Реферат на тему:

Електоральний синдром, чи хроніка надій та ілюзій – 2006

Чи змінять щось на краще вибори-2006? Сумніваюся. Ми, українці, як
завжди, винаходимо велосипед. Ситуативне порівняння із сусідами – не на
нашу користь. Якщо в Росії та Казахстані своя, досить вдала та виважена,
система управління, в Білорусі – інша, не зовсім вдала та виважена, але
її недоліки “перекриваються” генетичною дисциплінованістю,
взаємоповагою, та страхом перед “начальством” вкупі з наддешевими
енергоносіями та російським “кришуванням” братів-сябрів, в Польщі,
Чехії, Балтії – ще інша західноєвропейська, то у нас – “бігла коза через
місток, вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку – вхопила
водиці крапельку”. Найгірша з цих груп, до того ж, погіршенням тотальним
диктатом партій та відновлення недоторканності депутатів місцевих рад
чого нема ніде в Європі. Переворот по-українськи – це тихе болото, без
відповідної законної бази, без офіційно ухвалених рішень. Так, собі
нахапатися “вершків” з усього світу, зліпити “колоса на ногах”, а як то
“зліпити” докупи так, щоб воно робило – розуму катма. Воно з’являється
нізвідки і у безвість щезає, як починають перевіряти, ну фата моргана
прямо якась, і ніхто ні за що не відповідає, як доводиться. Як щез
недавно в сусідній Коломиї прямо з центру міста пам’ятник борцям за
возз’єднання польської Галичини з великою Україною. В нормальній державі
це – готова стаття за вандалізм, а в нас так і має бути. Як “щезло” 3%
голосів, поданих в нашій області за О. Мороза та його партію, під час
виборів 2002 року просто з виборчих скриньок. Можна поставити непомітно
хрестик, до прикладу, ще навпроти КПУ – і бюлетень недійсний. Не мені
вчити, як це робилося у “нормальних людей”, коли слабкий контроль на
дільницях. Ющенка, тут чіпати тоді не наважилися із зрозумілих причин, а
от хто слабкіший – того можна і “підрахувати” трохи. Чи на нашому
Покутті славному приблизно п’ята (мінімум) частина виборців, які були
включені до списків, перебувала “по Італіях”, а явка під час останнього
всеукраїнського референдуму на деяких дільницях становила 97% (такого не
було навіть у “дисциплінованому” Союзі, хіба що в центральноазійських
республіках туркмебаті, про що тоді складали анекдоти). І це при тому,
що багато молодих людей у нас на вибори принципово не ходить! Замість
того, щоб на дільницях з таким “вислідом” негайно призначити комплексну
перевірку, аж до коли, до крапки, графологічну експертизу, аби надовго
відбити у зацікавлених осіб охоту займатися “цим ділом”, ми спокійно
промовчали. Але то було за минулої влади. Сподіваюся, за нової було все
зроблено для того, аби район перестав бути курсами підвищення
кваліфікації обласних фальсифікаторів. Тим більше, тут свободи слова
зараз стало відчутно більше, дихається в цьому плані легше, чого,
поки-що, не скажеш за економічний розвиток, хоча тут поменшало
“показухи”. Я сумніваюся, чи можна зарахувати до “проривів” попередньої
влади косметичні ремонти фасадів, які зокрема, в Коломиї ще до цього
часу повністю неоплачені (при “лежачій” каменем промисловості), які
робилися через особисті приязні стосунки тодішнього обласного
керівництва з центральною владою у Києві за рахунок інших областей, які
через це не недоотримали бюджетних дотацій, що дало підстави для
політичних спекуляцій на тему “хто кого “годує”, підривало стосунки між
сходом і заходом, врешті-решт, шляхом кримінального маніпулювання фондом
зарплати (про наслідки запитайте у вчителів та лікарів місцевого та
обласного підпорядкування). Ця “косметика” допомагала розвитку краю, як
мертвому припарки, проте, справляла “ефект” на Київ. Хоча, звичайно,
було багато доброго зроблено, не можна однозначно казати, але те, що
чисельні “гуцульські фестивалі” правильніше було б назвати “олігархічним
шабашем”, теж факт. Щодо виборів, які вже стали найновішою історією, в
районі мусили “пройти” “Наша Україна”, “БЮТ”, блок Костенка-Плюща,
зважаючи на вплив його, фактично, представника В. Мойсика, хоча окремі
програмні положення дуже йому зашкодили на рівні загальнодержавному, але
про це окрема розмова. Також мали отримати “місце під сонцем” народники
Литвина (зважаючи на своє потужне офіційне і не дуже лобі в районному
“білому домі” та сільських “білих хатах”, а також фінансові можливості,
які ні в яке порівняння не йдуть навіть з можливостями хай тричі правих
та пропрезидентських, проте, організаційно слабких партій), а також
соціалісти Мороза, особливо, з огляду на вплив сусідньої Буковини, яка
разом з Хмельниччиною, є базовою для соціалістів у західних та
західно-центральних областях. Все. Якщо реальні результати інші, це –
або явна “халтура” місцевих “штабістів”, які задурно отримують зарплату
з Києва від своїх “шефів”, або ж рецидиви того, про що ми говоримо вище,
і з чим ми формально покінчили ще 26 грудня 2004 року. Правда, робилися
хаотичні спроби розширити цей “калашний ряд” для “проведення”
“потрібних” людей в “область”, де вже також, на жаль, суцільні
“списочники”, але цапу було ясно, що тут вони не пройдуть. Не той
формат. Чи вже за ортодоксальних лівих, як от КПУ, яка в районі існує
“на папері”, чи за “екзотів” на кшталт ПСПУ, за яку тут взагалі ніхто не
чув споконвіку, як і екс-кучмістів – “перекинчиків” з під стягу Тигіпка,
Богословської, Кушнарьова, Пінчук (начебто, й не лівих), теж. У нас для
них нема електоральної бази – ані тобі шахт, ні “хімії”, якщо не
рахувати Джурівського заводу, який успішно накрився “мокрою ковдрою” ще
енну кількість років тому, ні металургії, а більшість наших
співвітчизників єврейського походження, при всій повазі до їхнього
розуму, вже не наші співвітчизники років десь так із п’ятдесят. Скільки
штучно не створюй “імідж” чи хоч усі стовпи на вулиці запиши до тих
партій. Такі суворі покутські реалії. Хоча й електорат НСНУ вже добряче
“пошарпаний”. Проте, якщо в Галичині його мополітність ще, так-сяк,
збережена, то в Центральній Україні зниження популярності просто
“обвальне”. Таж Вінниччина, хоча б… Не останню роль, м’яко кажучи, в
цьому зіграла не зовсім доречна зовнішня політика нової влади, яка
вилилась в “молочні ріки” без кисільних берегів та “танці” на пустій
газовій трубі в розпал холодів. Якщо врахувати, що ступінь
інтегрованості підприємств оборонної електроніки тієї ж хмельницької
“силіконової долини” в ще колишній союзний “єдиний економічний простір”
становила 80 %, і ця цифра майже не змінилась дотепер, і вона співставна
з кількість голосів, отриманих Ющенком у цьому регіоні в 2004 році, то
непродумані дії нової влади поставили успішно діючі високотехнологічні
підприємства у цікаве положення, якщо Росія продовжить свою політику,
слідом за газом та молоком, обмежують й експорт ВПК, а цифра отримана 26
грудня, небезпечно поповзла донизу. А на яку реакцію буковинських
фермерів та переробників с/г продукції можна було розраховувати? Там же
та сама картина. Де набрати голоси, аби “перекрити” цей “розрив”?
Донецьк, Дніпропетровськ? От і маємо те, що маємо, як казав головний
опозиціонер, який дав назву новомодному “кулемету” – тачанці базарної
революції. Можливо, якби не були ми надто принциповими в питаннях, де ми
за себе, поки що, постояти не в силі, не брали у своє керування ті ж
маяки, адже з тим, що є, ради дати неможемо, заводи продаємо, кораблі
ріжемо на брухт, розбиті віконниці колишніх військових частин, колишніх
бойових розрахунків ще не колишнього українського війська в Коломиї вже
років з три пусткою сяють та пліснявою, приносячи місту дірку від
бублика, на відміну від об’єктів ЧФ у Севастополі, які приносять місту
“грубі гроші”, то, можливо не було б і “братських” ударів “під дих”.
Тепер же ми мусимо або відповісти росіянам тим же, що збереже гідність,
проте, ще більше погіршить становище нашої економіки, або втерти плювок
і зробити вигляд, що нічого не сталося. Де тут, у біса, наші інтереси,
як нас переконують урядники? То не краще було сім разів відміряти? На
відміну від популістів, ми не вимагаємо негайно мінімальної зарплати в
тисячу гривень, розуміючи нереальність цього в даний момент. Ми
вимагаємо лише не робити дурниць, а розвиток економіки, яка цих дурниць
терпіти не може, зробить таку цифру реальною за три-чотири роки. Ну, не
може вся Україна бути українською в розумінні Костенка – треба з цим
змиритись поки-що. Не спроможні ми об’єднати гуцульський Космач та
запорізький Токмак на рівні мовно-культурницькому – спробуємо на
економічному, на ґрунті спільної стратегії, не прискіпуючись особливо до
тактичних розбіжностей. Так, у нас багато дурнів, але все-таки розумних
людей більше. Якщо ж виберемо контрпродуктивний шлях, вийде те ж, що із
вирощуванням дніпропетровських “екзотів” на снятинському ґрунті. Тут не
зарадить навіть кваліфікований агроном, оскільки природу, на відміну від
шефа, “надути” неможливо, а її закони не може скасувати навіть
Конституційний суд. Економічна інтеграція у зовнішній, так і у
внутрішній один простір автоматично “зліпить” докупи неоднорідні
регіони, а ділі вони зростатимуться політично, навіть культурно. Камінь,
з’єднаний, із землею, і то в неї зростає. Має бути “вирівнювач”.
Розвинутий дніпропетровський інвестор, до прикладу, вкладатиме кошти у
слаборозвинуту область, бо йому в умовах запеклої боротьби за захоплення
нових територій (рядом із ринками збуту та робочою силою) це робити
значно простіше, ніж наприклад у Кіпрі це називається внутрішнє
самоінвестування. Хоч-не-хоч, так, дії “запустять” тут виробництво, а
отже, регіон отримає кошти для комплексного, а не косметичного,
оновлення, це дасть змогу пом’якшити проблему безробіття та трудової
міграції, низьких зарплат, розбитих вулиць. Таке “вирівнювання” стане
взаємовигідним компромісом, і Україна буде знову сильною та єдиною, якою
вона була ще кільканадцять років тому.

Віталій Конюх, юрист,

учасник Помаранчевої революції;

Снятин-Чернівці, 2006.

Контрольний вимір, або не судіть самі суворо, і не судимі будете…

Відгриміли останні святкові феєрверки революції (на щастя, лише вони),
розвіявся дим, і настав час детальніше поглянути на її причини та
можливі наслідки, а також на своє місце в новостворюваній системі
цінностей та державного управління. Ми тоді хотіли діалогу влади з
народом, пояснення її дій широкому загалові, донесення позиції народних
мас у керівні кабінети, припинення взаємної гри у “хованки” (може, не
помітять), коли дорослі дяді поводять себе, неначе п’ятикласники,
шкодять, втікають в опозицію, лише тому, що офіційна позиція – це
позиція вчителя, а позиція вчителя не може бути правильною, хоча вона і
вірна. Ми хотіли замінити “діалог німого з глухим” на більш раціональну
форму спілкування. Ми хотіли знати, куди йдуть величезні кошти від
податків, від приватизації, адже не було видно майже ніяких позитивних
ознак розвитку громади, скоріше, навпаки, занепад. “Позитив” був лише у
фальшивих звітах, виконання яких ніхто не перевіряє. Кажуть, треба
розігнати більшість службовців, а решту змусити “пахати” за трьох, але
цей шлях у наших умовах малоефективний. По-перше, ми “заїхали” настільки
глибоко в прірву за часів попередньої влади, що навіть дуже хороший
керівник (а їх у нас катастрофічно бракує), не маючи майже ніяких
ресурсів ,борючись із повсюдним злодійством та безвідповідальним
політиканством, мало що зробить без змін на рівні Києва. По-друге, ми,
все-таки, будуємо ринковий соціалізм, чи “капіталізм з людським
обличчям”, і це думка 85% населення нашої східнослов’янської держави,
яка ніколи не стане США через менталітет нації, а такий лад не
передбачає можливість радикальних змін на кшталт “всіх порозганяти”.
Так, мало, дуже мало позитиву. Немає зворотнього зв’язку влади з
народом, і ця відсутність з успіхом компенсується анонімними плітками,
домислами, морем перевіреної інформації, якій не довіряють навіть її
поширювачі. Напівправда гірше брехні. Незадовільна робота комунальних
служб, роздовбаний парк культури і відпочинку з такою ж роздовбаною
автостанцією, розбиті дороги, відсутні нормальні вбиральні, європейські
ціни на водо-теплопостачання і суспільний Мурманськ в зимових квартирах
та Сахара у кранах водопостачання. А ще можна згадати щедро посипані
ненормативною лексикою замість солі тротуари та дороги-“танкодроми”, які
після настання тепла скинуть з себе льодовий панцир разом із асфальтом.
Чи ліхтарі для “звітності” на хваленій першій в районі реконструйованій
капітально вулиці, які не світяться. За такі “дрібниці”, як постійно
замкнута вбиральня в районній бібліотеці, яка, чи не єдина, є позитивним
прикладом роботи влади в місті за всі роки незалежності, чи хронічна
відсутність працівників на робочих місцях автостанції, навіть мова вже
не йде. Ну добре, ремонтується зусиллями “Укрзалізниці” вокзал, потроху
газифікується район завдяки коштам з-за кордону, які народ вкладає
буквально в землю, та досвідченому господарнику, який очолив газове
господарство і якого кілька років тому досвідчені політикани-інтригани
топили в ложці води. Добре, що новій владі вистачило здорового глузду не
дуже озиратися на колишню його приналежність до однієї дуже нехорошої
партії, оскільки приналежність була вимушеною, і, взагалі, часи були
такі. Треба оцінювати людину, а не партію, що дуже відрадно, особливо
для нашого регіону, який не відрізнявся раніше високою політкоректністю.
Наведені вище перевірені факти показують, настільки “комплексною” є наша
деградація. Було багато хорошого в нас раніше, ті ж плани “п’ятирічки”,
які є у всіх розвинених країна, лише методи втілення там не такі
“кондові”, як були у нас в часи Союзу – треба було це зберегти,
докорінно реформувати, але не руйнувати. Чому я не сприймаю “руйначів” –
та тому, що вони лише руйнують. Так, ми виходили на майдани з прапорами
протесту в часи Кучми, але виходили з готовою програмою дій, з
алгоритмом, який мав би призвести до справедливішого розподілу багатств,
до утворення “середнього класу”, а не розшарування, адже наш народ тяжіє
до соціальної однорідності, він тяжіє до колективізму, часом, аж до
“мавпування”, він тяжіє до відсутності офіційно заявленої власної
позиції, замінюючи її “дулею в кишені”, що стало основною причиною
багатьох бід, в т.ч. 30-х. рр. минулого століття. Ті, хто те робив, був
одягнений в мундир нашими же синами та нашими запроданцями. За це слід
теж казати вголос, а не “темнити”. Взагалі, це – унікальний в у своїх
геніальності та своєму ідіотизмі, водночас, народ. Послухайте наші
народні пісні, пісні визначних композиторів, в т.ч. і радянської доби.
Емоційна, висока душа! Водночас, це “інфантильний”, непристосований до
“дикого ринку” народ, який звик бути “під кимось”, безвідносно до лінії
“захід-схід”. Працювати по-чорному на когось. Але це наша біда, а не
вина. А “руйначі” виходять без програми, лише з гучними “ганьба”, яке в
нормальних містах не сприймається. Це дає результат. Оскільки проблема
комплексна, треба або: а) усунути майже всіх керівників, а не окремих за
принципом упередженого ставлення, оскільки є за що; б) як кажуть мудрі
люди, не судіть суворо, і самі судимі не будете, тобто, врахувавши
загальну обстановку, наше тотальне безвідповідальне, халатне ставлення
до своїх обов’язків, небажання чимось допомогти, порадити, підтримати
нами же обраних керівників, як це є у багатьох інших містах, обмежитись
лише вимогою негайного налагодження зв’язку з громадою, розробкою
комплексного плану виходу з кризи та до слухання до думки громади. Для
цього треба виробити реальну, яку можна виконати, а не для “галочки”,
програму і звітувати керівникам перед громадою реальним звітом, а не
фальсифікованим через острах покарання, для подальшого просування цього
плану вперед та уникнення можливих непорозумінь та домислів. Яка
громада, така і влада, це – наше дзеркало. Не кількістю, а якістю. Чи з
ще більш “приземлених” висот власного досвіду скажу, що часто, подекуди,
вже доводиться ставити питання не про вихід на обрії світової науки ,а
про зниження темпів дебілізації нації. Адже деякі представники юного
покоління сприймають абсолютно ненормальні речі, як те, що розуміється
само собою, є припустимими і, навіть, бажаним. Так, була самопожертва
юні Майдану, але і це, і за нього теж треба казати. Знову ж, вини когось
конкретно тут, як правило, немає а є вина комплексна. Добре, що
міносвіти, врешті, зрозуміло деякі прості речі і в особі шанованого мною
С.Ніколаєнка перейшло від нереальних програмно-паперових “експериментів”
вибивання з дитячих голівок, решток “розумного, доброго, вічного” та
хаотично-перевантажувальних “дослідів” на виживання в екстремальних
умовах до реальної справи. Спасибі їм за це! В медицині є таке поняття,
як “контрольний вимір”. Це коли хворому вводять підшкірно невелику дозу
дуже реактивних ліків і спостерігають за реакцією. Якщо місце одразу
червоніє та набухає, ліки ці протипоказано категорично, оскільки в
хворого специфічна алергічна реакція, яка може закінчитись трагічно за
умови їх повноцінного застосування. Негайно міняється вся система
лікування. Цей же вимір має бути в руках кожного керівника, політика, і
не лише. Це ж стосується і педагога, і юриста, і журналіста. Контрольним
виміром готовності Європи до інтеграції України та ставлення до
революції на Майдані став наш виступ на Євробаченні, коли ми “запустили”
номер низького естетичного змісту, зате, політично “підкований”.
“Підкова” не допомогла, нам вказали, що “халяви” очікувати не варто, а
наша “помаранчева” революція їм фіолетово, чи одновалентно ,як кажуть
хіміки. Не допомогла навіть українська гостинність господарів свята.
Підкова добра лише в стайні ,а для таких заходів слід шукати сучасне
оформлення. Контрольним виміром сприйняття єдності народу стала чутка
про ймовірний вступ до НАТО (що зараз абсолютно нереально), вихід з ЄЕП
та перехід на повноцінні ринкові стосунки з Росією. Дуже бурхлива
реакція показала, що ми до цього зовсім не готові. Ризикувати добробутом
громадян не маємо права. Зате ці чутки дали можливість добре “заробити”
голосів партії з куликом в кінці. Попередня влада не дуже переймалася
проблемою “контрольного виміру”, більше практикуючись різати по живому,
“без наркозу”. Надіємось, що нова, демократична, яку ми активно
підтримали, зробить належні висновки з того, чим це закінчилось для
режиму Кучми і так, діяти не буде, а буде сім раз міряти, перед тим, як
різати. Тоді й керівники будуть на своїх місцях, і народ задоволений, і
країна квітучою.

В. Конюх, викладач.

Спекуляції мають рації, або яка національна революція нам потрібна.

З наближенням виборів знову загострилася тема співіснування в державі
різних етнічно-культурних, мовних груп, регіонів з різними
геополітичними орієнтирами. Не секрет, що у нас кожен по-різному розуміє
словосполучення “національна ідея” і, відповідно до свого розуміння,
тлумачить дії влади. Також не секрет, що у нас українська політична
нація ще до кінця не сформована, а є, скоріше всього, квазінація, тобто,
щось середнє між простим населенням території від Сяну до Дону, яке на
запитання: “ви хто”? відповідає: “ми місцеві”, та тим, до чого ми
прагнемо. Одним словом, напівфабрикат. Якість та смак остаточного
продукту, вибачте за порівняння, залежить від майстерності кухарів та
спецій, яких треба буде додавати. Дехто вже додає отруту, не відходячи
від столу, але це моя думка. Втомившись від нескінченого само
захвалювання та словесного самозадоволення передвиборних політиків та
політиканів, від дилетантських роздумів штатних та позаштатних
професійних патріотів містечкового штибу та просвітянсько-хуторянських
публікацій рівня середини позаминулого століття на шпальтах газет, від
завідомо нездійснених прогнозів та дій за принципом “пішли дурня Богу
молитися”, які завдають користі на копійчину, зате шкоди – на червонець,
я вирішив трохи перепочити тай сам трішечки по прогнозувати,
пофантазувати, наскільки це дозволено у нашій вільній, незалежній,
безцензурній (а часом й навіть нецензурній) та самодостатній
інформаційній сфері, породженій Майданом. Власне, Майдан був тим-же
напівфабрикатом, яким зараз є громадянське суспільство та українська
нація. Владі Медведчука з Кучмою, в ролі англійської королеви Януковичем
– завгоспом вистачило дурості налаштувати проти себе широкі народні
маси. Сюди можна додати й “асенізатора” Тараса Чорновола (дуже невдячна
робота – вигрібати авгієві стайні об’єднаних С.Д. після зеніту
батьківської слави), “двірника Шуфрича”, який здіймає куряву. Перелік
ведмежих послуг, наданих Медведчуком “єдиноправильному”, призвів до
програшу останнього. Народ України, все-таки, не мешканець інтернату для
розумово-відсталих, а ним тоді спілкувались саме таким чином (див.
тодішню реакці “Інтеру”, “1+1” та “УТ-1”), чи представник стада
“козлів”. Така манера спілкування, адмінтиск (звільнення з роботи,
примушували до протиправних дій, коли розправлялися навіть зі
спеціалістами найвищої категорії, яких у нас обмаль, та багатодітними
матерями), вбивства, вибухи та викрадення, а ще ґвалтування фальшивим
“кідаловським” підрахунком, який в народі називають “підрах…єм”, а
особливо це ґвалтування, цинічне, безцеремонне, грубе, коли нас оцінили
нижче худоби, стали краплями, які переповнили чашу народного терпіння.
Критичний поріг було перейдено, решта – справа рук автоматики, як кажуть
енергетики. Влада зробила Ющенка президентом своїми ж руками, а
Медведчуку треба поставити за це пам’ятник на київському вокзалі, де
колись стояв демонтований Ленін, “як криголаму революції”, від вдячної
“Нашої України”. Важко сказати, якби Ющенка не звільнили в розпалі
слави, дали можливість наробити помилок, які б тую славу не остудили,
якби не тричі суджений і причетний (неофіційно) не лише до політичних
зґвалтувань Янукович а, до прикладу Кирпа, який міг об’єднати Україну,
за кого голосував би і центр значною мірою, і якого С.Д. згодом
ліквідують фізично, як небезпечного конкурента, чим би закінчились
вибори, і чи дійшов би Віктор Андрійович, бодай, до другого туру.
“Донецькі ” звикли не рахуватись ні з чим, пропихати свій бізнес, а як,
до прикладу, бути тут з ”київськими”, з їхнім “столичним” гонором, куди
їх було діти, у біса мами? Наслідок цілком відомий. Чи виграла від таких
дій Україна в цілому? Важко поки-що сказати, оскільки питання
“багатокореневе”, всі з них ще не виявленні і не опротестовані життям. В
принципі, Майдан – явище збірне, це був протест проти кричущих дій
тодішньої влади, як спільна стратегія. Тепер ця стратегія починає
ділитися на дрібніші “підстратегії”, і головне тут – зберегти єдність в
багатоманітності, не допустити поділу головної стратегічної ідеї. А
тактичні відмінність – це нормальний контрольований процес, який не міг
спрогнозувати лише хронічний “задньоослінник”. Той же Майдан був
наполовину російськомовним, там були люди з різних регіонів, з різними
поглядами. Нас закликають зараз одні до цілковитої “здачі позицій”, інші
– до жорстких дій на кшталт прибалтійських. Це все нереально. Ми не
можемо порвати із Заходом, як Білорусь. Ми не можемо порвати також і з
СНД, хай і називають нас “ЄЕПнутими”, але вибору нема – це теж факт. Ми
не можемо обмежити права наших російськомовних співвітчизників бодай
нижче, ніж це було в часи Кучми. Взагалі, Л.Д. –людина, безумовно, дуже
розумна, проте, слабохарактерна та несамостійна у прийнятті рішень. Щось
подібне маємо і зараз. Видно, така вже українська доля. Я є прихильником
не радикального, а реального права, реальних програм, реальних кроків,
які можна реально здійснити. Ми маємо обмежений вибір реальних дій, ми,
як шофер в тумані, ведемо машину з мінімальною швидкістю, аби не
допустити аварії. Іншого виходу поки-що нема. Ми поступаємося, все-ще,
якістю своєї друкованої продукції російськомовним виданням, тому
споживач надає перевагу останнім. Хоча, відтоді, як за справу взялися
професіонали, справа значно покращилася. Хоча б на телебаченні. Чи це
будуть “олігархи”, чи власники, але “шеф”, “голова” (мудра) має бути в
будь-якій справі. Організатор справи. Ще з п’ять років тому наше ТБ не
мало, що показати, навіть на вихідні. Тепер воно нічим не гірше від
російського. Часто ми самі здаємо “олігархам” (в т.ч. російським) свої
ЗМІ, бо не здатні утримувати. Добровільно. Є гарні місцеві проекти, але
вони, чомусь довго не “живуть”. Є у нас гарна рейтингова станція FM
“Нова хвиля”, яка , єдина з усіх місцевих ЗМІ, відповідає критеріям
республіканської категорії, але, віднедавна, звідти майже зникло
тематичне, живе спілкування зі слухачами, замінило його безлике “СМС”,
зникли кудись рейтингові пізнавальні, історичні, географічні передачі,
“брейн-ринги”, цікаві розповіді, ігри. Не друкується програма передач в
місцевій “районці”. А чому б, до прикладу, після “шансону” (до 2300) не
зробити тематичну сторінку “Мелодія”, де б розповідали про відомих
митців, які увійшли у вічність ,як от українські Майборода, Малишко,
Степан Сабадаш, Луценко, вмикати пісні з їхньої фонотеки. Можна й не
лише українських. Артисти, співаки, композитори. А з 2300 до 100 –
спілкування із слухачами. Чому у нас така дорога література, а партії
друкують гори листівок, які в квітні будуть вже непотрібними? Чи не за
рахунок тієї ж української книги, недоступної в селі через дорожнечу,
взяли вони на це кошти? Хто все це буде перевіряти? Якби випускали
цікаву і дешеву українську книгу, хай і на простому папері, не
імпортному, яка була б рази в 2 дешевшою за іноземну, народ би
привернувся до неї. А далі рейтинг працював би на видавця сам. Була же
колись і народна “Веселка”, і “Наукова думка”. А тепер суцільна цінова
“шокотерапія”. Тому й занепадає галузь, “тиснуть” її ті ж росіяни за
рахунок ширшого вибору та потужнішої бази виробництва. Звільніть від
драконівських податків, дайте дешеві та довгі кредити, як це зробили ті
ж росіяни. Путін зрозумів важливість цієї справи для нації, а ми – все
ще ні. Коли зрозуміємо, нарешті, тоді можна буде казати про національну
революцію. Чому забувається часто хороший український принцип “свій до
свого по своє”? У нас подекуди “свій” здере з тебе більше, ніж чужинець.
Хоча б на митниці це добре видно. То про що ми говоримо? Які “прожекти”
будуємо? Будьмо реалістами. Але це так, до слова, аби не виходило вже ну
зовсім суцільне критиканство і “підрив устроїв”.

Похожие записи