.

Епоха ренесансу (відродження), реформація в політичному житті (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
458 2903
Скачать документ

Реферат на тему:

Епоха ренесансу (відродження), реформація в політичному житті

П л а н :

Політична думка доби феодалізму.

Теологічні тлумачення політичних інститутів і процесів.

Гуманістичні вчення доби реформації та відродження.

Раціоналістичні концепції політичної думки.

Особливість уявлень про політичну думку доби феодалізму полягала в
богословському їх трактуванні. Але водночас навіть видатні теологи тієї
епохи часто посилалися на Арістотеля, роблячи свої узагальнення щодо
розвитку сучасного їм політичного життя.

В епоху середньовіччя людська сутність із політичної була зведена до
релігійної. Християнство перетворило гнучкі ідеали античних філософів на
легкозасвоювані догмати. Релігійні догми одночасно стали і політичними
аксіомами. Їх суть досить чітко визначив А- Августин, який писав, що
весь рід людський, життя якого від Адама до кінця цього віку є, так би
мовити, житіям однієї людини, визначається божими законами,… а керують
ті, котрі піклуються, як чоловік — жінкою, батьки — дітьми, пани —
рабами. Підкоряються ті, про кого дбають, як жінки — чоловікам, діти —
батькам, раби — панам.

Найяскравіше це виявляється у засновників християнської політичної
теорії — Аврелія Августина (354-430) і Фоми Аквінського (1226-1274).
Августин, на відміну від Платона й Арістотеля, побудував свою концепцію
“кращого життя” (щастя від Бога) на можливостях і здібностях людини,
реалістичному гуманізмові: людина не зневажає іншу людину через її вади,
вона ненавидить вади, зате любить людину.

У християнському політичному вченні Ф. Аквінського держава розглядається
як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якої є
Бог. Мета держави — збереження порядку та громадянського спокою. Згідно
з Аквінатом, влада має божий характер. Ідеальною формою управління він
вважав змішану: монарх уособлює єдність, аристократія — належні їй
заслуги, а народ, який залучається до управління, є гарантом соціальної
злагоди. Дії монарха обмежені законами. З волею народу слід рахуватися.

І Августин, і Аквінат намагалися обґрунтувати верховенство церкви над
світською владою.

З часом релігійна концепція політики втрачає панівне становище.
Християнству не вдалося утримати її як світський придаток до релігії.

У суспільному житті відбулися серйозні зміни. На арену політичного життя
вийшли нові сили.

Період Реформації (ХУІ-ХУІІ ст.) в більшій частині Західної Європи
характеризувався зародженням нових економічних відносин, активними
політичними рухами низів і бурхливими сплесками в духовному житті.
Особливо це виявилося в діяльності римсько-католицької церкви й
ставленні до неї світської влади в більшості європейських країн, які
прагнули незалежності від Риму й установлення своєї державної релігії.
Найяскравіший приклад — протестантська Реформація в Німеччині. Це й
повстання нижчих дворян під керівництвом фон Зікінгена в 1523 р., й
Велика селянська війна 1525 р., й т. ін. Всі вони були спрямовані проти
римсько-католицької церкви й увійшли в історію з такими реформаторами,
як М. Лютер і Т. Мюнцер.

М. Лютер виступав проти претензій католицького духовенства на контроль
віри й совісті на правах посередника між людьми та Богом. Була висунута
вимога ліквідації відособленого стану священиків, усієї їх надзвичайно
дорогої ієрархії. Підупав авторитет папських декретів і постанов, рішень
соборів. Єдиним авторитетом залишалося Святе писання.

Т. Мюнцер також виступав проти офіційної церкви. Його проповіді й
організаторські здібності, що розкрилися в селянській війні, були
пов’язані з боротьбою проти панівної церковної та владної еліти. Він
стверджував, що тільки трудовий народ, “ремісники і плугатарі”, здатні
розуміти мету Бога, адже їх інтереси цілком збігаються. На думку
Мюнцера, майбутній лад можливий лише як результат боротьби народних мас
проти поневолювачів. Ліквідацію феодалів і передачу всіх матеріальних
благ до рук трудящих шляхом зрівняльного розподілу він вважав початком
“майнової спільноти”.

В Англії Реформація, започаткована згори, набула дещо іншої
спрямованості. Починаючи з 1534 р., тобто з уведенням “Акта про
верховенство” й утворенням англіканської церкви, пориваються зв’язки з
Ватиканом, закриваються монастирі, а їх землі конфіскуються, приймається
англіканський символ віри з 39 статей, у яких відкидались основні
догмати католицької церкви. Англіканська церква стала прикладом
компромісного варіанта протестантизму, компромісу між
землевласниками-аристократами й великою буржуазією, досягнутого
внаслідок тривалої боротьби англійської королівської влади проти
політичних та економічних зазіхань папського двору. Причина компромісу
досить проста: як одні, так і інші вбачали в релігії засіб впливу на
свідомість людей, щоб зробити їх слухняними наказам господарів, яких
поставив над ними промисел Божий.

В історичному розвитку набуття політичною думкою форми теорії не
означало, що вона стала наукою. Для цього необхідний своєрідний “поріг
науковості”. Але це залежить від об’єктивної складності самого об’єкта.
Тому історично раніше ці процеси відбувалися в дослідженні просторових
співвідношень тіл, законів їх переміщення та механічної взаємодії.

У політиці “поріг науковості” виявився незрівнянно вищим, ніж у механіці
чи астрономії. Й справа тут не тільки в більшій складності об’єктів
дослідження. Сам суб’єкт пізнання не відокремлений від процесів, які він
вивчає, і є їх учасником. Мабуть, саме тому науковість політики
формується значно пізніше, ніж у точних науках. І хоча в політиці
розвивалися нові ідеї й теоретичні принципи, політична думка довго не
могла виконати головну для наукового методу пізнавальну операцію —
“відокремити” від себе об’єкт свого пізнання.

Аналіз сутності політичних процесів, що є головним завданням науки,
систематично підмінявся роздумами про те, якими вони повинні бути, а
політична теорія в цілому залишалася в полоні споглядальних уявлень про
“природу людини”. Оскільки потреби людей характеризувалися при цьому як
щось постійне (а такою бачилася й сама природа), то політика й у теоріях
ХУІІ-ХУІІІ ст. трактувалася здебільшого надісторично, як сукупність
незмінних відносин, однакових для всіх часів і народів.

Політична наука, започаткована ще в епоху античності, активно
відроджується наприкінці середньовіччя. Це пов’язано з іменем одного з
видатних засновників політичної науки італійця Н. Макіавеллі
(1469-1527). Саме в його працях “Роздуми про першу декаду Тита Лівія” та
“Володар” дістає дальший розвиток політична наука.

Н. Макіавеллі один із перших зробив значний крок уперед у визначенні
предмета політичної науки, її методу й певною мірою — законів. На його
думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. “Володар”
— це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і
втрату.

Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обґрунтовує політику як дослідницьку
науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про
державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить
висновок, що стрижнем політичної поведінки людини є не християнська
мораль, а вигода й сила. “Доля, — зазначав Н. Макіавеллі, — завжди на
тому боці, де краща армія”. Звідси й теза про те, що в політиці треба
апелювати не до моралі, а до сили — “мета виправдовує засоби”. Завдання
політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей,
виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі
пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи й відповідно до
них творити політичну історію. У теорії Н. Макіавеллі держава означає
політичний стан суспільства: ставлення панівної верстви до підлеглих,
існування певним чином організованої політичної влади, юстиції,
створення відповідних законів тощо. Багатоманітність
конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі
виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, головним чином,
знаті й народу.

Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на
різноманітні фактори, які впливають на становлення військові,
територіальні, географічні, демографічні, етнічні тощо. Політичні
погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний аналіз людських стосунків, що
ґрунтується на досягнутому рівні знань про суспільство.

Вагомий доробок у розвитку науки про політику належить відомим
англійським мислителям Томасу Гоббсу (1588-1679) і Джону Локку
(1632-1704). Своєрідність їх підходів до аналізу політичного життя
Англії яскраво розкривається у їх висловлюваннях, які наведено нижче.

Т. Гоббс, виправдовуючи реставрацію монархії після смерті Кромвеля,
доводив, що монархія — одна з найкращих форм влади. Водночас відкидав
теорію божественного походження королівської влади. У праці “Левіафан”
він описує хаос природного, додержавного існування людей. Це було
суспільство, де йшла “війна всіх проти всіх”.

Однак, за Т. Гоббсом, люди, як розумні істоти, усвідомили своє
безнадійне існування і знайшли вихід із цього становища — суспільний
договір. Вони погодилися передати всі свої природні права монархові й
підкоритися законам. Єдина функція монарха полягала в тому, щоб
оберігати закони.

На відміну від Т. Гоббса, Дж. Локку “Другому трактаті про державу” дає
філософське обґрунтування “славної революції” й установлення обмеженої
монархії. Його ще називають засновником лібералізму. Він уперше чітко
розрізнив такі поняття, як “особа”, “суспільство”, “держава”, причому
особу поставив вище за суспільство й державу. За Локком, людина від
народження має природні, невідчужувані права “на життя, свободу і
власність”. Приватна власність — не абсолютна цінність, а засіб побудови
вільного суспільства. Володіння власністю впливає на формування
індивідуальності.

Важливим у політичній доктрині Дж. Локка є трактування ним поняття
рівності, яку він виводить із “природного стану речей”, її підґрунтям є
чесна конкуренція на основі взаємо-визнання. Причому рівність не має
нічого спільного з природною одноманітністю чи насильницьким
зрівнюванням за здібностями. Йдеться про рівність можливостей і
намагань. Суть її полягає в тому, що жоден з індивідів, хоч би якими
бідними були його буття, інтелектуальні чи фізичні сили, не може бути
виключеним із конкуренції, відсунутим від вільного обміну благами й
послугами, інакше кажучи, існуючій нерівності має бути протиставлена
“рівність без зрівнювання”, рівність, яка допускає й стимулює природну
несхожість людей.

Тому держава повинна створити можливості для реалізації природних
відмінностей і нерівностей, що є найкращим із засобів усунення
“неприродних привілеїв”, тобто такого політичного становища, коли знатні
й сильні мають виключне право на економічну та особисту незалежність На
думку Дж. Локка, держава мусить гарантувати три природжених права людини
— на життя, свободу та власність. Саме вони становлять базу правового
порядку й дають змогу укласти таке законодавство, яке цілком вивільнить
людину, щоб вона могла “користуватися й розпоряджатися як завгодно своєю
особою, своїми діями… й своєю власністю”.

Усі три права взаємопов’язані. По-перше, головна мета об’єднання людей у
державу й передання себе під владу уряду — це збереження приватної
власності. У свою чергу, основою останньої є праця, і якщо її мета —
“чесне досягнення індивідуального благополуччя й користі”, то праця є
визначальною формою людської життєдіяльності. Нарешті, за Дж. Локком,
“свобода існує там, де кожний член суспільства визначається власником
своєї особистості”.

Утвердження цих законів дає змогу уникнути економічного й політичного
рабства, яке було до цього й виявлялося в поневоленні індивіда,
насильницькому присвоєнні іншими його виробничих і духовних сил та
здібностей. Крім цього, в розумній державі жодна людина не повинна бути
поневоленою васалом або прислужницею держави. Це стосується також віри,
переконань. Власна переконаність — це перша власність і перша свобода,
яка має бути гарантована державою кожному індивідові. Дж. Локк доводив,
що віра проектує себе в цілях, цілі реалізуються в праці, а праця
втілюється у власності.

Великий внесок у розроблення політологічної думки зробили представники
французької школи Шарль Монтеск’є (1689-1753) і Жан-Жак Руссо
(1712-1778). Це також своєрідне осмислення, віддзеркалення того
політичного життя, яким позначене тогочасне французьке суспільство.

У праці “Про дух законів”, розглядаючи закони, юридичні й політичні
системи різних країн, Ш. Монтеск’є дійшов висновку, що будь-які закони,
навіть ті, котрі здаються випадковими, виникають не за волею. Бога й не
за бажанням людини. Вони мають розумну підставу, їх причина — в
навколишньому середовищі (політичний режим, релігія, ідеологія, клімат,
населення тощо) або у зв’язку з іншими законами. Закони в найширшому
розумінні є необхідними зв’язками, що випливають із природи речей.

Тому не випадково розроблення проблем сукупності факторів, які
зумовлюють “дух законів” або “образ управління”, поставила Ш.Монтеск’є в
ряд видатних засновників політичної науки.

По-перше, він розглядав державу як структуру, певну реальну цілісність,
необхідним виявом і результатом внутрішньої єдності якої є
законодавство. Відтак обґрунтовується поняття соціальної системи й
соціальної структури. Більш того, розглядаючи цілісність, взаємодію,
сукупність зв’язків, він робить висновок, що соціальні факти об’єктивно
зв’язані. А це давало можливість створювати політичну науку й розглядати
суспільство так, як фізичне тіло.

По-друге, досягненням Ш. Монтеск’є, який спирався на погляди своїх
попередників, є його теорія поділу влади. Аналізуючи британську
політичну систему, де практично був розвинутий цей механізм, він
доводить, що політичною владою завжди зловживають. Тому верховенство
права може бути забезпечене лише поділом влади на законодавчу та судову,
щоб вони могли взаємно стримувати одна одну.

Особливістю французької політичної думки цього періоду є й зміна
акцентів: вихідним елементом держави постає не індивід, а соціальні
групи; при з’ясуванні характеру держави увага переноситься із закону як
інтелектуального принципу дослідження ( природний закон”, “право”,
“договір”) на її історію; починають чітко вимальовуватися її економічні
проблеми.

Свідченням таких нових підходів виступає політичне вчення Ж.-Ж. Руссо, в
якому яскраво простежуються два основних положення.

По-перше, на відміну від інших теоретиків природного права, він
розглядає асоціацію, що виникає шляхом укладання суспільного договору,
як “моральне й сукупне тіло”. Це своєрідна суспільна людина, котра
дістає “свою єдність, спільну ідентичність, життя та волю” внаслідок
відчуження цих прав членами-засновниками. Це “тіло” має свою волю, яку
неможливо ототожнювати з волею окремого індивіда. Передаючи в спільне
надбання свою особу, “кожний член стає невід’ємною частиною цілого”.

Другим важливим положенням у вченні Ж.-Ж. Руссо є утвердження того, що
створення “морального й сукупного тіла держави” стало водночас і
трансформацією “природних індивідів у моральних громадян”, їм притаманне
володіння не тільки законними правами та обов’язками, а й відповідними
поняттями та почуттями. Інакше кажучи, до тих, хто чинить опір загальній
волі, все суспільство повинне вжити певних заходів.

Ж.-Ж. Руссо вважав, що спочатку всі люди жили в природному стані й
громадянського суспільства не існувало. Основою соціальної нерівності
стала приватна власність, а це призвело до загибелі початкової рівності
й появи громадянської нерівності. Такий підхід стимулював швидкий, але
дуже суперечливий процес. Мислитель першим затаврував полярну
відмінність між багатими, котрі не працюють, і бідними, які працюють,
щоб жити. Цю протилежність він подає як результат історичного розвитку —
переходу від дикості до цивілізації. Надзвичайно важливо, що Ж.-Ж. Руссо
вказав на збільшення політичної залежності людини у зв’язку з розвитком
майнової нерівності.

Основою будь-якої законної влади, за Ж.-Ж. Руссо, є згода людей,
оформлена в суспільну домовленість: кожна людина погоджується коритися
вищому керівництву загальної волі, а відтак і сама стає його учасником.
Завдяки праву та згоді люди здобувають рівність.

Головне завдання законодавства Ж.-Ж. Руссо вбачав у тому, щоб
забезпечити щастя і добробут усіх громадян, їх свободу та рівність. При
цьому малася на увазі формальна рівність перед законом, рівне право
участі всіх у виробленні законів тощо. Вимагаючи скасування поділу на
багатих і бідних, пропонуючи утопічну ідею про рівномірний розподіл
приватної власності, Ж.-Ж. Руссо, одначе, не вимагав її ліквідації.

Список використаної літератури:

Кирилюк Ф. М., Ковш О. Г. Западноевропейские соціально-политические
учения XV в. – К., 1991. – 156 с.

Арон Р. Этапи развития социологической мысли. – М.: Прогресс, 1993. – С.
426-518.

Політологія: історія та методологія / Андрущенко В. П., Антоненко В. Г.,
Ануфрієв Л. О. та ін.; За ред. Ф. М. Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2000. –
632 с.

Рассел Б. Історія західної філософії. – К.: Основи, 1995. – С.234-362.

PAGE

PAGE 6

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020