КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з полотології

1. Макс Вебер про політику як покликання і професію

Про Макса Вебера в колишньому СРСР було відомо дуже мало, але якщо про
нього і писали радянські дослідники, то розкривали його праці лише в
негативному світлі, оскільки погляди Вебера багато в чому суперечили
Марксистсько-ленінській ідеології. Лише останнім часом, в тепер уже
українській літературі, почали з’являтися реальні оцінки Веберівських
праць, що можуть заслуговувати на нашу увагу. Теперішнє розуміння
концепцій Вебера вітчизняними спеціалістами практично злилося з західною
точкою зору, де Макса Вебера впродовж цілого століття вважають чи не
найвидатнішим сучасним дослідником природних особливостей людини. Його
твори як класичні вивчаються в середніх та вищих навчальних закладах
усього світу, а ім’я його навіки зайняло належне йому місце серед
класиків світової думки.

Вебер став відомим у Німеччині, написавши дослідження про вплив
капіталістичного укладу на прошарок аграріїв, що жили на схід від Ельби,
та про його причетність до постійного домінування юнкерів у політичному
житті Німеччини. Проте справжньої популярності він набув тоді, коли
написав більш широке дослідження про походження самого капіталізму
(«Протестантська етика і дух капіталізму», 1904–1905). Наріжним каменем
цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка,
націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов
повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною
необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати
пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком
індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно
для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з історичного погляду
є унікальним.

Що стосується самої концепції влади та соціологічної моделі суспільства,
то у політичній сфері, за Вебером, на основі «раціональності»
встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно
з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних
суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була
спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений
звичаєвими нормами та обов’язками. На противагу владі «традиції»
«раціональний» принцип законності залишався в неперсоналізованих
правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов’язками і
звільняли її від тягаря родинних обов’язків чи ведення домашнього
господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в
сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму,
отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних
норм. Насамкінець «раціональне» управління перетворилося на постійну
діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а
не на тій підставі, що вони є особистими васалами політичних
покровителів. У всіх цих аспектах «раціоналізація» визначила розширення
сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та
управлінської систем.

Своєрідно витлумачив суть держави німецький вчений М.Вебер, який
розробив «політичну соціологію панування». Влада, за Вебером, означає
можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення,
навіть

всупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він
вважав здатність апарату управління гарантувати «порядок» наданій
території шляхом погроз або й застосування психічного й фізичного
насильства. «Панування» розглядається в політичній соціології Вебера як
особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.

Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її
відповідній формаційній прописці (йдеться про рабовласницьку, феодальну,
буржуазну державу), а й в її історичності як такої, у часі. Поняття
«держава» і «влада» не тотожні, влада старіша за державу, бо не може
бути суспільства безвладного (тобто анархічного), і протягом всієї
первісної історії ця влада функціонувала як недержавне і дополі-тичне
суспільне самоуправління.

Держава як політична організація — це такий суспільний механізм, який
покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за
допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при
необхідності спеціальні органи примусу.

Як особливий конституйований суб’єкт держава виражає суспільний
(публічний) характер людської діяльності. В міру своєї еволюції вона
виявляє, таким чином, відділення суспільної сутності від самого
суспільства. Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена
від суспільства, яке в Новий час набуває якостей «громадянського» на
противагу «суспільству політичному», тобто власне державі.

Держава опосередковує рух основної суперечності людської діяльності між
її суспільним характером та індивідуальною формою здійснення. Сутність
держави розвивається в міру того, як розгортається опосередкована нею
суперечність і виявляє себе зовнішньо як висхідний рух від державності
до держави.

2. Місце і роль Бендерської Конституції Виводу прав України П.Орлика в
розвитку української політичної думки 18 ст.

Вся історія нашого народу, починаючи з Київської Русі і йдучи далі до
козаччини й Запорізької Січі, а ще далі – до всіх суспільних рухів, є
виявом його демократизму. Своє перше юридичне осмислення, оформлення і
втілення цей ідеал знайшов у Конституції Пилипа Орлика (1710 р.). Хоча
вона і не була втілена в життя, проте стала документом, який вперше в
історії України на юридичному ґрунті фіксував постанови, які кладуться в
основу державно-політичного устрою. Перше місце у Конституції 1710 р.
посідала проблема взаємин міх гетьманом і народом. У ній знайшла своє
втілення українська державна ідея, бо фактично йшлося про продовження
традицій Запорізької Січі.

П.Орлик написав також дуже важливу працю “Вивід прав України”,
присвячений охороні національно-державних прав України перед
європейськими урядами того часу, де він писав, що російські царі та їх
генерали неправдою і хитрощами захопили фактичну владу в Україні і
почали командувати, мов господарі. П.Орлик з усього цього робить
висновок, що Московський Двір належить уважати за узурпатора України, а
тому ті, що дбають про інтерес цілої Європи і кожної її держави зокрема,
дуже легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної
держави . Актуально звучить ця думка і сьогодні.

Такі основні віхи в розвитку суспільно-політичної думки Україні в
ХІV-ХVII ст., якими був підготовлений самобутній ідейно-теоретичний
ґрунт для виступу видатних українських просвітителів ХVII ст.
Я.Козельського та Г.Сковорода. А всі наступні історичні події на нашій
землі були відчайдушними спробами кращої частини українського народу
осягнути заповітний ідеал – українську державну ідею, пройняту
демократизмом і свободолюбством, який, дійшовши до наших часів, закликає
свідомих громадян до активної боротьби за своє майбутнє, за незалежність
нашої Батьківщини.

Конституція 1710 р. — визначний український народнополітичний
документ, у якому знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали
української нації. У ній відбилися протиріччя між європейською традицією
і новітніми на той час ідеалами; протиріччя, які на початок XVIII ст.
роздирали Європу на непримиренні ворожі табори, і якими жила на той час
Україна. Бо саме через її територію проходила невидима межа між
прагненням наших предків до свободи, самостійності — і намаганням
сусідів забрати у ясир і уярмити; пролягали кордони поміж світами
християнським та мусульманським. Автори Конституції, П. Орлик та
козацька старшина, прагнули зв’язати у єдине ціле уривки своєї минувшини
та окреслити модель такого суспільства, яке вмістило б головні здобутки
нації. Висловлені ідеї є наслідком майже тисячоліття політичного
розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня
її політичної культури та творчого потенціалу. Конституція постала як
очеревлена ідея української держави — Гетьманщини і водночас як
удосконалення тогочасного розуміння суті держави. Звісно, форма, у якій
це все викладено, не позбавлна хиб (точніше особливостей свого часу),
але це ж перша українська конституція.

  Конституція 1710 р. була не лише емігрантським твором, а й
загальноукраїнським політичним актом. Це підтверджують слова самого
Пилипа Орлика: »Над цим ми працювали більше місяця. Мої висланці їздили
і приїзджали два рази на Україну та з України. Мені це найбільше
завдавало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини
України. П. Войнаровський допомагав мені у цьому». Текст Конституції
дійшов до нас у латинській та неповній українській редакціях. Латинська
версія повніша за рахунок викладення легенд про походження народів та
опису надуживань старшини в Україні. Очевидно, що саме вона й була
варіантом тексту, що призначався для міжнародного використання. Проте
обидві версії вважають оригінальними.

   Складається Конституція із вступу (преамбули) та статей, що об’єднані
у 16 розділів. Вже у вступній частині стильовими засобами бароко
схематично викладено »Історію Війська Запорозького і всього руського
народу», яка сягає часів заснування попередниці Гетьманщини — Київської
Русі, а також пояснюються причини, чого Україна розриває з Московщиною і
переходить під шведську протекцію. Основний пункт Конституції —
проголошення незалежності України від Польщи та Москви. Другим пунктом
було закріплення принципів діяльності органів державної влади, скликання
Генеральної ради тричі на рік. Конституція також закріплювала панівне
становище православ’я у майбутній державі і безпосереднє підпорядкування
київської митрополії константинопільському патріарху, підтверджувала
традиційний союз з Кримським ханством, передбачала непорушність
території та скасовувала утримання компанійських та сердюцьких полків,
що фінансувалися самим Гетьманом. Конституція приділяла увагу також
становищу міщан, посполитих та козаків — »людей убогих», точно
визначаючи різного роду податки та звільнення від них. Конституція
обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно
встановлювала, якими прибутками може користуватися гетьман, владу якого
обмежував Козацький парламент, роблячи з України конституційну державу.
Вона, можна сказати, була перемогою старшинської аристократії над
гетьманським абсолютизмом. За виразом О.Оглоблина, Конституція стала
»другою поразкою… гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка
завдала великого удару гетьманській владі». Ця конституція, в якій було
поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верствиУкраїни,та
Зопоріжжя, як військової сили, »була в той же час маніфестом державної
волі української нації перед цілим культурним світом, була вікоповним
пам’ятником української державнополітичної думки», — так
охарактеризував Бендерську Конституцію О. Оглоблин.

   Важливою особливістю, що відрізняла її від звичайних гетьманських
статей і робила подібною до пізніх європейських конституцій, було те, що
вона укладалася не між гетьманом і монархом (протектором української
держави), а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього
українського народу. Проте слово »конституція», що вжите у назві, ще
не мало такого значення, як сьогодні, а, отже, є помилкою вважати цей
документ конституцією у сучасному розумінні.

   Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних ідей,
була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Вона значно
випереджає свій час, а також свідчить про глибоко демократичні засади
кабінета Пилипа Орлика і про те, якою серйозною фігурою був він сам.

   Конституцію складено з цілковитою певністю у швидкому поверненні на
Батьківщину, де вона буде мати юридичну силу для всієї України. Тому в
момент її укладення, вона уявлялась цілковитою реальністю, а не просто
теоретичним проектом, яким стала пізніше, коли повернення в Україну її
укладачів стало неможливим. Реальної сили Конституція так і не набула, а
тому лишилася в історії як оригінальна правова пам’ятка, своєрідна
юридична платформа »мазепинського руху» і, найголовніше, як один із
перших конституційних актів в історії Європи, який обгрунтовує
можливість існування парламентарної демократичної республіки.

   Особливого характеру в останні роки набула проблема української мови.
Ця гострота була викликана помилковими догматичними підходами до
розвитку національних мов протягом останніх 70-ти років. Відродженню
національномовних процесів і національної свідомості сприяють історичні
мовні джерела, до яких і відноситься Конституція Пилипа Орлика —
своєрідна мовна пам’ятка українського народу. Пам’ятники руйнуються з
плином часу, люди вмирають, а письмові джерела лишаються, доповнюються.
І саме з них ми черпаємо наші знаня, саме вони нагадують нам про наші
коріння.

   Карл ХІІ підтвердив схвалену конституцію і став гарантом незалежності
України.

   Шляхи до незалежності і свободи, до політичної самостійності
проходять через зростання національної самосвідомості, через
усвідомлення кончої необхідності національного відродження народу
України, через боротьбу — і самих українців, і представників інших
національностей і народностей, які пов’язали свою долю з долею України.

3. Сучасні концепції демократії

Термін «демократія» належить до числа найбільш спірних і невизначених
понять сучасної політичної теорії. Один з найпоширеніших звичаїв ХХ
століття, що у багатьох випадках є простимою слабкістю, – в питаннях
політики неодмінно ставати під прапор демократії. Як затверджував
відомий австрійський державознавець Хане Кельзен, критикуючи більшовизм,
в ХІХ-ХХ сторіччях слово „демократія” всюди стало пануючим гаслом і
недавно, якщо воно, як всяке таке гасло, втратило певний і твердий
зміст. Слідуючи вимогам моди, його стали вважати потрібним зі всіх
можливих приводів і для всіх можливих цілей, так що воно стало покривати
собою самі різні і часто абсолютно суперечливі один одному поняття.

Розглядаючи проблему політичної демократії науковці бачать реалізацію
перш за все політичних прав і свобод. В залежності від того, як народ
бере участь в управлінні суспільними і державними справами, демократія
поділяється на пряму (безпосередню), плебісцитарну, представницьку
(репрезентативну). Дамо визначення кожній із них.

Пряма демократія – це безпосередній вираз особою своїх політичних прав і
свобод шляхом участі у підготовці, обговоренні, прийнятті важливих
рішень.

Плебісцитарна демократія – відрізняється від прямої тим, що пряма
демократія передбачає участь громадян в усіх стадіях політичного
процесу, а при плебісцитарній можливості політичного впливу громадян
обмежені і зводяться до голосування „за” чи „проти” певного
законопроекту чи рішення.

Представницька демократія – це опосередкована участь громадян у
прийнятті рішень шляхом вибору ними в органи влади своїх представників
(депутатів), які покликані виражати їхні інтереси.

Кожна людина розуміє демократію по своєму: для когось це свобода, а для
іншого сваволя. Американський президент А.Лінкольна, відзначав, що
демократія – це „влада народу, із народу і для народу”. Головною кожної
демократичної системи ї принцип: ніхто не має права змушувати людину
підкоритись владі, яку вона не обирала і яка не відстоює її інтереси та
загальне добро народу.

В зв‘язку із вищесказаним можна дати наступну характеристику демократії:

· Визначення народу єдиним джерелом влади, сувереном у державі;

· Рівноправність громадян;

· Підпорядкованість меншості волі більшості при прийнятті рішень та їх
виконанні;

· Виборність законодавчих органів влади;

· Пріоритет прав людини над правами держави;

· Обмеження влади більшості над меншістю;

· Повага більшості до права меншості мати власну точку зору і
відстоювати її цивілізованими методами;

· Верховенство закону у всіх сферах суспільного життя;

· Розподіл влад з метою недопущення її надмірної концентрації у єдиному
центрі.

З утвердженням капіталістичного суспільства формувалась класична
ліберальна демократія. Окремі елементи якої активно розвивали А. де
Токвіль, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Т.Гоббс, Дж. Мельє, Х.Вольф, І.Кант,
Й.Фіхте та інші. Виходячи із сучасних політологічних досліджень ми
можемо назвати основні цінності ліберальної демократії:

· Визнання особи первинним і головним джерелом влади;

· Пріоритет прав і свобод індивіда в суспільному житті;

· Права особи закріплюються в конституції, контроль за дотриманням якої
покладається на незалежний суд;

· Необхідність розподілу влади, створення системи стримувань і противаг;

· Як недолік ліберальної демократії це надмірний індивідуалізм,
применшення ролі держави у регулюванні економічного та політичного
життя.

Сучасна модель демократії – плюралістична демократія. Це система
представницького правління, за якою уряди обираються народом і є
відповідальними перед ним. Дана система має такі ознаки:

· Можливість змінити уряд без застосування сили;

· Легітимність опозиції;

· Вільна преса, відсутність цензури;

· Можливість висловлювання різних ставлень, оцінок, критики органів
державної влади та місцевого самоврядування;

· Високий рівень участі громадян в політичному процесі;

· Гарантовані права і свободи людини і громадянина;

· Регулярні чесні конкурентні вибори, у яких беруть участь усі групи
населення;

· По-справжньому конкурентна боротьба за владу.

· Серед основних принципів сучасної демократії можна виділити:

· Принцип більшості. Це означає, що рішення з певного питання вважається
прийнятим тоді, коли його підтримує більшість із тих, хто бере участь у
прийнятті рішення. Разом з тим, дії даної більшості не можуть
ліквідовувати права меншості. Право меншості повинні захищатись
демократичними законами та політичними інститутами держави. Влада
більшості повинно гармонійно поєднуватися з гарантіями права
різноманітних меншин – етнічних, політичних, релігійних та ін.

· Право меншості на опозицію. Як більшість так і меншість рівні у своїх
правах і свободах. Меншість яка усунута від влади має право на опозицію.
А більшість не повинна використовувати свою владу для придушення
інакодумства. Опозиція має право розповсюджувати свої ідеї у
суспільстві. Це дасть змогу громадянам зіставляти і вибирати найбільш
ефективні програми розвитку суспільства.

· Принцип компромісу та консенсусу. Дії даного принципу повинні сприяти
подоланню конфлікту між суб‘єктами політичного процесу.

· Принцип активної участі громадян в політичному житті суспільства.
Відомо, що демократія є стабільною лише тоді, коли у її розвитку бере
активну участь значна частина громадян. Прагнучи не тільки зберегти
свободу, а й розширити її, громадяни приймають участь в обговоренні
програм, є учасниками політичних дискусій, голосують тощо. Як мінімум,
громадяни повинні цікавитися тими проблемами, з якими стикається
суспільство, щоб зробити компетентний вибір на виборах в органи
державної влади та місцевого самоврядування.

Тепер було б доцільно дати визначення ознак демократії. Враховуючи ряд
досліджень вчених політологів Кременя В.Г., Горлача М.І., Андрущенка
В.П., Кирилюка Ф., Піча В.М.. Хома Н.М. та і н. визначимо наступні
ознаки:

1. Права і свободи, якими реально володіє кожна людина в суспільстві
(свобода слова, друку, зборів, право на рівну захищеність законом
тощо);

2. Свобода засобів масової інформації. ЗМІ покликані об‘єктивно і
оперативно інформувати людей про стан внутрішньої і зовнішньої політики
для того, щоб особа могла усвідомлено розібратися у питаннях політичного
життя;

3. Рівність усіх громадян перед законом. Усі мають право на рівну
захищеність перед законом. Держава покликана встановити рівноправні
відносини між усіма громадянами, утверджувати рівність усіх громадян
перед законом;

4. Система стримування і противаг. Вона включає у себе основні елементи
– федералізм і розподіл влади. Федералізм – це розподіл управлінських
функцій між центральними та місцевими органами влади. Розподіл влади –
це розподіл владних функцій між законодавчою, виконавчою та судовою
гілками влади. У системі стримувань і противаг входить і контроль за
діяльністю органів влади зі сторони виборців;

5. Наявність політичного і ідеологічного плюралізму. Плюралізм – це
різноманітність ідей, теорій, багатопартійність. Він не дозволяє
узурпувати владу одній політичній силі, ще може призвести до диктатури
та тиранії;

6. Можливість громадян відкрито висловлювати та виражати свій протест
проти політики уряду, окремих політичних лідерів, партій,
громадсько-політичних організацій. Форми протесту – демонстрації,
пікети, виступи на зборах і мітингах, петиції, страйки, марші протесту
тощо.

Демократія має переваги і недоліки, сильні і слабкі сторони. В
протилежність неозорому політичному оптимізму, що особливо яскраво
виявився, наприклад, в СРСР в другій половині 80-х років, коли
здавалося, що демократія є щось вище і остаточне, що варто тільки її
досягти і все інше прикладеться, слід визнати, що демократія не шлях, а
„розпуття”, не досягнута ціль, а тільки „проміжний пункт”.

4. Демографічні процеси в сучасній Україні

За індексом людського розвитку, яким визначається рейтинг держав щодо
середньої тривалості життя, освіти та життєвого рівня (за даними 00Н)
Україна посідає 95 місце серед 175 країн,

1991 рік, це своєрідна точка відліку: тоді вперше було зафіксовано
більше смертей, ніж народжень. На початок 1993 року в Україні проживало
52,2 млн. чоловік, через рік стало 51,7 млн., у 1995 – 51,3 млн.,
наступні забрали ще по 420 тисяч і на початок 2003 року стало менше 48
млн. Тож протягом останніх років населення скоротилося майже на чотири
мільйони.

Давно підраховано: для простого відтворення населення кожна жінка має
народити двох дітей. Але як стимулювати народжуваність?

За роки незалежності Україна розробила і здійснює низку таких
першочергових державних програм. Це Закон “Про державну допомогу сім’ям
з дітьми”, що охоплює 11 видів допомоги — по вагітності, догляду за
дитиною до певного віку одиноким матерям, дітям-інвалідам, дітям із
сімей інвалідів, дітям, що залишилися без піклування батьків тощо. Це
Указ Президента “Про національну програму “Діти України”, спрямований на
поліпшення умов їхнього розвитку, виховання та освіти. Це й
довгострокова програма поліпшення становища жінок, охорони материнства й
дитинства, що діє з 1993 року та програма планування сім’ї. На жаль, всі
вони мають одну спільну біду — недостатнє фінансування або й взагалі
відсутність будь-якого фінансування.

Україна переживає відчутну демографічну кризу, яка пов’язана з низькою
народжуваністю, та відчутною смертністю. Кількість населення та трудових
ресурсів значно скорочується з року в рік і за прогнозами вчених в 2010
році може становити 42 млн.

Розміщення на території України відносно рівномірне, хоча в південних
областях частка населення значно менша, ніж в центральних чи західних
регіонів.

По-третє, велика частина працездатного населення виїжджає за кордон у
пошуках роботи, що значно погіршує якісні та кількісні показники
трудового населення в межах самої України.

За роки незалежності Україна розробила і здійснює низку таких
першочергових державних програм. Це Закон «Про державну допомогу сім’ям
з дітьми», що охоплює 11 видів допомоги — по вагітності, догляду за
дитиною до певного віку, одиноким матерям, дітям-інвалідам, дітям із
сімей інвалідів, дітям, що залишилися без піклування батьків тощо. Це
Указ Президента «Про національну програму «Діти України», спрямований на
поліпшення умов їхнього розвитку, виховання та освіти. Це й
довгострокова програма поліпшення становища жінок, охорони материнства й
дитинства, що діє з 1993 року та програма планування сім’ї. На жаль, всі
вони мають одну спільну біду — недостатнє фінансування або й взагалі
відсутність будь-якого фінансування.

Вкрай важливим залишається питання стимулювання населення щодо
народжування дітей та забезпечення гідними робочими місцями. Тільки
зберігаючи зацікавленість у долі населення, держава може розраховувати
як на економічний, так і на соціально-політичних успіх. У інших випадках
її економіка та загальний розвиток приречені на зубожіння.

Список використаної літератури

Муляр В.І. Політологія. Курс лекцій. — Житомир, 1999.

Ніконенко В.М. Політологія. Курс лекцій. -Тернопіль, 1992.

Основи політології: Підручник / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К., 1995.

Основи політології / Киршіюк Ф.М., Корж М.О., Федірко І.П. та ін.; За
ред. Ф.М. Кирилюка. — К., 2000.

Основи політичної науки: Курс лекцій (у 4 ч.) / За ред. Б. Кухти, —
Львів, 1997.

PAGE

PAGE 15

Похожие записи