Реферат на тему:

Затрати і доходи підприємства. Собівартість продукції

У процесі кругообороту й обороту фондів в умовах ринку грошові затрати
підприємства відособлюються від вартості у вигляді витрат і приймають
форму собівартості продукції. Собівартість продукції (робіт, послуг)
підприємства складається із затрат природних ресурсів, сировини,
матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів та інших
затрат на виробництво та реалізацію. Отже, собівартість — це виражені в
грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво і реалізацію
продукції. Ці затрати за їх економічним змістом можна згрупувати таким
чином:

1) матеріальні затрати (без зворотних відходів — залишки сировини,
матеріалів, напівфабрикатів, теплоносіїв);

2) витрати на оплату праці;

3) відрахування на державне соціальне страхування;

4) відрахування на обов’язкове медичне страхування;

5) амортизація основних фондів, включаючи прискорену амортизацію;

6) інші витрати.

На основі цього групування затрат державні підприємства кожної
конкретної галузі визначають статті витрат виробництва і реалізації
продукції при плануванні, обліку й калькуляції собівартості з
урахуванням характеру й структури виробництва. Стаття «матеріальні
затрати» включає затрати на матеріали за цінами придбання, а також
відсотки за кредит, який дає постачальник цієї продукції, націнки,
надбавки, комісійні винагороди, виплачені постачальниками, витрати на
транспортування, зберігання й доставку продукції силами сторонніх
організацій. У статтю «інші витрати» включаються: відсотки за кредити
банків, платежі за обов’язкове страхування майна, витрати на
відрядження, підйомні, плата за пожежну й сторожову охорону, витрати на
гарантійний ремонт й обслуговування, оплата послуг зв’язку й
обчислювального центру, плата за оренду, витрати на рекламу. При цьому
дуже важливо «очистити» собівартість від невластивих її економічній
природі елементів і їх оплати за рахунок прибутку. На практиці
розрізняють:

1) цехову собівартість — всі затрати на виробництво, за виключенням
загальнозаводських;

2) виробничу (фабрично-заводську) — всі затрати на виробництво без
позавиробничих затрат;

3) повну собівартість — всі затрати, пов’язані з виробництвом продукції
і послуг, і позавиробничі затрати (затрати на тару, упаковку, доставку
продукції);

4) індивідуальну собівартість — затрати на одиницю окремих видів
продукції.

Усі підприємства визначають планову собівартість. Вона обчислюється на
початку виробничого циклу на основі нормативів, технологічних карт і
т.п. при складанні виробничо-фінансового плану. Фактична (звітна)
собівартість визначається на основі фактично зроблених витрат.

При калькуляції продукції розрізняють:

прямі витрати — пов’язані з процесом виробництва (затрати на сировину і
матеріали, зарплата основних виробничих працівників і т.д.). Вони
відносяться на окремі види продукції;

непрямі витрати — пов’язані з роботою підприємства в цілому (цехові й
загальновиробничі витрати).

За економічним змістом затрати діляться на: основні — пов’язані
безпосередньо з виробництвом продукції; накладні — включають витрати на
організацію, управління, технічну підготовку й обслуговування
виробництва, відсотки за кредит банку, витрати на охорону праці та
оплату праці управлінського апарату, канцелярські витрати тощо.

Співвідношення (пропорціональність) елементів затрат у повній
собівартості на виробництво продукції характеризує структуру
собівартості. Ця структура на підприємствах різних галузей неоднакова.
Так, в автомобільній промисловості частка купованих комплектуючих
виробів і напівфабрикатів становить близько 50% усієї собівартості, тоді
як, наприклад, на швейній фабриці у повній собівартості чоловічого
костюму матеріальні затрати становлять 90%, витрати на утримання й
експлуатацію обладнання — 1,1, а витрати на зарплату — 3,1%.

Валовий продукт і валовий доход

Валовий продукт підприємства — важливий показник, яким користуються для
аналізу його економіки. Це — маса вироблених матеріальних благ і послуг
у грошовому виразі за певний період (доба, місяць, квартал, рік і т.д.).
Він створюється працею колективу, є його власністю і відображає обсяг
затрат як живої, так і уречевленої праці у формі спожитих засобів
виробництва й оплати праці. Валовий продукт, який перейшов від виробника
до споживача і обмінений на гроші, є реалізованим продуктом.

Реалізований чистий продукт — це валовий доход підприємства. Він
складається із фонду оплати праці і чистого доходу. Відрізок БВ —
продукт для себе. Для підприємства він приймає форму зарплати, тобто
затрат на оплату праці працюючих. Затрати на засоби виробництва і на
оплату праці зливаються і утворюють грошові затрати підприємства на
виробництво продукту (відрізок АБ). Відрізок ВГ — це частина вартості
реалізованого підприємством продукту, яка приймає форму прибутку.
Відрізок ВД — це частина прибутку, яка передається працюючим на
підприємстві у формі додаткової зарплати. Відрізок ДГ — це частина
прибутку, яка залишається після сплати податків та інших платежів у
бюджет, приймає форму «чистого прибутку» і надходить у повне
розпорядження підприємства.

Важливо підкреслити, що утворений із чистого прибутку фонд розвитку
державного підприємства не є його власністю. Це пояснюється тим, що
відповідно до ст. 37 і 38 Закону України «Про власність» результати
господарського використання майна (продукція і доходи) належать власнику
цього майна — державі. Отже, державне підприємство може тільки
розпоряджатися цими результатами на правах повного господарського
ведення. Із цієї частини прибутку підприємство щорічно виплачує
працівникові відсотки (дивіденди) на цінні папери. Державний вплив на
самостійний вибір напрямків використання чистого прибутку здійснюється
через податки, податкові пільги, а також економічні санкції.

Частина грошової виручки передається державі у вигляді податку на додану
вартість, акцизного збору.

Чистий доход підприємства являє собою різницю між вартістю продукції за
цінами її реалізації і повною собівартістю. Він є джерелом грошових
нагромаджень підприємства і доходів держави. На підприємстві чистий
доход виступає у формі прибутку, який є основним узагальнюючим
показником ефективності його діяльності.

У господарській практиці розрізняють прибуток балансовий і чистий
(розрахунковий). Балансовий прибуток — це різниця між грошовою виручкою
і повною собівартістю підприємства. Він складається з прибутку від
реалізації продукції (робіт, послуг), інших матеріальних цінностей і
доходів від позареалізаційних операцій, зменшених на суму витрат на ці
операції. У свою чергу, прибуток від реалізації продукції (робіт,
послуг) визначається як різниця між виручкою у діючих цінах без податку
на додану вартість і податку з продажу, акцизного збору й затратами на
її виробництво і реалізацію.

Позареалізаційні доходи — це доходи від часткової участі у спільних
підприємствах, від здачі майна в оренду, дивіденди, відсотки, доходи за
акціями, облігаціями та іншими цінними паперами, які належать
підприємству, і компенсації у вигляді економічних санкцій.

Прибуток, що залишається після сплати податків та інших платежів у
бюджет, — це чистий прибуток підприємства. Частина чистого прибутку
передається у власність членів трудового колективу і може бути виплачена
їм у вигляді акцій. За акціями кожний працівник одержує відсотки
(дивіденди).

Прибуток виконує три функції: 1) синтетичної вартісної оцінки
ефективності затрат праці, яка характеризує кінцевий узагальнюючий
результат, одержаний у результаті синтезу (з’єднання) елементів затрат
праці і виробництва; 2) розподільну; 3) стимулюючу. Ці функції
випливають із суті прибутку й економічно взаємопов’язані між собою.

Норма прибутку. Норма рентабельності

Для визначення ефективності поточних витрат підприємства на виробництво
продукції (робіт, послуг) застосовують показник норми прибутку (ГГ).

З 1 січня 1991р. як розрахунковий показник застосовується не товарна
продукція, а реалізована. Тому маса прибутку від реалізації визначається
як різниця між обсягом реалізованої продукції (без податку з обороту) і
повною собівартістю реалізованої продукції (затрати на виробництво і
реалізацію). З 1993 р. замість податку з обороту використовується
показник податку на додану вартість і акцизи.

Однак про ефективність виробництва лише за масою і нормою прибутку
судити не можна. Потрібно враховувати систему інтенсивних факторів, які
впливають на рух прибутку. Це:

1) зростання продуктивності праці як результат економії живої та
вречевленої праці;

2) зниження собівартості;

3) якість продукції (роботи, послуг);

4) фондовіддача, тобто ефективність використання виробничих фондів.

Тому ефективність підприємства більшою мірою характеризує узагальнюючий
показник — рівень рентабельності. Рентабельність — це кількісна
визначеність відношення балансового прибутку до середньорічної вартості
основних виробничих фондів і нормативних оборотних фондів.

Якісна визначеність рентабельності — це відносини між підприємством і
державою з ефективного використання фондів і розподілу прибутку.
Неефективна податкова політика, кризовий стан економіки призвели до
того, що сьогодні зарплата становить 20%, а то і 3-5% обсягу виробленого
продукту. Тому справедливими є вимоги підняти цю частку до 65%. Адже за
методикою 00Н на зарплату повинно відраховуватися 70% прибутку.

Таким чином, з метою посилення стимулюючої ролі прибутку в поліпшенні
використання живої праці, підвищенні її продуктивності необхідно
збільшити частку прибутку підприємств, яка використовується на доходи
працівників.

Принципи розподілу валового доходу і прибутку

Виходячи з економічної природи прибутку, його розподіл є складовою
частиною загальної системи розподілу сукупного суспільного продукту і
чистого продукту. Прибуток має забезпечити підприємство власними коштами
для розширення виробничих фондів, стимулювати підвищення ефективності
виробництва та формування централізованого грошового фонду. Від
досконалості форм і методів розподілу прибутку залежить
заінтересованість підприємств та окремих працівників у постійному
зростанні й удосконаленні виробництва та підвищенні його ефективності.
Саме прибуток є основним джерелом матеріального заохочення працівників
підприємств, власників акцій, підприємців і менеджерів.

В умовах ринку механізм розподілу прибутку має велике значення. У ньому
відображається ефективність господарської діяльності; від нього залежить
дієвість господарської самостійності й самофінансування. Ринок зумовлює
докорінну зміну механізму розподілу доходів. Волюнтаристський розподіл і
перерозподіл доходів підприємств деформували інтереси працюючих,
породили їхнє утриманське ставлення до результатів виробництва, що стало
однією з і причин глибокої економічної кризи. Так, за умов
господарського розрахунку колективи підприємств могли вибирати один із
двох принципів розподілу одержаного прибутку і валового доходу, але з
дозволу вищого органу. Перший заснований на нормативному розподілі
прибутку. З виручки від реалізації продукції підприємство компенсувало
матеріальні затрати, амортизаційні відрахування, і за нормативом по
відношенню до чистої продукції (розробленим вищестоящим органом)
формувався фонд заробітної плати. Із загального прибутку, який
утворювався після цього, згідно з встановленими зверху нормативами
здійснювалися плата за ресурси та фонди, відрахування в бюджет і
вищестоящим органам, виплата певного відсотка за кредит. Залишкова
частина прибутку використовувалася на формування фондів економічного
стимулювання (за нормативами) — розвитку виробництва, науки й техніки,
соціального розвитку, матеріального заохочення.

Другий принцип на відміну від першого базувався на нормативному
розподілі валового доходу. Тут початковим, базовим був валовий доход,
який утворювався після відшкодування з виручки від реалізації продукції
матеріальних затрат. З валового доходу здійснювалися всі розрахунки за
нормативами зверху: плата за фонди, ресурси; відрахування у бюджет і
вищестоящому органу; відсоток за кредит. Залишкова сума утворювала
госпрозрахунковий доход підприємства. З нього формувалися за нормативами
фонди — розвитку виробництва, науки й техніки, соціального розвитку.
Єдиний фонд оплати праці (замість самостійних фондів зарплати і
матеріального заохочення) утворювався як залишок госпрозрахункового
доходу підприємства. Слід зазначити, що адміністративно-командна система
управління економікою призвела до формального впровадження цих принципів
у життя. Розподіл прибутку й валового доходу за різними нормативами з
центру ще більше зміцнив державну власність, звузив можливість участі
трудових колективів у ефективному її використанні.

Входження підприємств у ринкові відносини вимагає докорінної зміни
механізму розподілу доходів відповідно до нових умов ринкового
господарювання. За цих умов виникла потреба ввести єдину систему
взаємовідносин підприємств з державним бюджетом, відмовитися від
багатоканальної системи платежів і встановити єдиний норматив
відрахувань від прибутку в держбюджет. Так, до 01.01.1997 р. згідно із
Законом України «Про систему оподаткування» прибуток підприємств у межах
граничного рівня рентабельності оподатковувався за ставкою 35%. Ця цифра
навіть дещо нижча, ніж у високорозвинутих країнах світу, де аналогічний
показник — 37,0-53,4%.

Сьогодні складність проблеми розподілу та використання прибутку
підприємств посилюється тією обставиною, що перехід до ринкової
економіки в Україні здійснюється в умовах збереження старих структур
управління, які протидіють розвиткові нових відносин. На підприємствах
самостійно формуються і використовуються два фонди економічного
стимулювання: фонд споживання і фонд нагромадження. Повний обсяг фонду
споживання складається з таких елементів (витрат у грошовій та
натуральній формах):

1) фонд оплати праці: а) фонд основної заробітної плати; б) фонд
додаткової заробітної плати;

2) грошові виплати й заохочення (витрати підприємства на надання
матеріальної допомоги, трудових та соціальних пільг працівникам);

3) доходи (дивіденди, відсотки), виплачені за акції трудового колективу
і вклади членів колективу акціонерного товариства у майно підприємства
(установи, організації), доходи від пайової участі у діяльності спільних
підприємств, оренди окремих категорій майна.

Фонд нагромадження використовується на виробничий і соціальний розвиток
підприємства.

Література:

Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті
глобального розвитку. — Тернопіль, 2001. — С.311-338.

Галеева Г.А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город,
природа, человек. — М., 1982. — С.41-74.

Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. — К., 1990. — С.117-160.

Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев Н.Г. Экологическое знание и
сознание. — Новосибирск, 1987. — С. 176-200.

Крисаченко B.C. Екологічна культура. — К., 1996. — С.47-55.

Маркович Д. Социальная экология. — М., 1991. — С.154-161.

Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. — М., 1990. — С.247-268.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні в 2001 році. — К., 2003. — С.158-161.

Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. — М., 1989.
— С.168-177.

Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л.П.Царика. -Тернопіль, 2002.
— С.166-172.

Социально-философские проблемы экологии / И.В.Огородник, Н.Н.Киселев,
В.С.Крысаченко, И.Н.Стогний. Под. ред. И.В.Огородника. — К., 1989. —
С.225-239.

Похожие записи