.

1. Охарактеризуйте типології політичної влади. 2. З’ясуйте структуру та фукнції політичної системи (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
584 4659
Скачать документ

Контрольна робота

з політології

1. Охарактеризуйте типології політичної влади

Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення)
відносини, що утворюються між суб’єктами політичної системи суспільства
(у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних
«керівництво» з боку держави означає пряме насильство, в інших —
прихований примус, у третіх — організацію і переконання. Має місце й
поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус — влада антидемократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання
загальнолюдських цінностей — влада демократична.

Політичну владу можна умовно поділити на наступні типи:

традиційна влада;

харизматична влада;

раціонально-правова влада.

Розглянемо ці типи політичної влади більш детальніше:

Традиційна влада

Влада може здобувати законність завдяки традиції. Таку владу
М.Вебер характеризує як традиційну владу. Тут діє авторитет «вічно
вчорашнього», освячений історією. У цьому випадку коряться тому, що
«так завжди було».

Традиційне панування має місце в патріархальних суспільствах,
організованих по подобі родини, де покора батьку – главі роду, є
природною реакцією на політичний порядок, воно вважається в
порядку речей і схоже по своїх психологічних механізмах із
простим наслідуванням.

Харизматична влада

Авторитет носія харизматичної влади — це авторитет якогось
незвичайного особистого дарунка — харизми. М. Вебер відзначає, що
харизмою варто називати якість особистості, яка визнана
надзвичайною. Завдяки цій якості вона оцінюється навколишніми як
обдарована зверхприродня чи, щонайменше, специфічна особливими силами і
властивостями, недоступними іншим людям.

Така особистість розглядається як би послана богом. Носії
харизматичного авторитету завжди з’являються в аурі пророка, що
випромінює благодатне світло божественної істини і вірний шлях
вказує, що людям потрібно. У російській історії ми легко знайдемо
приклади харизматичного авторитету. Це авторитет таких
більшовицьких лідерів, як Ленін, Сталін, Троцький та ін.

Харизматичне панування носить яскраво виражений особистісний
характер. Воно завжди зв’язано з особистістю харизматичного лідера й у
цьому відношенні істотно відрізняється від традиційної влади.

У випадку традиційної влади законність у багатьох випадках зв’язана не
стільки з окремими особами, скільки з визначеними політичними
інститутами. Особистість носія харизматичного авторитету заслоняє стоячі
за його спиною політичні функції й інститути. Аура
харизматичного пророка і вождя не залежить від того факту, що він є
президентом, лідером партії і т.д. Кожний з них — це єдина і
неповторна фігура, а не одна з багатьох заступників якої-небудь позиції
в політичній організації суспільства.

Від традиційної влади харизматична відрізняється також своєю
позаісторичністю. Для законності влади харизматичного лідера
байдуже, що було раніше. Харизматичний авторитет звертається не до
традиційного автоматизму політичного поводження. Навпаки, він як би
струшує людей, змушує їх відмовитися від колишніх стереотипів у
сприйнятті влади, глянути на неї по-новому. Він розраховує на щире,
емоційне відношення. Харизматичний лідер — це завжди в тім чи
іншому ступені «батько народів».

Харизматичний авторитет відновляється в кожний сучасний момент
часу і його законність валиться, коли віра в вибраність його
носія тьмяніє.

Відірваність харизматичного панування від звичайного ходу речей
виявляється в тім, що воно, як правило, цурається економіки.
Носії чисто харизматичної форми влади звичайно натхнені ідеальним
зразком суспільного устрою, у здійсненні якого переважає утопічне
експериментаторство, а не увага до практичних нестатків економічного
життя.

Крім того, вони не схильні до рутинних способів одержання
доходів, наприклад, таким, як податки, а віддають перевагу
конфіскації, експропріацію і т.п., додаючи їм більш-менш законний
вид.

Раціонально-правова влада

Джерело її законності полягає в тому, що вона спирається на
загальновизнаний правовий порядок. Люди, що володіють такою владою,
приходять до свого положення на основі узаконеної процедури.

Наприклад, у результаті виборів. Легітимність влади в цьому випадку
спочиває не на звичці, а на визнанні розумності, раціональності
існуючого політичного порядку.

Варто мати на увазі, що в реальній політичних житті навряд чи можна
знайти якісь «чисті» типи, зв’язані тільки з однієї з форм
легітимності. У дійсності можна говорити лише про домінування
однієї з форм законності і про визначену структуру маргінальних чи
другорядних форм, зв’язаних з різного роду соціокультурними
традиціями і впливами.

Основними формами політичної влади є:

панування;

політичне керівництво;

управління.

Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних
груп) іншим.

Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття
стратегічних і тактичних рішень до об’єктів влади, через організацію,
регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить
про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів:
підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це
завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до
неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб’єкта
правління. До них належать:

монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням)
спадкоємне правління однієї особи (монарха);

тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького
захоплення влади;

аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої
групи;

олігархія — влада небагатьох багатих;

тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить
привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто —
військовою силою;

теократія — влада церкви;

охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві
настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає
деспотичною і діє тиранічне;

демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод
громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної
верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного
чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в
державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює
науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади,
а будь-яка влада — легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має
«публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки,
податки);

2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і
через ці органи здійснюється;

3) верховна влада — юридичне уособлює загальнообов’язкову волю всього
суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони
і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів
та інших правових актів;

4) універсальна влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони
є загальнообов’язковими для всіх колективних і індивідуальних суб’єктів;

5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни
(від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона
незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних
справ;

6) легітимна влада — юридичне (конституційне) обгрунтована і визнана
народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі
органи набувають легітимності в результаті проведення виборів,
передбачених і регламентованих законом.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення
правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація.
Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних
цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є
також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не
може узурпувати державну владу»;

7) легальна влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у
застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених
органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність —
це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах
права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади
спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад,
мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і
безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади?
Поняття «держава» і «державна влада» — близькі і багато в чому збіжні. У
ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими
поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює
не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна
влада — це самі владостосунки (керівництво /панування/ — підкорення).

2. З’ясуйте структуру та фукнції політичної системи

Політична система суспільства є підсистемою більш широких систем –
„суспільства”, „громадського суспільства”. Це означає, що функціонування
всіх етносоціальних спільностей (народ, нація, класи та ін.), а також
індивідів не зводиться до політичної діяльності і різних форм її
„організації”. Поняття громадянського суспільства включає також
сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічних,
духовних, моральних, релігійних та ін. Воно включає широку систему
соціальних інститутів і між особистісних відносин, які створюють умови
для самореалізації індивідів і колективів і через які виражаються і
реалізуються приватні інтереси і потреби. Мова йде про такі інститути,
як сім’я, церква, засоби масової інформації, культурні інститути,
наукові об‘єднання та ін. Саме наявність таких інститутів створює основу
для розрізнення політичної системи і громадського суспільства.

Політична система суспільства являє сукупність взаємозв‘язаних і
взаємозалежних державних, партійних організацій, громадських об‘єднань,
за допомогою яких здійснюється завоювання утвердження і функціонування
політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його
політичної культури.

Політична система суспільства має свою структуру. Чітка окресленість
структурних елементів дає можливість краще збагнути механізм
функціонування політичної системи, ступінь її розвитку, політичні
можливості.

Структуру політичної системи суспільства становлять такі елементи:

· політична, державна влада;

· політичні відносини;

· політична організація суспільства;

· політичні принципи та правові норми, які формують політичну поведінку;

· політична свідомість і політична культура.

Політична система суспільства являє собою сукупність неоднопорядкових
елементів, які об‘єднані однією сферою політичного життя. Різноякісність
елементів політичної структури забезпечує достатню усталеність зв‘язків
між ними. Це властиво складним, багатомірним системам. Така складність
виражає закономірність: чим розвиненіше суспільство, тим складнішою є
його політична система.

Кожна політична система базується на певних факторах, що визначають
характер і напрям її розвитку.

Такими факторами є:

1. Політичний інтерес класів, соціальних груп, соціально-політичних,
етнічних спільностей.

Політичний інтерес, найбільш виразно втілений у політичній владі,
відбиває насамперед інтерес економічний. Саме рабовласник, феодал в
узагальненому вигляді є політичними суб‘єктами, що забезпечують на
основі класового інтересу функціонування певної системи. Розвиток
промисловості і торгівлі зумовив формування загальнополітичного
інтересу в межах однієї держави, а також світової політичної системи.
Розширення економічних зв‘язків створює можливості для формування
політичної системи у масштабах країни. Безпосередню роль в осмисленні
політичного інтересу відіграють політичні партії. Осмислений політичний
інтерес втілюється у владних функціях, політичних відносинах і
організаційних структурах. Крім суб‘єкта політики – власника, на
політичну арену виходить суб‘єкт, який ставить собі за мету – боротьбу
проти нього, він створює свої політичні структури, які відображають його
політичний інтерес. Влада у такому випадку виступає системотворчим
фактором загальнополітичного інтересу. Якщо вона досягає цього шляхом
реформ, то створює можливість розвитку демократичної політичної
системи, мирного процесу її соціалізації. У процесі соціалізації
суспільства і самої політичної системи загальнополітичний інтерес дістає
поширення і змістовно поглиблюється. Це знаходить вираз у
цілевизначеності.

Мета – це той фактор, навколо якого формується політична тканина
суспільства.

Мета є мотивом діяльності суб‘єкта політики. Її зміст залежить від
об‘єктивних можливостей суспільства, що історично склалися, тенденцій їх
розвитку і здатності суб‘єкта політики перетворити можливе у реальне,
повести за собою соціальні спільності найоптимальнішим шляхом.

3. Суб‘єкт політики.

Створення і функціонування політичної системи є результатом взаємодії
структурних елементів, а також діяльності суб‘єкта політики, який
погоджує їхні інтереси. Саме суб‘єкт політики реалізує можливі зв‘язки
між елементами політичної системи. Він задає системі відповідно до
інтересів соціальної спільності напрям розвитку, здатності активізувати
її або своїми слабкими, невмілими діями довести її до розпаду,
підтримувати функціонування її або привести до стагнації. Діяльність
суб‘єкта політики щодо об‘єднання елементів у систему залежить як від
його політико-культурної зрілості, так і від того, на яку економічну
організацію суспільства він спирається.

4. Економічні зв‘язки.

Матеріальною основою політичної системи є економічна система
суспільства. Вона надає політичній системі стійкості, зумовлює
стабільність внутрішньої взаємодії елементів політичної системи, якщо є
стабільною сама. За нерозвинутої економічної системи суспільства
політика нерідко виконує роль суб‘єкта економічних зв‘язків, виступає
основою економіки. Зріла економічна система, активна взаємодія її
елементів є могутнім фактором створення політичних структур,
функціонування політичної системи як цілісності. Водночас якщо темпи
демократизації, політизації суспільства випереджають перетворення у
соціально-економічній сфері, то посилюються кризові явища, виникає
ситуація, коли „верхи” і „низи” не можуть продуктивно виконувати свої
функції. Суспільство, опинившись у „розібраному” вигляді, стає
нестабільним, некерованим.

Кожний з основних факторів створення політичної системи діє як
самостійно, так і в сукупності з іншими. Якщо ж з цієї системи факторів
випадає хоча б один, відбувається руйнація, тобто послаблення чи навіть
розвал всієї системи або окремих її структурних елементів.

Залежно від вказаних факторів історично складається певний тип
політичної системи тієї чи іншої країни.

Найрізноманітніші політичні системи можна класифікувати за принциповими,
корінними ознаками. Існують три головні моделі політичних систем: 1)
командні; 2) змагальні; 3) соціопримирливі.

Командна політична система характеризується такими ознаками: інтеграція,
фактичне об‘єднання всіх структур не шляхом відносин боротьби і
співробітництва, що складаються природно, поступово, а на основі
бюрократичної централізації „зверху” навколо одного центру; прийняття
рішень; протистояння політичному плюралізму; командний стиль управління
всіма сферами суспільного життя; усунення політичної опозиції;
приниження політичного значення громадянина, обмеження його прав і
обов‘язків; стримування способів саморегуляції суспільного організму,
ставка переважно на силові, примусові методи; відкрите насильство, яке
набирає форми відкритих тиранічних режимів.

Командна політична система пройшла історичний шлях від правління
єгипетських фараонів, через панування тиранів Греції, імператорів Риму,
феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних
систем. Сучасні командні системи представлені комуністичними режимами,
військовими диктатурами в Африці, Азії та інше. Відомо, що так звані
соціалістичні країни, лідери яких заявили світові про гігантські успіхи,
все більше відставали від розвинутих країн Заходу навіть у найбільш
благополучні часи їхнього існування.

Змагальна політична система має такі типологічні ознаки: політичний
плюралізм; вплив на державну владу, різні центри прийняття політичних
рішень через „групи тиску”, що інституціонально уособлені й змагаються
між собою; наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень;
захист конституційного ладу, його правових основ; ставлення до права як
до цінності та інше.

Змагальна політична система існувала у деяких рабовласницьких державах
(Афіни), феодальних містах – державах (Новгород, ганзейські міста –
держави узбережжя Балтійського моря). Змагальна політична система
Італії, Іспанії, Португалії, Греції та інших країн продемонструвала свої
позитивні сторони і висвітлила сучасні проблеми їхнього розвитку.
Змагальна політична система може добре функціонувати в умовах
стабільного суспільства, як єдиного соціального організму.

Соціопримирлива політична система має такі ознаки: висунення на перший
план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і
завдань; використання компромісів у вирішенні політичних та інших
проблем; розгляд командних методів противоборства як великих затрат
економічних, духовних та людських ресурсів; професіоналізм політичного
управління; утвердження політичного плюралізму, що передбачає певні
обмеження панівних сил, груп, які змагаються на основі поступок,
консенсусу, добровільних узгоджень сторін; високий рівень політичної
культури; прагнення до утвердження соціального миру, соціальної
справедливості, служіння їм; введення певних обмежень щодо власності,
розподілу доходів, свободи договору з метою досягнення соціального миру;
поступове, але постійне здійснення соціальних програм; високий рівень
захисту прав людини; політична безконфліктність; саморегульованість та
ін.

Примітивні форми соціопримирливої системи ми знаходимо в історичному
минулому. Однак справжня соціопримирлива система складається лише в
умовах високого рівня економічного розвитку, змінюється в процесі
переходу людства від конфронтації до співробітництва, від противоборства
до створення єдиної нової цивілізації. Нині на Заході існує багато
різних типологій, що спираються на різноманітні критерії. У сучасній
західній політичній науці вирізняють такі типи політичних систем:
військові та громадянські; консервативні й ті, що трансформуються;
закриті й відкриті; завершені й незавершені (основний критерій –
наявність усіх складників); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні;
традиційні й модернізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Досить поширеною є типологія Ж.Блонд еля, який вирізняє п‘ять типів
політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні
(комуністичні) системи, традиційні (збереження наявних соціальних
відносин), популістські (властиві країнам третього світу),
авторитарно-консервативні. Існує ще кілька типологій політичних систем.

Усі вони є умовними. Насправді не існує „чистого” виду політичних
систем, оскільки всі вони, насамперед, є плодом свідомих зусиль людей,
що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система
суспільства – досить специфічне і своєрідне утворення, характер якого
визначається історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

Типи політичних систем не однаково проявляли себе у конкретному часі й
історичному просторі. Людство завжди замислювалось над проблемами
ефективності їхнього функціонування. Індикатори ефективності політичної
системи мають за основу загальнолюдські цінності: суспільний прогрес;
демократія; політичні права й свободи людини; соціальна справедливість;
всебічний розвиток особи. Звичайно кількість таких індикаторів можна
розширити або ж названі розкласти на складові. Виходячи з названих
індикаторів ефективності, можна говорити про історичну життєдіяльність
названих вище типів політичних систем в сучасному, цивілізованому світі.

Сила впливу політичних систем на весь суспільний організм, здатність їх
до саморозвитку, саморегулювання, самоуправління виражаються у їхньому
функціонуванні.

Головні функції політичної системи:

· Функція забезпечення цілісності громадянського суспільства. Політична
система суспільства як найбільш інституціоналізована система справляє
вплив на все суспільство, визначає цілі розвитку, механізм загального
управління, політичні і правові норми та принципи. Вона охоплює
населення даної території. Сильна, активна політична система сприяє
прискоренню розвитку всього громадянського суспільства;

· Владно-політична функція. Політична система суспільства покликана
формувати, захищати і підтримувати функціонування політичної влади як
цінності. Такою є влада у процесі реалізації політики як керівництва,
управління організації, військової діяльності, заохочення, примусу тощо.
Від спрямування політичної системи, характеру владного функціонування і
політичного ренесансу, на який вона спирається, залежить дійовість
політики.

Політична система на основі волевиявлення формує органи влади,
організовує сам процес владарювання. Вона визначає владну політику в
суспільстві і здійснює її.

· Функція народної, національної інтеграції. Держава, політичні партії і
рухи, громадсько-політичні утворення у своїй діяльності об‘єднані
розв‘язанням національних проблем, а також проблем народу в цілому,
інтереси якого і представляє політична система. Національна інтеграція
відбувається навколо національних цінностей, у боротьбі їх створення,
збереження, розквіт, у сприянні розвитку націй, розширенні
міжнаціональних зв‘язків та ін.

· Функція управління. Система органів становить апарат управління
суспільством. У суспільстві спостерігається подальше зростання
значущості бюрократичних організаційних форм. Йдеться про бюрократію як
структурну організацію управління суспільством. Типи бюрократичних
структур залежать від того, на основі яких принципів функціонує
політична система.

· Функція відтворення політичного життя. Суспільне життя являє собою
процес відтворення і творення нового. Життєспроможність політичної
системи залежить від того, наскільки вона здатна постійно спрямовувати
свої творчі сили проти ентропійних процесів. Політична система, яка
нездатна до відтворень, позбавлена імпульсів самозбереження, об‘єктивно
несе у собі елементи дезорганізації, розпаду. Прикладом можуть бути
тоталітарні політичні системи, які нездатні до тривалого побутового
розвитку. Навіть тимчасові накопичення позитивного в соціальному русі
виявляє патологічний характер самої системи. Демократично організовані
політичні системи розвиваються на соціокультурній основі.

· Функція демократизації життєдіяльності суспільства. Демократизація
життєдіяльності усіх структур політичної системи становить систему
політичної демократії у єдності, сукупності взаємозв’язків. Така
політична демократія є гарантом демократизації всього суспільства.
Політична система досягає цього, якщо її побудовано за вертикальним
принципом і за принципом політичної горизонталі.

· Функція організації й упорядкованості політичного життя. Для
сьогодення характерна тенденція організації і демократизації всього
суспільного життя, і насамперед у політичній сфері. Розвиток і
організаційне зміцнення державних інститутів, розмаїття політичних
партій, рухів і організацій – все це характеризує політичне життя.

· Функція соціально-політичної модернізації. На кожному історичному
розвитку суспільство ставить за мету соціальну модернізацію. Для нашого
суспільства це означає швидкий рух до сучасних цивілізованих структур,
високого рівня життя. А цього можна досягти на основі нових технологій і
зрілих політичних відносин. Суспільство, для якого характерним є процес
модернізації, здійснює відтворення на органічній новації, а не на
тенденції розриву, руйнування попередніх організацій.

· Функція стабілізації соціально-політичного життя. Стабілізаційна
діяльність політичної системи полягає в умінні з‘ясовувати причини
різних конфліктів, не допускати їхнього розвитку, знаходити вихід з
кризових ситуацій шляхом досягнення компромісів, встановлення
консенсусу.

Стабілізаційна функція втілюється в реальних науково-обґрунтованих
програмах політичного розвитку.

Функція консолідації соціально-політичних сил, організації діяльності
суспільства на виконання поставлених цілей та програм, забезпечення
внутрішньої і зовнішньої безпеки і інші.

Використана література

1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика: [Монографія]. – К., 2000.

2. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.

3. Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

4. Брегеда А.Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.

5. Вазар І.М. Політична етнологія як наука: історія, теорія,
методологія, праксеологія. – К., 1994.

6. Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

7. Гелей С., Рутар С. Основи політології. – Львів, 1996.

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020