Реферат на тему:

Етнонаціональні відносини й національна політика

ПЛАН

1. Поняття етнонаціональної політики.

2. Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація.

3. Етнонаціональні відносини та проблеми національної політики.

4. Етнонаціональне самовизначення націй.

1. Поняття етнонаціональної політики

Соціально-економічні та політичні зміни сприяють зростанню національної
самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але
водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму.
Неврегульованість відносин між націями як в окремих країнах (особливо
багатонаціональних), так і між різними країнами загострює національні
проблеми які спричиняють тривалі конфлікти, війни, потоки біженців. Як
наслідок — національна проблема набуває глобального, планетарного
характеру. Тому з’ясування причин загострення міжнаціональних відносин і
віднайдення способів розв’язання проблеми самовизначення народів є одним
із найважливіших завдань політичної науки.

Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних
народів іншими і визвольна боротьба властиві були ще рабовласницькому
ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання
постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли
відбувалося становлення націй. Донині проблема етнонаціональних відносин
є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.

Науково-обгрунтована етнонаціональна політика є необхідною умовою
процесу державотворення в усіх багатонаціональних країнах. Її
ефективність залежить від того, наскільки правильно її принципи
відображають стан етнонаціональної ситуації, вміння правлячих кіл
враховувати етнонаціональні інтереси та сприяти їх гармонії.

Етнонаціональна політика тісно пов’язана з економічною, соціальною,
демографічною, культурною та іншими видами політики.

Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність з регулюванням
відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами),
що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на
розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації,
стабілізації та гармонізації.

Об’єкт етнонаціональної політики:

§ нації;

§ етноси;

§ етнонаціональні групи;

§ міжнаціональні та міжетнічні відносини.

Суб’єкт етнонаціональної політики:

— держава (її органи);

— політичні партії;

— громадські організації тощо.

Головна мета етнонаціональної політики – узгодження етнонаціональних
стосунків, демократичне розв’язання міжнаціональних суперечностей і
конфліктів.

Основні принципи етнонаціональної політики:

— демократизму;

— національної єдності;

— взаємоповаги та взаємодовір’я між націями;

— толерантності у стосунках різних національностей;

— поваги до національних традицій, звичаїв, віросповідань;

— самовизначення націй тощо.

Етнонаціональна політика в тій чи іншій державі має врахувати:

— географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості
формування певної нації або народності, її національної державності;

— національний склад населення;

— співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність,
особливості національної психології, національні традиції, звичаї,
взаємовідносини певної нації з іншими етносами.

2. Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація

При з’ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають
поняття, пов’язані з їхнім розвитком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко
їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так,
етнологічно «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що визначають
біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті
вони не є тотожними.

Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними
зв’язками.

Схематично діалектику його формування можна змоделювати у такий спосіб:

— з сім’ї виросла родина,

— з родини — рід,

— рід перетворився на плем’я,

— плем’я — на народ.

Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели,
наприклад, що:

— французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців;

— український — слов’янських і тюркських племен Київської Русі;

— завдяки змішанню слов’ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і
татар постав російський (московський) народ.

Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він
живе в певному просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу
є дуже важливим чинником його існування. Люди здавна були пов’язані
природою, простором, який для них був близьким, рідним, а всякий інший —
чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія.
Народжувалося поняття «батьківщина». До цього прилучився ще один
важливий компонент — мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою,
завдяки їй починалося духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це
явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія
тощо.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в
XVII—XVIII ст. (німці стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу,
нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ,
складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес
переростання народу в націю — це повільна кристалізація національної
свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже,
нація формується з етносу.

Етнос — стійка сукупність людей, яка належить до певного народу,
проживає на певній території чи в складі іншого народу і зберігає свою
культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного
життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають
спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох
країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи
(національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни.

Згідно з даними перепису загальна кількість наявного населення України
станом на 5 грудня 2001 року за уточненими даними Всеукраїнського
перепису населення становила 48 млн. 457 тис. осіб, що на 3 млн. менше,
аніж згідно з переписом 1989 року.

За результатами Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіків
становила 22 млн. 441 тис. осіб (46,3%), жінок – 26 млн. 16 тис. осіб
(53,7%).

У національному складі населення України переважна більшість українців,
чисельність яких становить 37541,7 тис. осіб, або 77,8% від загальної
кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989
року, кількість українців зросла на 0,3%, а їх питома вага серед жителів
України – на 5,1 відсоткових пункта.

Друге місце за чисельністю посідали росіяни. Їх кількість порівняно з
переписом 1989 року зменшилася на 26,6% і нараховувала на дату перепису
8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній кількості населення
зменшилась на 4,8 відсоткових пункти і складала 17,3%.

З часу перепису 1989 року в Україні істотно зросла кількість лише
кримських татар, румунів, вірмен, грузинів та азербайджанців. Кількість
вірмен, грузинів та азербайджанців різко зросла в областях Півдня і
Сходу України. Кількість румунів зросла в місцевостях їх етнічного
розселення.

Кількість українців, угорців, ромів (циган) і гагаузів фактично
залишилася такою ж.

Тоді як зростання кількості кримських татар, вірмен, грузинів та
азербайджанців пояснюється, насамперед, міграційними процесами, то
зростання кількості румун пояснюється зміною національної
самоідентифікації частини молдаван України, які почали вважати себе
румунами.

Цим же чинником зумовлений і факт незмінності кількості тих, хто
записався українцем під час перепису 2001 року у порівнянні з переписом
1989 року, попри те, що населення України за цей час зменшилося на 3
мільйони, і цілковито виключається, що цей процес зменшення населення не
міг не заторкнути українців.

З огляду на те, що за останні десятиліття не було значних міграційних
потоків, які б могли радикально зменшити кількість росіян в Україні,
зменшення їхньої «переписної» кількості зумовлюється, насамперед, зміною
самоідентифікації тих, кого під час перепису 1989 року записали
етнічними росіянами.

Найбільше зменшилася кількість таких етнічних груп, як євреї, білоруси
та поляки. Якщо у євреїв цей процес зумовлений еміграцією, то у
білорусів та поляків – насамперед швидкою асиміляцією, яка пояснюється
слабкістю етнічної самоідентифікації цих груп та спорідненістюоточуючого
етнічного середовища.

За етнічним складом можна виділити кілька груп областей в Україні:

Фактично моноетнічні області (кількість українців від 90% до 98%):

Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська,
Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська,
Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області, а також Сумська область,
де українців близько 89%.

Регіони Центральної і Південної України відносної етнічної однорідності:

Місто Київ (82% українців, 13% росіян); Миколаївська (82% українців і
14% росіян); Херсонська (82% українців і 14% росіян) та Дніпропетровська
області (українців 79,3%; росіян 17,6%).

Області Південної і Східної України, де частка росіян становить близько
25%:

Запорізька (71% українців, 25% росіян) та Харківська області (70,7%
українців, 25,6% росіян).

Області Сходу України, де частка росіян більша за третину населення:

Донецька (58% українців, 38% росіян) та Луганська області (58%
українців, 39% росіян).

Крим і Севастополь, де чисельно домінують росіяни:

Крим (58,3% росіян; 24,3% українців; 12% кримських татар); місто
Севастополь (71,6% росіян; 22,4% українців).

Поліетнічні області Західного регіону:

Чернівецька (75% українців, 20% румунів і молдаван) та Закарпатська
області (80% українців і 12 угорців).

Поліетнічна область Півдня України:

Одеська (63% українців, 21% росіян, 6% болгар, 5% молдаван).

Мовний склад населення України – це показник, у реальному стані якого
можливі значні відхилення у порівнянні з даними перепису. Так, зокрема,
можливе заниження кількості громадян, які вважають російську мову рідною
на Заході України і заниження кількості громадян, які вважають
українську мову рідною на Сході України і в Криму. Це зумовлено,
насамперед, установками інтерв’юерів, які проводили перепис у цих
регіонах України. Мовний склад населення України за даними
Всеукраїнського перепису населення характеризувався такими даними:
українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8
відсоткових пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську
мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим
переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсоткових пункта.
Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, за міжпереписний
період збільшилася на 0,4 відсоткових пункта і становила 2,9%. Мову
своєї національності вважали рідною 85,2% українців і 95,9% росіян.
Найбільш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності росіяни,
угорці, кримські татари і румуни. Найменш схильні вважати рідною мовою
мову своєї національності євреї, греки, поляки і білоруси.

За межами України проживають українців: в Росії – 4,4 млн. (2,9% від
усього населення); в Казахстані – 0,9 млн. (5,4% від усього населення);
в Молдові – 0,6 млн. (13,8% від усього населення); в Білорусії – 0,3
млн. (2,9% від усього населення). Сьогодні в Україні проживають
представники 127 етнічних спільностей.

Нація – це об’єднання людей, яке утворюється на основі певного етносу,
до якого приєднуються представники інших етносів, що живуть на певній
території та пов’язані між собою певним типом соціально-економічних
відносин.

Так, у Франції живуть французи, британці, фламандці, німці, баски,
корсиканці; в Англії — англійці, шотландці, ірландці, валлійці. Всі вони
окремо «народи-етноси». А всі разом є представниками французької чи
англійської (державної) нації, оскільки нація — це сукупність громадян
країни. Та найчіткіше цей процес простежується на прикладі сучасних США,
де з іммігрантів різного етнічного й расового походження сформовано
єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також
українці, які, з позиції цих держав, — американці, англійці, французи
українського походження, хоча суб’єктивно (етнічно) ці люди вважають
себе представниками української нації.

Отже, існують два поняття нації:

Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного.

Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю.

У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не
тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому — до
нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до
української нації належать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї,
німці, навіть якби вони були б громадянами України). Отже, нація-етнос
може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах
(діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до
німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії,
Росії, України. До єврейської — євреї в усьому світі.

За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є
нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення:
спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність
економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чимало
політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв’язки і
культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й
розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка
потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному
самовизначенні.

Нація — політично, державно організований народ.

Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи,
що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією,
ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для
національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність
історичної долі. Усвідомлення цієї єдності є національною свідомістю.
Нація — вічно живий суб’єкт історичного процесу. Державність, на думку
М. Бердяева, не є ознакою нації. Але будь-яка нація прагне утворити свою
державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.

Національна ідея — своєрідний дороговказ для нації.

І. Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у
справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював
він, — це синтеза бажань, потреб і змагань… Такі ідеали можуть
поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до
найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших
муках і терпіннях… Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна
незалежна Україна».

М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання
невід’ємного права українського народу на самовизначення і пошук його
оптимальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у
світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави.
Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний,
витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності».

За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної
ідеї. Впродовж семи десятиліть національну ідею офіційно визнавали
реакційною, нації поділяли на «буржуазні» та «соціалістичні»,
націоналізм кваліфікували як «буржуазний», а, отже, реакційний.
Національну ідею проголошували несумісною з інтернаціоналізмом, що
фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці
надавали перевагу інтернаціональному перед національним; знищення
національного гноблення пов’язували з розгортанням світової революції,
що передбачало реалізацію настанови К. Маркса: «Разом з антагонізмом
класів впаде і антагонізм націй». Однак світовий досвід свідчить, що
прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, якщо вона
ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного
народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність
інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів
інтернаціональним, а в їх узгодженні.

У тісному зв’язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму,
яку вивчають спеціальні науки: етнополітологія та етносоціологія. Вони
розглядають націоналізм не лише як негативне явище, а й як природний
закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. У
такому розумінні націоналізм є основоположним політичним принципом
державного устрою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як
принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба
безперспективна.

Будь-яка держава припускається помилки, заперечуючи національну ідею,
власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних
історичних умов для України в соціально-національному сенсі надзвичайно
важливими є такі завдання:

— вироблення форм і засобів стимулювання політичної активності
українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;

— здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення
в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї;

— вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства.

Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на
самовизначення, а з іншого — залишити її в межах вселюдської спільності,
утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну
справедливість.

Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї
нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших
національностей, що є явищем і негативним і реакційним. Коли націоналізм
переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.

Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він і має як позитивні,
так і негативні аспекти.

До позитивних належать:

— національна самосвідомість,

— національна гордість,

— національний сором (що дає змогу самоочищатися),

— прагнення до національного саморозвитку, рівноправності.

До негативних:

§ визнання національної винятковості,

§ протиставлення іншим націям,

§ прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших
народів,

§ національний нігілізм,

§ пошук винних у життєвих труднощах.

3. Етнонаціональні відносини та проблеми національної політики.

Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед
проблем сучасності. Під її натиском розпалося багато імперій, а
наприкінці XX ст. — СРСР і Югославія. Національне питання залишається
складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Ольстер), Бельгії
(фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (англо-канадський і
франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське,
кубинське питання) та ін. Сам факт існування понад 2000
національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу
соціальних відносин, що характеризуються як відносини національні
(міжнаціональні).

Етнонаціональні відносини — відносини між суб’єктами
національно-етнічного розвитку — націями, народностями, національними
групами та їх державними утвореннями.

Ці відносини бувають трьох типів:

1) рівноправні;

2) відносини панування й підлеглості;

3) відносини, що передбачають знищення інших суб’єктів.

В етнонаціональних відносинах відображена сукупність соціальних
відносин. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні
чинники, причому політичні частіше стають ключовими, вирішальними. Це
зумовлено насамперед значенням держави як важливого чинника розвитку
нації.

Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це міцний сплав
національного й політичного.

Головними проблемами в етнонаціональних відносинах є:

— проблеми рівноправності й підлеглості;

— нерівності економічного й культурного розвитку;

— міжнаціональної ворожнечі;

— розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.

Політичні аспекти етнонаціональних відносин проявляються у:

— рівноправності націй;

— співвідношенні національних та міжнаціональних інтересів;

— національному самовизначенні, виборі оптимального
національно-державного устрою народів;

— підготовці та представництві національних кадрів у структурах влади;

— діяльності національних рухів, партій і громадсько-політичних
організацій;

— діяльності міжнародних організацій по врегулюванню міжнаціональних
конфліктів;

— взаємозв’язок між національними елітами;

— вільному розвитку національних культур та мов;

— формуванні політичної культури міжнаціонального спілкування,
політичних традицій народів.

Щодо етнонаціональних відносин необхідно розрізняти два аспекти:
загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, відомо, що Жовтневі
події 1917 p. сприяли вирішенню багатьох аспектів національного питання
в Російській імперії. Однак висновок, що нібито в СРСР у 60-ті роки було
повністю розв’язане національне питання, був передчасним. Об’єднання
Німеччини також вважають остаточним розв’язанням німецького
національного питання. Таке твердження теж необґрунтоване з позицій
загально-історичного розвитку, оскільки сутність національного питання
полягає в тому, щоб нація не лише самовизначилась, а й дала можливість
рівномірно й вільно розвиватися всім спільнотам. Саме в цьому розумінні
національне питання існуватиме завжди, бо з точки зору діалектики не
може бути повного й остаточного його розв’язання. Отже, національне
питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність
національних проблем на даному етапі розвитку країни. А конкретні
обставини завжди вимагають від держави певної національної політики.

Національна політика — науково обґрунтована система заходів, спрямована
на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері
етнонаціональних відносин.

У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного
аналізу суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних
націй-етносів, без урахування матеріальних умов для їх розв’язання, що
призвело до краху Радянського Союзу як федеративної держави.

Міжетнонаціональний конфлікт може виникнути через проблеми:

§ викликані відносинами національної нерівності, поділом націй на
привілейовані та непривілейовані, на великодержавні та пригнічені;

§ породжені різним рівнем економічного і культурного розвитку націй;

§ породжені національною недовірою, розбратом і підозрами на
національному ґрунті.

Оскільки національна політика насамперед спрямована на передбачення й
вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні
політологи й соціологи постійно здійснюють теоретичні дослідження
(особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити
(переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення суперечностей і
конфліктів, пов’язаних із національними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та республіками (землями,
штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР
законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії,
Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві.
А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація
простежується у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом,
Північної Ірландії — з-англійським.

2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами,
кантонами). У колишньому СРСР національні проблеми призвели до
загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і
Киргизстаном, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану
та Вірменії переросла у справжню війну.

3. Відносини всередині союзних республік. У пострадянських республіках
найбільшої гостроти суперечності досягли в Азербайджані (Нагірний
Карабах), Таджикистані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія,
Абхазія), Молдові (Придністров’я), Росії (Чечня), Україні (Крим).
Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх
народів на вибір форми національної державності відповідно до реальних
можливостей кожного етносу. Цим правом скористалися у Нагірному Карабаху
і Південній Осетії, проголосувавши на референдумах за свою незалежність.

4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також
національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це
стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн.).
Гостро постала проблема російських німців (понад 2 млн.), яких
сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини
та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну
автономію. Хоча звинувачення було знято 1964 p., однак загалом проблема
російських німців залишається нерозв’язаною. Триває масовий виїзд німців
до ФРН. У складній національно-державній структурі Російської Федерації
існують й інші національні тертя: у Башкортостані — між башкирами й
татарами; Татарстані — між татарами й чувашами; Дагестані — між
аварцями, кумиками і лезгинами; Північній Осетії — між осетинами та
інгушами.

5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан —
Іран), таджики (Таджикистан — Афганістан); курди (Туреччина — Ірак —
Іран); корейці (північні — південні) та ін.

Принципами розв’язання цих конфліктів є:

— демократизм, заснований на праві націй на самовизначення та врахуванні
національних інтересів;

— компроміс та діалог сторін з урахуванням реальної етнонаціональної
ситуації, співвідношення сил;

— рівноправність всіх націй і народностей незалежно від чисельності та
рівня розвитку;

— непримиримість до будь-яких проявів націоналізму, шовінізму та
сепаратизму;

— спільність історичної долі народів, забезпечення цілісності держави.

Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загострюватися, переростати в
конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова
практика виробила лише один — демократичний — спосіб урегулювання
міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечення вільного
волевиявлення націй, реалізацію їх законних прав на життя, відносини з
іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи
націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та
інших відносин, а отже, про право напій на самовизначення, яке тісно
пов’язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право
народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на
самовизначення — один із важливих принципів відносин між народами й
націями. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною
нормою міжнародного права, обов’язковою для всіх без винятку держав. Це
зафіксовано і в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьому документі
наголошується на:

§ правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності
та утворення своєї державності;

§ свобода народу чи нації без втручання ззовні в її політичний статус;

§ на необхідності уникнення збройного втручання у справи держав, які
стали на шлях самостійного розвитку;

§ забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.

4. Етнонаціональне самовизначення націй.

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, який був
затверджений Генеральною асамблеєю ООН у 1966 р., записано: «Всі держави
повинні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здійснення права
на самовизначення».

Право націй на самовизначення означає:

— вільний вибір народом державного устрою аж до відокремлення і
формування самостійної держави;

— самостійність у розв’язанні економічних питань свого розвитку;

— добровільне об’єднання народів в єдину державу;

— вільний вибір інститутів і символів державності.

Самовизначення народів, націй неможливе без розв’язання проблеми
національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і
найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні
умови певної нації, прийнятні форми його реалізації, можна у двох формах
— відокремлення і возз’єднання.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає
вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом
волевиявлення народу.

Така нація може відокремитися від іншої нації (інших націй) й утворити
свою незалежну державу, визначити форму і способи свого
соціально-економічного розвитку, характер державно-політичного устрою
відповідно до своїх історичних умов; формувати основи й механізми
внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного
втручання; має поважати права інших народів і міжнародного
співтовариства. Цю форму за останні роки обрало чимало народів,
утворивши свої незалежні держави: народи колишніх республік Радянського
Союзу, СФРЮ, Чехословаччини. Самостійною державою від серпня 1991 p.
стала й Україна.

Возз’єднання — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає
об’єднання народів (націй) в межах однієї держави.

Ця форма, як і перша, має природний, демократичний характер. Це — право
на життя, щастя, братерство народів, яких об’єднують звичаї, традиції, а
іноді й історія та релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи
(нації) ухвалюють рішення про возз’єднання в межах однієї держави. За
формою державно-правові об’єднання народів можуть бути різними.

Світовій практиці відомі три основні форми возз’єднання:

— унітарна держава;

— федеративна держава;

— конфедерація держав.

Усі вони можуть бути використані лише численними націями, нечисленним
народам — значно складніше. Складність полягає в забезпеченні державного
утворення необхідними атрибутами (національна бюрократія, сили безпеки і
правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних народів передбачає
розробку різноманітних комплексних Програм, здатних забезпечити життя
цих народів, не допустити їх знищення. Малочисельні народи мають право
повною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати
національну мову, традиції та історію. Одним з ефективних кроків щодо
цього є автономізація, тобто існування в загальнодержавній
адміністративній структурі автономних районів і провінцій.

Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки,
культури, національної самосвідомості малих народів. Але на шляху її
активного впровадження існує чимало перешкод. Одна з них — міфи про
окремі народи-етноси. У Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це
ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвані від турецького
загалу, розмовляють своїм діалектом. Курдів у Туреччині називають
«гірськими турками» (їх 8,5 млн. осіб, або майже 24% всього населення
країни). В Ірані панує концепція, що всі люди — «діти Аллаха», а тому не
існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна
нація — ісламська. І вона мусить перемогти на світовій арені. Цей курс
чітко окреслився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 p.

Народи, що борються за відокремлення та побудову національної держави,
можуть розраховувати на міжнародну підтримку за таких умов:

— наявності території компактного проживання;

— здатності до економічного самозабезпечення;

— відсутності територіальних та інших претензій до сусідніх народів;

— гарантування прав національних меншин, які опинилися на території
новоутвореної держави.

Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на
самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших
проблем нашого часу.

Національні відносини в сучасному світі підпорядковані дії двох
взаємозалежних тенденцій:

— з одного боку, формування й розвиток націй, їх боротьба за
рівноправність і самостійність, за створення держав;

— з іншого — злам національних кордонів, посилення зв’язків і взаємного
співробітництва, інтеграційних процесів на основі об’єктивного процесу
інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя.

Ігнорування цих тенденцій може не тільки загострити національне питання
в окремих державах, а й спричинити непередбачувані наслідки в межах
усього світового співтовариства.

Література:

Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.

Похожие записи