що керівник “Аль Джихада” в 1996 – 97–му
роках знаходився на території Дагестана. Кількість прибічників
Ісламського міжнародного фронту до 2003 року вже досягає тридцяти шести
тисяч чоловік.

Додаток 2.

Терміни.

1.Араби (само-назва аль–араб) група народів, що заселяє країни Західної
Азії та Північної Африки. Араби також живуть в Ірані, Туреччині,
Афганістані, Ефіопії, Сомалі, Східній Африці. Сучасні арабські етноси
виникли після арабізації давніх народів Передньої Азії та Північної
Африки; арамеїв, фінікійців, єгиптян, лівійців (берберів) та інших.

2.Джихад – священна війна мусульман за віру. Моджахеди – борці за віру.
В основ,і по іншому тлумачений Коран. Звідси джихад – засіб боротьби з
злом (невірними).

3.Емір – (з арабської повелитель, воєначальник, князь, правитель на
Сході ). В двадцятому столітті – принц правлячої династії.

4.Емірат – феодальне володіння, князівство на Сході, очолене еміром.

5.Імам – духовний лідер у мусульман наділений і світською владою і
духовна особа, керуюча богослужінням в мечеті.

6.Іслам – (з арабської “саліма”) означає залишатися цілим, неушкодженим.
Однокорінне слово “сімл” – привітання “салям алейкум” – мир вам. Звідси,
іслам – релігія миру, проте є й інші трактування.

7.Каді –(з арабської суддя) – мусульманський суддя, вирішує справи по
законам Корану; виконує також функції нотаріуса, веде справи по
опікунстві, по виконанню духовних заповітів і поділу спадку.

8.Коран точніше аль–Куран, в перекладі з арабської “читання вголос” –
основна священна книга мусульман. Складається з 114 глав. Глави
називаються сурами поділяються на аяти – ритмічно завершені фрази.

9.Мулла – мусульманський священник.

10.Мусульмани з арабської муслім, тобто вірний Аллаху, покірний.

11.Мухаммед (Магомет, Мухаммад) Ахмат Абу Амах (570 – 632) – укладач
священної книги Коран. Засновник релігії ісламу та першої мусульманської
общини.

12.Наїб (з арабської намісник) – в середньовічних мусульманських
державах управитель округа чи провінції.

13.Поміркований іслам – на відміну від радикального ісламісти прагнуть
створити ісламське суспільство, ісламську державу ненасильницькими
методами розглядаючи це явище як поступовий процес.

14.Складові ісламу – перетлумачений Коран, священні духовні тексти,
шаріат, звід законів. Завдання віруючих – пожертвувати собою в ім’я
джихаду подаючи Вчення в “незмінному” вигляді.

15.Стихійний тероризм –система насильницьких і військових актів з метою
досягнення політичних цілей. Існує межа з кримінальною злочинністю, яка
набуває рис умовності.

16.Суннізм – ортодоксально правовірний напрям, який зараз використовують
радикальні ісламісти. Не допускає тлумачень чи суджень. Головне правило
– не задавати питань та порівнювати, а тільки підкорятися впливовим
духовним лідерам. В шаріаті (мусульманському праві) розвинута та сама
обрядовість з додаванням промов агресивного змісту.

17.Теракт – різновид політичного вбивства, фізичне знищення особи чи
групи осіб з подальшим залякуванням, посиленням напруги в окрузі,
регіоні, суспільстві. Поступається терору тільки масовістю.

18.Терор (1) (термін ще з якобінської диктатури), більш значимий у 50 –
70–х роках двадцятого століття. Звідси, політика деяких держав, частково
трактується призабутим терміном “політика тероризму”.

Терор (2) – політика залякування проводиться особами, що стоять при
керівництві держави чи революціонерами для корисливих цілей з метою
посилення страху перед ними та покори.

19.Тероризм в широкому розумінні – об’єднує як підпільну підривну
діяльність, всі форми державного терору, рух екстремістів, так і
політику тероризму з геноцидом.

20.Тероризм у вузькому розумінні – система насильницьких актів мають за
мету створення відповідного соціально–психологічного клімату в тій чи
іншій країні, залякування мас, урядів, представників окремих соціальних
груп, партій, організацій, установ, банків, концернів. Даний тероризм
відрізняється частково від поодиноких політичних вбивств, які
переслідують конкретну мету.

21.Тероризм військовий [9, с.205] система насильницьких акцій пов’язаних
з подальшим військовим конфліктом чи війною. Межа від війни умовна.
Наявні ознаки: терор проти мирного населення, захоплення невеликих
територій, злочини проти військовополонених.

22.Тероризм розгалужений – це система насильницьких дій не пов’язаних з
національно–визвольним рухом. Виділяють: лівий, правий,
неомарксистський, неофашистський, ісламський, європейський та інші види,
що намагаються присвоїти собі статус національно–визвольних рухів,
апелюючи до народу ультрарадикальним “гаслам” та концепціями.

23.Фанатизм – сліпе поклоніння перед будь–якою ідеєю.

24.Халіф (з арабської заступник, намісник, наступник), з десятого
століття духовний та світський голова мусульманської держави – халіфата.

25.Халіфат – назва в країнах Європи (з десятого століття)
арабо–мусульманської держави, очолювана халіфами. Першоочатком Халіфата
була утворена Мухаммедом у Західній Аравії мусульманська община (умма).
Столиця Медіна (634 – 656).

26.Шаріат – звід мусульманських релігійних, побутових, кримінальних і
громадянських законів, заснованих на Корані – священній книзі
іслама,створювався з кінця сьомого століття.

27.Шах – титул монарха на Сході.

28.Шахіншах (буквально цар царів) – титул монарха Персії.

29.Шейх – титул голови племені арабів, титул наставника духовного ордена
чи релігійної общини у мусульман.

30.Шиїзм – напям ісламу. Виник у другій половині сьомого століття в
рамках опозиції владі халіфів. Інтерпретований як священна війна з
“невірними” політиками. Шиїти визнають Коран словом Пророка проте мають
інше трактування з власними святами в честь мучеників.

Додаток 3.

Можливість вибору шляху розвитку має кожна країна. Вплив певних сил та
чинників заважають самовизначенню ісламського світу. Дана таблиця
передбачає показати можливі шляхи розвитку та майбутнє країн Сходу.
Зважаючи на стремління до демократії Центральна Азія виділена окремо.

Таблиця 1.

S

? ?
–– –– ––

s

?
?

1. Афганська модель розвитку – “вічна революція”.

2. Іранська модель – будівництво ісламської республіки.

3. Турецька модель – демократизація суспільства.

4. ? ? ? – тиск на ісламські партії, афганську модель.

5. Ѕ – розкол, послаблення партійного впливу.

6. ? – стабілізаційний фактор.

7. ? – ісламський фактор.

PAGE

PAGE 40

Афганська модель розвитку

Мусульманські

країни

Демократичне

ісламське

суспільство

Релігійна опозиція

Шаріат, судді

Релігійні фанатики

Турецька

модель

Іранська

модель

Центральна Азія

Ісламські

партії

Теократична держава

Ісламська демократія

Світська держава

Похожие записи