Реферат на тему:
“Ідея народного суверенітету
у політичному вченні Ж.-Ж.Руссо”
ПЛАН
Вступ
1. Головні засади формування концепції про народний суверенітет
2. Основні положення ідеї народного суверенітету
Список використаної літератури
Вступ
Жан-Жак Руссо (1712-1778) – французький мислитель і письменник, ідеолог
дореволюційної дрібної буржуазії. Руссо чи не єдиний із просвітителів,
хто не апелював до розуму. Вище розуму, росту наукових знань і наукового
прогресу, що їх Просвітництво мало за єдину надію цивілізації, він
цінував почуття, добру волю, пошану, будучи переконаним, що найціннішим
у житті є прості емоції, що не відрізняють індивідів одне від одного і
найбільш виразно, в чистому вигляді зустрічаються у неосвічених людей.
Переконання мислителя зумовили специфіку його державно-правових
поглядів, які він найбільш повно висвітлив у працях «Про суспільний
договір» та «Міркування про причини і підстави нерівності».
Основою політико-правової концепції Руссо була ідея народного
суверенітету.
1. Головні засади формування концепції про народний суверенітет
Перший начерк політичної концепції Руссо знаходимо в дисертації про
вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою
є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це
природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є
наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом
справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.
Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство.
Останнє спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами,
науки — неробством. Тобто, за Руссо, просвітництво є похідним чинником,
як і занепад моралі.
Розкіш, занепад моралі, рабство є карою за зверхність, намагання вийти
зі стану щасливого невідання, в якому людина перебуває завдяки
передвічній мудрості.
Висновок про нерівність між людьми як головний чинник зла Руссо
повторював неодноразово. Проте він не спромігся розмежувати залежність
просвітництва й занепаду моралі, двох наслідків процесу диференціації
суспільства, від залежності, де просвітництво було б причиною, а занепад
— наслідком.
Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо зауважив, що пута рабства
виникають виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх
об’єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй
такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.
Як уже згадувалося, Руссо шукав причини нерівності в розкошах і
неробстві. З часом він почав шукати їх у факті об’єднання людей в
організоване суспільство.
Організованість суспільства — основна причина нерівності. Та перша
людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і
знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була
засновником громадянського суспільства.
Свобода і рівність є “природним станом” людини, тому вони виглядають як
його “природне право”. Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає
у визнанні тільки цього природного права, у складанні будь-яких інших
історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у
допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на
спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.
Це і є суспільна угода — єдина санкція всіх громадянських установ і
установлень.
Люди догромадянського суспільства були рівними за майновим станом,
політичного життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної
приватної власності та жили незалежно один від одного (або зовсім
незалежно й розрізнено, або ж об’єднуючись в орди — “вільні спілки” без
взаємних зобов’язань). Люди були немов “звірі” в “доморальному стані”.
Вони мали тільки природні (істинні) потреби.
Взагалі людині притаманне бажання вважати своїм те, що знаходиться під
її владою; навіть у первісних людей існувала не закріплена, а тим більше
насильством, приватна власність.
На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження
змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити
знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та
змушувати працювати на себе інших. Зв’язки між людьми стали тіснішими,
вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.
Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського
суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що
виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність
інтересів, антагонізм між людьми.
Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на
потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну
владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від
управління “спокою й зручностей”.
Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої
було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому
належить.
2. Основні положення ідеї народного суверенітету
Жан-Жак Руссо (Rousseau), 1712–1778, — один з найбільш яскравих
представників Просвітництва у Франції. Його головні політико-правові
праці: “Роздуми про походження і причини нерівності між людьми” (1754) і
“Про суспільний договір, або принципи політичного права” (1762).
Основою політико-правової концепції Руссо була ідея народного
суверенітету. Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про
наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. На
відміну від Гобса, він вважає цей період “золотим віком”. Цей період
характеризується станом свободи і рівності всіх. Появу суспільної
нерівності Руссо пов’язує з виникненням приватної власності, перш за все
на землю. Люди, поступаючись своєю природною свободою, отримують свободу
громадянську і, уклавши суспільний договір, створюють державу і право. У
концепції Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності
правителя і того, ким правлять.
Свобода, як і рівність, є найвище благо людей, підкреслював мислитель.
Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету,
суть якої полягає у тому, що, укладаючи такий суспільний договір, всі
його учасники отримують рівні права.
Для цього необхідно, щоб кожен індивід відмовився від прав, що належали
йому раніше, зокрема права на захист своєї особи і свого майна, і
замість цих прав, базованих на силі, отримав громадянські права і
свободи, включаючи і право власності. Після укладення такого договору
особа та її майно поступають під захист спільноти. Індивідуальні права,
таким чином, набувають юридичного характеру, оскільки вони
забезпечуються взаємною згодою і сукупною силою всіх громадян. В
результаті суспільного договору, утворюється асоціація рівних і вільних
індивідів, або республіка. Як і Монтеск’є, він заперечує договір, як
угоду між правителями і тими, ким правлять. В його концепції договір —
це угода між рівними суб’єктами.
Підпорядковуючи себе спільноті, індивід не підпорядковує себе нікому
конкретно і залишається таким же вільним, як і був раніше. Свобода і
рівність учасників договору забезпечують об’єднання народу в єдине ціле
— колективну особу, інтереси якої не можуть суперечити інтересам окремої
особи. Власне, в цьому суть ідеї Руссо про народний суверенітет, тобто
приналежність суверенітету народові, як базовий принцип
республіканського ладу. Суверенітет народу проявляється у здійснюваній
ним законодавчій владі, оскільки політична свобода можлива тільки у
такій державі, де законодавцем виступає народ.
Свобода, згідно з Руссо, полягає у тому, щоб громадяни знаходилися під
захистом законів і самі їх приймали. А, даючи визначення закону, він
підкреслював: “Будь-який закон, якщо народ не затвердив його
безпосередньо сам, недійсний; це взагалі не закон”. Участь всіх громадян
у законодавчій владі виключає, на думку Руссо, прийняття рішень, які б
спричинили шкоду окремому індивіду. При народному суверенітеті,
відповідно, відпадає необхідність у тому, щоб верховна влада була
обмежена природними правами індивіда. Її межами служить загальна згода
громадян. Загальне благо, як мета держави, за переконанням Руссо, може
бути виявлене тільки більшістю голосів. Характеризуючи народний
суверенітет, Руссо виділяє дві його важливі ознаки — він невідчужуваний
і неподільний.
Власне, політико-правова доктрина Руссо, у значній мірі, лягла в основу
державно-правової практики періоду Великої французької революції, зі
всіма її позитивними і негативними рисами. Визначальним був вплив Руссо
на формування ряду нових політико-правових доктрин вже у пізніші часи.
Зокрема, на формуваня такої течії, як радикалізм.
З виникненням держави людство вступило у фазу громадянського стану, який
Ж.-Ж. Руссо характеризує як добу несправедливості та гноблення, визнаючи
водночас неминучий прогрес науки й техніки, що міг би, на його погляд,
поліпшити життя людей, за умови відсутності соціальної несправедливості.
Тому як ідеал майбутнього Руссо, на противагу хибному, на його погляд,
шляху розвитку людства пропонує утопію відновлення природного стану, але
за умови збереження усіх позитивних досягнень суспільства. Таке
суспільство мислитель уявляв як організоване співжиття (асоціація)
незалежних, вільних (люди народжуються вільними і незалежними) рівних
людей (на думку Руссо без рівності не існує й незалежності), які мають
спільну волю, що реалізується як народний суверенітет (верховна влада
належить народу, як корпоративному органу, – учасникові суспільного
договору). Народ у Руссо -це всі вільні громадяни республіки, незалежно
від соціального та етнічного походження – вся доросла чоловіча частина
населення, а не тільки низи суспільства («бідні», «третій стан»,
«трудящі»), як це стали трактувати згодом радикальні прибічники його
концепції народного суверенітету, якобінці та марксисти.
На думку Руссо, суверенітет народу виявляється у здійсненні ним
законодавчої влади. Уряд не мав жодних прав, маючи статус виконавчого
комітету і уповноважувався сувереном втілювати в життя закони та
підтримувати належний правопорядок. У разі невиконання делегованих
повноважень уряд волею народу заміщувався.
Таким чином, Руссо виключав будь-яку форму представницького урядування
(законодавчий орган у формі народного представництва). Згідно із його
вченням невід’ємний суверенітет народу заперечує будь-яке
представництво. Законодавча влада як, власне, суверенна державна влада,
може і повинна здійснюватися самим народом-сувереном безпосередньо.
Залежно від того, кому народ доручає виконавчі функції в державі, Руссо
розрізняє такі форми правління як демократія, аристократія і монархія.
На його думку, демократична форма правління найбільш прийнятна для
невеликих держав, аристократична -для середніх, монархічна – для
великих. Незалежно від форми правління Руссо називає державу
республікою, в якій управління здійснюється через основний політичний
закон (Руссо розглядав його, як необхідний атрибут громадянської
асоціації), який у системі звичаїв, громадянських і кримінальних законів
посідає провідне місце, оскільки регулює життя усієї асоціації.
Отже, єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де
сувереном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси й
ознаки народного суверенітету: неподільність і невідчужуваність,
наголошуючи, що будь-який акт суверенітету накладає однакові права і
обов’язки на всіх громадян. Відчуження суверенітету народу на користь
окремих осіб або керівних органів, так і його розподіл між окремими
частинами народу, згідно із поглядами Руссо, означало б заперечення
суверенітету, як загальної волі народу.
Розробляючи правову концепцію, Руссо послідовно проводив ідею свободи.
Свободу мислитель розглядає як природну сутність людини (завдячуючи
свободі людина відрізняється від тварин, бо природна свобода полягає в
незалежності). Від природи людина добра, не має власності, ні від кого,
і ні від чого не залежить, а отже є вільною. Ідеалізуючи в такий спосіб
первісні (родоплемінні) відносини, Руссо наголошує, що в такому
суспільстві панувало право рівності вільних, незалежних індивідів –
природне право, яке передує державі. Власне ж суперечка між правом
рівності і правом приватної власності руйнує природний стан і
започатковує стан громадянського суспільства і держави.
Встановлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим
привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових
поневолень.
Так утвердилася “химерна рівність прав”, а насправді — деспотизм і
сваволя, тобто стан політичного відчуження.
Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства,
було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого
фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.
У державі воля громадян з’єдналася не механічно й арифметично, а
інтегрально. Це не було “волею всіх”, це було “загальною волею”, яка
відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об’єднують.
Ця загальна воля — “завжди стала, незмінна й чиста”. Вона є неподільним
і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук
свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов’язаний
виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то
заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.
Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демократії,
аристократії, монархії. За Руссо, “нормальним” політичним устроєм може
бути лише республіка, але цим терміном він визначав “будь-яку державу,
що управляється законами, хоч би якою була форма правління”.
У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше —
демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, “виборна
демократія”, тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб,
суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто
передача виконавчої влади до рук однієї особи.
Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі
майбутнього, в конституції якої “природні відносини та закони завжди
збігаються в усіх пунктах”. Таким є імператив свободи. Той, хто тільки
знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє
віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно
— внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою
совістю.
Отже, совість у Руссо виступає синтезом внутрішнього почуття й розуму.
Саме на совісті засноване розумне природне право — світ моральної
достовірності. Людина вперше за всю історію на цьому етапі може
реалізувати свою потенцію свободи.
Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пануватимуть
“громадянська свобода” та “право приватної власності”. Свобода є
“покірністю перед законом, встановленим самому собі”, це — особистий
параметр.
“Свобода не може існувати без рівності” — це суспільний вимір. Руссо
вважав, що слід зрівняти майно громадян, “наблизити крайні ступені”, щоб
не було ні багатих, ні бідних.
Висновок
Основою політико-правової концепції Руссо була ідея народного
суверенітету. Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про
наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. На
відміну від Гобса, він вважає цей період “золотим віком”. Цей період
характеризується станом свободи і рівності всіх. Появу суспільної
нерівності Руссо пов’язує з виникненням приватної власності, перш за все
на землю. Люди, поступаючись своєю природною свободою, отримують свободу
громадянську і, уклавши суспільний договір, створюють державу і право. У
концепції Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності
правителя і того, ким правлять.
Свобода, як і рівність, є найвище благо людей, підкреслював мислитель.
Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету,
суть якої полягає у тому, що, укладаючи такий суспільний договір, всі
його учасники отримують рівні права. Для цього необхідно, щоб кожен
індивід відмовився від прав, що належали йому раніше, зокрема права на
захист своєї особи і свого майна, і замість цих прав, базованих на силі,
отримав громадянські права і свободи, включаючи і право власності. Після
укладення такого договору особа та її майно поступають під захист
спільноти. Індивідуальні права, таким чином, набувають юридичного
характеру, оскільки вони забезпечуються взаємною згодою і сукупною силою
всіх громадян. В результаті суспільного договору, утворюється асоціація
рівних і вільних індивідів, або республіка. Як і Монтеск’є, він
заперечує договір, як угоду між правителями і тими, ким правлять.
В його концепції договір — це угода між рівними суб’єктами.
Підпорядковуючи себе спільноті, індивід не підпорядковує себе нікому
конкретно і залишається таким же вільним, як і був раніше. Свобода і
рівність учасників договору забезпечують об’єднання народу в єдине ціле
— колективну особу, інтереси якої не можуть суперечити інтересам окремої
особи. Власне, в цьому суть ідеї Руссо про народний суверенітет, тобто
приналежність суверенітету народові, як базовий принцип
республіканського ладу. Суверенітет народу проявляється у здійснюваній
ним законодавчій владі, оскільки політична свобода можлива тільки у
такій державі, де законодавцем виступає народ. Свобода, згідно з Руссо,
полягає у тому, щоб громадяни знаходилися під захистом законів і самі їх
приймали. А, даючи визначення закону, він підкреслював: “Будь-який
закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний; це
взагалі не закон”.
Участь всіх громадян у законодавчій владі виключає, на думку Руссо,
прийняття рішень, які б спричинили шкоду окремому індивіду. При
народному суверенітеті, відповідно, відпадає необхідність у тому, щоб
верховна влада була обмежена природними правами індивіда. Її межами
служить загальна згода громадян. Загальне благо, як мета держави, за
переконанням Руссо, може бути виявлене тільки більшістю голосів.
Характеризуючи народний суверенітет, Руссо виділяє дві його важливі
ознаки — він невідчужуваний і неподільний.
Список використаної літератури
Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.
Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.
Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.
Муляр B.I. Політологія. Курс лекцій. – Житомир, 1999.
Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Конспект лекцій. -К., 1999.
Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник для студентів
вищих навчальних закладів освіти I-IV рівнів акредитації, 2-е видання,
виправлене і доповнене. – К., Львів, 2001.
Рябов С.Г., Томенко M.B. Основи теорії політики. – К., 1996.
Себайн Дж., Торсон Т. Історія політичної думки. – К., 1996.
Хома H.M. Історія держави і права зарубіжних країн. Конспект лекцій. –
Львів, 2001.
PAGE
PAGE 13
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
