Реферат з політології

Людина і політика

План

1. Людина як суб’єкт політики.

2. Політична соціалізація.

3. Політична поведінка, основні типи і види.

4. Психологія натовпу. Індивідуалізм і колективізм в політиці.

Людина як суб’єкт політики.

Роль особи як суб’єкта політики визначається і виявляється на
соціальному, інституційному і персоніфікованому рівні.

Соціальний рівень. Кожна особа є передусім членом певних соціальних
спільностей — класових, етнічних, демографічних, професійних тощо.
Соціальна приналежність, навіть тоді, коли вона несповна або й зовсім не
усвідомлюється особою, впливає на її політичну поведінку, спонукає до
поведінки як представника тих чи інших соціальних спільностей. Глибинні
мотиви політичної поведінки пов’язані з класовою і соціально-професійною
приналежністю особи, яка визначається такими соціально-економічними
чинниками як відношення до власності на засоби виробництва, місце в
системі суспільного поділу праці, спосіб одержання та розмір доходу. Ця
об’єктивна соціальна приналежність детермінує умови індивідуального
існування особи, а значить, ту чи іншу її політичну поведінку.

Інституційний рівень. З метою задоволення своїх соціальних інтересів
особа стає членом певних об’єднань — політичних партій, громадських
організацій, долучається до суспільно-політичних рухів тощо. Беручи
участь у їх діяльності, вона виступає суб’єктом політики також на
інституційному рівні. І тут її політична діяльність може зумовлюватись
самим фактом приналежності до цієї інституції, що, в свою чергу, має
свої політичні інтереси та ідеологію, а також тим місцем або посадою,
яку вона в ній займає.

Персоніфікований рівень. Кожна особа є громадянином якоїсь держави і як
така має виконувати певні обов’язки, реалізовувати свої громадянські
права — брати участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах
тощо. На цьому рівні особа є безпосереднім суб’єктом політичної
практики. Тут найяскравіше проявляється природа політики, яка
здійснюється звичайними людьми і для людей.

Політична соціалізація.

Якщо політичне життя сприймати як театр, то стане очевидним той факт, що
поряд з головними дійовими особами в політичних виставах бере участь
масовка — окремі особи. Визначаючи сутність людини, Аристотель назвав її
„політичною твариною”, оскільки тільки людина „здатна до чуттєвого
сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і
несправедливість тощо. А сукупність всього цього і створює основу сім’ї
і держави”

В політиці індивід виступає в якості громадянина. Стати ним він може
тільки в процесі спілкування з іншими людьми, політичними і
неполітичними інститутами, з суспільством в цілому. Кожне нове покоління
застає світ таким, яким його створили батьки. Як воно увійде в цей світ?
Як сприйме цінності і звичаї попередніх поколінь, як розпорядиться тим,
що дісталось йому в спадщину? Зметуть спадкоємці, як варвари, побудовану
до них політичну споруду чи обживуть її кабінети? Ці питання не зайві ні
для політичної теорії, ні для політичної практики. Саме вона поставила
перед політичною наукою проблему переймання політичного розвитку,
особливо актуальну в умовах розширення масштабів політичної участі та
залучення в політику все нових прошарків населення. Для забезпечення
безперервності політичного розвитку і збереження цілісності суспільства
при зміні поколінь слід зрозуміти, як здійснюється передача політичних
цінностей і стандартів політичного життя від одного покоління до іншого,
як відбувається становлення політичного суб’єкта.

На ці питання покликана відповісти теорія політичної соціалізації.
Американський політолог Парсонс зазначав, що прихід кожного нового
покоління можна порівняти з нашестям варварів, і тільки процес
соціалізації може забезпечити засвоєння норм співжиття цими пришельцями.

Політична соціалізація — процес залучення особи до участі у виробленні
політики.

Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики проходить певні
вікові стадії. Воно починається вже у віці 3-4 років, коли через сім’ю,
ЗМІ, найближче оточення дитина набуває перших знань про політику. На
етапі первісної соціалізації діти одержують різні уявлення про правильну
або неправильну поведінку, вчинки. Під впливом настроїв і поглядів, що
панують у сім’ї, часто закладаються політичні норми і цінності на все
життя, які відзначаються неабиякою стійкістю. Тому масштабні
перетворення соціальних і політичних відносин у суспільстві потребують
певних змін і в моделі сімейних стосунків.

Вторинна соціалізація. Політичне виховання і навчання певною мірою
відбувається в школі, період перебування в якій становить вторинну
політичну соціалізацію. За цей час дитина вивчає основні,
загальновизнані в суспільстві цінності і погляди, набуває початкового
досвіду соціальної практики, особливо через участь в діяльності дитячих
організацій (наприклад, „пласт”).

Третій етап. Наступний етап політичної соціалізації доцільно пов’язувати
з періодом життя від 16-18 до 40 років. У 16-річному віці люди одержують
паспорт, і 18-річному віці — юридичне право на участь у політичній
діяльності. Водночас вони здобувають ґрунтовні знання в суспільній сфері
завдяки навчанню і роботі.

Четвертий етап. Політична соціалізація триває і з досягненням людьми
зрілого віку (40-60 років) на їхню політичну поведінку значною мірою
впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів.
Проте і в цей період люди вдосконалюються в політиці, краще й глибше
оцінюють суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити
корективи у свої політичні погляди і поведінку.

На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники: війни,
революції, політичні та економічні кризи. Якщо політична система
перебуває в стані кризи, відбуваються порушення і серйозні збої в
процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уявлення про
суспільство, які набувають стійкого характеру. Це можна простежити на
прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах
конфлікту або переживають серйозну системну кризу. Люди втрачають
систему орієнтирів, не мають можливості навчитися стійкої політичної
поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде без правил, що
порушує його інтеграцію і стабільність. У випадку неспроможності
суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому
виникають сили опозиційної соціально-політичної та культурної
діяльності, які впливають на процес політичної соціалізації.

Отже, розглядаючи проблему політичної соціалізації, необхідно, по-перше,
враховувати вік та індивідуальні особливості кожної людини; по-друге,
навколишнє соціальне середовище, по-третє, політику, що її здійснюють
інститути влади, впливаючи на стан суспільства, по-четверте,
суспільно-політичні партії та організації, а також особливості і рівень
політичної культури і субкультур, по-п’яте стихійні чинники, навколишнє
соціальне середовище.

Політична поведінка, основні типи і види.

Політична поведінка — це будь-яка форма участі у здісненні влади (впливу
на владу) або протидія її здісненню.

Поширеною є типологія політичної поведінки запропонована польськими
дослідниками. Вони розрізняють два типи: відкритий (політична дія) і
закритий (політична бездіяльність).

У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі
політичні ролі:

звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом,
незначною активністю та інтересом до політики;

громадянин — член громадської організації, суспільного руху або
декількох організацій;

громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або
подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у
політичному житті;

громадський, особливо політичний, діяч;

професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи
основним заняттям, засобом до існування, а й сенсом життя (люди, які
живуть „для” політики, або „за рахунок політики”).

політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної
партії, громадсько-політичної організації и суспільно-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може
проявлятися в різних формах, а саме:

виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку
особи або суспільного розвитку взагалі;

політична виключеність як результат недосконалості політичної системи,
розчарування в політичних інститутах і лідерах та байдужості до їхньої
діяльності;

політична апатія як форма не сприйняття політичної системи, відмова від
будь-яких форм співпраці з нею. Може бути результатом насадження
політичної системи насильницьким шляхом — придушенням масових соціальних
і політичних рухів, окупацією тощо.

політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її
інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної
відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв’язанні
проблем особистого життя та їх відриві і протиставленню життю
суспільному і політичному, зокрема. В міру зростання політичної
відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи
суспільства думка, що кожен захищає себе сам, і надіятися на підтримку
офіційних владних структур немає сенсу.

Політичне відчуження — процес, який характеризується сприйняттям
політики, держави, влади як чужих сил, які панують над людиною,
пригнічують її.

Більше того, політики виділяють таке явище абсентеїзм — ухилення
виборців від участі в голосуванні на виборах різного рівня.

Психологія натовпу. Індивідуалізм і колективізм в політиці.

Суб’єктами політичних дій індивіди виступають не тільки як представники
певних соціальних спільностей, члени тих чи інших громадських об’єднань,
а й як учасники прямих дій випадкових, тимчасових утворень — зборів,
мітингів, демонстрацій, маніфестацій, пікетувань тощо. Залежно від
ступеня стихійності виникнення та організованості таких масових утворень
вони можуть набувати рис натовпу, політична поведінка якого є різновидом
масової поведінки і має свої особливості.

Натовп виникає на основі фізичної взаємодії людей, які підтримують між
собою безпосередній контакт, наприклад на мітингу, на транспортній
зупинці, взагалі під час затримки на одному місці якими-небудь
зовнішніми обставинами. Випадковість утворення, неоднорідність складу
визначають специфічну манеру політичної поведінки людей у натовпі, яка
виявляється у придушенні раціональності, різкому переважанні почуттів
над розумом. На основі анонімності самого натовпу і кожного його
учасника виникає почуття безкарності, щезають відповідальність і
соціальний страх, що в свою чергу, викликає агресивні настрої і
поведінку.

Більше того, у міру нарощування в політиці стихійних засад вона дедалі
менше відповідає своєму призначенню, втрачає здатність бути регулюючим
чинником соціальних відносин, не управляє суспільством, а дезорганізує
його. Негативні наслідки залучення мас до безпосередньої участі в
політиці, впливу на неї поведінки натовпу давно помітили філософи. Ще
Платон і Аристотель негативно ставились до демократії, яка за тих часів
легко набувала форм охлократії — влади натовпу, що перебуває під впливом
політичних демагогів. Скептично ставилися до участі мас і політиці, у
тому числі в сучасних демократичних державах, відомий іспанський філософ
Ортега-і-Гасет. На його думку, маса є множинністю людей без особливих
достоїнств, панування яких обертається торжеством повсякденності і
посередності. Трагедія сучасної західної цивілізації полягає у
привласненні масами функції здібної і кваліфікованої меншості — еліти як
носія творчих та управлінських засад і традицій у будь-якому
суспільстві. В політиці маса здатна діяти єдиним найдоступнішим їй
методом прямої дії, постійне використання якого призводить до
поступового розриву між складністю проблем, які необхідно вирішувати
суспільству, та примітивністю засобів, які при цьому використовуються.

Очевидно, філософ правильно помітив деякі негативні наслідки участі мас
у політиці, але абсолютизував їх. Без участі мас у політиці немає
демократії, взаємодії громадянського суспільства й держави, без контролю
з боку мас правляча еліта відривається від народу абсолютизує власні
інтереси. Більше того, масові виступи, прямі дії іноді виявляються не
тільки найефективнішими, а й єдиним засобом розв’язання тих чи інших
проблем, особливо у суспільствах з низьким рівнем розвитку демократії,
де погано працює зворотній зв’язок між громадянським суспільством і
державою, відсутні або надто слабкі важелі впливу людей на державу.

Отже, завдання демократичного суспільства полягає не в обмеженні участі
мас у політиці, а в мінімізації негативних наслідків цієї участі,
особливо у формі стихійних виступів, уникненні деструктивних впливів на
політику.

Похожие записи