Контрольна робота з підприємництва

Особливості організації і функціонування підприємств різних форм
власності

1. Характеристика організаційно-правових форм підпри-

ємств в Україні.

2. Форми об’єднання підприємств в Україні.

3. Форми організації підприємництва.

4. Нові форми підтримки підприємництва.

1. Характеристика організаційно-правових форм підприємств в Україні

Згідно з Законом України «Про власність» від 7.02.1991р., та
Господарським кодексом від 16 січня 2003 року N 436-IV функціонують такі
види підприємств (рис. 1).

1. Підприємства, що засновані на приватній власності (приватне
підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох
громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з
використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, шо діє на
основі приватної власності суб’єкта господарювання — юридичної особи
[62]).

Право приватної власності виникає на підставі отримання громадянином
доходів від участі в суспільному виробництві, від індивідуальної праці,
ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні
установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок
успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об’єктами приватної власності є:

— приватні підприємства, засновані на власності окремого громадянина
України, з правом найму робочої сили;

— селянські (фермерські) господарства;

— підприємства, засновані на власності іноземних громадян.

Рис. 8. 1. Класифікація видів підприємств

Крім перерахованих видів підприємств, об’єктом приватної власності є
також майно, шо належить громадянам, зокрема тим, які займаються
підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, а саме:
житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі,
садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна та робоча
худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби
виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти,
інші цінні папери, а також майно споживчого та виробничого призначення;
твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові
зразки та інші результати інтелектуальної праці.

2. Підприємства, засновані на колективній власності.

Право колективної власності виникає на підставі добровільного об’єднання
майна громадян та юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних
товариств, інших господарських товариств та об’єднань; передавання
державних підприємств в оренду; перетворення державних підприємств в
акціонерні та інші товариства; державних субсидій; пожертвувань
організацій та громадян, інших цивільно-правових угод.

У колективну власність можуть бути передані землі колективних
сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів,
сільськогосподарських акціонерних товариств, зокрема, створених на базі
радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі
садівничих товариств за рішенням загальних зборів.

Власник самостійно володіє, користується і розпоряджається об’єктами
власності, які йому належать.

Вищими органами управління суб’єктів колективної форми власності є
загальні збори, конференції, з’їзди тощо.

Окремі функції господарського управління колективним майном можуть бути
покладені вищими органами управління власника на створювані ними органи.

Суб’єктами права колективної власності є:

— виробничі кооперативи;

— підприємства споживчої кооперації;

— підприємства громадських та релігійних організацій;

— інші підприємства, передбачені законом.

3. Підприємства, засновані на державній власності. Об’єктом державної
власності є майно державних підприємств, а суб’єктом — держава в особі
Верховної Ради України.

4. Підприємства, засновані на комунальній власності. Суб’єктами права
комунальної власності є:

— Автономна Республіка Крим в особі її Верховної Ради;

— адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних,

районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.

Державне підприємство, яке відповідно до законодавства України не
підлягає приватизації, за рішенням Кабінету Міністрів України може бути
перетворене в казенне підприємство. Рішення про перетворення державного
підприємства в казенне приймається за однією з таких умов: підприємство
проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства
може здійснюватись тільки державним підприємством; головним споживачем
продукції підприємства (більш як 50%) є держава; підприємство є
суб’єктом природних монополій.

Форми власності як економічні категорії системи відносин власності
розглядаються під час аналізу статистичної та фінансової звітності
підприємств, розробки статистичних бюлетенів разом з іншими
класифікаціями, насамперед організаційно-правових форм господарювання та
видів економічної діяльності. Це дає змогу проводити поглиблений аналіз
стану господарської діяльності в Україні або в окремих її регіонах.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного
фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє
необхідне для цього майно, формує відповідно до законодавства статутний
фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє
доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує
підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового
найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.
Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані
на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на
приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше
засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі
об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності
засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі
корпоративних прав, утому числі через органи, що ними створюються,
участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків
підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства,
що створюються у формі господарського товариства, а також інші
підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або
більше осіб.

Залежно від класифікації підприємств та організаційної форми проведення
підприємницької діяльності виділяються такі організаційно-правові форми
господарювання підприємств, перелік та характеристику яких наведено у
таблиці 1.

Таблиця.1

Перелік та характеристика організаційно-правових форм господарювання

Продовження таблиці .1

Продовження таблиці .1

Закінчення таблиці .1

*Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного
товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти
підприємництва.

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах
на вибір підприємця.

Класифікація підприємств за організаційно-правовими формами
господарювання є складовою частиною державної системи класифікації
техніко-економічної та соціальної інформації, використовується під час
збору та обробки інформації в автоматизованих системах державної
статистики, фінансової звітності, Державному реєстрі звітних
(статистичних) одиниць України, в наукових дослідженнях.

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності
його працівників (незалежно від форм власності), воно може бути
віднесено до категорії малих, середніх чи великих підприємств (рис. 2).

2. Форми об’єднання підприємств в Україні

Відповідно до Господарського кодексу України будь-яке підприємство має
право на добровільних засадах об’єднувати свою господарську діяльність,
якщо це не суперечить анти-монопольному законодавству України.

Об’єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі
двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової
та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних
завдань.

Рис. 2. Розподіл підприємств за розмірами ведення

господарської діяльності

Примітка. Господарський кодекс передбачає еквівалент вказаних сум в євро
за середньорічним курсом Національного банку України шодо гривні.

Форми об’єднань в Україні є такі: асоціація, корпорація, консорціум,
концерн, холдингова компанія, промислово фінансова група.

Асоціація — договірне об’єднання, створене з метою постійної координації
господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу
та комерційну діяльність будь-кого з її учасників.

Основними характерними рисами асоціації виступають:

— незначний ступінь централізації функцій;

— створення для учасників спеціального органу управління в

асоціації, який є інформуючим, координуючим центром;

— привабливість для учасників поєднувати діяльність в

цьому об’єднанні з участю в інших асоціаціях на господарських
об’єднаннях при збереженні всієї повноти юридичної самостійності;

— нежорсткість зв’язків між учасниками;

— різноманітність координаційних питань, які вирішуються.

Основними функціями асоціації є:

? забезпечення учасників необхідною внутрішньою та ринковою інформацією;

? координація спільних досліджень та розробок, проведення маркетингових
досліджень;

? юридичне обслуговування учасників;

? допомога в стимулюванні збуту, кредитуванні, страхуванні, навчанні;

? централізований ремонт обладнання;

? підтримка інтересів учасників у державних органах та комерційних
організаціях;

? представництво інтересів учасників на ярмарках, виставках, допомога у
пошуку відповідних постачальників або покупців, укладенні вигідних
комерційних угод;

? пошук нових ринків збуту, сприяння у здійсненні експорту продукції
членів асоціації.

Корпорація — це договірне об’єднання, створене на основі поєднання
виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих
повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників
органам управління корпорації.

Особливості корпорації:

• збереження юридичної та фінансової незалежності учасників від
об’єднання або від будь-якого з його членів;

• делегування учасниками корпораціїїї центру (правлінню

і його апарату) частини повноважень, пов’язаних із централізованим
виконанням деяких функцій в інтересах кожного з них;

• кооперування у випуску продукції, координація основ-

ної господарської діяльності підприємств-членів корпорації;

• можливість повернення раніше делегованих функцій, та

повноважень учасником (у порядку, обумовленому

засновницькими документами).

Консорціум — це тимчасове статутне об’єднання промислового і
банківського капіталу для досягнення спільної мети.

Концерн — це статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових
організацій, транспорту, банків, торгівлі на основі повної фінансової
залежності від одного або групи підприємців.

Згідно з Указом Президента України «Про холдингові компанії, що
створюються у процесі корпоратизації та приватизації» №224/94 від
11.06.1994р., холдингова компанія — це господарюючий суб’єкт, який
володіє контрольним пакетом акцій інших, одного або більше господарюючих
суб’єктів.

Холдингові компанії можуть створюватись шляхом:

> поглинання одного господарюючого суб’єкта іншим за рахунок придбання
контрольного пакету акцій;

> заснування їх органами, які уповноважені управляти державним майном.

Дочірнє підприємство — це господарюючий суб’єкт, контрольним пакетом
акцій якого володіє холдингова компанія (рис. 3).

Рис. 3. Механізм відносин у холдинговій структурі

Холдингову компанію створюють у формі відкритого акціонерного
товариства.

Для створення холдингової компанії у процесі корпоратизації засновник
подає такі документи:

— обгрунтування доцільності створення холдингової

компанії;

— проект статуту;

— перелік підприємств та їх структурних підрозділів, які

пропонуються перетворити на холдингову компанію та дочірні підприємства;

— згоду Антимонопольного комітету України та Мі-

ністерства економіки України.

Документи подаються органу, уповноваженому управляти державним майном.

Не допускається створення холдингової компанії у деяких галузях, щоб не
допускати монопольного утворення (рис. 4).

Рис.4. Обмеження при створенні холдингової компанії

Відповідно до Закону України „Про промислово-фінансові групи в Україні»
від 21.11.1995р. створюються промислово-фінансові групи.

Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (ПФГ) (або
транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи
входять українські та іноземні юридичні особи).

Промислово-фінансова група є об’єднанням, яке створюється за рішенням
Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних
програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної
перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними
договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції.

До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші
підприємства, наукові і проектні установи, інші установи і організації
усіх форм власності. У складі промислово-фінансової групи визначається
головне підприємство, яке має виключне право діяти від імені
промислово-фінансової групи як учасника господарських відносин.

Головне підприємство ПФГ — це підприємство, створене відповідно до
законодавства України, яке виготовляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її
збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в
Україні та за її межами.

Учасники ПФГ — це підприємство, банк, наукова чи проектна установа,
організація, створена згідно з законодавством України або іноземна
юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію
ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному
підприємству ПФГ, і має на меті отримання прибутку

Особливості ПФГ та його членів:

• головне підприємство та учасники ПФГ зберігають статус юридичної
особи, незалежність у здійсненні господарської й фінансової діяльності;

• ПФГ не має статусу юридичної особи. Право діяти від імені ПФГ має
виключно головне підприємство;

• у складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство;

• головним підприємством не може бути банк, фінансово-

кредитна установа, торговельне, транспортне підприємство, підприємство у
сфері громадського харчування, побутового обслуговування;

• у складі учасників ПФГ обов’язкова наявність банків-

ської установи;

• головне підприємство та учасники ПФГ укладають генеральну угоду про
спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ;

• підприємство, установа, організація можуть бути головним підприємством
чи учасником тільки однієї ПФГ. Рішення про створення (реєстрацію) ПФГ
приймає Кабінет Міністрів України.

Для створення ПФГ уповноважена особа подає такі документи:

• доручення ініціаторів представляти в Кабінет Міністрів

України проект створення ПФГ;

• генеральну угоду про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої
продукції ПФГ;

• висновки відповідного галузевого міністерства чи відомства,
Мінекономіки, Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна
України;

• документ про сплату державного мита.

3. Форми організації підприємництва

Будь-яка підприємницька діяльність відбувається в певних організаційних
формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від
особистих уподобань та смаків, але в головному визначається об’єктивними
умовами — сферою діяльності, наявністю грошових коштів, перевагами і
недоліками відповідних форм підприємств. Щоб зробити правильний вибір,
треба знати, з чого можна вибрати.

Організаційною одиницею підприємництва є фірма або компанія.

Фірма — це підприємство, організація, установа, яка здійснює
господарську діяльність з метою отримання прибутку. Як фірми можуть бути
представлені індивідуальні підприємці та їх об’єднання.

Компанія — це асоціація підприємств, що функціонує на принципах
партнерства, корпорації або інших форм організації бізнесу.

Це лише загальні назви, що використовуються стосовно будь-якого
підприємства. Вони відбивають тільки той факт, що підприємства
організації мають права юридичної або фізичної особи
(громадяни-підприємці). Проте, поняття «фірма» або «компанія» не
відображають організаційно-правового статусу суб’єкта підприємницької
діяльності. Тому, крім назви фірми, будь-якому підприємцю важливо обрати
конкретну організаційну форму своєї діяльності, тобто, зафіксовану
нормами права, єдність організаційних і економічних засад діяльності
суб’єкта підприємництва.

Найбільш значущими ознаками, що відрізняють якусь одну
організаційно-правову форму від інших, доцільно вважати:

— кількість учасників створюваного господарського суб’єкта (об’єднання);

— хто є власником використаного капіталу;

— джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності;

— межі майнової (матеріальної) відповідальності;

— спосіб розподілу прибутку і збитків;

— форма управління суб’єктом господарювання. Загальновідомі три основні
організаційні форми підприємницької діяльності (рис. 5): 1) одноосібне
володіння; 2) партнерство; 3) корпорації. Розглянемо детальніше ці
форми.

Рис. 5. Організаційні форми підприємництва

Одноосібне володіння. Суть його полягає втому, що все майно фірми
належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує
прибуток і несе повну особисту відповідальність за всі зобов’язання
фірми. До цієї форми відносять також і приватного підприємця — фізичну
особу. Індивідуальне підприємництво має свої переваги.

По-перше, оскільки весь прибуток належить підприємцеві, він кровно
зацікавлений в ефективній праці. Зосередження прибутку в одних руках дає
можливість безпосередньо використовувати його в інтересах справи. До
того ж прибуток підприємця в ринковій економіці розглядається як його
індивідуальний дохід і оподатковується лише індивідуальним прибутковим
податком (а не податком на прибуток, як в інших випадках).

По-друге, у власника фірми витрати на організацію виробництва є
невеликими. Його управлінські рішення негайно втілюються в життя. Він
непідзвітний співвласникам чи будь-яким керівним органам. Невеликі
розміри фірми дають змогу підприємцеві підтримувати прямі контакти зі
своїми працівниками та клієнтами. Повна незалежність дуже цінується
підприємцями.

По-третє, одноосібному володінню властива простота в організації фірми
та її ліквідації. В обох випадках достатньо лише рішення підприємця.

Проте ця форма підприємництва має і деякі недоліки.

1. Досить важко залучити великі капітали, оскільки власних фінансових
ресурсів одноосібного підприємця здебільшого не вистачає для розвитку
своєї справи. Через невисокий рівень платоспроможності банки неохоче
надають таким підприємцям великі кредити, вимагаючи більш високу плату
за користування ними.

2. Повна відповідальність за борги. Тобто, у разі невдалого
господарювання одноосібний власник може втратити не лише особисті
заощадження, а й усе майно, яке піде на сплату боргів кредиторам.

3. Відсутність спеціалізованого управління: одноосібний власник сам
виконує всі управлінські функції. В деяких випадках це негативно
позначається на ефективності підприємницької діяльності. Адже далеко не
всі люди здатні на це.

4. Невизначеність термінів функціонування. Підприємницька діяльність
такої організаційної форми юридично припиняється у разі банкрутства,
позбавлення волі за карний злочин, психічного захворювання або смерті
одноосібного власника (рис. 6).

Партнерство. Ця форма організації підприємництва є логічним продовженням
розвитку одноосібного володіння. Така організаційна форма
підприємницької діяльності передбачає об’єднання капіталів двох і більше
окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і
збитків на основі рівності; спільного контролю результатів бізнесу;
активній участі в його веденні. Основою взаємин між сторонами, що
вступають у партнерство, є договір. За ступенем участі засновників
(партнерів) у діяльності підприємства прийнято розрізняти товариства:
повні (з повною відповідальністю); командитні; товариства з додатковою
та обмеженою відповідальністю.

Розглянемо, які переваги партнерство має перед одноосібними володіннями.

По-перше, зростають фінансові можливості фірми внаслідок об’єднання
кількох капіталів. Банки сміливіше дають кредити таким фірмам.

По-друге, вдосконалюється управління фірмою. З’являється спеціалізація в
управлінні, тобто розподіл управлінських функцій між партнерами. Крім
того, є можливість найняти професійних менеджерів.

Рис. 6. Переваги та недоліки одноосібного володіння

По-третє, велика свобода та оперативність господарських дій.

По-четверте, як і одноосібні володіння, партнерство користується
податковими пільгами, оскільки прибуток кожного учасника оподатковується
як його індивідуальний дохід.

Проте цей тип організації підприємницької діяльності має певні недоліки,
через шо він інколи не тільки не може подолати недосконалість
одноосібної власності, а й породжує нові проблеми.

1. Необмежена відповідальність будь-якого товариства може загрожувати
всім партнерам так само, як і одноосібному

власнику. Крах одного з партнерів може спричинити банкрутство товариства
в цілому, оскільки в більшості випадків учасники несуть солідарну
відповідальність.

2. Недостатність досвіду господарювання і несумісність інтересів
партнерів можуть провокувати малоефективну діяльність, а колективний
менеджмент — негнучке управління товариством.

3. Непередбачуваність процесу і результатів діяльності товариства як
нестійкої організаційної форми підприємництва значно збільшує
господарський ризик і зменшує впевненість у досягненні очікуваного зиску
(рис. 7).

Рис. 7. Переваги та недоліки партнерства

Корпорація є зараз домінуючою форімою підприємницької діяльності. її
власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у
розмірі свого внеску до акціонерного капіталу корпорації. Весь прибуток
корпорації належить її акціонерам. Виділяють дві його частини. Одна
частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга — це
нерозподілений прибуток, що використовується на реін-вестування. Функції
власності та контролю поділені між акціонерами (власниками акцій) і
менеджерами.

Переваги корпорації полягають у наступному.

По-перше, корпорація є найефективнішою формою організації
підприємницької діяльності з огляду на реальну можливість залучення
необхідних інвестицій. Саме через ринок цінних паперів (фондову біржу)
вона може об’єднувати різні за розмірами капітали великої кількості
фізичних і юридичних осіб для фінансування сучасних напрямів
науково-технічного й організаційного прогресу, нарощування виробничого
потенціалу.

По-друге, потужній корпорації значно простіше постійно збільшувати
обсяги виробництва або послуг. Це дає можливість отримувати прибуток, що
постійно зростає.

По-третє, кожний акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежену
відповідальність (за банкрутства фірми він втрачає тільки вартість своїх
акцій). Важливо й те, що окрема особа може зменшити свій власний
фінансовий ризик, якщо купуватиме акції кількох корпорацій. Кредитори
можуть пред’явити претензії лише корпорації як юридичній особі, а не
окремим акціонерам як фізичним особам.

По-четверте, корпорація — це організаційно-правове утворення, яке може
функціонувати дуже тривалий період (постійно), що створює необмежені
можливості для перспективного розвитку.

Корпоративна форма організації підприємницької діяльності, як і всі
інші, має недоліки.

1. Мають місце певні розбіжності між функціями власності й контролю, що
негативно впливає на необхідну гнучкість оперативного управління
корпорацією. Розподіл функцій власності та контролю може призвести до
виникнення соціальних суперечностей (конфліктів) між менеджерами і
акціонерами корпорації.

2. Корпорація сплачує більші податки в розрахунку на одиницю
отримуваного прибутку, ніж інші організаційні форми бізнесу. Адже
оподаткуванню підлягає спочатку отриманий корпорацією прибуток, а потім
— дивіденди акціонерів, тобто фактично є проблема подвійного
оподаткування.

3. У корпоративній формі бізнесу існують потенційні можливості для
зловживань посадових осіб. Наприклад, керівництво корпорації може
організувати емісію акцій для покриття збитків, спричинених
безгосподарністю певних структурних ланок (рис. 8).

Рис. 8. Переваги та недоліки корпорації

4. Нові форми підтримки підприємництва

Кластерна модель об’єднання підприємств. Сьогодні регіональні фактори
розвитку виробництва стають домінуючими. Об’єднання зусиль науковців,
підприємців на певній території дає значні переваги в конкурентній
боротьбі. Таке об’єднання зусиль у деяких країнах виявилося досить
ефективним при реалізації програм економічного розвитку регіонів, а
іноді і цілих країн при впровадженні концепції галузевих кластерів.

Важливе значення мають відносини і поведінка людей на різних рівнях їх
участі в суспільному виробництві, а саме — між робітником і керівником
підприємства, між підприємцем і державним службовцем, між директором
фірми та міністром тощо.

На вартість робочої сили істотно впливають такі фактори, як
професіоналізм, кваліфікація, вміння якісно і вчасно виконувати свої
функції, ініціативність тощо. Швидкі зміни в політичній системі сприяли
появі негативних тенденцій у системі управління як на місцевому,
регіональному, так і загальнодержавному рівнях. Адже раніше, коли
економікою країни керувала тільки держава, економічні й політичні цілі
на всіх управлінських рівнях збігалися, тобто керівники підприємств і
керівники територіальних чи галузевих структур були представниками
однієї системи.

Слід зазначити, що навіть у розвинутих країнах зв’язки між державою і
бізнесом не завжди доброзичливі. І тому на Заході посередниками у
відносинах між державними і приватними секторами часто виступають
недержавні громадські організації, що можуть опосередковано впливати на
управління економікою окремих регіонів. Поява таких організацій — новий
погляд на управління економікою, насамперед, регіонів.

Крім того, такі організації, як свідчить закордонний досвід, можуть
виступати об’єднуючими органами для окремих, самостійно діючих
підприємницьких структур в одній чи споріднених галузях промисловості.
Кожен з бізнесменів, створивши власний бізнес самотужки, захищає тільки
власні інтереси, причому і від держави, і від конкурентів. Водночас у
світі є багато прикладів, коли поєднується досить велика кількість
підприємств однієї чи кількох галузей промисловості для досягнення
економічного успіху на окремих територіях чи у регіонах. Одним з таких
видів є кластери.

З англійської мови слово «сіазіег» перекладається як гроно, букет,
щітка, чи як група, зосередження (наприклад людей, предметів), чи як
бджолиний рій. Тобто слово «кластер» має багато тлумачень в українській
і російській мовах, але характерною ознакою його є об’єднання окремих
елементів (складених часток) у єдине ціле для виконання певної функції
чи реалізації певної мети. Кластер — це територіально-галузеве
добровільне об’єднання підприємств, що тісно співробітничають з
науковими установами й органами місцевої влади з метою підвищення
конкурентоздатності власної продукції й економічного розвитку регіону [
10, с. 283].

Кластери можуть поєднувати підприємство й установи як окремих регіонів,
так і різних країн для підвищення ефективності їхньої діяльності,
зростання продуктивності праці та якості продукції, стимулювання
конкуренції й інновацій, сприяння формування нових підприємств з
урахуванням їх вигідного географічного розташування. Кластери дають
змогу підприємствам більш гнучко реагувати на зміну умов ведення
бізнесу.

Характерними рисами успішної діяльності кластерів, як правило, можуть
бути:

— взаємозв’язки між підприємствами, що роблять учасників кластерів більш
сильними порівняно з тими підприємствами, які працюють поодинці;

— кооперація та співробітництво, що є стимулами до пошуку нових, більш
удосконалених методів роботи;

— орієнтація на потреби ринку, що є головним чинником визначення
загальної стратегії підприємств; —відповідність стратегії кожного
окремого виробництва загальній стратегії розвитку регіону.

Підтримка розвитку малих і середніх підприємств є важливою складовою
промислової політики багатьох країн і особливо тих, які розвиваються.
Значення малого бізнесу в ринковій економіці дуже велике. Без малого
бізнесу ринкова економіка ні функціонувати, ні ефективно розвиватися не
має можливості, а тому підтримка його становлення і розвитку є однією з
основних проблем економічної політики будь-якої держави. У більшості
розвинутих країн малий бізнес визначає не тільки темпи економічного
зростання, а й навіть структуру та якість валового національного
продукту.

Виникнення і розвиток кластерної моделі підтримки регіонального розвитку
окремих галузей промисловості має довгу історію. Вражаючі приклади
ефективності функціонування окремих кластерів свідчать про
перспективність використання такої моделі для об’єднання підприємницьких
структур у різних областях і регіонах. Особливо ефективними і
своєчасними вони можуть бути для вітчизняних підприємств у часи виходу
України з затяжної економічної кризи. Впровадження даної концепції
можливе на будь-якій території і в будь-якій галузі промисловості. А
досягнення успіху ґрунтується на цілому ряді переваг, що їх одержують
розрізнено діючі підприємства, об’єднуючись в кластер.

Кластер, поєднуючи незалежні та неформально пов’язані підприємства й
установи, являє собою міцну організаційну форму, що одержує значну
кількість переваг за рахунок високої продуктивності, ефективності та
гнучкості в процесі організації економічної діяльності.

Кластерна модель об’єднання підприємств пропонує новий спосіб одержання
переваг від таких факторів, як географічне розташування,
співробітництво, спеціалізація, кооперація, інновація тощо.
Американський вчений Майкл Портер визначив можливості збільшення
конкурентоздатності підприємств, що поєднуються в кластери, за трьома
напрямками:

1. Кластери підвищують продуктивність компаній, використовуючи переваги
тих, хто працює в одній географічній зоні.

2. Кластери, спрямовуючи свою діяльність на високо-технологічні
інноваційні проекти, досягають більш істотного економічного зростання,
ніж їхні конкуренти.

3. Кластери стимулюють створення нових підприємств, що у майбутньому
стають учасниками тих же кластерів, і тим самим підсилюють їх.

Лоурен Янг також виділяє ряд переваг галузевих кластерів, причому як на
рівні окремих фірм, так і на рівні суспільства. Так, підприємства, що
об’єднуються в кластери, одержують переваги за рахунок росту в них
якості робочої сили, різного роду досліджень і більш швидких змін у
технології. Крім того, позитивний ефект дає здешевлення первинних
факторів виробництва, внаслідок більш ефективного використання новинок і
зростання продуктивності за рахунок обміну ідеями між учасниками
кластера, і широкого вибору (швидкого набору) кадрів для фірм із
відкритими вакансіями.

Створення й ефективне функціонування кластерів дає переваги і
суспільству. А саме: зростають можливості одержання роботи для великої
кількості працездатного населення, що певною мірою вирішує проблеми
безробіття; посилюється економічний розвиток регіонів, що сприяють
створенню і розвитку кластерів; відбувається вдосконалення бази
оподаткування за рахунок залучення місцевої влади для лобіювання заходів
щодо підтримки розвитку підприємництва в регіоні [10, с. 285].

Разом з тим великий світовий і невеликий вітчизняний досвід показують,
що переваги кластерної моделі ще більш значні. Так, спеціалізація і
кооперація, що відбуваються в кластерах, забезпечують розподіл ринку на
сегменти і цивілізовану спеціалізацію підприємств на певних
асортиментних групах продукції, що зменшує транспортні витрати,
забезпечує раціональний поділ праці, обмін знаннями, технологіями,
кваліфікованою робочою силою.

Крім того, кластери, стримуючи зовнішню конкуренцію і прискорюючи
інновації на підприємствах, можуть утримувати певну частину ринку через
диференціацію продукції всередині кластера й усередині регіону.
Конкуренція ж, у свою чергу прискорюючи маркетингові інновації на
підприємствах, може забезпечити відданість споживачів торговій марці
підприємств, шо входять у кластер.

Кластери завжди намагаються вдосконалити свої засоби виробництва,
впроваджувати новітні технології, забезпечувати високі стандарти якості
продукції. Ця форма залучає капітали і кредити на вигідних умовах від
фінансових установ, шо конкурують в обслуговуванні процвітаючих секторів
промисловості. Тому об’єднання підприємств у кластери відкриває більш
реальні можливості одержати інвестиції і для невеликих фірм, учасників
відповідних об’єднань.

Крім того, членство в громадській організації, що поєднує кластери, і в
самих кластерах дає можливість одержувати допомогу
експертів-консультантів з питань технологічної модернізації виробничої
діяльності підприємств; експертів із зовнішньої торгівлі щодо
впровадження торгових знаків і експортних стандартів; експертів
юридичних установ щодо реєстрації й оформлення відповідних документів
тошо.

Для учасників кластерів розширюється доступ до інформації щодо різних
аспектів діяльності, відкривається можливість створення комп’ютерного
центру і використання Іпіегпеі для одержання інформації про наявні
вільні матеріальні ресурси, ринки збуту, можливості виходу на закордонні
ринки, налагодження зв’язків з партнерами по виробництву, а також
одержанню інформації про конкурентів як на внутрішньому, так і
зовнішньому ринках. Крім того, участь у кластерах відкриває широкий
доступ до робочої сили і до постачальників продукції.

Значні переваги учасникам кластера дає загальна закупівля і продаж.
Загальна закупівля оснащення, комплектуючих, матеріалів веде до
зменшення ціни за рахунок збільшення обсягів закупівель. Крім того, для
учасників об’єднання істотно зменшуються витрати на маркетингові
дослідження, рекламу, страхування, впровадження сертифікатів якості,
участь у промислових виставках, торгових ярмарках і конференціях,
поїздках бізнесменів у більш розвинуті країни для вивчення передового
досвіду тощо.

До того ж відкриваються можливості загальної перепідготовки і пошуку
необхідних (залежно від спеціалізації) досвідчених і кваліфікованих
робітників. Зменшується ризик від переміщення робітників з інших
підприємств у рамках одного кластера, а також знижуються витрати на
перенавчання.

Таким чином, учасники кластерів одержують численні переваги саме від
об’єднання і співробітництва, не втрачаючи при цьому своєї
самостійності. Додатково вони здобувають конкурентні переваги внаслідок
розглянутих вище важливих аспектів колективної діяльності.

По-перше, існування і створення в рамках кластерів нових
підприємств-постачальників забезпечує доступ підприємств до сировини,
матеріалів, оснащення, запасних частин тощо. Підприємства мають
можливість наймати робочу силу з необхідною кваліфікацією, професійними
знаннями і навичками. Кластери можуть залучати до співробітництва
оптових продавців, а також одержувати спеціалізовані види послуг з
питань техніки, технології, фінансів і бухгалтерського обліку,
користування мережею Internet.

По-друге, підприємства одержують користь від свідомої загальної
діяльності і взаємного збагачення ідеями, знаннями та досвідом.
Створюються галузеві асоціації, які представляють інтереси всіх
підприємств, що входять у кластери. Спеціалізація і більш ефективний
поділ праці підприємств, що входять у кластери, призводить до підвищення
якості продукції і збільшення обсягів її виробництва. Завдяки
періодичному спілкуванню керівників і фахівців підприємств, шо входять у
кластер, вони можуть багато чому навчитися один в одного.

Кластери дають змогу більш ефективно і продуктивно використовувати
залучений капітал, що особливо актуально для України за умов гострої
нестачі інвестиційних ресурсів.

Ще одним позитивним наслідком є сприяння формуванню в рамках кластерів
нових підприємств як виробничого, так і сервісного напрямку.
Передумовами цього можуть бути як наявність необхідних матеріалів і
сировини, так і трудових ресурсів потрібної кваліфікації в місцях
розташування підприємницьких структур кластера. Новостворені
підприємства можуть скористатися вже налагодженими зв’язками в даному
конкретному регіоні, а значна концентрація споживачів знижує ризик і
полегшує визначення потенційних можливостей для нових підприємств. Для
нових учасників кластерів більш низькими є також і вхідні бар’єри.

Практично в усіх розвинутих країнах державні структури активно беруть
участь у формуванні і розвитку підприємницької діяльності, підтримці
найбільш доцільних і ефективних її напрямків. Перехід до ринкових умов
господарювання в Україні з особливою гостротою поставив питання про роль
і місце держави в процесах реформування економіки і, особливо, в
регулюванні і підтримці малого бізнесу.

Бізнес-центр

Сьогодні в Україні відсутні діючі механізми підтримки, розвитку і
захисту малого бізнесу, на відміну від того, як це відбувається у
високорозвинутих країнах. Але Державний комітет України з питань
регуляторної політики та підприємництва надає великого значення
регіональній політиці підтримки малого бізнесу і розвитку його
відповідної інфраструктури. Формуються мережі регіональних і міських
бізнесів-центрів, інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів,
технологічних парків тощо, що можуть надавати реальну консультативну,
інформаційну, навчальну, кадрову й інші види підтримки суб’єктам
підприємницької діяльності на початкових етапах їхнього створення.

Бізнес-центр — це, як правило, недержавна підприємницька структура,
створена на суспільних засадах за сприяння місцевої влади й іноземних
організацій з метою підтримки малого підприємництва в регіоні.

Діяльність бізнес-центру передбачає, що в ньому забезпечується на
паритетній і регулярній основі, на принципах соціального партнерства
співробітництво працівників органів місцевого самоврядування, об’єднань
підприємців, громадських і профспілкових організацій працівників
недержавного сектора економіки (рис. 9).

Досить важливо в діяльності бізнес-центру орієнтуватися на малі
підприємства, керовані власниками. Будучи власником, малий підприємець
безпосередньо залежить від прибутків і збитків. За умов конкурентної
боротьби це є значним стимулом ефективного управління підприємством.
Таким чином, якщо через брак коштів виникає потреба звузити коло тих,
кому надається підтримка з боку бізнес-центру то, насамперед, варто
підтримувати підприємства, якими управляють власник, менеджер-власник і
приватні підприємці.

Рис. 9. Взаємозв ‘язки бізнес-центру з владою і підприємницькими
структурами [ 10, с. 294]

Доцільним є також створення на базі бізнес-центрів спеціалізованих
клубів, таких, наприклад, як клуб підприємців, клуб бухгалтерів і інших,
з метою проведення семінарів з різних напрямків господарської
діяльності, проблемних питань звітності підприємств, оподатковування і,
в обов’язковому порядку, з запрошенням до участі в їхній роботі
висококваліфікованих фахівців відповідної галузі знань.

Організаційна структура бізнес-центру відображена на рис. 10.
Координаційний напрямок — це координація діяльності всіх структурних
ланок бізнес-центру:

^ розподіл обов’язків і повноважень між структурними

підрозділами центру;

^ узгодження напрямків діяльності всіх структурних

підрозділів;

^ оперативне управління вирішенням поточних і стратегічних завдань.

Рис. 10. Організаційна структура бізнес-центру [10, с. 296]

Організаційний напрямок включає в себе розробку загальних питань
регіональної політики підтримки малого і середнього бізнесу:

— пошук пріоритетних напрямків розвитку регіону;

— розробка концепцій і програм розвитку малого бізнесу;

— організація взаємодії і зворотного зв’язку між місцевою владою і
підприємницькими структурами;

— лобіювання законодавства в питаннях малого бізнесу. Освітній напрямок
спрямований на проведення активного навчання і перепідготовки, переважно
за економічними спеціальностями:

— надання початкової економічної освіти як головного підґрунтя,
необхідного для ведення власної справи;

— проведення тренінгів, семінарів в галузі маркетингу, менеджменту і
фінансового аналізу;

— навчання програмам бухгалтерського обліку з орієнтацією на міжнародні
стандарти і використання сучасної комп’ютерної техніки;

— навчання роботі з програмами бізнес-планування і стратегічного
прогнозування;

— проведення тестування на можливість ведення власної справи.

Інформаційний напрямок включає в себе надання інформації і допомогу
бажаючим почати підприємницьку діяльність:

— розробка, поширення і відновлення пакетів документів,

необхідних для створення підприємницьких структур різних організаційних
форм;

— надання юридичних консультацій з питань реєстрації і відкриття
підприємств;

— інформування підприємців і розробка бізнес-проектів для одержання
мікрокредитів;

— надання інформації з питань складання бізнес-планів;

— створення банку даних і різне інформаційне обслуговування.

Консультативний напрямок спрямований на надання консультацій і
практичної допомоги діючим і новоствореним підприємствам:

— консультації юриста;

— консультації аудитора;

— консультації з питань бізнес-планування;

— використання комп’ютерних довідково-пошукових систем;

— використання INTERNET (е-mail, телеконференції); — консультації з
питань одержання мікрокредитів.

Аналітичний напрямок проводить аналіз ситуації на ринку й організацію
маркетингових досліджень:

— збір аналітичної інформації для розміщення на WЕВ-сторінці;

— вивчення ринку ділових послуг і співробітництво з засобами масової
інформації з метою широкого висвітлення діяльності бізнес-центру і
створення позитивної громадської думки щодо розвитку малого
підприємництва;

— збір і аналіз фактів, типових юридичних і бухгалтерських випадків
ведення власної справи, висновків про стан законодавства з питань
підприємництва, посилання звертань і листів у відповідні інстанції;

— аналіз законотворчої діяльності в секторі малого бізнесу;

— співробітництво з різними громадськими радами і комісіями з метою
захисту інтересів малого бізнесу.

Інвестиційний напрямок — надання допомоги в пошуку інвесторів і
одержанні інвестицій:

? створення банку даних потенційних інвесторів з різних

сфер економіки (банків, компаній, фондів);

? пошук інвесторів для підприємств малого бізнесу;

? розробка бізнес-планів, тіроектів для одержання мікро-кредитів тощо.

Бізнес-інкубатори

Останній підхід особливо важливий у випадку вибору вже існуючої фірми,
що може бути включена в число учасників бізнес-інкубатора для підвищення
його іміджу і життєздатності.

Останнім часом увага широких кіл громадськості України приділяється
такому інструменту регіонального розвитку і підтримки малого
підприємництва, як бізнес-інкубація. У багатьох регіонах нашої країни
організаціями-прихильниками бізнес-інкубаторського руху набутий великий
практичний досвід у вирішенні регіональних проблем, шляхом залучення до
цього процесу малого і середнього приватного бізнесу, і надання йому
необхідної допомоги через недержавні неприбуткові організації. Подальший
розвиток у цьому напрямку можливий за умови проведення ретельного
аналізу набутого досвіду, сучасних умов діяльності малого підприємництва
і вибору стратегічних напрямків руху на майбутнє.

В Україні бізнес-інкубатор — це самостійне підприємницьке утворення,
метою якого є створення і розвиток нових підприємств. За своїм
призначенням і метою діяльності бізнес-інкубатори в Україні можна
розділити на такі:

— бізнес-інкубатори загального призначення, що надають послуги в
широкому аспекті (від реєстрації фірм до її виходу на стабільний ринок)
з орієнтацією на різні напрямки підприємницької діяльності;

— бізнес-інкубатори спеціального призначення, що надають послуги лише
однотипним фірмам, і за конкретними видами діяльності.

В Україні, де бізнес-інкубатори лише починають входити в ринкове
середовище, їхня перспективність визначається такими факторами:

— невпинно зростає попит підприємницьких фірм на нові, практичні
технології навчання, консалтинг та інформаційне забезпечення;

— потенційні інвестори, які частіше чекають від фірм не тільки
підтверджень стійкого матеріального і фінансового стану, а й доказів
уміння розпорядитися наданими їм капіталовкладеннями;

— кредитна політика банків не дає можливості брати кредити на придбання
основних засобів, особливо будинків, приміщень, офісної й іншої техніки,
що приводить до збільшення витрат і зменшення оборотних коштів;

— ринок, що практично вже сформувався, збільшує
конкуренцію і змушує підприємців більше часу приділяти поточній
реалізації товарів (послуг), відволікаючи їхню увагу від питань
функціонального менеджменту і стратегічного маркетингу;

— підприємницьким фірмам, а також потенційно рентабельним підприємствам,
в умовах фіскальної політики держави потрібен час для становлення і
пристосування до ринку.

Головними завданнями бізнес-інкубаторів є:

— надання малим і середнім підприємствам приміщень і офісної техніки;

— проведення навчання персоналу з питань менеджменту;

— доступ до фінансових систем, надання кредитів і короткострокових
позик;

— пошук і залучення інвестицій до реалізації проектів учасників
бізнес-інкубаторів;

— створення команди експертів для надання допомоги з питань юридичного
забезпечення, управлінської, маркетингової діяльності, бухгалтерського
обліку;

— сприяння реалізації продукції (послуг) учасників бізнес-інкубаторів;

— створення позитивного іміджу клієнта бізнес-інкубатора;

— організація і проведення тренінгів і курсів перепідготовки;

— організація заходів паблік-рілейшнз з метою визначення ефективності і
значення малого бізнесу для розвитку регіону;

— супровід фірм після їхнього виходу з бізнес-інкубаторів.

Українські бізнес-інкубатори здебільшого існують за рахунок фінансування
міжнародних донорських організацій, служб працевлаштування населення при
держадміністраціях міст і районів, їм надаються приміщення.

Узагальнюючи інформацію, отриману від українських бізнес-інкубаторів,
можна відзначити наступні джерела їхнього фінансування:

а) кошти міжнародних фондів, програм грантів і кредитів;

б) кошти зацікавлених міністерств, місцевих адміністрацій, союзів і
асоціацій;

в) кошти учасників інкубаторів;

г) кошти спонсорів та інвесторів;

д) кошти комерційних структур і приватних осіб, зацікавлених у роботі
бізнесів-інкубаторів.

Серйозною небезпекою для розвитку бізнесів-інкубаторів є і те, що вони
неприбуткові організації. У кращому разі вони здатні повернути лише
частину витрачених коштів. їхнє завдання в іншому — вивести на орбіту
комерційне підприємництво, що даватиме прибуток. Створення мережі
бізнес-інкубаторів здатне допомогти формуванню ділового середовища, що
стимулює не лише комерційну реалізацію нових ідей, а й формує нове
ділове співтовариство.

Технологічні парки

Розвиток науково-технологічних парків, створення територіальних
науково-технічних і виробничих систем фахівці пов’язують з великими
досягненнями і технологічними вибухами останніх років. їхнє впровадження
визначає якісно новий підхід до умов реалізації та забезпечення
інноваційних процесів і створення сприятливого середовища, в якому
наукові ідеї перетворюються на унікальну науково-технічну продукцію,
здійснюють черговий ривок в галузі новітніх технологій.

У закордонній практиці поняття „науково-технологічний парк»
використовується як узагальнююче визначення могутньої інноваційної
структури. До цієї групи належать дослідницькі центри і парки,
інкубатори ідей, наукові парки, інноваційні центри, центри передових
технологій, технологічні центри і парки, технологічні поліси. Усі вони
становлять основу спеціалізованих інноваційних об’єднань, що створені у
провідних індустріальних регіонах світу. В місцевостях, де функціонують
технопарки, населення має такі переваги: збільшується можливість
зайнятості населення зі збільшенням кількості робочих місць;
підвищується забезпечення високоякісними товарами; внаслідок збільшення
| доходів зростає рівень життя; підвищується рівень соціального ‘.
середовища і соціального забезпечення; зростає освітній та
інтелектуальний рівень населення.

Від створення технопарків, безумовно, виграють підприємницькі структури
регіону за рахунок використання прогресивних технологій, впровадження
ноу-хау і збільшення обсягів експорту продукції, покрашення зв’язків та
полегшення доступу до науково-технічної бази; відкриття можливостей
використання інтелектуального потенціалу вузів.

В Україні успішна діяльність наукових парків та інших інноваційних
структур у тому чи іншому регіоні, залежить від розвитку в ньому
виробничої та соціальної інфраструктури. Вона включає інноваційні банки,
наукові і ризиковані фонди, консультаційні та посередницькі фірми й
компанії, шо здійснюють функції менеджменту і маркетингу, комерційні
центри і спеціальні приміщення для наукомістких фірм, забезпечення
громадським харчуванням і умовами для відпочинку, службами сервісу,
тобто усе, шо може забезпечити вчених і фахівців, що працюють у парку,
усім необхідним для продуктивної роботи та відпочинку.

Досить важливим у діяльності технопарків є науково-методичне й
організаційне забезпечення наукових і технологічних проектів, взаємодія
державних органів влади, наукових, фінансових і громадських структур,
інноваційних центрів та інкубаторів бізнесу.

Усі згадані та інші елементи інфраструктури забезпечують створення
середовища, сприятливого для творчої роботи й оперативного впровадження
наукових результатів у практику виробництва, що є характерною рисою не
тільки технопарків, а й технополісів.

Технологічні поліси

Головними цілями таких структур, як бізнес-центри, бізнес-інкубатори,
технопарки і технополіси, є підтримка і стимулювання інноваційних
процесів, створення середовища і сприятливих умов для організації малих
і середніх підприємств, становлення нових венчурних колективів,
прискорення розробки і впровадження нових технологій, розвиток
підприємницької діяльності.

Одним з нових напрямків розвитку підприємницьких структур, за якими
майбутнє, є технополіси — організаційні форми об’єднання наукових,
інноваційних, науково-технологічних парків і бізнес-інкубаторів на
певній території, з метою об’єднання зусиль і надання могутнього
імпульсу для економічного розвитку регіону.

Важливими особливостями технополісів є взаємозв’язане вирішення завдань
з модернізації традиційних для даного регіону галузей промисловості і
вихід їх на сучасний рівень, вибір наукових напрямків, що можуть бути
визначальними для даного технополісу, і можуть забезпечити випереджаючий
розвиток виробничої інфраструктури. Але найважливішим є створення
сприятливих умов для співробітників, фахівців і жителів тієї місцевості,
на промисловій базі якої формується технополіс. Тобто, головним є
орієнтація технополісу на задоволення потреб людей, підвищення їхнього
життєвого рівня й економічного розквіту регіону.

Особливе місце в програмах створення і розвитку технополісів
приділяється університетам і проблемі підготовки кадрів відповідно до
високих вимог, шо їх висуває технополіс. Вчені та фахівці університетів,
інших навчальних і наукових установ завжди залучаються для розробки
основних програм розвитку технополісу, виконують функції консультантів і
експертів, здійснюють навчання і перепідготовку кадрів [10, с. 318-321].

Досить часто до складу технополісів залучаються науково-промислові
парки, інноваційні і технологічні центри, дослідницькі
бізнес-інкубатори. Держава повинна надавати всебічну підтримку програмам
формування і розвитку технополісів.

Похожие записи