Реферат на тему:

Альтернативні рухи. Фашизм. Анархізм

ПЛАН

1. Суть та різновиди сучасних альтернативних рухів.

2. Фашизм та неофашизм.

3. Анархізм як форма суспільства.

1. Суть та різновиди сучасних альтернативних рухів

Масові рухи, що виникли в капіталістичних країнах за останні півтора-два
десятиріччя, відомі під найменуванням альтернативних, зелених і
нетрадиційних. Вони спрямовані на пошуки нових економічних, політичних,
культурних форм організації життя сучасного суспільства.

Цілісна система альтернативних доктрин відсутня. Однак їхні базові
ідейно-політичні принципи можна визначити досить чітко. Каркасом
зазначених доктрин є нова, постматеріальна система цінностей, яка
переносить акцент з матеріальних благ і доходів як головної життєвої
мети індивіда в капіталістичному суспільстві на нематеріальні потреби —
самореалізацію особи, участь у громадському житті, визнання з боку
суспільства тощо. Відповідно основоположними є параметри «нового стилю
життя». Основний наголос робиться на обгрунтуванні необхідності зміни
обличчя існуючого суспільства (капіталістичного і соціалістичного), а
також світу, що розвивається шляхом виходу за його межі, спираючись на
новий тип виробництва і створення децентралізованих самоврядних
суспільних структур.

Альтернативні рухи не виступають від імені якогось класу, їхня соціальна
база досить строката. Проте серед прихильників цих рухів переважають
чоловіки, а не жінки, одинокі, а не сімейні, молодь, жителі міст. І все
ж при всій соціальній неоднорідності ядром цих рухів є нові середні
шари. Саме це визначає їхнє ідеологічне обличчя.

Виникнення альтернативних рухів зумовлене кількома факторами, а саме:

— руйнуванням традиційних ціннісних орієнтацій,

— відсутністю умов для саморозвитку і самовдосконалення особи,

— тотальною загрозою природним основам життя,

— поглибленням нерівності між суспільними групами і регіонами.

В певних аспектах альтернативізм є породженням гострої ідейно-духовної
кризи сучасного суспільства, її поєднання з ідейною кризою
консерватизму, лібералізму і соціалізму.

Альтернативні доктрини різко дистанціонують від всього, що стосується
ідеології. Разом з тим ідеологізується все те, що відноситься до сфери
цінностей. Цінності, культура та ідеологія розглядаються як причина
кризових явищ сучасного суспільства і як найбільш дійовий засіб його
лікування. Продукти індустріального розвитку — орієнтація на
споживацтво, масова культура, стандартизація тлумачаться як фактори
руйнування життєвих передумов розвитку особи.

При дослідженні капіталістичного ладу альтернативісти спираються
водночас на висновки К. Маркса, Дж. Кейнса, Д. Лукача, Дж. Робінсона,
Дж. Гелбрейта. Однак основним ідейним джерелом побудови моделей
суспільного розвитку є спадщина утопічної думки, насамперед утопічного
соціалізму, політична концепція екологізму та деякі інші.

На відміну від «нових лівих» альтернативні концепції меншою мірою
спрямовані на злам соціально-політичних структур, а більше на
трансформацію особи і суспільства. Використовуються утопічні ідеї:

— віра в добро, розум,

— надія на педагогіку,

— настанови на щастя,

— відданість ідеї прогресу, який розуміється здебільшого в контексті
розвитку і самовдосконалення особи.

В повному обсязі відтворюються утопічні ідеї комуністичного суспільства:
справедливий розподіл благ, властива суспільному організмові в цілому і
окремим його елементам гармонія єднання людини з природою, безпосередня
участь усіх в прийнятті рішень.

Як антибуржуазна утопія альтернативні доктрини мають позитивний
потенціал, оскільки спрямовані на критику існуючого ладу. Їх відправна
точка — усвідомлення небезпеки екологічної катастрофи.

Основні принципи альтернативних поглядів на організацію суспільного
життя такі:

— в сфері економіки — перехід від завдання досягнення матеріального
добробуту до цілі матеріальної достатності;

— в політичній сфері — створення нового типу демократії, яка передбачає
децентралізацію влади і широку політичну активність на масовому рівні;

— у сфері розвитку особи — необхідність удосконалення внутрішнього
світу. Поширена ідея, згідно з. якою механізми організації природи
повинні бути взірцями організації суспільства, а соціальна рівновага — і
копією рівноваги в природі.

В основі всіх альтернативних доктрин лежить концепція «політичної
екології». Вона ставить за мету обґрунтувати необхідне поєднання зусиль,
спрямованих на збереження оточуючого середовища, із завданнями
демократичного руху в боротьбі проти індустріального суспільства.

Марксова концепція відчуження переноситься на природу. Вважається, що
панування людини над природою обертається її повним підкоренням складній
техніці. Тому боротьба за нову технологію, спосіб виробництва є водночас
боротьбою за справедливе суспільство і збереження оточуючого середовища.

Передбачається обмеження економічного зростання. Акцент робиться на
вдосконаленні людини, її взаємовідносинах з природою. Висунення на
перший план екологічних завдань означає пошук цілей та орієнтирів,
здатних конкретизувати постматеріальні цінності.

Безпосередньою змістовою частиною і вихідним посиланням альтернативних
пошуків є критика всього існуючого як неістинного — чи то мовиться про
економіку, чи про політику, мораль, філософію. При цьому лейтмотивом є
перегляд існуючої концепції прогресу. Йдеться про відмову від парадигм
індустріальної епохи, при якій центр діяльності людини переноситься на
прагнення до матеріальних благ, а природа і громадянин розглядаються
лише як джерела доходів. Інколи виробництво товарів і послуг вважається
оптимальним шляхом досягнення суспільних цілей. Наголошується на
небезпеці поглиблення науково-технічної революції. З точки зору
альтернативістіз, трансформація суспільства передбачає створення
принципово нової картини світу і уявлення щодо людської природи. Вона
повинна ґрунтуватися на ініціативі, психологізмі, релігійному досвіді та
відході від західного матеріалізму. Відповідно головний удар
спрямовується проти раціоналізації наукових знань і розуміння
суспільного процесу. Знімається питання про класове панування,
експлуатацію, класову боротьбу. Підкреслюється, що екологічне
суспільство неможливе без радикального перерозподілу багатств землі і
засобів виробництва на засадах децентралізації. В деяких моделях, які
орієнтують на самозабезпечення, заперечується ринкова система, як і
державне регулювання економіки. Висловлюється думка, що врятувати людину
може лише відмова від вартісних відносин у господарській діяльності,
поступове розширення самообслуговування в межах групової самодіяльності
(І. Ілліч). Поряд з цим проголошується необхідність «плюралістичного
компромісу» — поєднання альтернативної економіки з великомасштабним
сучасним виробництвом.

Основа перебудови економічних і політичних відносин — «демократія прямої
участі». Вона невіддільна від таких політичних принципів, як подолання
дискримінації, гарантія прав меншості.

Свобода проголошується принципом соціальної організації, який
здійснюється на всіх рівнях.

Стверджується гасло «держава — мінімум». Політична мета вбачається в
радикальному обмеженні та деідеологізації влади. Заперечується
представницька демократія як механізм відчуження народу від влади,
концентрації влади в руках еліти, соціальної і політичної нерівності
громадян.

У політичному плані центральною є концепція «базисно-демократичної
політики», яка означає децентралізовану пряму демократію, надання
переваги рішенням базису, широкої автономії і права на самоврядування
децентралізованим об’єднанням на місцях. Йдеться про перерозподіл влади,
перехід до общинної організації, яка ґрунтується на повному
самоврядуванні.

В основі такого підходу — уявлення про непорушний зв’язок економічної і
політичної децентралізації. Не випадково в проектах, спрямованих у
майбутнє, іноді заперечується політичний масштаб держави-нації.
Державному устроєві протиставляється регіоналізація. На глобальному
рівні йдеться про планету федерацій, а не планетарну спільність.

Отже, передбачається створити децентралізоване суспільство, котре б
складалося з дрібних політичних одиниць. Це створило б умови для прямої
участі і контролю громадян в усіх сферах суспільного життя. Однією з
головних вважається проблема рівності як соціальної цінності. Проте
підхід до неї новий, нетрадиційний, зокрема в тому плані, що сучасне
покоління, споживаючи безліч корисних копалин, дискримінує майбутні
покоління. Трагічного характеру набуває міжнародна нерівність.

Універсальним засобом оздоровлення суспільства вважається утвердження
нових цінностей. Першою з них є особиста аутентичність. Мається на
увазі, що життя — це благо тільки за умови, що його зміст і стиль
відповідають схильностям та покликанням людини. Другою цінністю
вважається самовизнання. В політиці це означає право вибору, який би
диктувався винятково свідомим прагненням свободи і справедливості. Третя
цінність — первинна колективність, яка забезпечує повернення до примату
територіальних зв’язків над соціально-економічними.

Загалом альтернативні доктрини містять у собі чималий гуманістичний
потенціал і вже тому не виключається зростання їхньої ролі у
майбутньому.

Альтернативні соціальні ідеї відбивають прагнення вийти за межі
традиційних ідеологічних систем і дати тлумачення новим соціальним
проблемам наприкінці нинішнього тисячоліття з позицій гуманізму через
провідне поняття «людина».

Носіями альтернативного світогляду виступають не класи, партії і
соціальні групи, а об’єднання однодумців, які утворюються на основі їх
прихильності до певних соціальних цінностей.

До них відносяться:

— пацифісти (лат. «pacificus» — миротворний) — противники всіляких воєн,
прибічники миру на Землі;

— феміністи — прихильники утвердження рівноправ’я жінок і підвищення їх
ролі в соціальному житті;

— екологісти — особи, що виступають на захист навколишнього середовища;

— прибічники розвитку альтернативних систем освіти, демисифікації
культури та інші.

Альтернативні концепції та ідеї — політичні, економічні та етичні –
зводяться до декількох узагальнених положень.

Вихідним положенням виступає теза про безперспективність індустріального
суспільства, оскільки індустріальний тип розвитку неминуче приводить до
зрощення великого виробництва, утворення політико-економічної
«мегамашини», яка протистоїть індивіду і в поєднанні з розподілом праці,
що поглиблюється, веде до відчуження сутнісних сил людини.

Теоретики альтернативних рухів (Е.Шумахер, І.Ілліч, І.Штрассер)
характеризують сучасне суспільство як «систему», що є безликою
централізованою структурою, яка позбавляє індивіда можливості
самореалізуватись і усвідомити власні інтереси.

При цьому соціальна природа «системи» ототожнюється як з капіталізмом,
так і з соціалізмом (під ним мається на увазі адміністративно-командна
модель суспільного ладу); вони трактуються як два різновиди
індустріального суспільства, орієнтовані на максимізацію споживання за
рахунок економічного зростання. Така «система» перетворює людину не в
мету, а в засіб економічного розвитку, тому вона є аморальною і
антигуманною.

Ідея децентралізації є альтернативою сучасному соціальному розвитку;
вона має багато аспектів і включає:

— розукрупнення, тобто конфлікт з панівною економічною моделлю масового
товарного виробництва;

— антиетсітизм, тобто конфлікт з державою;

— самоврядування, тобто конфлікт з механізмом представницької
демократії;

— зняття відчуження особистості, неминучого у великих соціальних
системах.

Суть пропонованої альтернативи — суспільство, метою якого с вільний
розвиток особистості. Альтернативники формулюють головне завдання на
сучасному етапі руху до такого суспільства — це подолання відчуження
людини в економіці, політиці, культурі, приватному житті. Вони
сповідують стратегію «малих справ» — впровадження «малих ніш»
альтернативного способу життя в існуючий «великий соціум». Все це є
досить утопічним, але стратегія «малих справ» представляє собою антипод
радикалізму в політичних діях, оскільки всі форми політичних акцій
альтернативників мають ненасильницький характер.

Соціальні рухи альтернативииків керуються принципом «базисної
демократії», що означає пряму децентралізовану демократію з її постійним
контролем за посадовими і виборними особами і можливістю їх замінності.
За своїм змістом «базисна демократія» не є новою, і все залежить від
ступеня її реалізації.

2. Фашизм і неофашизм

Фашизм (лат. fascio — пучок, в’язка) — ідейно-політична течія, що
сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої
реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості;
екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної
винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався
в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за
режиму Адольфа Гітлера (1889—1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не
варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують “давні інстинкти”
людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія
“гальмує єдність нації”. Ідеал суспільного ладу для фашизму —
тоталітарна держава, позбавлена “хиб ліберальної демократії”, здатна до
всеохопного контролю за особою й суспільством в ім’я єдності та
процвітання “великої раси”, а також вести війну. Війна робить націю
сильною і загартованою, запобігає її “гниттю”. Кожне покоління мусить
мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий
простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо “хто хоче жити, той
бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не
заслуговує права на життя”.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах
національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична
доктрина фашизму заперечувала поняття “клас” і “класова боротьба”, для
нього головні поняття — “раса”, “нація”, оскільки класи роз’єднують вищу
і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних
прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють “стадні
інстинкти” працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські
режими, професійні спілки заборонялись.

Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія,
не здатний утворити стабільну структуру. Безславно впали фашистські
режими в Італії, Німеччині, Іспанії, інших європейських країнах. Ганебно
закінчилися повоєнні спроби “чорних полковників” у Греції та “горил” у
Латинській Америці. Але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до
нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації
неофашизму.

Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і
політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні
верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід’ємна складова
фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній
план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Певне забарвлення характерне для неофашизму в США. Його ідеологи
висловлюють расистську ідею про “вищу” і “нижчу” раси в таких
концепціях, як “перевага англосаксонської раси”, “расова війна”. Один із
“теоретиків” американського неофашизму М. Рут головними перевагами
англосаксів вважав “здорове почуття нерівності”, “загострену недовіру до
демократії”; пролетаріат і службовців визначав як “дві неповноцінні маси
людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забруднюючи планету”.

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської
доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження “справжнього”,
“первісного”, “чистого” фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів.
Вони охоче підхопили теорію “нового”, “гуманізованого” фашизму
французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як
психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних
інтересів. Твердження, що людина — хижа і зла, неофашисти використовують
для виправдання воєнних злочинів фашистів. “Так було і так буде” — мотив
їх виступів з цього приводу. З куряви століть вони витягують приклади
жорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів,
щоб реабілітувати гітлерівських злочинців.

У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія
— наука про насильство. Визнаючи, що насильство стало невід’ємною
частиною сучасного способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати
його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і
суспільству в цілому, вишукуючи аргументи в генетиці, психології, щоб
довести ідею про вродженість, біогенетичну природу феномена насильства,
успадковану людиною від своїх пращурів із тваринного світу, що
передається з покоління в покоління через гени.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного
значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха.
Надаючи містичного змісту положенню про спадковість духовного життя
поколінь, Анріх до “народного суспільства” включає не тільки живих людей
певної національності, а й численні покоління мертвих, воля яких нібито
жива і спрямовує дії нащадків. Ця цілісність усіх генерацій народу, в
тому числі й давно померлих, втілюється, за Е. Анріхом, у державу. Тому
держава, посилаючись на “волю мертвих”, має право нав’язувати свої
незаперечні рішення всім громадянам.

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж
сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці
організації проводять загальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними
спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.

Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки,
більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція
світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу
нацистів — знаходиться у США.

Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з
насиллям, тому неофашизм як реакційна та ідеологічна течія приречений на
поразку.

3. Анархізм як форма суспільства

Критиками політичних доктрин лібералізму окрім соціалістів і комуністів
були й представники політичних концепцій анархізму, з-поміж яких
найпомітнішими є постаті М. Штірнера, П. Прудона, М. Бакуніна і Ж.
Сореля.

Макс Штірнер (справжнє ім’я Шмідт Каспар) (1806—1856) виступав з крайніх
ідеалістичних та егоїстичних позицій. Він називав себе «смертельним
ворогом держави», в якої є лише одна альтернатива: «вона або я».
Власність для нього лише те, що в його владі. Отже, основне кредо М.
Штірнера: «Для мене немає нічого вищого за Мене».

П’єр Жозеф Прудон (1809-1865), депутат Національних зборів Франції,
заперечував будь-яку державність як основне суспільне зло, не схвалював
ідею класової боротьби, а найважливішою умовою свободи особи вважав
дрібну власність. Його ідеал — суспільна асоціація дрібних власників,
які б мали рівну за розмірами власність. П. Прудон заперечував
комуністичне і капіталістичне суспільство, обстоюючи «третю форму
суспільства» як синтез спільності й власності. Цей ідеальний стан він і
називав анархією.

На думку П. Прудона, треба повалити буржуазну державу, ліквідувати
центризм і загальнонаціональну владу, замінивши їх федерацією
самостійних територіальних одиниць на основі угод між ними. Такі
територіальні одиниці можуть утворювати будь-які групи населення: раси,
національності, міста тощо.

Організація суспільства на принципах комунального устрою повинна мати
«аполітичний» характер і не передбачати поділу на володарів і підлеглих.
А замість політики має з’явитися наукова організація суспільства, де
законодавча влада повинна належати розуму, а виконавча — народу як
охоронцеві закону. Саме тому П. Прудон писав про «науковий соціалізм»,
який має перемогти ненасильницьким шляхом за умови становлення
робітничого класу як рушійної сили прогресу.

Російський теоретик анархізму Михайло Бакунін (1814-1876) закликав до
повного знищення держави, церкви та приватної власності, встановлення
«колективної й невидимої диктатури», створення комітетів громадського
порятунку. Основні положення його концепції викладено в творі
«Державність і анархія» (1873). Намагався втілити свої ідеї в життя,
беручи участь у кількох збройних повстаннях, а на схилі віку переконався
в утопічності своїх ідей.

Французький анархіст Жорж Сорель (1847-1922), захопившись марксизмом,
поступово перейшов до його критики. Сформулював політичну доктрину
синдикалізму (від фр. sуndісаt — профспілка) і став визнаним лідером та
ідеологом однойменного руху, співпрацюючи із Всезагальною конфедерацією
праці, заснованою 1895 р.

Він заперечував демократію, парламентаризм, соціалізм — усе, що мало
відбиток державності, вважав, що після смерті К. Маркса і Ф. Енгельса та
утвердження ліберальної демократії марксизм перебуває в кризовому стані,
а наступники К. Маркса та Ф. Енгельса спотворили їхнє вчення. Головним
методом революційної боротьби вважав насильство, засобом перманентної
мобілізації мас — загальний страйк, чинником об’єднання їх — революційні
міфи, ентузіазм, нову революційну мораль. Однак результати Жовтневої
революції в Росії зробили його песимістом. А в історію Ж. Сорель увійшов
як засновник доктрини анархо-синдикалізму, з якою, безперечно, треба
ознайомитись, аби мати уявлення про повний спектр та еволюцію політичної
думки світу.

Наостанку зазначимо, що анархізм є сукупністю доволі різнобарвних
політичних течій, настроїв та орієнтацій, які суттєво впливають на
політичні процеси, особливо в переломні моменти історії. Анархічні течії
та пов’язана з ними практика ґрунтуються на культі індивідуалістичного
бунтарства.

Проте анархізм загалом не здатний до масштабних політичних дій, не
кажучи вже про тривале здійснення влади у суспільстві.

Основними принциповими і невиліковними недоліками анархізму є такі:

— розмитість уявлень майбутнього суспільства, до якого закликають
анархісти;

— невміння організовувати свої дії та управляти ними відповідно до умов,
що динамічно змінюються;

— наявність гострих суперечностей усередині анархічних течій, що
знекровлює їх і робить нереальним досягнення їхніх політичних цілей.

Проте соціальна й політична нерівність, бюрократизм, обмеження
соціальної поведінки постійно створюють ґрунт для бажання перерозподілу
майна та туги за індивідуальною свободою.

Література:

Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.

Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.

Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.

Похожие записи