Реферат на тему:

Демократія: політичні ідеї, політична практика

ПЛАН

TOC \o «1-3» Вступ PAGEREF _Toc30331320 \h 3

Демократичні основи політичного життя суспільства PAGEREF _Toc30331321
\h 4

Сучасні концепції демократії PAGEREF _Toc30331322 \h 7

Висновки PAGEREF _Toc30331323 \h 12

Література PAGEREF _Toc30331324 \h 13

Вступ

При розгляданні першого питання слід зрозуміти, що політичний режим
являє собою комплекс взаємодіючих компонентів здійснення політичної
влади. Носієм зв`язків та відносин, тобто показником того, як, в якій
політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх взаємодія,
атрибутивні, характерні властивості того чи іншого політичного режиму.

Політичний режим складається, принаймні, з трьох компонентів, які
зберігають певну автономність. Ця обставина має цілу низку важливих
наслідків, зумовлених, передусім, плюралізмом тлумачення політичного
змісту режиму.

Перший компонент, який складає зміст поняття “політичний режим” – це
права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури,
поведінки, свідомості, менталітету. Права людини, їх міра та гарантії
реалізації взаємозв`язані з рівнем розвиненості самого права, його роллю
в механізмі політичного володарювання. Сутність політичного режиму,
отже, визначається тим, що у державі є пріоритетним – права держави чи
права особистості.

Другий компонент змісту поняття “політичний режим” також має кілька
вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку
суспільства, принципом поділу влади, статусами партійної системи,
політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Третій змістовий компонент політичного режиму – це методи здійснення
політичної влади.

Демократичні основи політичного життя суспільства

Історична генеза демократії довга і суперечлива. Народжена в Античній
Греції, ідея демократії не знайшла там палких прихильників серед
філософів. Концепції найяскравіших представників того часу Платона і
Аристотеля базувались на протиставленні “правильних” та “викривлених”
форм державного устрою і влади. Демократію вони відносили до
“викривленої” форми. В наступні століття також панувало скептичне
ставлення до демократії. Після Французської буржуазної революції стало
зрозумілим, що саме демократія є засобом більш розумної політичної та
соціальної організації суспільства, держави, влади. В ХІХ ст. у
демократії були свої злети та падіння, але, в цілому, до неї було
негативне ставлення. Після виходу в світ книги Алексиса Токвіля
(1805-1859) “Демократія в Америці” почало формуватися позитивне
ставлення до демократії. На початку ХХ ст. практично не залишається
політичних доктрин, включаючи і більшовизм, і фашизм, які в основу своїх
ідеологічних конструкцій не закладали б побудову демократії різного
роду. Після революції 1917 р. в Росії диктатура пролетаріату була
проголошена як вищий тип пролетарської демократії.

Велике значення в утвердженні сучасних норм демократії відіграли
“Декларація прав людини”, прийнята ООН (1948 р.), Хельсинська нарада
(1975 р.), правозахисний рух в постсоціалістичних країнах, Паризька
нарада глав урядів європейських країн й прийнята нею “Паризька хартія
для нової Європи” (1990 р.).

Необхідно мати на увазі коло методологічних підходів до аналізу
демократії.

В політології термін “демократія” вживається в чотирьох значеннях:

 як влада народу (від грец. demos – народ + kratos – влада =
народовладдя);

 як форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах
рівноправності її членів, виборності й прийняття рішень за більшістю
(партійна, профсоюзна, молодіжна тощо);

 як ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд та система
цінностей;

 як рух за народовладдя (соціал-демократичний,
християнсько-демократичний тощо).

Одним з основних принципів демократії є принцип більшості. Принцип
більшості складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до
якого народ проголошується джерелом верховної влади у демократичному
суспільстві. При оцінці демократії та її важливого принципу –
суверенітету народу- вона класифікується як загальна та соціально
обмежена. До початку ХХ ст. ні одна з існуючих демократій не надавала
всьому дорослому населенню рівних політичних прав. Це були класові (для
власників) або патріархальні ( для чоловіків) демократії.

Принцип більшості здійснюється за допомоги прямої та представницької
демократії.До форм прямої (плебісцитарної) демократії відносяться:
проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми,
всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства
безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті
законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів
свого співтовариства. Ця форма демократії дає можливість розвивати
політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади,
здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.

Представницька (репрезентативна) демократія – це, коли члени
співтовариства залишаються джерелом влади і мають право ухвалювати
рішення, але реалізують це право через обраних ними представників, які
повинні відстоювати їхні інтереси. При такому управлінні демократія
розуміється як компетентне й відповідальне перед народом представницьке
управління. Носіями представницької демократії є парламенти, інші
законодавчі органи влади як в центрі, так і на місцях, а також виборні
представники виконавчої і судової влади. Достатньо влучно сказав про
суть представницької демократії німецький політолог Ральф Дарендорф. Він
вважає, що демократія – це не правління народу, якого просто не буває.
Демократія – це уряд, обраний народом, а якщо необхідно, то й народом
скасований; крім того, демократія – це уряд зі своїм особистим курсом.

Наголосимо, що ні одна з цих форм у “чистому вигляді” не існує.
Політична реальність показує, що поєднання форм прямої і представницької
демократії є надійним інструментом виявлення волі більшості народу. Але
принцип більшості не можна вважати бездоганно демократичним, якщо при
цьому не забезпечувати право меншості на опозицію.У демократичному
суспільстві і більшість, і меншість громадян цілком рівні у своїх правах
і свободах. Закріпленні Конституцією права і свободи громадян є
важливими цінностями демократії. При цьому першорядні у міжнародному
праві визначаються такі політичні права і свободи, як свобода слова,
переконань, віросповідання для всіх людей, незалежно від їх раси, статі,
мови і релігії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканість
особи, її житла, забороняється обмеження у виборі місце проживання
громадян, забезпечується право на виїзд і в`їзд у свою країну.

Демократія передбачає вільну діяльність всіх політичних партій,
суспільно-політичних об`єднань, організацій, рухів, які діють в рамках
закону. Для демократичної форми правління характерна багатопартійність.

Важливий атрибут демократії – принцип поділу влади у системі державної
влади. Згідно цьому принципу законодавча, виконавча і судова влади
відокремлені і досить незалежні одна від одної. Проте, вони постійно
взаємодіють між собою, врівноважують одна одну.

Обов`язковою умовою демократії є гласність про всі дії державних
органів, політичних партій, суспільних організацій. Незалежний статус
засобів масової інформації – це теж атрибут демократичного суспільства.

У демократичному суспільстві значна роль у системі державного устрою
відводиться місцевим органам самоуправління, здійснюється раціональний
поділ компетенції і повноважень різних рівнів влади. Саме місцева влада
найбільш близька до народу і від її дій залежить повсякденне життя
громадян. Тому ступінь демократичності суспільства виявляється тим, який
статус і обсяг повноважень місцевих органів влади, а також рівень її
доступності для людей.

Сучасні концепції демократії

З методологічної точки зору важливо розрізняти колективістське,
плюралістичне та ліберальне бачення демократії у залежності від того,
хто має пріоритет у здійсненні влади: народ, соціальна група чи
особистість.

Незважаючи на деякі відмінності, колективістські концепції демократії
мають загальні риси:

 заперечення автономності особистості;

 первинність народу у здійсненні влади;

 однорідність народу за складом;

 абсолютність влади більшості.

В цілому, колективістські концепції демократії не розрізняють
особистість, суспільство, державу.

Одним з перших почав критикувати колективістську демократію Й. Шумпетер.
Плюралістичні теорії виходять з того, що ні особистість, ні народ не є
головними рушійними силами політики в демократичному суспільстві. Тільки
в групі, а також в міжгрупових відношеннях, формуються інтереси,
ціннісні орієнтири та мотиви політичної діяльності індивіду.

Загальні риси плюралістичноі концепції демократії зводяться до:

 відмові від прямої участі всіх у політичному процесі;

 визнанні зацікавленої групи центральним елементом демократичної
політичної системи, яка гарантує права та свободи особистості;

 значного розширення діяльності держави, збереженню рівноваги
конкурентних інтересів;

 турботі про формування демократичної культури, підтримки державою
соціально-обмежених верств населення.

З плюралістичною теорією демократії співзвучна елітарна концепція
демократії. Політична еліта визначається як самостійна, привілейована
група або сукупність груп безпосередньо пов язана з володарюванням або
тиском на владу. Попередниками сучасної елітарної демократії були
Платон, Карлейль, Ніцше та ін. Сучасні класичні концепції еліти були
сформульовані на початку ХХ ст. В. Парето, Г. Москою, Р. Міхельсом.
Найзагальнішими рисами, притаманними елітарним теоріям є:

 поділ суспільства на еліту і маси;

 тлумачення політичної нерівності як підвалини соціального життя;

 володіння владою завдяки приналежності до “обраної меншості”;

 розгляд історії як сукупності соціальних циклів, що характеризуються
пануванням певних типів еліт.

В якості альтернативи по відношенню до концепції елітарної демократії
виступає теорія партіципаційної демократії. Під “партіципацією” в
західній політології розуміються всі види участі громадян (добровільної
й вимушеної) в політичному житті з мотою впливу і тиску на прийняття
рішень владою. Автори концепції тлумачать необхідність участі більшості
народу не тільки в виборних кампаніях, референдумах, але і в інших видах
політичного процесу, включаючи формування владних груп і висування
політичних лідерів. Німецькі політологи Б. Гуггенбергер і Д. Нолен
розглядають теорію партіципаційної демократії як один із варіантів
критичної теорії демократії, в центрі якої –аналіз політичної дійсності
з позиції ідеалу індивідуального самовизначення і орієнтації на
автономію особистості.

Ліберальна (індивідуалістична) теорія демократії базується на ідеї
автономності особистості, виділенні її з суспільства та держави.
Основними положеннями ліберальної концепції є:

 визнання особистості основним джерелом влади;

 пріоритет прав людини над правами держави;

 обмеження сфери діяльності держави, передусім, охороною суспільного
порядку, безпеки громадян;

 пріоритет ринкового регулювання економікою над державним управлінням;

 розподіл влади як умова контролю громадян над державою.

Один із теоретиків ліберальної демократії політолог Баббіо вважає, що
справжнім суб`єктом демократії сьогодні виступають індивідууми,
громадяни.

В сучаснїй політичній науці йде пошук нових форм демократії. Французький
політик М.Рокар вважає реальність взаємозв`язків між виборними, засобами
масової інформації і виборцями – сердцевиною сучасної демократії. В
цьому напрямі, на його думку, відбувається становлення “нової форми
демократії”. Її складовими частинами виступають загальне виборне право
та вільна інформація.Народ може реалізовувати своє право вибору тільки в
умовах вільного розповсюдження інформації. Не випадково, що засоби
масової інформації стали називати “четвертою владою”. Нову форму
демократії М.Рокар називає “інформаційною демократією”.

Канадський проф. М.Бунге пропонує концепцію “інтегральної
технодемократії”. Засоби ії досягнення – це освічене володарювання
народу в усіх царинах – економічній. культурній, політичній на основі
рад експертів. Тобто, відмічає М.Бунге, інтегральна технодемократія є
рівність посередством кооперативної власності та самоуправління,
політичної демократії і технічної експертизи.

В калейдоскопі політичних теорій демократії існує ще й економічна теорія
демократії. Вона заснована на образі людини всебічно інформованої,
здібної діяти раціонально і добиватися для себе максимальної вигоди.
Економічна демократія – це царина ринкових відносин, до якої зводяться
політико-владні відносини. Ліберально мислячі теоретики та політики
пов`язують разом демократію і ринок. Американський президент Біл Клінтон
назвав сучасну західну демократію ринковою демократією.

Таким чином, аналіз сучасних теоретичних концепцій демократії показує
різноманітність підходів до визначення демократії. Кожний напрям має
концептуально-нормативний характер, тобто характеризує той чи інший вид
демократії в ідеалі. Разом з тим, теоретичний розгляд спирається на
реальний досвід – емпіричний підхід.

Від розуміння сутності демократії значною мірою залежать реальні щляхи
її здійснення. Демократія – це загальнолюдська цінність. Історія вчить,
що демократія – благо народу тільки тоді, коли вона відповідає
політичній культурі й образу життя людей, має необхідні економічні й
соціальні передумови. В іншому випадку — вона перероджується в
охлократію – владу натовпу – й приводить до хаосу і анархії.

Сучасний стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в
рамках авторитаризму плюралізація суспільного життя., яка може бути, а
може й не бути початком становлення демократії. На стабільність і
зростання демократії впливають дві головні умови – економічний розвиток
і політичне керівництво. Характер еволюції політичного режиму сьогодні
залежить, передусім, від конкретних якостей політичної еліти,
пріоритетів реорганізації нею системи влади і управління, домінуючих
способів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних сил,
методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні і розв`язанні
криз соціального розвитку. Тому некоректним є як зневажливе ставлення до
демократії, так і романтизм найшвидшого переходу до неї. До того ж
декретувати демократію за допомоги законів чи конституцій — це чергова
міфотворчість.

Висновки

Отже, історія людства знає різні типи політичних режимів. Найбільш
цивілізований і розвинутий – демократія. Більшість населення сучасних
країн світу глибоко сприйняли і свідомо підтримали демократичні цінності
та ідеали. Для того, щоб розвивались демократичні форми політичного
життя потрібні соціальні, економічні та культурні основи. Без них
політичний процес проходить у недемократичних формах. Це – по-перше,
високий рівень економічного розвитку країни, багатогранність форм
власності, наявність розвинутого ринку, конкуренції товаровиробників.
По-суті, сама демократія нагадує політичний ринок з його конкуренцією
ідей, програм, позицій. По-друге, висока ступінь розвитку політичної
культури. Культура суспільства в цілому і, особливо, в галузі
політичного життя, є могутнім каталізатором демократичних процесів.

ЛІТЕРАТУРА

Арон А. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

Даль Р.А. Введение в теорию демократии. — М., 1992.

Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной
Европе. // Вопросы философии. — 1990. — №9.

Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції
розвитку. – К., 1998.

Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції
розвитку. – К., 1998.

PAGE 2

Похожие записи