Порівняльний аналіз політичного успіху та везіння дає можливість виокремити сутнісні характеристики політичного успіху, який за своєю внутрішньою суттю є закономірним результатом системно-раціональної діяльності політика, яка акумулює такі цінності, як свобода вибору, воля, віра в досягнення мети, відповідальність за свої дії
Категорія політичного успіху лишається, на загал, малодослідженою. Науковці розглядають цю проблему переважно в ракурсі переможців і переможених на виборах. Тому часом досить важко охарактеризувати той чи інший етап політичної діяльності політика з точки зору успішності/неуспішності. І не випадково.
Адже політичний успіх – категорія суперечлива: прикладів того, як політик неодноразово перемагає на виборах, добивається найвищих посад та зрештою входить в історію як політичний невдаха, багато. Це здебільш пояснюється логікою політичної боротьби. Політичні актори можуть мати і тактичні, і стратегічні цілі. Тому одні й ті ж події можуть оцінюватися як успіх чи неуспіх, а також вважатися результатом сприятливого збігу обставин. Як, наприклад, оцінити проходження політика до парламенту, яке сталося внаслідок невдалої передвиборчої кампанії опонента?
Вирішення проблеми інтерпретації політичного успіху слід шукати у виявленні його сутнісних характеристик, які й визначатимуть різницю між успіхом та везінням. Тому основною метою даної статті є виявлення сутнісних характеристик політичного успіху крізь призму порівняльного аналізу з поняттям “везіння”.
Визначимося для початку з загальноприйнятим розуміння успіху як такого. Тлумачний словник російської мови за редакцією С. Ожегова і Н. Шведової слово “успіх” трактує так: “Добрі результати в роботі; везіння в досягненні чогось; суспільне визнання” [6, с. 840]. Як бачимо, в цьому визначенні успіх трактується двояко: за певних обставин він може ототожнюється з везінням, а в іншому – це результат реалізації цілей, що підтверджується суспільним визнанням.
Отже, успіх – це те, що обумовлюється наполегливою працею. Везіння ж не потребує жодних зусиль, потрібно лише чекати слушної години, і воно трапиться. Ці поняття мають різні сенси, передбачають різні життєві цінності, а, отже, й визначають різні типи життєдіяльності.
На думку С. Голубєва, поняття успіху активно трактували мислителі епохи Відродження. Зокрема, Н. Макіавеллі вважав, що успіх людської діяльності залежить не тільки від долі-необхідності, але й від того, як людина-діяч, політик зуміє її зрозуміти, щоби протистояти їй [5, с. 136].
Як зауважував В. Дільтей, “зміна умов у XV столітті… сприяла новому світорозумінню. Головною рисою цього часу було утвердження життя: людина та її природні відносини з середовищем стали центром інтересу: визначити себе, утвердити свою волю, насолодитися собою в красі життя та його відображенням в літературі, мистецтві” [3, с. 87]. Відродження заклало основу розуміння діяльнісної суті людини та виконання нею свого призначення в професії. Тобто, було визначено засади, необхідні для конституювання успіху як сенсу та мети життя в різних сферах діяльності.
Доба модерну була сформована на основі синтезу вже існуючих ідеалів європейської цивілізації й капіталізму як господарсько-економічної системи, котра визначила нові духовні характеристики людського буття. Джерела цього явища слід шукати в принципах протестантизму і кальвінізму. Праця стає головним посередником між Богом і людиною, вона стає основою спасіння душі людської. Таким чином, успіх – це долання довгого, тернистого шляху вдосконалення професіоналізму в обраній сфері заради досягнення кінцевого результату.
Для людини цієї епохи успішність власної діяльності виражалася в індивідуальній боротьбі, ризику та змагальності. Досягнення кінцевого результату вже не залежить від традиційних церковних та сімейних обмежень, адже людина стає вільною у своїх діях, що відкриває їй шлях до соціального самоствердження. Такий раціонально змодельований світ не залишає місця для везіння, адже освіта, ґрунтовні знання дають можливість все передбачити і спланувати. Тобто, людина – єдиний автор свого життя, своїх перемог і поразок [1, с. 40 – 43].
Виходячи з цього, успіх – це, по суті, реалізація свого призначення, що потребує значних зусиль, не може бути випадковим і відповідає здібностям і праці людини. Призначення накладає на людську діяльність не тільки відповідальність, а й принцип відповідності місцю, яке людина посідає в соціальному просторі.
Поняття везіння стало своєрідним продуктом епохи постмодерну. Постмодерн прагне подолати усталені норми та принципи вибору єдино правильної, заздалегідь прорахованої дії. Відтак панівними стають ідеї рівноправності різних життєвих цінностей, які базуються на різних культурних і філософських настановах. Це, у свою чергу, унеможливлює створення певної концепції розуміння політичного успіху, адже кожен має свободу дій відповідно до власної моделі світобачення, а, отже, і своє розуміння успіху.
В результаті зникає раціоналістичний діяльний дух як запорука досягнення високої мети, з’являється орієнтація на везіння, очікування щасливого випадку. Сподівання на везіння не передбачає жодних продуманих дій та системності, адже за онтологічною суттю воно є випадковим.
Реагуючи на катаклізми епохи модерну, постмодерн актуалізував проблему запобігання їх у майбутньому. А це потребує колективних зусиль, пріоритету колективного, а не індивідуального успіху. Адже “людина – це така істота, котра у власних справах вкрай егоїстична, але за ідею боротиметься як герой” [1, с. 49].
Інтерпретація понять успіху та везіння в різних культурах дозволяє виокремити їх основні характеристики, що дає змогу конкретизувати суть політичного успіху.
Прагнення до успіху передбачає формування специфічних особистісних рис політика, серед яких: здатність висувати конкретні цілі, наявність власної свободи вибору, що опосередковується відповідальністю за результат. Факт постановки цілей свідчить про прагнення людини одержати бажаний результат (тобто, досягти успіху) за рахунок свого особистісно-творчого потенціалу, реалізація якого неможлива без вольових зусиль.
Воля є соціальним аспектом здатності людини цілеспрямовувати діяльність на досягнення суспільно-значимої мети, здійснювати саморегуляцію власних психічних і розумових здібностей та своєї поведінки. Феномен волі проявляється в ситуації здійснення вибору між альтернативними моделями поведінки. Ще Ф. Аквінський визначив волю як здатність робити вибір між добром і злом. На його думку, свобода волі і пов’язані з нею правильні рішення щодо вибору прямо залежать від інтелекту політика.
Саме воля дозволяє скеровувати дії на дотримання моральних чеснот. Успішним є той, чия воля і вчинки узгоджені з нормою Божественного закону і відповідають моральній світобудові [5, с. 269 – 270].
Воля – це діяльнісна активність, спрямована на конструктивні, соціально-цінні перетворення. Зміст цього явища визначається світоглядною позицією індивіда, ціннісними орієнтаціями та соціально-сприйнятними настановами. Саме наявність волі є однією з умов набуття статусу лідера в будь-якій сфері суспільно-політичного життя [8, с. 127 -128]. Серед перешкод, які мінімізують вольові зусилля політика, можна назвати такі:
- невизначеність бажання;
- обмеженість інформації про способи досягнення мети;
- матеріально-фінансові проблеми;
- суперечливість самої мети, що позбавляє людину впевненості у досягненні позитивного результату;
- граничні часові рамки щодо можливості досягнення мети [1, с. 135 – 136].
Свобода є особливим способом детермінації духовної реальності. І. Кант розглядав це поняття крізь призму моральних засад певної діяльності. На його думку, кожна людина в процесі творчості чи дії має спиратися на почуття власної гідності та внутрішню свободу (тобто, особисту автономію). Ця автономія виражається у повазі до інших людей та здатності критично оцінювати власні дії.
“Право людини, – зазначав І. Кант, – має бути священним, яких би жертв це не коштувало пануючій владі. Тут немає середини і не можна мислити нижче прагматично-обумовленого права… Всій політиці слід стати на коліна перед правом, але вона може сподіватися на повільне досягнення тієї сходинки, де вона буде виблискувати…” [10, с. 202]. Тобто, право – це зовнішній простір людської свободи, який захищає індивіда від інших людей, а суспільство – від злочинів.
У сфері політичної діяльності почуття гідності через спонукаючі мотиви, результатом яких може бути досягнення влади, політичного успіху, стає переважним фактором у структурі особистості, внаслідок чого порушується баланс між моральним обов’язком та особистою автономією. Порушення балансу підштовхує політика до дій, несумісних з моральними принципами, хоча і сприяють успішності його кар’єри.
Водночас особиста автономія як явище, притаманне розумній людській природі, передбачає здатність людини усвідомлювати й контролювати власну поведінку, а, отже, вміння ставити перед собою мету та обирати засоби її досягнення. Це здійснюється на основі усвідомлення альтернатив своєї поведінки та вибору між існуючими зовнішніми та внутрішніми засобами контролю над нею [4, с. 104 – 107].
Свобода проявляється в людській життєдіяльності, адже духовність є специфічною властивістю людського існування, що становить взаємодію духовних (свідомих і несвідомих) та природних (тілесно-біологічних) чинників. Тому свобода проявляється в усвідомленні можливих меж людської поведінки, які залежать від конкретних умов існування. Атрибутивними ознаками свободи як духовного феномена є вибір (оскільки духовний “простір” є плюралістичним “полем можливостей”) і відповідальність [9, с. 570].
Здатність здійснювати вибір згідно з своїми потребами і можливостями дозволяє політикові бути не тільки активним діячем політичного простору, а й користуватися необхідними ресурсами, котрі є продуктом культурно-історичного буття (суспільної моралі, політики, права). Це одна з умов утвердження суб’єкта в політичному житті та відповідності його дій сучасній політичній ситуації.
Відповідальність (у нашому випадку – політична) є атрибутом свободи й активності людини, що проявляється не тільки в постійному пошуку самостійного вибору, а, головне, у прийнятті ефективних рішень щодо самоствердження в політичному просторі. Вона передбачає власне самоусвідомлення на рівні законів та закономірностей політичного життя, що, у свою чергу, забезпечує політикові можливість діяти за будь-яких життєвих обставин. Політична відповідальність перебуває в центрі взаємовідносин і взаємопорозуміння між суспільством і політичним лідером, виступаючи регулятивом цієї взаємодії.
Оскільки трактування політичного успіху неможливе без врахування громадського оцінювання, то саме відповідальність за свою політичну діяльність є найбільш значимим критерієм, на основі якого суспільство визначає рівень успішності політичного лідера. Для самого ж політичного лідера наявність почуття відповідальності є своєрідним засобом самоствердження в політиці як професіонала, котрий за будь-яких життєвих ситуацій здійснює осмислений вибір альтернатив, враховуючи можливі наслідки своєї діяльності.
Як бачимо, для досягнення успіху свобода є необхідним елементом, адже вона виступає способом зняття зовнішніх обмежень для прояву особистих якостей, прагнень до успіху, боротьби за нього. Свобода, якою б вона не була – творчою, науковою, економічною, політичною, є своєрідною цінністю, що визначає активний тип життєдіяльності.
Тому в політиці поняття успіху асоціюється з конкурентною політичною боротьбою, відповідальними лідерами, з можливістю робити раціональний вибір. Все це відображає, насамперед, активну життєдіяльність, виявом якої є свобода. Отже, свобода, передбачаючи особисту відповідальність і можливість самореалізації політика, є необхідним елементом досягнення політичного успіху як своєрідної підсумкової оцінки його діяльності [3, с. 94].
На сучасному етапі розвитку українського суспільства найбільш життєвими виявились традиції постмодерну. Основні гасла цього світорозуміння певною мірою позбавлені аксіологічних орієнтирів, тому будь-яка творчість перетворюється на бізнес, “масовою” стає особистість без принципів та ідеалів. Відтак постає проблема вседозволеності, свободи від усього – від держави, суспільства, особистості… Це спостерігається в усіх сферах суспільного життя, а особливо в політиці. Основним принципом політичної діяльності стає безпринципність.
У більшості випадків політичні суб’єкти не висувають жодних політичних цілей, а просто грають свої ролі. Тобто, політика перетворюється на спосіб заробляння грошей. Свобода стає непотрібною, адже домінуючою стає свобода від відповідальності та зусиль, спрямованих на досягнення мети. За таких обставин в політиці не лишається місця для успіху, адже він замінюється поняттям везіння. Везіння дозволяє реалізувати свої потреби в політиці, не докладаючи серйозних зусиль, бо політична боротьба замінюється залаштунковими переговорами, головну роль відіграють політичні технології, вибір здійснюється за випадкових обставин, а народ стає об’єктом маніпулювання.
Такий стан речей сприяє політичній апатії та дестабілізації суспільно-політичного розвитку. Можна говорити про зміну образу раціонально-діючої людини, яка пізнавала об’єктивні закономірності дійсності та перетворювала її задля досягнення успіху, на образ людини, котра живе в непередбачуваному світі, очікує везіння та насолоджується свободою від усього [3, с. 96 – 97].
Отже, наявність свободи відображає позитивний баланс в життєдіяльності людини, здатної ставити перед собою раціональні цілі та відповідати за результати їх втілення. Свобода є необхідним елементом досягнення політичного успіху, оскільки знімає обмеження для прояву особистісних якостей, прагнення боротися та досягати мети. Нівелювання духовних принципів, які є смислоутворюючими в людському бутті, приводить до свободи від всього та всіх, а, отже, до заміни поняття успіх на везіння. Брак категорії успіху в політиці позбавляє її всіх смислоутворюючих чинників – конкурентної боротьби, професіоналізму, відповідальності політика за свої вчинки.
Суттєво доповнювати перелічені риси має віра політика у можливість реалізації поставленої мети. Політична віра – елемент політичного світогляду людини, який виступає своєрідною мобілізаційною програмою стосовно прилучення людини до політичного процесу. Вона втілює світоперетворювальні можливості світогляду, які проявляються в наступному:
- за допомогою віри людина вводить у свій духовний світ і практичне життя те, чого не має безпосередньо у складі життєвого досвіду;
- політична віра стає активним компонентом перетворення політичної дійсності, оскільки людина володіє обмеженими знаннями про світ, політичне життя, і це не дає їй змоги повністю передбачити політичне майбутнє і свідомо творити його.
Своєрідно підходили до визначення ролі віри у створенні майбутнього філософи-екзистенціалісти релігійного напряму (С. Кіркегор, К. Ясперс, Л. Шестов, М. Бердяєв), які вважали, що в проблемній ситуації зіткнення з невідомим, коли розум вже не може мотивувати дії, у людини залишається один вибір – віра в того, єдиного, який тільки й може бути вище розуму, — в Бога. Така віра рятує людину від свавілля.
Тісний зв’язок віри з політикою вбачав М. Вебер; він звертав увагу на необхідність існування таких видів влади, що породжують віру, а, отже, стимулюють активність суб’єктів політики. Крім того, віра має проявлятися і в діяльності політика, оскільки прагнення влади може стати, на його думку, предметом суто особистого інтересу [7, с. 71].
М. Вебер висловився щодо цього так: “Він може служити цілям національним або загальнолюдським, соціальним і етичним чи культурним, світським чи релігійним, він може спиратися на глибоку віру в прогрес (байдуже, в якому розумінні) або ж холодно відкидати віру такого ґатунку, він може претендувати на служіння ідеї або ж служити цілям повсякденного життя, – одначе якась віра мусить бути завжди. В протилежному випадку – і це абсолютно правильно – прокляття нікчемності тяжіє і над зовні вагомими політичними успіхами” [2, с. 176].
Тобто, воля, свобода вибору, відповідальність, віра виступають для політика як смислотворчі характеристики його політичного успіху. Везіння не передбачає формування певних рис особистості, оскільки потребує не постійної роботи над собою, а очікування щасливого випадку, збігу обставин, котрі посприяють в тій чи іншій сфері політичної діяльності. Везіння в своїй онтологічній суті не потребує спільних зусиль, оскільки є асоціальним.
Очікування щасливого випадку не вимагає координації та узгодження дій з іншими людьми, тобто з власною командою. Успіх, будучи підсумком всіх досягнень та можливих прорахунків політика, лише за зовнішніми проявами належить певній людині. Адже в процесі його досягнення будь-який політичний суб’єкт спирається на підтримку власної команди чи партії.
Названі відмінності везіння та успіху вказують на закономірний характер останнього. Тобто, політичний успіх постає як закономірний результат системно-раціональних дій політика і його команди. Везіння за своєю онтологічною суттю не може бути закономірним, оскільки це лише певний збіг обставин, який не потребує ніяких зусиль. Очікування щасливого випадку не вимагає бути лідером у своїй діяльності, адже досить просто існувати. Це свідчить про певну аристократичність успіху, який є досягненням цілеспрямованих особистостей. В той же час везіння зрівнює шанси кожного, адже перед випадком всі рівні, як перед Богом [3, с. 89 – 91].
Отже, порівняльний аналіз політичного успіху та везіння дає можливість виокремити сутнісні характеристики політичного успіху, який за своєю внутрішньою суттю є закономірним результатом системно-раціональної діяльності політика, яка акумулює такі цінності, як свобода вибору, воля, віра в досягнення мети, відповідальність за свої дії. Ці характеристики вказують на різний зміст, цінності успіху і везіння, а, отже, унеможливлюють однакове їх розуміння. Окреслення сутнісних рис політичного успіху дає можливість в подальших наукових дослідженнях конкретизувати саме поняття політичного успіху.
Література
- Бевзенко Л. Смысл жизненного успеха: социально-культурологический контекст // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2000. – №1. – С. 35 – 51.
- Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О. Погорілого. – К.: Основи, 1998. – 534 с.
- Голубев С. В. Проблема “успеха” и “удачи” в социальной философии // Философия и общество. – 2004. – №1. – С. 86 – 99.
- Запасник С. Ложь в политике // Философские науки. – 1991. – №8. – С. 94 – 107.
- Історія філософії: Підручник для вищої школи. – X.: Прапор, 2003. – 768 с.
- Ожегов С. И. и Шведова Н. Ю. Толковый словарь русского языка: 8000 слов и фразеологич. выражений / РАН, Ин-тут русского языка им. Виноградова. – 4-е., дополн. – М.: Азбуковник, 1999. – 944 с.
- Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни. – Львів: Кальварія, 2003. – 500 с.
- Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт. -упоряд.: Андрущенко В. П. та ін. – К.: Знання України, 2002. – 670 с.
- Філософський енциклопедичний словник / За ред. В. І. Шинкарука. – К.: Абрис, 2002. – 743 с.
- Федорова М. М. Классическая политическая философия. – М.: Изд-во “Весь мир”, 2001. – 224 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
