Реферат на тему:

Кабінет Міністрів України: становлення і функціонування (1990 – 1995
рр.)

Важливою складовою європейської демократичної держави є розподіл влади
на відносно незалежні одна від одної гілки: законодавчу, виконавчу і
судову.

В системі органів державної влади України виконавча влада посідає
особливе місце. Її прерогатива – виконувати ухвалені парламентом закони
та інші рішення. Окрім того, виконавча влада здійснює функцію
підзаконного регулювання суспільних відносин, приймаючи підзаконні
нормативно-правові акти.

Вищим органом у системі виконавчої влади України є Кабінет Міністрів,
який діє на засадах оперативності, організації на основі
адміністративної підлеглості, підзвітності перед представницькими
органами.

Структура і функціональні особливості Кабінету Міністрів України пройшли
тривалий і складний шлях становлення задля ефективної діяльності на
благо держави.

Декларація „Про державний суверенітет України” від 16 липня 1990 року
[1] визначила, що державна влада в Україні здійснюється за принципом її
розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. На момент проголошення
Декларації повноваження виконавчої влади були визначені в Главі 13
Конституції УРСР 1978 року [2]. Звісно, чіткої регламентації процедурних
питань, які відповідали б демократичним уявленням світової спільноти про
виконавчу гілку влади, в ній не було. Тому 18 квітня 1991 року Верховна
Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки з метою
вдосконалення структури державного управління постановила утворити
Кабінет Міністрів Української РСР у складі: Прем’єр-міністра, Першого
віце-прем’єра, віце-прем’єра, державного секретаря Кабінету Міністрів,
державних міністрів та міністрів Української РСР. Рада Міністрів
Української РСР зберігала свої повноваження до затвердження
персонального складу Кабінету Міністрів Української РСР [3]. Вже 24
травня 1991 року Постановою №13 [4] на базі Управління cправами Ради
Міністрів УРСР та інших структурних підрозділів апарату Ради Міністрів
УРСР було створено апарат Уряду УРСР у складі Секретаріату Кабінету
Міністрів УРСР, Канцелярії Прем’єр-міністра УРСР, Прес-служби
Прем’єр-міністра УРСР, апарату Державної ради з питань економічної
політики.

На апарат Кабінету Міністрів УРСР покладалися підготовка аналітичних,
інформаційних та інших матеріалів, вироблення відповідних пропозицій,
підготовка проектів постанов і розпоряджень, систематична перевірка
виконання рішень Кабінету Міністрів УРСР, а також інформування населення
про діяльність Уряду УРСР.

4 липня 1991 року Постановою Кабміну №71 [5] було визначено, що Кабінет
Міністрів створює у своєму складі комітети, які здійснюють керівництво
дорученими їм сферами діяльності та несуть відповідальність за
розв’язання завдань, віднесених до їх компетенції.

16 серпня 1991 року Постановою Кабінету Міністрів Української РСР [6]
було визначено структуру Секретаріату Кабінету Міністрів. Згідно з цим
документом, Секретаріат складався з 20 відділів, кожен з яких мав чітке
визначення сфери діяльності. В подальшому структура Секретаріату
постійно змінювалась – задля підвищення ефективності його діяльності.
Постанова Кабінету Міністрів України (далі – КМУ) від 8 квітня 1992 року
№182 [7] вже чітко визначила кількість (24), сферу діяльності та
підпорядкованість державних комітетів у складі КМУ.

Початком наступного етапу становлення українського уряду можна вважати 8
липня 1993 року, коли Постановою КМУ було затверджено Тимчасовий
регламент Кабінету Міністрів України та його Президії [8]. Цей документ
складався з чотирьох розділів: І. Формування плану засідань Кабінету
Міністрів та його Президії; ІІ. Порядок внесення документів для розгляду
на засіданнях Кабінету Міністрів та його Президії; III. Порядок
підготовки засідань Кабінету Міністрів та його Президії; IV. Порядок
проведення засідань Кабінету Міністрів та його Президії і оформлення
прийнятих рішень. Постанова чітко визначила організаційні питання роботи
КМУ, процедуру розгляду і затвердження документів на засіданнях уряду,
порядок підготовки і проведення засідань.

Ефективність роботи уряду прямо залежить від узгодженості дій його
структурних підрозділів, рівня підготовки і прийняття управлінських
рішень, а також контролю за їх виконанням. Тимчасовий регламент якраз і
став тією „посадовою інструкцією” для уряду, яка визначила сферу
діяльності і компетенції структурних елементів Кабінету Міністрів
України.

8 червня 1995 року було підписано „Конституційний Договір між Верховною
Радою України та Президентом України про основні засади організації та
функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на
період до прийняття нової Конституції України” [9]. Стаття 29 Договору
визначала, що Уряд України – Кабінет Міністрів України є центральним
колегіальним органом державної виконавчої влади, підпорядкованим
Президентові України і відповідальним перед ним. Функціональні
повноваження посадових осіб Кабміну були зафіксовані Постановою №993 від
11 грудня 1995 року [10], яка складалася з п’яти додатків, що визначали:
загальні функціональні повноваження Першого віце-прем’єр-міністра
України та віце-прем’єр-міністрів України; спеціальні функціональні
повноваження керівництва Кабінету Міністрів України; розподіл
повноважень щодо координації діяльності Уряду Автономної Республіки
Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних
адміністрацій; розподіл повноважень щодо координації взаємовідносин між
Урядом України та урядовими структурами держав СНД і Балтії;
взаємозаміщення повноважень віце-прем’єр-міністрів України.

Як бачимо, до прийняття Конституції виконавча вертикаль також пройшла
певні етапи розвитку, котрі залежали як від внутрішніх чинників, так і
від реакції міжнародних організацій на проведення реформ в країні. Саме
в період з 1991 по 1995 рік було закладено основу для становлення
системи виконавчої влади, яку маємо зараз з усіма її проблемами і
вадами. Але, незважаючи на це, перші п’ять років становлення та
функціонування уряду незалежної України дали імпульс розвиткові
інституту виконавчої влади європейського зразка.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що без наявності в країні
ефективної, дієвої виконавчої влади не можна вести мову про її
демократичність, гуманнність, прилучення до загальнолюдських цінностей,
оскільки брак такої влади в будь-якому випадку призведе до утвердження
тоталітаризму. Тому дуже важливим для України є чітке законодавче
визначення статусу органів виконавчої влади і процесуальної форми їх
функціонування.

Література:

1. Декларація „Про державний суверенітет України” від 16 липня 1990
року.

2. Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки. – К.:
Наукова думка, 1983.

3. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки „Про утворення
Кабінету Міністрів Української РСР” від 18 квітня 1991 року, №980. – XII
// Відомості Верховної Ради. – 1991. – №19. – С. 230.

4. Постанова Кабінету Міністрів Української РСР „Про апарат Кабінету
Міністрів УРСР” від 24 травня 1991 р., №13.

5. Постанова Кабінету Міністрів Української РСР „Питання діяльності
органів державного управління при Кабінеті Міністрів УРСР” від 4 липня
1991 р., №71.

6. Постанова Кабінету Міністрів Української РСР „Про структуру
Секретаріату Кабінету Міністрів УРСР” від 16 серпня 1991 р., №141.

7. Постанова Кабінету Міністрів Української РСР „Про державні комітети
та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної
виконавчої влади” від 8 квітня 1992 р., №182.

8. Постанова Кабінету Міністрів України „Питання організації роботи
Кабінету Міністрів України” від 8 липня 1993 р., №523.

9. Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом
України про основні засади організації та функціонування державної влади
і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України від 8 червня 1995 року // Відомості Верховної Ради.
– 1995. – №18.

10. Постанова Кабінету Міністрів України „Про розподіл функціональних
повноважень керівництва Кабінету Міністрів України” від 11 грудня 1995
р., №993.

www.politik.org.ua

Похожие записи