Реферат на тему:

До проблеми екстремалізації масової політичної свідомості та поведінки

  Принцип динамічної рівноваги процесів екстремалізації і нормалізації
масової політичної свідомості та поведінки означає наявність двох
постійних, протилежних за своєю суттю, але взаємозумовлюваних тенденцій
у розвитку масових настроїв. Ці настрої перебувають у стані змін і
коливань, що виявляються в посиленні, загостренні крайніх, категоричних,
безкомпромісних думок, поглядів, постав, які особливо сильно
відрізняються від загальноприйнятих, найбільш поширених, усталених.

  Такі специфічні настрої виникають і формуються як своєрідна
соціально-психологічна відповідь на проблеми й недоладності суспільного
розвитку, що їх так чи так повністю уникнути неможливо. Тому ці процеси
є неминучими і притаманними будь-якому суспільству, на кожному етапі
його розвитку. Різниця тут полягає в конкретному змісті відхильних явищ
та їх інтенсивності.

  Оскільки далеко не всі суперечності суспільного розвитку дістають
урешті-решт розв’язання, процеси екстремалізації масової свідомості мали
б неминуче досягати максимального ступеня вираженості та спричиняти
масові руйнівні ексцеси. Здебільшого, однак, до цього справа не
доходить, і насамперед через те, що водночас у суспільстві їм протидіють
тенденції нормалізації масової свідомості. Вони, ці тенденції,
спонукають основну масу громадян посідати всереднені або близькі до них,
помірні й помірковані позиції.

  Індивідуальні та групові механізми такого політико-психологічного
всереднення бувають дуже різними або, радше, являють собою складні
поєднання вельми різноманітних механізмів.

  Як це звичайно буває, виділити, виявити механізми нормалізації
набагато важче, ніж механізми протилежного процесу — екстремалізації.
Норма — це щось таке, що є саме собою зрозумілим, звичайним, усталеним і
банальним. Нормальні явища індивідуальної, групової або масової психіки
сприймаються як певна даність і здебільшого не привертають до себе
уваги.

  Інша річ, коли йдеться про ситуації й стани, що відхиляються від
норми. Через такі відхилення екстремальні явища, що вибиваються поза
усталене і загальноприйняте, мимоволі привертають увагу як
обивательську, так і, більш свідомо, дослідницьку. Симптоми і механізми
екстремалізації легше піддаються науковому аналізові, оскільки вони
яскравіше виділяються на тлі поширеної, звичної норми.

  Досить часто екстремалізація масової політичної свідомості може
набирати вигляду поляризації ідейно-політичних поглядів. Проте
поляризація має свої специфічні характеристики, через що її не слід
ототожнювати з екстремалізацією.

  По-перше, поляризація має означати обов’язкову наявність принаймні
двох протистоячих соціальних груп, представники яких із тих чи тих
принципових питань займають діаметрально протилежні позиції. Натомість
екстремалізація може виявлятися у зсуві масових настроїв лише в один
бік, хоча наявності носіїв протилежних поглядів, бодай невеликою
кількістю, практично ніколи не можна виключати.

  По-друге, поляризація теоретично є можливою в рамках масової норми,
коли існуючі настрої поділяють суспільство на дві частини, але при цьому
не виштовхують більш-менш значних груп за межі нормального стану. На
практиці ж масштабна поляризація масової свідомості по суті неминуче
призводить до утворення екстремістськи настроєних груп громадян, готових
заради обстоювання певної ідеї на неадекватно радикальні дії.

  Екстремалізація масової політичної свідомості може виявлятися як у
формі цілеспрямованої політичної діяльності організованих груп
населення, так і у вигляді так званої протестної поведінки. Характерними
прикладами останньої можуть бути, зокрема, такі типові зразки
електоральної поведінки, коли виборці ухиляються від участі в
голосуванні, укидають незаповнені бюлетені або викреслюють усі
запропоновані кандидатури. При цьому порівняно вищу схильність до
протестної поведінки виявляють звичайно ті верстви населення та окремі
громадяни, у яких сильніше виражено властивості люмпенської психології.

  Видається слушним зазначити, що на співвідношення процесів
екстремалізації і нормалізації, на ступінь вираженості протестної
поведінки і люмпенських настроїв у суспільстві великим (чи не
вирішальним) чином впливає взаємодія свідомого і несвідомого. При цьому
посилення впливів несвідомих компонентів масової політичної свідомості,
її ірраціоналізація призводять до наростання екстремістських, протестних
і люмпенських настанов. А такий результат своєю чергою посилює значення
несвідомого в політичній сфері, підсичує його. Політичне несвідоме надає
екстремістській поведінці ще більшої емоційної напруженості та
імпульсивності, істотно утруднює її евентуальну нормалізацію. Коли ж
ідеться про поведінку центристську або, радше, аполітичну, то тут вплив
несвідомого дає ніби протилежний ефект, зумовлюючи в частини її
суб’єктів підвищену пасивність, байдужість, знеохочення, але водночас
збільшує загрозу потенційного вибуху — екстремалізації.

  Люмпенські настрої, таким чином, можуть виявлятися, хоча й по-різному,
на всьому діапазоні політичного спектра суспільства — від крайнього
правого до крайнього лівого крила. А в загальній люмпенізації якраз і
таїться найбільша небезпека швидкої екстремалізації масової політичної
свідомості, що майже неминуче вестиме до соціального вибуху.

  Складна економічна ситуація в Україні та інших пострадянських країнах
сприяє посиленню такої небезпеки. З огляду на це винятково актуальним є
своєчасне виявлення ознак виникнення та наростання
соціально-психологічної напруженості в громадсько-політичній сфері.

  Як зазначалося вище, нашими дослідженнями встановлено, що одним із
невід’ємних психологічних атрибутів соціально-психологічної напруженості
є підвищений рівень тривожності у її суб’єктів — індивідуальних та
соціальних. Напруженість і тривожність перебувають між собою в тісному
взаємозв’язку, і їм обом притаманне більш або менш виразне переважання
несвідомого радикалу. Проте не досить зрозуміло, яка з цих двох
характеристик є первинною, провідною, а яка — вторинною і більш
залежною.

  Можна припустити, що їхні ролі міняються залежно від рівня, на якому
вони проявляються та аналізуються. Відтак на індивідуальному рівні
визначальною є тривожність, а на соціальному домінує напруженість.
Очевидно, існує ще один — проміжний — рівень безпосередньо
міжособистісних стосунків, де мають місце обидва ці стани, причому як в
індивідуально-, так і в соціально-психологічному варіантах.

  Вивчення залежності між такими індивідуально-психологічними
особливостями, як тривожність та схильність до хвилювання, і політичними
преференціями громадян показало, що особи з підвищеним рівнем
тривожності та емоційної схвильованості частіше виявляють нахили до
зайняття крайніх позицій у політичних питаннях. Причому така
закономірність діє на обох полюсах політичного спектра.

  Ще один сутнісний зв’язок між психологічними якостями і політичними
поглядами зафіксовано при дослідженні мотивів вступу громадян до
політичних партій. З’ясовано, наприклад, що мотиви членів партій правої
орієнтації є назагал сильнішими, інтенсивнішими, виразнішими порівняно з
членами партій центристських.

  Можна, отже, виснувати, що інтенсивність, навіть певна напруженість
психічного життя спонукають особу (у разі, коли йдеться про активність у
політичній сфері) до виявлення відносно чіткіших, заакцентованіших,
визначеніших, ніж звичайно, поглядів.

  Нами також установлено, що точність прогнозу тенденцій розвитку
масових політичних настроїв є вищою в експертів, які самі посідають
помірковані політичні позиції, і знижується в тих, чиї погляди
відхиляються від центристських управо або вліво. Особи, яким притаманні
більш-менш урівноважені, центристські або близькі до них погляди,
виявляють назагал кращу здатність оцінювати політичні та
політико-психологічні явища, у політично значущих ситуаціях демонструють
адекватнішу поведінку, ніж громадяни, що тяжіють до крайніх політичних
позицій. Таким чином, вплив процесів екстремалізації виявляється не лише
на масовому рівні, а й у специфічному заломленні через індивідуальні
особливості.

  З огляду на це видається слушним звернути увагу на таку собі
психологічну привабливість посідання крайніх політико-ідеологічних
позицій. Центризм, схильність до порозумінь і компромісів, з одного
боку, передбачають здатність особи або групи до рефлексії, до
різнобічної, децентрованої оцінки подій, уміння дивитися на проблему
очима опонента (що сукупно вимагає доволі високого інтелектуального
рівня), з іншого — призводять до постійних вагань і сумнівів, до певного
балансування між різними можливими підходами, для чого необхідною є
психічна врівноваженість і стабільність.

  Відтак передумовою ідеологічного центризму є високий (достатній)
рівень психологічного — інтелектуального та емоційного — розвитку. Це
вельми нелегко — постійно зважувати всі обставини, аналізувати нюанси,
поступатися, навіть частково, власними засадами й переконаннями. Легше
натомість заздалегідь зайняти певну позицію — просту і зрозумілу (а
такою зазвичай буває позиція крайня, екстремістська) і через призму
відповідних постулатів оцінювати всі події та ситуації.

  Наприклад, як пише Г.Дилігенський, коґнітивне джерело фашистського та
будь-якого етноцентричного світогляду полягає в прагненні до максимально
спрощеного, не вимагаючого знань і розумових зусиль бачення суспільного
життя. Політичний екстремізм найчастіше будується на гіпертрофовано
ірраціональних уявленнях і поведінці, а такий аґресивний ірраціоналізм
звичайно є наслідком певної психічної меншвартості, неблагополуччя, що
примушує особистість активно використовувати механізми психологічного
захисту та міфічні форми свідомості. Емоційно переживані почуття
самотності, беззахисності, тривожності є типовою безпосередньою
передумовою політичного екстремізму [16].

  Цілком очевидно, що такій спокусі легше піддаються особи більш або
менш психологічно неповноцінні, уразливі, несамостійні. А поява
відповідного «харизматичного» лідера з простими категоричними гаслами
часто-густо діє як соціально-психологічний каталізатор, що гуртує таких
громадян і штовхає на шлях політичного екстремізму.

  Отже, із психологічного погляду політичний екстремізм — явище назагал
неминуче і навіть, у певному розумінні, «нормальне». Неминуче, бо
завжди, у будь-якому суспільстві знаходяться особи, які прагнуть
компенсувати свої проблеми, реалізувати особистісні комплекси в
антисуспільній активності в політико-ідеологічній сфері. (Зауважимо, що
конкретні гасла і спрямованість такої активності можуть для самої особи
не мати принципового значення. Важливо не те, якого кольору прапор, а
те, що під цим прапором можна вільно «розкомплексуватися»).

  Це явище «нормальне», бо його брак, абсолютне й беззастережне
домінування центристських настроїв раніше чи пізніше призведе до застою,
до загального самозаспокоєння, а відтак і до занепаду. Занепадницькі ж
тенденції знову породять екстремізм.

  Тому в розвинутому, цивілізованому суспільстві, яке прагне захистити
себе від екстремістських проявів, основні зусилля має бути скеровано не
на покарання винуватців post factum, а на своєчасне виявлення «груп
невдоволеності», на створення умов для адекватного задоволення їхніх
потреб, а відтак на запобігання політичному екстремізмові.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1.Агеев В.С. Межгрупповое взаимодействие. — М., 1990.

2.Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

3.Банашак М., Форхольцер Й.Человек и власть. — М., 1973.

4.Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на
політичному олімпі. — К., 1993.

5.Васютинський В.О. Масова політична свідомість українського суспільства
як об’єкт політико-психологічного вивчення // Наукові студії з
політичної психології: Матеріали звітної наук. сесії Наук.-практ. центру
політ. психології АПН України 25 — 26 січня 1995 р. — К., 1995. — С.9 —
22.

6.Галин И.А. Социальное самочувствие // Социологический справочник. —
К., 1990. — С.352 — 353.

7.Ганзен В.А., Юрченко В.Н. Системный подход к анализу, описанию и
экспериментальному исследованию психических состояний человека //
Психические состояния (Экспериментальная и прикладная психология,
вып.10). — Л., 1981. — С.5 — 16.

8.Гиддингс Ф. Основания социологии. — М., 1898.

9.Головаха Е.И., Бекешкина И.Э.,Небоженко В.С. Демократизация общества и
развитие личности: От тоталитаризма к демократии. — К., 1992.

10.Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие: история, теория и
современная практика. — К., 1994.

11.Гордон Л.А. Социальная адаптация в современных условиях // Социолог.
исслед. — 1994. — N 8 — 9. — С.3 — 15.

12.Горшков М.К. Общественное мнение: История и современность. — М.,
1988.

13.Гроф С. За пределами мозга. — М., 1993.

14.Грушин Б.А. Массовое сознание: Опыт определения и проблемы
исследования. — М., 1987.

15.Давыдов А.А. Существует ли мера социальной гармонии? // Социолог.
исслед. — 1988. — N 5. — С.72 — 73.

16.Дилигенский Г.Г. Социально-политическая психология: Учеб. пособие для
высш. учеб.заведений. — М., 1996.

17.Дмитриев А.В., Степанов Е.И., Чумиков А.Н.Российский социум в 1995
году: конфликтологическая экспертиза (первое полугодие) // Социолог.
исслед. — 1996. — N 1. — С.6 — 23.

18.Донченко Е.А. Социетальная психика. — К., 1994.

19.Дюркгейм Э. Социология. — М., 1995.

20.Иванов В. Политическая психология. — М., 1990.

21.Кирилюк Ф.М., Кремень Л.А., Ирхин Ю.В.Психология и политика: Учеб.
пособие. — К., 1993.

22.Козлова О.М. Развитие идеологий и социальные конфликты //Социолог.
исслед. — 1993. — N 4. — С.25 — 29.

23.Кола Д. Политические партии, государство // 50/50. Опыт словаря
нового мышления. — М., 1989. — С.334 — 337.

24.Кондаш О. Хвилювання: страх перед випробуванням. — К., 1981.

25.Крамник В.В. Социально-психологический механизм политической власти.
— Л., 1991.

26.Кули Ч. Социальная самость. Первичные группы // Американская
социологическая мысль. — М., 1994. — С.316 — 335.

27.Кучеpів І., Бекешкіна І., Головаха Є., Макеєв С. Економічна
свідомість населення Укpаїни і економічна пpосвіта. — К., 1996.

28.Лебон Г. Психология народов и масс. — СПб., 1995.

29.Любивый Я.В. Современное массовое сознание: динамика и тенденции
развития. — К., 1993.

Похожие записи