КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Дисципліна: “ПОЛІТОЛОГІЯ”

Тема: “Історичний розвиток соціально-політичної думки”

З М І С Т

Стор.

Вступ.

3

Історичний розвиток соціально-політичної думки:

1. Соціально-політична думка Старого світу і середньовіччя

4

2. Соціально-політичні вчення Нового і новітнього світу

8

3. Основні напрямки розвитку сучасної політології

13

Висновки.

16

Список літератури.

17

Вступ.

Політична наука як самостійна сфера знань виникає на рубежі
Середньовіччя та Нового часу, коли мислителі почали пояснювати політичні
процеси за допомогою “земних”, а не релігійно-міфологічних аргументів.
Основи наукової політичної теорії закладають Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т.
Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, Дж. Віко та інші. У цей час спеціальна
галузь знань про політику іменується по-різному – політичне мистецтво,
політичне вчення тощо.

Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватись в
другій половині ХІХ ст.

Політологія як новий навчальний курс починає викладатися в усіх вищих
навчальних закладах України лише після розпаду СРСР.

Враховуючи багатозначність основного терміну “політика”, яким оперує
політологія, і можливості різноманітних способів її характеристики,
політологія – це наука про політику, про закономірності і випадковості
розвитку політичного процесу, про функціонування політичної системи і
влади, про сутність, форми, методи діяльності суб’єктів політики.

Предметом політології є конкретні прояви, процеси, відносини політичної
дійсності, які вивчаються політологами.

Як і будь-яка інша суспільствознавча наука, політологія оперує
сукупністю категорій – загальними поняттями про політику, які
невіддільні від законів.

Перші спроби сформулювати завдання політології як навчальної дисципліни
зроблені у доповіді комітету Американської асоціації політичних наук. До
основних завдань викладання політології в закладах освіти України
відноситься:

підготовка молодої людини до виконання ролі громадянина;

підготовка до участі у суспільно-політичному житті, тобто політична
соціалізація студентської молоді;

органічне поєднання політологічної думки України зі світовим політичним
знанням;

подолання стереотипних уявлень про політику як про виключно арену для
боротьби, протистояння, конфлікту та засвоєння громадянами України норм
цивілізованої політичної поведінки, культури політичного спілкування та
ін.

Соціально-політична думка Старого світу і середньовіччя.

Політична думка Стародавнього Сходу. Перші соціально-політичні погляди
мали релігійно-міфологічний характер і лише у XI – VIII ст. ст. до н. е.
відбувається перехід до відносно раціонального погляду на світ в цілому
та державу, зокрема. Це проявляється у вченнях Конфуція, Мо Цзи, Лао-цзи
(Китай), Будди (Індія), Заратустри (Персія) та ін.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю відіграло вчення
Конфуція, викладене його учнями в книзі «Бесіди та висловлювання».
Конфуцій розвиває патріархальну концепцію держави: держава – це велика
сім’я, а влада імператора є чимось на зразок влади батька. Відносини
правителів і підданих схожі на відносини у сім’ї, де молодші залежні від
старших. Соціально-політична ієрархія будується на принципі нерівності
людей: «темні люди» (простолюдини) повинні підпорядковуватися
благородним мужам. Конфуцій виступав за аристократичну форму правління;
його ідеалом було керівництво аристократів, яких характеризували знання
та доброчесність, а не походження та багатство. Конфуцій був
прихильником ненасильницьких методів правління, відданості правителю,
абсолютного послуху усім «старшим». Політична етика Конфуція спрямована
на досягнення внутрішнього миру між верхами та низами суспільства; він
відкидав бунти, війни, завойовницькі походи, боротьбу за владу.

Школа даосизму заснована в VI ст. до н. е. китайським мислителем
Лао-цзи. Даосисти виходили з того, що людина – частина природи, і
знаходить своє щастя у єдності з природою. Цивілізація є джерелом
нещасть, бо людина втрачає спокій. Держави повинні бути маленькі, з
нечисельним населенням. Лао-цзи називають одним із перших анархістів за
його засудження доцільності існування держави. Ідея даосизму передбачала
створення міні-держав на рівні сіл, общин; правителям рекомендувалося
якнайменше втручатися у природний плин життя.

Однією з провідних течій давньокитайської політичної думки є легізм,
засновником якого є Шап Яп. Легісти вважали, що держава повинна
ліквідувати розпущеність народу, встановлювати певні еталони в думках і
діях усіх громадян. Вони виступали за укріплення чиновницького та
карального апарату, запровадження жорстких норм, що регламентують усі
сфери життя і виконання яких забезпечується під загрозою покарання.
Легісти були проти нагромадження громадянами приватної власності. Апарат
управління був суворо централізований. Будь-яке прагнення особи до
самостійності, творчості вважалося злочином. Легісти ділили суспільство
на два класи: ті, хто правлять, і ті, ким управляють. Легізм сприяв
утвердженню деспотії.

Китайський мислитель Мо-Цзи виступав із ідеями виборності правителя,
соціальної рівності людей. Він критикував соціальну несправедливість,
засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на користь
народу. Він вважав, що здійснення реформ передбачає не тільки
використання звичаїв, а й запровадження законів.

Політичні доктрини античності. В історії давньогрецької політичної думки
виділяються три етапи:

1 етап (IX – V ст. ст. до н. е.) пов’язаний із становленням
старогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Салоном,
Гераклітом, Піфагором і піфагорцями, «семи мудрецями» та ін.;

2 етап (V – 1 половина IV ст. ст. до н. е.) припадає на час розквіту
старогрецької філософської та політичної думки. Цей етап представлений
вченнями Демокрита, софістів, Сократа, Платона, Аристотеля;

3 етап (2-а половина IV ст. – II ст. до н. е.) характеризується
занепадом старогрецької державності; погляди цього періоду розвитку
політичної думки відображені в ученнях Епікура, стоїків, Полібія.

На думку старогрецького політичного та державного діяча Солона, держава
потребує таких законів, які поєднали б право і силу. У результаті
проведених ним реформ, політичні права громадян почали залежати не від
походження, а від розміру їх власності. Видатний афінський реформатор
вважає, що беззаконня та міжусобиці – найбільше зло, а порядок і закон –
найбільше добро для держави.

Піфагор і його послідовники – піфагорійці (Архіт, Лізіт, Філолай та ін.)
виступали за правління аристократів – розумової та моральної еліти
суспільства. Вони першими розпочали теоретичну розробку поняття
«рівність». Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній
віддачі за рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію. На їх думку,
людина за своєю природою не може обійтися без керівництва та належного
виховання. Піфагор писав: «Правителі повинні бути не тільки людьми
знаючими, але й гуманними».

Політичні погляди Геракліта можна зрозуміти тільки у контексті його
філософського світогляду. На його думку, усе знаходиться у вічному русі:
«Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку». Геракліт твердив, що люди
нерівноцінні одні одним, нерівні між собою; більшість людей не розуміють
сенсу того, з чим стикаються, і за це Геракліт критикував демократію.
Демократію він розглядав як правління «нерозумних», а ідеальною формою
правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а
аристократію духу. Геракліт відстоював думки, що в основі державного
управління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою
законів узгодити суперечливі інтереси.

Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого –
забезпечити інтереси вільних громадян поліса. Як прихильник демократії,
він вважав, що держава – це спільна справа усіх її громадян. Ідеалом
Демокріт вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані народом
правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Для того, щоб
держава була упорядкована, необхідні однодумство та морально-соціальна
солідарність усіх. Закон розглядався Демокрітом як примусовий засіб,
спрямований проти тих, хто з огляду на свою розумову та моральну
неповноцінність, добровільно не спонукається до доброчесної поведінки.

З іменем Сократа пов’язане виникнення моральної філософії. На його
думку, закони є основою держави, без них неможлива моральна організація
державного життя. Він виступав за однодумство громадян, без якого
неможливе ефективне управління державою. Сократ був принциповим
прибічником законності. Він виділив такі форми правління:

царство – влада, яка ґрунтується на волі народу та засновується на
державних законах;

тиранія – влада, яка базується на свавіллі правителя (тирана), а не на
законах;

аристократія – це правління кращих громадян, які виконують закони;

плутократія – влада, яка походить від багатства;

демократія – влада, яка походить від волі усіх.

Критикуючи демократію, Сократ наголошував, що основний її недолік –
некомпетентність посадових осіб, обраних випадково (шляхом
жеребкування), а тому цю форму правління треба удосконалити у напрямку
компетентного управління. Сократ першим сформулював концепцію договірних
відносин між державою та її громадянами. Можливість політичної свободи
він пов’язував із пануванням мудрих і справедливих законів.

Платон увійшов в історію політичної думки творами «Держава», «Політика»,
«Закон». У діалозі «Держава» він розробив концепцію «ідеальної держави»,
суть якої полягає у тому, що кожен член суспільства мав «робити своє» і
«лише своє», не роблячи того, що є обов’язком інших громадян. Для
ідеальної держави характерні поділ праці та відмінності між моральними
якостями громадян; у відповідності з цим держава складається із трьох
верств громадян: правителів, воїнів, виробників. Справедливість полягає
у тому, щоб кожен працював згідно власних задатків і дотримувався
відповідного місця в суспільстві. Правителі, які природою наділені
розумом і мали нахил до роздумів, правили б, воїни – захищали б державу.
Ці обидва стани мали б керувати третім, до якого входили ремісники і
землероби, але правителі і воїни не мали сімей, воїни не мали права на
приватну власність. Дітей виховувала держава, жінки мали рівні права з
чоловіками. Усе життя громадян в ідеальній державі Платона мало
підпорядковуватися інтересам держави. Справедливість, на думку Платона,
це коли у правителів переважає мудрість, у воїнів – мужність і сила, у
виробників поміркованість. Ідеальною формою держави Платон вважав
аристократію.

На політичну тематику Арістотелем були написані твори «Політика»,
«Афінська політика», «Риторика», «Етика». Держава, за Арістотелем,
виникла природним шляхом для задоволення життєвих потреб громадян, але
мета її існування – досягнення блага людей. Арістотель першим назвав
людину «істотою політичною», тобто такою, що може жити лише у державі.
На його думку, «природа вселила в людину прагнення до державного
об’єднання». Арістотель першим розділив владу на законодавчу, виконавчу
та судову. Він розрізняв правильні та неправильні форми держави:
правильні – монархія, аристократія, політея; неправильні – тиранія,
олігархія, демократія. Найправильнішою формою держави Арістотель назвав
політею, під якою розумів правління більшості в інтересах загального
блага. Мислитель виділяв такі класи давньогрецького суспільства:
хлібороби, ремісники, торговці, наймані робітники, заможні люди,
військові, судді, посадові особи; найкориснішим класом вважав клас
хліборобів.

Арістотель розробив питання про громадянство. Громадянином, на його
думку, був той, хто «володів сукупністю громадянських прав, захищав
поліс, брав участь в управлінні, суді». Мислитель виправдовував рабство
як «річ натуральну». У цілому Арістотель пов’язував політику з
моральністю (доброчесністю) та етикою, що є вступом до політики.

Для Епікура характерна аполітичність, проповідь неучасті у активному
політичному житті. Він один із перших стверджував, що оскільки людина є
суспільною істотою, то саме суспільство сформувалося шляхом суспільного
договору. Епікур був прихильником поміркованого варіанту античної
демократії, за якої панує закон у поєднанні з самостійністю особистості.
Вважав, що головна мета державної влади – це гарантувати людям безпеку,
навчити їх не заподіювати шкоди один одному. Для Епікура характерне
трактування закону як засобу захисту «мудрих» (тобто, людей етично
досконалих) від «натовпу». Діяльність держави та закони повинні
відповідати уявленню про справедливість.

Засновником стоїцизму був давньогрецький мислитель Зенон. Стоїки
вважали, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг
людей один до одного. Держава є не штучне, умовне, договірне утворення,
а природне об’єднання. Рабство, на думку стоїків, не має оправдання, бо
воно суперечить загальному світовому співгромадянству людей. Зенон
відстоював думку, що в ідеальному суспільстві не повинно бути станових
різниць, усюди повинні існувати однакові порядки. Найкращим державним
ладом є «поєднання демократії, царської влади і аристократії».

Політичні погляди видатного грецького історика Полібія викладені у
багатотомній праці «Всесвітня історія». Він вважав, що історія
виникнення держави та зміна її форм відбувається по кругообігу й
проходить шість основних стадій: царство, тиранія, аристократія,
олігархія, демократія, охлократія. Найкращою формою правління є
поєднання царської влади, аристократії, демократії. Така змішана форма
забезпечує стабільність у державі.

Римське право і політика. Усю історію Древнього Риму прийнято поділяти
на три етапи:

царський (754 – 510 рр. до н. е.);

республіканський (509 – 28 рр. до н. е.);

імператорський (27 р. до н. е. – 476 р. н. е.).

Єдина римська імперія у 395 р. н. е. була остаточно розділена на Західну
зі столицею у Римі та Східну із столицею у Константинополі. Східна
Римська (Візантійська) імперія проіснувала до 1453 р.

Давньоримська політична наука розвивалася під впливом давньогрецьких
концепцій, вчень Сократа, Арістотеля, стоїків, Полібія та ін.

Відомий римський державний діяч, оратор, мислитель , Марк Тулій Ціцерон
увійшов в історію політичної думки працями «Про державу», «Про закон»,
«Про обов’язки». Державу Ціцерон визначав як справу, надбання усього
народу. Він наголошував, що «народ – не будь-яке об’єднання людей,
зібраних разом якимось чином, а об’єднання людей, пов’язаних між собою
згодою в питаннях права та спільністю інтересів». Тобто, держава є
узгодженим правовим спілкуванням громадян. Головною причиною походження
держави є вроджена потреба людей жити разом та необхідність охорони
власності.

У залежності від кількості суб’єктів влади в державі, Ціцерон ділив
держави на монархії (царську владу), аристократії (владу оптиматів),
демократії (народну владу), причому вказував, що у природі існує
кругообіг цих форм. Ідеалом Ціцерон вважав змішану форму, яка мала б
елементи трьох названих форм держави; вона привела б до загальної
рівності та міцності держави.

Ціцеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Він
сформулював принцип необхідності дотримання зобов’язань за міжнародними
договорами. Війну Ціцерон характеризує як вимушений акт, припустимий
тільки у випадку безуспішності мирних переговорів. Усі війни він поділяв
на справедливі (насамперед, оборонні) та несправедливі.

Одним із найвідоміших представників римського стоїцизму був Луцій Анней
Сенека. Він відстоював ідею духовної свободи усіх людей незалежно від їх
місця у суспільстві. Не заперечуючи проти рабства як
суспільно-політичного інституту, Сенека, проте, відстоював людську
гідність рабів і закликав до гуманного ставлення до цієї соціальної
групи. Він був схильний до проповіді космополітизму, індивідуалістичної
етики, морального самовдосконалення.

Основні риси політичної думки епохи Середньовіччя. Епоха Середньовіччя
припадає на V – XVI ст. ст. На протязі цього значного періоду політичні
погляди активно розвивалися та зміцнювалися. Ця еволюція включає у себе
три великі етапи:

1) ранньофеодальний (кінець V – середина XI ст. ст.). На цьому етапі
держави спочатку організовуються у великі, але слабо інтегровані
монархії, але потім розпадаються на окремі політичні утворення;

2) етап розвитку феодального ладу (середина XI – кінець XV ст. ст.). Для
нього характерні централізовані станово-представницькі монархії;

3) етап пізнього Середньовіччя (кінець XV – початок XVII ст. ст.).
Державність характеризується переважно абсолютними монархіями.

Глибокий відбиток на розвиток політичної думки наклали християнство та
римо-католицька церква. Впродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока
боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль
у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про
те, яка влада (організація) повинна бути пріоритетною: духовна (церква)
чи світська (держава). За домінування церковної влади виступали Тома
Аквінський, Августин, а за пріоритет світської – М. Падуанський, В.
Оккам, А. Данте.

Філософ і теолог Тома Аквінський запозичив у Арістотеля ідею про людину,
як істоту політичну, а також думку про те, що держава, як ціле, логічно
випереджує індивідів, що її складають, й благо держави є важливіше за
благо її громадян. Держава є необхідною, на її чолі стоїть світська
влада, але вона є вторинною, бо всі види влади на землі є від Бога.
Головним завданням державної влади є сприяння державному благу,
збереженню миру і справедливості у суспільстві. Народ має право скинути
владу несправедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на права
церкви. Найкращою формою правління Тома Аквінський вважав монархію,
зокрема такий її різновид, як монархія політична, у якій влада
правителів залежить від закону та не виходить за його рамки.

Італійський мислитель, політичний діяч Марсилій Падуанський сформулював
свою доктрину у праці «Захисник миру» (1324). Він заперечував претензії
Папи на владу над світом, бо це суперечило Святому Письму, за яким влада
духовна мала бути відділена від світської. Відповідальність за всі біди
та нещастя у світі Марсилій Падуанський покладає на церкву; усі
негаразди припиняться, якщо церковники займатимуться виключно сферою
духовного життя людей. Церква повинна бути відділена від держави та
підпорядкована світській політичній владі.

Марсилій Падуанський відстоював тезу, що джерелом будь-якої влади (як
світської, так і духовної) є народ. Народ є носієм суверенітету та
верховним законодавцем. Але на род, у розумінні Марсилія Падуанського –
це не усе населення, а лише його найдостойніша частина. Усе суспільство
мислитель ділив на вищу категорію (військові, священики, чиновники), яка
дбає про загальне благо, та нижчу категорію (торговці, землероби,
ремісники), яка дбає лише про свої приватні інтереси. Марсилій
Падуанський одним із перших почав проводити чітке розмежування
законодавчої та виконавчої влади. На його думку, законодавча влада
визначає компетенцію й організацію виконавчої влади. Мислитель виступав
за виборність монарха та державних посадових осіб.

Держава для М. Падуанського – це світський інститут, який розвивається
за власними законами. Держава виросла із сім’ї, як найпростішого
елементу людської асоціації. З появою держави М. Падуанський пов’язує
появу політичної влади. Держава, на його думку, є досконалою, якщо вона
добре управляється, має хороші закони, а також виконує функції, що
забезпечують підтримку миру. Саме Падуанському належить трактування
миру, як засобу для досягнення “громадянського щастя”. Досягається мир
тоді, коли кожен у державі отримує можливість безперешкодно займатися
своєю діяльністю, а усі органи держави функціонують узгоджено. М.
Падуанський був проти підпорядкування політики засадам релігії та
моралі. В цілому його творчість свідчить про рішучий розрив з
теологічною традицією у поглядах на державно-правові явища.

Соціально-політичні вчення Нового і новітнього світу.

Загальна характеристика політичної думки епохи Відродження (Ренесансу).
Термін «Відродження» на початку означав факт відновлення в культурі
видатних досягнень античної цивілізації, втрачених у епоху
Середньовіччя. Згодом це поняття починає використовуватися на позначення
усього комплексу змін, які відбувалися у Європі. Серед цих змін –
формування національної державності, криза римо-католицької церкви,
формування гуманістичної системи цінностей. Ця епоха припадає на
середину XIV – початок XVII ст. ст. і характеризується постановкою у
центр уваги людини з її потребами та поглядами. Підставою для цього були
економічні, духовні та інші чинники, зокрема, зростання авторитету
науки, падіння впливу церкви, Реформація, крах схоластичної системи,
поширення раціоналізму.

Для епохи Відродження характерний гуманізм, визнання унікальності
кожного індивіда, заклик до автономії особистості. Мислителі Відродження
вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням,
конфесійним статусом, а виключно її активністю, доблестю, благородством.
Головними чеснотами особи стають громадянський обов’язок, безкорисливе
служіння загальній справі. Ідеалом вважалася держава з республіканським
устроєм, яка опиралася на принцип рівності та справедливості, гарантією
яких мало бути прийняття й дотримання законів, зміст яких гармоніював із
єством людини.

Політична думка епохи Відродження у своєму розвитку пройшла три етапи:

гуманістичний або антропоцентричний (середина XIV – середина XV ст.
ст.). Характеризується протиставленням середньовічному теоцентризму
інтересу до людини у її стосунках зі світом;

2) неоплатонічний (середина XV – перша третина XVI ст.ст.).
Відзначається постановкою проблеми соціального буття;

3) натуралістичний (середина XVI – початок XVII ст.ст.). На цьому етапі
закони природи намагаються застосовувати до пізнання соціальної
дійсності.

Політичні вчення епохи Реформації. Реформація – це широкий
антифеодальний і антикатолицький рух в першій половині XVI ст., який
заклав початок протестантизму. Реформація означала рух за необхідність
удосконалювати церкву, світські порядки, правові інститути. Якщо для
Відродження головним було визнання людської гідності, то провідною
тенденцією Реформації було прагнення відновити чистоту християнської
релігійності. Для Реформації дуже показова обов’язковість жорсткого
підпорядкування людини громаді.

Лідером Реформації був М. Лютер, який виступав не лише проти засилля
папської влади, але й за зменшення влади церкви взагалі. У 1517 р.,
ставши свідком продажу Індульгенцій, він прибив до дверей храму у м.
Віттенберг свій твір «95 тез», закликаючи до публічної дискусії.
Провідною думкою тез була неприпустимість перетворення продажу
індульгенцій у засіб збагачення церкви за рахунок духовного розбещення
віруючих. Тобто, М. Лютер викривав користолюбство тогочасної верхівки
католицької церкви, ставив під сумнів законність усіх покарань і
платежів, які церква накладала на віруючих. Хоча диспут над тезами був
заборонений, вони сприяли об’єднанню різних верств громадян у боротьбі
за релігійну та національну незалежність Німеччини.

Провідними ідеями М. Лютера були:

необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської
влади;

безумовний послух народу світській владі;

ідеалом є сильна та стабільна абсолютна монархія;

світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло;

необхідним є законний примус з боку держави;

монарх як суб’єкт верховної влади є вільним від морально-релігійних
обмежень, його дії підвладні лише «судові розуму» та вищим законам;

піддані мають право на незалежні переконання, а у випадку переслідування
за них – право на опір.

Реформістський рух не був цілісний; в результаті розколу у ньому
утворилося два напрямки: бюргерсько-князівський (очолював М. Лютер) і
плебейсько-селянський (очолював Т. Мюнцер).

Реформація у розумінні Т. Мюнцера – це соціально-політичний переворот,
який повинні здійснювати селяни та міська біднота. Саме ці
найзнедоленіші верстви суспільства здатні встановити новий суспільний
лад. Т. Мюнцер виступав за ненасильницьку ліквідацію феодального ладу і
за встановлення такого порядку, в якому жоден християнин не мав би
приватної власності, не посідав би урядової посади. Його ідеалом був
суспільний устрій, позбавлений майнового розшарування; оскільки всі люди
рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні на Землі.

Другим, крім лютеранства, напрямком Реформації був кальвінізм. Основні
його ідеї викладені у праці Ж. Кальвіна «Настанови в християнській вірі»
(1536). На відміну від лютеранства, яке ставило церкву у залежність від
держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність. Відкрита
непокора і повалення правителя-тирана допускається, на думку Ж.
Кальвіна, лише тоді, коли використані всі способи пасивної непокори,
легальні форми боротьби. Найкращою формою правління Ж. Кальвін вважав
олігархічну організацію управління державою. Ідеалом є встановлення
теократії (республіки святих).

Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден. Він виступав на
захист віротерпимості, вимагав сильної влади, котра б поважала закон,
захищала свободу совісті, Ж. Боден першим сформулював і обґрунтував
поняття суверенітету як ознаки держави. «Суверенітет – це абсолютна і
постійна влада держави… Абсолютна, не пов’язана жодними законами влада
над громадянами і підданими». Серед суттєвих ознак суверенітету держави
Ж. Боден називав право видавати і скасовувати закони, оголошувати війну
і укладати мир, призначати вищих посадових осіб, здійснювати суд в
останній інстанції, помилувати. Вище за носія суверенітету є тільки Бог
і закони природи.

Державу Ж. Боден визначав як правове управління багатьма родинами і тим,
що їм належить, відповідно до справедливості та законів природи. Основою
держави є сім’я. Ж. Боден вважав, що держава виникає шляхом завоювання,
насильства, панування однієї групи над іншою. Виникнення різноманітних
форм держави Ж. Боден ставив у залежність від географічного становища та
природних умов кожного народу. Серед форм правління виділив демократію,
аристократію, монархію; до перших двох відносився негативно, бо при
демократії дуже багато законів і влад, а загальні справи є в занепаді.
Що ж до аристократії, то серед знатних людей розумних небагато і, як
наслідок, управляє нерозумна більшість. Найкращою формою правління Ж.
Боден вважав обмежену законами монархію, де суверенітет повністю
належить монарху, а управління країною здійснювалося б на
аристократичних і демократичних принципах.

Вчення про політику Н. Макіавеллі. Італійський державний діяч та
мислитель Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки творами
«Володар» (1513), «Міркування на першу декаду Тіта Лівія» (1519),
«Історія Флоренції» (1532) та ін. У центрі власного світогляду Н.
Макіавеллі поставив людину, яка у своїй діяльності керується приватними
інтересами, зумовленими прагненням зберегти та примножити власність. Він
писав: «Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату майна».
Людський егоїзм вимагав створення держави, яка б врегулювала поведінку
індивідів.

Н. Макіавеллі розглядав державу як певний політичний стан суспільства,
що характеризувався специфічними відносинами між володарями та
підвладними, організованою політичною владою, юстицією, законами. Він
виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія,
демократія. Кожен із цих видів був нестабільний; ідеальним є змішаний
тип влади, який урівноважував би інтереси різних соціальних груп,
багатих і бідних. Н. Макіавеллі виступав з ідеєю контролю та рівноваги:
можливість брати участь в управлінні державою надавалося одночасно
монарху, знаті та народу. «Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати
одна одну».

У праці «Володар» Н. Макіавеллі змалював образ правителя, який нехтував
законами моралі та релігії під час боротьби за владу. Головним критерієм
оцінки діяння правителя була могутність держави, задля досягнення якої
можна використовувати будь-які методи і засоби. Н. Макіавеллі дає
правителю своєрідну індульгенцію на порушення моральних заповідей.

Правитель, оточений ворогами, не може нікому довіряти і вимушений
застосовувати насильство. «Необхідно бути лисицею, щоб розгледіти
пастку, і левом, щоб знищити вовків».

Що краще для володаря, запитує Н. Макіавеллі, щоб його любили чи
боялися? Найкраще, щоб і любили, і боялися. Але оскільки цього неможливо
досягнути одночасно, то потрібно віддати перевагу страхові, бо любов
через зіпсуту природу людини є слабка і мінлива, а страх перед
покаранням завжди ефективний.

Довкола принципів Н. Макіавеллі завжди ведеться гостра полеміка, бо
немає жодного політика, якому не доводиться вибирати між етичними
принципами та практичною доцільністю. Г. Гегель запропонував розглядати
«Володаря» не як відображення принципів політики, придатних для усіх
часів і народів, а як реакцію на тогочасну ситуацію в Італії. У цьому
контексті, на думку Г. Гегеля й багатьох інших мислителів, «Володар» –
це велике творіння політичного розуму.

У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у
тому, що він:

відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

заклав основи політичної науки;

виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої
Італії;

увів у політичний лексикон поняття «держава» та «республіка» у сучасному
їх розумінні;

сформулював суперечливий, але вічний принцип «мета виправдовує засоби «.

Політичні ідеї європейського соціалізму XVI – XVII ст.ст. Англійський
державний діяч і політичний мислитель Т. Мор став всесвітньо відомим
завдяки твору «Утопія» (1516). Утопія – це неіснуючий, вигаданий автором
острів, на якому випадково опинився і прожив п’ять років моряк,
розповідь якого лягла в основу книги. В Утопії існувала лише суспільна
власність, бо вона гарантувала добробут населення і рівність усіх.
Управління здійснювалося на основі законів, передбачалася детальна
регламентація усіх сторін життєдіяльності громадян. Органами управління
Утопії були Народні збори та Сенат. З числа кандидатів, висунутих
народом, Сенат обирав правителя, посада якого була довічною (крім
випадків, якщо він виявив нахил до тиранії). Припускалося, що окремі
питання могли виноситися на обговорення усього населення острова.
Найважливіші посадові особи обиралися із числа учених. Усі громадяни
повинні працювати по шість годин щодня. Сімейне життя носило
патріархальний характер; авторитет особи визначався її віком.

Т. Мор стверджує, що поки існує приватна власність, немає жодних шансів
на оздоровлення соціального організму. «Де тільки є приватна власність,
там навряд чи можливий правильний і успішний плин державних справ».
Вихід у людства один — «абсолютне знищення приватної власності». Утопія
змогла позбавитися приватної власності; суспільству належала земля й уся
вироблена продукція. Достаток, у якому живуть утопійці, досягається
примусовою працею, скороченням потреб, ліквідацією розкоші. Т. Мор
зазначав, що в Утопії існувало рабство, джерелами якого ставали полони,
злочинці, які відбували покарання, а також люди, які були засуджені до
смерті у інших державах і викуплені у них. Рабство в Утопії не є
спадковим, і самі раби могли бути звільнені зі свого стану.

Т. Мор мав великий вплив на наступних представників соціалістичної
думки. Його утопія – це не лише форма вираження ідеалу, але й засіб
критики існуючого ладу. На відміну від нього, італійський мислитель Т.
Кампапелла відкрито не критикує соціально-економічний лад. У творі
«Місто Сонця» (1601) він висунув ідеал суспільного устрою, заснованого
на спільній праці та спільній власності. На чолі Міста Сонця стоїть
Верховний правитель, іменований Сонцем, Метафізиком. Він є главою як
світської, так і духовної влади, йому належить право прийняття
остаточного рішення з усіх питань. На посту Метафізик знаходиться доти,
доки не з’явиться людина, котра перевершує його знанням, науковими
досягненнями, здатністю керувати державою. Метафізик здійснює верховну
владу, опираючись на трьох радників: Пона (Міць), Сіна (Мудрість) та
Мора (Любов). У Місті Сонця існує ще цілий шерег посадових осіб, які
відають вузькими напрямками роботи. Ними обираються ті, «кого ще з
дитинства визначають у школах найпридатнішими, щоб посісти їх». Посадові
особи змінюються з волі народу. Не міняються тільки четверо найвищих,
якщо з власної волі вони не передадуть владу мудрішим. Регулярно у Місті
Сонця збирається Рада, на якій «присутні всі від двадцяти років і
старші, і всім пропонується поодинці висловлюватися про те, які недоліки
є в державі, які посадові особи виконують свої обов’язки добре, які —
погано…» У Місті Сонця приватна власність ліквідована, землеробство та
ремесла є справами колективної праці. Посадові особи слідкують за тим,
щоб ніхто не отримав із виробленого більше, ніж йому належить. Держава
втручається навіть у творчість поетів, вказуючи їм, у яку форму
втілювати свій талант. Кожен крок громадян Міста Сонця спрямовується і
контролюється. Неповторність кожної людини, ініціативність, наявність
власних своєрідних потреб особливої цінності не мають, бо домінують
інтереси держави.

У інших творах Т. Кампанелли («Монархія Месії», «Про царство Боже» та
ін.). підкреслюється велике значення всесвітнього єднання в одній
монархії усіх держав, що позбавило б людство від воєн, голоду, епідемій.

Теорії природного права та суспільного договору. Наприкінці XVI – в
першій половині XVII ст. ст. у політичній науці активно розвиваються
теорії природного права та суспільного договору, розробниками яких були
Г. Грацій, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк та ін.

Голландський юрист і політичний мислитель Г. Грацій є одним із
засновників вчення про природне право та родоначальником міжнародного
права. Його погляди викладені у трактаті «Про право війни і миру. Три
книги». На думку Г. Греція, люди на ранніх етапах були рівними, мали
спільну власність. Цей «природний» стан характеризувався відсутністю
держави та приватної власності. Але згодом принципи справедливості
порушилися, виникла ворожнеча, розпочалися війни. З метою подолання
ненависті, створення нормальних умов для співжиття, люди уклали
суспільний договір і створили державу. У розумінні Г. Греція, держава –
це «досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права та
загальної користі». У державі існує громадянська влада, котра є
верховною.

Г. Грацій стояв біля витоків так званого «юридичного світогляду». Він
поділив право на природне та волевстановлююче. Джерелом природного права
є людський розум, а до його вимог відноситься утримання від заволодіння
чужим майном, обов’язок дотримуватися обіцянок, відшкодування заподіяної
шкоди, притягання людей до заслуженої кари та ін.

Мислитель не віддавав переваги жодній із форм правління; при створенні
держави народ міг вибирати будь-яку, але обравши, вже не мав права її
змінити, окрім випадків крайньої небезпеки для існування самого народу.
Разом із тим, очевидним є його негативне ставлення до тиранії та надання
переваги монархії та аристократії, хоча він не заперечував й проти
демократичної форми правління. За своїм соціальним змістом держава у
трактуванні Г. Греція виступає як угода більшості проти меншості, як
союз слабких і пригноблених проти сильних і могутніх.

Новий раціоналістичний підхід до проблем суспільства і держави отримав
свій подальший розвиток у творчості видатного голландського філософа та
соціального мислителя Б. Спінози. Його політичні погляди викладені у
праці «Богословсько-політичний трактат» (1670), «Етика» (1675),
«Політичний трактат» (1677).

Б. Спіноза вважав, що люди первинне знаходилися у природному стані, де
сила та могутність окремого індивіда складали сутність його природного
права. Перехід до громадянського стану мислитель пов’язував із
укладанням суспільного договору, поділом праці, різноманітністю людських
потреб, неоднаковими здібностями.

Мислитель обґрунтував ідею про невідчужувані права особи, серед яких
право на існування та діяльність, свободу совісті та думки, свободу
слова. Держава у Б. Спінози виступає носієм природних прав усього
населення. Основними її функціями він вважав:

впорядкування релігійного життя;

забезпечення недоторканості власності;

поширення освіти;

гарантування безперешкодного ведення торгівлі;

оцінка поведінки кожного;

покарання злочинців;

вирішення конфліктів, які виникають між громадянами;

здійснення заходів, спрямованих на ведення воєн та її запобігання.

Б. Спіноза найкращою вважав республікансько-демократичну форму держави,
хоча визнавав правомірність існування й інших форм, крім необмеженої
влади однієї людини.

В цілому Б. Спіноза увійшов в історію політичної думки як критик
теологічних політико-правових ідей, як один із творців світської
доктрини держави і права.

Політична доктрина англійського філософа та політичного мислителя Т.
Гоббса викладена у працях «Філософські основи вчення про громадянина»
(1642), «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та
громадянської” (1651).

В основу теорії держави Т. Гоббс поклав уявлення про природу індивіда.
Він вважає, що спочатку усі люди були рівними, але егоїзм сприяє
виникненню у суспільстві стану «війни всіх проти всіх». Керуючись
інстинктом самозахисту і намагаючись зберегти власне життя в умовах
загальної війни, частина людей погодилася обрати правителя чи керівний
орган, який би завдяки своїй владі над людьми, поклав край загальній
війні.

«Суспільний договір» за Т. Гоббсом полягав у тому, що індивіди
передавали своє право на самоврядування одній авторитетній особі, яка б,
у свою чергу, брала на себе зобов’язання діяти в ім’я усіх. Для
укладення суспільного договору необхідна була згода більшості, а
меншість повинна була підкоритися їй. Об’єднана у такий спосіб
сукупність людей складала державу. Після укладення договору громадяни
втрачали усі свої попередні права (крім тих, які суверен вирішує їм
залишити); вони не могли змінити встановлену форму правління. Громадяни
не мали права на повстання, крім випадків самозахисту, якщо суверен не
забезпечував підданим безпечне життя. Т. Гоббс розрізняв держави, що
виникли внаслідок добровільної згоди громадян, та держави, що утворилися
за допомогою фізичної сили. Він називає три основні форми держави –
монархію, аристократію, демократію. Найкращою, на думку Т. Гоббса, є
монархія, бо вона найповніше виражає і реалізовує абсолютний характер
влади держави, у ній загальні інтереси дуже тісно співпадають із
приватними інтересами суверена.

Услід за Н. Макіавеллі та Г. Гроцієм, Т. Гоббс почав розглядати державу
не через призму теології, а виводить закони її розвитку із розуму та
досвіду.

Політичне вчення англійського філософа та політичного мислителя Дж.
Локка викладене у праці «Два трактати про правління» (1690). На думку
Дж. Локка, до виникнення держави люди перебували у природному стані, але
він не характеризується як «війна всіх проти всіх». Для природного стану
притаманна рівність, право особи розпоряджатися своєю власністю, але у
суспільстві були відсутні органи, які б об’єктивно вирішували конфлікти
між людьми, карали злочинців і це спричинило обстановку невпевненості,
напруги. Для надійного забезпечення природних прав, рівності та свободи,
захисту особи й власності люди створили державу. «Будь-яке мирне
утворення держави мало у своїй основі згоду народу», — писав Дж. Локк.

Внаслідок утворення держави індивід, на думку Дж. Локка, не втрачав усіх
своїх прав, а лише право на вироблення та реалізацію законів. Політичну
владу він визначав так: «… це право створювати закони з правом
застосовувати смертну кару і, відповідно, усіх менших покарань для
регулювання та охорони власності; це право використовувати силу
суспільства для проведення у життя законів, для захисту держави від
іноземного втручання — і все це в ім’я суспільного блага». Цілісність
держави та виконання нею своїх основних завдань, на думку Дж. Локка,
здатне забезпечити конституційне правління, при якому влада була б
обмежена законом і поділена. Перше місце відводиться законодавчій гілці
влади як верховній (але не абсолютній) у державі. Інші гілки влади
повинні підпорядковуватися законодавчій владі, але вони (особливо,
виконавча влада) мають великий вплив у державі. Вчення Дж. Локка було
класичним відображенням ідеології ранньобуржуазних революцій. Воно
ввібрало у себе досягнення передової наукової думки XVII ст. та
прогресивні досягнення політико-правового знання. Дж. Локк сформулював
політичні принципи, які лягли в основу усіх демократичних правових
держав світу. Його вважають основоположником лібералізму та сучасного
конституціоналізму.

Основні напрямки розвитку сучасної політології.

У політичному житті суспільства надзвичайно важливе місце належить
різним ідейно-політичним течіям не тільки як певному способу тлумачення
політичної реальності, а і як способу політичних дій, що спрямовані на
збереження або, навпаки, на зміну існуючої політичної реальності. Отже,
ідейно-політичні течії в суспільному житті поєднують одночасно теорію і
практику, роздуми і дії, раціональні моделі мислення та емоційні
настрої, які сприяють формуванню в людини належної орієнтації у
політичних процесах.

Сучасні ідейно-політичні течії:

Лібералізм та неолібералізм. XVII-XVIIIст.

У її створення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як Д.Локк,
Ш.Монтеск’є, І.Кант та ін. За допомогою ліберальної ідеології “тертій
стан” боровся із захисниками феодальних порядків. У XIXст. Розвиток
соціально-політичної концепції лібералізму був пов’язаний з іменами
французького мислителя Б.Констана та англійців І.Бентама та Д.Мілля.

Протягом усього ХІХ ст. ліберали виступали за такий суспільний устрій,
за якого регулювання соціальних відносин у суспільстві відбувалося б
стихійно, без втручання держави, за котрою визнавалась лише роль
“нічного сторожа”, що охороняє власність громадян і встановлює обсяги
вільної конкуренції між окремими виробниками. Такий підхід цілком
відповідав періоду класичного капіталізму.

На зміну лібералізму прийшов неолібералізм, якому були притаманні ідеї
посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення “держави
загального добробуту”. У сфері економічної політики прихильники
неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки,
рівноправності різних форм власності. Життєздатність яких мав визначити
ринок.

Консерватизм та неоконсерватизм. Кін. XVIІI поч. XІХст. – англієць
Е.Берк, француз Ж. Де Местр, німець Ф. Фон Савінь.

Консерватизм виник як реакція на Велику французьку революцію, котра
розглядалась його представниками як причина суспільного хаосу й
руйнування. За часів “класичного консерватизму” його прихильники
виступали проти ідей технократії, неподільного панування ринку, що під
такими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом.

На соціально-політичні погляди консерваторів справили значний вплив ідеї
мислителів середньовіччя – Августина і Фоми Аквінського.

Основою економічної могутності держави та її природного розвитку
консерватори вважали приватну власність.

З середини 70-х років ХХ століття несподівано для багатьох політиків,
учених (та й значної частини широкої громадськості) став набирати силу
так званий новий консерватизм. Нобелівським лауреатом з економіки у 1976
році став архітектор монетаристського, антикейнсіанського напрямку в
політекономії М.Фрідмен; у 1974 – австрійський філософ і економіст Ф.
фон Хайєк.

Лібералізм поступився місцем консерватизму в усіх сферах життя.

Сприятливим для консерваторів став і факт посилення в західних країнах
бюрократизму, котрий породжувався державою і гальмував розвиток
економіки. Неоконсерватори виступили за усунення держави від управління
економікою та соціально-політичною сферою (М.Тетчер).

Соціалізм. В кінці 40-х років ХІХ ст.

Марксистська соціально-політична думка. К.Маркс (1818-1883), Ф.Енгельс
(1820-1895). Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та
Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку
капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових та національних
відносин, створяться умови для розкріпачення людини.

Особливу роль у поширенні й розвитку марксистської соціально-політичної
течії в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. відіграв В.І.Ленін (1870-1924).
Марксизм справив могутній вплив на долю людської цивілізації в ХХ ст.,
але не всі ідеї соціально-політичної концепції марксизму витримали
перевірку часом. Історичний розвиток людства привів до таких змін та
епохальних зрушень, котрих ця теорія не передбачала. Сталися серйозні
зміни в складі суспільних сил, що виборюють соціальний прогрес, у
способах здійснення соціальних перетворень.

Соціал-демократичні концепції соціалізму. Міжнародна організація
соціал-демократії – Соціалістичний інтернаціонал об’єднує 68 партій усіх
континентів, що налічують у своїх рядах понад 17 млн. осіб.

Найбільший вплив соціал-демократичні партії мають у Західній Європі, а
також Латинській Америці, багатьох країнах Азії, Близького Сходу. Поза
сферою їхнього впливу залишились лише ісламські країни. Практична
діяльність соціал-демократичних партій розгортається на основі
соціально-політичної теорії “демократичного соціалізму”. У “Декларації
принципів Соціалістичного Інтернаціоналу”, що були схвалені ХХІ
конгресом Соцінтерну (1999р.), знайшли відображення нові підходи
соціал-демократії до сучасного світу.

Ліворадикальні концепції соціалізму. Ці концепції виражають інтереси
певних верств робітничого класу, інтелігенції, особливо молоді. Лівий
радикалізм, який донедавна був підґрунтям цих концепцій, усе більше
пориває з екстремізмом, ультралівацькою фразеологією, крайньою
еклектичністю.

Анархізм. Виник майже два століття тому. Для нього характерні два
провідні напрямки: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм.

Основні ідеї анархо-індивідуалізму були сформульовані в ХІХ ст.
французьким філософом П.Ж. Прудоном. Ці ідеї зводились до того, що нове
суспільство має базуватись на пріоритеті особистості, на егоїзмі.
Оскільки держава й особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступав
проти держави, проти будь-якої централізованої влади. Теоретики
анархо-комунізму були М.А.Бакунін та П.А.Кропоткін. Головна мета їхнього
вчення – звільнення людини від насильства. Здійснення її вони
пов’язували з відмиранням держави, побудовою бездержавного соціалізму,
за якого народ буде позбавлений примусу з боку будь-якої влади –
політичної, економічної, духовної. Відродження анархістських течій у
колишньому СРСР сталось наприкінці 80-х років. Нині вони наявні як в
Україні, так і в інших країнах СНД.

Троцькізм. Виник на початку ХХ ст. Основу ідеології і практики
троцькізму становить теорія “перманентної революції”, що заперечує
можливість перемоги соціалістичної революції і соціалізму в одній
країні, необхідність створення пролетарської партії, здатність
робітничого класу згуртувати навколо себе непролетарські верстви і
зміцнити союз із селянством.

Екологічний соціалізм. Це досить впливова соціально-політична течія. Що
сформувалась на Заході на початку 80-х років. Конкретно історичною
основою його виникнення стали негативні наслідки НТР, глобальні проблеми
сучасної екології, загроза ядерної катастрофи, екологічна криза, голод
мільйонів людей у країнах, що розвиваються, енергетична криза, масове
безробіття.

Правий та лівий екстремізм – схильність у політиці та ідеології до
крайніх поглядів та дій.

В політичному плані екстремізм намагається підірвати дійовість
суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових
методів. Ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до
ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий
радикалізм). Праві екстремісти викривають владу буржуазного суспільства
з украй консервативних позицій, тавруючи його за “занепад” мора,
наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля “масової культури”,
брак “порядку” тощо.

Найбільш послідовним правоекстремістським політичним рухом є фашизм, що
виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної
Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії. Правий
та лівий екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика,
несуть горе й страждання народам, роблять їх заручниками вузько-групових
інтересів певних політичних сил.

Політико-релігійні концепції. Клерикалізм як політичний напрямок склався
в ХІХ ст.

Серед конфесій найбільш впливовим є католицтво, що його визнають майже
600млн. осіб з усіх континентів. Понад половини з них – у країнах
Латинської Америки і США. Ідейно-політичним центром католицизму є
Ватикан.

До світових релігій, які справляють серйозний вплив на політичні процеси
й суспільне життя, належить іслам. Його послідовники – понад мільярд
мусульман – проживають у 52 країнах Азії та Африки і проголосили іслам
основою свої державності.

Висновки.

Як свідчить суспільна практика, будь-яка ідейно-політична течія
намагається справити якнайсильніший вплив на людей з метою залучення
максимальної кількості прихильників. Через це різні політичні течії
неминуче змагаються між собою, сподіваючись виштовхнути одна одну на
узбіччя суспільного життя. Але взаємовідносини різних ідейно-політичних
течій неможливо звести лише до боротьби. Між ними відбувається ніби
постійна дискусія з приводу суспільних проблем, що в ній вони взаємно
впливають одна на одну і взаємозбагачуються. Тому взаємне збагачення
різних ідейно-політичних течій можна розглядати передусім як взаємодію,
що включає в себе різні елементи і процеси.

В VI – V ст. до н.е. в античній Греції і на Стародавньому Сході вперше
була зроблена спроба створити систему політичних ідей( теорій. Політична
думка розвивалась як форма теоретичного узагальнення інтенсивного
політичного життя( що було характерним для цих суспільств. Найкращий
державний устрій – держава розуму, в якій поєднано все найкраще від
олігархії і демократії, на чолі якого стоїть еліта, аристократія,
філософи.

Духовна спадщина стародавніх цивілізацій сприяла розвитку наукової думки
протягом всієї історії людства. Абсолютне панування релігії в
середньовічному світогляді( культурі( житті відбилося й на політичних
поглядах: всі явища в сфері політики оцінювалися з позицій
християнського вчення, розвивалась ідея божественного походження
державної влади( діяльність якої повинна підкорятися реалізації волі
Бога.

Відхід від теологічної інтерпретації політики відбувається в епоху
Відродження.

Домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм. Розвиток
науково – технічного прогресу, політичні, соціально-економічні
перетворення призвели до кризи позитивізму на зміну якого прийшов
неопозитивізм, принципами якого були біхевіоризм, об‘єктивізм.

У ХХ ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і
загальнотеоретичних питань до з‘ясування відносин суспільства з
державним механізмом та дослідження громадської думки.

Розвиток політичної науки у 20-30рр. пішов кількома шляхами. В одних
державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом
ідеології та пропаганди. У інших (США) політологія перетворилась на
поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що
впливають на політичну поведінку людей.

До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (Арон,
Фрідріх та ін.) та суспільно – політичної модернізації (Алмонд, Пай)

В кінці ХХ ст. в центрі уваги учених постала проблема глобалізації.
Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв‘язків
і означає “постінтернаціоналізацію” суспільного життя. Процес
глобалізації сприяє взаємозв‘язку і взаємозалежності всіх країн і
етнонаціональних спільнот, “спресовує” світ у єдине ціле, формує так
звану “світову культуру”.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

Піча В.М., Хома Н.М. – Політологія. Навчальний посібник для студентів
вищих закладів освіти І-ІV рівнів акредитації. 2-е видання, виправлене і
доповнене”. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ – 2000”, 2001. – 344 с.

Практикум з політології/ за ред. Ф.М.Кирилюк. – К.: “Видавничий дім
“Комп’ютерпрес”, 2003 – 622 с.

“Політологія нової доби”: Посібник./ Ф.М.Кирилюк. – К.: “Видавничий
центр “Академія”, 2003, — 304 с. (Альма-матер).

“Основи політології”/ Ф.М.Кирилюк. – К.: Здоров’я, 2000. – 248 с.

“Політологія”. Підручник/ за ред. Кремень В.Г. – Харків: Друкарський
центр “Єдінорог”, 2002. – 640 с.

“Основи політології”. Навч. посібник. – Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.:
КНЕУ, 2000. – 312 с.

PAGE

PAGE 17

Похожие записи