Курсова робота

на тему:

“Приватизація промислового сектору в Україні: проблеми та можливі шляхи
їх вирішення”

Зміст

Анотація

Частина І. Приватизація в Україні: теоретичні засади

1.1 Огляд приватизаційних процесів в Україні

1.2 Приватизація в Україні й країнах Центральної та Східної Європи:
порівняльний аналіз

1.3 Проблеми та недоліки приватизації в Україні

Частина ІІ. Пропозиції щодо удосконалення процесу приватизації в Україні

2.1 Проблеми трансформації відносин власності

2.2 Проблеми трансформації системи фінансування приватизованих
підприємств

2.3 Проблеми реструктуризації підприємств

Висновки

Додатки

Анотація

Структурні зміни в постсоціалістичних економіках виявилися більш
складними та тривалими ніж очікувалося. Масова приватизація в Україні
створила тисячі приватних компаній в промисловому секторі. Однак, в
багатьох випадках нова форма власності не поліпшила ефективності роботи
приватизованих підприємств.

Приватизація чітко визначає права власності, запроваджує
децентралізоване управління та пришвидшує формування ринку цінних
паперів, тобто, створює необхідні умови для успішної реструктуризації
підприємств та економіки вцілому. Однак, домінування внутрішньої форми
власності на приватизованих підприємствах, нерозвиненість фондового
ринку, високий ступінь ринкової концентрації, відсутність ринку
управлінських здібностей та нестабільна законодавча база значно
ускладнюють цей процес.

В результаті дослідження автори дійшли висновку, що для підвищення
ефективності приватизованих підприємств необхідно змістити акценти в бік
зовнішньої форми власності на приватизованих підприємствах та
запровадити корпоративне управління. Оскільки внутрішні джерела
фінансування приватизованих підприємств є явно недостатніми, то
необхідно розвинути фінансовий сектор для забезпечення ефективного
джерела зовнішнього фінансування. Конкретні пропозиції щодо цього
питання а також щодо поліпшення законодавчої бази наведено в роботі.

Частина І. Приватизація в Україні: теоретичні засади

1.1 Огляд приватизаційних процесів в Україні

Україна розпочала приватизацію державного майна однією з останніх
пост-соціалістичних країн, в 1992 році. До середини 1994 року
приватизація відбувалась повільно, з частими перервами. Останнім часом
приватизаційні процеси дещо прискорилися. На липень 1998 року близько
90% промислових підприємств України було приватизовано. При цьому з
45000 малих підприємств було приватизовано 96%, з 18000 середніх та
великих підприємств – 73%.

Таким чином, бачимо, що приватизація в Україні, по суті, увійшла у свою
завершальну стадію. Тим не менше, українські економісти (й науковці, й
практики) досі не дійшли згоди щодо того, якою має бути приватизація, як
її здійснювати, яких наслідків очікувати у найближчому майбутньому.
Автори наголошують на важливості дискусій про найкращий варіант
приватизації для України, адже приватизаційні процеси будуть тривати ще
кілька десятків років, — продаватимуться паї держави у підприємствах,
перейдуть у приватну власність деякі державні монополії тощо; цінність
подібних дискусій може вимірюватися десятками мільярдів доларів.

Проте, варто наголосити, що фактор часу також має неабияке значення для
української приватизації. По-перше, повільний поступ реформ може
відвернути увагу зовнішніх інвесторів від України й спричинити відтік
внутрішніх ресурсів, як капітальних, так і трудових. По-друге, згідно з
програмою приватизації ряд підприємств має бути приватизовано протягом
декількох найближчих років і, очевидно, варто приватизувати їх так, щоб
не виникало проблем ні у держави, ані у власників.

З огляду на вищесказане, автори пропонують не вдаватися до
альтернативної історії з сценаріями на кштаёлт націоналізації
підприємств та повторної їх приватизації за новими принципами, а
спробувати діяти виходячи з даної ситуації. По-перше, це збереже час;
по-друге, не будуть знехтувані права сучасних власників; по-третє, не
буде зайвих підстав обвинуватити Україну в недемократичності чи невмінні
керувати економічними процесами.

Для того, щоб мати чітке уявлення про те, якою ж справді є приватизація
в Україні, відзначимо основні її ознаки.

1. Соціальна спрямованість – визначальна риса приватизаційного процесу в
Україні, про неї свідчать такі фактори:

значна частка державного майна може бути приватизована громадянами за
приватизаційні майнові сертифікати (ПМС) чи компенсаційні сертифікати
(КС), що безкоштовно отримуються населенням;

робочі колективи мають право на пільгове придбання акцій підприємства,
що приватизується. Крім того, трудові колективи можуть приватизувати
підприємство шляхом оренди з наступним викупом;

при приватизації підприємств шляхом некомерційних конкурсів однією з
основних вимог часто є забезпечення соціальної захищеності трудового
колективу;

ряд законодавчих актів, що мають відношення до економічних реформ та
приватизації, містять норми соціального спрямування.

2. Внутрішня (колективна) форма власності – значною мірою наслідок
першої ознаки, проте варто її виділити окремо. Внутрішніми власниками є
особи, що працюють на підприємстві й одночасно володіють часткою його
майна. В Україні внутрішня (колективна) форма власності є
найпоширенішою.

Для підприємств з внутрішньою формою власності характерні як позитивні,
так і негативні ознаки. Серед позитивних можна виділити: а) набагато
більша зацікавленість у ефективному функціонуванні підприємства, ніж при
державній формі власності, б) володіння інформацією про специфіку
технологічних процесів на підприємстві, ‘відчуття’ підприємства. До
негативних ознак слід віднести такі: а) розпорошена структура
акціонерного капіталу, що не сприяє формуванню ефективного власника, б)
прибуток підприємства скоріше переводиться у підвищення заробітної
плати, ніж реінвестується, в) низька схильність до реструктуризації, г)
підприємство може отримати підтримку держави (податкові чи митні пільги,
грошову допомогу, замовлення тощо) завдяки старим зв’язкам керівництва
(яке також є власником підприємства) з посадовими особами державних
органів — тобто мати ‘м’яке’ бюджетне обмеження.

У розвинених економіках після багатьох років існування капіталістичного
ладу склалась зовнішня форма власності як більш ефективна: а) вона
сприяє залученню інвестицій, оскільки в більшості випадків зовнішні
власники здатні акумулювати більше капіталу, ніж трудовий колектив, б)
при зовнішній формі власності, на відміну від внутрішньої, існує
набагато менше бар’єрів для змін у колі власників; це підвищує
ліквідність підприємства, а, отже, робить його більш інвестиційно
привабливим.

Скоріш за все, слід очікувати, що в Україні незабаром почнеться
трансформація приватної власності з внутрішньої на зовнішню, адже закони
ринку однакові для всіх країн.

3. Посилена роль держави — по-перше, значна частка підприємств
залишається у державній власності, по-друге, у держави залишається
багато адміністративних важелів для контролю над приватизованими
підприємствами.

Незважаючи на те, що близько 90% українських підприємств вважаються
приватизованими, реально картина виглядає по-іншому. Приватизованим
підприємство вважається у випадку, коли у власності держави залишилося
менше 30% його вартості; якщо зважити на те, що у багатьох підприємствах
залишилась частка держави, то у приватній власності перебуває набагато
менше майна, ніж здається. Якщо ж взяти до уваги ще й те, що левову
частку приватизованих підприємств складають малі й середні підприємства,
виявиться, що на на даний момент у приватній власності перебуває не
більше 60% майна, що підлягає приватизації.

Втім, автори вважають, що після офіційного завершення приватизації в
Україні розпочнеться ‘пасивна приватизація’ – протягом ряду років
держава буде поступово розпродувати свою частку у підприємствах,
приватизувати ті підприємства, що раніше не підлягали приватизації.

Такими є, на думку авторів, основні ознаки приватизаційного процесу в
Україні. Усі проблемні питання, що виникають в процесі української
приватизації, так чи інакше пов’язані з зазначеними її ознаками.

1.2 Приватизація в Україні й країнах Центральної та Східної Європи:
порівняльний аналіз

Сценарій, по якому розвивається приватизація в Україні, об’єктивно не
можна назвати найкращим з усіх можливих, й ситуація, яку зараз маємо, це
засвідчує. Варто визнати, що на якийсь інший варіант приватизації не
слід було сподіватися, адже в Україні, як і в інших постсоціалістичних
країнах, надзвичайно сильні комуністичні та соціалістичні тенденції, що
й зумовило прийняття ‘соціалістичного’ варіанта приватизації. Україна
була ‘приречена’ на такий сценарій приватизації з самого початку, і
навряд чи щось змінило б хід подій.

Питання постає з іншого приводу. Існує приклад багатьох країн
Центральної та Східної Європи, які здійснили приватизацію виходячи
приблизно з тих самих принципів, що й Україна, але набагато успішніше.
Так, у багатьох країнах колишнього соцтабору проводилась ваучерна
приватизація, практично всі країни Східної Європи надавали пільги
трудовим колективам при приватизації державного майна, багато країн ще й
досі мають потужний державний сектор, і тим не менше, практично у всіх
цих країнах спостерігаться економічне зростання. Така ситуація
пояснюється декількома факторами, що викладені нижче.

1. Усі країни Центральної та Східної Європи розпочали приватизацію
задовго до корінних суспільно-політичних змін. На початок 80-х рр. у цих
країнах був сформований досить вагомий приватний сектор; у Польщі він
становив близько 30% економіки, у інших країнах – 15-20%. На початок
90-х рр. більшість країн здійснили основні заходи щодо приватизації
державного майна. Цей фактор, на думку авторів, є основною причиною
швидкої і відносно безболісної трансформації відносин власності в
країнах Центрально-Східної Європи.

Процеси трансформації економічної системи, її реформування — все те, що
дістало назву ‘перехідної економіки’, яку має зараз більшість країн
Центральної та Східної Європи — подібні процеси не бажано здійснювати
одночасно. Перехідний період, власне кажучи, складається з ряду заходів,
які необхідно здійснювати один за одним, в порядку певної черговості.
Якщо ж змінювати та реформувати все одразу, то це призводить не до
стабілізації, а до хаосу та поглиблення кризи, що ми й маємо на сьогодні
в Україні. Автори тут не мають на увазі, що дані процеси мають
відбуватися повільно, або ж мають якусь застиглу структуру черговості.
Трансформація — це динамічний, але не хаотичний процес; він має певні
специфічні риси та особливості для кожної країни.

В оптимальному випадку процес переходу відбувається у три етапи: на
першому етапі відбувається лібералізація цін та приватизація державної
власності, на другому — забезпечення макроекономічної стабільності
(стабілізація цін, обмінного курсу, інфляції тощо). На третьому етапі
створюються економічні інститути та забезпечується їх діяльність,
проводиться економічна політика, що власне і забезпечує процес переходу
до ефективно функціонуючої ринкової економіки та залучення інвестицій,
які, своєю чергою, забезпечують економічне зростання.

2. У країнах Центральної та Східної Європи при приватизації відбулось
первісне накопичення капіталу. Парадоксально, проте останні уряди
комуністичного режиму цих країн здійснили заходи з приватизації
державних об’єктів явно на користь директорського корпусу та взагалі
тих, хто обіймав відповідальні посади в державній економіці.

Так, у Польщі 23 грудня 1988 року уряд Раковського домігся прийняття
закону, що сприяв привласненню державного майна номенклатурою і тому
викликав шквал критики. Суть цього закону полягає в тому, що стало
можливим створювати приватні фірми як партнерів державних підприємств з
метою оздоровлення останніх. Згідно з законом, державне підприємство
мало змогу продавати, здавати в оренду свої активи або поступатися
порядкуванням ними на користь приватних фірм.

Новим фірмам, своєю чергою, дозволялося встановлювати свої ціни (на
відміну від соціалістичного сектора, який був зобов’язаний оперувати
фіксованими цінами). Таким чином, директори мали змогу реалізовувати
державні активи, машини та устаткування за пільговими цінами приватній
компанії — компанії, якою вони, цілком ймовірно, володіли, або в якій
мали контрольний пакет акцій.

Іноземні інвестори зацікавилися такими приватними фірмами не в останню
чергу тому, що хоч держава й надавала основні фонди (приміщення,
устаткування, інструменти, засоби транспорту), вона не фінансувала їх.
Вартість такого матеріального внеску занижувалася, що приводило до
зростання відносної вартості іноземних грошових інвестицій і, таким
чином, до зростання частки прибутку в іноземному капіталі.

В багатьох інших країнах Центральної та Східної Європи, Прибалтики також
існували легальні можливості для директорів та політичної еліти
збагатитися за рахунок держави, що вони й робили.

Не будемо стверджувати, що закони 1988-89 рр. в Польщі та Угорщині були
пов’язані з загальнодержавними, а не кон’юнктурними міркуваннями, але в
будь-якому випадку раціональне економічне вирішення проблем закритого
суспільства було знайдене. Успішність такої трансформації відносно
максимального задоволення суспільних потреб, що в першу чергу виходила з
приватних інтересів, певною мірою може бути доказом дії принципу
‘невидимої руки’ Адама Сміта.

Переміщення державних активів у приватні руки привело до перетворення
великого прошарку колишньої господарської номенклатури на капіталістів.
Таким чином, протягом кількох місяців переходу від старого режиму до
нового багато з них займалися первісним нагромадженням капіталу, а це
відіграє вирішальну роль в суспільстві на порозі ринкової економіки.
Нові власники та суспільство вцілому набагато легше пережили
трансформацію, тому що вже було накопичено капітал, створені стабільні
робочі місця та умови для функціонування підприємств.

Країни посткомунізму, що здійснили приватизацію (Україна, Росія) без
початкового накопичення капіталу, зараз заклопотані вирішенням проблем,
що були залишені на потім під час приватизації: з’явилося багато
підприємств, що не можуть ефективно господарювати, а також не можуть
самостійно відшукати кошти для реструктуризації.

3. В країнах Центральної та Східної Європи в процесі приватизації було
певною мірою здійснено реструктуризацію підприємств. Показовим тут є
приклад Угорщини. В Угорщині в середині 80-х років було прийнято закон,
що легалізував самостійність підприємств. Після цього, у 1988 та 1989
рр. з’явилися ще два закони, що визначали правила приватизації державних
підприємств.

Угорське законодавство зобов’язало компанії перш ніж приватизуватися,
збільшити свій капітал, — здійснити реструктуризацію. Заохочувались
розпродажі майна підприємства для вливання нового капіталу в компанію.
Компанія мала змогу також вибирати собі покупців і встановлювати власні
ціни.

Таким чином, в Угорщині з 1988 до березня 1990 р., коли був прийнятий
закон ‘Про захист національної власності у володінні компаній’,
підприємства мали змогу оптимізувати свою структуру, а директорат –
накопичити капітал, щоправда, у дещо свавільний спосіб. Показово, що
лише 4% національної власності було продано з кінця 1991 року, все інше
було приватизовано раніше.

Реструктуризація підприємств перед їх приватизацією дозволяє, по-перше,
отримати більшу суму від продажу, по-друге, уникнути проблем з
підприємствами, які не в змозі платити податки через те, що працюють на
межі банкрутства.

Під час приватизації сталеливарної та вугільної промисловості у
Великобританії держава здійснила реструктуризацію цих підприємств, так
само вчинила й Франція.

Отже, Україна мала інші, завідомо гірші стартові умови для приватизації.
Цим об’єктивним фактором багато в чому пояснюється сповільненість та
недосконалість української приватизації. Проте, на думку авторів, значно
більшу вагу у ‘провалі’ приватизації мають фактори суб’єктивні, —
неправильні дії чи бездіяльність урядових та законодавчих органів у
процесі здійснення приватизації дежавного майна.

1.3 Проблеми та недоліки приватизаційного процесу в Україні

Аналізуючи приватизацію в Україні на предмет проблем та недоліків, можна
виділити два комплекси питань: а) прорахунки й проблеми, що виникли
раніше й існують досьогодні, б) прорахунки й проблеми, що можуть
виникнути в майбутньому через неправильні дії влади зараз. Відповідно,
одні проблеми треба вирішувати, іншим запобігати.

Це досить складне завдання, оскільки дуже важко в даний момент часу
визначити, який ефект в майбутньому буде мати та чи інша дія владних
структур, і може навіть статися, дії, які зараз трактуються як
помилкові, згодом виявляться єдино правильними. Так, до речі, сталося у
Польщі та Угорщині з приватизаційними законами, про які говорилося вище.

Для того, щоб визначити, чого не було зроблено чи що було зроблено
неправильно в процесі приватизації в Україні, автори пропонують
визначити: а) які цілі переслідує приватизація в Україні, б) що являє
собою приватизація, тобто, що ж саме має відбутися при переході майна з
державної власності у приватну. Аналіз полегшується тим, що, власне
кажучи, одне випливає з іншого: від того, які цілі має приватизація,
залежить те, якою вона має бути. Таким чином, аналіз проблем та
недоліків української приватизації пропонується проводити згідно
наступної схеми (див. рис. 1.3.1)

У першій частині дослідження буде зроблено три перші блоки аналізу:
з’ясування мети приватизації, її завдань, та на основі цього визначення
основних проблем, що виникають в ході приватизації. Друга частина буде
присвячена аналізу можливих шляхів вирішення проблем та виправлення
недоліків приватизаційного процесу в Україні.

У першому наближенні приватизація повинна задовільняти інтереси
суб’єктів приватизації (див. рис. 1.3.2). Лише у випадку, коли користь
від приватизації максимально справедливо розподілена між її учасниками,
приватизаційний процес може бути успішним.

Зі схеми бачимо, що інтереси учасників приватизації багато у чому
спільні; так, усі зацікавлені у тому, щоб приватизовані підприємства
ефективно працювали. Якщо підприємство прибуткове, то а) держава одержує
від нього надходження у вигляді податків, б) саме підприємство має змогу
розвиватися та розширювати виробництво, в) власник має зиск від
придбання підприємства. Користь отримує також ще один, найважливіший
учасник приватизації – суспільство.

Мета приватизації очевидна: приватизація як одна з основних складових
економічної реформи має забезпечити перехід підприємств у приватну
власність та створити передумови для їх ефективного функціонування в
умовах ринку. Саме таку мету мають переслідувати усі ті, хто займається
розробкою та впровадженням програм приватизації, незалежно від
політичної орієнтації. Дискусії можуть виникати лише навколо того, у
який спосіб проводити приватизацію, щоб досягти її мети.

Згідно з метою приватизації повинна бути визначена сукупність заходів,
яких треба вжити щодо підприємств, що приватизуються. Автори вважають,
що сутність приватизації в Україні повинна визначатися сукупністю
наступних заходів (див. рис. 1.3.3).

Якщо держава забезпечить виконання усіх заходів, зазначених у схемі, то
приватизація, на думку авторів, повинна бути успішною. Варто відмітити,
що на даний момент жоден з перерахованих вище аспектів не виконується
повністю. Щоб довести це твердження, розглянемо усі аспекти приватизації
в Україні більш детально.

Трансформація відносин власності для більшості пересічних громадян та
державних чиновників є поняттям, повністю тотожним терміну
‘приватизація’. Тобто, для приватизації підприємства слід виконати ряд
формальностей, пов’язаних зі зміною статусу підприємства з державного на
приватне. До цього моменту приватизація проводилась значною мірою саме у
такий спосіб. Більше того, навіть ця вимога не виконується належним
чином.

Держава залишає собі багато інструментів для тиску на підприємства.
Приватизоване підприємство означає приватне підприємство, й держава може
мати лише обмежений вплив на його діяльність. В Україні ж склалась
ситуація, коли держава часто залишається неформальним співвласником
багатьох приватизованих підприємств. Це стає можливим завдяки
адміністративним важелям у розпорядженні держави, а також надто сильним
контрольним повноваженням, наданим державі.

Надмірна залежність підприємств від держави не робить їх більш
привабливими для інвесторів, — підприємство, що не в змозі самостійно
проводити свою виробничо-фінансову політику, зазвичай не розглядається
як цікавий об’єкт для інвестування. Крім того, інвестор повинен бути
певен у своїх правах власності на підприємство, а в українських умовах
нехтування правами інвесторів з боку держави зовсім нерідкі.

Для виправлення становища, що склалося, необхідно більш чітко
врегулювати відносини власності в Україні, з конкретним визначенням
економічної суті власності. Як це не парадоксально, але доволі просте на
перший погляд поняття власності у нас видається заплутаним та розмитим.
При розробці законодавчої бази для приватизації промислових підприємств
досить часто виникають дуже цікаві ідеї на кшталт: держава передає свою
частку у приватну власність, але має право вирішального голосу на зборах
акціонерів (наприклад, у проекті Закону ‘Про особливості приватизації
підприємств паливно-енергетичного комплексу’). Виникає дивна ситуація:
рішення власника, що має 51% (чи навіть 76%) акцій підприємства, можуть
бути блоковані державою, що не має у власності акцій підприємства.

Автори вважають, що власність повиннна мати суто економічне підгрунття:
або суб’єкт є акціонером підприємства і має відповідні права власності,
або він не є акціонером і не має жодних прав власності.

Багато інших проблем, пов’язаних з трансформацією відносин власності,
буде детально розглянуто у другій частині роботи.

Зміна способу господарювання є надзвичайно важливим заходом, якого
необхідно вжити для ефективної приватизації. Адже приватизація у повному
розумінні цього слова має означати не лише трансформацію відносин
власності, але й перехід до нових способів господарювання; приватизовані
підприємства, що продовжують діяти за схемами, розробленими для планової
економіки, в умовах ринку будуть неефективними. Таким чином, головної
мети приватизації не буде досягнуто.

Дослідження свідчать, що більшість підприємств ще не відійшла від старих
методів ведення господарства. Майже не обновився директорський корпус —
в середньому 7.5 з 9 ключових посад на підприємствах посідають ті ж
люди, що займали їх до приватизації. Дуже мало уваги приділяється
стратегіям збуту продукції. Так, у 1997 р. лише 42% вітчизняних
підприємств мали відділи маркетингу, які налічували в середньому 3 особи
персоналу.

На сучасному етапі недостатньо уваги приділяється якості менеджменту
підприємства, організації навчального процесу з питань приватизації
взагалі, хоча це передбачено ‘Державною програмою приватизації майна
державних підприємств’ від 7.07.1992р. (Розділ 3, п. 3).

У зв’ язку з цим, доцільною є розробка на державному рівні освітньої
програми для керівників підприємств, що знайомила б їх з основами
маркетингу, фінансового менеджменту, організації виробничого процесу
тощо. Таку програму можна сумістити з іншими заходами, що розробляються
урядом щодо підприємств приватного сектору.

Трейнінги з фінансового менеджменту можна проводити в межах курсів з
вивчення системи міжнародного бухгалтерського обліку, які планується
відкрити для бухгалтерів підприємств при введенні міжнародних стандартів
бухобліку в Україні. Практика показує, що часто незнання принципів
управління фінансовими ресурсами стає причиною погіршення фінансового
стану підприємства, як наслідок — зниження інвестиційної привабливості
або навіть банкрутство підприємства. В контексті цього, навчання основам
фінансового менеджменту є перспективним проектом. Для ширшого залучення
вітчизняних та іноземних інвесторів в кожному окремому випадку
приватизації необхідно подавати якісний проект цього заходу
(бізнес-план), що обов’язково передбачав би подальші перспективи
розвитку підприємства, оптимальне використання його потенційних
можливостей тощо. Хоча це передбачено законодавством, але не
використовується на практиці.

Зміна системи фінансування означає: а) зміну у напрямках та
інтенсивності грошових потоків між державою та підприємством:
приватизоване підприємство стикається з проблемою фінансування оборотних
коштів, які раніше фінансувалися за рахунок дешевих державних кредитів
та субсидій, б) зміну політики підприємства щодо своїх фінансових
ресурсів: раніше підприємства у своїй фінансовій політиці керувалися
системою державних норм та лімітів, зараз їм надано право самостійно
формувати свої фінансові ресурси.

Програмою приватизації не передбачено будь-яких компенсацій ліквідації
державної фінансової підтримки підприємств після їх приватизації. Крім
того, значну частину оборотного капіталу було знищено гіперінфляцією
1993-94 рр. Таким чином, приватизовані підприємства стикнулися з гострою
нестачею оборотних коштів. Наслідки зрозумілі — зупинка інвестиційного
процесу, зростання всезагальної заборгованості підприємств, їх зупинка й
банкрутство. Приватизація, яка здійснюється в Україні зараз, прирікає
більшість підприємств на злиденне існування через нестачу фінансових
ресурсів. Таким чином, не досягається основна мета приватизації –
підвищення економічної ефективності господарської діяльності
підприємств.

Через нестачу капіталу неможливо профінансувати приватизовані
підприємства за рахунок внутрішніх ресурсів країни. Вирішення проблеми
фінансування приватизованих підприємств слід здійснювати декількома
шляхами: а) державна підтримка приватизованих підприємств, що має
полягати у стимулюванні розвитку підприємництва фіскальними методами; б)
розвиток фінансових інституцій та фондового ринку, що має створити
необхідні інструменти для інвестування підприємств; в) залучення
іноземних інвестицій.

На думку авторів, блок проблем щодо фінансування підприємств є
найважливішим і найбільш складним у приватизаційному процесі. У другій
частині роботи, де розглядатимуться конкретні пропозиції щодо поліпшення
приватизаційного процесу, цьому блоку буде приділено найбільшу увагу.

Реструктуризація дозволяє значно підвищити економічну ефективність
підприємств, що приватизуються. Заходи щодо оптимізації структури
підприємств вигідні і самим підприємствам (оскільки вони отримують
більші шанси на виживання), і державі (вона може, по-перше, отримати
більшу суму від продажу підприємства, по-друге, уникнути проблем з
підприємствами, які не в змозі платити податки через те, що працюють на
межі банкрутства).

В Україні практично не проводилися заходи щодо реструктуризації
підприємств через а) домінування внутрішньої форми власності (якщо
трудовий колектив володіє підприємством, він не дозволить менеджменту
скорочення штату з метою оптимізації кількості працюючих), б)
відсутність належної уваги з боку держави до цього аспекту приватизації.

Реструктуризація підприємства може включати в себе злиття підприємств,
що доповнюють один одного, відокремлення діяльності, що не пов’язана з
основним виробництвом, концентрація акціонерів різноманітними способами
в залежності від ступеня позитивного впливу на керування підприємством.
Процес реструктуризації може передбачати впровадження нових технологій,
інвестування або навіть зміну профілю підприємства.

При реорганізації підприємств потрібно враховувати їх галузеві та
виробничо-технологічні особливості, характер взаємозв’язків між
підрозділами, відносини власності, що склалися, а часто навіть
взаємовідносини між керівниками підприємства і структурних підрозділів.
У другій частині роботи детально розглянуто основні можливі схеми
реструктуризації підприємств.

Отже, такими є основні недоліки приватизаційного процесу в Україні. Усі
вони більшою чи меншою мірою фігурували у дикусіях про приватизацію в
Україні, автори зробили спробу узагальнити та систематизувати їх. Тепер
необхідно вирішити найголовнішу проблему – зробити конкретні пропозиції
щодо вдосконалення приватизаційного процесу в Україні.

Частина ІІ. Пропозиції щодо поліпшення процесу приватизації в Україні

2.1 Проблеми трансформації відносин власності

Як уже згадувалося у першій частині, в українському законодавстві немає
чіткого визначення поняття власності, різниці між правами й
повноваженнями держави та правами й повноваженнями держави-власника.
Отже, поняття власності має бути розширеним та поглибленим в
українському законодавстві. З цією метою необхідно переглянути закони,
що стосуються власності (Закон ‘Про власність’, ‘Про підприємства’, ‘Про
господарчі товариства’ тощо), а також трансформації власності. Дуже мало
уваги в українському законодавстві приділено захисту прав дрібних
власників та акціонерів; таких в Україні зараз дуже багато, і фактична
їх безправність створює сприятливі умови для зловживань. Для захисту
прав дрібних інвесторів та акціонерів має бути розроблена комплексна
програма, що мусить передбачати:

створення інституціональної структури, що забезпечує та захищає права
вкладників та акціонерів;

розроблення пакета законодавчих актів, що забезпечують права вкладників
та акціонерів;

введення системи гарантій та страхування прав вкладників та акціонерів,
основою якої могла б стати мережа гарантійних і страхових фондів.

Власне, кажучи, розробка подібної нормативної бази вже розпочалась з
виходом Указу Президента ‘Про Фонд захисту громадян-інвесторів на
фондовому ринку’, проте багато питань залишається нерозв’язаними.

Є багато проблем дещо іншого характеру, що виникають у зв’язку з
трансформацією відносин власності при приватизації промислових
підприємств. Розглянемо основні з них.

Несправедливий розподіл власності під час приватизації, що отримав назву
спонтанної приватизації. Найчастіше випадки спонтанної приватизації
мають місце при викупі підприємства його працівниками з використанням
законодавчо наданих пільг. З метою отримання значного (у тому числі й
контрольного) пакету акцій можуть використовуватися такі маніпуляції:

суб’ єктивний розподіл акцій підприємства, що приватизується, між його
працівниками. Для запобігання цьому, необхідно законодавчо закріпити
чіткий принцип розподілу акцій для усіх підприємств, коли ліквідуються
умови сваволі на місцевому рівні;

збільшення статутного капіталу шляхом додаткових емісій акцій, які в
основному розподіляються між директорським корпусом. Найпростіший
превентивний захід у цьому випадку — продаж акцій на відкритому аукціоні
та ліквідація будь-яких пільг робітничим колективам;

різноманітні форми тиску директорату на працівників підприємства з метою
отримання у свою власність частки робітників у майні підприємства. Такі
випадки найважче контролювати, тому якогось єдиного прийнятного рішення
тут немає.

Найкращим виходом з становища, що склалося, є зміщення акцентів в бік
відкритого для всього населення продажу державного майна на конкурсній
основі, в бік відкритих аукціонів та акціонування, та відходу від
практики надання переваг працівникам підприємства під час його
приватизації. Проте, існуючим законодавством передбачено приватизацію
частки підприємств їх трудовими колективами, а сильні позиції
просоціальних партій роблять неможливою зміну відповідних законів.

Можливо, полегшить вирішення проблеми запровадження механізму
приватизації підприємств робітничими колективами за іменні акції (за
бажанням працівників) певного строку дії, наприклад, 3 роки, після чого
вони перетворюються на звичайні. Таким чином, акції робітничого
колективу буде неможливо привласнити протягом перших декількох років,
коли найчастіше трапляються випадки спонтанної приватизації. Але, з
іншого боку, така система стане на перешкоді розвитку фондового ринку
України, що сповільнить процес виходу приватизованих підприємств з
кризового становища.

Ще одним шляхом є законодавче закріплення неможливості перепродажу акцій
трудового колективу всередині підприємства. Така норма буде сприяти
формуванню зовнішньої форми власності і, отже, зняттю більшості проблем,
пов’язаних з домінуванням внутрішньої форми власності.

Можливість значного заниження вартості майна підприємства під час
приватизації. Це створює передумови для використання приватизації у
спекулятивних цілях, що не може бути корисним для підприємства.
Заниження вартості майна полегшується в умовах гіперінфляції, коли ніякі
індексації майна не встигають за зростанням рівня цін. Сучасна фінансова
криза має значно прискорити темпи інфляції, тому питання визначення
вартості майна підприємства в умовах значної інфляції знову набуває
актуальності.

Автори вважають, що сам принцип оцінки вартості підприємства на основі
оцінки його майна є неправильним. Підприємство – це не тільки
устаткування й будівлі, а сукупність усіх факторів: менеджмент,
кваліфікація робітників, продукція, що виробляється підприємством тощо.
Використання наявних методик оцінки підприємства може значно викривити
реальний стан речей. Так, наприклад, вартість майна двох підприємств
може бути однаковою, але перше прибуткове, а друге – безнадійно
збиткове. Поясненням може бути будь-що: кращий директор,
конкурентоздатна продукція і т.п. Очевидно, що будь-хто готовий
заплатити більше за прибуткове підприємство, ніж за збиткове.

Набагато кращим варіантом є принцип оцінки вартості компанії на основі
побудови фінансової моделі підприємства, що враховувала б усю сукупність
факторів, що впливають на його вартість. У розвинених капіталістичних
економіках фінансова модель є одним з основних факторів при визначенні
вартості підприємства.

Суттєвим обмеженням щодо застосування фінансових моделей при
приватизації є те, що побудова моделі вимагає грунтовних знань
бухобліку, фінансів та мікроекономіки, а також значних часових й
грошових витрат. З огляду на це, варто будувати фінансову модель при
оцінці вартості підприємства лише у випадках приватизації привабливих
підприємств, точна вартість неперспективного підприємства не є дуже
принциповою.

Оскільки, ймовірно, існуючі методики оцінки вартості підприємств
все-таки матимуть використання у процесі приватизації, автори у Додатку
1 наводять найістотніші недоліки таких методик з пропозиціями щодо їх
поліпшення.

2.2 Проблеми трансформації системи фінансування приватизованих
підприємств

Основоположний принцип української системи приватизації передбачає
безкоштовний розподіл державної власності між населенням. Звичайно, це
можна виправдати міркуваннями правового та морального змісту, але, з
огляду на практичні наслідки, принцип безкоштовної приватизації є
основним джерелом проблем для приватизованих підприємств.

Автори пропонують такі заходи для вирішення цього типу проблем.

І. Державна підтримка приватизованих підприємств. Значний дефіцит
бюджету і ряд першочергових витрат (ліквідація заборгованості по
зарплаті бюджетним установам, виплата пенсій, обслуговування зовнішнього
боргу тощо) не дозволяють уряду спрямовувати значну кількість коштів на
ці цілі. В зв’ язку з цим, найдоцільніше на державу накласти регулятивну
функцію, що полягатиме у стимулюванні розвитку підприємництва
фіскальними методами.

Ефективним інструментом є податкова політика держави. В українській
економіці набули поширення ідеї значного зниження податку на прибуток
підприємств, запровадження ‘податкових канікул’ тощо. Вважається, що
полегшення податкового тягаря таким чином створить сприятливі передумови
для розвитку підприємств, виходу економіки з ‘тіні’; таким чином, за
рахунок підвищення прибутковості підприємств та розширення бази
оподаткування надходження до бюджету зростуть. Проте, роблячи такі
викладки, слід врахувати фактор часу: звільнення підприємств від значної
частини податків дасть позитивні наслідки тільки через декілька років, в
той час, як надходження до бюджету знизяться зразу ж. Як в такому
випадку фінансувати бюджет протягом цього періоду ?

На думку авторів, податкові пільги як інструмент стимулювання розвитку
підприємництва повинні застосовуватися наступним чином:

реструктуризація заборгованості окремих підприємств по сплаті податків.
Багато підприємств зараз заборгували значну кількість коштів по сплаті
до обов’ язкових державних фондів; з одного боку, держава не може
отримати ці кошти через відсутність їх у підприємств, з іншого — кризове
становище підприємств поглиблюється через великі суми заборгованостей,
вони не мають ніякої змоги розгорнути виробництво. В цьому випадку
найкращим виходом є надати відстрочку по сплаті заборгованості. Це
дозволить підприємству вільно розпоряджатися своїми коштами, інвестувати
їх у виробничий процес, і згодом розрахуватися з державою;

розробка гнучкої системи розрахунків підприємств з державою. Наприклад,
нарахований податок на прибуток підприємство може не сплачувати зразу, а
через деякий строк з відсотками, беручи таким чином позику у держави; це
полегшить вирішення проблеми з оборотними коштами. Простий приклад:
розглянемо підприємство, що сплачує 10 тис. грн. прибуткового податку
щомісяця та підприємство, що сплачує 20 тис. грн. податку шість разів на
рік (тобто ту ж саму суму). Очевидно, що у виробничому процесі другого
підприємства протягом року було задіяно на 10*6 = 60 тис. грн. коштів
більше, ніж на першому; середньомісячна кількість оборотних коштів
другого підприємства є на 5 тис. грн. більшою, ніж першого.

зменшення ставки податку на додану вартість по внутрішньогалузевих
операціях підприємств. Це дозволить, по-перше, збільшити кількість
оборотних коштів всередині окремих галузей народного господарства, що є
необхідною умовою для їх розвитку. Зменшення надходжень до бюджету від
ПДВ повинно компенсуватися збільшенням надходжень від прибуткового
податку.

ІІ. Перехід до грошових форм приватизації. Досвід попередніх років
приватизації наочно показав неефективність безгрошових форм
приватизації: користі не отримує ні саме підприємство, ані держава.
Останнім часом більшого поширення набули різноманітні способи передачі
державної власності у приватну за гроші. На думку авторів, саме такі
способи приватизації мають застосовуватися і надалі. Це дозволить,
по-перше, наповнити державний бюджет, по-друге, підняти гроші для
фінансування приватизованих підприємств. Нижче перераховано можливі
способи грошової приватизації та умови застосування кожного з них.

Некомерційні конкурси знайшли досить широке застосування в Україні. Суть
некомерційного конкурсу приблизно така: частка державного майна, на яку
встановлено фіксовану ціну, продається тому покупцю, що запропонує
найкращі умови управління підприємством: інвестиційні зобов’язання,
сплата боргів підприємства, зобов’язання щодо соціального захисту
працівників тощо. Загалом на некомерціних конкурсах продаються доволі
великі пакети акцій – 26%, 51%. Покупцями, як правило, є стратегічні
інвестори – компанії того ж профілю, що й підприємство, яке
приватизується.

Стратегічний інвестор, вкладаючи гроші у підприємство, прагне отримати
прибуток не за рахунок спекулятивних операцій з майном, а за рахунок
ефективної діяльності купленої компанії. З огляду на це, перевагами
некомерційних конкурсів є а) можливість значних інвестицій у
підприємство; б) можливість підвищення якості менеджменту компанії; в)
можливість оптимізації структури підприємства.

Разом з тим, цей вид приватизації має значні недоліки: а) на проведення
некомерціного конкурсу витрачається досить багато часу: від декількох
місяців до року й навіть більше; б) приватизаційні умови, запропоновані
інвесторами, часто дуже різні за своєю суттю, тому їх важко співставити
й порівняти; в) сам процес некомерційного конкурсу часто проводиться за
зачиненими дверима, тому у інвесторів можуть виникнути підозри (і часто
небезпідставні) щодо справедливості рішення державних органів продажу
об’єкта одному з учасників конкурсу. Таким чином, інвестори часто не
хочуть брати участь у некомерційних конкурсах, так як мають сумніви щодо
справедливості його результату.

Некомерційний конкурс вигідно проводити у випадку, коли підприємство, що
приватизується, є перспективним, але в більшою мірою у довгостроковому
періоді. Таким чином, портфельні інвестори на даний момент за нього
багато не дадуть, а стратегічні готові купити підприємство за порівняно
невелику ціну, щоб вкласти в нього певний капітал і почати отримувати
прибуток через декілька років.

Комерційний конкурс як спосіб приватизації є найбільш вигідним для
підприємства, що приватизується.

Комерційні конкурси – пакет акцій, що належить державі, продається тому
учаснику конкурсу, що запропонував найвищу ціну за нього. Покупцями
можуть бути як стратегічні інвестори, які хочуть отримати контроль над
підприємством, що їх цікавить, так і портфельні інвестори, які
сподіваються отримати прибуток за рахунок зростання вартості придбаних
акцій.

Перевагами комерційних конкурсів є а) можливість більш об’єктивно
визначити переможця, оскільки тут критерії більш зрозумілі, ніж при
некомерційних конкурсах; б) на проведення конкурсу відводиться порівняно
небагато часу; в) в бюджет надходить значно більше коштів, ніж у випадку
некомерційних конкурсів.

Недоліком комерційних конкурсів є те, що знижується можливість прямих
інвестицій у підприємство.

Найкращий момент для проведення комерційного конкурсу – коли
підприємство зарекомендувало себе на ринку, має непогану ліквідність.
Тоді його акції будуть мати попит і держава отримає максимум коштів за
свій пакет акцій. В багатьох випадках комерційні конкурси проводити
вигідніше, ніж, наприклад, приватизувати підприємство шляхом продажу
через систему ПФТС, оскільки цілий пакет акцій часто коштує дорожче, ніж
цей самий пакет, проданий частинами.

Публічний продаж акцій – продаж державного пакету акцій пропонується
широкому колу інвесторів через фондову біржу та ПФТС. В цьому випадку
можливість купити акції підприємства мають практично усі бажаючі.

Безперечною перевагою публічного продажу акцій є те, що а) він
відбувається дуже швидко та швидко надходять кошти від продажу акцій; б)
це найбільш відкритий спосіб приватизації – за всім, що відбувається,
можна прослідкувати.

Недоліками публічного продажу вважаються а) розмита структура
акціонерного капіталу, що складається внаслідок такого способу
приватизації — для розвинених капіталістичних країн це не є великою
проблемою, а для України це може означати затримку економічних реформ;
б) внаслідок публічного продажу держава, як правило, отримує менше
коштів, ніж від комерційних аукціонів. Проте, якщо підприємство є дуже
привабливим для інвесторів, часто публічниий продаж може дати кращі
результати. Суть у тому, що велика кількість дрібних та середніх
інвесторів здатна за короткий час згенерувати значно більше коштів, ніж
декілька великих; крім того, стратегічні інвестори, купуючи
підприємство, часто передбачають інвестувати у нього певні кошти, тому
вони не схильні надто багато платити за пакет акцій, що продається.

Продаж підприємств з аукціонів широко застосовувався при приватизації
малих підприємств, але, оскільки мала приватизація практично
завершилася, немає потреби детально розглядати цей спосіб приватизації.

На практиці в залежності від цілей використовують багато різновидів
зазначених способів грошової приватизації. Так, останнім часом набула
популярності ідея приватизації державного майна за Американські
Депозитарні Розписки (АДР) – інструмент, що дає змогу акціям
підприємства котируватися не тільки у країні її ‘приписки’, а й на
фондових біржах багатьох країн світу.

АДР є привабливим об’єктом для інвестицій: а) інвестори, яким
законодавчо заборонено працювати на закордонних ринках (наприклад,
взаємні та пенсійні фонди у США), мають можливість придбати акції
підприємств-нерезидентів; б) АДР спрощують та пришвидшують формальності,
пов’язані зі зміною прав власності при купівлі цінного паперу.

Для підприємств випуск АДР також має свої вигоди: а) щоб здійснити
програму випуску АДР, необхідно виконати певні умови щодо підтвердження
фінансової стабільності підприємства (вони різні в залежності від того,
АДР якого рівня випускаються); таким чином, факт існування АДР на акції
компанії свідчить про її сильні позиції; б) випуск АДР першого та
другого рівнів, що здійснюється на акції, які обертаються на вторинному
ринку, підвищує ліквідність компанії, що у довгостроковій перспективі
сприяє залученню інвестицій у підприємство; в) випуск АДР третього рівня
здійснюється на емісію акцій, це безпосередні інвестиції у підприємство.

На даний момент в Україні програми АДР проводяться для декількох
підприємств, проте, великого успіху вони не досягли. Це пояснюється
нестабільною економічною ситуацією в Україні, що не дозволяє інвесторам
бути впевненими у їх вкладах в українські підприємства. Портфельний
інвестор не має значного контролю над підприємством, у яке інвестує,
тому він не вкладе гроші навіть у дуже привабливе підприємство, якщо не
буде впевнений у тому, що умови для його існування будуть залишатися
сприятливими.

ІІІ. Створення умов для приватного фінансування приватизованих
підприємств. Тут також основна роль відводиться державі, оскільки саме
вона повинна забезпечити відповідну нормативну базу щодо наступних
питань:

створення сприятливого клімату для інвестування. Задля цього треба
розробити пакет законодавчих актів, що б регулювали інвестиційні
відносини в Україні, визначали статус вітчизняного інвестора,
закордонного інвестора тощо;

розвиток вторинного ринку цінних паперів. У капіталістичних економіках
саме ринок цінних паперів є сферою, де оцінюється інвестиційна
привабливість підприємств, а також здійснюються основні інвестиції.
Нерозвиненість українського фондового ринку є значною перепоною для
інвестиційного процесу, оскільки інвестор не може визначити, наскільки
перспективним є те чи інше підприємство. Для розвитку українського ринку
цінних паперів необхідно зняти більшість обмежень, що накладаються на
розповсюдження акцій приватизованих підприємств.

2.3 Проблеми реструктуризації підприємств

Як неодноразово зазначалося, неефективність сучасних підприємств багато
в чому зумовлена їх незадовільною структурою. Адже не може українське
підприємство в сьогоднішніх умовах нестачі коштів, неефективності
менеджменту та виробництва фінансувати чисельні заклади соціального
призначення, утримувати зайвий персонал тощо. Крім того, в умовах
ринкової економіки підприємство повинно гнучко управляти своєю
структурою в залежності від конкурентного середовища, податкової
політики держави, зміни смаків споживачів тощо.

Реструктуризацію кожного підприємства необхідно здійснювати виходячи з
особливостей його виробничої діяльності та ринкового середовища.
Реструктуризація може здійснюватися як цілеспрямовано (багато
неприбуткових організацій, як-то USAID, TACIS на конкурсних засадах
надають кошти на проведення програм реструктуризації окремих підприємств
чи групи підприємств), так і поступово, в процесі виробничої діяльності
підприємства. Хоча схема реорганізації кожного підприємства носить
індивідуальний характер, тим не менше в процесі реорганізації можна
виділити кілька загальних схем. У Додатку 2 наведено типові схеми
пристосування підприємств до ринкових умов.

Висновки

Ситуація, що склалася в Україні, є дуже несприятливою для
приватизаційних процесів: нестабільна законодавча база та
непрогнозованість макроекономічних показників відлякують
інвесторів-нерезидентів, а внутрішніх грошових ресурсів в Україні немає.

Програми приватизації хронічно не виконуються, в зв’язку з чим значно
скоротилися надходження до бюджету від приватизації. Приватизувати
підприємства безкоштовно немає сенсу, у чому всі переконалися протягом
декількох попередніх років.

Разом з тим, приватизацію підприємств треба здійснювати, оскільки це
основна складова економічних реформ в Україні.

Автори вважають, що найоптимальніше приватизацію промислових підприємств
провести за схемою, що включає два етапи.

1. Приватизація досить великої частки державних підприємств (від 20 до
50%) на некомерційних конкурсах. Цей етап має тривати від одного до
трьох років. Стратегічні інвестори, яким передано контроль над
підприємствами, протягом цього періоду здійснюють їх реструктуризацію та
інвестують кошти, необхідні для підвищення ефективності виробництва.
Звичайно, держава має надати деякі гарантії та пільги стратегічним
інвесторам щодо пріоритетного придбання решти державних акцій
підприємства у майбутньому, інакше інвестори не будуть зацікавлені у
тому, щоб піднімати підприємство. Саме підприємство протягом першого
етапу стає більш прибутковим, і таким чином, підвищує свою вартість.

2. Продаж залишку державної частки на комерційних конкурсах та на
фондових біржах. Підприємства, що за декілька років першого етапу значно
покращили свої виробничі показники, представляють набагато більший
інтерес для портфельних інвесторів, тому продаються по набагато вищим
цінам, ніж можуть продатися зараз. До того ж, передбачається, що через
декілька років макроекномічна ситуація в Україні стабілізується, і на
український фондовий ринок прийде більше інвесторів, ніж зараз.

Таким чином, від такої схеми приватизації повинні виграти усі:
підприємства отримують необхідні інвестиції та реструктуризуються,
держава отримує повну ціну за свої паї (щоправда, трохи згодом),
інвестори мають змогу вигідно придбати перспективні підприємства.

При приватизації підприємств-монополістів (наприклад, Укртелекому)
доцільно використовувати лізингові та франчайзингові схеми, що дозволяє
державі передати підприємство у приватну власність і одночасно зберігати
над ним контроль.

Додатки

Додаток 1

Законодавче регулювання приватизаційного процесу в Україні

Приватизація в Україні регулюється наступними основними правовими
актами:

Законом України ‘Про приватизацію державного майна’ від 19.02.1997р. (№
89/97 — ВР).

Законом України ‘Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)’ від 06.03.1992р. (№2171-ХІІ).

Законом України ‘Про приватизаційні папери’ від 06.03. 1992р.
(№2173-ХІІ).

Державною програмою приватизації майна державних підприємств, Положенням
про Фонд державного майна.

Загалом українським законодавством детально регламентовано механізм
реалізації законів про приватизацію. На сьогодні існує більше 300
урядових та відомчіх актів, інструктивних матеріалів, що регулюють
процес приватизації державного майна в Україні.

З огляду на велику кількість нормативно-правових актів, що регулюють
приватизаційні процеси, доцільним є створення ‘Приватизаційного кодексу
України’, який би містив всі ці акти в систематизованому вигляді.

Зауваження до Закону України ‘Про внесення змін до Закону України ‘Про
приватизацію майна державних підприємств’

Вилучити абзац 5 п. 2 ст. 2, згідно якого надаються пільги для придбання
державного майна членам трудових колективів підприємств, що
приватизуються.

2. Доповнити п. 1 ст. 5 абзацем такого змісту: ‘Незалежно від відомчої
підпорядкованості, об’єкти приватизації, що не ввійшли до переліку
об’єктів Фонду державного майна України, переходять у повне відання
регіональних фондів комунальної власності і державного майна.’

3. Доповнити ст. 10 пунктом 4 наступного змісту: ‘Місцеві органи влади,
комісії з приватизації об’єкта, конкурсні комісії, що визначені згідно
Закону України ‘Про приватизацію невеликих держаних підприємств (малу
приватизацію)’ прямо й безпосередньо підзвітні та відповідальні перед
Фондом державного майна України, його регіональними відділеннями та
підконтрольні Спеціальній контрольній комісії Верховної Ради України з
питань приватизації, контрольній комісій з питань приватизації в
питаннях, що стосуються приватизації державної власності.’

4. Доповнити п. 5 ст. 17 реченням такого змісту: ‘Забороняється продаж
більше 30% акцій новоутвореного акціонерного товариства будь-якій
юридичній особі.’

5. Доповнити п. 1 ст. 23 реченням такого змісту: ‘Кошти, отримані від
приватизації конкретного підприємства та кошти, отримані відповідно
інвестиційним програмам інвесторів на розвиток конкретного
приватизованого підприємства мають бути спрямовані виключно на дане
підприємство, і не підлягати вкладенню в інше підприємство або ж
перерозподілу на державному рівні.’

6. Видалити п. 2 та п. 4 ст. 25.

7. Ст. 27 п. 1 закону передбачає оформлення угоди про приватизацію лише
цілісного майнового комплексу, тоді як ст. 5 передбачає і інші об’єкти
приватизації. Отже, ст. 27 закону необхідно доповнити порядком
оформлення угоди про приватизацію інших об’єктів, а не лише цілісного
майнового комплексу. Аналогічні зауваження можна зробити щодо ст. 28.

8. Необхідно вказати, як поширюється відповідальність, встановлена ст.29
закону на випадки порушення закону ‘Про приватизацію невеликих державних
підприємств (малу приватизацію).’

9. В законі не згадується можливість та необхідність індивідуального
підходу до приватизації особливо великих, стратегічно важливих
підприємств — підприємств групи ‘Г’. В законі чітко мусить бути
визначений регламент індивідуального підходу до приватизації таких
підприємств. Доцільним є створення комісії, до повноважень якої входив
би розгляд та прийняття рішень по індивідуальним планам приватизації
підприємств-гігантів.

Додаткові зауваження:

1. В Законі України ‘Про цінні папери’ передбачити можливість заборони
нових емісій цінних паперів протягом 2 років підприємствам, що були
приватизовані. Збільшення ж уставного фонду підприємства, в разі
необхідності, може відбуватися за рахунок збільшення номінальної
вартості вже емітованих акцій.

2. В ст. 20 Закону України ‘Про цінні папери та фондову біржу’ внести
зміни і доповнення, згідно яких для оцінки майна підприємств, що
приватизуються, проводиться декілька розрахунків за різними методиками
(аналогів продажів, затрат, грошових потоків (прибутковості) тощо);
окремим нормативним актом доцільно було б передбачити різні методики, що
використовуються при оцінці майна підприємств різних галузей,
обов’язково з урахуванням амортизаційних відрахувань; передбачити
випадки залучення іноземних незалежних фірм для оцінки майна
підприємств, що приватизуються.

3. Положення ‘Про контрольну комісію з питань приватизації’ повинно
визначати наступні моменти:

а) передбачити можливість залучення до роботи Контрольної комісії
експертів та фахівців з питань приватизації;

б) регіональну структуру та статус териториальних відділень Контрольної
комісії в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі,
джерела фінансування, термін сроку повноважень членів Комісії, механізм
здійснення правового контролю тощо;

г) надання широких прав та повноважень Контрольній комісії: права
вимагати від посадових осіб підприємства додаткової інформації (про
загальну кількість акцій, їх номінальну та ринкову вартості, їх
власників тощо), пояснень, скасовувати приватизаційні угоди у випадку їх
неправомірності, накладати стягнення тощо. Контрольна комісія повинна
мати право контролювати не лише остаточний результат діяльності
конкурсної та приватизаційної комісій, але й сам процес прийняття рішень
— члени Контрольної комісії повинні мати право бути присутніми на
засіданнях конкурсної та приватизаційної комісій тощо.

д) встановити, що діяльність Контрольної комісії та її структурних
підрозділів здійснюється не тільки в процесі безпосередньої приватизації
підприємства, а на постійній основі; однією з найголовніших функцій
Контрольної комісії є здійснення постійного контролю за станом справ в
реформованих (приватизованих) підприємствах з метою запобігання
подальшого переходу права власності на приватизоване майно від колектива
підприємства до його директорського корпусу, іноземних громадян (якщо це
є порушенням приватизаційного законодавства), інших порушень
приватизаційно-майнового законодавства;

4. Згідно законодавства, акції, куплені пакетом або частинами за
приватизаційні папери, не можна перепродувати чи передавати протягом
двох років. Але це обмеження може істотно загальмувати перебудову нових
структур управління приватизованих підприємств. Через це пропонується
скасувати відповідне обмеження.

5. Недоліком приватизаційного законодавства є умова, згідно якої
приватизація орендного підприємства, навіть такого, що включене до
Державної програми приватизації, може бути здійснена тільки за згодою
трудового колективу цього підприємства (Декрет КМУ ‘Про приватизацію
цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних
підрозділів, що здані в оренду’ від 20.05.1993р.). Це уповільнює перехід
об’єктів приватизації у власність зацікавлених осіб.

Зауваження до методик оцінки вартості майна підприємства при його
приватизації

найбільші можливості для зловживань випливають з принципу оцінки майна
підприємства за відновною вартістю (тобто залишкова вартість плюс
індексації). Підприємство, вартість якого обчислена за такою методикою,
дуже часто коштує в декілька (а деколи навіть у декілька десятків) разів
менше своєї ринкової вартості. Це пов’язано з двома факторами.

По-перше, така оцінка вартості не враховує багатьох нематеріальних
активів підприємства (гудвілу): місця розташування, клієнтури,
напрацьованих звязків з партнерами, іміджу тощо. Наявність таких
нематеріальних активів не передбачена діючою в Україні системою
бухгалтерського обліку, тому перш за все треба прискорити реформування
цієї системи.

Друга причина полягає у підході до поняття амортизації. У розвинених
капіталістичних економіках амортизація — це перш за все спосіб списання
вартості придбаного майна на собівартість продукції, вона не має впливу
на реальну його ціну. В Україні вважається, що амортизація є зниженням
вартості майна внаслідок його зносу.

Таким чином, вітчизняні підприємства по балансу кожного року ‘дешевіють’
в однакових пропорціях, хоча їх ринкова ціна може залишатися незмінною
чи навіть збільшуватися. _ Значна частина працюючого обладнання
підприємств вважається списаною, тобто балансова його вартість дорівнює
нулю; в той же час, це обладнання є складовою виробництва;

в акті оцінки вартості цілісного майнового комплексу з вартості цього
комплексу вилучається вся сума по рахунку №58 ‘Довгострокові фінансові
вкладення’, тому часто цей рахунок використовують для заниження вартості
майна, відносячи сюди пайовий внесок державного підприємства у товарній
біржі або вартість брокерського місця, що є неправомірним. У зв(язку з
цим, перед оформленням акту оцінки вартості цілісного майнового
комплексу підприємства, необхідно провести перевірку фактичної наявності
довгострокових фінансових вкладень;

випадки заниження вартості майна найчастіше трапляються при приватизації
великих підприємств. Крім того, для таких підприємств досить важко
знайти інвесторів; інвестиції в підприємство передбачають певний
контроль над його діяльністю, і у випадку великого підприємства
граничний розмір інвестицій також має бути достатньо великим. З огляду
на це, під час приватизації доцільно поділити великі підприємства на
декілька частин із замкнутим виробничим циклом.

Додаток 2

Типові схеми реорганізації підприємств

1. Укладання орендних угод із структурними підрозділами.

При реалізації даного варіанту все майно підприємства залишається в його
власності. Одночасно на базі структурних підрозділів або за рахунок
залучення приватного капіталу, ресурсів інших організацій створюються
незалежні фірми, які отримують право на використання майна підприємства
на основі орендної угоди. Ця схема раціональна при умові стосовно:

всіх структурних підрозділів підприємства. Підприємство фактично стає
асоціацією юридично-самостійних організацій і починає виконувати лише
функції власника майна та орендодавця;

структурних підрозділів, які реально можуть працювати в умовах ринку;

незалежних новостворених фірм, які беруть в оренду майно підприємства
для випуску високотехнологічної продукції.

Реформування підприємства на основі переведення структурних підрозділів
на оренду має деякі суттєві переваги. Даний варіант достатньо простий і
його можна реалізувати поступово, по мірі готовності підрозділів і груп
до самостійної роботи. Не змінюються відносини власності щодо майна, яке
належить державному підприємству, або коли структурна реформа
здійснюється після процесу акціонування, так як необхідні рішення щодо
реорганізації можна приймати без скликання зборів акціонерів.

Розглянутий варіант дає можливість: по-перше, в повній мірі координувати
діяльність організацій, що орендують майно підприємства, через
періодичні коригування договорів оренди (звичайно, така можливість
залишається при умові грамотного складення угод і при укладенні їх на
короткий строк); по-друге, запобігати виходу заново створених фірм із
складу виробничої системи підприємства за рахунок збереження прав
власності в руках підприємства.

Відчутно розширюється самостійність структурних підрозділів, що
перетворюються на самостійні фірми; це дозволяє їм легше адаптуватися до
умов і вимог ринку. Різко збільшується зацікавленість кожного
підрозділу, що орендує майно, в підвищенні ефективності своєї
діяльності. З’являється можливість для підприємства отримати додатковий
дохід за рахунок здачі майна, котре з різних причин ним самим ефективно
не використовується, в оренду.

Але цьому варіанту притаманні і деякі вади. Практично відсутня система
гнучкого оперативного регулювання діяльності фірм-орендаторів майна
підприємства. Крім того, виділені із складу підприємства самостійних
утворень, котрі мають свої економічні інтереси, може серйозно ускладнити
взаємовідносини між підприємством та орендними фірмами, порушити
усталені виробничо-технологічні зв’язки. Ідеальним варіантом може стати
ситуація, коли фірма-орендатор організовується на основі підрозділу, що
може самостійно випускати кінцеву продукцію і має мінімальну кількість
виробничих зв’язків з іншими підрозділами підприємства.

В цілому вказаний варіант структурної реорганізації є раціональним або
для не дуже великих підприємств (при умові, що в їх складі є підрозділи,
здатні до самостійної роботи), або у випадку, коли при проведенні
структурної реорганізації підприємство залишається власником свого
майна. Цей варіант також має право на існування в якості підготовчого
етапу до перетворення підприємства у холдингову компанію.

2. Створення дочірніх фірм.

Використання такого сценарію передбачає формування на базі окремих
структурних підрозділів, як правило не зайнятих безпосередньо у випуску
основної продукції, самостійних фірм. Дочірні фірми можуть створюватись
або у формі акціонерних товариств, або у формі товариств з обмеженою
відповідальністю. Контрольний пакет акцій або відповідна частка у
статутному фонді повинна належати основному підприємству.

Даний варіант дозволить зберегти цілісність усталеної виробничої системи
підприємства за рахунок можливості регулювання діяльності дочірніх фірм
через управління пакетами їх акцій, власником яких є основне
підприємство. Підвищується оперативно-господарча самостійність
підрозділів, що допомагає швидкій адаптації до умов ринку, освоєнню
виробництва нових видів продукції, що користуються попитом,
диверсифікації виробництва.

Застосування цього варіанту надасть можливість зняти з основного
підприємства тягар фінансування підрозділів, що не є життєво необхідними
для розвитку профільного виробництва. Так у склад дочірніх фірм можна
включити підрозділи, що випускають продукцію по державному замовленню і
на підтримку яких можна отримати кошти із державного бюджету, або
підрозділи, що обслуговують об’єкти соціальної сфери.

Для формування статутних капіталів дочірніх фірм існує можливість
залучення коштів зовнішніх інвесторів, що може сприяти розвиткові
підприємства в цілому. Такий метод інвестування не загрожує зміною
структури його власності на основне виробництво, а зовнішні інвестори, в
свою чергу, отримують чітке уявлення про використання інвестованих
капіталів. Крім того зовнішній інвестор досить сильно зацікавлений у
вкладанні капіталу в перспективні дочірні компанії, котрі не обтяжені
необхідністю утримання об’єктів соціальної та виробничої інфраструктури.

Складнощі полягають в тому, що на практиці взаємовідносини дочірніх фірм
і великих підприємств часто складаються не на користь останніх і
перетворюються на політику перекачування майна, фінансових та інших
ресурсів в дочірні підприємства. Для попередження подібної ситуації
важливим є детальне опрацювання системи взаємозв’язків головної компанії
з дочірніми фірмами.

Взагалі даний варіант проведення структурної перебудови є досить
привабливим для досить великих і середніх підприємств тому випадку, якщо
із складу компанії можна виділити структурні підрозділи, що не дуже
пов’язані з основним виробництвом у технологічному сенсі.

3. Перетворення великих підприємств у холдингові компанії.

Цей варіант передбачає формування на базі підприємства самостійних
акціонерних товариств. Одночасно для координації їх діяльності
створюється ще одна організація, яка починає виконувати функції головної
компанії (холдингу) як власника пакетів акцій акціонерних товариств.
Перетворення підприємства у холдингову компанію надає можливість
забезпечити достатньо високий рівень самостійності окремих виробництв,
особливо при розв’язанні оперативних завдань, та збереження цілісності
виробничої системи.

Вказаний варіант має ряд переваг:

Збільшується рівень самостійності структурних підрозділів, підвищується
їх зацікавленість в результатах своєї роботи і, таким чином, створюються
сприятливі умови для адаптації до вимог ринку.

Зберігається цілісність виробничої системи підприємства, тобто існує
можливість регулювання діяльності окремих юридичних осіб, що входять до
складу компанії, і, при необхідності, об’єднання зусиль усіх підрозділів
для розв’язання спільних проблем компанії.

Збільшується можливість залучення коштів сторонніх інвесторів.

Концентрації діяльності головної компанії на розв’язанні виключно
стратегічних завдань порівняно легко досягти тільки при використанні
саме цього варіанту реорганізації. Наявність підрозділу, що займається
стратегічним плануванням і визначенням фінансової політики, необхідна
для будь-якого великого підприємства, перш за все для розробки і
виробництва наукоємкої продукції.

При утворенні холдингової компанії достатньо врахувати
виробничо-технологічні особливості окремих підприємств, сформованих на
базі структурних підрозділів. Наприклад, при використанні даної схеми
реорганізації для підприємств ВПК із їх складу можна виділити структурні
підрозділи, що випускають цивільну продукцію і не беруть участі у
виробництві продукції спеціального призначення. Це дає можливість
забезпечити даним підприємствам більш пільговий режим залучення
приватних, у тому числі і закордонних, інвестицій. З іншого боку,
створення самостійних підприємств на базі технологічних ланцюгів, що
випускають спеціальну продукцію, дозволить залучати бюджетні дотації за
рахунок отримання держзамовлень.

На жаль, створення холдингових компаній ускладнено через складність
формування і налагодження системи взаємозв’язків між новими юридичними
особами. В цілому варіант перетворення в холдингову компанію можна
застосовувати для великих підприємств, чиї структурні підрозділи
розміщені на окремих виробничих майданчиках і з їх складу можна
безболісно виділити декілька практично незалежних виробництв.

Похожие записи