Реферат на тему:

Етнічні та національні форми існування людства. Феномен етнічності.

Багатоманітність форм людських спільнот

Перш, ніж приступити до аналізу численних концепцій етнонаціональних
форм існування людства, автор змушений зупинитись хоча б стисло, на
загальних проблемах життя на нашій планеті. Відверто говорячи, цього
параграфу могло б і не бути, якби… Якби у вітчизняній науковій та
довідковій літературі життя на Землі взагалі, й людське буття зокрема,
зображувались в усіх їх різноманітності, багатовимірності, складності та
суперечливості. Якби й досі не продовжувались спроби довести
пріоритетність тієї чи іншої сфери людського буття, первинність одних та
другорядність інших людських спільнот, їх прав, інтересів, цінностей
тощо. До речі, на Заході справи щодо цього значно краще, але подібні
тенденції подекуди і там мають місце.

Тому, спираючись на роботи окремих об’єктивних і оригінально мислячих
вітчизняних та зарубіжних вчених, нагадаємо деякі надзвичайно важливі
концепції, що стосуються життя на нашій планеті і які допоможуть краще
зрозуміти багато етнополітичних проблем.

Видатний український вчений, перший президент Української Академії наук
В.І.Вернадський писав: «Я включаю все людство в усю решту живої речовини
і розглядаю геохімічну роботу живої речовини у нерозривному зв’язку
тваринного, рослинного царства і культурного людства як роботу єдиного
цілого.» На його думку, «людство, як жива речовина, нерозривно поєднане
з матеріально-енергетичними процесами певної геологічної оболонки Землі
— з її біосферою».

Більше того, разом з французькими вченими Е.Ле Руа2 та П.Тейяр де
Шарденом3 він переконливо довів, що біосфера переходить до нового свого
стану і якості — ноосфери ( від грецької «ноос ‘ — розум і «сфера»
-куля, оболонка Землі). Підкреслюючи природний і незворотний характер
цього процесу, В.І.Вернадський писав, що ‘»біосфера неодмінно
перетвориться так чи інакше, рано чи пізно на ноосферу».’

З усього цього видатний український вчений зробив кілька надзвичайно
важливих висновків :

1. Людство підпорядковується «всім тим законностям і всім тим
правильностям, які знайдені для інших — рослинних або тваринних
-однорідних живих істот».

2. Водночас «цивілізоване людство є величезною новою геологічною силою в
історії планети», тобто воно само впливає на навколишнє середовище, на
всі земні процеси.

3. «Людство своїм життям стало єдиним цілим». «Це нова стадія в

історії Землі, а не тільки в історії людства».

4. Не дивлячись на зростаючу єдність і цілісність, людство продовжує
існувати у формі етносів чи народів. При цьому все більша їх кількість
«вступає у коло всесвітньої історії».

5. «Геологічні еволюційні процеси відповідають біологічній єдності й
рівності всіх людей — Homo Sapiens та його людських предків
-Smanthropus».5

В той же час В.І. Вернадський висловлював занепокоєння, які поділяє і
автор, тим, що:

1).»Ми живемо ще під різким впливом ще не викорінених філософських і
релігійних навичок, які не відповідають реальності сучасного знання.»

2).»До цього часу історики, взагалі вчені суспільних наук… не
рахуються із законами природи — біосфери — тією земною оболонкою, де
тільки й може існувати життя.»

3).»Людська культура в її історичному розвитку до цього часу не
усвідомлюється як природно-історичний вияв життя на нашій планеті».

Втім, будучи великим оптимістом, В.І.Вернадський висловлював надії на
покращення ситуації. Ці сподівання він пов’язував з прийдешніми
поколіннями та розвитком нових наук, зокрема геобіохімії, етнології та
палеоетнології, до яких автор додає і етнополітологію.

Щодо проблем суто людського буття, то відзначимо, що тут існує чимало
найрізноманітніших парадигм. Головними з них є: 1) соціально-класова, 2)
етнонаціональна, 3) генераційна (поколінна), 4) конфесійна (релігійна)
тощо.

Згідно першої парадигми, людство і будь-яке суспільство поділені на
класи (по вертикалі, схема №8А), кожен з яких має свої власні особливі
інтереси, цілі й цінності. Класи є суб’єктами історії, а їх боротьба є
рушійною силою історичного розвитку. Згідно решти парадигм людство і
суспільство поділяються відповідно або на етноси та нації (по
горизонталі, схема №8В), або на покоління (навскіс, зправа наліво схема
№8°), або на конфесії (навскіс, зліва направо схема №8D), які по
аналогії з першою парадигмою, є суб’єктами історії, а їх боротьба
(суперництво) є рушійною силою історичного розвитку тощо. Причому ідейні
«батьки й адепти кожної із цих парадигм намагаються довести, що лише їх
спільноти є «головним», а часом і «єдиним» суб’єктом історії, а всі інші
— залежні від неї, другорядні, або й взагалі «баластТ^р&щкти»
історичного розвитку. І як це не дивно, прихильники кожної із цих
парадигм знаходять в тій же історії чимало аргументів на свою користь.

Толерантно ставлячись до цих парадигм, автор тим не менш, відзначає, що
кожна з них, будучи загалом вірною (щоправда, із багатьма
застєрєженнями) є досить вузькою, поверховою, обмеженою і одновимір-ною.
Кожна із цих парадигм, взятих окремо, не дає повної й цілісної уяви про
такий вкрай складний, різноманітний, багатовимірний феномен, яким є
людство.

Доводити, що людство поділено лише на класи, (або на етноси, або на
покоління, або на конфесії, або інше),що вони є головним чи єдиним
суб’єктом історичного розвитку, це все одне, що доводити, що природне
світло є зеленого (червоного, жовтого або іншого) кольору; або, що в
ньому, скажімо, зелений (червоний, жовтий або інший) колір є головним.
(Насправді ж, як відомо всім, хто хоч раз в житті бачив веселку,
природне світло є багатокольоровим. І не помічати цієї краси, на жаль,
можуть лише дальтоніки, або ті, хто заплющують очі, або відвертаються
при появі веселки. А щодо «головного» кольору у веселці, то вже справа
смаку і уподобань, тобто сугубо індивідуальне і суб’єктивне. І було б
безглуздим сперечатись із цього приводу).

Тому, при аналізі етнічної сфери людського буття ми будемо виходити із
зовсім іншої парадигми, точніше — метапарадигми, а саме -критичного
етнополітичного мислення, про яке вже йшлося. Нагадаємо і частково
запропонуємо деякі основні його положення.

По-перше, людство є єдиним цілим.

По-друге, водночас воно поділяється на класи (соціальні групи, страти),
етноси (нації, етнічні й національні групи), покоління, конфесії тощо,
що нагадує щось складніше навіть за добре відомий усім «кубик Рубика».
(Див. схему №8Е).

По-третє, суб’єктами історії є не лише названі вище спільноти, а й
окрема людина та саме людство у цілому. При цьому; постійно діючими
суб’єктами історичного процесу були, є і будуть людина, етноси і людство
(сюди автоматично входять і покоління, з яких складаються етноси і
людство). Щодо класів, конфесій, націй та ін., то вони стали суб’єктами
історичного процесу з часу їх виникнення (перші й другі — в Давні часи,
останні — в Нові часи) і будуть, мабуть, ними до часу свого зникнення.

По-четверте, на всіх етапах історичного розвитку провідну роль постійно
відігравали і будуть відігравати людина, етнос і людство. Решта людських
спільнот цю роль виконували періодично або епізодично.На ранку людської
історії провідна роль належала етнічним спільнотам (родам, племенам чи
їх союзам), потім — класам, пізніше — класам і конфесіям (згадаймо
«хрестові походи» і релігійні війни), в нові часи — класам і націям, у
60-х роках XX ст. — молодому поколінню (згадаймо «молодіжні бунти» і
«студентські революції» того періоду), а сьогодні — націям і етносам.

По-п’яте, рушійними силами сучасного історичного розвитку виступають, на
нашу думку; 1) всі зазначені спільноти, взяті разом та їх боротьба
(суперництво); 2) духовне відродження і єднання людства; 3) світовий
економічний ринок; 4) інформатизація; 5) передові технології тощо.

Отже, етноси є найбільш давніми, природними і стабільними спільнотами,
одними із багатьох спільнот, з яких складається людство. Хай не завжди
головними, але й нікому і нічому не підпорядкованими, не другорядними,
не зайвими і не реліктовими. Етноси є також найдавнішою, постійною,
впливовою, рушійною силою, однією із багатьох впливових, рушійних сил,
які діють на історичній арені. Етнічна сфера людського буття така ж
важлива як і соціальна, економічна, політична, духовна та ін. Вона, як і
всі інші сфери людського життя, підпорядковується, з одного боку,
загальним закономірностям розвитку живої матерії й людства, а, з іншого
— своїм власним. Вивчати специфіку й закономірності розвитку етнічної
сфери — головна мета етнополітологи; враховувати їх і хоча б не діяти їм
всупереч — основна мета держав та урядів, їх етнонаціональної політики.

Сучасні школи етнічності

Етнічний ренесанс 60-80-х років XX ст. викликав великий інтерес
західних, а потім і вітчизняних вчених, започаткував гострі дискусії
навколо етнічної сфери життя, процесів, що в ній відбуваються, зокрема,
їх змісту; сутності й характеру. За свідченням професора соціології
Ари-зонського університету Філіс Мартінеллі, ці дискусії призвели до
«посилення плутанини щодо вживання терміну «етнічний» (ethnics) і
похідних від нього термінів «етнічність» (ethnicity), «етнічна група»
(ethnic group) та «етнічна ідентичність» (ethnic identity). При цьому
найбільш невизна-ченим виявився найчастіше вживаний на Заході термін
«етнічність».

На невизначеність цього терміну і заплутаність самої концепції
«етнічності» вказував, зокрема, відомий американський вчений Костянтин
Симонс-Симонолевич, який головну причину такого становища вбачав у тому,
що згадані термін і концепція є «дуже новими».8 Цю точку зору поділяють
також видатний канадський дослідник українського походження Всеволод
Ісаїв та багато інших.9

Досить дотепно, але водночас і влучно охарактеризував саму етнічність,
причину труднощів її дослідження і визначення, один з найбільш
авторитетних американських фахівців з цих проблем, Майкл Новак.
«Етнічність, — зазначає він, — є комічною реальністю: морально
амбівалентною, парадоксальною на практиці, невловимою в теорії».

Ця «плутанина», на думку редактора «Гарвардської енциклопедії
американських етнічних груп» Стефана Терстрема, з якою слід погодитись,
обумовлена двома обставинами: по-перше, тим, що «етнічність є

надзвичайно складним феноменом», а, по-друге, що серед вчених все ще
немає консенсусу щодо точного значення терміну «етнічність’. його
сутності й характеру, а також місця і ролі в суспільно-політичному
житті.

Дійсно в західній науці існувало й існує безліч різноманітних підходів,
десятки напрямків і кільканадцять шкіл дослідження етнічності. Певне,
але далеко не повне уявлення про ці підходи і напрямки може дати схема
«Методологічні рамки», розроблена авторами міжнародного глосарію
«Етнічність» (Див. схему №9).

Щодо шкіл, то їх можна поділити на дві великі групи: марксистські та
немарксистські. Аналіз марксистських шкіл етнічності виходить за рамки
даного науково-навчального посібника. Тому обмежимося висновками окремих
західних вчених та деякими власними думками.

Більшість західних науковців вважають, що основоположники марксизму
впритул наблизились до феномену етнічності, але так і не змогли (чи може
не захотіли?) його зрозуміти. Відомий американський дослідник Пер Ван
Ден Берг писав в одній із своїх статей: «Найбільша помилка марксизму при
підході до етнічності полягає у тому, що він вважає її епіфеноменом і
архаїзмом».

Дещо пізніше в своїй чудовій монографії «Етнічний феномен» він уточнює:
«Марксисти розглядали етнічність як епіфеномен, хибну свідомість, котра
маскує класові інтереси, містифікацію правлячого класу з метою запобігти
зростанню класової свідомості».

Погоджуючись з цією оцінкою, додамо, що для основоположників марксизму,
полонених теорією класів і класової боротьби, етнічність дійсно була не
більш як «племінною спільнотою», «стадом» чи «отарою».14 Майже такою
вона залишилась і для В.І.Леніна, який лише раз скористався термінами
«етнографія», «етнографічний» та й то для нещадної критики своїх
опонентів.15 Так вона розумілась і більшістю колишніх радянських
дослідників, котрі таврували її як «вигадку буржуазної пропаганди» та
«знаряддя ідеологічних диверсій імперіалізму». Протягом останніх років
ситуація у вітчизняній науці у цьому плані дещо поліпшилась, але до
повного розуміння й коректного висвітлення сутності та характеру
етнічності, її місця і ролі у суспільно-політичному житті ще дуже й дуже
далеко.

Серед майже півтора десятка пемарксистських шкіл етнічності, які для
зручності будемо називати «західними», найбільш впливовими є наступні:
1) примордіаіістська; 2) інвентціоністська; 3) сервайвелістсь-ка; 4)
еволюціоністська; 5) асиміляціоністська; 6) інтеграціоналістська та
інші. Відверто говорячи, в плани автора не входив аналіз теоретичних
розробок цих шкіл та й обсяг посібника не дає такої можливості. Але брак
відповідної вітчизняної літератури примушує зробити це хоча б у стислій,
конспективній формі.

Почнемо з того, що наприкінці 50-х років у західній антропології
намітилась методологічна і теоретична криза. Вона, за висновками
автора,, полягала у тому, що ця наука виявилась нездатною охопити,
всебічно дослідити, адекватно висвітлити і дати прогноз розвитку нових
тенденцій в етнічній царині людського буття. Саме тоді починається
бурхливий розвиток такої науки як етнологія, зароджується нова наука
етнополітологія, з’являються нові напрямки — етносоціологія,
етнопсихологія, етноекологія та багато інших . Але і вони певний час не
могли дати коректних відповідей на нові проблеми, пов’язані з етнічним
ренесансом, політизацією етнічностей тощо.

Характеризуючи такий стан справ, професор кафедри антропології
Каліфорнійського університету (Лонг-Біч) Дж. Скотт (молодший) відзначав,
що ще недавно теоретики і практики передрікали, що етнічні меншини
якоїсь нації будуть зрештою асимільовані або «переплавлені», а етнічні
ідентичності будуть замінені на національні ідентичності. Однак замість
того, щоб послаблюватись і зникати, етнічність стає більш помітною ніж
будь-коли, а традиційна етнічна ідентичність, яка, здавалось, мала б
відмирати в умовах боротьби за соціально-економічну і політичну
рівність, навпаки посилюється, причому навіть тоді, коли етнічна група
домагається домінуючих позицій.

До честі Заходу; він досить швидко зреагував на виклик часу,
повернувшись лицем до нових проблем, виділивши величезні кошти і
створивши інші сприятливі умови для їх вивчення. Не підвели і західні
вчені: вони відкрили десятки нових дослідницьких центрів і сотні
університетських кафедр, заснували десятки періодичних видань,
підготували й видали тисячі монографій і статей, розробили десятки нових
теорій та концепцій, запропонували чимало різних, суперечливих, а часом
і діаметрально протилежних методологічних підходів тощо. Майже із самого
початку західне наукове співтовариство розділилось на кільканадцять
шкіл, котрі конкурують і суперничають між собою, не виходячи при цьому
за рамки наукової етики (на відміну від колишніх радянських, а часом і
деяких сучасних вітчизняних науковців).

Найбільший інтерес з науково-теоретичної і методологічної точок зору, на
погляд автора, становлять дві школи: примордіалістська та
інвентціоністська.

Одразу ж відзначимо, що назва першої школи походить від англійського
слова «примордіальний» (primordial), що можна перекласти як первісний,
первозданний, споконвічний тощо. Цей досить вдалий термін у науковий
обіг ввів ще 1957 року відомий американський соціолог Едвард Шилз.18
Майже п’ять років цей термін був незатребуваний або піддавався сумнівам
та критиці, що свідчить про певну консервативність мислення і багатьох
західних вчених. Але з початку 60-х років, із появою надзвичайно цікавої
і корисної статті ще одного американського дослідника Кліффорда
Гіртця,19 термін «примордіальний» і похідні від нього поняття не сходять
зі шпальт видань, присвячених етнічним та етнополітичним процесам.20 За
чверть століття, що минула з тих часів, склалась досить чисельна і
впливова школа примордіалістів. Найбільш відомими її представниками,
окрім згаданих Е.Шилза і К.Гіртця, були і єГ.Айзекс, М.Вебєр, Р.Гамбіно,
Е.Грилі, У.Коннор, М.Новак. Е.Смітта багато інших.

Проведений автором аналіз робіт засновників і прихильників цієї школи,
дає підстави стверджувати, що вони намагаються довести, що:

1) початковими, вихідними «клітинками», «цеглинками» існуючих
етнічностей є «прадавні кровно-родинні спільноти»;

2) етнічні особливості мають «природжений характер» і передаються із
покоління у покоління;

3) «етнічні узи є найважливішими за будь-які інші узи» і етнічна
ідентичність є головною серед всіх інших ідентичностей;

4) етнічна ідентичність є успадкованою і задовольняє «глибинні природні
людські потреби»;

5) і, взагалі, етнічність — це споконвічний, природний, реальний,
стабільний і загалом позитивний феномен, в основі якого лежить спільне
походження.

Назва другої школи — інвенпщіоністсьт — походить від англійських
термінів — «to invent, invented, invention», що можна перекласти як
вигадувати, вигаданий, уявний, вигадка, уявлення тощо. Інколи цю школу
називають також модерністською та/чи ситуаціоністською. Засновниками і
найбільш відомими прихильниками цієї’ школи можна вважати таких вчених,
як Б.Андерсон, Ф.Барт, П.Брасс, Е.Геллнер, МГехтер, Е.Гобсбаум,
Д.Горовиць, Дж.Ротшильд, В.Соллорс та багато інших.

Серед їх основних теоретичних положень варті уваги наступні:

1) етнічність є винайденим, уявним, вигаданим феноменом, оскільки «її
члени не можуть бути знайомі особисто чи навіть чути один про одного»;

2) етнічність має мінливий характер, оскільки може і посилюватись, і
послаблюватись, і завмирати, і відроджуватись;

3) етнічність має придбаний і ситуаційний характер, оскільки люди
можуть, залежно від ситуації, приховувати чи демонструвати свою
етнічність, а при потребі й змінювати її;

4) етнічність є чимось похідним від соціального, породженням процесу
модернізації, реакцією на процеси глобалізації, універсалізації та
стандартизації;

5) етнічна ідентичність є лише однією із багатьох ідентичностей,
притаманних людині.

Більше того, для певної частини інвентціоністів, особливо
неомарк-систського гатунку (Е.Геллнер, Е.Гобсбаум, МГехтер таін),
етнічність -це щось штучне, препароване, підробне, іронічне,
атавістичне, негативне, небезпечне і т. ін.

Погоджуючись із багатьма положеннями зазначених шкіл, автор вважає, що
жодна з них, взята окремо, не дає повного й всебічного уявлення про
сутність і характер етнічності. Обом школам притаманний певний
редукціонізм: першій — біологічний, а другій — соціологічний. В
дійсності етнічність є більш складним і багатовимірним феноменом. Вона
водночас є і довічною, природною, стабільною і модерною, мінливою,
вигаданою. І абсолютно правий був П.Ван Ден Берг, коли підкреслював, що
«етнічність є як примордіальною, так і ситуаційною».

Варті згадки, на наш погляд, ще дві школи: сервайвелістська та
еволюціоністська. Назва першої школи походить від англійського дієслова
— «to survival», тобто виживати. Прихильники цієї школи, до яких
належитіГбільшість вже згадуваних примордіалістів, вважають, що
етнічності існували, існують і будуть існувати попри всі кризи й
потрясіння, через які ще має пройти людство. Вони припускають, що
етнічність може набрати інших форм, але вона ніколи не зникне.
Представники еволюціоністської школи, серед яких опинилась більша
частина інвентціоністів, навпаки вважають, що етнічність є анахронізмом,
пережитком минулого, гальмом суспільного розвитку. За їх переконаннями,
етнічності з часом зникнуть взагалі, а етнічне походження, мова, символи
та інші етнічні ознаки не будуть мати жодного значення.

На думку автора , теоретичні положення сервайвелістів більш коректні і
більш адекватно відбивають сучасний стан і близьке майбутнє людства.
Відзначимо також, що час дискусій і суперечок між представниками різних
шкіл етнічності вже минув. Надійшов час розробки спільними зусиллями
загальної теорії етнічності, з’ясування її справжнього місця і ролі у
суспільному розвитку людства у наступному тисячолітті, розробки
загальної стратегії його виживання.

Різноманітність концепцій етнічності

Повертаючись до терміну «етнічність», автор вважає за потрібне
підкреслити, що західні вчені давно скаржаться на невизначеність
категорії «етнічний» і похідних від нього понять. Підтвердження тому —
заява, яку зробив відомий італійський соціолог і економіст Вільфредо
Парето ще на початку- XX століття: «Термін «етнічний» є одним з найбільш
туманних термінів, відомих соціології. Ми користуємося ним тільки для
того, щоб охарактеризувати стан якогось явища, не заглиблюючись у його
сутність».

Сьогодні ті, хто намагається виправити таке становище, як правило,
починають із вивчення етимології цього слова. Багато з них відзначають,
що слово «етнічний» походить від грецького слова «етнос» (ethnos). що
означає «нація» або «раса» і завжди використовувалось для визначення
«сторонніх» осіб чи груп (outsiders).

В новітній західній науковій і довідковій літературі є чимало спроб
визначити сутність цього терміну. Згідно всесвітньо відомого і найбільш
поширеного «Вебстерівського словника», «етнічне — це: (а) те, що
стосується спільних фізичних та духовних рис, які мають члени групи, що
є наслідком їх спільної спадковості та культурної традиції; (б) те, що
має або походить від расових, лінгвістичних чи культурних зв’язків зі
специфічною групою (негритянською, ірландською, італійською або іншими
етнічними групами)».

Інший всесвітньо відомий «Словник американської спадщини англійської
мови» дає таке визначення: «етнічне — це: (1) те, що стосується
соціальної групи в середині культурної та соціальної системи, яка
домагається або має спеціальний статус на підставі складних, часто
варіативних рис включно із релігійними, мовними, спадковими або
фізичними особливостями; (2) в більш широкому розумінні особливість
релігійної, расової, національної або культурної групи».

Наведені визначення терміну «етнічне» можна вважати найбільш вдалими і
прийнятними. Але слід звернути особливу увагу на те, що взявши на
озброєння прикметник «етнічне» від грецького іменника «етнос»,
англійська мова так і не прийняла самого терміну «етнос».

Натомість в англійській мові почали вживатись такі іменники, як
«етнічність», «етнічна група», «етнічна ідентичність» тощо. Показовим у
цьому відношенні може бути тлумачення терміну «етнічність» на сторінках
одного із словників Всбстера: «Етнічність. Іменник. Етнічна класифікація
або приналежність».30

ксизму Отто Бауер та російський філософ Микола Бердяєв. І хоча ці вчені
аналізували питання історії виникнення і розвитку націй
(національностей), їх основні положення й висновки вповні можуть бути
віднесені до концепцій етнічності та етнічної групи.

В новітні часи термін «етнічність» у науковий обіг ввів у 1953 році
американський дослідник Девід Рісмен.31 Початок же фундаментальних
розробок концепцій етнічності пов»язується з прізвищами двох видатних
американських соціологів Нагана Глейзера та Деніеля Мойнігена, зокрема,
з появою у 1963 р. їх відомої роботи «Поза плавильним котлом».

Сьогодні ці концепції є найбільш поширеними у західній науці. При цьому,
як слушно зауважує професор Карлтонського університету (Канада) Джон
Меньоні, більшість вчених вживає терміни «етнічність», «нація», «етнічна
група», «етнічна ідентичність» та інші як синоніми, а відповідні
концепції, зокрема, «етнічності» та «етнічної групи» вважає ‘
концепціями близнюками».

Прикладом такого підходу може служити визначення етнічності, яке дає
Еліс Кешмор, автор і упорядниця поширеного на Заході «Словника расових і
етнічних відносин». Термін «етнічність», зазначає вона, «вживається до
народу або нації, а також групи людей, які свідомі свого спільного
походження та спільних інтересів. Вони намагаються об’єднатись разом для
того, щоб підкреслити свою єдність, або спільну ідентичність як засіб
виживання». Однією з особливостей етнічності є те, що вона «може бути
бажаною або недоречною». Такої ж думки й інший американський дослідник
Дж.Уїлсон, який наголошує, що етнічності -це, перрцза все, «групи за
інтересами» (interest groups), тобто групи, об’єднані ^пільчними
економічними, екологічними, політичними й іншими інтересами і цілями.

Зрозуміло, що тут йдеться про етнічність у широкому розумінні цього
слова, тобто водночас про два хоч і взаємопов’язаних, але різних
феномени:

1) саму етнічну спільноту та 2) особливості її існування.

Такий підхід не вдовольняє багатьох західних вчених. Вони намагаються
довести необхідність розмежування понять «етнічна група» та
«етнічність», розробити окремі відповідні концепції. «Нам треба, —
закликав Дж.Меньоні, — розглядати етнічну ідентичність і етнічну групу
окремо і таким чином уникати помилки змішування поняття «етнічна група»
з існуванням спільного буття, яке її характеризує».

Всі зазначені вище підходи, на нашу думку, мають рацію, а їх
застосування буде сприяти розвиткові науки про етнічну сферу людського
буття та вдосконаленню етнонаціональної політики. Заради справедливості
відзначимо, що тут західна наука досягла величезних успіхів. Про це
свідчать розроблені нею концепції етнічності як у широкому, так і
вузькому смислі.37 Про етнічність у широкому розумінні, тобто про
етнічні спільноти — мова попереду. Щодо концепцій етнічності у вузькому
смислі, то вони заслуговують першочергового і більш глибокого аналізу,
оскільки, по-перше, мають величезне значення, а, по-друге, у колишньому
СРСР вважались «вигадками буржуазної та буржуазно-націоналістичної
пропаганди».

У редакційній статті першого номеру журналу «Етнічність», який почав
виходити у Нью-Йорку з 1974 р. було дано визначення етнічності у
вузькому смислі, яке і досі залишається одним з найбільш вдалих за своєю
глибиною і точністю. «Термін «етнічність», — наголошував журнал, —
стосується поєднання багатьох рис або компонентів, що належать до
природи будь-якої етнічної групи. Таким чином, етнічність — це
сукупність спільних цінностей, вірувань, норм, смаків, самосвідомості,
усвідомлення спорідненості в групі, спільної групової пам ‘яті та
лояльності, певних структурних взаємовідносин в середині групи та
стремліпня до продовження існування».

Суттєве уточнення у поняття «етнічність» вносить визначення, яке дає
американський етносоціолог Вернер Соллорс. На його думку, «етнічність» —
це не річ, а процес», процес визначення індивідуальної та/чи групової
ідентичності, розуміння етнічної приналежності, що замінює видимі,
конкретні спільноти і який може мобілізувати людей. Загалом, вважає він,
етнічність є не успадкованим від минулого феноменом, а компонентом
модернізму, символічною конструкцією, «побудованою на згоді, сучасності
та виклику».

Варте уваги й уточнення маститого американського етнополітолога Ричарда
Шермергорна про те, що «етнічність — це не абсолютна характерна
особливість, яку має або не має група, а мінлива і надзвичайно чуттєва,
вразлива суміш певних рис».

Отже, в сучасній західній етнології «етнічність» у вузькому її розумінні
розглядається як дивовижний феномен, що стосується, перш за все,
специфіки самого буття та особливостей будь-якої етнічної спільноти. На
думку автора, цей феномен можна вважати і назвати своєрідною «етнічною
аурою».

Досить цікаву і загалом вірну точку зору висловив професор політології
Рутгерського університету (США) Ірвін Горовиць. Аналізуючи етнічність,
він дійшов висновку, що в політичному аспекті етнічність є вимогою більш
широкої участі у процесі прийняття рішень та управління як на рівні
окремих регіонів (штатів, провінцій, земель тощо), так і всієї держави.
В економічній сфері — етнічність виявляє себе головним чином у захисті
власних економічних інтересів, зокрема, у домаганнях більшої винагороди
за фізичну працю, (якою займаються переважно представники етнічних груп)
за рахунок розумової пращ. У сфері культури — етнічність, перш за все,
нагадує про себе претензією на право не бути такою як всі, мати
можливість формувати, зберігати і розвивати свій власний спосіб життя.

Нарешті, в історичному плані повернення до етнічності — це повернення до
суспільства первісної ери в американській історії (як і в історії
західної цивілізації), до початку дії теорії і практики «плавильного
котла», до часів, коли відданість родині, патріархальній шіаді, своім
рідним мовам переважали над проблемами кар’єри чи матеріального
достатку.42 На нашу думку, такі погляди на етнічність, її роль, значення
і прояви у житті суспільства заслуговують на увагу, особливо в молодих
незалежних державах, а їх врахування -один із шляхів встановлення та /чи
зміцнення етнополітичної стабільності.

Останнім часом частина західних вчених почала розглядати етнічність як
специфічний прояв, форму або тип націоналізму, називаючи його етнічним
націоналізмом. Схвально ставлячись до нового підходу до етнічності,
автор вважає його досить дискусійним.

Особливої уваги, з точки зору етнополітології, заслуговують висновки
професора університету Ієшива (Ізраїль) Джошуа Фішмена. На його думку,
етнічність існує » у формах етнічного відродження, повернення до свого
етнічного коріння, етнічної ідентичності та етнічної лояльності». Вона
може розглядатись і бути «потенційним джерелам дестабілізації», але
водночас і «джерелом стабілізації та рестабілізації» етнополітичної
ситуації в країні та/чи регіоні. Етнічність можна використати як «базу
мобілізації» і «свідомо маніпулювати неісргакчсамо, як будь-якою іншою
силою, яка об’єднує людей, зокрема економічною, релігійною, ідеологічною
та політичною силою».

Твердження ізраїльського дослідника, як на автора, є досить коректними,
але деякі з них потребують уточнення і роз’яснення. Це стосується, перш
за все, концепцій етнічного коріння та етнічної ідентичності, які
колишньою радянською наукою не розроблялись взагалі.

Концепція і модель придбання та втрати етнічного коріння

Проведений нами аналіз розвитку західної етнополітологічної науки
показує, що вона давно і досить успішно займається проблемами етнічного
коріння, зокрема питаннями їх втрати і надбання. Про це свідчить чимала
кількість цікавих і корисних публікацій, а також існування багатьох
відповідних концепцій і моделей.

Найбільший інтерес, на погляд автора, становить концепція і модель
«придбання і втрати етнічного коріння», розроблена у середині 70-х років
відомим англійським етносоціологом Гарольдом Абрамсоном. Виходячи з
тенденції зростання ролі етнічного фактору в соціально-політичному
житті, він звернув увагу на необхідність дослідження і врахування
проблем етнічних коренів, умов і значення їх придбання та втрати.
Зокрема, він виокремив і проаналізував чотири можливих групи або типи
явищ -феномен придбання етнічних коренів та три альтернативних феномени
їх втрати.

До першого типу — «традиціоналістів» — належать особи, які поділяють
цінності даної етнічної групи й інтегровані в її структуру, тобто мають
міцне етнічне коріння.

Другий тип – “пришельця-неофітста” — складають особи, які включені у
структурну систему етнічних зв’язків, але не мають успадкованого коріння
у відповідній етнічній групі, її культурі і цінностях. Початкова
соціалізація «неофітів» проходила за межами етнічної спільноти, до якої
вони пізніше в силу різних обставин приєднались. їх доля досить складна,
а часом і трагічна: вони інколи відчувають гнів і презирство з боку
колишніх своїх «одноплемінників» та підозру і недовіру з боку нового
оточення. Внаслідок цього, частина «неофітів» стає войовничими
«традиціоналістами», друга частина -пасивними «традиціоналістами», решта
може переходити на службу якійсь третій, сторонній ворожій силі.

Третій тип — «вигнанця» — становлять окремі особи, або невеликі їх
групи, яких доля занесла до іншого етнічного середовища, де вони є
носіями своїх етнічних цінностей. Цей тип є протилежним «пришельцю —
неофіту». Етнічні вигнанці, закинуті силою економічних, політичних та
інших обставин до середовища, в якому вони позбавлені споконвічних
етнічних зв’язків, досить часто так і лишаються поодинокими та/чи
дрібними уламками етнічної культури, чужої і незрозумілої для
навколишнього оточення.

Четвертий тип — «євнуха» — складають особи, позбавлені етнічної пам’яті,
які не мають етнічної спадщини і не ввійшли до якоїсь етнокультурної
структури. Цей тип діаметрально протилежний «традиціоналісту». Класичним
його зразком можна вважати «євнуха при дворі колишнього східного
деспота», що і дало підставу вкладати в це поняття переносний та надто
широкий зміст.

Виділяючи і аналізуючи ці чотири «ідеальні типи» придбання і втрати
етнічних коренів, Г.Абрамсон цілком вірно підкреслював, що їх поява й
існування є реакцією на суспільні зрушення, протиріччя і потрясіння. Цю
точку зору поділяють й інші західні вчені. Зокрема, американські
дослідники Г.Стейн та Р.Гілл зауважують, що пошуки свого етнічного
коріння — «це спроби подолати почуття особистого відчуження у світі, що
швидко змінюється».

Дійсно у наш час бурхливого соціального розвитку переважає реакція
першого типу — зростаючу етнічну стійкість і «традиціоналістсь-ку»
впертість демонструють не тільки країни «третього світу» та/чи нові
незалежні посттоталітарні держави, а й високорозвннуті регіони Заходу.
Не дивлячись на розвиток системи світових комунікацій, а можливо саме
завдяки цьому, етнічність у формах африканського трайбалізму,
західноєвропейського етнічного ренесансу, східноєвропейського
етнополітич-ного відродження та соціальних рухів на захист культурного
плюралізму на всіх континентах стає феноменом, який набирає сил у
відповідь на суперечності та складнощі сучасного світового розвитку. Все
більше аспектів соціальної та політичної поведінки не можна
проаналізувати і пояснити без залучення категорії «етнічного коріння»,
врахування фактів його придбання чи втрати.

Концепція етнічної ідентичності

Слід відзначити, що західні дослідники досить тісно пов’язують концепцію
етнічних коренів з концепцією етнічної ідентичності. Виходячи із того,
що концепція етнічної ідентичності становить одну із підвалин концепції
етнічності, є потреба розглянути її більш докладно. Нагадаємо, що в
західній науці під ідентичністю взагалі мається на увазі виділення і
віднесення людиною та/чи групою себе, інших або іншими за певними
ознаками (віковими, статевими, класовими тощо) до тих чи інших спільнот.
Взаємодіючи одна з одною, ідентичності створюють т.зв. «ієрархію
ідентичностей», в якій кожна ідентичність займає своє особливе місце.
При цьому деякі з них перебувають у центрі уваги, турбот і занепокоєнь
особи та/чи групи, у той час як інші ідентичності займають периферійні
місця/7 Протягом останніх років до першої групи ідентичностей
швидк^увїйшла, точніше увірвалась, етнічна ідентичність.

В західній етносоціологічній літературі існує чимало досить вдалих, на
наш погляд, визначень етнічної ідентичності. Один із найбільш
авторитетних канадських фахівців з цього питання Всеволод Ісаїв визначає
етнічну ідентичність як «відданість соціальній групі спільного
походження».Інший канадський етносоціолог Джефрі Рейтц доводить, що
етнічна ідентичність — це ніщо інше як «почуття належності до
націо-наіьної групи, базованій на етнічному походженні». «Етнічна
ідентичність, — вторить їм американський антрополог Дж. Едвардс, — це
відданість групі (великій чи малій, соціально домінуючій чи підлеглій),
з якою особа має успадковані зв*язки».

Вразливим місцем такої точки зору є, на нашу думку, деяка переоцінка
суб’єктивного і недооцінка об’єктивного факторів при визначенні етнічної
ідентичності тієї чи іншої особи.

Більш коректним здається підхід Дж.Гааса, У.Шаффіра та деяких інших
західних вчених, які враховують суб’єктивні й об’єктивні та внутрішні й
зовнішні фактори , а також високо оцінюють роль етнічної ідентичності,
особливо її придатність для соціальної стратифікації і себе й інших. За
їх спостереженнями, мають місце випадки, коли особа чи група осіб бажає,
щоб була визнана їх належність до тієї чи іншої спільноти, але члени —
засновники тієї спільноти можуть відмовляти їй чи їм у цьому і
заперечувати їх етнічну приналежність. Водночас можуть існувати особи,
які в силу різних обставин бажають відмежуватись від певної етнічної
спільноти, але виявляється, що інші особи продовжують вважати їх членами
тієї спільноти. Все це дає підстави західним науковцям зробити висновок
про те, що етнічна ідентичність є і досить стабільним, і досить мінливим
феноменом.4″ Загалом більша частина західних фахівців з цих проблем, з
якими погоджується і автор, вважає етнічну ідентичність «вирішальною»,
«ключовою’ серед багатьох інших ідентичностей.

Концепція національної ідентичності

Значний теоретичний та практичний інтерес, на наш погляд, становлять
намагання західних вчених провести порівняльний аналіз між етнічною та
національною ідентичностями. Під останньою, як правило, мається на увазі
почуття приналежності й відданості людини якійсь певній нації. Як слушно
зауважує відомий американський дослідник Джордж Де Вос, для багатьох
громадян правових демократичних держав, особливо моноетнічних, ці дві
ідентичності існують у нерозривній єдності. «Строго говорячи, —
констатує він, — національність не відрізняється від етнічності». Щодо
поліетнічних держав, то тут зазначені ідентичності не співпадають, бо
«етнічна ідентичність є або більш специфічною, або більш широкою
ідентичністю ніж національна ідентичність».

Треба враховувати, що на Заході етнічна ідентичність остаточно перемогла
ідентичність класову і поступово починає витискувати національну
ідентичність. В багатонаціональних та поліетнічних державах людина
дійсно може ідентифікувати себе: а) з певною етнічною групою; б) з
політичною нацією або в) водночас з ними обома. При цьому вона може
почувати себе абсолютно комфортно. Проте у часи етнічного ренесансу і
політизації етнічності представники багатьох етнічних груп починають
відчувати дискомфорт, оскільки під впливом обставин або тиском певних
сил мають робити вибір між двома зазначеними ідентичностями.

Це може призводити до кризи ідентичності, виникнення нових та/чи
посилення старих етнонаціональних конфліктів тощо. Правовим
демократичним державам в основному вдається знаходити виходи із кризових
ситуацій, регулювати і пом’якшувати етнонаціональні конфлікти.

У багатьох посттоталітарних країнах, за переконанням автора, етнічна
ідентичність дійсно успішно суперничає із класовою ідентичністю,
поступово беручи гору над нею. Водночас вона вступила у протиборство із
ідентичністю національною, ускладнюючи і гальмуючи процес
національно-державного будівництва, породжуючи сепаратистські почуття й
настрої, створюючи сприятливий грунт для загострення конфліктів і
етнічних війн.

Основні типи етнічної ідентичності

Вартий згадки той факт, що сучасні західні науковці поділяють етнічну
ідентичність на кілька різних типів. Зокрема, згідно із класифікацією,
розробленою американськими вченими Дж. Маккейєм та Ф.Лью-інсом, існує
чотири її основних типи.

До першого типу, який вони назвали «мінімумом етнічності’, віднесено
осіб з низькою етнічною обізнаністю, майже або вже асимільованих.

До другого типу, названого «поміркованою етнічністю», зараховано осіб,
які мають певні контакти з членами своєї етнічної групи, але їх етнічна
ідентичність не настільки міцна, щоб вважати її етнічною свідомістю.

Третій тип, так звана «маргінальна етнічність», включає осіб з сильною
етнічною свідомістю, які в силу різних обставин не мають контактів із
членами своєї групи. До цього ж типу належать і т. зв. «етнічні сироти»,
які не мають тісних зв’язків ні зі своєю етнічною групою, ні з «більшим»
суспільством, що її оточує. Нарешті, четвертий тип — «максимальна
етнічність» — об’єднує людей, які беруть активну участь у діяльності
своєї етнічної групи та забезпеченні її політичних, економічних,
соціальних й інших інтересів.

Дещо іншу; але також цікаву типологію пропонує канадський етно-соціолог
Р.Бретон: 1) ідентичність, яка обертається навколо конкретних речей із
символічною цінністю (їжа, одяг, твори мистецтва і т.п.); 2)
ідентичність, яка пов’язана із звичаями та культурним життям своєї
етнічної спільноти; 3) ідентичність, яка базується на етнічній мові; 4)
ідентичність, яка обертається навколо друзів своєї етнічної спільноти;
5) ідентичність, яка пов’язана із підтримкою потреб і цілей своєї
етнічної спільноти.

Розглянуті концепція і модель етнічних коренів, а також типологія
етнічної ідентичності, на наш погляд, можуть бути використані при
аналізі будь-якого поліетнічного суспільства. Зокрема, вони можуть стати
в нагоді при вивченні наслідків політики «злиття націй» та «плавильного
котла», дослідженні сучасного стану і перспектив розвитку ідентичності
представників різних етнічних спільнот.

Концепція «символічної етнічності»

Особливий інтерес, на думку автора, становлять розглянуті вище два
перших типи ідентичності Дж.Маккейя і Ф.Льюінса — «мінімальної» та
«поміркованої», а також перший тип ідентичності Р.Бретона, пов’язаної із
символічними етнічними цінностями. Саме ці три типи ідентичності стали
підвалинами досить коректної і перспективної концепції «символічної
етнічностГ (simbolic ethnicity). Цю концепцію наприкінці 70-х років
висунув і обгрунтував професор соціології Колумбійського університету
Герберт Ганс. Згідно із цією концепцією, в поліетнічних суспільствах
йдуть два паралельних процеси: з одного боку, відбувається етнічний
ренесанс, а з іншого — продовжується процес асиміляції та акультурацп.
Багато представників етнічних груп цікавляться не стільки їх
організаційними справами чи економічними і політичними проблемами,
скільки питаннями збереження етнічної ідентичності та пошуками зручних
для себе шляхів і засобів її вираження, зокрема, за допомогою етнічних
символів — традицій, одягу, їжі тощо. Саме цей феномен Г.Ганс і назвав
«символічною етнічністю» або «етнічністю останньої надії».

З того часу термін «символічна етнічність» почав широко вживатись у
західній науці. За слушним твердженням багатьох західних вчених,
«символічна етнічність», з огляду на свою символічність, буде існувати
довго, передаючись із покоління у покоління.

Позитивно оцінюючи такий різновид етнічності, вони особливо підкреслюють
той факт, що вона не є перешкодою для вільного розвитку особи та/чи
суспільства. Більше того, за твердженням американської дослідниці Мері
Уотерс, під яким готовий підписатися і автор, «символічна етнічність є
компромісом між пошуками спільності та бажанням індивідуальності». За
нашим переконанням, символічній етнічності належить майбутнє: раніше чи
пізніше, але вона прийде на зміну політизованій етнічності.

З усього наведеного вище можна зробити два основних висновки. По-перше,
сьогодні у західній науковій, навчальній та довідковій літературі термін
«етнічність» вживається у двох основних значеннях:

1) у широкому розумінні, тобто як етнічна спільнота (етнос, нація,
етнічна та національна група) з усіма її ознаками, характерними рисами і
особливостями та

2) у вузькому — тобто лише як ці ознаки, характерні риси й особливості,
названі нами «етнічною аурою». По-друге, етнічність, у вузькому її
розумінні, або «етнічна аура» є надзвичайно складним, внутрішньо
суперечливим і мінливим феноменом. Це водночас і набір певних етнічних
рис, які характеризують окрему’ особу та/чи групу людей, і особливий
стиль життя та сприйняття як внутрішнього, так і зовнішнього світу, і
форма соціальних відносин, і процес визначення етнічної ідентичності, і
різновид ідеології, і знаряддя збереження чи поширення політичного та
соціального статусу носіїв етнічності, і засіб мобілізації людей, і сенс
їх виживання, існування та діяльності, і певний вид енергії тощо.

Розробка західною наукою концепцій етнічності у широкому і вузькому
розумінні, на нашу думку, є досить конструктивним і ефективним підходом.
Він дає можливість більш глибоко й цілеспрямовано вивчати як самі
етнічні спільноти, так і їх специфічні риси та особливості. А це в свою
чергу сприяє кращому розумінню етнічної сфери людського буття,
визначенню справжньої ролі й місця етнічних спільнот в історичному
процесі та політичному житті окремих країн і планети, розробці або
вдосконаленню етнонаціональної політики тощо.

Література:

Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті
глобального розвитку. — Тернопіль, 2001. — С.311-338.

Галеева Г.А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город,
природа, человек. — М., 1982. — С.41-74.

Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. — К., 1990. — С.117-160.

Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев Н.Г. Экологическое знание и
сознание. — Новосибирск, 1987. — С. 176-200.

Крисаченко B.C. Екологічна культура. — К., 1996. — С.47-55.

Маркович Д. Социальная экология. — М., 1991. — С.154-161.

Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. — М., 1990. — С.247-268.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні в 2001 році. — К., 2003. — С.158-161.

Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. — М., 1989.
— С.168-177.

Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л.П.Царика. -Тернопіль, 2002.
— С.166-172.

Социально-философские проблемы экологии / И.В.Огородник, Н.Н.Киселев,
В.С.Крысаченко, И.Н.Стогний. Под. ред. И.В.Огородника. — К., 1989. —
С.225-239.

Похожие записи