Курсова робота з образотворчого мистецтва

“Вишивка Покуття”

Зміст.

Вступ 2 ст.

Розділ І. Вишивка в житті людини.

1.1. Історія розвитку вишивки. 3-5 ст.

1.2. Регіональні особливості. 6-7 ст.

Розділ ІІ. Ознайомлення з вишивкою.

2.1. Матеріали, інструменти. Техніка вишивання. 8-11 ст.

2.2. Творчість Михайлини Сабадаш. 12-19 ст.

Розділ ІІІ. Вишивка в школі. 20-24 ст.

Розділ ІV. Вишивка інтер’єрно-обрядового призначення 25-27 ст.

Висновок. 28-29 ст.

Список використаної літератури.

Додатки.

Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває
невичерпне багатство творчих сил народу вершини його мистецького хисту.

Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної
вишивки зумовлено тим, що широко виступає в різноманітних варіантах як
прикраса тканин одягового, побутового, інтер’єрно-обрядового
призначення.

Дослідників народної культури постійно хвилює інший ряд проблем
вишивального мистецтва. Чому вишивка зазнала такого масового поширення в
творчості українського народу? Численні матеріали свідчать, що вишивкою
займались, майже в кожній селянській хаті. Популярною вона була і в
міському середовищі. Чим пояснити, що ніколи не зникала потреба
прикрашати одяг, різноманітні вироби для житлових, громадських,
культових інтер’єрів, ритуальних, святкових обрядів.

Наявні фактологічні матеріали допомагають заглянути в далеке минуле
вишивального мистецтва. Вишивки на тканині і шкірі не могли довго
зберігатися. Зношувалися вишиті речі, але узори з них повторювалися
перефразовувалися видозмінювались. До узорів вишитих матерями, бабусями,
прабабусями, дівчатами додавали нові мотиви, кольорові акценти і кожна
робила це по-своєму. Але всі разом вони створювали співзвучні своєму
часові складні орнаментальні композиції.

Вишивка – це радісне мистецтво і радісна сама праця над її створенням.
Скільки поезій, творчих таємниць у праці вишивальниць на вечорницях,
досвітках або в самотині. І пісня з вишивкою завжди поряд. Вони
нерозривні супутниці життя народу. Піснями супроводжуються всі процеси
праці над вишивкою. Не випадково в народі говорять: “Я цю вишивку
виспіваю, доспіваю”.

Історія розвитку

вишивки

Вишивка – це поширений вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому
узор та зображення виконують ручним або машинним способом на різних
тканинах, шкірі, та інших матеріалах лляними, бавовняними, вовняними
нитками.

Цей вид мистецтва виник давно – корені його сягають у глибину віків.
Мабуть ніколи не зможемо ми довідатись, хто і коли вперше здогадався
вперше втілити в узорах мотив, красу рідної природи, свої переживання та
відчуття, бо з огляду на недовговічність тканини та ниток, наука
позбавлена можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва.
Адже зразки найдавнішої вишивки у музеях Європи відносять до V ст. н.
е., пам’ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх
століть.

Дані археологічних розкопок свідчення літописців минулого дозволяють
стверджувати, що початки мистецтва вишивання на території, яку займає
сучасна Україна, сягає сивої давнини і розвиток його не переривався
ніколи – починаючи з незапам’ятних часів і до наших днів.

Елементами сучасної символіки орнаментів української народної вишивки
перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні мешканці
території України – трипільські племена.

Вишивкою був пер крашений одяг у скіфів – мешканців причорноморських
степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот.

Відомо багато археологічних доказів відносно давності і поширеності
народних звичаїв вишивати одяг. У с. Мартинівка, Черкаської області було
знайдено скарб, що датується VІ ст. н.е. Серед інших речей тут виявлено
срібні бляшки з фігурками чоловіків, одягнених у широкі сорочки з
вишивкою на грудях, ще недавно так одягалися українські селяни.

Арабський мандрівник Ібн-Фадлан (Х ст. н.е.) у своїй оповіді про русів
зазначає, що вони мали вишитий одяг.

У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо
цінувалося. Сестра Володимира Мономаха організувала в Києві,
Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати
золотом і сріблом. В Іпатіївському літописі від 1252 року говориться, що
князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух,
обшитий золотими плоскими мережками.

Італійський мандрівник Мільбер де Лануа, який перебував у 1412-1421рр.
на території України, згадував, що рукавиці, шапки руські були оздоблені
вишивкою. На малюнках та іконах того часу бачимо зображення людей у
вишиваному одязі.

На рубежі ХVІ-ХVІІ ст. починається могутня хвиля відродження української
культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й вишивання.

Вишиванням на Україні займалися майже виключно жінки. Для цієї роботи
використовувалась кожна зручна нагода і досвідки та вечорниці, на які
дівчата збиралися довгими осінніми вечорами і години відпочинку від
польових робіт.

Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати
багато різних вишивок. Більш заможні дівчата готували собі по 50, 80
сорочок з тонко виробленого і вибіленого полотна і для буденної роботи,
свята, посагу, на весілля, навіть на смерть, тобто для потреб протягом
усього життя.

Регіональні особливості

вишивки.

Снятинський, Городенківський, Коломийський і частина Тлумацького району
Івано-Франківської області – виділяється в окремий чітко виражений
своїми художньо-образними ознаками етнографічний район.

Переважає на Покутті червоний колір.

Варіанти червоного кольору в різних селах Покуття мали свої відмінності.
У Етицеві вони мали помаранчевий відтінок, у Воронівцях і Лаківцях
(Городенківського району) темно-вишенвий.

Поблизу Снятина переважав чорний колір, а біля Коломиї – темно-червоний.
Улюблений узор – композиція з чотирикутників.

Особливістю народної вишивки Покуття є наявність у селах Городниці,
Тимківцях, Сороках Городенківського району та в селах Русові,
Микулинцях, Збручі, Видинові Снятинського району вишивок білим по
білому. Це переважно узори геометричного орнаменту – восьмипроменева
розетка, ламана лінія, ромби виконані вирізуванням, каменями. Біла нитка
завдяки застосуванню різноманітних наскрізних технік, виколювання,
створювали світло-тіньову гру кольору – від блискучо-білого до
темно-сірого. З’єднувальні шви перетворювалися на широкі орнаментальні
смуги, які крім утилітарної функції, несли й художньо-декоративне
навантаження.

Особливістю Снятинської вишивки є наявність в орнаментах поряд з
рослинними мотивами зображення птахів, вазонних світів з двома птахами.

А от на Городенківщині в селах городниці Серафинцях, Чернятині і
Тимківцях побутує техніка хрестиком і давно забута, досить складна
техніка вишивання “коциком” (позагліне).

Матеріали, техніка вишивання та інструменти.

Матеріали зумовлюють художній рівень твору. Згідно з призначенням
вишивальні матеріали поділяються на 2 типи:

основа, на якій вишивають – вовняні, лляні, полотняні, домашнього
виробництва тканини, шкіра, сукно та пізніше тканини фабричного
виготовлення і перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбая,
сурахе, муслин, плис, шовк та ін.;

матеріал, яким вишивають і нитки ручно-прядені лляні, конопляні, вовняні
і нитки фабричного виготовлення – запал – біль, кумач, гарус, шкури,
шовк, металеві, золоті та срібні нитки, корали, перли, бісер, металеві
пластинки – лелітки, ґудзики, сап’янові стрічки.

Вишивальні матеріали поступово вдосконалювалися. Полотняний одяг
переважно вишивали лляними, вовняними, ручнопрядними нитками,
бавовняними фабричного виготовлення; вовняні – світи, кептарі, сердюки,
крім названих ниток, вишивали ще й шкурами, вовняними нитками фабричного
виготовлення – валічкою; пере мітки – заполоччю, шовковими, срібними,
золотими нитками; кожухи – вовняною, шовком. З середини ХІХ ст. дедалі
частіше для вишивання використовували гарус, заполоч, а з початку ХХ ст.
– нитки “ДМС”, муліне, бісер, шовк.

Часто для вишивання одного візерунку використовували і лляні вибілені
нитки (“білі”, “білка”), і нитки з сіравим, вохристим відтінком, і
бавовняні нитки “памуть”, “запалог”, “запаї”, і вовняні нитки ручного
прядіння й фабричного виготовлення – “вамчку”, “лучок”, гарус, металеві,
золоті й срібнв нитки, бісер.

За матеріалом вигивання поділяється на основні типи: лляна, вовною,
шовком, золотом (сріблом). Загальнопоширена в усіх районах України
поєднання матеріалів лежить в основі поділу вишивок на окремі підтипи:
золото-шовкова, вовняно-памутова.

Техніка. Українська народна вишивка славиться багатством технічного
виконання. Безперечно, слово вишивка походить від слова шити. На думку
дослідників, давня назва вишивки – “шити”, “шитво”, “шов”. У народній
термінології вишивка ще зараз називається “нашиттям”, “пошиттям”,
“розшиттям”, “прошиттям”.

Шити, вишивати – це різними способами протягати, закріплювати нитку,
заволочену в голку, наносити стібки на тканину або шкіру.

Результати аналізу збережених зразків вишивок Х-ХІІ ст. орнаментального
гаптування дає змогу виділити такі техніки, як “прокол”, “шов по формі”,
“шов в ялиночку”, “шов в прикріп”.

Технікою “шов по формі” та технікою “шов в ялиночку” – поверхневим
нанесенням зустрічно скісних стібків зображували галузки, вузькі
стрічки.

Техніка “в прикріп” полягала в тому, що металеві нитки щільно накладали
одна біля одної на тканину і пришивали до основи тканини шовковими
нитками.

Художнє звучання скісних стібків на перетині “шов по мотузці” прямих
стібків часто в шаховому порядку “панцерний шов”. У сюжетних зображеннях
– обличчя, руки – вишивали шовковими нитками плоскісно, густо, гладенько
застеляючи площини різними, згідно з формою, стібками – “єдвабний шов”.

Результат аналізу датованих вишивок ХVІІ – ХІХ ст., виконаних
ручнорпядними лляними, вовняними нитками, заполощю тощо, дає змогу
виділити два основних методи нанесення стібків вишальної нитки на
основу: двосторонній і односторонній.

Двосторонньо на тканину наносяться стібки такими техніками: перебір,
штапівка, “позад голки”, “двостороння гладь”, стебловий шов, соснівка,
різні техніки виколювання, вирізування, мереження, рубцювання,
обметання.

Не менш різноманітні на території України і техніки одностороннього
вишивання, тобто нанесення вишивальних стібків з виворітного або
лицевого боку тканини: кизинка.

Українські вишивальниці постійно збагачували, розробляли нові техніки
поверхневого вишивання з лицевого боку. До них належить: поверхниця,
набирування, кафасор, двобічна штапівка, верхоплут, бігунець, плетінка,
кізка, ретязь, хрестик, ланцюжок – талібур, парами, рушниковий,
городоський, вибирання.

Інструменти. Для вишивання необхідно мати: голки, наперсток, ножиці,
виколку, п’яльці та стрічковий метр.

Голки. Потрібно мати 6-7 голок різної товщини і довжини. Вушко має бути
овальним із гладенькими краями. Голки зберігають у сухому місці щоб
запобігти корозії.

Наперсток. Наперсток потрібно добирати точно за розміром середнього
пальця правої руки, так, щоб він і не був великий, і не стискав пальця.
З грубою тканиною рекомендується працювати тільки з наперстком.

Ножиці. Вишивальниця повинна мати у своєму вжитку три пари ножиць:
великі – для розкрою тканини; середніх розмірів – для обрізання кінців
ниток, та маленькі, які особливо потрібні при вишиванні з вирізуванням.

Виколка. Виколка потрібна для утворення дірок в тканині при вишиванні
солов’їних вічок, довбанки.

П’яльці. При вишивані застосовують круглі та квадратні п’яльці.
Квадратні потрібні для великих робіт, зокрема при вишиванні широких
мережок, гладьових швів тощо, але вони не менш зручні, ніж круглі
п’яльці, і тому значно менш поширені. П’яльці складаються з двох частин
і не складні у користуванні. На менше кільце кладуть тканину з
орнаментом, на тканину накладають більше кільце і затискують її між
кільцями.

Творчість

Михайлини Сабадаш

Старовинне мистецтво вишивки вже багато століть іде від покоління до
покоління чаруючи глибинним змістом та поетичною красою душі людей.
Українська народна вишивка завжди ставилася вишуканими орнаментами,
гарним колоритом, високою майстерністю виконання та самобутністю. Не
втратила свого значення вона й у наш час. Про це свідчить популярність
виставок народного декоративного мистецтва, де вишивці відводиться
значне місце. На таких виставках можна побачити й роботи заслуженого
майстра народної творчості Михайлини Олександрівни Сабадаш.

Ми знаємо роботи невідомих майстринь та імена талановитих вишивальниць,
у творах яких знайшли вияв традицій , накопичені усім їхнім родом або
осередком за багато віків розвитку цього мистецтва. Досить згадати
клембівські рушники, або вишивальниць з родини Шкрібляків… Тому б було
не дивно, якби такої величини майстриня, як Михайлина Сабадаш,
сформувалась у колі народних митців. Але сталося інакше – мистецтво
вишивання вона опанувала самостійно. Народилася Михайлина Олександрівна
1912 року в невеликому с. Кубаївці, що заховалося у прикарпатських
лісах.

Спочатку вишила серветку – мамі на Різдво, а потім рушником ікону
прикрасила. А пізніше все село одягалося в її вишивки.

Твори Михайлина Сабадаш народженні натхненням, що дає рідна земля. Квіти
допомогли їй зрозуміти різномаїття барв, ліси, гори, полонини навчили
композиції, подарували відчуття гармонії, а співуча вразлива душа
майстрині сповнює її твори поетичністю та пісенністю.

Дивно стає, коли подумаєш, як могла жінка, доля якої складалася нелегко
пронести крізь усе життя здатність відчувати прекрасне і радіти йому,
знаходити красу в найбуденніших речах.

А розраду вона знаходила у вишиванні та квітах. Біля хати не город
посадила, а сад, де панує квітковий розмай. Звідки ж це захоплення, ця
любов?

Подумалося, яке схоже світосприйняття таких художниць, як Михайлина
Сабадаш, Катерина Білокур, Марі Приймаченко, Параска Хома… У кожного з
них не город-квітник, і наснагу вони часто знаходять у барвистому
розмаїтті квітів, виплеканих власними руками.

Михайлина Сабадаш вірно й певно передає в своїх творах естетичні
вподобання народу, провідне світорозуміння багатьох поколінь. Це –
гармонія і вишуканість, багатобарвність і водночас природність, це –
традиційність орнаментального рисунка і його композицій, що йде від
дідів, прадідів, і щось нове, своє. Орнаментальні мотиви вишивальниці
являють собою комплекс образів, джерелом виникнення яких є реальний
навколишній світ.

Саме тому створеним в орнаментах образам властива своєрідна умовність і
узагальненість форм, як і взагалі в народному мистецтві.

Михайлина Олександрівна Сабадаш володіє багатьма техніками вишивки. Вона
шиє гладдю, хрестиком і стебнівкою, але улюбленою є “низинкка”, як
ласкаво називає її майстриня, тобто поперечна низь.

Наша майстриня, як то роблять у Карпатах, спочатку “розводить” чорним,
тобто основний контур вишиває чорною ниткою, а потому вже заповнює узор
різнобарв’ям. Саме тому, мабуть, її рушники такі стримані й вишукані.
Чорний колір упорядковує інші барви й змушує їх “звучати” в лад – сильно
дзвінко.

Візерунки Михайлина Сабадаш компонує традиційно, навіть класично, як для
вишивок Прикарпаття: розташовує узор на обох кінцях рушника. Це
переважно широка смуга основного мотиву між двома тонкими
орнаментальними ланцюгами, за якими лежать симетрично розташовані
ланцюгові закінчення.

Колірний, орнаментальний та символічний світ вишивальниці напрочуд
різноманітний. Давня, вже майже забута символіка стає співзвучної
розумінню сучасної людини. Завдяки широким асоціаціям і надмірній
фантазії образи її вишивок поєднують нас з природою, занурюють у світ
поезії, фольклору, звертають до глибини народного мистецтва й народної
мудрості. Це йде від щирого, відкритого серця, палких почуттів і живої,
неординарної думки.

Рушник “Біла ромашка” також вражає свіжістю та чистотою ясних суцвіть.
Але вирішено все зовсім інакше, більш декоративно, лаконічно.
Композиція має спокійний ритм вона навіть дещо графічна. Три кольори
панують на полотні – білий, червоний, чорний. Але з ними Михайлина
Сабадаш творить живий образ квітки. Дванадцяти пелюсткові головки
ромашки значно більші від квіток композиційного центру, попередньо
розглянутого узору. Їх вміщено в тонко окреслені ромби, що плетуть
ланцюжки по обидва боки потрібної широкої смуги центрального візерунку.

Один із своїх візерунків Михайлина Сабадаш назвала “Гори димлять”.
Незлічені крапки, що заповнюють біле тло ромбів, різномірно розкинуті по
всьому орнаменту і навіть за його межами створюють враження густого
туману. Того туману, що підіймається після довгих дощів. Найпростішими
елементами традиційної гуцульської вишивки, не виходячи за межі
усталених століттями умовностей геометричного візерунку, вишивальниця
відтворює на рушнику літо в Карпатах. Вся композиція твору підтримує
задум художниці і займає більшу площу, ніж звичайна її роботах, у ній є
простір, а візерунок розбілений і тим самим полегшений.

У рушнику “Танець ”Коломийка”” основний візерунок сплетений ритмічно й
елементи композиції наче витанцьовують аркан. Ритм уповільнений, але
сильний і стійкий.

А в “Пролісках” на білому тлі рушника блакитні квіти де-не-де прошиті
сріблястою ниточкою, наче росою побризкані. Так буває ранньою весною,
коли ще не розтанув сніг, а з-під нього вже синіють тендітними
пелюстками ніжні квіточки – проліски.

– Коли пастух жене на випас вівці, то вони так стежку на полонині
витоптують, що вона набагато нижчою стає, бо ж вівці йдуть одна за одною
слід у слід. То я й залишила білими ті стежки, вони й глибшими здаються
поряд з кольоровим тлом полонини. А ось і баранячі роги. В кожному ж
стаді свій ватажок. А там, в середині, наче смерічка виглядає – вона
краса наших гір.

Так мислить Михайлина Сабадаш свій рушник “Вівці, мої вівці”. На обох
його кінцях розміщені широкі смуги візерунка, який складаються з чітко
окреслених і щільно підігнаних один до одного ромбів. Кожний з них несе
в собі один і той же візерунковий мотив, який починає звучати на повний
голос лише в загальній композиції. Вишивальниця за традицією прагне
поділити узор на три частини, але водночас не наважується роз’єднати
задуману цілісну композицію, тому вона “ріже” її тонесенькою смужкою,
але більше ні чим не відокремлює. Крім того, ця смужка має іншу роль:
вона надає нового змісту “одрізним” трикутникам – вони стають схожими на
ті лісисті гори, що оточують полонини.

Пісню, так само як і любов до квітів, до роботи, а особливо до
вишивання, не можна вилучити із життя Михайлина Сабадаш. Сама вона не
складає пісень, але життя свого без них не мислить. Може, тому, що в
народній пісні майстриня не рідко черпає наснагу, творчу думку для своїх
узорів. Приклад тому рушник, що зветься “Материн подарунок”. Це мудрий і
щедрий материнський подарунок. Там, засіяне любов’ю, трудним щастям,
мережать стежки жалю і печалю: по веселому червоному узору рука
майстрині тонко й обережно вивела візерунок чорною ниткою. І наче чуєш
знайоме: “Два кольори мої, два кольори…”.

Ясність задуму, гармонія і логічність в узгоджені орнаменту з формою і
практичним застосування виробу характеризує Михайлина Сабадаш. Вона
компонує їх з великим відчуттям ритму, наповненості площини, майже
ніколи не перевантажує композицію, робить її надзвичайно врівноваженою і
стрункою. Михайлина Сабадаш створює гарний рисунок і вміє кольором
зробити влучний акцент.

Художниця завжди прагне м’якого переходу від темного, насиченого
кольору до білого, незайманого тла. Вона часто полегшує бічний
візерунок, насичує повітрям і забезпечує його вростання в полотно
тоненькими кривульками різної конфігурації, які, звершуючи візерунок,
гармонійно поєднують вишивку з тканиною.

Свої твори Михайлина Сабадаш мислить не як щось абсолютно самоцінне.
Вона бачить їх в інтер’єрі, у побуті. Щоб упевнитися в тому, досить
глянути на асортимент решта створених нею. Крім рушників, що признані
бути окрасою портрета на стіні, мисника або дзеркала, майстриня вишиває
скатертини з серветами, окремі серветки під келихи з квітами або вази.
Десятки різноманітних наволочок, а також покривала, портьєри вишитої її
руками. Серед творів Михайлина Сабадаш ми знаходимо і багато одягу:
жіночі і чоловічі сорочки традиційного крою та оздоблені, блузи та
сукні.

Андрій Малишко якось сказав, що справжній поет той хто не тільки бачить
навколишній світ, а й уміє малювати його своїми фарбами. Михайлина
Олександрів Сабадаш малює світ ясними, опроміненими світлою любов’ю до
рідної землі барвами малює закохано і щедро.

Похожие записи