.

Державне регулювання економіки в умовах ринку, реєстрація та перереєстрація суб’єктів підприємницької діяльності, неправомірність угоди між підприємця

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 4218
Скачать документ

Контрольна робота

Державне регулювання економіки в умовах ринку, реєстрація та
перереєстрація суб’єктів підприємницької діяльності, неправомірність
угоди між підприємцями.

Державне регулювання економіки в умовах ринку.

Реєстрація та перереєстрація суб’єктів підприємницької діяльності:
порядок і підстава.

Неправомірність угоди між підприємцями.

1.Державне регулювання економіки в умовах ринку. Історичний досвід
світової економіки підтверджує, що держава в усі часи тією чи іншою
мірою була вимушена втручатися в економічні процеси. Але ступінь цього
втручання на окремих етапах розвитку товарного виробництва був
неоднаковим. Тобто, у всіх економічних системах держава регулює
економіку. Ринковий механізм зрегулює найважливіші параметри
економічного розвитку.

По-перше, він об’єднує виробників і споживачів й єдину економічну
систему, підпорядковує виробництво вимогам задоволення суспільних потреб
через платоспроможний попит.

По-друге, він стимулює розвитку та впровадження у виробництво науково
технічних досягнень, зменшення витрат, підвищення якості товарів,
постійне розширення їх асортименту що в кінцевому підсумку
забезпечує підвищення продуктивності суспільної праці.

По-третє, він виконує велику селективну функцію серед товаровиробників,
завдяки чому із товарного виробництва вибувають ті господарські
суб’єкти, результати діяльності яких не відповідають сучасним вимогам.

Ринкова система може регулювати лише на ті суспільні проблеми, які
виявляються через платоспроможний попит. Тому ринок не має механізму,
який здатний забезпечувати задоволення загальнодержавних, тобто
колективних потреб, пов’язаних з утриманням апарату державного
управління, армії, поліції, науки, культури та ін.

Державне регулювання економіки реалізується в різних формах. Залежно від
строкової розмовності розрізняють довгострокове та короткострокове
регулювання.

Довгострокове регулювання обумовлене необхідністю досягнення
стратегічних цілей. В його системі головне місце займає цілеспрямований
вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень в економіці.
Головне завдання довгострокового регулювання полягає в проведенні
структурних зрушень в економіці, розвитку наукових виробництв, понятті
відсталих в економічному відношенні районів.

Короткострокове регулювання – це насамперед антициклічне регулювання,
основою якого є вплив на сукупний попит (величину споживчих та
інвестиційних витрат).У межах цієї форми застосовується антиінфляційне
регулювання, яке реалізується переважно через політику доходів (контроль
над заробітною платою та цінами, обмеження темпів зростання грошової
маси).

Непряме регулювання економіки – це вплив держави на господарську
діяльність через внесення відповідних змін в умови функціонування
ринкового механізму .Воно досягається за допомогою правових та
економічних інструментів. Застосовуючи ці інструменти, держава
безпосередньо нічого не змінює в ринковому механізмі, а створює лише
передумови цих змін. Державне регулювання базується на певній системі
засобів впливу на ринок. В сукупності їх можна розділити на дві великі
групи :засоби прямого державного впливу (державні замовлення, контракти,
ліміти, фінансування цільових комплексних програм і деяких галузей з
державного бюджету і т. ін.) та засоби опосередкованого впливу (податки,
субсидії, ціни і т. ін.).

Серед основних засобів державного регулювання слід виділити законодавчі
акти; прогнози розвитку національної економіки; цільові комплексні
програми; ліміти; державні замовлення і державні контракти; державні
інвестиції; державні і місцеві бюджети; бюджетні дотації, субсидії,
субвенції; податки і податкові пільги, державні кредити; державні
резерви; операції з державними цінними паперами на відкритому ринку;
соціально-економічні нормативи; різні галузеві і загальнодержавні норми
і стандарти; норми амортизації, в тому числі прискореної; система
фіксованих, граничних і вільних цін; індексування цін; індексування
грошових доходів населення і заощаджень; встановлення прожиткового
мінімуму і мінімуму заробітної плати; встановлення єдиної тарифної
системи; встановлення заробітної плати в державних установах,
встановлення системи пенсій, допомоги, ліцензій, митні збори, податки;
квоти; встановлення граничних рівнів рентабельності.

Дане спірне питання слід вирішувати користуючись Цивільним і
Господарським Кодексом України від 16 січня 2003р і умовами договору .

Згідно ст.318 Цивільного Кодексу України за договором підряду капітальне
будівництво одна сторона (підрядник)зобов’язується своїми силами і
засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати
замовнику у встановлений строк визнаний договором об’єкт відповідно до
проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договори
будівельні та інші роботи ,а замовник зобов’язується передати підряднику
затверджену проектно кошторисну документацією.

Згідно ст.321 Господ. К України вартість робіт за договором підряду
визначається складання кошторисну.

Замовник зобов’язаний сплатити підрядну зумовлену договором ціну після
остаточної здачі об’єкта будівництва ,за умови ,що робота виконана
належним чином і в погодженій строк.

Отже ,заперечення замовника є правомірним тому ,що згідно ст.321ТК
Замовник зобов’язаний розрахуватися після остаточної здачі об’єкта
.Оскільки при здачі об’єкта було виявлено ряд недоліків та документів
та замовник здійснить оплату тільки після усунення їх. Згідно ст. 322 ТК
України недоліки виявлені при прийнятті робіт підрядчик зобов’язаний
усунути за свій рахунок у строки погоджені з замовником .У разі
порушення строків усунення недоліків підрядних несе відповідальність
,яка передбачена договором.

Згідно ст.322 ТК України подана давність для вимог ,що випливають з
незалежної якості робіт за договором підряду на капітальне будівництво
визначається з дня прийняття роботи замовником і становить : один рік
щодо недоліків некапітальних конструкцій.

2.Реєстрація та перереєстрація суб’єктів підприємницької діяльності:
порядок та підстави.

Відповідно до ст. 80 УК України юридичні особи утворюються в порядку,
встановленому законодавством.

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів,
якими можуть бути: розпорядчий акт або статут (положення) або
засновницький договір і статут, або протокол зборів. В установчих
документах (ст.88 УК України) мають зазначатися найменування юридичної
особи, її місцезнаходження, цілі і предмет діяльності, склад і
компетенція органів.

Законодавством передбачається кілька способів виникнення юридичних осіб.
Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичних осіб:
розпорядчий, нормативний, дозвільний, договірний.

Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна
реєстрація, або реєстрація її статуту.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію суб’єктів
підприємницької діяльності („Про державну реєстрацію юридичних осіб та
фізичних осіб-підприємців”) затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 25 травня 1998р.,державну реєстрацію суб’єктів
підприємництва незалежно від їх організаційних форм і форм власності, за
винятком окремих видів суб’єктів підприємницької діяльності (банки,
фондова біржа тощо), проводять виконкоми за місцезнаходженням суб’єкта.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної
особи – власним або уповноважена ним особа подає до органу державної
реєстрації:

установчі документи;

реєстраційну картку;

3) документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору;

документ, що засвідчує сплату власником внеску до статутного фонду
суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому
законодавчими актами;

рішення Антимонопольного комітету про згоду на створення, реорганізацію
(злиття, приєднання) суб’єктів підприємницької діяльності, якщо
законодавчими актами України передбачена необхідність такої згоди.

Орган державної реєстрації протягом п’яти робочих днів з дати
надходження зазначених документів зобов’язаний провести державну
реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності і видати заявникові
свідоцтво.

Перерееєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться в тому
самому порядку, який встановлений для їх реєстрації.

Зокрема вона проводиться у разі зміни:

а)назви суб’єкта підприємницької діяльності;

б)форми власності;

в)організаційної форми суб’єкта підприємницької діяльності;

Відмова в державній реєстрації суб’єкта підприємництва можлива з мотивів
порушення встановленого законом порядку його створення, а також
невідповідності установчих актів вимогам законодавства. Наприклад,
відмова в державній реєстрації підприємства з мотивів недоцільності його
створення не допускається .Якщо державну реєстрацію підприємства у
встановлений строк не здійснено або у ній відмовлено з мотивів, які
засновник вважає безпідставними, він може звернутися до суду. За
державну реєстрацію береться плата, розмір якої визначається у порядку,
встановленому Законами України.

Для реєстрації об’єднань громадян залежно від їх статусу засновники
подають заяви до Міністерства Юстиції України, місцевих органів
державної виконавчої влади, виконавчих комітетів. Заява про реєстрацію
політичної партії має бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі
громадян України, які мають виборче право. До заяви додається статут
(положення), протокол установчого з’їзду, або загальних зборів,

відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про
місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору .Політичні
партії подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію
розглядається у двомісячний термін від дня надходження документів. У
необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку
відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або
відмову в ній заявникові повідомляється письмово у 10-денний термін.

Відмова в реєстрації об’єднання громадян допустима тоді, коли статутні
документи подані для реєстрації, суперечать законодавству України.

Рішення про відмову у дані для реєстрації, суперечать чинному
законодавству України. Це рішення можна оскаржити у судовому порядку
(ст.15 і 16 Закону України „Про об’єднання громадян”)

Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передання
всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам –
правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або внаслідок ліквідації.

Юридична особа визнається такою, що припинила свою діяльність, з дня
внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Відповідно до ст.105 УК України учасники юридичної особи, суд або орган,
що прийняв рішення про припинення юридичної особи зобов’язані негайно
письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який
вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична
особа перебуває у процесі припинення. Учасники юридичної особи або
орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за
погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з
припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора) і
встановлюють порядок та строки припинення юридичної особи. Законом
(ст.107 УК України) передбачений порядок припинення юридичної особи
шляхом злиття, приєднання та поділу. Кредиторам юридичної особи, що
припиняється, подано право вимагати від неї припинення або дострокового
виконання зобов’язань, або відшкодування збитків. Після закінчення
строку для пред’явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення
цих вимог, комісія з припинення юридичної особи складає передавельний
акт або розподільний баланс.

Не розглядається як припинення юридичної особи і її перетворення, тобто
зміні організаційно-правової форми, при перетворенні юридична особа як
така існує і продовжує свою діяльність, але змінюється її
організаційно-правова форма. Наприклад, товариство з обмеженою
відповідальністю перетворюється на акціонерне товариство, кооператив –
на товариство з обмеженою відповідальністю.

3.Неспроможність угоди між підприємцями.

Цивільні права та обов’язки виникають в учасників правовідносин на
підставі юридичних фактів — дій або подій. Найпоширенішим юридичним
фактом, який породжує цивільні права та обов’язки, змінює чи припиняє
їх, є правочии Саме в правочинах проявляється така характерна риса
цивільних правовідносин і метод цивільного права, як ініціативність.
Адже щоб укласти правочин, необхідна ініціатива (бажання, вияв волі)
учасників правовідносин.

Поняття «правочини» вводиться в дію новим Цивільним кодексом України, в
якому їм відведено окрему главу. До його прийняття в цивільному праві
вживався термін «угода», під яким розуміли вольові, правомірні дії
громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або
припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочину притаманні певні ознаки: 1) правомірність — правочин завжди
має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде
дійсним; законодавець встановив презумпцію (припущення), що правочин є
правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо
він не визнаний недійсним у судовому порядку; 2) він завжди спрямований
на досягнення певного правового результату (перехід права власності від
продавця до покупця, передача права користування майном орендарю і т.
ін.); 3) він є вольовою дією — для його вчинення необхідно виявити волю
(ініціативу) учасника.

Як юридичний факт, що зумовлює виникнення, зміну чи припинення прав та
обов’язків, правочин повинен задовольняти певним вимогам, які
встановлюються законом. Правочин породжуватиме належні юридичні наслідки
(ті, яких справді прагнули досягти сторони) лише у тому разі, якщо
відповідатиме умовам дійсності. Умовами дійсності є загальні вимоги,
визначені законом, додержання яких необхідні для чинності правочину.
Такі вимоги закріплені у відповідних статтях ЦКУ. По-перше, зміст
правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також
моральним засадам суспільства. За змістом правочин повинен відповідати
нормам закону і не передбачати дій, якими б порушувалися права та
інтереси інших осіб, або ж загальноприйняті в суспільстві норми
поведінки. Так, не може бути укладено правочин, спрямований на
заподіяння шкоди іншій особі чи її майну, приниження її честі чи
гідності, чи інше порушення публічного порядку.

і- По-друге, особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг
цивільної дієздатності. Правочин як юридичний факт породжує цивільні
права та обов’язки, тому особа, яка його укладає, повинна усвідомлювати
значення дій, які вона вчиняє, та їх наслідки,. Відповідно фізична особа
правомочна укладати право-чини в межах того обсягу дієздатності, яким
вона наділена. Неповнолітні віком до 14 років, як відомо, не укладають
самостійно угод, які виходять за межі дрібних побутових; неповнолітні у
віці

від 14 до 18 років укладають такі угоди за згодою законних представників
і т. ін.

По-третє, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі. Бажання учасника укласти право-чин має
бути справжнім і відповідно відображатися в його зовнішніх діях
(волевиявленні), тобто бажання і зовнішня поведінка повинні збігатися.
Якщо зовнішня поведінка начебто свідчить про намір укласти угоду
(громадянин підписує договір дарування), але внутрішньої волі,
справжнього бажання на вчинення таких дій немає (вони вчиняються під
впливом насильства, погрози, обману, помилки тощо), то такий правочин
може бути в подальшому оспорений в суді і визнаний недійсним. У такому
разі сторони будуть зобов’язані повернути все, що вони одержували за
таким правочином, а в деяких випадках ще й відшкодовувати збитки.

і По-четверте, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Якщо законом визначена конкретна форма, в якій обов’язково має вчинятися
даний вид правочину, то її слід дотримуватися, інакше настають певні
негативні наслідки. Зокрема, якщо правочин про неустойку не буде
відображено в письмовому документі, то він буде недійсним; якщо договір
про купівлю-продаж житлового будинку чи квартири не буде укладено у
письмовій формі із засвідчу-вальним написом нотаріуса, то він буде
недійсним, і т. д. ‘І

Взагалі, форма правочинів — це спосіб зовнішнього виявлення волі
учасника на їх вчинення, відповідно до якої їх поділяють на усні та
письмові. Усна форма правочину означає, що умови його вчинення сторони
погоджують у процесі безпосереднього спілкування без відображення у
відповідних документах. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю
виконуються сторонами у момент його вчинення, за винятком правочинів,
щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а
також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх
недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на
підставі усного правочину, іншою стороною має бути виданий документ, що
підтверджує підставу та суму одержаних коштів.

Письмова форма правочину означає, що його зміст зафіксований в одному
або кількох документах, у розписці, листах, телеграмах, якими обмінялися
сторони, або воля сторін виражена за допомогою телеграфного,
електронного або іншого технічного засобу зв’язку тощо. Письмовий
правочин має бути підписаний його учасниками. Якщо фізична особа у
зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно,
за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається
нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою
особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка
його вчиняє.

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису
за допомогою засобів механічного або іншого копіювання,
електронно-цифрового підпису або іншого аналога власноручного підпису
допускається у випадках, встановлених законом, іншими
нормативно-правовими актами або письмовою згодою сторін, яка містить
зразки відповідного аналога власноручного підпису. ґ У визначених
законом випадках або якщо на цьому наполягає один з учасників правочину,
на письмовому документі, що відображає його зміст, може вчинятися
посвідчувальний напис нотаріуса. Такі правочини є письмовими
нотаріальними. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом
або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на
здійснення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому
викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально,
також посвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на
вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, через які текст
правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Відповідно до нового ЦКУ у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочин
між юридичними особами; 2) правочин між фізичною та юридичною особою, за
винятком правочинів, які можуть вчинятися усно; 3) правочини фізичних
осіб між собою на суму, що перевищує не менш як у 20 разів розмір
неоподаткованого мінімуму доходу громадян, за винятком правочинів, які
повністю виконуються сторонами у момент його вчинення; 4) інші
правочини, щодо яких актами цивільного законодавства вимагається
письмова форма.

Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено
законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова
форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до
настання відповідних правових наслідків.

І, нарешті, по-п’яте, правочин має бути спрямований на реальне настання
правових наслідків, що обумовлені ним. Тобто, сторони, які укладають
правочин, повинні насправді прагнути досягнення саме того правового
результату, який завжди виникає при укладенні правочину даного виду.
Так, внаслідок укладення договору купівлі-продажу право власності на
певну річ переходить від продавця до покупця, для чого зустрічне
передаються сторонами річ та певна грошова сума. Якщо ж правочин
укладено, але таких дій не вчинено і сторони не мали наміру їх вчиняти,
і насправді не прагнули до створення правових наслідків, то такий
правочин є фіктивним і недійсним.

У деяких випадках учасники цивільного обороту укладають удаваний
правочин — він вчиняється тільки з метою приховати інший, який
відбувається насправді. Наприклад, одна особа видає іншій генеральну
довіреність на управління та розпорядження автомобілем, а в обмін на неї
одержує гроші. Тобто зовні сторони поводять себе так, начебто видається
довіреність, а фактично відбувається купів-ля-продаж, яка приховується.
Удавані угоди також є недійсними. В наведеному прикладі, якщо у
подальшому виникне спір між сторонами, то видача довіреності
розглядатиметься як недійсна угода і будуть застосовуватися правила, які
діють до тієї угоди, яку приховували, тобто правила про купівлю-продаж.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити
правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних
дітей. Батьки (усиновлювачі) є законними представниками неповнолітніх
дітей і вони вправі вчиняти пра-вочини від імені малолітніх (до 14
років) чи непрацездатних дітей. При здійсненні таких дій вони повинні
виходити виключно з інтересів дітей і вчиняти правочини, вигідні для
останніх. Г Якщо сторони при вчиненні правочину порушують будь-яку з
умов його дійсності, то такий правочин або є недійсним вже з моменту
його укладення (нікчемні правочини), або може бути визнаний недійсним у
результаті його оспорення в суді (заперечні правочини). Недійсність
правочину означає, що він не породжує тих юридичних наслідків, які
повинні наставати внаслідок укладення правочину даного виду: не виникає
права власності чи права користування майном, яке передається за таким
правочином, і т. ін.

Заперечуваність або нікчемність правочинів залежить від того, яка саме
умова дійсності порушена сторонами. Так, нікчемними є правочини: вчинені
без нотаріального посвідчення, якщо така вимога встановлена законом;
укладені малолітніми поза межами їх дієздатності, якщо ці правочини не
схвалені їх законними представниками протягом одного місяця; укладені
недієздатними і не схвалені їх опікунами; укладені опікунами та
піклувальниками без згоди органу опіки та піклування, якщо вона
необхідна за законом; які порушують публічний порядок; удавані та
фіктивні.

До заперечних, тобто тих, які можуть бути визнані недійсними в
результаті оспорення заінтересованими особами їх дійсності в суді,
належать правочини: укладені неповнолітніми у віці від 14 до 18 років, а
також обмеженими в дієздатності, якщо вони виходять за межі дрібних
побутових та оспорюються законними представниками; укладені юридичною
особою без спеціального дозволу (ліцензії), якщо він необхідний;
укладені під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної
домовленості представника однієї сторони з другою стороною, під впливом
тяжкої обставини.

Сторони, що уклали правочин, який є або визнано недійсним, зобов’язані
повернути одна одній все одержане за таким право-чином. На сторону, яка
діяла недобросовісно, покладається обов’язок компенсувати іншій стороні
такого правочину моральну шкоду та заподіяні збитки, які в деяких
випадках відшкодовуються навіть у подвійному розмірі.

Правочини класифікують за різними підставами і відповідно виокремлюють
такі їх види.

Відповідно до форми укладення, як уже зазначалося, правочини бувають
усні, прості письмові та письмові нотаріальні. … Залежно від кількості
осіб, які повинні виявити свою волю в пра-вочині (волевиявлення яких
достатньо) для того, щоб він був дійсним, розрізняють правочини:
односторонні — це дія однієї сторони, яка може бути представлена однією
або кількома особами (складання заповіту, прийняття спадщини, відмова
рід спадщини, видача довіреності, оголошення конкурсу); двосторонні —
необхідна воля (участь) хоча б двох осіб, погоджена дія двох сторін
(різноманітні договори: купівлі-продажу, дарування, позички, оренди
тощо); багатосторонні — необхідна участь трьох і більше сторін
(різноманітні багатосторонні договори, наприклад про спільну
діяльність).

Залежно від того, чи мають обидві сторони обов’язок надавати зустрічне
матеріальне задоволення, чи тільки одна з них: оплатні (купівля-продаж,
поставка, майновий найм, підряд) та безоплатні (дарування, безоплатне
користування майном). Деякі правочини можуть бути або сплатними або
безоплатними — як погоджують це між собою сторони (договір доручення).

Правочини є строкові (в них визначається момент виникнення та припинення
прав і обов’язків або ж хоча б один з них), та безстрокові (не
визначається ні початок дії, ні припинення). Як правило, такі правочини
вступають у дію негайно і припиняються внаслідок повного виконання,
наприклад, негайного (договір купівлі-продажу в роздрібній торгівлі або
на вимогу однієї із сторін). V У деяких випадках виникнення чи
припинення прав та обов’язків у сторони за правочином пов’язується з
настанням певної події. Якщо в момент вчинення правочину про подію не
можна з достовірністю стверджувати, що вона обов’язково настане, то
правочин вважається укладеним під умовою—умовний правочин.

Відповідно до мети, з якою укладається правочин, розрізняють каузальні—
в яких визначена мета їх вчинення (видача розписки, а також більшість
угод: міна, комісія, схов); абстрактні — в яких не визначається мета їх
вчинення (видача векселя). Залежно від моменту, з якого правочини
вважаються дійсними, їх поділяють на консенсуальні — є дійсними з
моменту досягнення сторонами згоди по всіх істотних умовах (такими є
умови, без яких не може існувати правочин даного виду: наприклад,
договори по відчуженню майна не можуть укладатися без погодження
предмету та вартості або ціни). Як тільки сторони досягли згоди по всіх
цих умовах, правочин є дійсним і у сторін виникають права і обов’язки:
купівля-продаж, поставка, оренда; реальні — є дійсними не відразу після
досягнення сторонами згоди, а після вчинення фактичної дії— передачі
майна (дарування, позика, схов).

Задача. Трест “Промваентиляція” звернулася до господарського суду з
позовом про стягнення з замовника: Інституту теплоенергетики – 115000
грн. за роботу про влаштуванні вентиляції в лабораторії корпусу,
виконані і передані замовнику по акту. Заперечуючи проти позову,
інститут пояснив, що він відмовляється оплачувати, оскільки: підрахунок
не виконав додаткових робіт по облаштуванню повітряного фільтру в
лабораторії № 7, необхідність в якому була виявлена державною
приймальною комісією при здачі об’єкта; у виконанні підрядником роботах
виявлений ряд недоробок та дефектів і інституту вважає, що до їх
усунення проводити розрахунки за виконані роботи передчасно.

Визначте правомірність заперечень замовником? Як варто вирішити дане
спірне питання?

Дане спірне питання слід вирішувати користуючись Цивільним і
Господарським Кодексом України від 16 січня 2003р. і умовами договору.

Згідно ст.318 Цивільного Кодексу України за договором підряду на
капітальне будівництво одна сторона (підрядник) зобов’язується своїми
силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника)побудувати і
здати замовнику у встановлений строк визначений договором об’єкт
відповідно до проектно-кошторисної документації виконати зумовлені
договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов’язується передати
підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію.

Згідно ст.321 Господ. К.України вартість робіт за договором підряду
визначається складання кошторису. Замовник зобов’язаний сплатити
підряднику зумовлену договором ціну після остаточної здачі об’єкта
будівництва, за умови, що робота виконана належним чином і в погоджений
строк.

Отже, заперечення замовника є правомірним тому, що згідно ст.321 Г.К.
замовник зобов’язаний розрахуватися після остаточної здачі об’єкта.
Оскільки при здачі об’єкта було виявлено ряд недоліків та дефектів то
замовник здійснить оплату тільки після усунення їх. Згідно ст.322ГК
України недоліки виявлені при прийнятті робіт підрядчик зобов’язаний
усунути за свій рахунок у строки погоджені з замовником. У разі
порушення строків усунення недоліків підрядник несе відповідальність,
яка передбачена договором.

Згідно ст.322ГК України давність для вимог, що випливають з незалежної
якості робіт за договором підряду на капітальне будівництво визначається
з дня прийняття роботи замовником і становить один рік щодо недоліків
некапітальних конструкцій.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019