Реферат на тему:
Бідність і багатство в наукових теоріях і сучасних дослідженнях
„Багатство – бідність” – одвічна вісь, навколо якої обертається
повсякденне життя, нуртують соціальні, філософські, політичні,
економічні дискусії. Ця вісь нанизує на себе такі життєво важливі
поняття, як свобода, справедливість, рівність.
Трансформаційна стагнація в сучасній Україні загострила проблему
багатства і бідності до жахливої межі несправедливості. Відтак вирішення
цієї проблеми вимагає залучення всіх ресурсів суспільства – політичної
волі, інтелектуального потенціалу, громадянського сумління, моральної
відповідальності, ефективних економічних механізмів.
Мета автора статті – узагальнити наукові та практичні напрацювання
стосовно проблеми бідності та багатства, запропонувати нове визначення
цих термінів, привернути увагу дослідників до соціологічних критеріїв і
операційно-обчислювальних оцінок на соціальній шкалі „бідні – багаті”.
Ще у IV столітті до Різдва Христового Платон у трактаті „Закон” торкався
питань співвідношення багатства і бідності [1]. Аристотель (384 – 322
роки до н. е.) у праці „Політика” теж говорить про проблему бідності й
багатства. За Аристотелем, переважання одного з цих елементів визначає
відповідну форму державного устрою [2].
Проте й донині не існує чітких визначень поняття „бідність”, тим більше
– поняття „багатство”. Замість першого часто використовують велику
кількість інших понять, зокрема „депривація”, „відносна бідність”,
„абсолютна бідність”, „злидні”, „межа бідності”, „нестатки”,
„нужденність” тощо. Як правило, вживаються терміни, що окреслюють
бідність однобоко. Їх зміст уточнюється за допомогою пояснювальних слів:
відносна, абсолютна, структурна, культурна, прихована, відкрита і т. д.
Ще більше проблем з визначенням терміну „багатство”. В науковій
літературі це поняття майже не розкривається.
На нашу думку, труднощі конструктивних формулювань „бідність” і
„багатство” пов’язані як з багатоаспектністю цих явищ, так і з цілями
окремих досліджень. До того ж вивченням проблем бідності й багатства
переймаються науковці різного фаху – соціологи, економісти, філософи,
політологи, спеціалісти з державного управління, які, природно,
використовують різний понятійний апарат.
Вважається, що уперше цілісну систему поглядів щодо проблеми розподілу
грошових доходів, явищ бідності і багатства сформулювали представники
класичної політекономії – А. Сміт, Д. Рікардо, Д. Мілль, Т. Мальтус.
Вони вважали, що бідність і багатство є логічним наслідком
індустріального розвитку, а розподіл доходів між різними класами
визначає розподіл власності. Т. Мальтус відзначав, що причиною бідності
є вищі темпи зростання населення порівняно із зростанням ресурсів.
Особливо швидко зростає якраз бідне населення, а держава лиш сприяє
цьому через систему допомоги [3]. А. Сміт вважав, що заробітна платня
збільшуватиметься в міру зростання національного багатства, і це
сприятиме підвищенню добробуту [4].
На думку Г. Спенсера, бідність і багатство – явища закономірні, а
нерівність збільшується одночасно із зростанням суспільного виробництва.
Проте, за Г. Спенсером, бідність – явище не соціальне, а особиста
проблема тих, хто не зміг вписатися в існуючі соціальні рамки. Він
вважає втручання держави у природний розвиток суспільства недоцільним,
бо бідність і багатство – явища позитивні, вони стимулюють людський
розвиток [5].
Інші вчені, зокрема Ф. Гіддінгс, також визнавали існування бідності
поруч із багатством. Бідність вони називали лихом, якому не можна
запобігти, та одночасно й соціальним благом, рушійною силою соціального
прогресу [6]. Ж. Прудон також вважав бідність соціальним благом. Він
зазначав, що вона є невід’ємною рисою людства, оскільки його потреби
весь час зростають [7]. Ф. Хайек дотримувався думки, що бідність
неможливо подолати адміністративними чи примусовими методами. Можна лиш
дещо скоротити її масштаби. Але для цього в країні має підвищуватися
загальний добробут [8]. За Ф. Хайеком, бідність і багатство –
невідворотна реальність у будь-якому суспільстві [9].
Отже, ціла плеяда вчених розглядала бідність та багатство, по суті,
крізь призму теорії Ч. Дарвіна (природний відбір, виживання сильніших).
Вони вважали бідних особисто відповідальними за своє становище.
Діаметрально протилежної точки зору дотримувалися так звані егалітаристи
(Е. Реклю, К. Маркс, Ф. Енгельс). Вони проголошували соціальну рівність
необхідністю. Існування бідності поряд з багатством, на їхнє
переконання, – це соціальне лихо, наслідок несправедливих розподільчих
відносин. Варто змінити відносини й запанує абсолютна рівність [10]. К.
Маркс був упевнений, що нагромадження капіталу призводить до підвищення
пауперизації, а бідність – це форма експлуатації робітників власниками
капіталу (багатими) [11].
Розглянемо докладніше різні підходи до визначень і пояснень феномена
бідності як великого соціального лиха. Перш за все впадає в око
неодностайність дослідників проблеми. За одними визначеннями бідними
вважаються всі, хто живе гірше за певний середній стандарт. За другими –
лише ті, хто живе нижче визначеного суспільством мінімального рівня. За
третіми ознакою бідності є нестача коштів на найнеобхідніше. Існують й
інші підходи. Бідність визначають, зокрема, і як стан економічної
залежності, і як позбавлення можливостей розвитку, і як неможливість
користуватися громадянськими правами тощо.
На загал в науковій літературі переважають дві концепції бідності, з
яких і випливає характер її визначень. Перша виходить з того, що
бідність – категорія абсолютна. Існує певний набір благ, що забезпечують
першочергові фізіологічні потреби людини. Їх набір і вартісна оцінка
визначають межу абсолютної бідності. Отже, бідність, за абсолютною
концепцією, – це, по суті, неможливість одержувати доходи, необхідні для
забезпечення мінімальних життєвих потреб. В енциклопедичному словнику
Брокгауза та Єфрона [12] під бідністю розуміється стан особи, за якого
вона не має мінімальних коштів для підтримання свого існування.
Показово, що таке розуміння має давню традицію.
Інші виходять з поняття „граничного споживання”. Бідність – це такий
рівень доходів, який не дозволяє індивідові дотримуватися мінімального
рівня споживання для задоволення фізіологічних і соціальних потреб [13,
с. 144].
Дотримання принципів абсолютної концепції спостерігаємо у працях
англійських соціологів-реформаторів ХІХ століття Ч. Бута [14], С.
Ровентрі, дещо пізніше – у М. Оршанські (США). На пострадянському
просторі цієї концепції дотримувалася М. Можина [15; 16]. Згідно з цим
підходом, бідність асоціюється з мінімумом ресурсів, необхідним для
підтримання здоров’я і працездатності. Модифікований варіант такого
поняття подано в енциклопедії з соціальних наук, де бідність
визначається нестачею матеріальних ресурсів (багатства) [17, р. 398].
Визначення бідності в термінах абсолютної концепції, а особливо як
біологічного виживання, є правомірним, але саме ця позиція часто
дозволяє державі не витрачати „зайвих” коштів на допомогу бідним. Такий
підхід виправдовують у ті періоди економічного розвитку, коли необхідно
дотримуватися жорсткої бюджетної дисципліни і скорочувати державні
витрати. Але й деякі заможні країни (наприклад, США, Німеччина, Велика
Британія) у практиці соціального захисту дотримуються постулатів саме
абсолютної концепції.
Є прихильники й такого підходу: бідність пов’язана з поділом населення
на умовні групи за фактом наявності матеріальних ресурсів та виключенням
з нормального життя за існуючими у суспільстві стандартами [18, с. 9].
Відносна концепція отримала поширення у повоєнний період, особливо
наприкінці 1960-х та у 1970-х роках. Вона й нині використовується у
деяких країнах. Прихильниками цієї концепції є, зокрема, П. Таунсенд, Т.
Маршалл, А. Сен, Л. Рейнвотер, Т. Заславська та інші. Вони вважають, що
бідність – поняття відносне. Якщо порівнювати з минулими століттями, то
сучасні бідні живуть значно краще; а у порівнянні з біднотою країн, що
розвиваються, біднота розвинених країн – люди заможні [19, р. 106 –
108].
Прибічники відносної концепції зазначають, що вимір еталона бідності
через прожитковий мінімум або межу бідності породжує певні проблеми, а
тому пропонують використовувати дані розподілу доходів (витрат) з
урахуванням середніх норм, стандартів, звичаїв споживання в суспільстві.
Відтак бідними вважаються особи або сім’ї, яким бракує ресурсів для
участі в суспільному житті, для підтримання певного типу харчування,
відпочинку, звичок тощо.
П. Таунсенд дав таке узагальнене визначення відносної бідності:
„Індивідів, сім’ї, соціальні групи населення можна вважати бідними, якщо
вони не мають ресурсів для участі у суспільному житті, підтримання типів
дієти, умов життя, праці та відпочинку, звичних або прийнятих у
суспільстві, в якому вони живуть. Їхні ресурси нижчі за ті, якими
володіє середній індивід чи середня сім’я, унаслідок чого вони виключені
із звичайного стилю життя, загальноприйнятих моделей поведінки, звичок і
типів діяльності” [20, р. 31]. Вчений стверджує, що близько 25 %
мешканців Великої Британії – бідні, а 50 % відчувають страх перед цим
явищем. Ефективним заходом запобігання бідності він вважає перерозподіл
національного доходу.
Відповідно до визначення Ради Європи від 1984 року, бідними є особи,
сім’ї та групи, які мають настільки незначні матеріальні, культурні й
соціальні засоби, що не можуть дозволити собі спосіб життя, прийнятний
для тієї країні ЄС, у якій вони живуть [22]. Це визначення близьке
відомому вітчизняному поняттю: бідність – це „неможливість унаслідок
нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному
суспільству в конкретний період” [23].
Отже, бідність за відносною концепцією – це не брак доходів, а їх
недостатній обсяг порівняно з доходами інших членів суспільства.
Різновидом відносної концепції бідності є теорія „відносних позбавлень”,
оскільки люди мають не тільки фізіологічні потреби, а й право брати
повноцінну участь у суспільному житті. Тому визначення бідності має
обов’язково будуватися на результатах опитувань населення щодо
достатності власних доходів і доступності до базових стандартів
суспільної активності [24]. Методику такого опитування розробив Т.
Гьодерхард [25]. Для визначення бідності респондентам адресується
запитання: „Скільки, на вашу думку, грошей потрібно для покриття витрат
вашого домогосподарства?” Основна проблема тут у тому, що уявлення людей
про власні мінімальні потреби можуть не збігатися з мінімальним
прожитковим стандартом, гарантованм суспільством. Крім того,
індивідуальні уявлення про достатність коштів утруднюють визначення
універсальної межі, яку можна було б використовувати в соціальній
політиці.
Тож визначення бідності за самооцінками рівня доходу навряд чи можна
вважати достатнім і об’єктивно обґрунтованим. Матеріально забезпечена,
але, можливо, не дуже щаслива й не дуже задоволена своїм життям людина
може вважати себе бідною; навпаки, фактично бідна людина може бути
задоволена тим, що має.
Прикметно, що не кожен, хто перебуває за межею бідності, схильний
визнавати себе бідним. Цей феномен пояснюється тим, що таке визнання є
немов би зізнанням у своїй неповноцінності чи неадаптованості. Внаслідок
цього деякі люди намагаються зберегти незмінним свій спосіб життя,
принаймні для оточуючих [26, с. 71]. Тобто ідентифікація за рівнем
доходу не завжди співпадає з ідентифікацією за соціальним статусом і
способом життя.
У 1970-х роках сформувалася уява про бідність як неможливість
користуватися громадянськими правами. І справді, бідні люди часто
беззахисні перед суспільством, їхні права порушуються. Натомість багаті
нерідко мають більше реальних прав.
Гуманістична концепція трактує бідність як позбавлення людини ресурсів
для розвиватку, оскільки вони не можуть задовольнити свої базисні
потреби – в якісних медичних послугах, в достатньому та збалансованому
харчуванні, в можливості жити в нормальному соціально-економічному
середовищі (особиста безпека, житло, транспорт, засоби зв’язку тощо), в
освіті, професійній підготовці, дозвіллі [18, с. 18].
Як стан економічної залежності (для виживання потрібна допомога), уперше
на початку ХХ століття розглядав бідність Г. Зіммель. Він вважав, що
бідність – це не брак ресурсів. Бідний той, хто внаслідок нестачі
ресурсів змушений отримувати допомогу (або мав би її отримувати) згідно
з соціальними нормами.
В розвинених країнах під бідністю розуміють і „стан домогосподарства, у
якому його основні потреби не задовольняються доходами” [27, с. 283]. Та
є і критики такого підходу. Зокрема, П. Мак-Грегор вказує на існування
багатьох інших факторів, крім прибутку, які забезпечують ресурси для
існування [28]. Серед таких ресурсів С. Рінген називає грошові позички
та цінні папери [29, р. 358]. До цього можемо додати: безплатна (чи
дешева) освіта, медична допомога, житло, відпочинок, соціальні пільги
тощо.
За визначенням С. Рінгена [30, р. 12], бідність – це комплекс
позбавлення не тільки матеріальних, але й соціальних благ. На жаль, таке
формулювання не має чітких критеріїв „позбавлення” для певного часу та
певної країни.
Свою традицію у побудові різних пояснень явищ багатства й бідності мають
макроекономічні теорії. Це, наприклад, теорія „порочного кола
зубожіння”, що народилася в західних економічних школах у 1940-і роки
[31]; теза К. Маркса щодо прогресуючої поляризації суспільства та
пауперизації пролетаріату; праці М. Вебера; неоеволюціоністські теорії
стратифікації [32]. В останнє десятиріччя набуло певного поширення
поняття „соціального виключення” (праці Ф. Бородкіна [33], М. Локшина,
Р. Ємцова [34]).
Існують і суто філософські погляди на проблему бідності (багатства). Як
зазначає О. Сергієнко, бідність – це протилежний економічний полюс
багатства [35, с. 47]. Та це лиш просте протиставлення явищ. О.
Сергієнко пропонує сукупність ознак, переважна більшість яких засвідчує
бідність домогосподарства [35, с. 50]:
· неповноцінне харчування (автор наголошує, що до офіційного „кошика”
мають входити лише основні продукти – хліб, молоко, картопля, сало
тощо);
· житло, що не відповідає санітарним нормам;
· наявність трьох і більше дітей до 18 років;
· неможливість отримання дітьми початкової освіти;
· неможливість отримати вищу освіту;
· важкі хронічні захворювання чи інвалідність у членів домогосподарства;
· житло без водопостачання, каналізації, комунальних послуг;
·неможливість придбати основну побутову техніку (холодильник, телевізор,
праска, пральна машина);
· у домогосподарстві немає нерухомості, яку можна продати чи здати в
оренду.
На нашу думку, такий перелік не можна вважати вдалим. До „офіційного
кошика” мають обов’язково входити вітаміни, м’ясо, риба, яйця та інші
необхідні для організму людини продукти. Троє дітей у сім’ї не може
вважатися ознакою бідності: незаможні молоді сім’ї іноді взагалі не
дозволяють собі мати дітей, тоді як забезпечені можуть мати і трьох, і
більше. (Ще Т. Мальтус зауважував, що майже у всіх країнах для
найнижчого класу існує межа зубожіння, „за якою припиняються шлюби та
продовження роду” [3, с. 94]). Те, що людина не має пральної машини,
нерухомості, яку можна здати в оренду чи продати, також не може бути
достатнім критерієм бідності і т. д.
Деякі вчені, зокрема О. Льюіс, виокремлюють риси, притаманні бідним:
слабка участь і критична установка щодо суспільних інститутів –
державних структур, політичних партій, релігії, шлюбу; мінімальний
рівень організованості поза межами сім’ї; життя без дитинства;
переважання таких установок, як безпомічність, залежність, принизливе
становище, низька мотивація до праці, невміння планувати тощо. Ці
установки, на думку О. Льюіса, ніби фіксують бідність і роблять її
подолання неминучим [36, р. 49 – 53].
Світовий досвід свідчить, що тягар бідності найбільше тисне на плечі
певних соціальних груп. При цьому самі бідні не є однорідною групою:
хронічна бідність найчастіше спостерігається серед маргіналів;
погранична бідність є переважно випадковою – наприклад, бідність
тимчасово безробітних тощо. Прикметно, що третина бідноти живе в
сільській місцевості. Але останнім часом бідність швидко урбанізується.
Бідність має і гендерний характер: жінки перебувають у гіршому
становищі, ніж чоловіки. В незаможних сім’ях їм випадає більше роботи.
Вони менш освічені та мають обмеженіший доступ до престижних,
високооплачуваних видів діяльності. Бідність характерна також для
представників певних етнічних груп і національних меншин.
Дослідження О. Льюіса, В. Бойкова [37; 38] зафіксували кореляцію між
тривалим погіршенням умов життя та зниженням у багатьох осіб соціальних
і матеріальних потреб, цілеспрямованості, трудової активності тощо. Для
таких людей характерне „життя одним днем”, орієнтація на примітивне
виживання. Це підтверджують також дослідження К. Муздибаєва [39].
ООН визначає чотири основні прояви бідності: 1) коротке життя; 2) низька
професійно-освітня підготовка; 3) позбавлення економічної бази
нормального життя – чистої питної води, медичних послуг, якісного
харчування; 4) вилучення з суспільного життя [40, р. 5].
Бідність також розрізняється як за стандартами цивілізації в цілому
(стосовно певного періоду), так і за стандартами конкретної країни.
Першим типом бідності охоплене майже все населення „третього світу”.
Бідність за стандартами певної країни існує скрізь.
Виділяються й такі форми бідності, як об’єктивна і суб’єктивна,
абсолютна і відносна, тимчасова, застійна, прихована тощо.
Об’єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями
доходу чи доступу до суспільних благ на основі легітимних рішень і
законодавства. Суб’єктивна, навпаки, визначається на базі особистих
оцінок. Останнім часом вона все більше привертає увагу дослідників.
Слід зазначити, що почуття бідності виникає в індивідів найчастіше не в
результаті її співставлення з абсолютними показниками, а через
порівняння власних можливостей зі стандартами споживання інших людей або
зі своїми можливостями в минулому. Нині, в умовах поглиблення майнового
розшарування, вважати себе бідною за подібними оцінками може переважна
більшість населення України: у порівнянні з кількома відсотками
найзаможніших всі інші наші громадяни – бідні. Але якщо згадати повоєнні
роки, то люди тоді відчували себе менш бідними, хоча в дійсності були
значно біднішими, ніж нині.
Поєднання даних об’єктивної та суб’єктивної бідності – продуктивний
підхід, який ще чекає свого визнання серед науковців і практиків
державного управління, оскільки містить інформацію щодо соціального
самопочуття та соціальної напруги в суспільстві.
Прихована бідність, це, по суті, нереєстрована, нефіксована бідність.
Справа в тому, що багато бідних не звертається по допомогу чи субсидії,
не виявляє себе як таких через низку причин (непоінформованість,
гордість, самовідсів тощо).
За тривалістю бідність може бути тимчасовою або застійною. Застійна
бідність часто призводить до тяжких наслідків – маргіналізації, проблем
зі здоров’ям, передчасної смерті. Помічено, що цей тип бідності здатний
самовідтворюватися. Так, діти, що народилися у застійній бідності
здебільш ніколи не стають успішними, заможними чи принаймні
забезпеченими.
С. Ровентрі запропонував визначення первинної і вторинної бідності:
первинна включає сім’ї з недостатніми засобами для задоволення основних
потреб навіть при оптимальному використанні коштів, а вторинна
викликається неоптимальною структурою витрат домогосподарства (купівля
дорогих речей, сплата фінансового відшкодування, пияцтво тощо). Вчений
пов’язував бідність з рівнем зарплатні, безробіттям, житловими умовами.
В цілому будь-які концепції, визначення, класифікації проявів бідності
мають свої вади. Їх недосконалість спричиняє дискусії щодо доцільності
обрання тієї чи іншої моделі бідності для використання в доктрині
соціальної політики. Кожна країна, виходячи з власних міркувань, а також
з урахуванням економічних можливостей обирає певний варіант.
На нашу думку, відносна концепція бідності хоча й ліберальніша, але за
умов її застосування бідність усунути неможливо, оскільки її межа
постійно підвищуватиметься. В реальності відносна бідність, за
визначенням, існує в будь-якому суспільстві. Ми поділяємо також думку О.
Кангаса та В.-М. Рітакалліо, які зауважують, що коли зосереджуватися на
якомусь одному вимірі бідності, то можна втратити багато цінної
інформації [41, с. 21]. Тож вважаємо, що бідність не можна визначати
тільки в рамках абсолютної чи відносної концепції. З одного боку,
бідність має абсолютну сутність – голод і нужденність. З іншого – вона
залежить і від стандартів життя суспільства, а нужденність у кожному
суспільстві має свої межі та особливості. Тому видається доцільним
поєднувати обидві концепції.
Узагальнення існуючих підходів і численних визначень бідності дає
авторові підстави запропонувати таке визначення цього поняття: „Бідність
– це відсутність ресурсів чи їх недостатній обсяг, що призводить до
виникнення цілої системи обмежень у різних сферах повсякденного життя
людей”.
Багатство також може бути як об’єктивним, так і суб’єктивним. У першому
випадку багатими можна вважати всіх, хто одержує доходи вище певного
рівня. У другому – всіх, хто має більші доходи, більший доступ до
життєвих благ порівняно із середнім у суспільстві. Проте, як і у випадку
з бідністю, досить важко визначити конкретні межі, при перевищенні яких
індивід чи домогосподарство можуть бути віднесені до категорії багатих.
Визначення багатства за самооцінками породжує такі ж проблеми, як і при
визначенні бідності за самооцінками. Частина респондентів з середнім
рівнем достатку суб’єктивно вважатиме себе багатими, тоді як певна
частка багатих з різних причин вважатиме себе бідними.
Так само, як і бідність, багатство може бути відкритим чи прихованим.
Останнє, на нашу думку, зустрічається частіше. Багаті переважно не
схильні афішувати свої статки, зокрема, з таких причин:
· приховування доходів від оподаткування;
· прагнення не потрапити в поле зору злочинців;
· нелегальне вивезення капіталів за кордон;
· традиції утаємничення скарбу тощо;
· приховування коштів, набутих кримінальним шляхом;
· запобігання заздрощів з боку менш забезпечених прошарків населення;
· небажання ототожнювати себе з класом „багатіїв”.
Наводимо деякі риси багатства, які потребують емпіричного підтвердження
в умовах України:
· більшість багатих живе у містах;
· більшість багатих – чоловіки;
· багаті зазвичай мають краще здоров’я та більшу тривалість життя;
· багатство має сімейно-клановий характер.
Пропонуємо авторську систему ознак:
· високий рівень доходів, витрат;
· економічна незалежність;
· наявність і нагромадження різного роду соціальних переваг;
· надлишок та різноманітність (за складом) харчування;
· безперешкодне отримання бажаного рівня освіти (навіть незалежно від
розумових здібностей);
· наявність нерухомості, власних транспортних засобів, різної побутової
техніки, предметів розкоші тощо;
· висока суспільна, а часом і політична активність;
· можливість регулярно та високоякісно відпочивати, задовольняти
культурні потреби;
· безперешкодний доступ до високоякісних медичних послуг;
· безкарне нехтування певними громадянськими обов’язками заради власних
інтересів.
Природно, багатство має відносний аспект щодо країн, регіонів, поселень.
Наприклад, український „середній клас” є багатим, якщо порівнювати
стандарти його життя з стандартами більшості африканських країн, та
бідним відносно представників середнього класу країнн Західної Європи і
США. Людину, що отримує зарплату в $150 у Києві, вважатимуть багатою у
депресивному українському селі.
Узагальнення наведених характеристик та відповідних наукових висновків
дозволяє запропонувати авторську дефініцію: „Багатство – це
понаддостатня наявність ресурсів, необхідних для забезпечення високих
стандартів споживання, дотримання повноцінного, часом „розкішного”
способу життя”.
Викладений матеріал щодо такої актуальної проблеми для України, як
бідність – багатство, особливо за умов наростаючого матеріального
розшарування, образно кажучи, „жиріючого багатства в період тотального
зубожіння населення”, свідчить:
по-перше, у потрактуваннях понять „бідність” і „багатство” превалюють
економічні аспекти над соціокультурними;
по-друге, ця проблема має міждисциплінарний характер, особливий наголос
необхідно робити на її соціальний аспект;
по-третє, якщо говорити про соціологічний аспект, то варто звернути
увагу на те, що не існує шкал соціологічного виміру рівня бідності та
багатства;
по-четверте, можливо, є сенс за матеріалами соціологічних досліджень
сформувати пакет питань щодо визначення рівня бідності – багатства в
Україні.
Література:
1. Платон. Законы. // Собр. соч.: в 4-х тт. – М., 1990. – Т. 1. – С. 116
– 126.
2. Аристотель. Политика. // Соч. в 4-х тт. – М., 1983. – Т. 2 – С. 71 –
78.
3. Мальтус Т. Р. Опыт о законе народонаселения. – М.: Эконов Ключ, 1993.
– 132 с.
4. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. – М.:
Соцэкгиз, 1962. – С. 66 – 75.
5. Спенсер Г. Социальная статика. Изложение социальных законов,
обуславливающих счастье человечества. – СПб., 1906.
6. Гиддингс Ф. Г. Основания социологии. Киев – Харьков, 1898. – С. 152.
7. Прудон П. Ж. Бедность как экономический принцип. – М., 1908. – С. 10.
8. Хайек Ф. А. Дорога к рабству. – London, 1983. – C. 226.
9. Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность: ошибки социализма. – М.:
Новости, 1992.
10. Реклю Э. Богатство и нищета. – М., 1906. – С. 33.
11. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е изд. Т. 23. – С. 656 – 660.
12. Пауперизм // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. – СПб.:
Изд-во Ф. А. Брокъгауза и И. А. Ефрона, 1897.
13. Тютюнникова С.В. Формирование доходов населения в условиях рыночной
трансформации. – Х.: Основа, 1999. – 273 с.
14. Booth Ch. Life & Labour the people in London. – New York, 1892.
15. Можина М. А. Бедные. Где проходит черта? // Экономист. –1995. -№1.
16. Можина М. А. Методические вопросы определения прожиточного минимума
// Экономист. – 1993. – №2.
17. Hobsbawm E. J. Poverty // International Encyclopedia of the Social
Science / Ed. by D. Sills. – N.Y.: The McMillian Company & The Free
Press, 1968. – Vol. 12. – P. 398.
18. Черенько Л. М. Проблеми бідності в Україні: методи визначення та
напрями подолання: Дис. канд. екон. наук: 08.09.01 / Рада по вивченню
продуктивних сил України НАН України. — К., 1999. — 205 с.
19. Hamilton M., Hirszowicz M. Class and Inequality in pre-industrial,
capitalist and communist societies. Brighton: Wheatsheaf books; N.Y.:
St. martins Press, 1987. vol. XV. – 300 p.
20. Таунсенд П. Наукова праця з Фінляндії. – K.: TACIS, 1996.
21. Townsend P. Measuring Poverty // British Journal of Sociology. –
1954.- №5(a). – P. 130 – 137.
22.Преллер С. Бедные и богатые в Германии: первый доклад Федерального
правительства о бедности и богатстве. –
http://www.deutschebotschaft-moskau.ru/ru/bibliotek/inter-nationes/arm_r
eich/
23. Указ Президента України „Про стратегію подолання бідності” №637/2001
вiд 15.08.2001 р. // Урядовий кур’єр, 18.08.2001. – №149.
24. Макоули А. Определение и измерение бедности // Бедность: взгляд
ученых на проблему. Серия: демография и социология. Вып. 10 / М.: ИСЭПН
РАН, 1994.
25. Goedehart T., Halberstaad V., Kapteyn A. The Poverty Line: Concept
and Measurement // Journal of Human Resources, 1977. – №12(4). – Р. 503
– 520.
26. Сіленко А. Генезис і сутність американської держави загального
добробуту // Людина і політика. – 2000. – №2. – С. 65 – 72.
27. Макконел К. Р., Брю С. Л. Экономикс. – М.: Республика. – 1992. – Т.
2. – С. 283.
28. McGregor P., Borooah V. Is Low Spending or Low Income a Better
Indicator of Whether or Not a Household is Poor: Some Results From 1985
Family Expenditure Survey // Journal of European Social Policy. – 1992.
– №21. – P. 53 – 69.
29. Ringen S. Direct and Indirect Measures of Poverty. Discussion. //
Journal of Social Policy. – 1988. – №17. – Р. 351 – 365.
30. Ringen S. Well-being, Measurements and preferences // Acta
Sociological. – 1995. – №38. – Р. 3 – 15.
31. Нуреев Р. М. Теории развития: кейнсианские модели становления
рыночной экономики // Вопросы экономики. – 2000. – №4.
32. Култыгин В. П. Исследования социальной структуры в переходных
обществах // Социологические исследования. – 2002. – №4.
33. Бородкин Ф. М. Социальные эксклюзии // Социологический журнал. –
2002. – №3/4.
34. Lokshin M., Yemtsov R. Household Strategies for Coping with Poverty
and Social Exclusion in Post-Crisis Russia // Офіційна сторінка
Світового банку в мережі Інтернет –
http://info.worldbank.org/etools/docs/pm2-lokshin.pdf.
35. Сергієнко О. Бідність в Україні – теорії та реалії // Україна:
аспекти праці. – 2003. – №5. – С. 47 – 50.
36. Lewis O. A Study of Slum Culture. – N.Y.: Random House, 1968. – P.
49 – 53.
37. Lewis O. La Vida. – N.Y.: Random House, 1968.
38. Бойков В. Э. Россия: десять лет реформирования // Социологические
исследования. – 2001. – №7.
39. Муздыбаев К. Переживание бедности как социальной неудачи: атрибуция
ответственности, стратегии совладания и индикаторы депривации //
Социологический журнал. – 2001. – №1.
40. Human Development Report, 1997. – NEW YORK: UNDP, 1997. – P. 5.
41. Кангас О., Рітакалліо В.-М. Різні методи – різні результати? Підходи
до багатостороннього аналізу бідності. – Турку, 1997. – 41 с.
42. www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
