Реферат на тему:

Право власності

Господарський механізм сучасних західних країн не може функціонувати
без активної участі держави в організації і здійсненні товарно-грошових
відносин. Держава впливає на відносини власності за допомогою системи
планування економіки, бюджетного фінансування окремих її галузей,
нарешті, за допомогою правового регулювання майнових відносин.

Сукупний вплив перерахованих факторів на право власності спричиняє в
цьому центральному інституті цивільного права глибокі зміни. Поняття і
конструкції, розроблені і закріплені в законодавстві XVIII-XIX ст.,
дедалі активніше переглядаються. У класичній західній юриспруденції
право власності розглядалося як найбільш повне панування особи над
річчю. Таке розуміння власності було запозичено з римського приватного
права і закріплено в законодавстві. Проголошення абсолютного характеру
приватної власності значною мірою диктувалося ворожим ставленням
буржуазії до феодальної концепції розщепленої власності. У тогочасному
цивільному кодексі

Франції власність визначалась як право користуватися і розпоряджатися
речами абсолютним чином. Німецьке цивільне уложення відстоює таке саме
розуміння власності.

Трактування власності як абсолютного права мало в науковій літературі й
інший аспект. Деякі західні автори стверджували, що власність — це
абсолютне панування особи над річчю, тобто ставлення особи до речі.
Наприклад, французькі правознавці наголошували, що майнові права — це
права, які створюють безпосередній і прямий зв’язок між річчю й особою.
Однак більшість юристів вважали і вважають, що власність — це відносини
між людьми, де праву власника речі протистоїть обов’язок всіх і кожного
утримуватися від впливу на річ. І дотепер у західній юридичній
літературі трапляються праці, в яких обстоюється думка про абсолютний
характер права власності. Наприклад, німецький юрист Т. Хасс стверджує,
що тільки те право, що надає необмежене панування над річчю, включаючи
безстрокові правомочності щодо володіння, користування, розпорядження і
управління річчю, — є власністю. Всі інші права на річ власністю бути не
можуть.

Однак уже право XIX століття знало різні обмеження права власника. Вони
були передбачені в самих визначеннях власності, що містилися в цивільних
кодификаціях.

Особливо багато таких обмежень було встановлено стосовно права власності
на землю. Відповідно до первісної форми цього інституту, власник
земельної ділянки є також власником відповідних надр, а однаково й
повітряного простору. Разом з тим ці права обмежуються або в інтересах
сусідніх ділянок, або в суспільних інтересах. За законодавством Франції,
власник земельної ділянки не може заборонити впливу на ділянку на якійсь
глибині або висоті, коли це не відповідає його інтересам. Крім того,
власник зобов’язаний терпіти небажані впливи на його ділянку газу, пари,
диму, кіптяви, тепла, шуму, струсу тощо, якщо вони не перевищують
звичайних з урахуванням місцевих умов меж. Ще більші обмеження земельної
власності встановлювалися швейцарським цивільним уложенням. Згідно з
ним, кожен власник нерухомості зобов’язаний дозволяти прокладати
водогони, труби для зрошення, газові тощо, так само як електричні,
повітряні чи підземні комунікації за попереднє повне відшкодування
заподіяних цим збитків, оскільки прокладання без використання його
ділянки не може бути здійснена взагалі або лише з надмірними витратами.

Поступово законодавство західних країн по суті позбавило власника землі
можливості на свій розсуд видобувати найбільш цінні корисні копалини.
Зокрема, за законодавством Франції, ФРН, Японії для розвідки і видобутку
корисних копалин потрібен спеціальний дозвіл компетентного державного
органу. У ряді країн деякі корисні копалини взагалі було оголошено
власністю держави і, отже, власник земельної ділянки не міг претендувати
на компенсацію за їхній видобуток. Так, у Японії основний закон про
ядерну енергію 1955 р. закріпив за державою право власності на ядерні
матеріали виходячи з вимог охорони навколишнього середовища, дотримання
певного режиму водокористування. У законодавстві країн Заходу
запроваджується безліч обмежень на здійснення власником земельної
ділянки господарської діяльності, яка може мати несприятливі екологічні
наслідки.

Розвиток міст супроводжувався розробкою спеціального нормативного
регулювання питань відведення земельних ділянок для будівництва. У
законодавчих актах закріплюються певні техніко-еко-номічні вимоги до
будівель, що споруджуються. Закони в ряді випадків обмежують права
власників нерухомості стосовно наймачів житлових і торгових приміщень.
Держава здійснює контроль за використанням землі і може давати
обов’язкові для власника вказівки щодо землекористування. У деяких
країнах за державою визнається право викупу землі в разі неналежного її
використання або якщо земля не використовується взагалі. Можливість
вилучення земельної ділянки в суспільних інтересах з виплатою
компенсації власникові визнається в усіх західних державах.

Така невідповідність між теоретичними положеннями про абсолютний
характер власності і фактичним станом справ змушує західних авторів
робити застереження, що «право вільного використання, отримання вигоди і
розпорядження в цей момент має не більш ніж історичне значення». Вони
також зазначають, що протягом всього XIX ст. державні обмеження відносин
власності мали великі масштаби.

Збільшення різноманітних обмежень права власності в країнах Заходу
свідчить, як зазначає угорський юрист Ерші, про «рух від принципу
необмеженої природи до принципу обмеженої природи» права власності.
Власність перестала бути абсолютною, її зміст визначається нині законом.

Потреба дати прийнятне пояснення зазначеним процесам підштовхнула
західне правознавство до активних теоретичних пошуків нових конструкцій
права власності. Мабуть, найпоширенішою з них є концепція власності як
соціальної функції. Як зазначають автори теорії соціальної функції
права, у суб’єктів немає прав, вони зобов’язані підкорятися соціальним
нормам, виконувати покладені на них соціальні функції.

Теорія соціальної функції права, напевно, як жодна інша, була розвинена
західними законодавцями. Так, в основному законі ФРН 1949 р.
зазначається, що «власність зобов’язує. Користування нею повинно
одночасно служити загальному благу». Конституція Іспанії 1978 р. також
говорить, що соціальна функція права власності обмежує його зміст
відповідно до закону. У Конституції Греції 1975 р. після проголошення
державного захисту власності зауважується, що «право власності… не
може здійснюватися на шкоду суспільним інтересам». Але, певно, найширше
визначення власності в дусі теорії соціальних функцій наведено в
Конституції Італійської республіки 1947 р. «Приватна власність, —
йдеться в ній — визнається і гарантується законом, що визначає способи
її придбання і межі її дії з метою забезпечити її соціальну функцію і
зробити її доступною для всіх».

Втім, характер обмежень, їхній обсяг істотно різняться залежно від
об’єкта права власності. Останнє визначається як процес
«індивідуалізації» правових режимів власності, способів її придбання й
охорони виходячи з відмінностей у функціях і соціальному призначенні
того чи іншого майна. Як наслідок, з’являються дуже різні за своїм
змістом інститути права власності. Скажімо, право власності на землю
істотно відрізняється від права власності на патент. Відбувається також
виокремлення з того чи іншого майна певних його корисних властивостей і
конструювання у формі права власності особливих виняткових повноважень
стосовно кожного з цих властивостей або кожної цінності.

Наочним прикладом може бути еволюція права власності на землю. Як вже
зазначалося, спочатку воно охоплювало надра і повітряний простір над
земельною ділянкою. Однак поступово з цієї поземельної власності
виокремилися права на розвідку і видобуток корисних копалин (усіх чи
деяких), права на водні ресурси, рушійну силу води тощо. Останніми
десятиліттями ця тенденція до диференціації права власності на землю
набула подальшого розвитку. Відносини земельної власності
регламентуються по-різному залежно від призначення земельної ділянки, її
розташування.

Індивідуалізація правового режиму власності здійснюється й залежно від
розмірів власності, а також суб’єкта права власності. В законодавстві
країн Заходу є норми, спрямовані на захист дрібної і середньої
власності. У Конституції Італійської республіки 1947 р. декларується
державна підтримка дрібної і середньої власності на землю. Останнім
часом особлива увага в західному законодавстві приділяється
регламентації державної власності. В рамках державної власності
виокремлюється так звана публічна власність. До неї зазвичай зараховують
територіальні і деякі інші води, морські береги, найцінніші корисні
копалини тощо. Ці об’єкти є виключною власністю держави, вони не можуть
бути предметом цивільного обороту. Вважається, що публічна власність
може бути використана тільки на загальне благо, будь-яка інша власність
держави з дотриманням установленого порядку може бути відчужена, її
експлуатація, як правило, здійснюється юридичними особами з
використанням приватного права.

Розвиток у країнах Заходу державної підприємницької діяльності породив
складну теоретичну проблему — визначення юридичної природи повноважень
державних підприємств на закріплене за ними майно.

Відповідно до одного з найпоширеніших поглядів підприємству належить
право власності на відповідні майнові цінності. Так, у французькій
юридичній літературі переважає думка, що майно публічного підприємства є
власністю саме цього підприємства. Судова практика Великобританії
виходить з того, що публічна корпорація «сама собі господар», а «її
майно — це не державне майно». Однак таке трактування майнових прав
державного підприємства не відповідає реальному стану речей. Справа в
тому, що обсяг повноважень державного підприємства на закріплене за ним
майно, порядок його реалізації істотно відрізняються від режиму
звичайної приватної власності. Державні підприємства не можуть ухилитися
від використання наданого їм майна або змінити характер його
використання. Як правило, вони мають право розпоряджатися на свій розсуд
лише готовою продукцією й оборотним капіталом. Держава не тільки
визначає особливий статус цього майна в нормативних актах, статутах
державних організацій, а й часто дає конкретні вказівки з приводу долі
найбільш цінного майна, що перебуває в руках державного підприємства.
Визнання підприємства власником відповідного майна прямо суперечить і
текстам конституцій ряду західних країн, що називають серед об’єктів
державної власності І майно державних підприємств Оскільки в
континентальних країнах право власності розглядається як право
найбільшого панування над річчю, то тут у принципі виключається
Існування двох власників на те саме майно Цю суперечність юристи
намагаються вирішити шляхом застосування конструкцій розщепленої (у тому
числі довірчої) власності Деякі західні дослідники пропонують
використовувати для пояснення природи повноважень державних підприємств
на закріплене за ними майно такі відомі приватному праву Інститути, як
узуфрукт* чи оренда Однак за допомогою зазначених конструкцій вкрай
важко виправдати дуже широкі можливості державних підприємств
розпоряджатися своєю готовою продукцією І деякими своїми активами

Звичайно, диференціація правового режиму власності не зводиться тільки
до розходжень у змісті повноважень власника Вона торкається також
розходжень у способах виникнення, засобах захисту того чи Іншого
різновиду власності Наприклад, право державної власності може виникнути
внаслідок націоналізації Законодавець західних країн останнім часом
прагне детально врегулювати умови здійснення націоналізації, розв’язати
в нормативному порядку проблему обсягу І способів виплати компенсації за
націоналізоване майно Закон, як правило, вимагає, щоб вилучення
приватного майна шляхом націоналізації тільки в суспільних, публічних
Інтересах, а власникові виплачувалася повна або принаймні справедлива
компенсація до чи після вилучення майна

Законодавство країн континентальної Західної Європи передбачає дедалі
більше ситуацій, коли власник може бути примусово позбавлений своєї
власності, причому основну частину таких ситуацій не можна кваліфікувати
як націоналізацію Наприклад, у патентному законодавстві обумовлюється
можливість примусового викупу патенту в його власника за певних обставин
При здійсненні аграрних реформ, землеупорядних І містобудівних заходів
власники земельних ділянок можуть бути цілком або частково позбавлені
своєї нерухомості Так, Конституцією Греції 1975 ? передбачено, що при
створенні якоїсь урбанізованої зони та з метою її ефективного
використання приватна власність, що розміщується в цій зоні, в
обов’язковому порядку надходить у розпорядження відповідних органів без
компенсації. Націоналізацію від названих способів вилучення приватної
власності вирізняють насамперед масштаб і значущість майна, що
вилучається. Це виправдовує прийняття вищими органами державної влади
країни спеціального акта, що регламентує умови такого вилучення.

У країнах романо-германського права спостерігається тенденція до
«розщеплення» права власності на той самий об’єкт. Наприклад, наймачеві
житлового приміщення надається можливість відновити договір наймання;
передбачається право пільгового придбання приміщення, що наймається;
нарешті, договір наймання не припиняється у зв’язку з тим, що власність
на житлове приміщення переходить до нової особи внаслідок продажу або
успадкування. Таким чином, правомочності наймача набувають характеру
речового права. У західній літературі це право іноді називають правом
власності. Інакше кажучи, на той самий об’єкт (житлове приміщення)
встановлюється два титули з виключними правами (власника й орендаря).
Подібне право в ряді країн (наприклад, у Франції) визнається і за
наймачем нерухомості, що використовується для комерційних цілей. Це
право закон кваліфікує як торгову власність. У названих випадках
відбувається відмова від принципу неподільності права власності.
Власність більше не дає всієї повноти влади над річчю, вона
перетворюється на «зв’язування прав». Тенденцію до «розщеплення» права
власності в країнах континентальної Західної Європи і Японії західні
дослідники розцінюють як тріумф концепції розщепленої власності
загального права над континентальною концепцією права власності.

Феодальна конструкція розщепленої власності, що допускає існування
різних титулів власності на те саме майно, виявилася дуже зручною для
оформлення і теоретичного виправдання посилення обмежень права
власності, а також процесу відокремлення функції продуктивного
використання капіталу від власності на капітал, що характерно для
сучасного розвиненого ринкового господарства. Конструкція розщепленої
власності у Великобританії не була відкинута буржуазною революцією.
Верховним власником землі тут завжди визнавався король. «Протягом
тривалого часу, — зазначає В. А. Кикоть, — це був малозначний пережиток
середньовіччя, що не заважав нинішнім приватним власникам землі
здійснювати свої правомочності практично «абсолютним» чином. Але з
посиленням соціально-економічних функцій держави й особливо з переходом
до більш розвиненої ринкової системи цей титул «верховної власності»
монарха (держави) набув нового значення і почав відігравати цілком
сучасну роль. З цим правом «верховної власності» нині тісно пов’язані
конкретні державні правомочності щодо регулювання земельних відносин
приватних землевласників різного роду». Не випадково інститут довірчої
власності, який був відомий раніше лише загальному праву і допускає
поділ правомочності, коли довірчий власник розпоряджається майном, а
бенефіціанти привласнюють доходи від цього майна, дістав визнання в
праві Японії і ряду країн Латинської Америки.

Розвиток ринкових відносин, науково-технічний прогрес спричинилися до
істотних змін і в системі об’єктів права власності. По-перше,
з’являються нові види майна. Наприклад, з появою можливості
трансплантації органів і тканин однієї людини іншій західна юридична
доктрина почала визнавати ці органи і тканини специфічним об’єктом права
власності. Важливим об’єктом права власності стає різноманітна роду
інформація, у тому числі та, що зберігається в пам’яті
електронно-обчислювальних машин. По-друге, центр ваги правового
регулювання власності перемістився з нерухомого майна на рухоме (різні
форми цінних паперів, права вимоги тощо). По-третє, об’єктом права
власності дедалі частіше виступають не окремі речі або права, а їх
сукупності, об’єднані господарським або іншим призначенням. Зокрема, у
багатьох західних країнах об’єктом права власності розглядається
підприємство. До поняття підприємства входять: матеріальні елементи
(будинки, споруди, устаткування, сировина, товарні запаси,
напівфабрикати, касова готівка); нематеріальні елементи — права й
обов’язки (у тому числі права на винаходи, товарні знаки, промислові
зразки, вимоги про сплату грошових сум тощо), а також фактичні відносини
підприємства зі своїми контрагентами, найважливішими з яких є шанси, або
клієнтела, тобто наявність постійних клієнтів у підприємства,
перспективи його розвитку. Підприємство як певний єдиний комплекс
матеріальних і нематеріальних елементів відособлене в майні комерсанта і
може бути предметом угод про продаж, заставу, а також передаватися в
спадок.

Збільшення кількості обмежень права власності, розщеплення його на
часткові права, що існують самостійно, перетворення безтілесних прав на
поширений об’єкт власності з усією очевидністю демонструють застарілість
і неприйнятність трактування змісту права власності як сукупності прав
на володіння, користування і розпорядження. Цілком ясно, що
користування, яке розуміється як право на використання корисних
властивостей речі, стосовно цінних паперів (векселя, чека, акції тощо)
абсолютно позбавлено будь-якого сенсу. Чек, наприклад, являє собою
майнову цінність, а право власності на нього виправдане лише тому, що
завдяки цьому документові можна вимагати від банку виплати зазначеної в
ньому грошової суми. Інакше кажучи, право користування реалізується тут
через право вимоги, тобто розпорядження.

Одним з них є намагання дати універсальне визначення власності шляхом
складання своєрідного каталогу правомочностей власника. Англієць А.
Оноре запропонував визначення права власності, що містить 11 елементів:

• право володіння, що розуміється як винятковий фізичний контроль над
річчю або як право виняткового її використання;

• право користування або особистого використання речі, коли воно не
включає двох наступних правомочностей;

• право управління, тобто право вирішувати, як і ким може бути
використана річ;

• право на дохід, тобто на ті блага, що дає реалізація двох попередніх
повноважень;

• право на відчуження, споживання, витрату на свій розсуд, зміну або
знищення речі;

• гарантія від експропріації, або право на безпеку;

• право передавати річ;

• безстроковість;

• заборона використовувати річ на шкоду іншим;

• можливість вилучення речі на сплату боргу;

• залишковий характер, тобто існування правил, що забезпечують
відновлення порушеної правомочності.

Конкретне право власності може охоплювати лише деякі із зазначених
елементів. Отже, на те саме майно може існувати кілька прав власності.

Деякі західні автори, поділяючи в цілому погляди А. Оноре, вносять у
визначення власності окремі уточнення. Так, американський юрист Л.
Беккер вважає, що правом власності можна назвати далеко не всі із
згаданих правомочностей. На його думку, найбільш фундаментальним є право
на відчуження, що (взяте ізольовано або в поєднанні з іншими елементами)
можна розглядати як право власності. Крім того, до власності він
зараховує право на володіння, користування, дохід за умови, що кожна з
цих правомочностей є безстроковою або ж є гарантія від експропріації.
Нарешті, до права власності можна зарахувати і будь-яке поєднання
елементів, зазначених А. Оноре, якщо в це право входить хоча б одна з
перших п’яти правомочностей, що містяться в наведеному переліку прав
власника. За підрахунками Беккера, може існувати близько 1500 варіантів
прав власності. Ця кількість значно збільшується, якщо у визначенні
власності враховувати і цілі відповідного права.

Розвиток акціонерної і державної форм власності, в яких влада великих
приватних власників реалізується не прямо, а опосередковано, що фактично
призводить до усунення дрібних і навіть середніх власників від влади,
спричинив появу різних теорій.

Проблема власності і влади в акціонерних товариствах є однією з
найгостріших. Велика частина теорій розвитку економіки і всього
західного суспільства в цілому пояснюється процесами, що відбуваються у
зв’язку з поширенням і розвитком акціонерної форми власності, а також
процесами, що спостерігаються усередині акціонерних компаній. Відтак два
явища привернули пильну увагу західних дослідників: поширення акцій
серед досить значної частини населення країн Заходу і виокремлення
функцій управління господарською діяльністю від власності на капітал.
Сама постановка питання про виокремлення від власника управлінських
функцій пов’язана з поширенням акціонерних товариств. «Промислові
акціонерні товариства, — підкреслював Р. Гільфердинг, — приносять із
собою в якості принципу те, що для індивідуального підприємства є тільки
випадковістю — звільнення промислового капіталіста від функції
промислового підприємця».

Західні дослідники розцінюють цей процес як свідчення того, що в
акціонерних товариствах власники капіталу (акціонери) втрачають владу, а
всією її повнотою оволодівають менеджери, які керують справами
акціонерної компанії і є найманими службовцями цієї компанії. Таким
чином, у надрах акціонерних товариств відбувся історичний переворот, що
отримав назву управлінської революції. І цей переворот, ця революція
управлінців докорінно змінили основи капіталістичного господарства і
суспільства. Принципові положення теорії «революції управлінців» були
сформульовані американцями Берлі і Мінсом у книзі «Сучасна корпорація і
приватна власність».

Ідеї Берлі і Мінса сприйняли і розвинули численні західні автори,
зокрема Дж. Бернхайм, Ж. Ріпер, Дж. Гелбрейт та ін.

Отже, влада перейшла з рук власника до професійних менеджерів. Саме
управлінці укладають всі угоди від імені товариства, приймають і
звільняють робітників та службовців, організовують виробництво, тобто
здійснюють функції, які ще донедавна виконував власник капіталу. Але
менеджери не є, як правило, власниками значної частки акціонерного
капіталу. Виходячи з цього, західні юристи і соціологи доходять
висновку, що влада менеджерів-керуючих — це «влада без власності».

Механізм акціонерної компанії позбавляє рядових акціонерів можливості
впливати на управління справами компанії, тому що рішення на зборах
акціонерів ухвалюються простою або кваліфікованою більшістю голосів, а
їхня кількість прямо залежить від кількості акцій, якими володіє учасник
акціонерного товариства. Великі акціонери мають безліч способів, за
допомогою яких можна нав’язати корпорації прийняти вигідні для них
рішення. Вони дуже часто використовують у своїх інтересах голоси рядових
акціонерів, що акумулюються в руках керівників товариства за допомогою
видачі на їхнє ім’я відповідних доручень, призначення їх довірчими
власниками цінних паперів.

Внаслідок цього керівники акціонерного товариства зосереджують величезну
голосуючу силу. Фактично дрібні акціонери володіють лише однією реальною
правомочністю — правом на одержання доходу з акцій у формі оголошеного
дивіденду. Владу власників контрольного пакета акцій не слід розуміти як
можливе здійснення ними повсякденного поточного управління акціонерним
товариством, їхня влада проявляється головним чином у праві контролю і
спостереження за органами управління компанією, у праві на свій розсуд
призначати і звільняти управлінців.

На чинне законодавство західних країн і договірну практику великою мірою
впливають теорії, сутність яких зводиться до такого. Розподіл акцій та
інших цінних паперів серед великих прошарків населення перетворює їх на
власників капіталу. З юридичної точки зору власник контрольного пакета
акцій і робітник, у котрого є лише кілька акцій, перебувають в
однаковому становищі: вони є акціонерами — власниками основного
капіталу. По-перше, наділення особи бодай дрібною власністю викликає в
нього «почуття власника», а останнє зв’яже його з усім комплексом
власності включаючи і велику власність. По-друге, за допомогою акцій
працівника можна зацікавити у сумлінній, якісній праці, у зростанні її
продуктивності, у збільшенні прибутків компанії. Дохід з акції залежить
від величини прибутку, що

підлягає розподілу. Завдяки акціям працівників встановлюється пряма
залежність між станом справ компанії і величиною доходу
акціонера-працівника. По-третє, поширення акцій серед працівників дає
компанії додаткове джерело фінансування.

Законодавство розвинених західних країн сприяє компаніям у поширенні
акцій та інших цінних паперів серед своїх робітників та службовців і
навіть зобов’язує їх до цього. Зокрема у Франції законодавчі спроби
впровадити у практику робочі акції розпочинаються з 1917 р. Однак аж до
кінця 60-х років вони не мали скільки-небудь значного успіху. Закон 1967
р. зобов’язав усі приватні підприємства з кількістю працівників понад
сто осіб створити спеціальні резерви або фонди участі трудящих у
результатах розвитку виробництва. Ці резерви утворюються за рахунок
прибутку підприємства і кошти з них використовуються для випуску акцій і
облігацій, що розподіляються серед робітників та службовців
підприємства. Акціонерним товариствам дозволено надавати своїм
працівникам право підписки або купівлі акцій товариства. А закон 1980 р.
запровадив обов’язкове безкоштовне поширення певної частини акцій серед
працівників, зайнятих на підприємствах товариства.

Соціальна функція робочих акцій позначається на їхньому правовому
режимі. Законодавство, як правило, обмежує розмір участі кожного
працівника в основному капіталі компанії порівняно невеликою величиною.
Серед працівників розподіляються не просто акції, а цінні папери того
товариства, де вони працюють. Розмір участі кожного працівника залежить
від таких критеріїв, як заробітна плата, виробничий стаж, службове
становище. Іншими словами, розподіл акцій має стосовно заробітної плати
додатковий, похідний характер. Нарешті, певною мірою обмежується
можливість відчуження працівником своїх акцій.

Важливу роль у забезпеченні нормального розвитку підприємництва відіграє
такий правовий інститут, як договір.

Список використаної та рекомендованої літератури

Андреева О. Д. Технология бизнеса: маркетинг. — М.: ИНФРА-М -НОРМА,
1997.

Беляев О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посіб. — К.: 2001.
— С. 158.

Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. — Москва-Лондон, 1995.

Виханский О. С. Наумов А. И. Менеджмент: человек, стратегия,
организация, процесс. — М.: МГУ, 1995.

Глухое Б. В. Основы менеджмента. — Спб.: Спец. лит., 1995.

Горемыкин В. А. и др. Планирование на предприятии: Учеб. для вузов. —
М.: Филинъ, 1999.

Грузинов В. П., Грибов В. Д. Экономика предприятия: Учеб. пособие для
вузов. — М.: НЭП, 1996.

Дойль Питер. Менеджмент: стратегия и тактика: — С.-Петербург: Питер,
1999.

Зайцева В. В. Общая характеристика источников гражданского и торгового
права капиталистических государств. — ?., 1973. — С. 20-21.

Зивс С. Л. Развитие формы права в современных империалистических
государствах. — М., 1960, — С. 108.

Зудина Л. Н. Организация управленческой работы: Учеб. пособие. — М.:
ИНФРА-М, 1997.

Кейлер В. А. Экономика предприятия: Курс лекций. — М.: ИНФРА-М, 1999.

Крупка Я. Д., Литвин Б. М. Вдосконалення методики обліку інвестиційної
діяльності та будівельного виробництва. — К.: Екон. думка, 1998.

Крупка Я. Д., Литвин Б. М. Інвестиційний бізнес-план. — К., 1997.

Кривцов А. С. Предпринимательство как тип хозяйствования. — X., 1995. —
С. 7.

Ладанов И. Д. Практический менеджмент. — М.: «Красный Пролетарий», 1995.

Макконнелл Кэмпбелл Р., Стенли Л. Брю. Экономикс. — К.; 1993. — С. 52.

Мескон М. X. и др. Основы менеджмента: Пер. с англ. — М.: 1998.

Мочерний С. В. Економічна теорія: Посібник. — К., 2001. — С. 274.

Основы менеджмента: Учеб. пособие для вузов / Под ред. А. А. Радугина. —
М.: Центр, 1998.

Похожие записи