Реферат на тему:

Основні ознаки підприємництва та його місце в економічній системі

Першою і чи не найважливішою для розуміння характерною ознакою
підприємництва є констатація індивідуального характеру підприємницької
діяльності. Підприємництво — це завжди результат приватної ініціативи
(хоча не виключаються й інші форми кооперації й асоціації), вільної від
безпосереднього державного втручання. Підприємництво передбачає розробку
і здійснення економічного проекту, здебільшого незалежного від
державного управління і фінансування, автономного в плані пошуку
необхідних коштів. Це можуть бути власні кошти одного чи кількох
підприємців або позичені кошти (кредити), повернення яких планується
після завершення виробничого або торгового циклу й одержання
розрахованого прибутку. В цьому розумінні підприємництво, що охоплює ряд
господарських секторів, є загалом альтернативою державному сектору
економіки, що функціонує винятково на базі політики держави щодо нього і
фінансується з державної скарбниці.

Не менш важливим є розуміння заохочувальних мотивів, стимулів для
заняття підприємництвом. І тут першочерговим стимулом є прагнення
отримати прибуток. Звідси випливає найпростіший наслідок: діюче приватне
підприємство прибуткове (рентабельне) уже за визначенням; збиткове не
тільки не принесе бажаного прибутку, а й розорить підприємця. Вислів
«вилетіти в трубу» за всієї своєї примітивності дуже точно передає зміст
цього явища. Тому можна стверджувати, що приватнопідприємницька сфера
економіки загалом є сферою завжди рентабельною — нерентабельні приватні
підприємства просто приречені на ліквідацію або перепрофілювання.
Забезпечення свого проекту — основа основ усіх розрахунків підприємця і
основний предмет його турботи у процесі діяльності.

З перших двох випливає і третій наслідок, що стосується характеру роботи
підприємця, а саме — організаторська робота. Вона поділяється на кілька
послідовних стадій:

• вивчення кон’юнктури ринку з метою визначення пріоритетних з погляду
майбутнього прибутку сфер економіки;

• фінансово-економічні розрахунки (зокрема калькуляція попередніх
витрат), що покладені в основу проекту;

• вивчення діючих законоположень, що регламентують обрану підприємцем
форму діяльності;

• розробка на їхній базі і затвердження в державних органах нормативного
акта (актів) майбутнього підприємства;

• пошук і мобілізація коштів (інвестицій);

• залучення фахівців і робітників до безпосереднього поетапного
здійснення робіт;

• поточне управління виробничим процесом;

• організація збуту виробленої продукції або наданих послуг (маркетинг);

• звітність перед податковими і контрольно-ревізійними органами держави.

На всіх стадіях підприємницької діяльності персональну відповідальність
за її наслідки — як фінансову, так і юридичну — несе підприємець.
Фінансова відповідальність полягає у забезпеченні рентабельності проекту
(не забезпечивши її, підприємець збанкрутує), юридична — у дотриманні
чинних законів, забезпеченні прав усіх робітників та службовців,
залучених до здійснення проекту (не дотримуючись останніх, підприємець
вступає в конфлікт з державою, що рівнозначно злочинові з усіма
юридичними наслідками).

Потрібно зауважити, що підприємництво як помітне в масштабах держави
явище можливе лише в умовах розвинених ринкових, товарно-грошових
відносин, за наявності в суспільстві свободи торгівлі і вільного
ціноутворення, а також приватної власності на засоби виробництва і права
на отримання доходів. Крім того, воно можливе при вільному
«рекрутуванні» кадрів підприємців з усіх прошарків населення, тобто у
суспільстві з розвиненими демократичними нормами і традиціями. Повною
мірою це реалізується через принцип рівності всіх громадян перед законом
і свободу конкуренції, оскільки єдиним критерієм придатності до
підприємницької діяльності є особисті здібності людини. Станові або
політичні обмеження є згубним для підприємництва фактором. Тому про
підприємництво на ранніх етапах людської історії, у рабовласницьку і
феодальну епохи можна говорити певною мірою умовно, констатуючи лише
наявність окремих елементів приватної ініціативи, епізодів
підприємницької діяльності. Давні східні деспотії і Римська імперія в
період її розквіту прагнули, з одного боку, тримати під повним контролем
усі сфери життєдіяльності суспільства, а з іншого — ведучи безупинно
загарбницькі війни і нещадно експлуатуючи рабів, не мали потреби в
рентабельності виробництва. Феодальне ж суспільство з його закостенілою
становою структурою, ґрунтуючись значною мірою на натуральному
господарстві при мінімумі товарно-грошових відносин, також не сприяло
приватній ініціативі виробників. На діяльність потенційних підприємців
накладалася низка політичних, релігійних і станових обмежень. Не
випадково єдиним винятком з цього правила була економіка кількох
регіонів, що базувалася здебільшого на торгівлі, які за своїм політичним
ладом і сформованими традиціями були вільні від таких обмежень. Це
торгові міста середньовічної Італії — Венеція і Генуя, Ганзейський союз
у Північній Німеччині (Гамбург, Бремен, Любек), Новгородська республіка
в середньовічній Русі. Як постійний і вагомий у масштабах держави фактор
економіки підприємництво з’являється лише на стадії переходу від
пізнього середньовіччя до Нового часу — приблизно від епохи Великих
географічних відкриттів до перших буржуазно-демократичних революцій.

Уважний аналіз трактування підприємництва спонукає ще до кількох
міркувань. З необхідності недержавного фінансування, самостійного пошуку
коштів випливає, що таке можливе лише за наявності кредитних установ.
Тому історія підприємництва як за кордоном, так і в Україні найтісніше
була пов’язана з розвитком фінансів і кредиту, а становлення кредитних
інститутів було одночасно і показником, і передумовою успішного розвитку
підприємницької діяльності. А тому закономірно, що перші банки і
страхові компанії з’явилися в середні віки саме у Північній Італії і
Північній Німеччині, а початкові бурхливої підприємницької активності у
XVIII-XIX ст. повсюдно передував банківський «бум».

Звертаючись до категорії прибутку як основного стимулу в підприємницькій
діяльності, можна помітити його зв’язок з поняттям експлуатації.
Завдання безумовного забезпечення рентабельності спонукає підприємця до
необхідності скорочення витрат виробництва, економії на фондах
заробітної плати, охорони праці, соціального захисту працівників. В
умовах недосконалості законів про приватне підприємництво і слабкості
моральних стримуючих начал гонитва за прибутком породжувала найбільш
безсоромну експлуатацію трудящих, сваволю підприємців у дуже жорстоких
формах. К. Маркс присвятив усю завершальну 24 главу першого тому
класичної праці «Капітал» жахам капіталістичної експлуатації на стадії
первісного нагромадження. Однак співвідношення між розміром заробітної
плати робітників та їх експлуатацією ввійшло до азбуки політекономії
задовго до К. Маркса.

Про це писав ще «батько політекономії» Адам Сміт (1733-1790), а Девід
Рікардо (1772-1823) сформулював економічний закон: чим вища заробітна
плата робітника, тим нижчий прибуток підприємця і навпаки. Тому через
стадію жорстокої експлуатації проходила у процесі свого становлення і
розвитку ринкова економіка усіх без винятку країн, що, у свою чергу,
стало основою для появи багатьох революційних і соціалістичних теорій,
включаючи і марксизм.

Втім, стадія «дикого», «експлуататорського» капіталізму має історично
минущий характер. У процесі формування інститутів правової держави,
утворення органів представницької демократії розпочинається розробка
фабрично-заводського законодавства. Підприємництво поступово обмежується
системою регламентуючих норм і правил, що враховують права та інтереси
робітників, сприяють підвищенню їх життєвого рівня і надають найманій
праці рис соціального й економічного партнерства.

Одночасно в середовищі самих підприємців триває пошук форм і методів
діяльності, вільних від крайнощів експлуатації. Зароджуються і набувають
стійкого характеру традиції добродійності, турбота про життя і побут
робітників, залучення їх до участі в справах підприємства. Це
зумовлюється як моральними й релігійними, так і суто прагматичними
міркуваннями (підвищення продуктивності праці, запобігання соціальним
конфліктам тощо). Зменшення прибутків при великих відрахуваннях на
заробітну плату і соціальну сферу компенсується підприємцями за рахунок
піднесення загальної культури виробництва і розширення його обсягу,
підвищення продуктивності праці на основі використання науково-технічних
досягнень та державних страхових і пенсійних механізмів.

Згодом, на рубежі XIX-XX ст., починає діяти суспільно-економічний
механізм, описаний Дж. М. Кейнсом (1883-1946): збільшення заробітної
плати сприяє зростанню купівельної активності населення, що, у свою
чергу, стимулює подальший розвиток (і, отже, підвищення сумарної
прибутковості) виробництва.

Саме на цей період припадає виокремлення, конкретизація сутніс-них рис
підприємства. Основні з них:

• володіння капіталом;

• поєднання різнорідних факторів виробництва;

• орієнтація на отримання прибутку і капіталізація доходу;

• особиста ініціатива, самостійність, почуття відповідальності і
готовність до ризику;

• творча фантазія і «бійцівські» здібності, необхідні для боротьби з
конкурентами, подолання несприятливих обставин тощо.

Неважко помітити, що всі перераховані властивості і якості, необхідні
бізнесменові, прямо або побічно випливають із наведеного вище визначення
підприємництва.

Підприємницька діяльність повільно, але неухильно гуманізується, набуває
дедалі цивілізованішого вигляду, стаючи потужним фактором не тільки
економічного, а й соціального і культурного прогресу суспільства; сприяє
розкриттю потенціалу людської особистості, дає людині відчуття
справжньої свободи, будучи водночас найкращою формою соціального
захисту. Величезна роль у набутті підприємництвом зазначених рис
належить державі, її політиці.

Державна макроекономічна політика має не тільки стимулювати
підприємництво загалом, а й спрямовувати його на розвиток тих ознак і
властивостей, які надають йому соціальну спрямованість, етичність,
гуманізм. У разі несприятливого ставлення держави до цього аспекту
підприємництва створюються умови для його відчуження від проблем
суспільства, тінізації, криміналізації.

На макроекономічному рівні, тобто на рівні загальнодержавної організації
суспільного виробництва, проблема забезпечення прибутковості
господарства, досягнення переважання прибутків над витратами постає
настільки ж гостро, як і в діяльності окремого приватного підприємства.
Але на відміну від приватнопідприємницької сфери держава змушена
миритися з наявністю вочевидь збиткових секторів. Це, по-перше, уся
військово-промислова сфера, що потребує величезних витрат, але прибутків
не приносить. Це значна частина соціальної сфери; утримання численної
армії чиновників і керівників, галузі освіти, культури і державної
пропаганди. За наявності великої кількості збиткових секторів економіки
і невідновлюваних статей витрат настає хронічний дефіцит державного
бюджету (перевищення витрат над доходами) і держава змушена шукати
позабюджетні джерела покриття дефіциту. До таких джерел належать:
пограбування сусідніх країн і народів внаслідок переможних воєн,
неоплачувана праця (експлуатація рабів), розпродаж або «проїдання»
державних запасів, а в пізніші часи — зовнішні і внутрішні позики,
державне псування монети, не забезпечена товарним покриттям грошова
емісія тощо.

Збиткова в економічному плані держава може існувати досить довго за
наявності позабюджетних джерел, але все-таки їх використання має в
історичній перспективі тимчасовий характер (у війнах неможливо
перемагати постійно, кількість рабів згодом скорочується, державні
запаси тануть, борги рано чи пізно доведеться віддавати). Коли дефіцит
бюджету набуває хронічного і нездоланного характеру, а позабюджетні
джерела вичерпуються, економіка країни «вилітає в трубу». Настає епоха
розпаду держави. Це одна з основних причин катастрофи колись могутніх
держав. Саме так припинили своє існування держава Александра
Македонського, Римська імперія, халіфат Аббасидів, імперія Карла
Великого. Інші фактори розпаду — політичні, військові, ідеологічні,
особистісні (інтриги у вищих сферах, боротьба за владу), хоч зовні і
виходять на передній план і тому більшістю сучасників розцінюються як
основні причини, власне, бувають лише додатковими, тобто кожний на своїй
«ділянці» закріплює загальноекономічний колапс.

Отже, приватнопідприємницька форма організації економіки виявляється
надзвичайно вигідною для виживання і благополучного розвитку держави.
Вона, по-перше, вилучає зі сфери державних турбот цілі галузі
виробництва, що були збитковими, і робить їх прибутковими. По-друге,
вона організовує їхнє функціонування на власні, тобто позабюджетні
кошти. По-третє, приватне підприємництво здатне більш гнучко реагувати
на потреби ринку, швидко змінювати профільну структуру виробництва,
вчасно припиняти випуск зайвої, такої, що не знаходить попиту,
продукції, створювати нові галузі. Держава, позбувшись вкрай обтяжливої
необхідності утримувати збиткові виробництва, навпаки, починає
одержувати не тільки кошти у вигляді податкових відрахувань з їхнього
прибутку, а й, що ще важливіше, конкретну, потрібну країні і населенню
продукцію (найчастіше і кращої якості), доведення якої до споживача
також бере на себе приватник. Але це можливо лише при досить високому
рівні розвитку товарно-грошових відносин і за умови зняття станових,
державних і релігійних обмежень на підприємницьку діяльність.

Однак зазначене не передбачає абсолютного невтручання держави, яке
видавалося за безумовне благо, в підприємницьку сферу. Такі теорії на
початку капіталістичного підприємництва були досить поширені й у
вітчизняній економічній літературі дістали назву фритредерства (від
англ. free trade — вільна торгівля). Цілковита свобода від державного
контролю оберталася, як уже зазначалося, найжорстокішою експлуатацією і,
як наслідок, призводила до соціальних конфліктів, що часто загрожували
самому існуванню держави. Безконтрольне приватне виробництво,
орієнтоване лише на прибуток, найчастіше становило небезпеку для держави
й у політичному, й у воєнно-стратегічному плані (наприклад, якщо таке
виробництво орієнтоване на кредитні зв’язки і торгівлю з ворожими
державами). Для держави надлишок певних виробів часто невигідний і,
навпаки, іноді необхідно спонукати приватника до виробництва потрібної
продукції. Нарешті, без належного державного контролю неможливо
поставити надійний бар’єр шахрайським тенденціям у підприємництві,
«відмиванню» через систему приватних підприємств грошей, нажитих
кримінальним шляхом, тощо.

Причини, що гальмують підприємницьку активність, можуть лежати й у сфері
людської психології, бути чисто емоційними. Психологічно важко (іноді
просто через заздрощі) примиритися з появою багатших, ніж ти сам, і тому
незалежних від твоєї волі людей. Посилює таку ворожість і усвідомлення
того, що підприємець домагається багатства власними зусиллями, а не
одержує його завдяки місцю в становій ієрархії або як «подарунок»
верховної влади. Успіх підприємців найчастіше віддзеркалює нікчемність,
ділову злиденність багатьох, причетних до державного управління людей.
Це спонукає до прихованої протидії або прагнення «дозволяти»
підприємницьку діяльність тільки «своїм».

Створюється парадоксальна ситуація: для успішного функціонування
приватнопідприємницькій сфері потрібна повна свобода. Але разом з тим
державі вкрай невигідно і навіть небезпечно надавати її всім, хто цього
бажає, у повному обсязі. Тим часом підприємництво необхідне — без нього
держава не справиться з утриманням збиткових галузей виробництва, не
вирішить проблеми наростаючого бюджетного дефіциту.

Цей парадокс розв’язувався протягом кількох сторіч через пошук таких
форм і методів управління приватною сферою економіки, які залишали б їй
достатньо простору для створення й успішного функціонування і водночас
забезпечували ефективний контроль, спрямовували діяльність підприємців у
потрібному державі напрямку.

До таких засобів управління та контролю належать насамперед поточне
законодавство про підприємницьку діяльність. Видання законів, що
регламентують недержавне виробництво і сферу послуг, затвердження
внутрішніх нормативних актів самих приватних підприємств (особливо якщо
це робиться в демократичних процедурних рамках) перетворюється на
цивілізовану і дієву форму управління приватною сферою виробництва.
Ефективним засобом управління є податкове і кредитне регулювання.
Збільшуючи або зменшуючи податки, процентну ставку кредитування,
держава, не обмежуючи свободи приватника, отримує результативний
механізм впливу на нього, управління і контролю. Держава здійснює це в
руслі загальної фінансової політики, що передбачає монополію на емісійну
діяльність, контроль за сукупною грошовою масою в країні, регулювання
курсу іноземних валют, митні правила та ін.

І навпаки, як економічно й історично малоефективні, а в масовому
сприйнятті — антидемократичні зарекомендували себе заходи
безпосереднього адміністративного втручання в діяльність приватних
підприємств. Настільки ж малоефективною (хоча і зручною з погляду
чиновників) виявляється система надання привілеїв на заняття
підприємницькою діяльністю лише особам, прямо пов’язаним із владою, що
користуються негласною (як адміністративною, так і фінансовою)
підтримкою держави.

Історично окреслений процес вироблення заходів регулювання здійснювався
по лінії розвитку від малоефективних до більш ефективних способів. У
нинішніх високорозвинених ринкових системах всуціль домінують регулятори
законодавчого і фінансово-кредитного типу, що не виключає, звичайно,
збереження елементів безпосереднього державного втручання. Іноді
безпосереднє втручання допускається (але знов-таки, лише у рамках
чинного законодавства) в екстремальних обставинах — під час війн,
масштабних економічних криз тощо.

Загалом перераховані заходи можна назвати заходами державного
регулювання підприємницької діяльності, а юридичні, організаційні і
фінансові основи такого регулювання — інституціонально-правовими
засадами підприємництва.

Таким чином, підприємництво відіграє важливу роль в економічній системі
суспільства. Воно пройшло тривалий період розвитку і його функціонування
регулюється державою.

Список використаної літератури:

Дойль Питер. Менеджмент: стратегия и тактика: — С.-Петербург: Питер,
1999.

Дюги Л. Социальное право. Индивидуальное право. Преобразование
государства. — Спб., 1909. — С. 5.

Зайцева В. В. Общая характеристика источников гражданского и торгового
права капиталистических государств. — ?., 1973. — С. 20-21.

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про підприємства в
Україні»// Відомості Верховної Ради України // Уряд, кур’єр. — 1998. —
28 лют. — № 40-41.

Зивс С. Л. Развитие формы права в современных империалистических
государствах. — М., 1960, — С. 108.

Зудина Л. Н. Организация управленческой работы: Учеб. пособие. — М.:
ИНФРА-М, 1997.

Кейлер В. А. Экономика предприятия: Курс лекций. — М.: ИНФРА-М, 1999.

Крупка Я. Д., Литвин Б. М. Вдосконалення методики обліку інвестиційної
діяльності та будівельного виробництва. — К.: Екон. думка, 1998.

Крупка Я. Д., Литвин Б. М. Інвестиційний бізнес-план. — К., 1997.

Кривцов А. С. Предпринимательство как тип хозяйствования. — X., 1995. —
С. 7.

Похожие записи