.

Етноси і нації в системі інших спільнот. Класи, етноси і нацї (пошукова робоат)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
474 3570
Скачать документ

Пошукова робота

Етноси і нації в системі інших спільнот. Класи, етноси і нацї

Як відомо, кожне суспільство і людство в цілому поділені по вертикалі
на класи і соціальні групи, або, за західною термінологією, на страти та
по горизонталі – водночас на етноси і нації.

Одним з перших звернув увагу на класовий і національний розподіл
Ф.Енгельс. Однак, і він сам, і його соратник К.Маркс та особливо їх
послідовники майже повністю проігнорували цей фак-р. Вони зосередили
свою увагу виключно на класах, розробивши свою відому теорію класів та
класової боротьби. У колишньому СРСР та країнах соціалістичного табору
цю теорію було не лише абсолютизовано і догматизовано, а й втілено в
життя, тобто перетворено на класократичну парадигму, що призвело до
жахливих трагічних наслідків.

Захід не сприйняв марксової теорії класів та класової боротьби. Замість
неї там поширилась т.зв. “теорія стратифікації”. Проте у ба- і гатьох
західних країнах було зроблено чимало для вирішення соціаль- J них
проблем та запобігання ескалації соціальних конфліктів. На Заході, писав
видатний американський вчений Френсіс Фукуяма, “класова про- блсма була
досить успішно вирішена”, а Америка “стала тим безкласо- j вим
суспільством, яким колись марив Маркс”.

Однак, у деяких країнах Заходу, не говорячи вже про решту світу і
особливо посттоталітарні країни, класові проблеми хоч і втрачають свою
гостроту, але все ще мають місце. “Класова боротьба, – свідчить відомий
англійський політолог Ральф Мілібенд, – все ще лишається центральним
фактом життя розвинутих капіталістичних суспільств”‘. Такої ж думки і
шотландський політолог Джек Бренд, який на підставі соціологічних
досліджень довів, що у Шотландії “класові конфлікти є більш реальними й
серйозними, ніж етнічні”. Слушними слід визнати і твердження
Г.Сетон-Уотсона про те, що “несправедливості й конфлікти між класами та
між націями лишаються гіркими реаліями”.

Отже, поділ суспільства і людства по вертикалі на соціальні спільноти,
хоч і став він набагато “м’якшим”, зовсім інакшими стали його критерії,
змінились сутність, характер і назви самих спільнот, інших форм набула
їх боротьба, значною мірою зберігається й досі.Нерозуміння або
ігнорування цього факту може дорого коштувати (особливо
постко-лоніальним та/чи посттоталітарним країнам), зокрема, вибухом
гострих соціальних конфліктів, виникненням громадянської війни, або й
втратою незалежності, як це не раз мало місце в історії людства, у тому
числі й в Україні.

Такою ж реальністю сьогодні є поділ людства по горизонталі – на нації.
На Заході давно, а останнім часом і в Україні, це знайшло відображення у
т.зв. “національній” та “націоналістичній” парадигмах.

Слід відзначити, що визнання поділу суспільства і світу на класи
(страти) та на нації одночасно стало важливим кроком у напрямку
розуміння їх багатовимірності й суперечливості.

Одним з перших цей крок зробив видатний німецький соціолог Вернер
Зомбарт. Ще на початку XX ст. він писав: “Розпочавши “Комуністичний
Маніфест” відомими словами “історія всіх суспільств, що існували до
цього часу, була історією класової боротьби”, К.Маркс… висловив цим
одну з найбільших істин XIX ст. Але він висловив не всю істину. Не
вірно, що вся історія людства вичерпується виключно боротьбою класів.
Якщо ми бажаємо взагалі звести “всесвітню історію” до єдиної формули, то
нам доведеться … сказати, що існує подвійний антагонізм, навколо якого
обертається вся історія: анатагонізм соціальний та антагонізм
національний”.

Здається, всі сучасні західні вчені поділяють цю точку зору. Більше
того, багато з них цілком слушно вважають, що “нація, – говорячи словами
відомого англійського вченого Тома Неірна, – отримує перемогу над
класом”.

Проте, віддаючи належне В.Зомбарту і ТНеїрну, слід підкреслити, що й
вони висловили не всю істину. Перефразовуючи слова першого з них, можна
сказати: якщо ми бажаємо звести всесвітню історію до єдиної формули, то
нам слід визнати, що існує потрійний антагонізм, навколо якого
обертається сучасна історія, а саме – антагонізм соціальний, антагонізм
національний та антагонізм етнічний.

Одними з перших на це звернули увагу відомі американські дослідники
Наган Глейзер та Деніел Мойніген. “Ми жодною мірою не вважаємо, що нація
і клас не є головними категоріями для розуміння сучасного суспільства.
Але вірно також і те, що ми повинні додати етнічність (етнічну групу –
O.K.) як головний центр мобілізації інтересів”, – відзначали вони на
одній з міжнародних конференцій на початку 70-х років.

Події 80-90-х років, на наш погляд, повністю підтвердили правильність
цього висновку. По-перше, сьогодні етнічний поділ суспільства і світу є
чи не найбільш помітним та антагоністичним. По-друге, етноси й етнічні
групи, або просто етнічності, дійсно перетворились, і мабуть надовго, на
одного із головних акторів сучасного суспільно-політичного життя. І,
нарешті, почала складатись т.зв. “етнічна” та “етні-цистська” парадигми.
По-третє, не сказав всієї істини і Т.Нсїрн. А вона сьогодні полягає у
тому, що етнічність перемагає і класи, і нації.

Слід особливо підкреслити, що співвідношення соціального, етнічного та
національного, роль класів, етносів і націй, їх взаємовідносини набагато
складніші й більш суперечливі, ніж уявляє собі більшість науковців та
політичних діячів.

По-перше, варто звернути увагу на те, що, за твердженням У.Конно-ра, вже
“з весни народів” 1848 р. етноси і нації починають виконувати функції
класу та виступати у ролі головної рушійної сили суспільного розвитку.

По-друге, як свідчить Е.Геллнер, давні поневолені і експлуатовані класи
не починали руйнувати існуючих політичних систем доти, доки не
визначались “етнічно”. А новий робітничий клас зміг перетворитись із
“класу в собі” на “клас для себе” лише тоді, коли став “нацією”, тобто
національним. Та й нація стала політично свідомою і активною лише тоді,
коли стала “класом”. Здається, ні нації, ні класи не є політичними
каталізаторами: ними є лише “нації-класи”, або “класи-нації”.

Доречним буде відзначити, що подібні думки ще раніше висловлювали вже
згадувані О.Бауер, К.Реннер, а також Бер Борохов169, Антоніо Грамші та
деякі інші вчені. А терміном “нація-клас” користувалась значна частина
лідерів національно-визвольних рухів країн Азії й Африки. Отже, схоже,
має рацію відомий в Південній Америці вчений Тор-рес Рівас, стверджуючи,
що в проблемі взаємовідносин “клас-нація” суттєвим є питання не
дослідження того, як вони детермінують один одного, а з’ясування
відносин між класами, які детермінують націю.

По-третє, нації в постіндустріальному суспільстві характеризуються
зростаючою соціальною однорідністю та швидким збільшенням т.зв.
“середнього класу”.

При цьому його лави поповнюються представниками майже всіх етнічних
спільнот. Це, на нашу думку, зумовлює міцність і стійкість нації, а
також забезпечує соціальну й етнополітичну стабільність суспільства.

Але поза межами “середнього класу” ще лишається значна частина
представників підлеглих етнічних груп. Вони зосереджуються у найбільш
брздних, важких, малокваліфікованих, низькооплачуваних сферах
виробництва і послуг.До недавнього часу в США це стосувалось поляків,
італійців, українців (останніх В.ісаїв назвав “неграми” вугільних шахт і
сталеливарної промисловості) та представників деяких інших “білих”
етнічних груп, а сьогодні – негрів і “чиканос”; у ФРН – турків, греків,
представників інших національних меншин; у деяких пострадянських
державах – росіян, поляків, українців та представників інших т.зв.
“російськомовних” груп тощо.

Коротко говорячи, відбувається розкол традиційних економічних класів
уздовж: етнічних ліній, що породжує тенденцію до утворення т.зв.
“класово-етнічних груп” або “етнокласів”, посилюється
“етнічно-сегрегований характер робочої сили” тощо.Все це знайшло
відображення у модних теоріях т.зв. “етнічної стратифікації”,
“розколотого ринку праці”, “внутрішнього колоніалізму” та інших.

Отже, сьогодні людство, по суті справи, опинилось у своєрідному
бермудському трикутнику. Його сторонами є:

1) зникаючі на Заході й зростаючі у посттоталітарних країнах соціальні
протиріччя та антагонізми,

2) поступово згасаючі на Заході й досить сильні на теренах колишнього
соціалістичного табору національні протиріччя та антагонізми,

3) дедалі зростаючі повсюдно етнічні протиріччя і антагонізми та
численні криваві етнополітичні конфлікти і міжетнічні війни на теренах
колишніх імперій та соціалістичного табору.

Все це вимагає нових наукових досліджень, нових підходів та нового
розуміння місця і ролі у суспільно-політичному житті та взаємовідносин
тріади: клас (страта) – етнос (етнічність) – нація. Причому незалежно
від того, наскільки реальними чи уявними є ці феномени.

Класифікація держав

Найбільш коректним підходом до вивчення проблем класифікації держав, на
наш погляд, є підхід, запропонований професором соціології Йоркського
університету (Торонто, Канада) Ентоні Річмондом: “Держава повинна бути
чітко відрізнена від нації. Сутність держави у тому, що вона є системою
уряду, який здійснює верховну владу, маючи монополію на легітимне
використання мілітарних та інших примусових установ у межах чітко
визначеної території і чий суверенітет визнається іншими державами…
Держави можуть складатись з однієї або більше націй. Ці нації, в свою
чергу; можуть бути поліетнічними.

Соціологічні відмінності між “етнічною групою”, “нацією” і “державою”
важко встановити тому, що вони частково співпадають в історичній
реальності”.

Отже, держави слід відрізняти від націй і водночас класифікувати їх за
кількістю та статусом самих націй.

Відрізнити державу від етнічної нації не важко, особливо для обізнаних з
етнічною теорією націй, про яку вже йшлося. Дещо складніше класифікувати
держави за кількістю їх націй. Проте Г.Нельссон досить успішно впорався
з цією проблемою. Він, зокрема, поділив всі 164 держави (1981 р.) на
п’ять груп:

1)Держави з єдиною нацією-групою (single nation-group states). Це ті, де
одна етнічна нація нараховує понад 95% населення. їх 45, зокрема –
Бразілія, Данія, Італія, Норвегія, Польща, ФРН, Японія та інші.

2) Держави І однією основною нацією-групою (one nation-group states). Це
ті, де одна етнічна нація нараховує від 60 до 95% населення. Таких
держав 62, зокрема – Австрія, Великобританія, Ізраїль, Іспанія, Китай,
США, Фінляндія, Швейцарія та інші.

3) Держави з однією основною нацією-групою та фрагментова-ними не
основними націями – групами. Це ті, де найбільша етнічна нація становить
від 40 до 60% населення і де існує від 7 до 20 неосновних етнічних
націй. Таких держав 17, зокрема – Афганістан, Гана, Індо-і незія, Іран,
СРСР (колишній), Судан, Філіппіни та інші.

4) Бінаціональні (двонаціональні) держави (bination-group states). Це
ті, де 2 найбільші етнічні нації разом становлять від 65 до 96%
населення. Таких держав 21, зокрема Бельгія, Конго, Мозамбік, Пер}7.
Таі-ланд та інші.

5) Мультинаціональні (багатонаціональні) держави (multination-group
states). Цс ті, де 3 найбільші етнічні нації разом становлять від 34 до
97% населення і де існує ще від 5 до 19 неосновних етнічних націй. Таких
держав 19, зокрема – Ангола, Індія, Канада. Нігерія, Уганда та інші.

Дещо іншу класифікацію запропонував американський дослідник Уолкер
Коннор. Всі держави він поділив на 4 великі групи:

1) Нації-держави, населення яких є гомогенним, тобто однорідним. Таких
держав зовсім небагато (Ісландія, Японія, Норвегія, Польща та інші).

2) Іммігрантські держави, населення яких складається з| іммігрантів
різного етнічного походження. Хрестоматійний приклад США. Такі держави є
етнічно нейтральними і характеризуються високим рівнем аккультурації та
асиміляції свого населення.

3) ‘Метисні держави” – це майже виключно латиноамериканські країни,
населення яких складається з осіб змішаного т. зв.
європоамерін-діанського походження. І хоча такі держави становлять
окремий особливий тип, вони більше схожі на багатонаціональні держави,
ніж на держави-нації.

4) Багатонаціональні держави, які сьогодні становлять більшість. Цей тип
держав У.Коннор поділяє на 3 підгрупи.

Критерієм цього разу виступає т.зв. етнонаціональний “хоумленд”
(homeland), тобто певна територія та/чи регіон, населення яких претендує
на них і дає їм свою назву. Прикладом тут можуть служити Шотландія
(Scotland), Земля Басків (Basqueland, Euskadi), Земля Зулусів (Zululand)
тощо. Показово, що до “”хоумлендів” У.Коннор відніс також і Литву,
Латвію та Україну, які на той час входили до складу СРСР. Населення
кожного з цих “хоумлендів” вірить у міф про своє спільне походження,
вважає їх своєю “домівкою” (home). Всі новоприбулі вважаються мігрантами
і в будь-який час щодо них можуть з’явитись гасла “забирайтесь додому”
(go home). “Ті, хто живуть в таких хоумлендах демонструють більшу
ворожнечу до інших груп і більший спротив акультурації та асиміляції”.

Виходячи з цього критерію, американський вчений поділяє
багатонаціональні держави на:

1) “однохоумлендні”, багатонаціональні держави, населення яких склалось
внаслідок імміграції. Мешканці цього “хоумленду” вважають всю країну
своїм “хоумлендом”;

2) “багатохоумлендні”, багатонаціональні держави, які складаються з
кількох “хоумлендів” (колишні ЧССР – з двох, СРСР – з 53, сучасна
Нігерія – з майже 100 і т.д.);

3) “нехоунлендні”, багатонаціональні держави, населення яких: а) є
наслідком міграції; б) складається з кількох груп, котрі свідомі своїх
відмінностей і всіляко їх зберігають (Гвіана, Сурінам, Трінідад-Тобаго
тощо).176

Досить просту, але найбільш поширену в західній та й у вітчизняній науці
класифікацію держав запропонував П.Ван Ден Берг. Він поділив їх на три
групи, дав їм відповідні наступні назви і визначення:

1. “Нація-держава ” – це держава, яка складається майже виключно із
єдиної (single) нації”.

2. “Багатонаціональна держава” – це держава, яка складається із двох або
більше націй”.

3. “Багатоетнічна держава” – це держава, яка складається із двох або
більше етнічностей, котрі не домагаються державності”.177

Є ще один критерій класифікації держав – кількість етнічних груп.
Виходячи з нього, держави поділяються на 3 групи:

1) етнічно вільні або неетнічні (ethnic free or unethnic) – це ті
держави, населення яких складається практично з представників одного
етносу. На кінець 70-х років їх було рівно дюжина, зокрема Ісландія,
Люксембург, Норвегія, Португалія та деякі інші;

2) моноетнічні (monoethnic) – це ті держави, де кількість представ-

ників інших етнічних груп не перевищує т.зв. “критичну масу”, якою
вважається інколи 10 відсотків від загальної кількості населення. На
початок 80-х років їх було 33, зокрема, Бангладеш, Єгипет, Ірландія,
Куба та інші;

3) поліетнічні або мультіетнічні (polyethnic or multiethnic) – цс ті
держави, де кількість представників інших етнічних груп перевищує вже
зазначену “критичну масу” у 5-10% від загальної кількості населення. Але
жодна з них, і це надзвичайно важливо, не домагається державності.178
Таких держав абсолютна більшість.

Тут слід зробити щонайменше чотири зауваження. По-перше, держави, як
правило, поділяються на одно- та багатонаціональні, а також моно- і
поліетнічні, що значно полегшує термінологічний апарат і загалом не
суперечить реаліям. По-друге, нації, які входять до складу тієї чи іншої
держави, самі можуть бути поліетнічними. По-третє, як слушно
зауважується в одному з документів ЮНЕСКО. “однорідність населення не є
необхідною умовою існування народу або держави”. По-четверте, слід,
однак, враховувати, що етнічний та/чи національний поділ населення
держави справляє величезний вплив на всі сфери суспільно-політичного
життя і навіть на долю самих держав. Підтвердження останнього – розвал
багатонаціональних держав, процеси децентралізації унітарних
поліетнічних держав, перетворення їх на федерації тощо.

Принагідно відзначимо, що західні вчені, виходячи з наведеної вище
класифікації, характеризують Україну як “поліетнічну державу”, а її
народ як “багатоетнічну націю’. Погоджуючись із таким визначенням,
додамо, що все більше представників етнічних груп вважають Україну своїм
єдиним або другим, “обраним хоумлендом”. Це дає підстави сподіватись, що
в майбутньому Україна перетвориться на справжню Батьківщину для всіх
своїх громадян, не залежно від їх етнічного походження.

Етноси, нації і держави

На думку західних вчених, яку поділяє і автор, ще одним блоком виключно
складних і важливих проблем є проблеми взаємовідносин етносів, націй і
держав. Актуальність цих проблем більш ніж очевидна. Від їх постановки,
підходів і шляхів вирішення залежить етнополітична стабільність як
окремих країн, так і всього світу. Марксистсько-ленінська теорія нації
та національних відносин ці проблеми частково ігнорувала, а частково
спотворювала. Щодо практики, тобто національної політики КПРС, то вона
довго обмежувалась проведенням підступних, а часом і злочинних
експериментів над цілими націями, не говорячи вже про етнонацюнальні
групи.

У західній етнополітології, за нашими підрахунками, існує щонайменше три
різних точки зору щодо місця і ролі держави в суспільному розвитку,
зокрема, її взаємовідносин з етносами та націями. Прихильники першої
точки зору (А.Степен, І.Уоллерстайн та ін.), відомі як “оборонці
плюралістичної перспективи”, вважають, що держава повинна бути
нейтральною ареною, на якій діють, протистоять і ведуть боротьбу різні
нації чи етнонаціональні групи. Водночас вона може розробляти і
проводити певну етнонаціональну політику, зокрема, розподіляти ресурси
та створювати сприятливі умови для розвитку всіх етнонаціональ-них груп.

Прихильники другої точки зору (М.Леві, М.Гехтер та ін.), відомі ще як
автори теорії “центр-периферія” або “внутрішнього колоніалізму”,
стверджують, що держава є відносно автономною силою, керівні кола якої
мають і переслідують свої власні корпоративні інтереси, спрямовані на
утримання влади, що примушує їх діяти незалежно, а часом, навіть, і
всупереч інтересам та бажанням домінуючої нації чи етнона-ціональної
групи. Роль держави, на їх думку, має обмежуватись розподілом привілеїв
між етносами та їх елітами.

Прихильники третьої точки зору (П.Ван ден Берг, М.Сміт та ін), відомі
також своїми симпатіями до теорії “плюралістичного суспільства”,
розглядають державу як інструмент якоїсь однієї нації чи
етнонаці-ональної групи, яка бере під свій контроль державний апарат і
життя та діяльність інших груп. Доречним буде зазначити, що хоча
наявність різних точок зору і ускладнює розуміння згаданих проблем, але
водночас і сприяє пошукам найбільш оптимальних шляхів їх вирішення.

Загалом варто враховувати, що етноси існували завжди, у всякому разі,
задовго до появи держави і тим більше нації. І етнос, і нація можуть
існувати без держави, держава може існувати без нації, але без етносу не
може виникнути ні нація, ні держава, хоча можуть бути і виключення як,
приміром, США.

Так, саме етноси, точніше деякі з них, створюють держави, визначають їх
форми і характер. І саме тому держави так не схожі одна на одну. Разом
із зникненням етносів гинули й їх держави, але із загибеллю держав рідко
зникали етноси. Проте і держави впливають на долю етносів, створюючи
сприятливі умови для одних та несприятливі для інших, а часом і
намагаючись знищити деякі з них. Держави були знаряддям не лише певних
класів, а й певних етносів. Все це призводило до соціально-класової
напруженості та етнополітичних конфліктів, породжувало соціальні й
національно-визвольні революції, провокувало громадянські і міжетнічні
та міждержавні війни тощо. І лише з появою правових демократичних
суспільств держава перестає бути знаряддям якогось класу чи етносу, що
сприяє соціальній та етнополітичній стабільності.

До держави можуть входити кілька етносів і націй, водночас майже всі
етноси й деякі нації, поділені на кілька держав. Етнічна нація та/чи
домінуюча етнічна група може становити більшість населення тієї чи іншої
держави, але може бути і меншістю.

Подібні парадокси ускладнюють розуміння сутності й характеру
взаємовідносин між етносом, нацією і державою. Тому, мабуть, найбільш
оптимальним підходом до цього питання буде відмова від абсолютизації
місця і ролі як нації, так і держави в житті етносу, а головне від спроб
штучного та/чи прискореного формування першої і будівництва другої та ще
й ціною існування свого чи чужого етносу або частини людства.

Аналізуючи взаємовідносини етносу, нації і держави, автор виходить з
того, що вони є сукупністю індивідів. Однак, сукупність ця різного роду:
перша – етнічна спільнота, друга – етносоціальна, а третя -політична,
громадянська. Етнос – це природна форма існування людства, нація – це
вища форма існування етносу, а держава – це напівштучне утворення, котре
часто виникає та/чи зникає із волі й бажання якогось класу чи етносу, а
також: під впливом зовнішніх сил чи певних міжнародних обставин.

Починаючи з XVIII ст., вважається, що і нація, і держава є субєкта-ми
права. Причому їх права базуються на одних і тих же засадах –
територіальному принципі. Держава є суб’єктом права з часу свого
народження. Нація за своєю природою не була суб’єктом права. Але вона
його завоювала в процесі народження і розвитку. Щодо етносу, то він теж;
не був суб’єктом права, але протягом XX ст., особливо його останньої
чверті, домігся цього. І нація, і особливо етнос постійно домагаються
розширення своїх прав, що перетворюється на джерело конфліктів і
протиборства між трьома цими феноменами.

На думку автора, тут вартий особливої уваги той факт, що в
багатонаціональних, поліетнічних суспільствах етнос і нація виступають у
подвійній ролі. З одного боку, вони є суб’єктами політичних процесів, а
з іншого – об’єкти політики держави. Як обєкти державної політики етноси
і нації підлягають інтеграції з іншими етносами й націями, без чого не
можлива загальнонаціональна єдність і територіальна цілісність держави,
стабільність політичного режиму, успішне вирішення економічних,
соціальних та політичних проблем і що становить сутність доцентрових
тенденцій. Як суб’єкти політики і етнос, і нація, виходячи з власного
розуміння своїх інтересів, намагаються забезпечити собі найсприятливіші
умови, що становить основи відцентрових тенденцій.

1AE2~6¤:O;l=yyyyyyyyyynnnnnnnnnnnnnnnnnn

X?ZV\?^v_?`pb?d?etk lbm¬nooooooocoooooooooooooooooo

cJY”©???Ue?IAoooooooooooocooooooooooooo

двійне становище етносу і нації, породжує не менш суперечливі, але
об’єктивні тенденції – доцентрові й відцентрові, спосіб і здатність
врегулювання яких залежить, перш за все, від типу політичного режиму,
його етнона-ціональної політики.

Ще однією цариною суперництва між етносом, нацією і державою є сфера їх
цінностей та інтересів, про що йтиметься нижче.

Етноси, нації і людство

Надзвичайно важливу значимість для проведення демократичної
етнонаціональної політики, на погляд автора, має правильне розуміння
співвідношення і взаємовідносин етнічних та етносоціальних спільнот і
людства, етнічного, національного й вселюдського. Проблеми ці давно, ще
з часів Давньої Греції та Риму, хвилювали кращі уми людства. Значно
зросло зацікавлення цими проблемами на межі XIX та XX століть, причому
не лише серед західних, а й вітчизняних вчених (В.Вернадсь-кий,
А.Градовський. М.Грушевський, М.Драгоманов та інші). У другій половині
XX ст. після тривалого спаду цей інтерес відроджується знов (Б.Рассел,
А.Тойнбі, А.Ейнштейн, лідери Римського клубу та інші). Сьогодні на межі
тисячоліть цей інтерес досяг свого апогею, зробившись не тільки
найважливішою теоретичною проблемою, а й увійшовши до практики
суспільно-політичного життя.

Але що таке людство? У чому сутність вселюдських цінностей та інтересів?
Як вони співвідносяться з етнічними та національними? Відповісти на ці й
інші подібні запитання не легко, тим більш, що готових відповідей на них
ні в зарубіжній, ні у вітчизняній науковій літературі ще немає.

Нагадаємо, що донедавна під людством розумілась сукупність всіх людей,
котрі проживають на Землі, тобто населення планети. При цьому поділене
на дві окремі, різні, антагоністичні системи – капіталістичну та
соціалістичну, боротьба яких вважалась корінним протиріччям сучасної
епохи і двигуном суспільного прогрес}’. Нині, з позицій нового
критичного етнополітичного мислення, людство при всій його різноли-кості
й роз’єднаності розглядається як взаємозалежна, взаємопов’язана, цілісна
спільнота, єдина цивілізація.

Сьогодні людство виступає у чотирьох фортах. 1) людської особи, 2)
етносу, 3) нації та 4) людства, яке й єднає всіх мешканців планети в
єдину велику об’єктивну цілісність.

Етнос, як вже відзначалось, є природною формою існування, причому такою
ж довічною, як саме людство. У етносів подвійна роль: з одного боку,
вони розділяють нації і людство на особи (українець, поляк, американець,
француз, але й американець українського походження, француз польського
походження, українець польського походження тощо), аз іншого боку –
об’єднують всіх осіб одного походження (реального або уявного) у етнічні
спільноти із загальними і специфічними цінностями й інтересами, що в
свою чергу знов розділяє людство.

І будувати етнонаціональну політику без врахування цих реалій, особливо
після перетворення етносів на суб’єкти історичного процесу та політичних
акторів просто неможливо.

У націй теж подвійна роль: з одного боку – вони розколюють етноси і
людство на особи (українець, поляк, американець, француз тощо), а ;
іншого – об’єднують людей, причому незалежно від їх етнічного
походження, соціального статусу та релігійних переконань у етносоціальні
політичні спільноти (українська нація, польська, американська,
французька та інші), що знов-таки розділяє людство.

Природно, тут можуть виникнути певні протиріччя і суперництво між
етносом та нацією, а також між етносом, нацією та людством. Однак ці
протиріччя і суперництво можуть бути послаблені й навіть зняті.
Об’єктивних перешкод на цьому шляху, мабуть, немає. Етноси та нації, при
всій специфіч-ності своєї сутності, місця і ролі у суспільному розвитку,
не виключають існування один одного й не заперечують існування єдності
людства, як і єдність людства не заперечує існування етносів та націй.
Адже еволюція й розвиток етносів, націй і людства- це взаємо-обумовлені
та взаємодоповняючі один одного процеси. Як тут не пригадати слова
О.Бочковського: “Людство у своїй істоті це безнастанна творча сума живих
народів. Націями воно цвіте”.1811 етносами теж, додамо від себе.

Своєрідними “обручами”, які стягують у єдине ціле кілька сот націй і
кілька тисяч етносів (матеріали про них у закодованому вигляді
зберігаються у Регіональному архіві людських відносин у СІЛА), таких
різних і неповторних, сьогодні виступають: 1) загроза ядерної війни; 2)
спільні економічні, екологічні та інші проблеми; 3) об’єктивні процеси
глобалізації й інтеграції; 4) і це головне – вселюдське як невід’ємна
риса людства.

Будучи об’єктивною реальністю, вселюдське становить складну систему
інтересів і цінностей всього людства, а також соціальних зв’язків та
механізмів, котрі забезпечують самозбереження, саморегуляцію і роз- ]
виток цивілізації як єдиного цілого. Однак, і це варте особливої уваги,
вселюдське не заперечує і не відміняє існування етносів та націй з їх
спільними і специфічними цінностями й інтересами.

Показово, що саме так розумілась діалектика взаємовідносин етносів,
націй і людства наприкінці XIX – початку XX століть. “Ми, – писав
В.Солов’йов, – повинні розглядати людство у його цілісності як велике
збірне створіння або соціальний організм, живими членами якого є різні
нації. З цієї точки зору, очевидно, що жоден народ не може жити в собі,
через себе і для себе, але життя кожного народу становить лише певну
участь у спільному житті людства’.

Слід звернути особливу увагу нате, що у другій половині XX ст. ця ідея
почала зазнавати певних змін. їх суть була викладена у знаменитому
маніфесті Рассела-Ейнштейнау формі палкого заклику: “Пам’ятайте про те,
що ви належите до роду людського і забудьте про все інше”. Відрадно, що
перша частина цього заклику’ була почута, підтвердження чому – досить
успішна хода нового критичного етнополітичного мислення по багатьох
країнах і континентах. Цього, однак, не можна сказати про другу частину
заклику.

Сучасне людство, на погляд автора, до цього ще не зовсім готове. З
одного боку, воно все менше звертає уваги на класові, політичні,
ідеологічні, релігійні та деякі інші відмінності, що є величезним
досягненням. Але, з іншого боку, забути про етнічні й національні
відмінності, етнічні й національні цінності та інтереси йому поки що
явно не під силу. Адже надто реальними, вагомими і відчутними вони
сьогодні є у суспільно-політичному житті, зокрема, постколо-ніальних та
посттоталітарних держав. Та й не відомо ще чи виграло б від цього
людство, а от програло б напевно. У цьому зв’язку заслуговують на увагу
твердження А.Градовського: “Різноманітність національних особливостей є
корінною умовою правильного розвитку загальнолюдської цивілізації…
Наука не відкидає поняття загальнолюдської цивілізації, у тому
розумінні, що найважливіші результати морального, розумового та
економічного життя кожного народу стають надбанням всіх інших. Але
філософія історії неспростовними даними доводить, що кожен з цих
результатів міг бути досягнутий лише на грунті національної історії, що
статуї Фідія і філософія Платона були грецьким творінням, що римське
право є продуктом римської історії, конституція Англії є її національним
надбанням…”

Тому сьогодні мова повинна йти не про забуття етнічних і національних
цінностей та інтересів, а про правильне розуміння їх сутності, місця і
ролі, а головне, про співвідношення між собою та із вселюдськими
цінностями й інтересами.

Національні та етнічні цінності

Автор розуміє, що дослідження і вивчення цих інтересів і цінностей,
особливо їх порівняльний аналіз, є надзвичайно складною, але і конче
потрібною справою. Адже саме тут народжуються, посилюються й вибухають,
або, навпаки, згасають та/чи вирішуються абсолютна більшість сучасних
конфліктів і війн.

Ці дослідження ускладнюються тим, що і в західній, і особливо у
вітчизняній науковій літературі недостатньо розроблено відповідний
термінологічний апарат, не завжди задовільними, а подекуди і відсутніми
є окремі визначення, некоректно, а часом й спотворено трактуються місце
і роль певних цінностей та інтересів, їх співвідношення і
взаємовідносини тощо. Тому матеріал цього параграфу базується не стільки
на положеннях західних і вітчизняних вчених, скільки на власних підходах
і тлумаченнях автора.

Загальновідомо, яку велику цінність для багатьох людей світу становлять
ті чи інші цінності, і зокрема, етнічні та/чи націоначьні. Але що таке
етнічні й національні цінності? Що у них спільного і чим вони
відрізняються одні від одних? Певну відповідь на ці запитання,
сподіваємося, дають запропоновані нами визначення.

Національні цінності – це матеріальні й духовні цінності, які нація
отримала у спадщину від своєї ” етнічної сировини “, тобто цінності тих
етнічних та/чи расових спільнот, які об’єднались у націю, а також всі
цінності, які були вироблені й накопичені вс’іма її членами протягом
спільного існування.

Це, перш за все, власна територія, держава чи державне утворення,
спільні економічні, соціальні й політичні здобутки, національний
генофонд, спільна національна мова і культура (її називають “високою”),
спільний спосіб життя, спільні інтереси й цілі, спільна свідомість,
психологія, характер, спільні звичаї й традиції, спільна історична
пам’ять, спільні міфи й легенди, спільна воля і бажання жити разом,
спільна назва тощо.

Етнічні цінності – це споконвічні матеріальні та духовні цінності,
створені й накопичені етносом та /чи етнічною групою протягай всього
свого існування, котрі передаються із покоління в покоління. Це, перш за
все, власна етнічна територія (реальна чи уявна), власна держава
(держави) та/чи державне (державні) утворення, власна економічна та
екологічна ніша, власний генофонд, власний спосіб життя, власні мова,
культура, звичаї і традиції, власна історична пам’ять, власні міфи й
легенди, власна етнічна самосвідомість, психологія і характер, власна
самоназва, власні аура й пасіонарність тощо.

За переконанням автора у моноетнічних державах національні й етнічні
цінності співпадають і вважаються вище класових, що, звичайно, не
означає ігнорування останніх. У однонацюнальних поліетнічних державах
національні й етнічні цінності не співпадають, як і не співпадають
цінності різних етнічних груп. Те ж саме має місце і в
багатонаціональних державах, але тут не співпадають ще й цінності різних
націй. Все це утворює надзвичайно складну систему співвідношення і
взаємовідносин етнічних та національних цінностей і ціннісних
орієнтацій, що служить постійним живильним середовищем для різного роду
конфліктів.

Зрозуміло, що вартість і ранжировка перелічених вище цінностей для
кожної нації й етносу, їх членів і представників можуть бути різними.
Людина може шанувати або національні цінності, або етнічні, або і перші,
і другі, якщо її предки були представниками різних націй і етносів.

Більше того, юна може вважати своїми й шанувати цінності кількох націй і
етносів. Слід враховувати також, що людина може змінювати свої ціннісні
орієнтації. Трапляються випадки, коли людина стає байдужою і до
етнічних, і до національних цінностей. Звичайно, це її особиста справа,
але, як правило, в народі таких людей називають “перекотиполем”,
“безрідними Іванами”, “манкуртами” тощо.

Класові, етнічні, національні та державні інтереси

Надзвичайно цікавою і важливою є також проблема співвідношення різного
роду інтересів, зокрема класових, етнічних, національних та державних.
Але це настільки не розроблена, складна і заплутана проблема, що автор
вважає за потрібне кожного разу починати з самого початку; тобто із
власного визначення згаданих термінів і уточнення їх сутності.

Класові (соціальні) інтереси – це інтереси якогось класу, соціальної
групи або страти, які виникають внаслідок їх нерівноправного та/чи
неоднакового становища в суспільстві, що обумовлено, головним чином,
різним рівнем їх багатства та впливів на політику. Ці інтереси
спрямовані, перш за все, або на захист і зміцнення вже досягнутого
статусу, або на його поліпшення. Класові інтереси є вужчими за
національні і тим більш за вселюдські інтереси. Щодо співвідношення
класових і етнічних інтересів, то тут вони часом можуть співпадати (коли
виникає “етноклас”), але , як правило, змагаються за свою зверхність.
Сьогодні, за слушним твердженням західних вчених, етнічні інтереси взяли
гору над класовими.

Етнічні інтереси – це сукупність специфічних інтересів, притаманних тому
чи іншому етносу та/чи етнічній групі. Вони формуються у зв’язку,
по-перше, із існуванням у етносів певних особливостей, а по-друге, –
нерівноправним та/чи неоднаковим місцем і роллю в суспільно-політичному
житті.

Етнічні інтереси є реальною причиною поведінки й діяльності етнічних
спільнот. Вони спрямовані або на збереження і зміцнення існуючого
статусу, або на його поліпшення. У моноетнічних демократичних
суспільствах вони співпадають із національними інтересами і тут не
виникає жодних колізій. У поліетнічних і особливо багатонаціональних
державах етнічні інтереси можуть вступати у протиріччя і конфлікти з
інтересами інших етнічних груп, націй та загальнонаціональними
інтересами. Етнічні інтереси можуть мати і міжнародний вимір, оскільки
етнос є екстериторіальною спільнотою. У цьому випадку вони можуть
вступити у протиріччя і конфлікт з етнічними, національними та
державними інтересами інших країн. Інколи ці протиріччя і конфлікти
підігріваються політикою “захисту етнічних братів” та використовуються
для тиску на інші держави.

Національні інтереси – це не просто сума інтересів різних індивідів,
соціальних чи етнічних спільнот, з яких складається суспільство, а
узагальнене відбиття їх насущних потреб, їх природна сукупність.1*5 В
демократичних моноетнічних та однонаціональних державах, де сформувались
політичні нації вони є спільними і вважаються вищими за класові, етнічні
та державні.

Вони спрямовані на досягнення єдності й територіальної цілісності
держави, створення сприятливих умов для розвитку економічних, політичних
та духовних сфер життя суспільства. В дво- та багатонаціональних
державах, які до того ж є поліетнічними, виникають дивовижні
хитросплетення різних інтересів і народжується безліч протиріч та
конфліктів. Тут інтереси окремих націй, зокрема, підлеглих, як правило,
спрямовані на досягнення політичної незалежності, відокремлення і
створення власної держави. Все це пояснює чому: 1) можуть розвалюватись
багатонаціональні держави; 2) так важко тут передбачати і врегульовувати
етнополітичні конфлікти; 3) у декого виникає спокуса створити “етнічно
чисту” державу тощо.

Державними інтересами часто називають будь-які інтереси, які відстоює
держава. Але держава своїх власних інтересів не має, адже вона, при всій
її важливості, є засобом, інструментом, механізмом забезпечення чиїхось
інтересів. Це можуть бути інтереси якоїсь особи (короля, царя, вождя),
групи осіб, партії, класу, етнонації, етнічної, релігійної та якихось
інших спільнот, що однак видаються за державні. Таке тлумачення
державних інтересів, а головне – спроби їх державного забезпечення лише
шкодять нації, викликають і загострюють різноманітні конфлікти. І лише у
правовому демократичному суспільстві можна говорити про існування
справді державних інтересів, однак і в цьому випадку ні сама держава, ні
її інтереси не повинні ставитись вище суспільства та його інтересів.

Загалом у західних демократичних державах (Швейцарія, США та деякі інші)
етнічні, національні та державні інтереси в основному співпадають, що
робить етнополітичну ситуацію в них досить стабільною і живить
доцентрові тенденції.

Тоталітарні системи сталінського типу скочувались до протиставлення
етнічних, національних та державних інтересів, віддаючи перевагу
загальнонаціональним і особливо державним, що підривало етнополітичну
стабільність, провокувало різноманітні конфлікти (які заганялись углиб),
вело до посилення відцентрових тенденцій (які стримувались силою та/чи
загрозою її застосування) тощо. Отже, за висновком автора, у діалектиці
етнічних, національних та державних інтересів існує наступна
закономірність: чим вищий ступінь їх співпадіння, тим менша імовірність
загострення етно-політичної ситуації та/чи дезінтеграції суспільства і
навпаки.

Вселюдські цінності і інтереси

Надзвичайно великий інтерес і значимість мають й проблеми співвідношення
розглянутих вище цінностей та інтересів із вселюдськими. Ці проблеми
лише починають розроблятись у вітчизняній науці.186 Тому не буде зайвим
докладно розглянути сутність і характер вселюдських цінностей та
інтересів.

З точки зору автора, вселюдські цінності – це непросто сума матеріальних
та духовних цінностей всіх народів і не якесь узагальнене їх поняття, а
синтез вищих досягнень рук і розуму людства, квінтесенція всієї
цивілізації. В економічній сфері – це товарно-грошові відносини, ринок,
тощо; в соціально-політичній – правова держава, парламент, право на
самовизначення, суверенітет тощо; в духовній сфері – найвидатніші
досягнення науки, культури і мистецтва; в сфері моралі – закони й норми
поведінки і взаємовідносин людей та народів, що були вироблені протягом
тисячоліть, зокрема такі, як взаєморозуміння, милосердя, толерантність,
дружба тощо. Такий підхід дає можливість побачити, що, по-перше, термін
“вселюдські цінності” є більш коректним, ніж модний нині термін
“загальнолюдські цінності”. А по-друге, показує необхідність відмови від
поділу вселюдських цінностей за ідеологічними, політичними та іншими
ознаками.

Цілком об’єктивною реальністю є вселюдські інтереси. Під ними автором
розуміється узагальнене вираження насущних потреб всіх народів планети.
Вони включають у себе природне устремління людей до самозбереження,
саморозвитку і самовдосконалення.

Діалектика співвідношення й взаємодій вселюдських, етнічних і
національних цінностей та інтересів виключно складна. Однак у політичній
та юридичній літературі, в деяких законодавчих актах вона гранично
спрощена і зведена майже до аксіоматичного твердження про пріоритетність
вселюдських цінностей та інтересів над етнічними і національними. З
наукової точки зору така позиція, незважаючи на всю її популярність і
привабливість, досить вразлива. Сумнівна вже сама постановка питання про
ієрархізацію етнічних, національних і вселюдських цінностей та
інтересів, механічний розрив і протиставлення їх одне одному, жорстко
постульована субординація. Тут потрібен зовсім інший підхід, а саме –
діалектика взаємозв’язку загального і особливого, цілого й часткового.

З точки зору політичної практики теза про пріоритет вселюдських
цінностей, і особливо інтересів, над етнічними та національними, м’яко
кажучи є непереконливою, малопродуктивною і досить часто спричиняє
негативні наслідки. Реальна політика сучасного етапу розвитку
цивілізації – це зіткнення, суперництво і протиставлення різних
інтересів, зокрема зазначених вище. Бажаючих поступитися етнічними
інтересами навіть заради загальнолюдських поки що небагато. А
ігнорування інтересів та культурних надбань будь-якого народу може
обернутися трагедією для нього і великими втратами для людства. Адже
народ і його культура – це частка людства та всесвітньої культури, а із
втратою частки збіднюється й може зникнути і ціле.

Досить чітко і пророче з цього приводу висловився М.Бердяєв: “Можна і
слід сподіватись зникнення класів та примусових держав у досконалому
людстві, але не можна сподіватись зникнення національностей…
Національність є позитивним збагаченням буття і тому за неї слід
боротись як за цінність”.Такої ж думки і наш сучасник, російський
академік Н.Моісеїв: “Строкатість національної палітри планети Земля – це
благо, велике благо, яке дано нам Природою та її законами. Подібно до
генетичної різноманітності, різноманітність національна – це захист
популяції Homo Sapiens від випадкових мінливостей долі. Адже кожна
національна культура, кожна традиція – це пам’ять про досвід Людини.
Втрата національної, а отже і культурної різноманітності, подібно до
втрати різноманітності генетичної, вкрай небезпечна… смертель- ‘ но
небезпечна для майбутнього людства”.

Звичайно, автор переконаний, що заради інтересів частки (народу) не
варто ризикувати інтересами цілого (людства). Ал&тим більше не можна
миритись із намаганнями довести пріоритетність етнічних і національних
інтересів над вселюдськими, діяти на догоду першим і другим, забуваючи,
ігноруючи або протиставляючи третім. Подібні спроби слід вважати ознакою
наявності комплексу етнічної та національної меншовартості й
кваліфікувати як прояв крайнього етніцизму і націоналізму.

Істина лежить не на шляхах з’ясування, яка з трьох сторін діалектичної
єдності етнічних, національних і вселюдських цінностей та інтересів має
вважатись головною, пріоритетною, а на шляхах їх всебічного врахування й
органічного поєднання, пошуку балансу, а в ідеалі – гармонізації. До
того ж, ні в якому разі не можна забувати цінностей та інтересів людини
і родини. На один щабель мають бути поставлені и однаково високо
шануватись, максимал ьно враховуватись і гармонізуватись цінності та
інтереси людини -родини – етносу – нації -людства. Не випадково давні
греки зводили свої будівлі за законами гармонії.Саме ці закони повинні
лежати в основі етнонаціональної політики всіх рівнів.

Література:

Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті
глобального розвитку. – Тернопіль, 2001. – С.311-338.

Галеева Г.А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город,
природа, человек. – М., 1982. – С.41-74.

Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. – К., 1990. – С.117-160.

Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев Н.Г. Экологическое знание и
сознание. – Новосибирск, 1987. – С. 176-200.

Крисаченко B.C. Екологічна культура. – К., 1996. – С.47-55.

Маркович Д. Социальная экология. – М., 1991. – С.154-161.

Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. – М., 1990. – С.247-268.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні в 2001 році. – К., 2003. – С.158-161.

Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. – М., 1989.
– С.168-177.

Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л.П.Царика. -Тернопіль, 2002.
– С.166-172.

Социально-философские проблемы экологии / И.В.Огородник, Н.Н.Киселев,
В.С.Крысаченко, И.Н.Стогний. Под. ред. И.В.Огородника. – К., 1989. –
С.225-239.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020