Контрольна робота

Управління власним капіталом

План

1. Політика формування власних фінансових ресурсів.

1.1. Форми і джерела функціонування власних фінансових ресурсів.

2. Оцінка вартості окремих елементів власного капіталу.

3. Управління формуванням операційного прибутку.

4. Дивідендна політика.

4.1. Сутність теорій, що пов’язані з механізмом формування дивідендної
політики.

4.2. Підходи до формування дивідендної політики.

4.3. Основні етапи формування дивідендної політики.

5. Емісійна політика.

1. ПОЛІТИКА ФОРМУВАННЯ ВЛАСНИХ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ

1.1. Форми та джерела функціонування власних фінансових ресурсів

На діючому підприємстві власний капітал має певні основні форми (рис.
6).

Рис. 6. Форми функціонування власного капіталу підприємства

1. Статутний фонд характеризує початкову суму власного капіталу
підприємства, інвестовану у формування його активів для початку
здійснення господарської діяльності. Його розмір визначається статутом
підприємства. Для підприємств окремих сфер діяльності й
організаційно-правових форм (акціонерне товариство, товариство з
обмеженою відповідальністю) мінімальний розмір статутного фонду
регулюється законодавством.

2. Резервний фонд (резервний капітал) є зарезервованою частиною власного
капіталу підприємства, призначеного для внутрішнього страхування його
господарської діяльності. Розмір даної резервної частини власного
капіталу визначається установчими документами. Формування резервного
фонду здійснюється за рахунок прибутку підприємства (мінімальний розмір
відрахувань прибутку в резервний фонд регулюється законодавством).

3. Спеціальні (цільові) фінансові фонди, до яких належать цілеспрямовано
сформовані фонди власних фінансових засобів з метою їх наступних
цільових витрат. У складі цих фінансових фондів виділяють звичайно
амортизаційний фонд, ремонтний фонд, фонд охорони праці, фонд
спеціальних програм, фонд розвитку виробництва тощо. Порядок формування
й використання засобів цих фондів регулюється статутом й іншими
установчими та внутрішніми документами підприємства.

1. Нерозподілений прибуток характеризує частину прибутку підприємства,
що був отриманий у попередньому періоді та не використаний на споживання
власниками (акціонерами, пайовиками) й персоналом. Ця частина прибутку
призначена для реінвестування на розвиток виробництва. 

5. Інші форми власного капіталу, до яких належать розрахунки за майно
при передачі його в оренду, розрахунки з учасниками стосовно виплати їм
прибутків у формі відсотків або дивідендів і деякі інші, відображені в
першому розділі пасиву балансу.

Управління власним капіталом пов’язане не тільки з забезпеченням
ефективного використання вже накопиченої його частини, але і з
формуванням власних фінансових ресурсів, що забезпечують майбутній
розвиток підприємства. Власні фінансові ресурси класифікуються за
певними джерелами (таблиця 11).

Таблиця 11

Джерела формування власних фінансових ресурсів підприємства

№ з/п Джерела Склад джерел

1. Внутрішні джерела 1.     Прибуток, що залишається в розпорядженні
підприємства.

2.     Амортизаційні відрахування від основних засобів і нематеріальних
активів.

3.     Інші внутрішні джерела формування власних фінансових ресурсів

2. Зовнішні джерела 1.     Залучення додаткового пайового або
акціонерного капіталу.

2.     Одержання підприємством безплатної фінансової допомоги.

3.     Інші джерела формування власних фінансових ресурсів

У складі внутрішніх джерел формування власних фінансових ресурсів
основне місце належить прибутку, що залишається в розпорядженні
підприємства, він формує переважну частину його власних фінансових
ресурсів, забезпечує приріст власного капіталу, а відповідно, і ріст
ринкової вартості підприємства. Певну роль у складі внутрішніх джерел
виконують також амортизаційні відрахування, особливо на підприємствах із
високою вартістю власних основних засобів і нематеріальних активів;
проте суму власного капіталу підприємства вони не збільшують, а лише є
засобом його реінвестування. Інші внутрішні джерела не грають помітної
ролі у формуванні власних фінансових ресурсів підприємства.

У складі зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів основне
місце належить залученню підприємством додаткового пайового (шляхом
додаткових внесків у статутний фонд) або акціонерного (шляхом додаткової
емісії та реалізації акцій) капіталу. Для окремих підприємств одним із
зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів може бути надана
їм безплатна фінансова допомога, яка надається, як правило, лише окремим
державним підприємствам. До числа інших зовнішніх джерел входять
безплатно передані підприємству матеріальні та нематеріальні активи, що
включаються до складу його балансу.

Основою управління власним капіталом підприємства є управління
формуванням його власних фінансових ресурсів. З метою забезпечення
ефективності управління даним процесом на підприємстві розробляється
спеціальна фінансова політика.

Політика формування власних фінансових ресурсів є частиною загальної
фінансової стратегії підприємства, що полягає в забезпеченні необхідного
рівня самофінансування його виробничого розвитку.

Розробка політики формування власних фінансових ресурсів підприємства
здійснюється за такими основними етапами:

1. Аналіз формування власних фінансових ресурсів підприємства у
попередньому періоді.

2. Визначення загальної потреби у власних фінансових ресурсах.

3. Оцінка вартості залучення власного капіталу з різних джерел.

4. Забезпечення максимального обсягу залучення власних фінансових
ресурсів за рахунок внутрішніх джерел.

5. Забезпечення необхідного обсягу залучення власних фінансових ресурсів
із зовнішніх джерел.

6. Оптимізація співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування
власних фінансових ресурсів.

1. Аналіз формування власних фінансових ресурсів підприємства у
попередньому періоді. 

Метою даного аналізу є виявлення потенціалу формування власних
фінансових ресурсів і його відповідності темпам розвитку підприємства.

На першому етапі аналізу вивчаються загальний обсяг формування власних
фінансових ресурсів, відповідність темпів приросту власного капіталу
темпам приросту активів і обсягу реалізованої продукції підприємства,
динаміка питомої ваги власних ресурсів у загальному обсязі формування
фінансових ресурсів у передплановому періоді.

На другому етапі аналізу розглядаються джерела формування власних
фінансових ресурсів. У першу чергу вивчається співвідношення зовнішніх і
внутрішніх джерел формування власних фінансових ресурсів, а також
вартість залучення власного капіталу за рахунок різних джерел.

На третьому етапі аналізу оцінюється достатність власних фінансових
ресурсів, сформованих на підприємстві у передплановому періоді.
Критерієм такої оцінки виступає показник «коефіцієнт самофінансування
розвитку підприємства». Його динаміка відображає тенденцію
забезпеченості розвитку підприємства власними фінансовими ресурсами.

2. Визначення загальної потреби у власних фінансових ресурсах. 

Ця потреба визначається за такою формулою:

, де

Пвфр – загальна потреба у власних фінансових ресурсах підприємства у
планованому періоді;

Пк – загальна потреба в капіталі на кінець планового періоду;

Пвк – питома вага власного капіталу в загальній його сумі;

ВКп – сума власного капіталу на початок періоду, що планується;

П – сума прибутку, що спрямовується на споживання в плановому періоді.

Розрахована загальна потреба охоплює необхідну суму власних фінансових
ресурсів, формованих як за рахунок внутрішніх, так і за рахунок
зовнішніх джерел.

3. Оцінка вартості залучення власного капіталу з різних джерел.

Така оцінка проводиться в розрізі основних елементів власного капіталу,
сформованого за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел. Результати такої
оцінки є основою розробки управлінських рішень щодо вибору
альтернативних джерел формування власних фінансових ресурсів, що
забезпечують приріст власного капіталу підприємства.

4. Забезпечення максимального обсягу залучення власних фінансових
ресурсів за рахунок внутрішніх джерел.

Перш ніж звертатися до зовнішніх джерел формування власних фінансових
ресурсів, повинні бути реалізовані всі можливості їх формування за
рахунок внутрішніх джерел. Основними внутрішніми джерелами формування
власних фінансових ресурсів підприємства є сума чистого прибутку й
амортизаційних відрахувань. Таким чином, у першу чергу, необхідно у
процесі планування цих показників передбачити можливості їх росту за
рахунок різних резервів.

Метод прискореної амортизації активної частини основних фондів збільшує
можливості формування власних фінансових ресурсів. Проте варто мати на
увазі, що ріст суми амортизаційних відрахувань у процесі проведення
прискореної амортизації окремих видів основних фондів призводить до
відповідного зменшення суми чистого прибутку. Тому при вишукуванні
резервів росту власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел
варто виходити з необхідності максимізації сукупної їх суми, тобто за
таким критерієм:

ЧП + АВ ——> ВФРмакс., де

ЧП – планована сума чистого прибутку підприємства;

АВ – планована сума амортизаційних відрахувань;

ВФРмакс. – максимальна сума власних фінансових ресурсів, формованих за
рахунок внутрішніх джерел.

5. Забезпечення необхідного обсягу залучення власних фінансових ресурсів
із зовнішніх джерел.

Обсяг залучення власних фінансових ресурсів із зовнішніх джерел повинен
забезпечити ту їх частину, що не вдалося сформувати за рахунок
внутрішніх джерел фінансування.

Потреба в залученні власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх
джерел розраховується за такою формулою:

ВФР зовн. = Пвфр – ВФР внут., де

ВФРзовн. – потреба в залученні власних фінансових ресурсів за рахунок
зовнішніх джерел;

Пвфр – загальна потреба у власних фінансових ресурсах підприємства в
планованому періоді;

ВФР внут. – сума власних фінансових ресурсів, планованих до залучення за
рахунок внутрішніх джерел.

6. Оптимізація співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування
власних фінансових ресурсів.

Основою даної оптимізації є такі критерії:

а) забезпечення мінімальної сукупної вартості залучення власних
фінансових ресурсів. Якщо вартість залучення власних фінансових ресурсів
за рахунок зовнішніх джерел перевищує плановану вартість залучення
позикових засобів, то від такого формування власних ресурсів варто
відмовитися;

б) забезпечення зберігання управління підприємством початковими його
фундаторами. Ріст додаткового пайового або акціонерного капіталу за
рахунок сторонніх інвесторів може призвести до втрати такого управління.

Ефективність розробленої політики формування власних фінансових ресурсів
оцінюється за допомогою коефіцієнта самофінансування розвитку
підприємства в наступному періоді. Його рівень повинен відповідати
поставленій меті.

Коефіцієнт самофінансування розвитку підприємства розраховується за
такою формулою:

, де

Ксф – коефіцієнт самофінансування розвитку підприємства в майбутньому;

ВФР – планований обсяг формування власних фінансових ресурсів;

DА – планований приріст активів підприємства.

Успішна реалізація розробленої політики формування власних фінансових
ресурсів пов’язана з рішенням таких основних завдань:

4. проведенням об’єктивної оцінки вартості окремих елементів власного
капіталу;

5. забезпеченням максимізації формування прибутку підприємства з
урахуванням припустимого рівня фінансового ризику;

6. формуванням ефективної політики розподілу прибутку (дивідендної
політики) підприємства;

7. формуванням і ефективним здійсненням політики додаткової емісії акцій
або залученням додаткового пайового капіталу.

2. ОЦІНКА ВАРТОСТІ ОКРЕМИХ ЕЛЕМЕНТІВ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ

Ефективне використання власного капіталу забезпечує фінансову стійкість
і рівень платоспроможності підприємства. Тому першочергова увага повинна
бути і приділена оцінці вартості власного капіталу в розрізі окремих
його елементів і в цілому.

Оцінка вартості власного капіталу має ряд особливостей, основними з яких
є:

а) необхідність постійного коригування балансової суми власного капіталу
в процесі здійснення оцінки. 

При цьому коригуванню підлягає тільки та частина власного капіталу, що
використовується, бо новий власний капітал, що залучається, оцінений у
поточній ринковій вартості;

б) оцінка вартості нового власного капіталу, що залучається, носить
ймовірний характер. Залучення основної суми власного капіталу
контрактних зобов’язань не містить (за винятком емісії привілейованих
акцій), а є лише розрахунковими плановими величинами, що можуть бути
скориговані за результатами майбутньої господарської діяльності;

в) суми виплат власникам капіталу входять до складу оподаткованого
прибутку, що збільшує вартість власного капіталу порівняно з позиковим.
Виплати власникам капіталу у формі відсотків і дивідендів здійснюються
за рахунок чистого прибутку підприємства, у той час як виплати відсотків
за позиковий капітал здійснюються за рахунок витрат (собівартості). Це
визначає більш високий рівень вартості нового власного капіталу, що
залучається порівняно з позиковим;

г) залучення власного капіталу пов’язано з більш високим рівнем ризику
інвесторів, що збільшує його вартість на розмір премії за ризик.

Це пов’язано з тим, що претензії власників основної частини цього
капіталу (за винятком власників привілейованих акцій) задовольняються
при банкрутстві підприємства в останню чергу;

д) залучення власного капіталу не пов’язано, як правило, із поворотним
грошовим потоком за основною його сумою, що визначає вигідність
використання цього джерела підприємством, незважаючи на більш високу
його вартість. Щодо залученого власного капіталу поворотний грошовий
потік включає, як правило, тільки платежі відсотків і дивідендів
власникам. Це визначає велику безпеку використання власного капіталу з
позицій забезпечення платоспроможності та фінансової стійкості
підприємства, що стимулює його готовність йти на більш високу вартість
залучення цього капіталу.

Враховуючи ці особливості, необхідно розглянути механізм оцінки й
управління вартістю власного капіталу. До базових елементів такої оцінки
й управління вартістю власного капіталу належать:

1. Вартість функціонуючого власного капіталу.

2. Вартість нерозподіленого прибутку останнього звітного періоду.

3. Вартість додаткового акціонерного капіталу, що залучається:

– привілейованих акцій;

– простих акцій (додаткових паїв).

1. Вартість функціонуючого власного капіталу має найбільш надійний базис
розрахунку у вигляді звітних даних підприємства. У процесі такої оцінки
враховуються:

а) середня сума власного капіталу, що використовується у звітному
періоді за балансовою вартістю. Розрахунок цього показника здійснюється
за методом середньої хронологічної за декілька внутрішніх звітних
періодів;

б) середня сума власного капіталу, що використовується в поточній
ринковій оцінці.

Методика розрахунку цього показника викладена в темі: ”Управління
активами підприємства”;

в) сума виплат власникам капіталу у формі процентів, дивідендів тощо за
рахунок чистого прибутку підприємства. У більшості випадків цю ціну
визначають самі власники, установлюючи розмір відсотків або дивідендів
на вкладений капітал у процесі розподілення чистого прибутку.

Вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному
періоді визначається за такою формулою:

ВКфз – вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному
періоді, %;

ЧПв – сума чистого прибутку, виплачена власникам підприємства в процесі
її розподілу за звітний період;

ВК – середня сума власного капіталу підприємства у звітному періоді.

Процес управління вартістю цього елементу власного капіталу визначається
операційною діяльністю підприємства. Він пов’язаний із формуванням
операційного прибутку підприємства, а також політикою розподілу цього
прибутку.

Відповідно, вартість функціонуючого власного капіталу в плановому
періоді визначається за формулою:

ВКфп = ВКфз х ПВт, де

ВКфп – вартість функціонуючого власного капіталу підприємства в
плановому періоді, %;

ВКфз – вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному
періоді, %;

ПВт – плановий темп росту виплат прибутку власникам на одиницю
вкладеного капіталу, виражений десятковим дробом.

2. Вартість нерозподіленого прибутку останнього звітного періоду
Нерозподілений прибуток є тією капіталізованою її частиною, що буде
використана в наступному періоді. Отже, ціною сформованого
нерозподіленого прибутку виступають плановані на її суму виплати
власникам, яким вона належить.

Такий підхід щодо оцінки нерозподіленого прибутку заснований на тому, що
якби він був виплачений власникам капіталу при його розподілі за
результатами звітного періоду, то вони інвестували його в будь-які
об’єкти, одержали б певний прибуток, який був би ціною цього
інвестованого капіталу. Але власники віддали перевагу інвестуванню
даного прибутку у власне підприємство, отже, його ціною виступає
запланована до розподілу сума чистого прибутку майбутнього періоду на
частину капіталу, що інвестується.

З урахуванням такого підходу вартість нерозподіленого прибутку (ВНП)
прирівнюється до вартості функціонуючого власного капіталу підприємства
(ВКфп) у плановому періоді:

ВНП = ВКфп

Отже, коли вартість функціонуючого власного капіталу в плановому періоді
і вартість нерозподіленого прибутку в цьому ж періоді рівні, при оцінці
середньозваженої вартості капіталу в плановому періоді ці елементи
капіталу можуть розглядатися як єдиний підсумований елемент, тобто
включатися в оцінку з єдиною підсумованою питомою вагою.

Управління вартістю нерозподіленого прибутку визначається інвестиційною
політикою. Таким чином, мета управління цієї частини капіталу
підпорядкована цілям інвестиційної політики підприємства, і відповідно,
норма інвестиційного прибутку завжди повинна співвідноситися з рівнем
вартості нерозподіленого прибутку.

3. Вартість додаткового акціонерного капіталу, що залучається,
розраховується в процесі оцінки диференційовано за привілейованими
акціями та за простими акціями.

Вартість залучення додаткового капіталу за рахунок емісії привілейованих
акцій визначається з урахуванням фіксованого розміру дивідендів, що за
ним заздалегідь визначений. Особливістю процесу визначення вартості
даного елемента капіталу є те, що обслуговування зобов’язань за
привілейованими акціями багато в чому співпаде з обслуговуванням
зобов’язань за позиковим капіталом. Але суттєвим розходженням у
характері цього обслуговування з позицій оцінки вартості є те, що
виплати щодо обслуговування позикового капіталу відносяться на витрати
(собівартість) і тому виключені зі складу оподаткування прибутку, а
дивідендні виплати за привілейованими акціями здійснюються за рахунок
чистого прибутку підприємства, тобто не мають «податкового щита». Крім
виплати дивідендів, до витрат підприємства належать також емісійні
витрати щодо випуску акцій («витрати розміщення»), що складають суттєвий
розмір.

З урахуванням цих особливостей вартість додаткового капіталу, що
залучається за рахунок емісії привілейованих акцій розраховується за
формулою:

, де

ВВКпр – вартість власного капіталу, що залучається за рахунок емісії
привілейованих акцій, %;

Дпр – сума дивідендів, передбачених до виплати відповідно до контрактних
зобов’язань емітента;

Кпр – сума власного капіталу, що залучається за рахунок емісії
привілейованих акцій;

ЕВ – витрати щодо емісії акцій, виражені десятковим дробом відносно суми
емісії.

Вартість залучення додаткового капіталу за рахунок емісії простих акцій
потребує врахування таких показників:

а) суми додаткової емісії простих акцій або суми паїв, що додатково
залучаються;

б) суми дивідендів, виплачених у звітному періоді на одну акцію або суми
прибутку, виплаченої власникам на одиницю капіталу;

в) планованого темпу росту виплат прибутку власникам капіталу у формі
дивідендів або відсотків;

г) витрат щодо емісії акцій, що плануються, або залученню додаткового
пайового капіталу.

Але слід мати на увазі, що за вартістю цей вид власного капіталу є
найбільш дорогим, бо витрати щодо його обслуговування не зменшують базу
оподатковування прибутку, а премія за ризик – найбільш висока, тому що
цей капітал при банкрутстві підприємства захищений в найменшому ступені.

Розрахунок вартості додаткового капіталу, що залучається за рахунок
емісії простих акцій, здійснюється за такою формулою:

, де

ВВКпа – вартість власного капіталу, що залучається за рахунок емісії
простих акцій, %;

Kа – кількість додатково емітованих акцій;

Дпа – сума дивідендів, виплачених на одну просту акцію у звітному
періоді або виплат на одиницю паїв, %;

ПВт – плановий темп виплат дивідендів, виражений десятковим дробом;

Кпа – сума власного капіталу, залученого за рахунок емісії простих акцій
або додаткових паїв;

ЕВ – витрати на емісію акцій, виражені в десятковому дробі відносно суми
емісії акцій або додаткових паїв.

Процес управління вартістю залучення власного капіталу за рахунок
зовнішніх джерел є складним і потребує високої кваліфікації виконавців.
Це управління здійснюється шляхом розробки та реалізації емісійної
політики підприємства, а також його дивідендної політики або політики
розподілу прибутку.

3. УПРАВЛІННЯ ФОРМУВАННЯМ ОПЕРАЦІЙНОГО ПРИБУТКУ

Основу формування власних внутрішніх фінансових ресурсів підприємства,
спрямованих на виробничий розвиток, складає балансовий прибуток, що є
сумою таких видів прибутку підприємства:

8. прибуток від реалізації продукції або операційний прибуток;

9. прибуток від реалізації майна;

10. прибуток від позареалізаційних операцій. 

Серед цих видів головна роль належить прибутку від реалізації продукції,
на частину якого припадає в даний час 90 – 95 % загальної суми
балансового прибутку. Тому управління формуванням прибутку підприємства
розглядається як процес формування прибутку від реалізації продукції або
операційного прибутку.

Основною метою управління формуванням операційного прибутку підприємства
є виявлення основних факторів, що визначають її кінцевий розмір, і
вишукування резервів подальшого збільшення його суми.

Механізм управління формуванням операційного прибутку базується на
системі взаємозв’язку, що одержала назву «Взаємозв’язок витрат, обсягу
реалізації і прибутку» [Cost-Volume-Profit-relationships; «CVP»] і
дозволяє виділити роль окремих факторів у формуванні операційного
прибутку та забезпечити ефективне управління цим процесом на
підприємстві.

Механізм даної системи передбачає послідовне формування різноманітних
видів операційного прибутку підприємства за схемою (рис.7).

Рис. 7. Схема формування різних видів операційного прибутку підприємства

Дана схема доводить, що в процесі здійснення операційної діяльності
формується три види операційного прибутку:

1) маржинальний операційний прибуток. Його розрахунок здійснюється за
такими формулами:

МПо = ВДо – ПДВ – Впост.; 

МПо = ЧДо – Впост., де 

МПо – сума маржинального операційного прибутку в аналізуючому періоді;

ВДо – сума валового операційного прибутку в аналізуючому періоді;

ЧДо – сума чистого операційного прибутку в аналізуючому періоді;

Впост. – сума постійних операційних витрат;

ПДВ – сума податку на додану вартість й інших податкових платежів, що
входять у ціну продукції;

2) валовий операційний прибуток. Його розрахунок здійснюється за такими
формулами:

ВПо = ВДо – ПДВ – Во;

ВПо = ЧДо – Во;

ВПо = МПо – Вперем., де

ВПо – сума валового операційного прибутку в аналізуючому періоді;

ВДо – сума валового операційного прибутку в аналізуючому періоді;

ЧДо – сума чистого операційного прибутку в аналізуючому періоді;

МПо – сума маржинального операційного прибутку;

Во – сукупна сума операційних витрат;

Впер – сума перемінних операційних витрат;

ПДВ – сума податку на додану вартість й інших податкових платежів, що
входять у ціну продукції.

3) чистий операційний прибуток. Його розрахунок здійснюється за такими
формулами:

ЧПо = ВДо – ПДВ – ПП – Во;

ЧПо = ЧДо – Во – ПП;

ЧПо = МПо – Впер. – ПП;

ЧПо = ВПо – ПП, де

ЧПо – сума чистого операційного прибутку в аналізуючому періоді;

ВДо – сума валового операційного прибутку в аналізуючому періоді;

ЧДо – сума чистого операційного прибутку в аналізуючому періоді;

МПо – сума маржинального операційного прибутку;

ВПо – сума валового операційного прибутку;

Во – сукупна сума операційних витрат;

Впер. – сума перемінних операційних витрат;

ПДВ – сума податку на додану вартість й інших податкових платежів, що
входять у ціну продукції;

ПП – сума податку з прибутку й інших обов’язкових платежів за рахунок
прибутку.

У процесі управління формуванням операційного прибутку на основі системи
«Взаємозв’язок витрат, обсягу реалізації і прибутку» підприємство
вирішує такі завдання:

1. Визначення обсягу реалізації продукції, що забезпечує беззбиткову
операційну діяльність протягом короткого періоду. Графічно «точка
беззбитковості» (або «поріг рентабельності») операційної діяльності
підприємства в короткому періоді, протягом якого не змінюються рівень
цін на продукцію, рівень перемінних витрат і сума постійних витрат,
відображено на графіку(рис. 8):

Рис. 8. Графік формування точки беззбитковості операційної діяльності
підприємства в короткому періоді

З приведеного графіку видно, що для досягнення «точки беззбитковості»
(ТБ) своєї операційної діяльності підприємство повинно забезпечити такий
обсяг реалізації продукції (Ртб), при якому сума чистого операційного
прибутку (валового операційного прибутку за відрахуванням суми
податкових платежів із нього) порівнюється із сумою витрат – як
постійних, так і перемінних. Дана умова може бути виражена такими
рівностями:

, де

ТБ – точка беззбитковості операційної діяльності;

ВДо – сума валового операційного доходу;

ЧДо – сума чистого операційного доходу;

Во – сукупна сума операційних витрат;

ПДВ – сума податку на додану вартість та інших податкових платежів, що
входять у ціну продукції.

Відповідно вартісний обсяг реалізації продукції, що забезпечує
досягнення точки беззбитковості операційної діяльності підприємства в
короткому періоді, може бути визначений за такими формулами:

;

, де

ВРтб – вартісний обсяг реалізації продукції, що забезпечує досягнення
точки беззбитковості операційної діяльності підприємства в короткому
періоді;

Впост. – сума постійних операційних витрат;

Rчд – рівень чистого операційного прибутку до обсягу реалізації
продукції, %;

Rв.пер. – рівень перемінних операційних витрат до обсягу реалізації
продукції, %;

Rмп – рівень маржинального операційного прибутку до обсягу реалізації
продукції, %.

2. Визначення обсягу реалізації продукції, що забезпечує беззбиткову
операційну діяльність у тривалому періоді. Операційна діяльність у
тривалому періоді, порівняно з коротким періодом, має такі відмінності: 

а) із ростом обсягу реалізації продукції періодично зростають постійні
операційні витрати. Це пов’язано зі збільшенням парку використовуваних
машин і устаткування, що призводить до росту амортизаційних відрахувань;
збільшенням чисельності працівників апарату управління, що призводить до
росту витрат на його утримання тощо;

б) із насиченням ринку в результаті росту обсягу реалізації продукції
підприємство змушене знижувати рівень цін, що призводить до певного
зменшення темпів росту чистого операційного прибутку;

в) за рахунок більш економічного використання сировини й матеріалів,
росту продуктивності праці операційного персоналу, укрупнення партій
сировини і продукції, що закуповується, поступово знижується рівень
перемінних операційних витрат на одиницю продукції.

Усі ці зміни в силу взаємозв’язку розглянутих факторів з операційним
прибутком суттєво впливають на формування його суми. Це можна простежити
на основі даних графіка (рис. 9):

Рис. 9. Графік формування точки беззбитковості 

операційної діяльності підприємства в тривалому періоді

З приведеного графіку видно, що в силу трансформуючих умов операційної
діяльності точка беззбитковості постійно змінює своє значення, тобто
потребує набагато більшого обсягу реалізації порівняно з попереднім
періодом (Ртб1 < Ртб2 < Ртб3). Відповідно змінюється і сума валового операційного прибутку, що одержує підприємство у силу мінливих умов операційної діяльності на кожному етапі. Якщо на перших двох етапах ця зміна суми валового операційного прибутку була викликана ростом суми постійних операційних витрат, то на третьому етапі на зміну суми цього прибутку впливало зниження рівня чистого операційного прибутку. Кожний етап зміни умов операційної діяльності підприємства в тривалому періоді є початком цієї діяльності в короткому періоді, закінчення якого характеризується новими змінами умов. Іншими словами, тривалий період операційної діяльності підприємства може бути розкладений на декілька коротких її періодів (із незмінними умовами), що дозволяє використовувати при розрахунках алгоритми, характерні для короткого періоду. У зв’язку з цим наступні завдання формування валового й інших видів операційного прибутку з використанням системи "CVP" будуть розглянуті в рамках короткого періоду операційної діяльності підприємства. 3. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції, що забезпечує досягнення запланованої (цільовий) суми валового операційного прибутку. Графічно взаємозв’язок між плановими значеннями обсягу реалізації продукції і сумою валового операційного прибутку відображено на рис. 10 Сума чистого прибутку, витрат і прибутку Рис. 10. Графік формування точки планового валового операційного прибутку підприємства З приведеного графіку видно, що при запланованому обсязі реалізації продукції (Р-тпп) підприємство може одержати певну суму валового операційного прибутку (ВОПп), на розмір якого сума чистого операційного прибутку буде перевищувати суму операційних витрат – як постійних, так і перемінних. Графік може бути інтерпретований і у зворотному варіанті: при запланованій сумі валового прибутку (ВОПп) плановий обсяг реалізації продукції підприємства повинен знаходитися в точці Р-тпп. Даний обсяг реалізації продукції може бути визначений на підприємстві за такими формулами: ; , де ВРтпп – вартісної обсяг реалізації продукції, що забезпечує формування планової суми валового операційного прибутку підприємства; ВОПп – планована сума валового операційного прибутку; Впост. – планова сума постійних витрат; Rчд – рівень чистого операційного прибутку до обсягу реалізації продукції, %; Rвпер. – рівень перемінних операційних витрат до обсягу реалізації продукції, %; Rмп – рівень маржинального операційного прибутку до обсягу реалізації продукції, %. 4. Визначення суми "межі безпеки " (або "запасу міцності") підприємства, тобто розміру можливого зниження обсягу реалізації продукції у вартісному виразі при несприятливій кон’юнктурі товарного ринку, який дозволяє йому здійснювати прибуткову операційну діяльність. "Межа безпеки" ("запас міцності") визначає можливі межі маневру підприємства як у ціновій політиці, так і в зниженні натурального обсягу виробництва та реалізації продукції в процесі здійснення операційної діяльності в несприятливих ринкових умовах (зниження попиту, посилення конкуренції тощо). Графічно формування "межі безпеки" підприємства відображено на рис.11. Сума чистого доходу, витрат і прибутку Рис. 11. Графік формування „межі безпеки” (“запасу міцності”) підприємства у процесі здійснення операційної діяльності З приведеного графіку видно, що "межа безпеки" підприємства характеризує той обсяг реалізації продукції, що знаходиться в межах між точкою забезпечення запланованої (фактично досягнутої) суми валового операційного прибутку підприємства (ТВОПц) і точкою беззбитковості його операційної діяльності (ТБ). У вартісному виразі межа безпеки операційної діяльності підприємства розраховується за такою формулою: МБв = ВРвоп – ВРтб, де МБв – вартісний обсяг реалізації продукції підприємства, що забезпечує межу безпеки його операційної діяльності; ВРвоп – вартісний обсяг реалізації продукції, що забезпечує формування планової або фактично досягнутої суми валового операційного прибутку підприємства; ВРтб – вартісний обсяг реалізації продукції, що забезпечує досягнення точки беззбитковості операційної діяльності підприємства. Межа безпеки може бути виражена відносною величиною, тобто коефіцієнтом безпеки. Розрахунок даного показника здійснюється за такою формулою: , де КБ – коефіцієнт (рівень) безпеки операційної діяльності підприємства; МБв – вартісний обсяг реалізації продукції підприємства, що забезпечує межу безпеки його операційної діяльності; ВРвоп – вартісний обсяг реалізації продукції підприємства, що забезпечує формування планової або фактично досягнутої суми валового операційного прибутку підприємства. 5. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції, що забезпечує досягнення запланованої (цільовий) суми маржинального операційного прибутку підприємства. Графічно взаємозв’язок між плановими значеннями обсягу реалізації продукції і сумою маржинального операційного прибутку відображено на рис.12. Обсяг реалізації продукції Сума чистого прибутку, витрат і прибутку реалізації продукції Рис. 12. Графік формування точки планового маржинального операційного прибутку підприємства З графіку видно, що при запланованому обсязі реалізації продукції (Ртмп) підприємство може одержати певну суму маржинального операційного прибутку (МОПп), на розмір якої сума чистого операційного прибутку (ЧДо) буде перевищувати суму постійних операційних витрат (Впост.). Графік може бути інтерпретований і в оберненому варіанті: при запланованій сумі маржинального операційного прибутку (МОПп) плановий обсяг реалізації продукції підприємства повинен знаходитися в точці Ртмп. Даний обсяг реалізації продукції може бути визначений у вартісному виразі за такою формулою: o ? ? r U ????¤?¤?$??????o o ? >

ae

T

>

@

Oe

O

U

Ue

, де

ВРтмп – вартісний обсяг реалізації продукції, що забезпечує формування
планової суми маржинального операційного прибутку підприємства;

МОПп – запланована сума маржинального операційного прибутку;

Впост. – планова сума постійних операційних витрат;

Rчд – рівень чистого операційного прибутку до обсягу реалізації
продукції, %.

6. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції, що забезпечує
досягнення запланованої цільової суми чистого операційного прибутку.
Графічно взаємозв’язок між плановими значеннями обсягу реалізації
продукції і суми чистого операційного прибутку відображено на рис. 13.

Рис. 13. Графік формування точки планового чистого операційного прибутку
підприємства

З приведеного графіку видно, що при запланованому обсязі реалізації
продукції (Ртчп) підприємство може одержати визначену суму чистого
операційного прибутку (ЧОПп), на розмір якої сума чистого операційного
прибутку (ЧДо) буде перевищувати суму сукупних операційних витрат – як
постійних, так і перемінних, а також суму податкових платежів,
здійснюваних за рахунок прибутку. Графік може бути інтерпретований і в
оберненому варіанті: при запланованій сумі чистого операційного прибутку
(ЧОПп) плановий обсяг реалізації продукції підприємства повинен
знаходитися в точці Ртчп. Даний обсяг реалізації продукції може бути
визначений у вартісному виразі за формулами:

;

, де

ВРтчп – вартісний обсяг реалізації продукції, що забезпечує формування
планової (цільовий) суми чистого операційного прибутку підприємства;

ЧОПп – запланована цільова сума чистого операційного прибутку
підприємства;

Впост. – планова сума постійних операційних витрат;

ППп – планова сума податкових платежів за рахунок прибутку, обчислена
виходячи із суми чистого операційного прибутку і ставки податку на
прибуток методом оберненого перерахунку;

Rчд – рівень чистого операційного прибутку до обсягу реалізації
продукції, %;

Rв.пер. – рівень перемінних операційних витрат до обсягу реалізації
продукції, %;

Rмп – рівень маржинального операційного прибутку до обсягу реалізації
продукції, %.

7. Визначення можливих результатів росту суми валового операційного
прибутку при оптимізації співвідношення постійних і перемінних витрат. 

Таким чином, механізм управління різними видами операційного прибутку
підприємства з виконанням системи «Взаємозв’язок витрат, обсягу
реалізації і прибутку» заснований на її залежності («чутливості») від
таких основних факторів:

– обсягу реалізації продукції у вартісному або натуральному виразі;

– суми й рівня чистого операційного доходу;

– суми й рівня перемінних операційних витрат;

– суми й рівня постійних операційних витрат;

– співвідношення постійних і перемінних операційних витрат;

– суми податкових платежів, що здійснюються за рахунок прибутку.

Дані показники можуть розглядатися як основні фактори формування суми
різних видів операційного прибутку, діючи на які, можна отримати
необхідні результати.

Фінансовий механізм управління прибутком дозволяє суттєво впливати на
рівень доходів через систему ціноутворення на продукцію підприємства.
Використовуючи систему «Взаємозв’язок витрат, обсягу реалізації і
прибутку», це можна розглянути на графіку (рис. 14).

Сума чистого прибутку, витрат і прибутку

Рис. 14. Графік залежності суми чистого операційного доходу, що
формується, і валового операційного прибутку від рівня ціни на продукцію

На графіку відображені три варіанти формування суми чистого операційного
доходу залежно від трьох значень рівня цін на продукцію, що
реалізується: Ц1, Ц2, Ц3, (обсяг реалізації продукції в натуральному
виразі – Рф – при всіх трьох варіантах залишається незмінним).

При першому значенні рівня ціни на продукцію (Ц1) сума операційного
чистого доходу є найменшою і не покриває суму сукупних операційних
витрат (Rпост. + Rпер.), отже, результатом операційної діяльності
підприємства є збиток.

При другому значенні рівня ціни на продукцію (Ц2) реалізований обсяг
продукції дозволяє перебороти точку беззбитковості та підприємство має
можливість сформувати визначену суму валового операційного прибутку,
хоча і невелику. Сума чистого прибутку при такому рівні ціни суттєво
зростає.

При третьому значенні рівня ціни на продукцію (Цз) підприємство досягає
найвищих розмірів суми чистого операційного доходу і валового
операційного прибутку.

З графіка видно також, що рівень установлюваних цін на продукцію суттєво
впливає як на обсяг реалізації продукції, що забезпечує досягнення точки
беззбитковості (ТБ), так і на зростання межі безпеки. Найменший обсяг
реалізації продукції для досягнення точки беззбитковості необхідний при
Цз; при цій ціні забезпечується і найвищий рівень безпеки. При Ц2 обсяг
реалізації продукції, що забезпечує досягнення точки беззбитковості,
підвищується, а рівень безпеки скорочується. При Ц1 точка беззбитковості
зовсім не досягається, а рівень безпеки відсутній.

Поділ усієї сукупності операційних витрат підприємства на постійні та
перемінні дозволяє використовувати також механізм управління операційним
прибутком, відомий як «операційний леверидж». Дія даного механізму
заснована на тому, що наявність у складі операційних витрат будь-якої
суми постійних їх видів призводить до того, що при зміні обсягу
реалізації продукції, сума операційного прибутку завжди змінюється ще
більш високими темпами.

Проте ступінь такої чутливості операційного прибутку до зміни обсягу
реалізації продукції неоднозначний на підприємствах, що мають різне
співвідношення постійних і перемінних операційних витрат. Чим вище
питома вага постійних витрат у загальній сумі операційних витрат
підприємства, тим у більшому ступені змінюється сума операційного
прибутку стосовно темпів зміни обсягу реалізації продукції.

Співвідношення постійних і перемінних операційних витрат підприємства,
що дозволяє «включати» механізм операційного левериджу з різноманітною
інтенсивністю впливу на операційний прибуток підприємства,
характеризується «коефіцієнтом операційного левериджу», що
розраховується за такою формулою:

, де

Кол – коефіцієнт операційного левериджу;

Впост. – сума постійних операційних витрат;

Во – загальна сума операційних витрат.

Чим вище значення коефіцієнта операційного левериджу на підприємстві,
тим у більшому ступені воно здатне прискорювати темпи приросту
операційного прибутку стосовно темпів приросту обсягу реалізації
продукції. 

Конкретне співвідношення приросту суми операційного прибутку і суми
обсягу реалізації, що досягається при визначеному коефіцієнті
операційного левериджу, характеризується показником «ефект операційного
левериджу». Принципова формула розрахунку цього показника має вигляд:

, де

Еол – ефект операційного левериджу, що досягається при конкретному
значенні його коефіцієнта на підприємстві;

DВОП – темп приросту валового операційного прибутку, %;

DОР – темп приросту обсягу реалізації продукції, %.

Задаючи той або інший темп приросту обсягу реалізації продукції, ми
завжди можемо, використовуючи зазначену формулу, визначити, у яких
розмірах зростає сума операційного прибутку при сформованому на
підприємстві коефіцієнті операційного левериджу.

Формула розрахунку ефекту операційного левериджу має інші модифікації.

Так, з метою управління маржинальним прибутком підприємства ефект
операційного левериджу може бути виражений такими формулами:

;

, де

Еол – ефект операційного левериджу;

DМП – темп приросту маржинального операційного прибутку, %;

DВОП – темп приросту валового операційного прибутку, %;

DОР – темп приросту обсягу реалізації продукції, %.

З метою виняткового впливу податкових платежів, що входять в ціну
продукції і сплачуються за рахунок валового прибутку, розрахунок ефекту
операційного левериджу може бути проведений за такою формулою:

Еол – ефект операційного левериджу;

DВОП – темп приросту валового операційного прибутку, у %;

DЧОД – темп приросту чистого операційного прибутку.

Ця формула найбільше прийнятна для розрахунку операційного левериджу на
підприємствах торгівлі.

Був розглянутий загальний принцип дії механізму операційного левериджу. 

Управління операційним левериджем може здійснюватися шляхом впливу як на
постійні, так і на перемінні операційні витрати.

Отже, при управлінні постійними витратами необхідно мати на увазі, що
високий їх рівень значною мірою визначається галузевими особливостями
здійснення операційної діяльності, що визначають різноманітний рівень
фондоємності виробленої продукції, диференціацію рівня механізації й
автоматизації праці. Крім того, слід зазначити, що постійні витрати в
меншому ступені піддаються швидкій зміні, тому підприємства, що мають
високий коефіцієнт операційного левериджу, втрачають гнучкість в
управлінні своїми витратами.

Проте, незважаючи на ці об’єктивні обмеження, на кожному підприємстві є
достатньо можливостей зниження при необхідності суми і питомої ваги
постійних операційних витрат. До числа таких резервів належить суттєве
скорочення накладних витрат (витрат щодо управління) при несприятливій
кон’юнктурі товарного ринку; продаж устаткування і нематеріальних
активів, що не використовується з метою зниження потоку амортизаційних
відрахувань; широке використання короткострокових форм лізингу машин і
устаткування замість їх придбання у власність; скорочення обсягу
споживаних комунальних послуг тощо.

При управлінні перемінними витратами основним орієнтиром повинно бути
забезпечення постійної їх економії, бо між сумою цих витрат й обсягом
виробництва і реалізації продукції існує пряма залежність. Забезпечення
цієї економії до подолання підприємством точки беззбитковості веде до
росту суми маржинального прибутку, що дозволяє швидше перебороти дану
точку. Після подолання точки беззбитковості сума економії перемінних
витрат буде забезпечувати прямий приріст валового операційного прибутку.
До числа основних резервів економії перемінних витрат належить зниження
чисельності робітників основного і допоміжних виробництв за рахунок
забезпечення росту продуктивності їх праці; скорочення розміру запасів
сировини, матеріалів готової продукції в періоди несприятливої
кон’юнктури товарного ринку; забезпечення вигідних для підприємства умов
постачання сировини і матеріалів тощо.

Цілеспрямоване управління постійними і перемінними витратами, оперативна
зміна їх співвідношення при мінливих умовах господарювання дозволяють
збільшити потенціал формування операційного прибутку підприємства.

4. ДИВІДЕНДНА ПОЛІТИКА

4.1. Сутність теорій, що пов’язані з механізмом формування дивідендної
політики

Дивідендна політика пов’язана з розподілом прибутку в акціонерних
товариствах. Проте аналізовані в даному розділі принципи і методи
розподілу прибутку застосовуються не тільки до акціонерних товариств,
але і до підприємств будь-якої іншої організаційно-правової форми
діяльності. У цьому випадку змінюватися буде тільки термінологія.
Замість термінів акція і дивіденд будуть використовуватися терміни пай,
внесок і прибуток на внесок, а механізм виплати прибутків власникам
залишиться таким же. 

Основною метою розробки дивідендної полити є встановлення необхідної
пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками і майбутнім
її ростом, що максимізує ринкову вартість підприємства і забезпечує
стратегічний його розвиток.

Виходячи з даної мети поняття дивідендної політики може бути
сформульовано так: дивідендна політика є складовою частиною загальної
політики управління прибутком, що заключається в оптимізації пропорцій
між споживаною і капіталізуємою її частинами з метою максимізації
ринкової вартості підприємства.

Формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах із розвиненою
ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш
поширеними теоріями, пов’язаними з механізмом формування дивідендної
політики, є:

1. Теорія незалежності дивідендів. Її автори – Ф. Модільяні і М. Міллер,
– які згадуються звичайно у посиланнях під абревіатурою ММ
підтверджують, що i вибрана дивідендна політика ніяк не впливає ні на
ціну акцій, ні на добробут власників в поточному або перспективному
періоді, так як ці показники залежать від суми, яка формується, а не від
прибутку, що розподіляється. Відповідно до цієї теорії дивідендній
політиці відводиться пасивна роль у механізмі управління прибутком.
Незважаючи на всі недоліки у плані практичного використання, теорія ММ
стала відправним пунктом пошуку більш оптимальних рішень механізму
формування дивідендної політики.

2. Теорія переваги дивідендів або «синиця в руках». Її автори – М.
Гордон і Д. Лінтнер – підтверджують, що кожна одиниця поточного
прибутку, виплаченого у формі дивідендів коштує завжди більше, ніж
прибуток відкладений на майбутнє, у зв’язку зі властивим йому ризиком.
Виходячи з даної теорії максимізація дивідендних виплат має більшу
перевагу, ніж капіталізація прибутку. Проте супротивники цієї теорії
підтверджують, що в більшості випадків отриманий у формі дивідендів
прибуток все одно реінвестується потім в акції своєї або аналогічної
акціонерної компанії, що не дозволяє використовувати фактор ризику як
аргумент на користь тієї або іншої дивідендної політики, бо чинник
ризику визначається рівнем ризику господарської діяльності тієї або
іншої компанії, а не характером дивідендної політики.

3. Теорія мінімізації дивідендів або «теорія податкових переваг».
Відповідно до цієї теорії ефективність дивідендної політики визначається
критерієм мінімізації податкових виплат за поточними і майбутніми
прибутками власників, тому що оподатковування поточних прибутків у формі
одержуваних дивідендів завжди вище, ніж майбутніх. Отже, дивідендна
політика повинна забезпечувати мінімізацію дивідендних виплат, а
відповідно – максимізацію капіталізації прибутку з тим, щоб одержати
найвищий податковий захист сукупного прибутку власників. Проте такий
підхід до дивідендної політики не влаштовує численних дрібних акціонерів
із низьким рівнем прибутків, що постійно потребують поточних надходжень
у формі дивідендних виплат, що знижує обсяг попиту на акції таких
компаній, а відповідно – і ціну цих акцій, які котируються на ринку.

4. Сигнальна теорія дивідендів або «теорія сигналізації». Дана теорія
побудована на тому, що основні моделі оцінки поточної реальної ринкової
вартості акцій у якості базисного елемента використовують розмір
дивідендів, що виплачуються за нею. Таким чином, ріст рівня дивідендних
виплат визначає автоматичне зростання реальної, а відповідно – ринкової
вартості акцій, що котирується. Це при їх реалізації приносить
акціонерам додатковий прибуток. Крім того, виплата високих дивідендів
«сигналізує» про те, що компанія знаходиться на підйомі й очікує суттєве
зростання прибутку в наступному періоді. Дана теорія нерозривно
пов’язана з високою «прозорістю» фондового ринку, на якому оперативно
отримана інформація суттєво впливає на коливання ринкової вартості
акцій.

5. Теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів або
«теорія клієнтури”. Відповідно до цієї теорії компанія повинна
здійснювати таку дивідендну політику, що відповідає очікуванням
більшості акціонерів, їх менталітету. Якщо основний склад акціонерів
віддає перевагу поточному прибутку, то дивідендна політика повинна
виходити з переважного напрямку прибутку на цілі поточного споживання. І
навпаки, якщо основний склад акціонерів віддає перевагу збільшенню своїх
майбутніх доходів, то дивідендна політика повинна виходити з переважної
капіталізації прибутку в процесі його розподілу. Та частина акціонерів,
що із такою дивідендною політикою буде не згідна, реінвестує свій
капітал в акції інших компаній, у результаті чого склад «клієнтури»
стане більш однорідним.

4.2. Підходи до формування дивідендної політики

Практичне використання даних теорій дозволило виробити три підходи до
формування дивідендної політики – консервативний, помірний
(компромісний) і агресивний. Кожному з цих підходів відповідає
визначений тип дивідендної політики (таблиця 12).

Таблиця 12

Основні типи дивідендної політики акціонерного товариства

Визначальний підхід до формування дивідендної політики Варіанти типів
дивідендної політики

І. Консервативний підхід 1. Залишкова політика дивідендних виплат.

2. Політика стабільного розміру дивідендних виплат

ІІ. Помірний (компромісний) підхід 1. Політика мінімального стабільного
розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди

ІІІ. Агресивний підхід 1. Політика стабільного рівня дивідендів.

2. Політика постійного зростання розміру дивідендів

Консервативний підхід розкриває такі варіанти типів дивідендної
політики:

1. Залишкова політика дивідендних виплат припускає, що фонд виплати
дивідендів утвориться після того, як за рахунок прибутку задоволена
потреба у формуванні власних фінансових ресурсів, що забезпечують повною
мірою реалізацію інвестиційних можливостей підприємства. Якщо за
наявними інвестиційними проектами рівень внутрішньої ставки
прибутковості перевищує середньозважену вартість капіталу, то основна
частина прибутку повинна бути спрямована на реалізацію таких проектів,
бо вона забезпечить високий темп росту капіталу (відкладеного прибутку)
власників. Перевагою політики даного типу є забезпечення високих темпів
розвитку підприємства, підвищення його фінансової стійкості. Недолік
цієї політики полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат,
повної непередбаченості їх розмірів, що формуються, у наступному періоді
і навіть відмова від їх виплат у період високих інвестиційних
можливостей, що негативно позначається на формуванні рівня ринкової ціни
акцій. Така дивідендна політика використовується звичайно лише на ранніх
стадіях життєвого циклу підприємства, пов’язаних з високим рівнем його
інвестиційної активності.

2. Політика стабільного розміру дивідендних виплат припускає виплату
незмінної їх суми протягом тривалого періоду, при високих темпах
інфляції сума дивідендних виплат коректується на індекс інфляції.
Перевагою даної політики є її надійність, що створює почуття впевненості
в акціонерів у незмінності розміру поточного прибутку незалежно від
різноманітних обставин, визначає стабільність котирування акцій на
фондовому ринку. Недоліком цієї політики є її слабкий зв’язок із
фінансовими результатами діяльності підприємства, у зв’язку з чим у
періоди несприятливої кон’юнктури і низького розміру формованого
прибутку інвестиційна діяльність може бути зведена до нуля. Для того,
щоб уникнути цих негативних наслідків стабільний розмір дивідендних
виплат установлюється звичайно на низькому рівні, тому даний тип
дивідендної політики належить до категорії консервативної, що мінімізує
ризик зниження фінансової стійкості підприємства через недостатні темпи
приросту власного капіталу.

Помірний підхід розкриває такий тип дивідендної політики, як політика
мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди
або політика «екстра-дивіденда». Її перевагою є стабільна гарантована
виплата дивідендів в мінімально передбаченому розмірі й тісних зв’язках
з фінансовими результатами діяльності підприємства, що дозволяє
збільшувати розмір дивідендів у періоди сприятливої господарської
кон’юнктури, не знижуючи при цьому рівень інвестиційної активності. Така
дивідендна політика дає найбільший ефект на підприємствах із
нестабільним у динаміці розміром формування прибутку. Основний недолік
цієї політики полягає в тому, що при тривалій виплаті мінімальних
розмірів дивідендів інвестиційна привабливість акцій компанії знижується
і відповідно падає їх ринкова вартість.

Агресивний підхід розкриває такі варіанти типів дивідендної політики: 1.
Політика стабільного рівня дивідендів передбачає встановлення
довгострокового нормативного коефіцієнта дивідендних виплат щодо суми
прибутку або нормативу розподілу прибутку на споживчу і капіталізовану
її частини. Перевагою даної політики є простота її формування і тісний
зв’язок із розміром формованого прибутку. Основним недоліком є
нестабільність розмірів дивідендних виплат на акцію, яка обумовлена
нестабільністю суми прибутку, що формується. Ця нестабільність
«сигналізує» про високий рівень ризику господарської діяльності даного
підприємства. Навіть при високому рівні дивідендних виплат така політика
не цікавить інвесторів акціонерів, що уникають ризику. Тільки зрілі
компанії зі стабільним прибутком можуть дозволити собі здійснення
дивідендної політики даного типу. Якщо розмір прибутку суттєво варіює в
динаміці, ця політика генерує високу загрозу банкрутства.

2. Політика постійного зростання розміру дивідендів передбачає стабільне
зростання рівня дивідендних виплат у розрахунку на одну акцію. Зростання
дивідендів при здійсненні такої політики відбувається, як правило, в
твердо установленому відсотку приросту до їх розміру у попередньому
періоді. Перевагою такої політики є забезпечення високої ринкової
вартості акцій компанії та формування позитивного її іміджу у
потенційних інвесторів при додаткових емісіях. Недоліком цієї політики є
відсутність гнучкості в її проведенні та постійне зростання фінансової
напруги. Якщо темп росту коефіцієнта дивідендних виплат зростає, тобто
якщо фонд дивідендних виплат росте швидше, ніж сума прибутку, то
інвестиційна активність підприємства скорочується, а коефіцієнти
фінансової стійкості знижуються. Тому здійснення такої дивідендної
політики можуть дозволити собі лише реально розквітаючі акціонерні
компанії. Якщо ж ця політика не підкріплена постійним зростанням
прибутку компанії, вона є вірним шляхом до банкрутства.

Дивідендна політика акціонерного товариства формується за такими
основними етапами, як:

1. Урахування основних факторів, що визначають передумови формування
дивідендної політики.

1. Вибір типу дивідендної політики відповідно до фінансової стратегії
акціонерного товариства.

2. Розробка механізму розподілу прибутку відповідно до обраного типу
дивідендної політики.

3. Визначення рівня дивідендних виплат на одну акцію.

4. Визначення форм виплати дивідендів.

5. Оцінка ефективності дивідендної політики.

Початковим етапом формування дивідендної політики є вивчення й оцінка
факторів, що визначають цю політику. У практиці дані фактори прийнято
підрозділяти на чотири групи:

1. Фактори, що характеризують інвестиційні можливості підприємства. 

До числа основних факторів даної групи належать:

а) стадія життєвого циклу компанії. На ранніх стадіях життєвого циклу
акціонерна компанія змушена більше засобів інвестувати у свій розвиток,
обмежуючи виплату дивідендів;

б) необхідність розширення акціонерною компанією своїх інвестиційних
програм. У періоди активізації інвестиційної діяльності, спрямованої на
розширене відтворення основних фондів і нематеріальних активів, потреба
в капіталізації прибутку зростає;

в) ступінь готовності окремих інвестиційних проектів із високим рівнем
ефективності. Окремі підготовлені проекти потребують прискореної
реалізації з метою забезпечення ефективної їх експлуатації при
сприятливій кон’юнктурі ринку, що обумовлює необхідність концентрації
власних фінансових ресурсів у ці періоди.

2. Фактори, що характеризують можливості формування фінансових ресурсів
з альтернативних джерел.

У даній групі факторів основними є:

а) достатність резервів власного капіталу, сформованих у попередньому
періоді;

б) вартість залучення додаткового акціонерного капіталу;

в) вартість залучення додаткового позикового капіталу;

г) доступність кредитів на фінансовому ринку;

д) рівень кредитоспроможності акціонерного товариства, обумовлений його
поточним фінансовим станом.

3. Фактори, пов’язані з об’єктивними обмеженнями. До числа основних
факторів даної групи належать:

а) рівень оподатковування дивідендів;

б) рівень оподатковування майна підприємств;

в) досягнутий ефект фінансового левериджу, обумовлений співвідношенням
власного і позикового капіталу;

г) фактичний розмір одержуваного прибутку і коефіцієнт рентабельності
власного капіталу.

4. Інші фактори. У складі даних факторів можуть бути виділені:

а) кон’юнктурний цикл товарного ринку, учасником якого є акціонерна
компанія. У період підйому кон’юнктури ефективність капіталізації
прибутку значно зростає;

б) рівень дивідендних виплат компаніями-конкурентами;

в) невідкладність платежів за раніше отриманими кредитами;

г) можливість втрати контролю над управлінням компанією. Низький рівень
дивідендних виплат може призвести до зниження ринкової вартості акцій
компанії, що збільшує ризик фінансового захоплення акціонерної компанії
конкурентами.

Оцінка даних факторів дозволяє визначити вибір того або іншого типу
дивідендної політики на найближчий перспективний період.

Механізм розподілу прибутку акціонерного товариства відповідно до
обраного типу дивідендної політики передбачає таку послідовність дій:

На першому етапі із суми чистого прибутку вилучаються обов’язкові
відрахування в резервний і інші фонди спеціального призначення,
передбачені статутом товариства. Сума чистого прибутку, за мінусом
обов’язкових відрахувань, є так званим «дивідендним коридором», у рамках
якого реалізується відповідний тип дивідендної політики.

На другому етапі частина чистого прибутку, що залишилася, розподіляється
на капіталізуєму і споживчу її частини. Якщо акціонерне товариство
притримується залишкового типу дивідендної політики, то в процесі цього
етапу розрахунків пріоритетним завдання є формування фонду виробничого
розвитку і навпаки.

На третьому етапі сформований за рахунок прибутку фонд споживання
розподіляється на фонд дивідендних виплат і фонд споживання персоналу
акціонерного товариства, що передбачає додаткове матеріальне
стимулювання працівників і задоволення їх соціальних потреб. Основою
такого розподілу є обраний тип дивідендної політики і зобов’язання
акціонерного товариства за колективним договором.

Визначення рівня дивідендних виплат на одну просту акцію здійснюється за
формулою:

, де

РДВпа – рівень дивідендних виплат на одну акцію;

ФДВ – фонд дивідендних виплат, сформований відповідно до обраного типу
дивідендної політики;

ВП – фонд виплат дивідендів власникам привілейованих акцій (за
передбаченим їх рівнем);

Кпа – кількість простих акцій, емітованих акціонерним товариством.

Важливим етапом формування дивідендної політики є вибір форм виплати
дивідендів. Основними з таких форм є:

1. Виплати дивідендів готівкою (чеками). Це найбільш проста і
найпоширеніша форма здійснення дивідендних виплат.

2. Виплата дивідендів акціями. Така форма передбачає надання акціонерам
дивідендні виплати знову емітувати в акції. Вона має інтерес для
акціонерів, менталітет яких орієнтований на ріст капіталу в наступному
періоді. Акціонери, що вважають за краще поточний прибуток, можуть
продати в цих цілях додаткові акції на ринку.

3. Автоматичне реінвестування. Дана форма виплати надає акціонерам право
індивідуального вибору – одержати дивіденди готівкою або реінвестувати
їх у додаткові акції. У цьому випадку акціонер вкладає з компанією або
обслуговуючою її брокерською конторою відповідну угоду.

4. Викуп акцій компанією. Він розглядається як одна з форм
реінвестування дивідендів, відповідно до якої на суму дивідендного фонду
компанія скуповує на фондовому ринку частину акцій, що вільно
обертаються. Це дозволяє автоматично збільшувати розмір прибутку на одну
акцію, що залишилася і підвищувати коефіцієнт дивідендних виплат у
наступному періоді. Така форма використання дивідендів потребує згоди
акціонерів. 

Для оцінки ефективності дивідендної політики акціонерного товариства
використовують такі показники:

а) коефіцієнт дивідендних виплат, що розраховується за формулами:

або

, де

Кдв – коефіцієнт дивідендних виплат;

ФДВ – фонд дивідендних виплат, сформований відповідно до обраного типу
дивідендної політики;

ЧП – сума чистого прибутку акціонерного товариства;

Да – сума дивідендів, що виплачуються на одну акцію;

ЧПа – сума чистого прибутку, що припадає на одну акцію.

б) коефіцієнт співвідношення ціни і прибутку за акцією, що визначається
за формулою:

, де

Кц/п – коефіцієнт співвідношення ціни і прибутку за акцією;

РЦа – ринкова ціна однієї акції;

Да – сума дивідендів, виплачених на одну акцію.

При оцінці ефективності дивідендної політики можуть бути використані
також показники динаміки ринкової вартості акцій.

5. ЕМІСІЙНА ПОЛІТИКА

Основною метою емісійної політики є залучення на фондовому ринку
необхідного обсягу власних фінансових засобів у мінімально можливі
терміни. Емісійна політика підприємства є частиною загальної політики
формування власних фінансових ресурсів, що полягає в забезпеченні
залучення необхідного їх обсягу за рахунок випуску і розміщення на
фондовому ринку власних акцій.

Розробка ефективної емісійної політики підприємства охоплює такі етапи:

1. Дослідження можливостей ефективного розміщення запропонованої емісії
акцій.

2. Визначення цілей емісії.

3. Визначення обсягу емісії.

4. Визначення номіналу, видів і кількості акцій, що емітуються.

5. Оцінка вартості акціонерного капіталу, що залучається.

6. Визначення ефективних форм андерайтингу.

1. Дослідження можливостей ефектного розміщення запропонованої емісії
акцій. Рішення про первинну або додаткову емісію акцій можна прийняти
лише на основі всебічного попереднього аналізу кон’юнктури фондового
ринку й оцінки інвестиційної привабливості своїх акцій.

Аналіз кон’юнктури фондового ринку включає характеристику стану попиту і
пропозиції акцій, динаміку рівня цін їх котирування, обсягів продажу
акцій нових емісії і ряду інших показників. Результатом проведення
такого аналізу є визначення рівня чутливості реагування фондового ринку
на появу нової емісії й оцінка його потенціалу поглинання обсягів акцій,
що емітуються.

Оцінка інвестиційної привабливості своїх акцій проводиться з позиції
врахування перспективи розвитку галузі, конкурентоспроможності
виробленої продукції, а також рівня показників свого фінансового стану
порівняно з середньогалузевими показниками. У процесі оцінки
визначається можливий ступінь інвестиційної привабливості акцій своєї
компанії порівняно з акціями інших компаній.

2. Визначення цілей емісії. У зв’язку з високою вартістю залучення
власного капіталу із зовнішніх джерел цілі емісії повинні бути достатньо
вагомими з позицій стратегічного розвитку підприємства і можливостей
суттєвого підвищення його ринкової вартості в наступному періоді.
Основними з таких цілей є:

а) реальне інвестування, пов’язане з галузевою, підгалузевою і
регіональною диверсифікацією виробничої діяльності (створення мережі
нових філій, дочірніх фірм, нових виробництв із великим обсягом випуску
продукції тощо);

б) необхідність суттєвого покращання структури капіталу, що
використовується:

– підвищення частини власного капіталу з метою росту рівня фінансової
стійкості;

– забезпечення більш високого рівня власної кредитоспроможності та
зниження за рахунок цього вартості залучення позикового капіталу;

– підвищення ефекту фінансового левериджу тощо;

в) поглинання інших підприємств з метою одержання ефекту синергизму
(участь у приватизації сторонніх державних підприємств також може
розглядатися як варіант їхнього поглинання, якщо при цьому
забезпечується придбання контрольного пакету акцій або переважної
частини в статутному фонді);

г) інші цілі, що потребують швидкої акумуляції значного обсягу власного
капіталу.

3. Визначення обсягу емісії. При визначенні обсягу емісії необхідно
виходити з раніше розрахованої потреби в залученні власних фінансових
ресурсів за рахунок зовнішніх джерел.

4. Визначення номіналу, видів і кількості акцій, що емітуються. Номінал
акцій визначається з урахуванням основних категорій майбутніх їх
покупців: найбільші номінали акцій орієнтовані на їх придбання
інституційними інвесторами, а найменші – на придбання населенням. У
процесі визначення видів акцій (простих і привілейованих) установлюється
доцільність випуску привілейованих акцій. Якщо такий випуск визнаний
доцільним, то встановлюється співвідношення простих і привілейованих
акцій. При цьому варто мати на увазі, що відповідно до чинного
законодавства частина привілейованих акцій не може перевищувати 10 %
загального обсягу емісії. Кількість акцій, що емітуються, визначається
виходячи з обсягу емісії та номіналу однієї акції. У процесі однієї
емісії може бути встановлений лише один варіант номіналу акцій.

5. Оцінка вартості акціонерного капіталу, що залучається. Оцінка
здійснюється за параметрами :

а) припустимим рівнем дивідендів, що визначається виходячи з вибраного
типу дивідендної політики;

б) витратами щодо випуску акцій і розміщенню емісії, що приведені до
середньорічного розміру.

Розрахункова вартість капіталу, що залучається, співставляється з
фактичною середньозваженою вартістю капіталу і середнім рівнем ставки
відсотка на ринку капіталу. Лише після цього приймається остаточне
рішення про здійснення емісії акцій.

6. Визначення ефективних форм андерайтингу. Для того, щоб швидко й
ефективно провести відкрите розміщення обсягу акцій, що емітується,
необхідно визначити склад андерайтерів, узгодити з ними ціни початкового
котирування акцій і розмір комісійної винагороди, забезпечити
регулювання обсягів продажу акцій відповідно до потреб у потоку
надходження фінансових засобів, що забезпечують підтримку ліквідності
вже розміщених акцій на початковому етапі їх обертання.

За рахунок збільшеного власного капіталу підприємство має можливість,
використовуючи незмінний коефіцієнт фінансового левериджу, відповідно
збільшити обсяг позикових засобів, а отже, і підвищити рентабельність
власного капіталу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України “Про господарські товариства” // Відомості Верховної
ради України. – 1992. – № 2.

2. Бланк И.А. Основы финансового менеджмента.– Киев: “Ника-Центр”, 1999.
– Том. 1. – 592 с. 

3. Бланк И.А. Управление использованием капитала. – Киев: “Ника-Центр”,
2000. 

4. Бланк И.А. Стратегия и тактика управления финансами. – Киев: МП “ИТЕМ
лтд”, СП ”АДЕФ”. – 1996.

5. Бланк И.А. Управление активами. – Киев: “Ника-Центр”, 2000. – 720 с. 

6. Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента (как управлять
капиталом?). – М.: «Финансы и статистика», 1996. – 384 с.

Похожие записи