Пошукова робота

Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України

Україна чи не єдина з колишніх республік СРСР, де, за
багатонаціонального складу населення, вдається уникати міжетнічних
конфліктів. Чи вдасться і в подальшому зберігати статус-кво? Адже
практика свідчить, що нове тисячоліття характеризуватиметься зростанням
міжетнічних конфліктів, які вибухатимуть в усьому геополітичному
просторі – незалежно від системи суспільно-політичних відносин. Тому
наймасштабніші конфлікти відбуватимуться не між соціальними класами, а
між народами різної культурної ідентифікації.

Характеризуючи етнополітичну ситуацію в Україні, слід зауважити, що
вироблений і перевірений практикою досвід співіснування різних етносів в
країні дозволяє говорити про принципово нову модель міжнаціональних
відносин. Українська держава послідовно враховує такі особливості
етнонаціональної ситуації в регіонах, як неоднакова чисельність,
дисперсність розселення, різний соціально-економічний розвиток районів,
де проживають представники етнічних спільнот. Моніторинг міжетнічної
ситуації, здійснений 2002 року Держкомнацміграції, свідчить, що у нас
спостерігається безконфліктний, інтегративний тип розвитку
міжнаціональної взаємодії. З перших днів незалежного існування Україна
прагне створити умови для рівноправного розвитку та активної участі в
соціально-економічному житті представників усіх меншин (22 % від усього
населення України) [1], котрі разом з українцями складають єдину
етнонаціональну структуру суспільства.

Така суспільна тенденція досягається завдяки виваженій і ефективній
державній етнополітиці, що базується на міжнародних правових актах і
чинному законодавстві. Хоча сьогодні вже потрібні як нові законодавчі
акти, так і зміни до вже ухвалених. Так, у процесі практичного
застосування Закону „Про національні меншини в Україні” виникають
суперечності. Зокрема, науковці та держслужбовці зауважують, що в цьому
акті немає чіткого визначення критеріїв щодо зарахування певних етносів
до національних меншин.

Підтримання атмосфери толерантності, усунення чинників міжнаціональної
напруженості і конфліктів є одним з головних завдань України як
демократичної держави. Цьому сприяють укази Президента України та
доручення Кабінету Міністрів. Особливе значення у цьому зв’язку мають
Розпорядження „Про заходи щодо підтримки діяльності
національно-культурних товариств” (21 вересня 2001 р., № 252),
відповідне доручення Прем’єр-міністра України від 2 жовтня 2001 р., №
13537/1. У січні 2002 року Кабмін затвердив Комплексні заходи щодо
розвитку культур національних меншин в Україні на період до 2005 року, а
також Комплексні заходи щодо державної підтримки збереження культурної
спадщини кримських караїмів і кримчаків до 2005 року.

У цьому зв’язку зазначимо, що етнонаціональна політика України в
пострадянську добу виходила з критеріїв: загальноприйнятого визначення
населення держави як „український народ”, „українська нація”,
„багатонаціональна держава” (очевидно, з часом буде звичайною справою,
як і в інших країнах, визначати „українську націю” як сукупність усіх
громадян України); орієнтації на розбудову демократії та громадянського
суспільства з рівними правами і обов’язками всіх громадян незалежно від
етнічного походження; поступового розв’язання етнокультурних проблем
національних меншин (хоча всі громадяни України в загальногромадянському
розумінні є українці, разом з тим вони мають українське, польське,
німецьке чи інше походження); реалізації комплексної програми розвитку
української культури на всіх теренах сучасної України; подолання
тенденцій політизації національно-культурних рухів на основі засвоєння
демократичних цінностей відкритого суспільства.

Найважливішою передумовою гармонійного розвитку всіх етносів в
українському суспільстві є вирішення економічних проблем, подолання
системної кризи, яку переживає Україна. Така криза в поліетнічній
державі може призвести до девальвації національних цінностей,
ксенофобії, проявів сепаратизму.

Отже, вибух національної ідентифікації пострадянської доби може стати
конфліктогенним чинником в умовах соціокультурної трансформації
української держави. Цей процес загострюється суттєвою етнорегіональною
мінливістю та нерівномірністю.

Процес етнічної ідентифікації України багато в чому унікальний. Наша
держава являє собою нетиповий (за європейськими стандартами) зразок
держави з неповторними ознаками етнополітичного поля: етнічна карта
України, що підтвердили дані Всеукраїнського перепису населення 2001
року, складається як з дисперсних, так і з компактних груп, що може
використовуватися підставою для вимог як національно-культурної, так і
національно-територіальної автономії; кількісно найбільший етнос –
українці – мають дискримінований статус рідної мови; асиміляційну
загрозу становить не етнічна більшість, а етнічна меншість – росіяни
(йдеться про асиміляцію в російську культуру); зосередженість основних
продуктивних сил України в регіонах, де домінує культура (мова)
національної меншини; суспільно-політична розчленованість держави має
виразний регіональний вимір.

Реальний поступ України у напрямку до демократизації окреслює перед
державою проблему збереження, відтворення етнокультурних цінностей і
потреб всіх етносів як запоруку гармонійного безконфліктного розвитку
суспільства.

Сучасна ціннісна система народу України визначалася багатьма чинниками,
серед яких слід було б виокремити її історично сформований культурний
код, специфіку існування в рамках колишнього СРСР, національну
самодостатність суспільства. Українська традиційна культура зазнала
величезних змін і трансформації в радянський період. Радянський
федералізм, як це не парадоксально, фактично функціонував не як спосіб
консолідації нації на основі корінних етносів, а радше як засіб їх
уніфікації в рамках багатоетнічної держави. Ключова роль у цьому процесі
(фактично – стагнації національного розвитку) відводилася конституюванню
такої не зовсім зрозумілої спільноти, як національність. Національність
людини слугувала головним знаком її етнічної ідентифікації й
самоідентичності, відвертаючи етнічну асиміляцію чи зміну етнічної
ідентичності, що забезпечувало об’єктивну основу політики підтримки
територіально базованих національностей. Така політика ставила за мету
не допустити створення альянсів між сусідніми етнічними групами та
підірвати здатність будь-якої національності діяти як свідома
національна сила. Консолідацію націй стримувала також соціальна
політика, котра розшаровувала кожний етнос за класовою ознакою. Крім
того, було розроблено механізми, які ставили національні політичні еліти
в цілковиту залежність від реальної влади, збільшуючи соціальну відстань
між владою та її етнічною складовою.

Зміна економічної, політичної, духовної ситуації в Україні призвела до
значних видозмін внутрішніх відносин українського етносу, які існували в
радянський період, а також до його відносин з іноетнічними групами,
котрі проживають на терені держави. По-перше, ці міжетнічні відносини
стали складнішими, різноманітнішими; по-друге, намітилися тенденції, які
породжують етнічні протиріччя. Головна небезпека – у розколі української
нації на грунті регіональних, релігійних, політичних протиріч. Тому
актуальною для України є сьогодні проблема культурно-господарської
інтеграції усіх етносів, що проживають в країні.

Недовірливі погляди

% респондентів, які:

  думають, що поширення американських ідей та звичаїв – це погана річ не
люблять американських ідей щодо демократії думають, що світ буде більш
небезпечний, якщо якась інша країна зрівняється зі США у військовій
могутності думають, що коли виявляються відмінності з Америкою, це
трапляється через відмінність цінностей їхньої країни

Британія 50 42 60 41

Франція 71 53 64 33

Німеччина 67 45 63 37

Італія 58 37 54 44

Чеська Республіка 61 30 53 62

Польща 55 30 46 27

Росія 68 46 53 37

Єгипет 84 — 55 38

Йорданія 82 69 63 35

Ліван 67 45 54 35

Пакистан 81 60 51 14

Туреччина 78 50 44 35

Узбекистан 56 22 49 54

Індонезія 73 40 68 66

Японія 35 27 88 61

Варто прислухатися й до фінського юриста-міжнародника М. Коскенніемі,
який попереджав, що „слід бути обережним щодо придатності та
застосування ліберальних ідей до неєвропейських традицій”. „Ми просто не
знаємо, – зауважував він, – що „демократія” означає для російського,
сомалійського, китайського, алжирського та іншого неєвропейського,
неліберального суспільства” [22].

Одним з найзаповзятіших критиків теорії індивідуальних прав людини і
послідовних прихильників концепції колективних прав етнонаціональних
меншин є вже згадуваний В. Ван Дайк. Це він довів у цілій низці
блискучих наукових публікацій, зокрема, у працях „Індивід, держава та
етнічні спільноти в політичній теорії” та „Колективні спільноти і
моральні права: проблеми в ліберально-демократичній думці”, написаних на
межі 1970-х – 1980-х років. На думку В. Кимлічки, ці праці не втратили
актуальності і „все ще лишаються корисним аналізом різного роду
викликів, які становлять меншинні культури для політичної теорії”.

В цих та інших працях В. Ван Дайк піддає досить гострій і, на наш
погляд, обґрунтованій критиці недосконалість та обмеженість теорії
індивідуальних прав людини. Аналізуючи монографію свого співвітчизника і
прихильника цієї теорії Дж. Роулза „Теорія справедливості”, він
зазначає: „Джон Роулз повністю захоплений питанням справедливості для
індивідів. Він не розглядає проблему етнічних спільнот. Він не звертає
уваги на різницю між мовами… Суспільство, якого стосується його теорія
справедливості, є суспільством індивідів; він вважає, що всі суспільства
однакові в тому, що складаються з індивідів, а не з груп”. Подібна
критика лунає і на адресу праці американської дослідниці Г. Піткін
„Концепція представництва”. Її теорія індивідуальних прав людини,
зауважує при цьому В. Ван Дайк, базується винятково на практиці США та
Великої Британії, де давно панує ідеологія ліберального індивідуалізму.
Гострій критиці було піддано також працю К. Петемен „Участь у
демократичній теорії”. Їй В. Ван Дайк цілком слушно закидає те, що вона
намагається довести, ніби єдиними учасниками суспільного життя є лише
індивіди. Працю Дж. Пламенатца „Згода, свобода та політичний обов’язок”
було скритиковано, окрім всього іншого, ще й за те, що її автор „навіть
не згадує можливості того, що згода може виходити від групи як
колективної спільноти, що свободи (тобто „національного визволення”)
може бажати група, або що політичний обов’язок може спиратися на групу”.
В кожній із цих праць, підсумовує В. Ван Дайк, індивідуалістські
припущення (поєднані з дихотомією між державою та індивідом) ведуть до
ігнорування та заперечення групових, колективних прав.

Досить суворій критиці В. Ван Дайк піддав і положення Загальної
Декларації ООН з прав людини 1948 року. Нагадавши, що права індивідів
можуть належати їм або як людським істотам, або як членам групи, він
звинуватив Загальну Декларацію в тому, що вона поділила людські права на
дві групи: „права першого сорту” та „права другого сорту”. При цьому до
„прав першого сорту” було віднесено всі права індивіда як людської
істоти, а про „права другого сорту” (права членів групи) не було сказано
майже нічого, окрім права на голосування, яке, до того ж, надається лише
громадянам.

В. Ван Дайк цілком слушно стверджує, що, починаючи з часів Дж. Гоббса та
Дж. Локка, ліберально-політичні теоретики досліджували передусім
відносини між індивідом і державою. Ця традиція, зазначає він із сумом,
поширилася й на сучасні міжнародні декларації і договори щодо людських
прав, у яких йдеться (винятково або переважно) про права індивідів.

Критикуючи ліберальний індивідуалізм, на якому базується концепція
індивідуальних прав людини, В. Ван Дайк вдається до наступних аргументів
і міркувань. На його переконання, Дж. Гоббс та Дж. Локк не мали підстав
для висновку, що індивіди є єдиними важливими або визначальними
одиницями у суспільстві. Індивіди не є самодостатніми, вони об’єднуються
не лише в родини, але і в інші колективні спільноти. Індивіди можуть
об’єднуватися в расові, мовні, релігійні або й ширші культурні
спільноти. Вони можуть утворювати племена або народи. Розвиток
особливостей і талантів, життєвої філософії і, можливо, саме існування
індивідів залежить від спільноти, частиною якої вони є. І зрозуміло, що
вони клопочуться не лише про свої індивідуальні справи. Вони також
переймаються власними спільнотами, від яких так багато залежить, та
своїми стосунками і з індивідами, і з іншими спільнотами. А всі ці
турботи, звичайно, впливають на умови укладеного контракту та на
характер прийнятих законів. У цілому В. Ван Дайк дійшов висновку, що
ліберальна доктрина є, по-перше, „вкрай обмеженою” (unduly limited), а,
по-друге, „щонайменше інтеграціоністською, якщо не асиміляціоністською”
(at least integrationist if not assimilationist) [23].

Аналізові критичних поглядів згаданих західних науковців щодо
недосконалості та обмеженості ліберальних концепцій індивідуальних прав
людини присвячена й блискуча праця американського правника І. Шапіро
[24].

На певну вразливість ліберальних підходів до людських прав та на дещо
обмежену ефективність концепції індивідуальних прав людини, починаючи з
середини 1940-х років, не раз вказували й такі відомі західні
дослідники, як О. Яновський, І. Клод (молодший), І. Брюгель та інші.
Віддаючи належне індивідуальним правам у цілому, вони, тим не менш,
неодмінно зауважували, що індивідуальні права членів добровільних
асоціацій або корпорацій є „не завжди достатніми”. Етнонаціональним
меншинам, наприклад, важко фінансувати свої школи за рахунок
добровільних внесків, особливо тоді, коли члени цих меншин повинні також
сплачувати податки на утримання державних шкіл, і тому інколи вони
хочуть мати право збирати податки та діяти як корпоративні спільноти.
Але це означає політичне визнання і статус етнонаціональних меншин, що
стає викликом для ідеї національної єдності, чого бояться і чого
уникають ліберали. Зосереджуючись на проблемах на рівні індивіда та на
рівні держави, ліберали не мають відповіді на запитання, як створити
сприятливі умови для існування корпоративних спільнот, зокрема
етнонаціональних меншин, які діють на проміжному (між індивідом і
державою) рівні [25].

Американський дослідник Н. Глейзер також піддавав аргументованій критиці
погляди лібералів на людські права. Він, зокрема, відзначав, що в
ліберальній теорії немає місця для етнонаціональних груп як окремих
спільнот всередині держави. Коли індивідів розподіляють для
управлінських цілей, то це робиться на територіальних засадах, а не на
основі етнічних відмінностей. Навіть у випадках, коли етнонаціональні
спільноти є „географічно сконцентрованими”, тобто проживають компактно,
все одно ліберали намагаються довести, що це географічний, а не етнічний
розподіл, і на цій підставі заперечують існування групових, колективних
прав [26].

Зростанню незадоволення ліберальною доктриною індивідуальних прав людини
та посиленню боротьби етнонаціональних меншин за свої групові,
колективні права сприяла еволюція ролі і функцій держави з початком її
перетворення на національну державу. Сутність цієї еволюції досить
коректно визначила американська дослідниця Х. Арендт. З часів освіченого
абсолютизму, писала вона, „держава успадкувала як свою найвищу функцію –
захист усіх, хто проживає на її території, незалежно від національності,
і повинна була діяти як верховна правнича інституція”. „Трагедією
національної держави стало те, – продовжувала Х. Арендт, – що піднесення
національної свідомості народу перешкодило виконанню цих функцій. В ім’я
волі народу держава змушена була визнати громадянами тільки
„націоналів”, гарантувати усю повноту громадянських і політичних прав
тільки тим, хто належав до національної спільноти за правом походження і
фактом народження. Це означало, що держава частково перетворилася із
засобу права на знаряддя нації”. Коментарі, як мовиться, зайві. З часом,
говорячи словами тієї ж Х. Арендт, відбулося повне перетворення держави
на знаряддя нації, при чому нації етнічної, домінуючої. До того ж,
„суспільство пронизав ліберальний індивідуалізм”, а члени домінуючої
етнонації перетворилися на „націоналів атомізованого суспільства” [27].

За слушним твердженням американського дослідника М. Есмана, основу
ліберальної ідеї становить „юридична і моральна рівноправність всіх
індивідів” та „принцип”, згідно з яким „індивід має бути найвищою
цінністю в доброму суспільстві”. Ідея також передбачає існування
рівноправного індивідуального доступу до всіх суспільних благ і
можливостей та однакових зобов’язань. Щодо етнонаціональних спільнот, то
вони „повинні вважатися добровільними асоціаціями без формальної ролі чи
визнання з боку уряду” [28]. В монографії „Етнічна політика” М. Есман
наголошував, що з ліберальної точки зору „всі права зосереджені в
індивідах, які насолоджуються свободою обирати будь-яку групу, етнічну
чи іншу, з якою вони бажають себе ідентифікувати та до якої воліють
належати”. Членство в етнічних об’єднаннях має бути тільки добровільним,
при цьому держава не підтримує, але й не обмежує їхньої діяльності. Вони
є самоорганізованими, самофінансованими об’єднаннями і можуть
функціонувати стільки, скільки їх члени готові добровільно їх
підтримувати [29]. Метою ліберальної ідеї є акультурація етнічних меншин
та їх інтеграція у „велике суспільство”. „Члени етнічних меншин, –
зазначає М. Есман, – можуть вітати інтеграцію як ключ до повного і
рівноправного членства та участі в політиці й економіці. Інші можуть
підозрювати в ній (інтеграції) небажану спробу знищити їх специфічну
ідентичність та культуру”. Завданням інтеграції, продовжує він, є
прагнення „делегітимізувати етнічний плюралізм як політично значущу
реальність та надати членам меншин як індивідам можливість брати участь
у житті нації на рівноправних засадах” [30]. Будучи об’єктивним
науковцем, М. Есман відверто зазначає, що кінцевою метою ліберальної
ідеї є асиміляція етнічних меншин. Асиміляція, пише він, підтримується і
вітається державними елітами, які вважають, що гомогенним населенням
легше управляти, ніж плюралістичним, багатомовним суспільством, та й
процес національного будівництва відбувається значно швидше [31].

Отже, є підстави для висновку, що основною метою ліберальної ідеї (разом
з її концепцією індивідуальних прав людини) щодо етнонаціональних
спільнот є не тільки і не стільки забезпечення прав людини, скільки
збереження чи підвищення домінуючого, а часом і панівного статусу для
найчисельнішої етнічної нації і заперечення групових, колективних прав
етнонаціональних меншин, що прискорює їх асиміляцію.

На завершення аналізу поглядів західних правознавців щодо ліберальної
доктрини прав людини наведемо ще кілька найбільш чітких, однозначних і
досить коректних висловлювань декого з них.

Узагальнюючи ставлення західних лібералів до прав людини, американський
дослідник Ф. Свенссон відзначав, що ліберали „природно задоволені”
положенням Статуту ООН, що її члени будуть забезпечувати індивідуальні
права людини незалежно від раси, статі, мови чи релігії, але вони
перебувають у скруті щодо належної відповіді расовим, мовним чи
релігійним групам, які вимагають різного до себе ставлення, та групових,
колективних прав задля збереження своїх специфічних рис [32]. Професор
Гарвардського університету Дж. Монтгомері, проаналізувавши положення
Загальної Декларації прав людини, дійшов висновку: „Всі ці права є
важливими, якщо не життєвоважливими для індивідуальних прагнень до
людської гідності. Однак вони стосуються індивідів, а не груп; вони не
захищають етнічних спільнот” [33]. Відомо, відзначав В. Ван Дайк, що
„індивідуалізм надає переваги членам домінуючої групи”. Їх спільні
культурні особливості „дозволяють їм значно легше досягати домовленостей
з тими, хто вже має вплив і владу”. Отже, підсумовує американський
вчений, вони мають можливість отримувати „непропорційно велике
представництво серед різних еліт” [34].

Показово, що впродовж останніх років до критики ліберальної доктрини
прав людини все активніше долучаються російські дослідники. Так, Р.
Абдулатипов дав одну з найбільш вдалих і точних, хоча, може, і неповних
характеристик переваг та вразливих місць концепції прав людини, а також
основного документа, на якому ця концепція ґрунтується. „Загальна
Декларація прав людини, – підкреслює він, – це величезне досягнення
людської цивілізації, але в ній все ж превалює розуміння прав і свобод
людини з позиції однієї культури, культури і світосприймання Заходу.
Припущена абсолютизація індивідуальних прав і свобод людини при
недоврахуванні її ж колективних прав. Фактично виходить, що світова
спільнота не захищає цілу низку специфічних національно-етнічних прав
людини” [35].

Отже, зарубіжні вчені вважають, що головні вади ліберальної концепції
прав людини – це, по-перше, їх тлумачення з позиції європоцентризму;
по-друге, абсолютизація; по-третє, недооцінка такої важливої їх
складової, як етнонаціональні права. Погоджуючись в цілому з такою
оцінкою концепції прав людини, хотілося б, тим не менш, звернути ще раз
увагу на її недосконалість та обмеженість, а також неспроможність
захистити групові, колективні права етнонаціональних меншин.

Українські вчені, зокрема О. Бочковський, М. Грушевський, В. Даневський,
С. Дністрянський, М. Драгоманов, В. Жаботинський, Т. Зіньківський, М.
Ратнер, В. Старосольський та інші, почали досліджувати проблеми
індивідуальних прав людини та колективних прав етнонаціональних меншин
ще на межі ХІХ і ХХ століть. Варто нагадати, що тоді найбільш поширеними
були дві теорії – „атомістична теорія нації” та „суспільна (спільнотна)
теорія нації”. Вони вважалися і вважаються діаметрально протилежними.
Правознавець і етнополітолог В. Старосольський з цієї нагоди писав: „Як
скрізь в людському думанню про суспільне життє, так і в погляді на націю
виступають дві основні антитези, два принципово противні собі способи
розуміння її єства”. Перший з них він називав „атомістичним”, а другий –
„суспільним”, або „спільнотним”. Показово, що аналізові кожній з цих
теорій він присвятив окремі розділи своєї блискучої монографії „Теорія
нації” (1922 р.), назвавши їх, відповідно, „Атомістичне розуміння нації”
та „Нація як суспільство”.

Сутність атомістичної теорії нації, за В. Старосольським, полягає в
тому, що вона розглядає націю „як суму, як просто збірну назву для
якоїсь скількости людських одиниць, що відзначаються від других
спільними собі прикметами”. Саме таке „атомістичне розуміння”,
стверджував він, лежить „в основі численних теорій та спроб подати
дефініцію нації”. Цікаво, що коріння цієї теорії він вбачав вже у вченні
перших християн, які „відкрили” людину-одиницю, людину-індивіда.
Найвищого розвитку атомістична теорія нації, на думку вченого, набула у
працях представників епохи Просвітництва, зокрема Ф. Вольтера та Ш.-Л.
Монтеск’є. Аналізуючи „Дух законів” останнього, В. Старосольський
зазначав, що „для Монтеск’є нація се тільки загал однакових до певної
міри одиниць, а не якась вища, об’єднуюча сі одиниці цілість”. І
взагалі, робив він висновок, обидва вони, тобто Ф. Вольтер і Ш.-Л.
Монтеск’є, „стоять, в погляді на націю, зовсім на ґрунті пануючого у
XVIII століттю атомістичного розуміння суспільних явищ”.

Саме таке атомістичне розуміння нації, зауважував В. Старосольський і
„було майже пануючим в політичній практиці” та „безпосередньо зв’язаній
з нею теорії політичного права” аж до початків та в часи Першої світової
війни. При цьому він цілком слушно відзначав: „Політично та юридично се
проявлялося розуміннєм права „нації”, як одиничного права горожан,
головно право уживати в публічному життю рідної мови. Се була в ХІХ
століттю майже одинока форма, в якій позитивні законодавства підходили
до національного питання та розв’язували його. Законодатна творчість
мішаних національно держав Австрії, Угорщини, Швейцарії та Бельгії, яка
розвивалася на тлі „прав мови”, не знала іншого підмету права як
одиницю”. Ще важливішого теоретико-методологічного і практичного
значення набувають такі його твердження: „Практична політична боротьба
зводилася головно до питань про „права мови” і літератури… При сьому
вихідною точкою була концепція „прав людини та горожанина”. Право нації
не існувало поза індивідуальним правом горожанина… Бо нація як правний
суб’єкт не існувала” [36].

Ці твердження В. Старосольського, при всій їх коректності, вимагають
певних коментарів і зауважень. По-перше, всі вони базувалися на
положеннях, висунутих тогочасними західними вченими, зокрема Г.
Герренвіттом, Г. Зіммелем, Г. Кельзеном та іншими. По-друге, варто мати
на увазі, що тогочасна боротьба етнонаціональних спільнот зводилася
переважно до боротьби за культурно-мовні права. По-третє, нації, не
кажучи вже про етнонаціональні меншини, суб’єктами права не вважалися, а
отже про їхні групові, колективні права ще майже не йшлося. По-четверте,
пріоритетною вважалася концепція індивідуальних прав людини, які в
етнонаціональній сфері зводилися до мовних прав. По-п’яте, в другій
половині ХХ століття атомістична теорія нації, зазнавши певних
трансформацій, перетворилася на так звану політичну теорію нації. Згідно
з нею, до політичної нації зараховуються всі громадяни поліетнічної
держави незалежно від їх етнічного походження. Всі вони формально є
рівними в своїх індивідуальних правах і обов’язках. До недавнього часу
прихильники теорії політичної нації не визнавали, а дехто з них і досі
не визнає групових, колективних прав етнонаціональних меншин.

Щодо сучасних українських дослідників, то деякі з них розпочали критично
ставитися до ліберальної доктрини прав людини ще на межі 1980 – 1990
років. Зокрема, не можна не погодитися з їх висновком про те, що: „На
відміну від системи Ліги Націй, де захищалися національні меншини, в
системі ООН перевагу було віддано загальному захисту прав людини,
причому у свій час виходили з того (як пізніше з’ясувалося помилкового)
припущення, що в рамках такого захисту і права меншин можуть бути
забезпечені” [37]. Деякі інші вітчизняні науковці також вважають, що
„правило недискримінації та орієнтація на індивіда самі по собі
недостатні для захисту прав індивідів як членів груп, а також самих
груп… Проблеми національних меншин не можна ефективно вирішувати,
виходячи із застарілого підходу до прав меншин або тільки на базі
індивідуальних прав” [38].

Досить коректно щодо індивідуальних прав людини висловилися такі
дослідники, як Ю. Римаренко, Л. Шкляр та С. Римаренко. Зокрема, вони
стверджують: „…Не завжди і всюди права людини можуть виступати гарантом
такої специфічної сфери, як колективні права народів, що прагнуть
національно-державного самовизначення” [39]. До цього, на нашу думку,
можна лише додати, що індивідуальні права людини так само не можуть
гарантувати і колективних прав етнонаціональних меншин, які прагнуть
національно-територіальної чи національно-культурної автономії. І саме
це є однією з причин боротьби етнонаціональних меншин за визнання і
забезпечення своїх групових, колективних прав.

Проти „абсолютизації в українській політико-правовій доктрині права
особи чи загальнолюдських прав” виступає і правознавець В. Костицький.
На його думку, ця абсолютизація є „науково неспроможною”, а
запровадження політико-правової доктрини лібералізму в Україні „означало
б бути відкинутим у розвитку не менш як на два століття” [40].

Та найбільш нищівній критиці ліберальну доктрину прав людини піддали
вітчизняні автори статті під промовистою назвою „Западный миф о правах
человека как средство агрессии против прав народов и прав всего
человечества”. Основні їх положення зводяться до наступного. По-перше,
„загальні права людини є міфом”, який з’явився в Статуті ООН „з
ініціативи Великобританії, США та деяких інших країн”. По-друге,
загальні права людини – це не всі існуючі на Землі права і погляди на
життя, а лише ті, „які сформувалися у народів Західної Європи та США”.
По-третє, намагання Заходу накинути всьому людству ліберальну доктрину
прав людини є не чим іншим, як „західною культурною експансією”.
По-четверте, в Статуті ООН, Загальній Декларації ООН з прав людини та
інших міжнародно-правових документах закладена „програма асиміляції”
всього незахідного світу. По-п’яте, „спроба поширити західне розуміння
прав людини під ширмою загальних на всю земну кулю виявилася невдалою”.
По-шосте, робиться висновок про необхідність заперечення ліберальної
доктрини прав людини, усунення її положень з конституцій пострадянських
держав та ґрунтовної переробки відповідних міжнародно-правових
документів тощо [41].

Поважно ставлячись до будь-яких думок, у тому числі й до думок авторів
зазначеної статті, тим не менш вважаємо за потрібне висловити свою повну
і абсолютну незгоду з їх твердженням про необхідність заперечення
ліберальної доктрини прав людини та застерегти проти закликів щодо
усунення її положень з конституцій пострадянських держав. Щодо переробки
відповідних міжнародно-правових документів, то це досить слушна ідея,
але реалізувати її можна, на нашу думку, лише шляхом доповнення положень
про індивідуальні права людини (хай і в їх ліберальному трактуванні)
ширшими і чіткішими груповими, колективними правами етнонаціональних
меншин. Такого ж доповнення потребують і конституції багатьох держав
світу.

Доречно відзначити, що протягом останніх років з’являються публікації,
присвячені пошукам нових підходів щодо правового врегулювання
етнополітичних відносин та порівняльному аналізові переваг і вад
концепції групових, колективних прав етнонаціональних меншин [42].

Підсумовуючи все вище наведене, можна зробити такі висновки.

По-перше, ліберальна доктрина індивідуальних прав людини відіграла і
відіграє важливу роль у справі захисту прав людини. Однак її можливості
виявилися досить обмеженими у такій не менш важливій справі, як захист
прав корінних народів та етнонаціональних меншин.

По-друге, посилюється тенденція, сутність якої полягає в тому, що
ліберальна доктрина індивідуальних прав людини зазнає зростаючої критики
з боку багатьох суспільствознавців і правознавців не лише незахідних, а
й західних країн. Претензії ліберальної доктрини прав людини на
універсальність все частіше визнаються міфом, її основні положення
вважаються суто західним витвором, а намагання поширити їх у всьому
світі розглядаються як нова політико-правова та інформаційна експансія
США та окремих їх союзників для встановлення і зміцнення свого світового
панування. До того ж, все більше правознавців усвідомлюють, як це давно
зрозуміли етнонаціональні меншини, що ліберальна доктрина прав людини
розроблялася і використовується для захисту й захищає переважно (а
подекуди й винятково) права панівних та домінуючих етнонацій.

По-третє, етнонаціональні меншини, не покладаючись лише на ліберальну
доктрину прав людини, посилюють боротьбу за свої групові, колективні
права (все частіше, на жаль, вдаючись при цьому до терористичних актів),
що активізує і загострює наукові дискусії навколо індивідуальних прав
людини та колективних прав етнонаціональних меншин.

Враховуючи нинішню ситуацію і виходячи з потреб забезпечення
етнополітичної стабільності в поліетнічних державах і у світі в цілому,
було б, на нашу думку, доцільно, по-перше, підтримати ідею про
необхідність визнання групових, колективних прав етнонаціональних меншин
не лише законодавством окремих країн (як це має місце сьогодні), а й
міжнародним правом. По-друге, відмовитися від існуючої практики
ранжування і, тим більше, протиставлення індивідуальних прав людини та
групових, колективних прав етнонаціональних меншин; по-третє, розпочати
конструктивний діалог між прихильниками і опонентами колективних прав,
а, по-четверте, посилити пошуки компромісу, найкоротший і найбезпечніший
(але, мабуть, найбільш тривалий і складний) шлях до якого пролягає через
доповнення індивідуальних прав людини груповими, колективними правами
етнонаціональних меншин.

В українському суспільстві етнонаціональна і мовна більшість не
співпадає, і це є серйозною етнополітичною проблемою та джерелом
можливого конфлікту на мовному грунті. Cоціологічні опитування свідчать
про психомовний комплекс „сучасних українців” [20] та наявність
„радянської ідентичності” в суспільстві. Так, 2001 року в південних і
східних регіонах України радянській ідентичності віддали перевагу
відповідно 22,7 % та 26 % опитаних. Орієнтацію на радянську політичну
систему виявила більшість опитаних у Донецьку (2001 р.), які
ідентифікували себе як „радянських людей” [21]. Все це підтверджує, що
мовна біполярність – постійний фактор напруги в Україні. „Мовна карта” в
процесі ідеологічної конфронтації перетворюється на чинник міжетнічних
конфліктів.

Опитування свідчать, що рідною українську мову вважають 60 %, а
спілкуються нею лише 37 % населення. Дослідження вже згаданого КМІС
наочно демонструють найбільшу різницю в регіонах [22]:

  Вважають себе етнічними українцями Спілкуються українською мовою
Назвали рідною українську мову

Схід 59 % 14 % 42 %

Південь 52 % 11 % 48 %

Захід 89 % — 91 %

Виявляється, що на заході етнічних українців менше від тих, хто віддає
перевагу українській мові.

Особливо складна ситуація в Криму, де кримський російський рух взяв курс
на трансформацію суспільства в кримський народ. З огляду на це та
враховуючи російськомовну більшість населення, Крим залишається
„російським”: 98 % учнів навчається російською мовою [23]. Проросійське
населення південно-східних областей України сприймає українську мову
тільки як предмет вивчення або як необхідність використання [24].

Опитування Міжнародного інституту соціології в Києві показало, що з 72 %
етнічних українців визнають себе українцями 59 %, з 20 % росіян – тільки
11 %. Варіант подвійної національної ідентифікації обрав кожний п’ятий
українець і майже кожний другий етнічний росіянин. Українську мову
назвали рідною 42 % опитуваних, російську – 43 %.

Водночас наведемо дані, які свідчать про те, що говорити про утиски
російської мови немає підстав. 2002 року функціонував 21 мільйон
загальноосвітніх навчальних закладів, з них з російською мовою навчання
– 1935 (1934,5 тисячі учнів). Навчання українською і російською мовами
здійснювалося у 2235 навчальних закладах. Російську мову як предмет
вивчало 1807 тисяч учнів. Нині в країні діє 30 російських театрів. У
бібліотеках зібрано понад 440 мільйонів примірників літератури
російською мовою (55 % загального фонду). За даними Книжкової палати
України, 2002 року російською мовою видано 3016 одиниць книг [25]. Отже
підстав для побоювання примусової українізації в українському соціумі
немає жодних. Міжетнічну напругу може викликати нав’язана агітація
переходу до виключного вживання української мови, застосування етнічного
„сита” в кадровій політиці, звуження російськомовних каналів масової
інформації тощо.

Потенційним конфліктом між Заходом і Сходом загрожує можливість
запровадження російської мови як другої державної. Застосування двох
державних мов призвело б до посилення нерівноправності двох мов та до
появи „сфер впливу” кожної з них, а відтак і до суспільних антагонізмів.
Саме тому державна мова сприймається як важливий чинник етнокультурної
ідентифікації та політичної мобілізації суспільства. Якщо дотримуватися
міжнародних правових документів (Декларації ООН про права осіб, що
належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин,
Європейської хартії регіональних мов та мов національних меншин), то під
терміном „російськомовне” населення слід розуміти групу людей, для яких,
незалежно від етнічної самоідентифікації, рідною мовою є російська. В
Україні це кожний третій її житель практично в усіх регіонах. Компроміс
у мовному питанні можна відшукати на основі підходів, запропонованих
Європейською хартією регіональних мов та меншин. Вона пропонує широкий
діапазон заходів щодо їх підтримки. Але, з іншого боку, цей документ
допускає рівноправність двох мов. Не можна забувати про реальність
мовного чинника у виникненні конфліктних ситуацій в Україні. Ось чому
неприпустимо застосувати норми Хартії без врахування специфіки
етнополітичного статусу кожного регіону.

Дискусії щодо двомовності набувають різкого ідеологічного забарвлення.
На нашу думку, надання російській мові (яка є мовою міжнародного
спілкування) статусу другої державної загрожує консервацією української
мови.

Загалом росіяни інтегровані в українське суспільство і ототожнюють себе
з ним. Крім того, російськомовні та росіяни становлять понад половину
населення. Мова є потужним фактором їх ідентифікації. Ця частина
багатоетнічного соціуму зберігає відчуття „подвійної ідентичності”.
Каталізатором напруги може стати політика застосування різних моделей
реформування в регіонах – стратегія „локалізованої полікультурності”
[26]. Зважаючи на національні особливості та толерантну етнічну
взаємодію українського і російського етносів, слід на державному рівні
окреслити межі використання російської мови в громадському та державному
житті України. Це відразу анулює будь-які спроби та намагання
звинуватити Україну в „порушенні мовних прав російської національної
меншини”, як це зробило 1 лютого 2000 року міністерство закордонних
справ Росії [27]. Такі звинувачення підштовхують російську етнічну
спільноту до протистояння політиці України. Ось чому насторожує
етнополітична ситуація в деяких східних областях, „зорієнтованих” на
Росію.

Відтак, головна проблема етнополітичного розвитку „проросійських”
областей України – проблема російська. Проблема дестабілізації
міжетнічної ситуації – використання „мовної карти” та гасла про „захист
співвітчизників”. Небезпека виходить з дій російських великодержавників
та їх провідників, які звинувачують українську владу в запровадженні
насильницької українізації, порушенні прав росіян та актуалізують в
Росії проблему „співвітчизників”, що перетворюється на інструмент
дестабілізації міжетнічної ситуації в Україні.

Варто нагадати, що в Україні плідно працюють товариства „Русь”, „Русское
собрание”, „Київська Русь”, недавно створений „Русский клуб”. Ці
громадські організації є регіональними інститутами, через які
представники російської меншини реалізують свою етнічну ідентичність та
право на участь росіян в громадському житті країни. Найбільш
політизована організація росіян – „Російський рух України” (1999 р.)
створена для „вирішення їх проблем”, а головне для трансформування
російського питання у фактор суспільного життя України. Стабілізація
ситуації можлива за умов задоволення національно-культурних прав
російського етносу.

Україна є країною автохтонів. Українці – найчисленніший етнос – 77,8 % –
є носіями духовної і матеріальної культури. Прикметними ознаками
ідентичності українців завжди були дезінтегрованність через тривале
перебування в минулому у складі різних держав та культурна
толерантність.

Конфліктну ситуацію створює протиріччя між активною етнічною
ідентифікацією титульного етносу та громадянською реідентифікацією
населення. Дані соціологічних опитувань останніх років та результати
Всеукраїнського перепису населення окреслили поступове „вимивання”
радянської ідентичності. Збільшується частка людей, які вважають себе
українцями. Це підтверджують результати загальнонаціонального
моніторингу громадської думки 1994 – 2001 років, проведеного Інститутом
соціології НАН України, за якими громадянська самоідентифікація
населення України має такий вигляд [28]:

Ідентифікація Кількість у %

Громадяни країни 34,6

Регіональна ідентичність 8,6

Титульний етнос   74,6

Українська мова – рідна  60

Отже, можна говорити, що протягом останніх років простежується тенденція
поступового зближення двох типів ідентичностей – „львівської” (західної)
до „донецької” (східної).

В умовах політизації титульного етносу Україна має створити механізми
правового захисту українців, враховувати інтереси всіх спільнот,
створювати умови для міжетнічного діалогу й компромісу – це є запорукою
безконфліктного розвитку політичної України та її національної безпеки.

Кризовий стан української етнонації залежить від ступеня власного
ставлення до ідентифікації в умовах суспільної трансформації. Інерція
розподілу старої ціннісної системи й досі посилює стан психологічної
аномії. Українцям притаманне прагнення до наднаціональних стосунків, але
водночас і національно забарвлене світосприймання. В умовах політизації
титульного етносу, системної національно-політичної кризи суспільства
така полярність поведінки призводить до крайнощів [29].

Конфліктність національної ідентифікації українства пов’язана з
сегментованістю суспільства. Йдеться про конфронтацію по лінії „Захід –
Схід”, про напругу, яка виникає на грунті різного розуміння національних
цінностей. З одного боку, сильна радянська ідентичність, схильність до
інтернаціоналізму, відчуття власної неповноцінності як наслідок
імперської ідентичності. З іншого – більша консолідованість еліти,
прагнення до національно-культурного відродження. За таких умов
використання аргументів „неукраїнськості” може призвести до міжетнічного
протистояння. Слід мати на увазі, що на кризовість ідентифікації
титульного етносу впливає й сучасна соціальна стратифікація суспільства.
Абсолютизація питання: ми „українці”, а всі інші „совки” – небезпечний
каталізатор націоналістичних міфів, що розхитують човен міжетнічної
злагоди. Українцям не відмовлятимуть у праві будувати свою державність,
розмовляти рідною мовою. Але ж українські радикали мають усвідомити, що
риторика щодо становища української мови, відродження громадянського
націоналізму та гасла „Україна для українців” можуть значно посилити
напругу в суспільстві.

Антагонізм полягає ще й в тому, що на тлі політизації титульного етносу,
реанімації етнічної ідентичності відбувається процес акультурації,
характерний для поліетнічних суспільств. Ось чому не можна розкривати
конфліктність пострадянської ідентифікації українського соціуму тільки
як протиставлення українського та російського етносоціалного елементів.
Доктрина комплексного розвитку багатосегментованого суспільства,
рівноправність у задоволенні національно-культурних, освітніх,
економічних потреб етносів, наполеглива праця держави у справі
підвищення поваги до української мови та її утвердження в
громадсько-політичному просторі виключить проблеми національного
протистояння, сприятиме самоусвідомленню цілісності українського народу.
Саме в цьому сенсі українці мають використовувати потенціал національної
ідеї [30].

Щодо етноідентифікаційних аспектів української етнонації, то тут головна
тенденція полягає у творенні нового соціокультурного типу української
макроідентичності. Ступінь активності, темпи цього процесу залежатимуть
від темпів подолання етносоціокультурної біполярності та подолання
комплексу етнічної меншовартості [31]. Загалом етнічні спільноти
інтегровані в українське суспільство і ототожнюють себе з ним. Головне,
щоб креативний потенціал українців не обмежував інтереси інших етнічних
субкультур українського суспільства.

Конфліктний потенціал приховується в специфіці етнополітичної ситуації
Криму. Процес етнічної ідентифікації на півострові обумовлюють три
головні етнічні компоненти, які становлять більшість його населення.
Дані останнього перепису засвідчили, що кількість росіян становила 58,3
%, українців – 24,3 %, повернення кримських татар довело їх кількість з
1,9 % (1989 р.) до 12 % [32].

Розподіл населення за національністю в АРК (%)

  1989 р. 2001 р.

Кримські татари 1,9 12,0

Вірмени 0,1 0,4

Азербайджанці 0,1 0,2

Молдавани 0,3 0,2

Євреї 0,7 0,2

Греки 0,1 0,1

Відповідно до розташування на етнічній мапі розподіляються й
громадсько-політичні сили в Криму, поляризація щодо бачення їх
майбутнього становища в українському суспільстві.

З огляду на російськомовну мовну більшість Криму, бікультуральність є
тут наочним фактором міжетнічної напруги. Досить навести цифри [33]:

Кількість видань в АРК Російськомовні

240 Видання на книжковому ринку (%)

україномовні двомовні 99

4 57

Ось чому важливим акцентом національних відносин в Криму є врахування
змін в етнічному складі в процесі реформування освіти й культури. Це
сприятиме пом’якшенню соціальної та етнічної напруги.

Отже, складне плетиво інтересів, що має етнічне забарвлення, пояснюється
значною сегментованістю етнічного соціуму Криму. Росіяни болісно
реагують на актуалізацію ідентичності українського етносу. Ось чому
російський рух в Криму активно демонструє курс на формування
громадянської свідомості у напрямку створення нової історичної спільноти
– кримського народу. Тобто, для характеристики етнічного обличчя в Криму
сепаратисти ввели в обіг штучно створений етнічний суб’єкт. При цьому
наполегливо оберігається провідна місія росіян. Українці в Криму є
меншістю, а тому гостро потребують правових механізмів захисту своїх
інтересів та відповідних організаційних форм.

Провокувати напругу в міжетнічних стосунках в Криму можуть дії
представників інших етнічних спільнот. Румуни, кримчаки, караїми бажають
іменуватися автохтонним населенням Криму, а тому говорять про
„національний дискомфорт”. Безумовно, це є наслідком того, що „малі”
народи постійно стурбовані збереженням своєї етностатусної та культурної
системи. На нашу думку, не слід недооцінювати прихованої
конфронтаційності представників вірменської, азербайджанської етнічних
громад, яким представники кримськотатарської еліти відмовляють у праві
вважати себе корінним народом півострова [34].

Міжетнічна напруга актуалізує архетипи, пов’язані з драматичним минулим
свого народу. Під тягарем нових умов та труднощів об’єктивного характеру
(економічна криза) трагічні події минулого, такі як депортація народів,
можуть ще більш драматизуватися. Вони стають призмою, крізь яку
оцінюються сучасні міжетнічні відносини. Історична пам’ять у цьому сенсі
зберігає (або поновлює) знання про насилля з боку інших етноспільнот.
Архетипічні образи стають активною частиною змісту етнічної ідентичності
та перетворюються на руйнівну силу в міжетнічних зв’язках.

З огляду на зазначене, на деструктивний чинник може перетворитися
активний процес етнічної ідентифікації кримськотатарського народу в
Автономній Республіці Крим. Інтеграція кримських татар в українське
суспільство, перш за все, це надбання етносом історичної батьківщини.
„Нам не уникнути вирішення питання статусу кримськотатарського народу в
Україні, оскільки це цілісний народ, який живе на своїй території, де
він сформувався як етнос, і ця територія повністю перебуває у складі
держави Україна. За межами України у кримських татар немає ні іншої
етнічної території, ні етнічно спорідненої держави”, – справедливо
підкреслює заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Р.
Чубаров [35].

За даними Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в
Криму, на 1 квітня 2004 року чисельність репатріантів досягла 265,5
тисячі осіб (з них 243 тисячі кримських татар). Близько 4 тисяч
кримських татар ще не оформили українське громадянство [36].

Ідентифікація кримськотатарської спільноти має політичні, соціокультурні
та економічні аспекти. Основною засадою цього процесу є право
кримськотатарського народу на рівні з усіма громадянами України
економічні та соціальні права. Виокремлювати кримськотатарські проблеми
за контекст українського суспільства – згубна практика, що може
стимулювати активізацію радикальних настроїв як серед татарської еліти,
так і основної маси татар. Найгостріше це позначилося на „земельному
питанні”, оскільки право на землю – найважливіший інтеграційний фактор.
На час ухвалення державного рішення про розпаювання земель лише 10 %
кримських татар одержали право на земельну власність. Скарги на те, що
інтереси татар не враховуються, призвели до посилення соціального
напруження в Білогірському, Сакському, Первомайському, Сімферопольському
районах АРК. Нині головними причинами акцій протесту татар стали вимоги
вирішення земельного питання [37]. Тим часом радикальні лідери
кримськотатарського руху використовують труднощі економічної інтеграції
татар в суспільство як дієвий засіб політичної активізації
сепаратистських настроїв, порушення питань про національно-територіальну
державність. Тому найважливіше сьогодні запобігати будь-якої можливості
(або спробам!) трансформації питання власності на землю з правової та
економічної в політичну, не кажучи в міжнаціональну площину. Розроблена
ще за часів СРСР схема розселення за принципом місця походження та
репатріації спричиняє певні проблеми в облаштуванні кримських татар.
Хоча 2003 року з державного бюджету України було виділено 38,7 %
мільйона гривень (удвічі більше, ніж 2002 року [38]), можна
стверджувати, що перш за все економічні аспекти інтеграції татар ще
довго будуть головними проблемами репатріантів на півострові. Головним
змістом цього процесу має стати розподіл прав і обов’язків між державою
і кримськотатарським народом, політика їх консолідації, співпраці,
взаємодовіри.

Серед негативних факторів, що зумовлюють труднощі соціальної адаптації
кримськотатарської спільноти – радикальні течії в кримськотатарському
русі. Цей фактор підігріває соціальну напругу та конфліктність в
регіоні. Подолання негативних факторів можливе за умов:

1) політико-економічні аспекти облаштування татар мають бути співмірні
їх розвиткові як громадян України;

2) розуміння тривалості формування соціальної структури
кримськотатарської спільноти, адекватної сучасному рівню розвитку
України;

3) найважливішим аспектом вирішення питань є забезпечення етнічної,
культурної, мовної, релігійної самобутності татар, гарантованої
Конституцією України (Ст. 11).

Проте: з 606 загальноосвітніх шкіл в Криму є лише 16 з
кримськотатарською мовою навчання. Проблему допоможе вирішити цільова
програма підготовки кадрів 2003 року. Згідно з нею 218 направлень до ВНЗ
отримали нащадки депортованих [39].

На складність процесу ідентифікації кримських татар впливає релігійний
фактор. Іслам є не лише релігійною ідеологією, а й чинником
етнокультурної самосвідомості. У поєднанні з підтримкою держави та
конфесійною толерантністю населення півострова він сприяє
безконфліктному відродженню ісламу в Криму. На сьогодні в АРК держава
передала в користування татарам 20 культових споруд, 40 – у повну
власність [40]. Крім цього, створено умови для підготовки служителів
культу з-поміж татар в 5 духовних навчальних закладах. Такий розвиток
конфесійної структури на півострові пов’язаний з фінансовою допомогою
деяких організацій ісламських держав – Туреччини, Кувейту та інших.

Однак, на тлі високого рівня релігійності татар, тривогу викликає
відродження ісламських громад вахабістського спрямування. Соціальною
основою вахабізму є вразливі прошарки кримськотатарської молоді. Якщо
2001 року налічувалося 16 вахабських громад, то 2004 року їх вже було
понад 30 [41].

Напруженими є стосунки мусульман і православних. До початку масової
репатріації татар до Криму (1990-і роки) на півострові абсолютно
домінувало православне населення – росіяни та українці. Національні
меншини також були християнами (німці, вірмени, італійці). Повернення
татар змінило етноконфесійну ситуацію в Криму. Виникло протистояння,
спричинене прагненням кримських татар поновити історичну справедливість
на батьківщині.

Небезпека полягає у перенесенні з-за кордону на українську землю
протистояння між різними течіями і напрямками в ісламі, а також в
експорті ідей ісламського фундаменталізму. Відтак українське
мусульманство може стати інструментом впливу на політичну орієнтацію
віруючих мусульман, на прояви екстремізму та етнічного радикалізму. 80 %
від загальної кількості прочан з України щорічно складають мусульмани
Криму [42].

На жаль, державна регіональна політика в Криму не має чітко вираженої
концепції. Вона нагадує іноді „пожежні” спроби залагодити питання. На
нашу думку, трансформація проблеми Криму тільки в проблему кримських
татар – наслідок ігнорування етнополітичного потенціалу півострова.
Проблема інтеграції репатріантів в українське суспільство – складова
комплексної проблеми формування українського соціокультурного простору в
АРК.

Підсумуємо:

1) в найближчі роки необхідно подолати певні соціальні й етнічні
стереотипи: „російськості” або „татарськості” Криму; засудити довільне
тлумачення історії, а також спроби каталізувати ті чи інші події (акції)
на півострові. Варто згадати спроби насадження у свідомості українського
соціуму думки про „ісламську загрозу”, пропаганду слов’янської
солідарності”;

2) слід виховувати нове покоління етнічної еліти в дусі
загальнодемократичних цінностей та примату загальнонаціональних
інтересів;

3) вирішення економічних проблем репатріантів має корелюватися з їх
самовизначенням як громадян України, в рамках правового поля держави, а
не на підставі етнічних преференцій.

Отже, різне ставлення до національних традицій та сприйняття критеріїв
етнічної ідентифікації, ментальна різниця в регіонах, різний ступінь
національної свідомості, з одного боку, дають можливість говорити про
брак конфлікту етнічних спільнот, а з іншого – про наявність
регіонального індексу „політичних сподівань”.

Можливий розвиток подій

Регіон  

Крим 1. Державна автономізація.

2. Сепаратизм.

3. Спроба розіграти „татарську карту”.

Закарпаття Від адміністративної автономії до „спеціальної самоврядної
адміністративної території”.

Донеччина Проросійські настрої, реанімація ідеї відродження
Донецько-Криворізької республіки (з середини 1990-х років).

Миколаївщина Економічна самостійність (заяви міської обласної Ради),
скасування кордонів з СНД.

Харківщина Етнополітичний ідеал у поверненні до колишнього радянського
простору, єдність з Росією; офіційне введення двомовності.

Одещина Економіко-правовий експеримент з розширенням  економічної
самостійності регіону; створення вільної економічної зони.

Буковина Активізація румунофільства; намагання створити окремий
адміністративний район.

На тлі регіональних відмінностей етнічний вимір вимальовується менш
виразно. Але ж фрагментація інтересів створює перешкоди для
міжнаціональної інтеграції.

Геокультурний ландшафт України розмаїтий – він представлений
історично-культурними та ідентифікаційними ареалами, які не мають чітких
меж і накладаються один на інший (Слобожанщина, Галичина, Північна
Буковина, Закарпаття, Крим). В цих ареалах мовна, етнічна та конфесійна
карти не збігаються. Друга особливість – перебування деяких культурних
центрів за межами України (маємо на увазі центри російської мови,
католицької, ісламської ідентичностей). Для України актуальним є
мегатренд геокультурної мозаїчності, котрий передбачає етнонаціональну
єдність. Тобто держава має не українізувати єврея, росіянина чи
татарина, що призведе до протистояння, а забезпечити можливість вільного
розвитку всіх етносів у демократичній державі зі спільною ідеєю
будівництва української нації. І в цьому сенсі слід перетворити
багатоетнічність населення України на „силовий чинник” державності.

Різкий перехід від тоталітарного типу суспільної системи до
незалежності, невизначеність геополітичної стратегії,
соціально-економічної політики, брак правил гри в полікультурному
соціумі, відмова від патріотичної, інтернаціональної парадигми
призводять до ускладнення процесу пострадянської ідентифікації в
Україні. Різка політизація на тлі проголошення національних держав
(наприклад, в Латвії, Естонії) та проголошення прав титульної нації
здатні спровокувати гострі міжетнічні протистояння.

На честь України слід сказати, що демократизація у всіх сферах життя,
відмова від тоталітарної спадщини, відсутність ознак дискримінації, перш
за все на національному грунті, сприяють толерантному співіснуванню
різних народів. Законодавчо було закріплено недопустимість привілеїв за
етнічною чи іншою ознакою. Однак криза в економіці, брак об’єднуючої
національної ідеології, активна політизація етносів на фоні різних
ментальних пріоритетів обумовили кризовість та конфліктність процесу
етнічної ідентифікації.

1) Конфліктний потенціал пострадянської етнічної ідентифікації полягає в
багатокультурації українського суспільства. Найбільший поділ пролягає
між прибічниками етнічного патріотизму, а в крайніх випадках –
націоналізму, з одного боку, а з іншого – прибічниками „слов’янської
єдності” та територіального патріотизму.

2) Постійним джерелом напруги в Україні є мовна біполярність. Мовний
розкол в суспільстві перетворюється на знаряддя політичної боротьби.
Неспівпадіння етнічної належності з мовною самоідентифікацією є
серйозною етнополітичною проблемою. Мова стає сильнішим ідентифікатором,
ніж етнос.

3) Поляризація етнічних інтересів в регіональному розподілі створює
перешкоди на шляху консолідації українського етносу.

4) Брак рівноваги між збереженням креативного потенціалу української
нації і реалізією прав інших етносів.

5) Подвійна ідентичність українського суспільства може породжувати
заперечення національних цінностей, демонстрування презирства до всього
національного. Звідси – необхідність створення правового механізму
міжетнічного компромісу як шанс стабілізації проблеми полікультурності,
подолання кризового стану української нації.

6) Брак національної ідеології, здатної консолідувати навколо ідеї
всебічного розвитку української незалежної держави всіх громадян
незалежно від їх етнічного походження. У цьому сенсі зменшуватиметься
роль етнічного ідентифікаційного чинника, посилиться вплив нових
соціальних сегментів суспільства.

7) Кризовість та конфліктність пострадянської ідентифікації етноспільнот
поглиблює специфіка конфесійної ситуації, розмитість релігійних уявлень.
Релігія перетворилася в дезінтегруючий фактор.

8) Відчуття власної неповноцінності та, як наслідок колоніальної
спадщини, комплекс української меншовартості ускладнюють процес
української національної ідентифікації. Користуючись колоніальною
свідомістю українського населення, частина української еліти зробила
ставку на російські культурні цінності, особливо в районах з питомою
часткою російського населення. Реідентифікація цієї частини українського
соціуму – першопричина кризових явищ у процесі становлення національної
ідентичності.

9) Спроба частини української еліти нав’язати етнічну модель нації
посилила прояви регіоналізації.

10) Додатковим чинником етнічної поляризації суспільства став
етнополітичний регіоналізм в Криму та прояви кримського сепаратизму як
наслідок політизації кримськотатарської етнічності.

Дотримання принципів багатокультурності, регіональний підхід у
реалізації соціо-гуманітарної політики, формування єдиної національної
ідеології в умовах пострадянської ідентифікації та нової соціальної
стратифікації – це умови толерантного співіснування різних компонентів
етнонаціональних спільнот.

Багатоманітність культур, етнолінгвістична відмінність, різні конфесійні
орієнтації населення не створюють ситуації загрози етнополітичній
безпеці держави. Спроби штучної політизації етнічного чинника,
абсолютизація процесу самоідентифікації, безвідповідальної, штучної
націоналізації суспільства, звинувачення в „непатріотизмі” можуть
спровокувати найдеструктивніші міжнаціональні конфлікти.

Література:

1. Див.: Frank T. Are Human Rights Universal? // Foreign Affairs. –
2001. – Vol. 80. – №1.

2. Див.: Соломатин Ю., Корнейчук М. Западный миф о правах человека как
средство агрессии против прав народов и всего человечества // Віче. –
2002. – №4.

3. Див.: Jonston D. Native Rights as Collective Rights: A Question of
Group Self-Preservation // Kymlicka W. (ed.). The Rights of Minority
Cultures. – Oxford, 1995.

4. Див.: Хантингтон С. Столкновение цивилизаций./ Пер с англ.– М., ООО
„Издательство АТС”, 2003.

5. Цит. за: Frank T. Are Human Rights Universal? // Foreign Affairs. –
2001. – Vol. 80. – №1.

6. Див.: Otto D. Rethinking the „Universality” of Human Rights Law //
Columbia Human Rights Law Review. – 1997. – Vol. 29. – №1.

7. Див.: Ignatieff M. The Attack on Human Rights // Foreign Affairs. –
2001. – Vol. 80. – №6.

8. Див.: Rosdolsky R. Engels and the „Nonhistoric” Peoples: The National
Question in the Revolution of 1848. – Glasgow, 1986.

9. Див.: Nimni E. Marx, Engels and the National Question // Science and
Society. – 1989. – Vol. 53. – № 3.

10. Liebich A. Janus at Strasbourg: The Council of Europe Between East
and West // Helsinki Monitor. – 1999. – Vol. 10. – № 1.

11. Див.: Kymlicka W. Introduction // The Rights of Minority Cultures. –
Oxford, 1994.

12. Див.: Van Dyke V. The Individual, the State, and Ethnic Communities
in Political Theory // Kymlicka W. (ed.) The Rights of Minority
Cultures. – N.Y., 1995.

13. Див.: Hobsbawm E. Nations and Nationalism since 1780: Programe, Myth
and Reality. – Cambridge, 1990.

14. Див.: Powell C. Introduction: Locating Culture, Identity, and Human
Rights // Columbia Human Rights Law Review. – 1999. – Vol. 30. – № 2.

15. Докладно див.: Huntington S. The Clash of Civilizations and the
Remaking of World Order. – N.Y., 1996.

16. Див.: Rosenfeld M. Can Human Rights Bridge the Gap Between
Universalism and Cultural Pluralism? A Pluralist Assessment Based on the
Rights of Minorities // Columbia Human Rights Law Review. – 1999. – Vol.
53. – №2.

17. Див.: Roberts A., Kinsburry B. United Nations, Divided World. –
N.Y., 1993.

18. Практика глобализации: игры и правила новой эпохи. / Под ред. М. Г.
Делягина. – М.:, 2000.

19. Див.: Pei M. Paradoxes of American Nationalism // Foreign Policy. –
May/June – 2003.

20. Див.: Living With a Superpower // The Economist. – January 4th,
2003.

21. Див.: Soros G. The Bubble of American Supremacy. – N.Y., 2004.

22. Див.: Koskenniemi M. The Policy in Temple, Order, Justice and the
U.N.: A Dialectical View // European Journal of International Law. –
1995. – № 6.

23. Див.: Van Dyke V. Collective Entities and Moral Rights: Problems in
Liberal-Democratic Thought // The Journal of Politics. – 1982. – Vol.
44. – № 1.

24. Див.: Shapiro I. The Evolution of Rights in Liberal Theory. –
Cambridge, 1986.

25. Див.: Janowsky O. Nationalities and National Minorities – N.Y.,
1945; Claude J. (Jr), National Minorities. An International Problem. –
N.Y., 1969; Bruegel I. A Neglected Field: The Protection of Minorities
// Human Rights Journal. – 1971. – Vol. IV. – № 2 — 3.

26. Див.: Glazer N. Individual Rights Against Group Rights // Kamenka
E., Tay A. (Jr.). Human Rights. – L., 1978.

27. Див.: Арендт Х. Джерела тоталітаризму. – К., 2002.

28. Див.: Esman M. Public Administration and Conflict Management in
Plural Societies // Public Administration and Development. – 1999. – №
19.

29. Див.: Esman M. Ethnic Politics. – N.Y., 1994.

30. Див.: Esman M. Public Administration and Conflict Management in
Plural Societies // Public Administration and Development. – 1999. – №
19.

31. Див.: Esman M. Ethnic Politics. – N.Y., 1994.

32. Див.: Svensson F. Liberal Democracy and Group Rights // Political
Studies. – 1979. – № 37.

33. Див.: Montgomery J. Administration of Human Rights // Public
Administration and Development. – 1999. – № 19.

34. Див.: Van Dyke V. The Individual, the State, and Ethnic Communities
in Political Theory // World Politics – 1977. – Vol. 29. – № 3.

35. Див.: Абдулатипов Р. Г. Национальный вопрос и государственное
устройство России. – М.: Славянский диалог, 2000.

36. Див.: Старосольський В. Й. Теорія нації. – К.: Вища школа, 1998.

37. Див.: Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве /
Отв. ред. Денисов В. Н., Евинтов В. И. – К.: Наукова думка, 1992.

38. Див.: Національні меншини (групові права) // Міграційні процеси у
сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри
(Понятійний аппарат, концептуальні підходи, теорія та практика).
Енциклопедія. / За ред. Ю. Римаренка. – К.: Довіра, 1998.

39. Див.: Римаренко Ю. І., Шкляр А. Є., Римаренко С. Ю.
Етнодержавознавство. Теоретико-методологічні засади. – К.: Інститут
держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001.

40. Див.: Костицький В. М. Українська політико-правова доктрина як
методологічна база законотворення // Концепція розвитку законодавства
України. Матеріали науково-практичної конференції. Травень 1996. – К.,
1996.

41. Див.: Соломатин Ю., Корнейчук М. Западный миф о правах человека как
средство агрессии против прав народов и прав всего человечества // Віче.
– 2002. – №4.

42. www.politik.org.ua

Похожие записи