Реферат на тему:
Комунікативний аспект політичного лідерства: культурологічні засади
Вивчення політичного лідерства, його детермінаційних характеристик –
актуальне завдання для сучасного суспільствознавства. І тому, що за
образним висловлюванням О. Neuberger, „той, хто хоче орієнтуватися у
сфері лідерства, неминуче потрапляє на місцевість, котру оглянути важко,
на мапі котрої міститься ціла низка потьомкінських сіл, неприступних
фортець і диких нетрів” [1]. І тому, що в сучасному світі, внаслідок
викликаних медіа-революціями процесів віртуалізації та персоніфікації
політичного простору, вплив політичного лідерства на життєдіяльність
суспільства має тенденцію до зростання.
Політичне лідерство за своєю природою є одним з різновидів соціальної
діяльності. Його суть полягає в перманентному „обміні змістами”,
„символічними кодами” між лідером і його послідовниками [2]. „Політичні
лідери і їх послідовники взаємно обумовлюють одне одного за допомогою
інтеграції ціннісних орієнтацій одне одного” [3]. У свою чергу ціннісні
орієнтації вкорінені в панівний у суспільстві тип політичної культури, а
лідери та їх послідовники, будучи носіями власних культурних програм,
включені в систему міжкультурних комунікацій.
Політико-ціннісні орієнтації не є ригідними утвореннями – вони
еволюціонують разом зі зміною системи суспільних відносин і
культурологічних парадигм. Внаслідок цього політична доля і певного типу
політичного лідерства, і конкретного лідера визначається їх здатністю
йти в ціннісному відношенні „пліч-о-пліч” з часом.
Культурологічний фактор у системі політичного лідерства найочевидніше
виступає на рівні мотивацій лідера та його послідовників. Вплив цього
фактора настільки значний, що це дозволило американському політологу М.
Folkertsma визначити лідерство як сукупність цілеспрямованих взаємодій,
детермінованих цінностями як лідера, так і його послідовників [4].
Якщо керуватися діяльнісною природою політичного лідерства, то в
загальному плані система його ціннісних орієнтацій може бути
представлена як комплекс змістоутворюючих мотивів (світоглядних,
ідеологічних, моральних), „базових міфів” стосовно панівних у
суспільстві образів влади й керманича. В сучасній науці структура та
ієрархія ціннісних мотивів лідерів і послідовників вивчена досить добре
[5].
Що стосується комунікативного компонента політичного лідерства, то
дослідники сходяться на тому, що він за своєю природою грунтується не
тільки на обміні інформацією, але й передбачає обмін значеннєвими
тлумаченнями щодо персоніфікованих образів влади. Як слушно відзначав А.
Соловйов, комунікації „утворюють просторово-часовий континуум
змістозначеннєвих образів влади, який володіє як ретроспективним, так і
певним футурологічним резонансом” [6].
Ці „образи влади” за своєю природою синкретичні й синтезовані з певних
ідеологій та ідеологем, вкорінених у домінуючих „культурних взірцях”:
міфологічних, релігійних, національно-етнічних, політико-ідеологічних,
моральних, іміджовох. Окрім того, вони культурологічно стилізовані й
„оформлені” у межах конкретно-історичних епох. У середньовіччя,
наприклад, владний образ, стосовно якого у лідерів і послідовників
спостерігалася тотожність інтерпретацій, тотально сакралізований і
сконструйований релігійною догматикою. В країнах соціалізму, навпаки, у
системі політичного лідерства домінувала схема політико-ідеологічних
ідентифікацій, які грунтувалися переважно на раціональних аргументах.
Будь-який владний образ, маючи своє значеннєве ядро, одночасно в тій чи
іншій мірі інтегрує й інші ціннісні змісти. Як приклад можна навести
поширений у Радянському Союзі ідеальний владний образ (культова
політична персона), який крім політико-ідеологічного змісту, освяченого
„науковим комунізмом” і матеріалістичним розумінням історії, містив у
собі й інші складові: міфологічну („культ батька”), релігійну („культ
вищої істоти”), національно-етнічну („культ автократичного лідера”),
соціально-психологічну („культ особи”).
Визначення змісту владних образів, завдяки яким здійснюється взаємодія
лідера та його послідовників, є важливим і необхідним елементом аналізу
культурологічної складової політичного лідерства [7]. Однак при цьому
відкритим лишається питання: яким же чином здійснюється процес
інтеграції позицій лідера та послідовників стосовно персоніфікованого
владного образу?
Методологічна основа подібного аналізу була розроблена російським
дослідником А. Ахієзером для визначення здатності й готовності
пострадянського російського суспільства до соціальних інновацій. Вона за
своїми евристичними характеристиками придатна для вивчення
культурологічних процесів у феномені політичного лідерства.
А. Ахієзер виходить з того, що зрозуміти культурні феномени можна,
розглядаючи їх як синтезовані з безлічі дуальних опозицій, котрі
формують „нові змісти”. На його думку, особистість, засвоюючи культуру,
зіштовхується з дуальною опозицією як максимально простою формою
культури, котра у процесі осмислення підлягає подоланню, формуючи новий
атом змісту. Будь-яке мовлене слово, зовні виражений символ стикаються з
певним ціннісним контекстом реципієнта, який в тій чи іншій мірі йому
опонує [8]. Як відзначав М. Бахтін, „актуальний зміст належить не одному
(поодинокому) змістові, а тільки двом змістам, котрі зустрілись і
доторкнулися одне до одного” [9]. Суб’єкт же при формуванні змісту
повинен шукати певний синтез змісту полюсів, середню ланку, що
проявляється в культурній напрузі суб’єкта – векторі конструктивної
напруженості, закоріненій у відповідну програму міжкультурних
комунікацій взаємодіючих суб’єктів. Саме цей „вектор” в системі
політичного лідерства націлений на пошук лідером і його послідовниками
інтегративного ідеального „образу влади” за допомогою відповідної
ідеологічної легітимізації влади лідера.
Керуючись культурологічним змістом феномена політичного лідерства, можна
виокремити сукупність дуальних опозицій, котрі формують персоніфіковані
„образи влади”. Критеріями такого виокремлення будуть способи їх а)
артикуляції та б) репрезентації, ступінь їх в) об’єктивності, г)
раціональності, д) моральності, е) метафізичності, ж) універсальності й
з) креативності. Згідно з цим, в системі політичних комунікацій лідера і
послідовників можна виокремити бінарні опозиції, у межах яких
здійснюється відповідний значеннєвий синтез: (1) монологізм – діалогізм,
(2) ціннісна єдність – плюралізм, (3) моралізм – утилітаризм, (4)
раціоналізм – ірраціоналізм, (5) креативність – рутинність, (6)
метафізичність – кон’юнктурність, (7) онтологічність – релятивізм, (8)
універсалізм – партикуляризм, (9) слово – справа (практичні ефекти).
Слід зазначити, що дуальні опозиції, сформовані різними культурами, так
само, як і міжкультурні комунікації між лідером і послідовниками, досить
стійкі в межах певних політико-культурних систем, що дозволяє
використовувати методи порівняльного аналізу.
Зупинимося на технології синтезу бінарних опозицій у системі політичного
лідерства докладніше, оперуючи давньогрецькими політичними зразками.
Спочатку доцільно піддати аналізу культурологічне комунікаційне поле:
монологізм – діалогізм, оскільки саме воно визначає уявлення лідерів і
послідовників про зміст політичних ієрархій, ступінь
автократичності/демократичності владного образу та власних рольових
характеристик, що випливають з цих уявлень. Це важливо ще й тому, що
сама природа лідерства заснована на „зчепленні”, „поєднанні” діяльності
лідера та його послідовників. Послідовники в цій взаємодії є об’єктом,
але об’єктом своєрідним, „інверсійним”, тобто таким, що періодично
трансформується в суб’єкт. В тій чи іншій мірі плебісцитарний характер
політичного лідерства зберігається протягом сторіч.
У давньогрецькому класичному суспільстві один бік дуальної опозиції
репрезентувала ідея нового космічного порядку, що спирається не на
могутність божественного правителя, а космосу, який підкоряється закону,
правилу. Як відзначав Ж.-П. Вернан, у світогляді греків відбулася заміна
старих ієрархічних відносин панування й підпорядкування новим типом
суспільних зв’язків, заснованих на симетрії та взаємності відносин між
громадянами як „рівними”. „На зміну образу всевладного царя прийшла ідея
спеціалізованих суспільних функцій… Тепер переважає не одна
особистість, що панує над життям суспільства, а множинність функцій,
які… з необхідністю вимагають поділу і взаємного розмежування” [10]. У
політичному плані громадяни полісу сприймали себе взаємозалежними
одиницями однієї політичної системи, законом якої вважалася рівновага, а
нормою – рівність. Така космологічна топологія природно припускає
утвердження діалогічних форм політичних зв’язків.
Другий бік дуальної опозиції грунтувався на уявленні про жорстку
ієрархізацію політичних зв’язків, яка живиться самою суттю
рабовласницьких відносин, що припускають наявність повновладного
володаря на верхівці владної піраміди. Психологічним підгрунтям цієї
тенденції був іманентно властивий давньогрецьким політичним діячам
„агональний дух”, тобто прагнення до слави, відзнак, першості.
Синтез бінарних опозицій у цьому комунікаційному полі передбачав високий
ступінь залежності влади правителя від імперативів права та „волі
народу” при одночасній значній перевазі його політичного впливу над
офіційним статусом. До прикладу можна згадати політичну постать Перікла,
котрий, як свідчив Фукідід, правив афінським народом за своєю волею,
ніби монарх. „Це було за назвою демократією, а фактично правлінням
першого з громадян” [11].
Культурологічне комунікаційне поле ціннісна єдність – плюралізм визначає
ступінь диференціації чи інтеграції субкультур лідерів і послідовників у
сфері інтерпретації ідеальних „образів влади”. З одного боку, лідер може
бути втіленням єдиної універсальної ціннісної системи, з іншого –
репрезентувати партикулярні цінності, наочно втілені в партійних
ідеологічних схемах.
За браком диференційно-індивідуального розвитку відбулася тотальна
етатизація менталітету давнього грека, що стало окремим проявом
загальнішої закономірності – необхідності коритися інтересам цілого. Для
політичних лідерів природною і необхідною стала звичка „жити для
батьківщини без подальшої рефлексії” [12].
Поряд з цим, соціально стратифіковане рабовласницьке суспільство
об’єктивно відтворювало істотні субкультурні розходження між окремими
групами населення, що, у свою чергу, обумовлювало появу лідерів, котрі
проголошували тиранічні й охлократичні політичні проекти. Синтез
бінарних опозицій при цьому здійснювався на основі культурно-політичних
універсалій, закорінених у певному історичному просторі: сакралізації
„образу володаря”, символізації його морального авторитету, презентації
образу „національного героя” тощо.
Культурологічне комунікаційне поле моралізм – утилітаризм. Одним з його
полюсів є позиція стосовно того, що найважливішим завданням політичної
діяльності є завдання моральне – утвердження „щасливого й чудового
життя” полісу й громадянина (Аристотель) та перетворення політичних
лідерів на суб’єкти моральної діяльності. „Тому керівник повинен
володіти моральними чеснотами у всій їх повноті… а кожний з інших
повинен володіти ними настільки, наскільки це відповідає частині його
участі у вирішенні спільних завдань” [13]. При цьому мораль не
обмежується загальною орієнтацією на соціальне благо. Вона має також а)
інтегрувати в себе закон як правове втілення моралі; б) грунтуватися на
розумі; в) у політичних рішеннях додержуватися ідеалу середини й
„дотримувати певної міри”; г) мета й засіб при цьому утворюють єдність,
у якій мета визначає вибір засобів. Грецькі історики моральне лідерство
приписують Періклу, найважливішими чеснотами якого в суспільному житті
були його висока безкорисливість, совісність і непідкупність [14].
Другим полюсом є концепт, що віддає пріоритет політиці над мораллю через
практичну недоцільність останньої, що чітко проявлялося в діяльності
давньогрецьких тиранів, орієнтованих на одержання будь-яким чином влади
для задоволення широкої гами особистих потреб.
Процес синтезу бінарних опозицій у цьому „полі” зазнає істотного впливу
трьох факторів. По-перше, він прямо пов’язаний з рівнем моральності й
плебісцитарності самого суспільства. По-друге, залежить від ступеня
моральності політичних лідерів, котрі володіють диспозитивністю
морального вибору. По-третє, на нього здійснює суттєвий вплив ступінь
(не)правильності форм давньогрецьких держав.
Комбінації цих факторів можуть породжувати найнесподіваніші прояви
моральних імперативів у політиці. Стає можливою ситуація, коли тиран,
зміцнивши свої владні позиції, починає піклуватися про загальне благо,
аби підданці сприймали його не як тирана, а як доброго володаря. До
такого типу лідерів, наприклад, належать Ясон, „правління якого
відзначалося помірністю та справедливістю і трималося не тільки силою
зброї, але й співчуттям народу”, та Філомел, котрий, „маючи низку
тиранічних ознак, був не стільки тираном, скільки „національним”
проводирем, вождем” [15]. Відомі й випадки, коли правитель з
незаперечним моральним авторитетом з часом віддавав перевагу утилітарним
міркуванням, пов’язаним із задоволенням особистих потреб.
Культурологічне комунікаційне поле раціоналізм – ірраціоналізм. Йдеться
про те, наскільки ідеальний „образ лідера” є похідним від наукової
теорії та об’єктивного знання, а чи грунтується на міфі. Одним з його
контрпунктів є владні образи, породжені епохою великих буржуазних
революцій, котрі втілювали якості філософів. Інший контрпункт
представлений продуктами „колективних сподівань мас”, що відображають
міфи про мудрого й хороброго вождя, батька нації, героя-рятівника
батьківщини.
Грецька культурологічна традиція та іманентно властиві їй світоглядні
координати найважливішим регулятором політичного лідерства бачать розум
людини. При невеликих інтерпретаційних розходженнях таку позицію поділяє
більшість давньогрецьких філософських шкіл. Так, піфагорійці вважали, що
недоцільно звертати увагу на думку юрби, оскільки небагатьом властиво
добре думати – це прерогатива людей знаючих. Геракліт виступав за
„правління кращих”, за „розумну аристократію”. Демокріт висловлювався за
необхідність коритися розумовій перевазі. Сократ говорив, що „правити
повинні знаючі” [16]. Як, наприклад, Перікл, котрий здавався своєму
народові „образом Нусу (Розуму), людським втіленням сили конструктивної,
рушійної, аналітичної, будівничої, проникливої і художньої” [17].
Що стосується самого синтезу бінарних опозицій, то на практиці при всій
їх раціональності давньогрецькі політичні лідери, тим не менше,
персоніфікували переважно істотні риси міфологічних героїв.
Культурологічне комунікаційне поле: онтологічність – релятивізм.
Онтологічність припускає побудову політичної діяльності лідера на
засадах істини, ним же часто й продукованої, а релятивізм – відносну її
цінність у структурі його мотивів, а самі претензії лідера на істину
вважає „викликом” реальним обставинам.
Свого крайнього прояву у системі політичного лідерства онтологічність
досягла в Давній Греції: покликання лідера в ту епоху полягало в його
здатності обирати благо, необхідне для життя, що вважалося доступним
тільки знавцям діалектики, спроможним бачити небесний оригінал і
наслідувати його. Через це, за Платоном, правителями можуть бути тільки
філософи, котрі пізнали божественні взірці соціального устрою.
Як зразок релятивізму в системі політичного лідерства можна назвати
„картину світу”, концептуально висловлену софістами. Вона заснована на
принципах наївної діалектики, які твердили, що будь-яке людське знання
відносне, і були схильними до суб’єктивізму. За таких обставин право на
володарювання мають не „наймудріші”, а найдужчі, що спираються на нічим
не обмежену волю лідера.
Синтез бінарних опозицій у цьому комунікаційному просторі в епоху
класики припускав безумовне домінування онтологічності. Згодом, в міру
„занепаду моралі”, в системі політичного лідерства посилювалися
релятивістські тенденції.
Культурологічне комунікаційне поле креативність – рутинність. Одним з її
крайніх полюсів є творчо-перетворювальна спрямованість діяльності
лідера. Другий пов’язаний з політичною рутиною, тобто відтворенням уже
відомих і апробованих зразків політичного мислення та поведінки.
Креативність політичного лідера в реальності може виступати в кількох
формах. Вона може бути і художньою, і пов’язаною зі створенням нових
форм держави чи з новими моделями їх трансформації, і з інноваціями у
сфері ідеологічного будівництва, і з новизною в стилістиці діяльності, і
з творчим підходом при прийнятті рішень тощо. Діяльність лідерів у
давньогрецьку епоху в значній мірі визначалася творчо-перетворювальною
спрямованістю еллінського духу, який „будучи… перетворюючим творцем…
усвідомлює себе вільним у своїх творіннях, тому що він є їх творцем”
[18]. Тому великою була творча роль політичних лідерів (Солон, Лікург,
Перікл, Аристид, Демосфен та інші) у творенні нових форм держави і їх
вдосконаленні. Креативність цих політиків була настільки потужною, що
призвела до того, що в обмеженому історичному просторі форми правління
швидко видозмінювалися.
Рутинність політичного лідера також багатолика. Вона виражається й у
наслідуванні традиційних способів дій, і в кон’юнктурності політичної
поведінки, і в „політичній ригідності” тощо.
Синтез бінарних опозицій здійснювався за допомогою комбінації в
діяльності конкретного політичного лідера елементів креативності та
рутинності, оскільки ці елементи (у різних ієрархіях) властиві (у
різному ступені) практично будь-яким видам політичної діяльності. Якщо,
скажімо, у Спарті зміст діяльності правителів протягом сторіч не
зазнавав істотних змін, то способи їх дій були істотно різними у
залежності від особистих і політичних якостей володаря.
Культурологічне комунікаційне поле: універсалізм – партикуляризм.
Йдеться про те, що, з одного боку, будь-яка владна діяльність
здійснюється в межах певної політичної одиниці, котра має зазвичай
національно-державний характер. З іншого боку, у світі існують
політико-культурні універсалії, що виходять за межі окремих держав.
Діяльність будь-якого політичного лідера в тій чи іншій мірі включає ці
компоненти.
Якщо говорити про синтез цих бінарних опозицій, то можна вказати на те,
що політичне мислення греків, у будь-якому випадку – в „класичний”
період, фактично не виходило за межі полісу й орієнтувалося на його
партикулярні цінності. Однак, поліс – це не тільки політико-державна
одиниця. Це ще й певна система цінностей, що формулює й форматує ідею
блага, яка виходить за межі конкретного полісу. Еталонною постаттю щодо
цього є Перікл. Він не тільки втілював дух Афін, але й істотні риси
всієї давньогрецької цивілізації.
Культурологічне комунікаційне поле метафізичність – кон’юнктурність.
Метафізичність включає в програму політичної поведінки лідера надлюдські
цілі й цінності, його діяльність перетворюється на виконання особливої
політичної місії, а в саме походження його влади вкладається
трансцендентний імпульс. Кон’юнктурність же означає приземленість влади
та її закорінення в буденні, переважно матеріально-утилітарні потреби
послідовників.
Давньогрецьке суспільство віддає очевидний пріоритет метафізичності,
одушевлено-розумному космологізму. Згідно з Геродотом, 1) світом править
високий божествений промисел, 2) людина неспроможна змінити божественне
призначення, 3) божество посилає людям знамення про майбутні
випробування [19]. Люди приходять на землю для виконання ролей у драмах
і трагедіях, створених космосом. Деякі з цих ролей призначені саме для
правителів, вільних, але тільки в межах необхідності.
Синтез бінарних опозицій у цьому просторі в ту епоху віддавав риторичну
перевагу метафізичності. Тим не менше, політичні лідери концентрували
свої ресурси для вирішення світських практичних завдань. Переважно через
нез’ясованість особистості Творця та Його волі.
Культурологічне комунікаційне поле: слово – справа. Тут необхідно
визначити, які засоби володарювання лідер вважає пріоритетними. На
одному полюсі – слово, вербальна діяльність. На іншому – практичний
ефект.
Вербальна діяльність у системі політичного лідерства в давньогрецькому
полісі досягає абсолютного панування, і „той, хто зарекомендував себе
майстром риторики, може стати майстром правління” [20].
За стилістичними особливостях у політичній риториці домінувала „мова
умовлянь”. Її еталон повною мірою представлений у виступах Перікла. „Як
цар стояв він, коли говорив перед народом; спокійною серйозністю й силою
свого слова він повелівав схвильованими масами. Він зневажав звичайними
прийомами народних ораторів. Мова його була вільна від суєтної
дотепності, що жадає схвалення юрби… Велике значення його промов було
обумовлене гідністю і моральною висотою його характеру, філософською
освітою і всебічним розвитком розуму. До цього слід додати, що він
ніколи не розраховував на хвилинне натхнення, і тому ніколи, не
приготувавшись, не звертався до народу” [21].
Якщо ж спостерігався „занепад моралі”, то це автоматично видозмінювало
політико-риторичний ідеал суспільства – виникало соціальне замовлення на
лідерів, котрі використовували політичну промову з демагогічними
характеристиками. Народні зібрання цікавив не зміст промов, а зовнішній
їх бік – найдрібніші нюанси модальності, міміки та жестикуляції.
У синтезі бінарних опозицій спостерігалося домінуюче значення слова,
оскільки в античності „не існує нічого за межами дискурсу” [22]. Поряд
із цим важливим був і практичний ефект, особливо в сфері військового
мистецтва та законотворчості. Справді, практичні ефекти, не підкріплені
належною риторикою, втрачають свою очевидність і сенсибельність. Так
само і словесна діяльність, без фіксації конкретних досягнень, може
спричиняти ерозію владних повноважень.
Здійснений аналіз дозволив визначити за допомогою комунікативного
синтезу бінарних опозицій „технологію” формування „образу влади й
велителя”, щодо якого між „зацікавленими сторонами” (лідером і
послідовниками) існує тотожність позицій та інтерпретацій.
Подальше дослідження цієї проблематики вимагає, по-перше, чіткішої
ідентифікації культурних феноменів, інтегрованих у комунікативний процес
між політичним лідером і послідовниками. По-друге, необхідне вивчення
цього процесу в межах певних культурних систем. По-третє, важливо
встановити логічний зв’язок в історичній еволюції культурологічних
складових, що детермінують політичне лідерство.
Література:
1. Neuberger O. Fuhren und gefuhrt werden. – Stuttgart, 1990. S. 2.
2. Дибиров А.-Н. З., Пронский Л. М. О природе политической власти //
Вестник МГУ. Сер. 16. Социология и политология. 2002, № 2; Шмит К.
Политическая теология. – М.: КАНОН-пресс-Ц, 2000; Щербинина Н. Г. Герой
и антигерой в политике России. – М.: „Весь мир”, 2002.
3. Fagagnini H.P. Was soll denn politische Fuhrung? // Zeitschrift fur
Politik. 2000, № 3. S. 277.
4. Folkertsma M. J. Ideology and Leadership. – New Jersey, 1988. P. 4 –
5.
5. Гозман Л. Я., Шестопал Е. Б. Политическая психология. –
Ростов-на-Дону: Феникс, 1996; Лысюк А. И. Социокультурная детерминация
политического лидерства. – Брест: БрГУ, 1999; Stone W., Schaffer P. The
Psychology of Politics. – New York, 1988.
6. Соловьев А. И. Коммуникации и культура: противоречия поля политики //
Полис, 2002, № 6. С. 7.
7. Сапронов П. А. Власть как метафизическая и историческая реальность. –
СПб.: Церковь и культура, 2001; Такер Р. Политическая культура и
лидерство в Советской России. От Ленина до Горбачева // США: Экономика.
Политика. Идеология. – 1990, № 1 – 6; Щербинина Н. С. Политика и миф //
Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 1998,
№ 2.
8. Ахиезер А. С. От культурологического к социокультурному анализу
инноваций в обществе // Вестник Московского университета. Серия 12.
Политические науки. – 1996. – № 2. С. 26 – 28.
9. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. С.
350.
10. Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли. – М.: Прогресс,
1988. С. 15, 62 – 63.
11. Боннар А. Греческая цивилизация. Соч. в 3-х томах. Т. 1. – М.:
Искусство, 1992. С. 248.
12. Гегель. Философия истории. – СПб.: Наука, 1993. С. 279.
13. Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т. 4. – М.: Мысль, 1983. С.
400.
14. Плутарх. Избранные жизнеописания в 2-х томах. Т. 1. – М.: Правда,
1987. С. 299.
15. Фролов Э. Д. Греческие тираны. – Л.: ЛГУ, 1972. С. 144.
16. Нерсесянц В. С. Политические учения Древней Греции. – М.: Наука,
1979. С. 37, 55, 81, 127.
17. Боннар А. Греческая цивилизация. Соч. в 3-х томах. Т. 1. – М.:
Искусство, 1992. С. 244 – 245
18. Гегель. Философия истории. – СПб.: Наука, 1993. С. 267.
19. Фролов Э. Д. Факел Прометея. Очерки античной общественной мысли. –
СПб.: Изд-во С.-Петербургского университета, 2004. С. 522.
20. Кожев А. Тирания и мудрость // Вопросы философии. – 1998, №6. С.
100.
21. Штолль Г. В. Герои Греции в войне и мире. – Мн.: Скорина, 1992. С.
191-192.
22. Минеева Ю. А. Сократ как последний философ-гражданин // Полис. –
1998, №5. С. 155.
23. www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
