Реферат на тему:
Мартос Б.М. – керівник уряду УНР
(1879 – 1977) (керував урядом: квітень – серпень 1919 р.)
Народився 20 травня 1879 р. у м. Градизьк Полтавської губернії, нині
смт Глобинського району Полтавської області. Виходець із старовинного
козацького роду Мартосів.
У 1897 р. закінчив із срібною медаллю класичну гімназію у м. Лубни (нині
Полтавської області). Потім навчався на математичному відділі
Харківського університету. У 1899 р. вступив до таємної Української
студентської громади Харкова. У 1900 р. на влаштованих громадою
нелегальних шевченківських роковинах виступив з доповіддю про
соціально-політичні погляди Кобзаря. Тут він познайомився з С. Петлюрою
і зустрів свою майбутню дружину М. Кучерявенко. Влітку цього року взяв
участь у 1-му Українському студентському конгресі у Галичині. Після
повернення до Харкова виступав з доповідями про галицький кооперативний
та культурно-освітній рух.
У 1901 р. після арешту за участь у студентській демонстрації його
вислано на два роки з Харкова «під нагляд поліції». Працював на
Полтавщині, де в тісному контакті з РУП вів національну пропаганду серед
селянства, організовував по селах таємні бібліотеки, викладав політичну
економію та українську літературу у таємних гуртках. Нехтуючи
переслідуваннями жандармів та незважаючи на неодноразові обшуки й
допити, допомагав РУП у друкуванні та поширенні відозв. 1901 р. брав
участь у підпільній конференції Українських студентських громад у
Полтаві.
У 1903 р. вернувся до Харкова і активно включився у діяльність
Української студентської громади. Відбув півроку ув’язнення за членство
у РУП та участь у транспортуванні шрифту для нелегальної друкарні. Двічі
оголошував голодування. Після звільнення поринув у вир подій революції
1905 р. Вступив до УСДРП, брав участь у виробленні її програми,
розповсюджував відозви та видання партії, виступав на мітингах, виїздив
у села для боротьби з пропагандою серед селян російських есерів. На
життя заробляв приватними уроками, лекціями, бо лише у 1908 р. йому
вдалося закінчити математичний відділ Харківського університету. Певний
час викладав математику у жіночій гімназії та на різних курсах, доки
йому не заборонили педагогічну діяльність. Потому виїхав на Волинь і у
1909–1911 рр. працював старшим інструктором кооперації.
У 1910 р. відбув десятимісячну практику у Волзько-Камському банку в
Києві. Згодом, рятуючись від переслідувань поліції, виїхав на Кубань, де
протягом 1911–13 рр. керував фінансовим відділом Управління
Чорноморсько-Кубанської залізниці і входив до дирекції Кубанського
кооперативного банку (1913 р.). Паралельно вів курси української мови та
літератури у таємному гуртку школярів середніх класів.
Через два роки вернувся в Україну і протягом 1913–17 рр. працював
інспектором кооперації у Полтавському губернському земстві. Продовжував
опановувати економічну науку. Приділяв особливу увагу розбудові
споживчих та промислових кооперативів і поширенню в масах економічних
знань. Уже на схилі життя згадував, як місяцями жив на селі, навчаючи
дітей і спілкуючись з представниками сільської інтелігенції.
Після Лютневої революції поринув у громадсько-політичне життя і на
конференції УСДРП 4–5 квітня 1917 р. у Києві виступав уже як один із
провідних діячів цієї партії. 21– 22 травня керував роботою Українського
національного з’їзду Полтавської губернії, який вітав ЦР, склав їй
подяку за прагнення об’єднати національні сили й визнав її «єдиним
компетентним органом, признаним рішати всі справи, що належать цілій
Україні», та визначити відносини з Тимчасовим урядом.
На початку червня увійшов до президії Всеукраїнського селянського з’їзду
і був обраний до Тимчасового ЦК Селянської спілки, став членом ЦР, а
23 червня 1917 р. – і Малої ради. У складі Генерального секретаріату
15 липня 1917 р. затверджений генеральним секретарем земельних справ.
20 червня 1917 р. Б. Мартос як представник ЦР на екстреному засіданні
Полтавського губернського земського зібрання після читання 1-го
Універсалу виступив з промовою про передумови появи цього історичного
документа. Наголосив на тому, що ЦР чекає на підтримку українського
народу. Захищаючи інтереси українського селянства, на засіданні
Генерального секретаріату 29 червня 1917 р. заперечував проти
переважання у ЦР представників міських організацій. Він вважав, що це
може «підірвати довіру до неї з боку селянського населення». Під час
обговорення Малою радою 22 липня 1917 р. політичної кризи у Петрограді
запропонував порадити направленій туди делегації ЦР заявити, що «Україна
завше уявляла з себе найбільший грунт для соціалістичних ідей, і через
це для неї цілком приємлемо чисто соціалістичне міністерство». Але Мала
рада схвалила резолюцію про коаліційний уряд «на основі платформи
Тимчасового уряду від 8 липня».
На Всеукраїнському робітничому з’їзді, який працював у Києві 11–
14 липня, Б. Мартос виступив із доповіддю з земельного питання. Він
підкреслив, що селянство, яке становить більшість населення, перебуває в
найгіршому становищі, хоч інтереси робітників і селян тісно пов’язані.
«Вісті з Української Центральної Ради», оці- нюючи цю доповідь, писали:
«промовець показав вагу аграрного питання для робітництва».
До складу Генерального секретаріату, який у серпні доручили сформувати
Д. Дорошенку, Б. Мартоса не запрошували, але коли до керівництва цим
органом повернувся В. Винниченко, йому запропонували посаду товариша
генерального секретаря земельних справ. У цьому статусі 5 жовтня
1917 р. він представив Малій раді вироблений генеральним секретарством
земельних справ Статут крайового українського земельного комітету, яким
передбачалося порядкування останнього не лише в межах п’яти губерній, що
вже отримали автономію, а й в інших українських губерніях, «якщо
земельні комітети забажають цього».
Б. Мартос став одним із фундаторів утвореного у березні
1917 р. Українського центрального кооперативного комітету (Коопцентру) –
найвищого органу кооперації в Україні, який спрямовував її виробничу,
наукову, статистично-економічну та освітню діяльність. За ініціативи
Б. Мартоса в Україні у 1917 р. відбулися два кооперативні з’їзди, для
яких він підготував «Схеми дальшої господарської розбудови
кооперативів».
У 1918 р. очолив управу Центрального українського кооперативного
комітету та наглядову раду «Дніпросоюзу», читав лекції у кооперативній
школі “Дніпросоюзу” та в Київському кооперативному інституті, входив до
наглядової ради “Українбанку”, був членом редакційної комісії журналу
“Українська кооперація”. Разом з економістом М. Туган-Барановським та
К. Мацієвичем взяв участь в організації у Києві першої в світі вищої
кооперативної школи – Кооперативного інституту.
За часів Директорії йому довелося очолювати міністерство фінансів у
кабінеті В. Чехівського (до кінця січня 1919 р.), а потім в уряді
С. Остапенка. Після призначення 9 квітня 1919 р. у Рівному прем’єром він
зберіг за собою і цю попередню посаду. Очоливши РНМ, Б. Мартос діяв не
лише як теоретик, але й як досвідчений практик-господар, забезпечуючи
державний апарат та армію усім необхідним в складних умовах військового
часу.
В оголошеній 12 квітня 1919 р. Декларації уряду йшлося про наміри
будувати єдину самостійну й незалежну УНР, боротися за її утвердження
без залучення «чужинської військової сили», а міжнародні договори
укладати лише в разі визнання партнерами самостійності України і
невтручання в її внутрішні справи. Прем’єрство Б. Мартоса припало на
дуже важкий період українських національних змагань. Згоду на створення
нового уряду з українських есерів та соціал-демократів дали лише два
члени Директорії – С. Петлюра та А. Макаренко. Декларація уряду була
проголошена без згоди інших членів Директорії, які перебували у
Станіславі. Особливо різко проти двопартійного лівого кабінету виступав
П. Андрієвський, бо він піклувався про інтереси
соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народних
республіканців, а також колишніх міністрів уряду С. Остапенка. На
пропозицію Б. Мартоса вернутися до Рівного і з’єднатися з іншими членами
Директорії він відповів відмовою. Тоді на нараді у Радивілові 13 травня
П. Андрієвського вивели з неї на основі прийнятого 7 травня цього року
«Закону про склад Директорії».
Ситуація, в якій діяв новостворений уряд, ускладнилася ще й тим, що
навіть дуже поміркована програма кабінету Б. Мартоса зустріла рішучий
протест соціалістів-самостійників та народних республіканців. Їх
підтримав командувач Волинською групою республіканського війська
соціаліст-самостійник отаман В. Оскілко. 29 квітня він вдався до спроби
державного перевороту. І хоча січові стрільці ліквідували виступ
протягом дня, ця акція завдала великої шкоди українській справі: через
стягування В. Оскілком сил до Рівного оголився фронт, що полегшило
наступ радянських військ. (Б. Мартос у 1958 р. назвав виступи В. Оскілка
та П. Болбочана «жалюгідним епізодом» на тлі героїчних
національно-визвольних змагань, безоглядним «переслідуванням дрібних,
егоїстичних амбіцій», тоді як усе мало бути підпорядковане
загальнонаціональним інтересам.)
Уряд Б. Мартоса під подвійним тиском поляків і більшовиків змушений був
переміститися до кордону з Галичиною, а 17 травня 1919 р. уже був на її
території. За свідченням «Робітничої газети», головним негативним
наслідком згаданих вище подій стало те, що з часу виступу отамана
В. Оскілка «перестав існувати навіть формально єдиний національний
фронт», бо «суперечності всередині самого українського громадянства,
всередині так званої свідомої його частини виявилися з цілою силою, у
всій своїй непримиримості».
Політика кабінету Б. Мартоса викликала дедалі більше незадоволення
правого крила українського табору: 20 відомих культурно-освітніх та
земських діячів під час перебування Ради міністрів у
Кам’янці-Подільському направили Директорії меморандум з вимогами
припинення «соціалістичних» експериментів, пропонуючи скасувати,
зокрема, постанову про трудові ради на місцях, передавати селянам землю
у власність за викуп та сформувати новий уряд «з людей безпартійних». До
того ж після виходу Є. Петрушевича з Директорії ускладнилися стосунки з
ЗОУНР. 1 липня 1919 р. Кабінет міністрів розглянув питання про створення
у складі уряду міністерства у справах Галичини. Очолити його Б. Мартос
запропонував галицькому соціал-демократові С. Вітику. 7 липня Кабінет
міністрів по доповіді прем’єра та С. Вітика ухвалив “негайно подати на
затвердження Директорії наказ про призначення останнього міністром і
просити його негайно приступити до виконання обов’язків”. Але, як
засвідчили події осені 1919 р., спроби консолідації національних сил
бажаних наслідків не дали. Насамперед це стосується намагання узгодити
дії Наддніпрянської республіканської армії та УГА.
До послаблення сил українського національного табору спричинилася і
втрата урядом шансу на підтримку з боку повстанців, які діяли у
радянському тилу. Коли 18 липня 1919 р. члени Головного штабу
повстанського війська пробилися до Кам’янця-Подільського, сподіваючись
на «об’єднання фронту по цей і той бік при спільній політичній
платформі», уряд українського соціал-демократа Б. Мартоса не міг
погодитися з їхньою заявою: «Ми повстаємо проти більшовиків, але стоїмо
за радянську владу» і обстоюємо організацію влади «на трудовому
принципі».
В українському визвольному русі існували глибокі незгоди між різними
течіями. Зрештою, повстанське керівництво відмовилося від контактів з
урядом УНР, а тим часом соціалісти-самостійники, хлібороби-демократи та
соціалісти-федералісти за участі представників галицького уряду готували
в оточенні Директорії грунт до нового перевороту з метою скинення уряду
Б. Мартоса. Змагання особистих амбіцій, прагнення будь-що здобути владу
відсували на другий план головне завдання українського руху – розбудову
національної державності.
Про надзвичайну складність ситуації на території, де ще трималася влада
уряду Б. Мартоса, свідчило наростання незадоволення селянства,
роз’єднаного партійною боротьбою на кілька ворожих таборів. Про це
повідомляв у звіті про поїздку по волостях Старокостянтинівського повіту
Волині товариш міністра внутрішніх справ УНР. Якщо до радянської влади
висловлювалися претензії щодо несправедливості виборчого закону, який
забезпечував п’ятикратне переважання робітників над селянами, то до
уряду УНР – насамперед із земельного питання. Селяни особливо
обурювалися наданням пільг іноземним громадянам, що вело до повернення,
зокрема на Волинь, великих польських землевласників. Протести саме з
останнього приводу ставали настільки серйозні, що товариш міністра
внутрішніх справ направив особисто С. Петлюрі телеграму про «необхідний
коректив цього пункту». В одному з липневих повідомлень цей високий
урядовець змушений був написати, що кілька сіл «цілком большевицькі, не
визнають Української республіканської влади».
Наприкінці червня – початку липня 1919 р., коли радянська армія
оволоділа м. Проскурів (нині Хмельницький), відтіснивши сили УНР до
м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.), а польська армія
поступово окупувала Галичину та частину Волині, Кам’янець-Подільський
перетворився на тимчасову столицю УНР. Сюди стягувала сили і опозиція
урядові Б. Мартоса. Починався так званий «Кам’янецький період»
Директорії, що тривав до листопада 1919 р. і став чи не найтрагічнішим в
історії українського національного руху.
Внутрішні незгоди серед українців поглибилися також через намагання
проводу УНР наприкінці літа 1919 р. налагодити тісніші контакти з
Польщею. Тут слід зазначити, що Б. Мартос з самого початку був
налаштований проти переходу польського війська через Збруч (прит.
Дністра) і неодноразово порушував це питання на засіданнях Кабінету та
Ради міністрів. Дослідники цього періоду вважають істотною невдачею
уряду Б. Мартоса провал спроб об’єднання сил Наддніпрянщини та Галичини,
що відповідало загальним інтересам українського народу. Не випадково
український есер П. Христюк і український соціал-демократ І. Мазепа,
погляди яких багато в чому різнилися, пізніше у своїх працях
висловлювали схожі думки про необхідність такого об’єднання. Можливо,
іншим був би перебіг київських подій останніх днів серпня 1919 р., коли
б командування УГА без бою віддало місто денікінцям.
На кінець серпня 1919 р. в Україні з усією очевидністю виявилася урядова
криза, тоді як кабінет Б. Мартоса, за твердженням П. Христюка, гаяв час
у «суперечках та змаганнях між двома урядовими партіями – соц.-дем. і
соц.-рев. – про форму влади, тобто в дійсності про основний напрямок
соціально-економічної політики уряду». Iншої версії дотримувався
I. Фещенко-Чопівський, який вважав, що причиною відставки Б. Мартоса
став його особистий конфлікт з Є. Петрушевичем. Прийняття 27 серпня
заяви Б. Мартоса про відставку і заміна його однопартійцем I. Мазепою
стало певною поступкою галицькій опозиції. Але це останню не
задовольнило, і вона продовжувала звинувачувати наддніпрянський уряд УНР
у нездатності управляти краєм і наполягати на використанні «фахового»
досвіду А. Денікіна.
Б. Мартос свою відставку мотивував перевтомою. 29 серпня Кабінет
міністрів заслухав його заяву про згоду Директорії на залишення ним
поста прем’єра і доручив сформувати новий уряд члену УСДРП міністру
внутрішніх справ I. Мазепі. У рішенні засідання записано: «висловити від
імені кабінету міністрів жаль з приводу складення Борисом Миколайовичем
з себе обов’язків Голови Ради і кабінету міністрів, а також щиру йому
подяку за вмілу та корисну в ці тяжкі часи для Батьківщини працю, яка
мала своїми наслідками міцне об’єднання кабінету міністрів та тверду і
непохитну його політику». Разом з тим члени кабінету висловили
задоволення з приводу залишення Б. Мартоса на посаді міністра фінансів в
уряді І. Мазепи і висловили впевненість, що його подальша праця також
«принесе певні і бажані для республіки наслідки, а також сприятиме
загальній праці кабінету міністрів». На цій посаді Б. Мартос залишався
до кінця травня 1920 р. І. Мазепа на засі- данні РНМ 30 серпня
1919 р. повідомив про призначення його головою уряду і підтвердив, що
увільнення Б. Мартоса відбулося «згідно прохання» і «з огляду на
перевтому». У підсумку він висловив попередникові «подяку за його
корисну для Республіки працю».
У 1920–21 рр. Б. Мартос з метою вивчення досвіду кооперативного руху
подорожував по Німеччині: відвідав Берлін, Дрезден, Лейпціг, Регенсбург,
Мюнхен, Гамбург. З 1921 р. оселився у Чехословаччині. Тут він став
членом, а потому і директором кооперативного бюро при Українському
громадському комітеті у Празі, заснував кооперативні курси, які у
1922 р. за його участі були реорганізовані у дворічний Iнститут
сільськогосподарської кооперації, на базі якого невдовзі постала
Українська господарська академія у Подєбрадах (нині Чехія). Б. Мартоса у
1922 р. обрано її доцентом з дорученням керувати кафедрами теорії
кооперації та споживчої кооперації. У 1924 р. після захисту праці
«Теорія кооперації» отримав професорський статус. Протягом 1923–25 рр.
виконував функції декана економічно-кооперативного відділу,
співробітничав в академічному органі «Економіст». Написані Б. Мартосом
підручники друкувалися не лише при Академії, але й у Львові, а статті –
у фахових журналах (українських, чеських, французьких). Після ліквідації
Академії у Подєбрадах Б. Мартос активно включився в організацію
Українського технічно-господарського інституту і спілки професорів, які
очолював протягом 1936– 38 рр. Тринадцять років головував у Товаристві
українських кооператорів. Редагував «Кооперативний альманах».
У жовтні 1927 р. разом з I. Мазепою та П. Феденком виступав свідком на
процесі в справі вбивства С.Петлюри у Парижі.
Протягом 1922–45 рр. Б. Мартос брав участь у діяльності цілої низки
наукових товариств, серед яких були: Українське економічне товариство у
Подєбрадах, Українська наукова асоціація у Празі, Масарикова академія
праці у Празі, міжнародний Iнститут кооперативних студій у Парижі тощо.
На численних конференціях він виступав з доповідями. На запрошення
Центрального союзу чехословацьких кооперативів у 1936–37 рр. Б. Мартос
організував кооперативний семінар і керував ним. У 1930-х рр.
представляв українську еміграцію у Чехословаччині на засіданнях Ліги
націй у Женеві, де активно виступав на підтримку вимог української
делегації, чим сприяв виявленню співчуття до українців. Особливо
відчутний був його внесок у роботу дорадчого комітету для біженців.
У 1945 р. переїхав до Німеччини і оселився в Мюнхені. Багато сил віддав
створенню Української економічної високої школи, певний час викладав у
ній кілька дисциплін і керував кооперативним семінаром. У 1945– 49 рр. –
її ректор. У Мюнхені Б. Мартосу присвоєно ступінь доктора «гоноріс
кауза». Паралельно з науковою та викладацькою роботою розгортав широку
громадську діяльність. У 1946–49 рр. входив до Переселенської комісії та
Головної переселенської ради при Центральному представництві української
еміграції у Німеччині. 15 лютого 1948 р. його обирають дійсним членом
УВАН, 23 квітня цього ж року – дійсним членом НТШ. Деякий час обіймав
посади заступника голови УВАН та директора Iнституту для дослідження
питань Сходу Європи.
Восени 1951 переїздить до Швейцарії, де живе під опікою уряду, отримуючи
від нього регулярну пенсію. У 1954–57 рр. став одним із фундаторів
Iнституту з вивчення історії і культури СРСР. Від 13 липня
1954 р. протягом двох років очолює його наукову раду, а 1954–57 рр. і
видавничу колегію ради, активно працює як науковець та експерт з
економічних та політичних справ у СРСР.
У травні 1958 р. виїхав до США. Певний час (1958–60) навчав дітей
української мови у парафіяльній школі у Ньюарку, обіймав професорську
посаду в Українському технічному інституті у Нью-Йорку. 1958–66 рр.
неодноразово виступав з науковими доповідями в УВАН, НТШ, Українському
військовому інституті у Нью-Йорку. У 1961–63 рр. викладав історію
господарства України на курсах українознавства. Від листопада 1965 р. –
голова Комісії з встановлення фактів і дат, а від липня 1966 р. – голова
ініціативного комітету з відзначення 50-ліття відновлення української
державності.
Б. Мартос залишив великий науковий доробок з теорії кооперативного руху
та фінансової справи («Теорія кооперації» – 1924, «Кооперативна
ревізія» – 1927, «Гроші Української держави» – 1972, у співавторстві
тощо). Чимало уваги приділяв розвідкам з історії українських визвольних
змагань: «Завоювання України більшовиками» (1954); «Оскілко й Болбочан.
Спогади» (1958); «Як відновлено Українську державу» (1968); «Перші кроки
Центральної Ради» (1973) та ін.
Помер Б. Мартос 19 жовтня 1977 р. у США.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
