ІСТОРИЧНЕ КОРІННЯ
УКРАЇНСЬКОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ
Україна переживає непрості часи формування громадянського суспільства.
Це зумовлює радикальні перетворення в політичній, економічній та
духовній сферах нашого життя.
Повернення України в русло загальноцивілізаційного розвитку бачиться
виключно на шляху ринку, демократії, широких особистих прав і свобод
громадян. Іншого шляху просто немає. Прийшов час рішуче і назавжди
відмовитися від утопічних міфів про світле соціалістичне майбутнє.
В цій ситуації неминуче підвищується інтерес до ідеології та цінностей
лібералізму, рівно як до діяльності ліберально-демократичних партій, що
існували в Україні. Це очевидно і цілком закономірно, адже тільки
об’єктивний аналіз минулого дає можливість певною мірою передбачити
майбутнє.
Відомо, що історично для українського народу було характерним прагнення
до індивідуальної свободи і рівноправності в громадському житті. Тому є
достатньо причин припускати, що українські національні традиції
виступали в якості однієї з умов виникнення ліберальних ідей в Україні,
бо вони відобразилися на менталітеті її народу. З другого боку,
ліберальні погляди формувалися і еволюціонували паралельно зі свідомим
лібералізмом та демократизмом, що розвивалися, на думку Михайла
Драгоманова, не стільки на історико-національному, скільки на
загальноєвропейському грунті. В Україні ці ідеї перепліталися,
змішувалися з місцевою традицією політичних вольностей і державної
автономії.
В роботах істориків 20-40-х рр. ХІХ ст. вже ясно проглядають
загальноліберальні ідеї, котрі розповсюджувалися на Україну з Заходу.
Свідченням цього виступають “роздуми” А.Мартоса, що містять
висловлювання про політичні свободи, республіку та конституцію.
Історична традиція, підігріта патріотичними почуттями і овіяна
ліберально-демократичними ідеями свого часу, сприяли українському
національному відродженню.
Національно та ліберально налаштована українська інтелігенція виступила
з критикою офіційної російської імперської ідеології, за політичні та
національні права народу. Вона обгрунтовувала необхідність реформ шляхом
мирного вирішення всіх громадянських конфліктів. Біля витоків формування
ліберально-демократичних поглядів стояли такі письменники та громадські
діячі як Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, І.Срезневський,
М.Максимович, Д.Духнович, на погляди яких значною мірою вплинули ідеї
Шеллінга про те, що свою історичну місію може виконати лише той народ,
котрий вніс в історію найкращу ідею, яка відображує його досягнення.
Тому головні зусилля вони приділяли вивченню та пропаганді історії
України, її мови, літератури та перспектив суспільного розвитку і
готували громадськість до їх правильного сприйняття.
закономірна та соціально-психологічно виправдана. Ліберальна ідеологія,
орієнтована на шлях поступових реформ, повністю підтвердила свою
життєвість. Побудоване на її основі капіталістичне суспільство
продемонструвало свою силу і здатність до оновлення та вдосконалення.
Історичний досвід свідчить, що лібералізм забезпечує необхідний баланс
влади та громадського контролю над нею. І, навпаки, комуністична
ідеологія не зуміла вірно вирішити питання про співвідношення прав
окремого громадянина, суспільства і держави, про допустимі межі
державного втручання в приватне життя і необхідне узгодження
індивідуального інтересу з громадським, на основі якого єдино можливий
поступ суспільства і забезпечення політичних свобод особистості.
Практика комуністичної доктрини в Україні показала, що відсутність
свободи і зниження індивідуального інтересу призводять до економічної,
політичної і соціальної кризи.
Криза в усіх колишніх соціалістичних країнах – це природній фінал
реалізації утопії. Історія не терпить насильства і жорстоко мститься за
намагання штучно прискорити її розвиток. До речі, академік В.Вернадський
завжди бачив в соціалізмі насильство над людською особистістю і вважав,
що в ньому немає і не може бути поваги до людини.
Приреченість ідеології і практики побудови соціалізму є доконаним
фактом. Таким є підсумок довгого протистояння двох ідеологій і двох
підходів до розвитку суспільства, яке розпочалося ще у 40-х рр. минулого
сторіччя. Комунізм програв ХХ століття лібералізму, а соціалізм –
капіталізму. Такою є реальність.
Але повернімось до еволюції ліберально-демократичних ідей. Просвітницька
діяльність ліберально налаштованої інтелігенції привела до створення у
січні 1846 р. Кирило-Мефодіївського товариства. На прикладі діяльності
цієї організації можна прослідкувати весь розвиток
ліберально-демократичних ідей в Україні.
Кирило-Мефодіївське товариство – перша українська політична організація,
в якій значну роль грала ліберальна інтелігенція. Серед них були:
історик М.Костомаров, письменник П.Куліш, викладач В.Білозерський,
О.Маркович, Д. Пильчиков і Тарас Шевченко. Програма товариства була
викладена Костомаровим у відомій “Книзі битія українського народу”. Цей
твір пронизаний ідеями свободи, християнства, українського визволення та
слов’янського братства. Ідеалом кирило-мефодіївців було створення
української держави як демократичної республіки, виключення будь-яких
обмежень свободи слова, організацій, віросповідання. Найважливішим
напрямком роботи вони вважали розповсюдження освіти серед народу,
досягнення соціальної гармонії (“примирення панів і селян”).
Лібералізм поглядів кирило-мефодіївців, особливо Миколи Костомарова,
яскраво проявляється в пріоритетному ставленні до людини та її інтересів
у порівнянні з інтересами держави, вимогах децентралізації держави,
захисті прав і свобод українського народу, збереженні та розвитку його
культури.
оформлення у вигляді громад. Основними напрямами їхньої діяльності стала
організація гуртків просвіти, вивчення та популяризація історії,
етнографії, фольклора українського народу, видання та розповсюдження
літератури. Членами громад були в основному ліберально налаштовані
інтелігенти. Погляди громадівців знайшли відображення в першому
українському суспільно-політичному журналі “Основа” (Білозерський,
Костомаров, Куліш, Антонович). Але в 1863 р., після валуєвського указу,
громади в Україні було закрито, а їхня просвітницька діяльність
заборонена. В українському ліберальному русі настав період спаду.
З початку 70-х років проф. Володимир Антонович створює нелегальну “Стару
громаду”, в яку ввійшли Драгоманов, Житецький, Чубинський, Михальчук,
Лисенко, Русов, Старицький, Нечуй-Левицький – ціла плеяда видатних
діячів української культури. Київська громада придбала газету “Київський
телеграф”, яка стала органом української думки, а також створила наукове
товариство під назвою “Південно-Західна філія російського географічного
това-риства”. Діяльність цих інституцій було припинено емським указом
1876 р., який заборонив друкування книг та постановку театральних п’єс
українською мовою. Як писав В.Вернадський, “період інтенсивної боротьби
з українським рухом тривав, з деякими коливаннями і перервами, більше 50
років…”
Варто відзначити, що саме в цей час на українських землях, що
знаходилися у складі Австро-Угорщини, в Бесарабії та на Буковині,
представництво місцевої Національно-ліберальної партії (НЛП) очолив
видатний науковий та громадський діяч К. Томащук. Завдяки його зусиллям
та неодноразовим депутатським запи-там до Віденського парламенту вдалося
вирішити питання про відкриття університету в Чернівцях. Згодом Томащука
оберуть першим ректором цього, відомого не лише на Буковині, але й в
усій Європі, наукового центру.
На Галичині ліберальний рух політично оформився в 1889 р. як
Національно-Демократична партія, що пізніше, у 1925-1939 рр.,
реформувалася у Націонал-Демократичний Альянс. (Після радянської
окупації Західної України НДА був розпущений).
Однак ліберальна українська думка продовжувала розвиватися і в
Російській імперії. Непересічним представником ліберального руху був
Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Він вважав, що завдання кожної
людини, як і народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації
разом з цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності
пов’язати український національний рух та його програму з європейськими
ліберально-демократичними концепціями. Але пізнання себе вимагає високої
національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки
низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до
прагнення відродити свободу. Він писав, що українці багато втратили, бо
коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не
вдалося. Лібералізм Драгоманова визначається як доктрина, від-повідно до
якої людська індивідуальність є вищою цінністю. Політично це виражається
перш за все у розширенні та зміцненні індивідуальних прав. Драгоманов
вірить, що історія свободи є історією обмеження державної влади.
Недоторканність особистої сфери важливіша за участь у створенні,
формуванні колективної політичної волі, а індивід з його волею є основою
всіх можливих соціальних порядків.
У листі до Івана Франка Драгоманов зазначав: “Принципи сучасної
всесвітньої цивілізації найбільш відповідні поступові: лібералізм в його
найпослідовнішій формі, федералізм – в справах державних, демократизм –
в справах соціальних з найтвердішою гарантією – асоціацією в справах
економічних, раціоналізм – в справах письменництва, наукових.”
Згодом ліберальні ідеї М.Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван
Франко, Богдан Кістяківський.
В середині 90-х років ХІХ ст. ці ідеї в Україні отримали подальше
розповсюдження. В ліберально-демократичному таборі визріває думка про
необхідність об’єднання своєї діяльності, створення єдиної організації.
У вересні 1897 р. зусиллями Бориса Антоновича і Олександра Кониського у
Києві створюється Всеукраїнська організація громад. Туди входили земські
діячі, промисловці, представники творчої інтелігенції. Це стало початком
переходу українського ліберального руху від переважно просвітницької до
політичної діяльності.
У 1903 р. на з’їзді Всеукраїнської беспартійної організації було
прийняте рішення про її перетворення на партію ліберального напряму і
розпочато розробку партійної програми. Проведення цієї роботи було
доручено обраній раді у складі Б.Грінченка, С.Єфремова, М.Левицького,
І.Чехівського, Є.Чекаленка. А на з’їзді 1904 року було офіційно
проголошено про створення Української демократичної партії (УДП) і
прийнято її програму, яка містила основні вимоги лібералізму у сфері
прав людини і відстоювала засади конституціоналізму. Але через рік в УДП
виник розкол і утворилася ще одна партія ліберального напрямку, з майже
ідентичною програмою, але більш радикальна в національному питанні –
Українська радикальна партія. Таке становище і тоді, як і тепер,
сприймалося негативно. Отже, восени 1905 р. обидві близькі партіїї
злилися в одну – Українську демократично-радикальну (УДРП), на чолі з
тими ж особами (Грінченком, Єфремовим, Матушевським, Левицьким,
Чекаленком) і з програмою, що нагадувала кадетську, тільки на засадах
державної автономії.
Представники українських лібералів, членів УРДП, а також проведених за
списками кадетської партії, виступали в І і ІІ Державних думах,
послідовно захищаючи національні права. В І Державній думі була створена
Українська парламентська громада, що налічувала 45 депутатів на чолі з
адвокатом з Чернігова І. Шрагом. Головним друкованим органом ліберально
налаштованої інтелігенції та парламентарів був “Український вісник” (під
редакцією М.Славинського). В цьому виданні працював молодий Симон
Петлюра, пізніше ставши його редактором.
Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії,
пов’язаної з виходом відомого збірника “Вехи”. Серед помітних
українських громадських діячів – теоретиків лібералізму ключове місце
посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського
університету Олександра Кістяківського – активного діяча “Старої
громади” та журналу “Основи”.
Б.Кістяківський, відчуваючи помітний вплив ідей Драгоманова, значну
частину своєї наукової діяльності присвятив редагуванню його
багатотомної праці “Політичні твори”. У творчості Кістяківського,
першого українського фахівця у галузі філософії права, тривалий час
визначальною була проблема співвідношення соціальної та ліберальної
ідей. 1902 року він друкує статтю “Російська соціологічна школа та
категорія можливості”, яка ознаменувала його рішучий перехід на позиції
лібералізму. Про неохідність по-єднання соціальної ідеї з ліберальною
йдеться в роботі “Держава правова та соціалістична” (1906), де право
розглядається в контексті соціальних наук і обгрунтовується розуміння
філо-софських засад правової держави.
Своє тлумачення ліберальної концепції пропонували також Максим
Славинський та Михайло Туган-Барановський.
вирізнялась від різного виду соціалістичних підходів. “Сучасне людство,
– писав він, – не може обійтися без цього стимулу господарської
енергії… Тому припинення дії приватно-господарської системи було б
рівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепадові”.
М.Туган-Барановський спробував проаналізувати проблему вагомості ролі
особистості в політекономічному контексті. “Правда, – говорить він, – що
інтереси різних суспільних класів різні, і, стоячи на точці зору кожного
з цих суспільних інтересів, доводиться висувати на перший план різні
завдання теоретичного дослідження. Але є можливість піднестися над цією
відмінністю інтересів, знайти таку точку зору, з якої практичні висновки
науки повинні бути обов’язкові для всіх суспільних груп, незалежно від
їх приватних інтересів”. Таким визначальним принципом учений вважав
людську особистість. “Центральною ідеєю сучасної свідомості, –
стверджував він, – є сформульована Кантом ідея верховної цінності і, як
висновок звідси, рівноцінності людської особистості. Усяка особистість є
верховна мета у собі, через що всі люди рівні, як носії святині людської
особистості. Це і визначає верховний практичний інтерес, з точки зору
якого може бути побудована єдина політична економія: інтерес не
робітника, капіталіста або землевласника, а людини взагалі, незалежно
від приналежності її до того чи іншого класу”.
Після революції 1905-1907 рр. частина ліберальних діячів відійшла від
політичної активності і УДРП фактично саморозпустилася. Більшість її
колишніх членів увійшли до непартійної організації, заснованої на
засадах конституціоналізму і парламентаризму – Товариства українських
поступовців (ТУП), головою якої на з’їзді у березні 1917 р. був обраний
Михайло Грушевський. Пізніше ТУП реформувалося у партію
соціалістів-федералістів, що зіграла помітну роль в українській
національній революції. Правда, соціалістичних елементів в її програмі
не було, але назва стала даниною часу, даниною захопленню соціальними
теоріями, які не обійшли й українських лібералів.
Серед ідеологів українського ліберально-демократичного руху вирізняється
видатна постать першого президента УНР Михайла Сергійовича Грушевського
(1866-1934). Особиста воля та особиста відповідальність були для нього
основою будь-якої суспільної діяльності. Високі моральні вимоги і
почуття обов’язку не можуть бути нав’язані людині ззовні ані класом, ані
нацією. Працювати задля громадського блага, чи ні – кожен вирішує сам.
“Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою, як і
царство Боже, обіцяне колись вірним християнам”, – писав Грушевський.
Він вважав український народ невід’ємною частиною “європейського кругу
не силою тільки історичних зв’язків, які протягом століть зв’язали
українське життя з західним, а й самим складом народного характеру”. Ці
прикмети “європейського організованого індивіда” Грушевський
протиставляв антиліберальним соціальним та національним рисам, що
нав’язувалися Україні як російськими самодержавними, так і
більшовицькими впливами, а саме: “брак власної людської гідності і
непошанування гідності іншої людини; брак смаку до вигідного, доброго,
урегульованого життя для себе і непошанування чужих інтересів і потреб в
такім житті та чужих здобутків на сім полі; нахил до руйнівництва
соціального та культурного і величання своєю некультурністю й
неорганізованістю супроти сих вартостей”. Головну мету матеріального та
“морально-соціального” розвитку української держави Грушевський вбачав в
“організованому добробуті” її народу.
Щодо ставлення до самого інституту держави, то М. Грушевський вважав, що
“українська демократія повинна докласти всі зусилля до того, аби мати
таку державу, яку їй треба й якої вона хоче”. А це свідоме відкидання
поліційно-бюрократичного устрою й опертя на широке самоврядування, коли
адміністрації залишаються тільки функції загального контролю і
координування. Відокремлення церкви від держави. Підпоряд-кування
загальноосвітніх шкіл почасти органам самоврядування, почасти
національним органам, обраним національними союзами, з найменшим впливом
урядового центру. Відмежування армії від політики. Розмірковуючи про
нову Україну, Грушевський писав: “Держава наша зрікається тих формальних
засобів, тих каналів, котрими інші державні організації проводять і
закріплюють у верствах громадянства ідеї державності, послуху,
обов’язковості і пієтизму для неї, роблять їх провідним мотивом
діяльності громадянина”. Як приклад він наводив американську державу і
вважав, що українська демократія має йти тим же шляхом невтручання
державних установ у громадське та приватне життя, при цьому високо
цінуючи державний патріотизм американців.
Підводячи певний підсумок наших історичних досліджень, можна виділити
деякі основні ліберальні принципи, на яких здебільшого грунтується
українська ліберальна традиція.
Пріоритет прав особи. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманов
у своєму конституційному проекті під назвою “Вільна спілка”. На перше
місце ставиться ідея формування держави на засадах політичної свободи,
витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина,
недоторканність особи, життя, приватного листування, національності
(мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору
житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та
спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських
правах та обов’язках не може бути скасована жодним законодавчим актом.
Концептуальна домінанта такого співвідношення громадянин – суспільство –
держава, постійно присутня у всіх політологічних працях Драгоманова. Не
випадково для обгрунтування цього принципу він активно залучає досвід
демократичних країн (зокрема, праця “Швейцарська спілка”).
Пріоритет права. Цей принцип особливо обстоює Богдан Кістяківський,
зокрема, у статті “На захист права”, розміщеній у збірнику “Вехи”. Він
вважає, що рівність громадян у правах та пріоритет прав особи є
передумовою міцного правопорядку. “Правова особистість”, на його думку,
є ідеальною формулою особистості: з одного боку – це особа,
дисциплінована правом та стійким правопорядком, з другого – особа,
наділена всіма правами, якими вона вільно користується. “Головний і
найсуттєвіший зміст права складає свобода, – пише Кістяківський, –
щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним
середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива
лише за наявності свободи зовнішньої: остання є найкраща школа для
першої.” Державна влада із влади сили має стати владою закону – у цьому
сенсі важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд. Ці
ідеї Б.Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової
держави. У праці “Соціальні науки і право” він пише, що правовий устрій
– це складний апарат, у якому частина сил діє механічно. Проте для
приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна
безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має
постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна і важлива
проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження
прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно:
аргументовано доводиться небез-печність таких дій.
Самоврядування. Самоврядування – основа демократичного суспільства. Саме
тому інститут самоврядування – це не лише форма децентралізації держави,
а й механізм суспільно-політичного ладу. Цих засад притримується М.
Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та
громада. Організація влади будується за принципом “знизу догори”, де всі
інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин – громада – волость
– повіт – область – держава (лише державні органи не є самоврядними),
тобто у схемі організації місцевого само-врядування закладена так звана
громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії
місцевого самоврядування.
Національна ідея. Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про
українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про
націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно
шукати чогось іншого – загальнолюдського, що було б вище над усіма
національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея
“космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а
лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і
Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції
організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист
Вернадського до Кримського на його 70-річчя: “Моя наукова робота для
мене, а власне і для Вас, … стоїть на першому місці, але культура
українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією
мовою в критичний момент історії нас об’єднала”.
Особливе місце в ідеях український лібералів посідає питання моральності
і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема, Драгоманов зробив
значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його
знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою
руху значної частини української інтелігенції.
Звертаючись до історії лібералізму, можна зробити висновок, що ця
філософська теорія, як і політична практика, своєю головною метою
ставить розвиток особистості, здійснення природніх прав людини на життя,
свободу, власність, рівність можливостей. Саме в ліберальному русі
народилися ідеї конституціоналізму, самоврядування, просвітництва і
розроблялися теоретичні основи для створення інститутів правової держави
і громадянського суспільства. Грунтовною ознакою ліберальної філософії є
міра, що утримує вільний дух людини в суспільних рамках і культурних
формах, що розкривають самоцінність і значимість політичної та правової
сфер громадського життя, різноманітних політичних і громадянських прав.
Лібералізм, безумовно, виходить з людського виміру політики.
Ми дали лише побіжний огляд історії української ліберальної думки.
Безперечно, ця тема заслуговує на грунтовні наукові праці, які
охоплювали б нашу історію від доби Київської Руси і до наших часів.
Ліберальна традиція ніколи не переривалася в Україні, і має тут глибоке
коріння як у народній ментальності, так і у філософській та політичній
думці.
Спираючись на багатий досвід світового та українського лібералізму,
сучасний ліберальний політик в Україні має широке поле діяльності і
серйозну перспективу. Минає час, і масова свідомість українського народу
зазнає кардинальних змін. Поступово відходить у минуле прищеплена
сімдесятилітнім комуністичним пануванням психологія державного
патерналізму та зрівнялівки, і на перший план виступають одвічно
притаманні світоглядові української людини традиційні цінності – труд,
правда й воля.
Література:
Грушевський М. “На порозі нової України”.- К.,1991.
Дорошенко Д. “Спогади про давнє минуле”. – Вінніпег,1948.
Драгоманов М. Вибране.- К.,1991.
Кистяковский Б. “Вехи”. В защиту права., 1909.
В роботі також використані матеріали, в різний час надруковані у
виданнях Ліберальної партії України:
Лекции из истории и практики либерализма. –Д.,1993
“Українська державність у ХХ столітті” (Історико-політологічний
аналіз).– К., 1996
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
