РЕФЕРАТ

на тему:

Сакральне мистецтво України

ПЛАН

Вступ

1. Основні риси сакрального мистецтва України

2. Сакральний стінопис в Україні

3. Проблеми сучасного сакрального мистецтва в Україні

Список використаної літератури

Вступ

Сакральне образотворення — тонка невловима межа між індивідуальним і
суспільно значущим, між містичним, ірраціональним і реальним, об
єктивним особлива, характерна риса сакрального мистецтва. Воно завжди
відображало духовні, моральні, естетичні вартості суспільства та його
часу, надаючи тим вартостям особливого статусу святостей.

Не є таємницею, що церква впродовж багатьох віків була для українського
народу тим об’єктом, куди вкладали найкращі досягнення українського
творчого генія. Це стосувалося й архітектурного образу, і внутрішнього
оздоблення церковного мистецтва. Зароджене у формах стилістики
візантизму, засвоївши протягом віків стильові течії європейського
мистецтва, українське церковне мистецтво завжди прагнуло власної
національної самоідентифікації, інтерпретуючи усталені канони, типи,
сюжети через призму національного світосприйняття. І в кожній епосі,
кожній стилістичній течії воно сягало найвищих злетів творчої думки. Це
ренесанс, бароко, академізм, реалізм і в довершенні український модерний
стиль першої половини XX ст. Саме він сягнув особливої мистецької
вершини у втіленні національної образності. Зразки цієї творчості, які
де-не-де ще зберігаються в церквах України, захоплюють художньою
досконалістю, а понад усе національним духом. У такому храмі під ореолом
віковічних святостей відчуваєш духовну велич своєї нації, пронизуєшся
гармонією її творчої виразності, що розкриває невичерпне творче начало
нації. Та цей період еманації національно-творчого начала в церковному
мистецтві, на жаль, був короткочасним. Фатальні катаклізми історії
раптово припинили його злет. Комуно-атеїстичний терор супроти
української церкви залишив по собі особливі стереотипи сприйняття і
релігії, і сакрального мистецтва, позначився на світоглядних орієнтирах
нинішнього суспільства.

1. Основні риси сакрального мистецтва України

У церковному мистецтві, крім архітектури, вирізняють ікону, розпис та
мозаїку. Скульптура, яка характерніша для західної гілки християнства,
теж твориться нині, хоч, зрозуміло, посідає з різних причин значно менше
місце.

Малярство має багатовікову історію, позначену різними тенденціями. Були
періоди значного розквіту, що супроводилися народженням нових
регіональних ікономисних шкіл з цікавими, хоч усе ще маловідомими
іменами місцевих майстрів. Були й періоди занепаду: непоправної шкоди
завдало панування тоталітарної системи з її неприйняттям релігії.
Апологія релігійних зображень, хоч позначена відомими тенденціями
(іконоборство та ін.), розроблена багато віків тому. Першим, хто широко
обґрунтував сутність релігійних зображень, був Св.Іоанн Дамаскин
(близько 675 — до 754). «Накресли Його невимовну милість, народження від
Діви, хрещення в Йордані, Преображення на Таворі, страждання, що
завдають, байдужість, смерть, чудеса — символи Його божественної
природи, що здійснювалися божественним чином через дію плоті;
спасительний хрест, гріб, воскресіння, вознесіння на небеса- все пиши —
і словом, і фарбами. Не бійся, не страшися», — ось настанови богослова,
що не втратили своєї актуальности дотепер. Дрогобицькі мистці, обираючи
цей шлях у малярстві, знають не лише ці засади, що містять перелік
основних тем/сюжетів. Вони обізнані з канонами сакрального живопису.
Навчаючись у 80-х роках у мистецьких закладах, відомих своїми
традиціями, славними іменами, вони неминуче переймали ті чи ті прийоми,
способи, навіть манеру. Періоди закономірного наслідування минали
більш-менш своєчасно у кожного маляра. І долалися вони то швидше, що
більшим талантом він володіє і що продуктивніше працює, захоплений
одержимістю і запалом. Серед дрогобичан — різні за рівнем талановитости
та згаданої одержимости особи. Зрештою, вони перебувають у віці (маю на
увазі мистців ДАХ’у) на межі 40-річчя: хто вже подолав цей рубіж, а
хтось наближається…

Повертаючись до сакрального мистецтва, варто нагадати кілька засадничих
істин (знавці про них добре знають, а віруючі — інстинктивно
здогадуються). Не тільки сюжети відіграють роль у церковному мистецтві.
Світло, колір і вся система символів, що відображають конкретні знаки,
образи. У реалізації прекрасного важливу роль відіграє колір, що
модифікує світло. Особливий ефект при осягненні храмового дійства
досягається саме за певного мінливого освітлення в «задіянні»
світла/кольору ікон, розписів, мозаїк. Символи, що водночас є знаками,
образами, мають низку значень — залежно від контексту. Хоча в церковному
мистецтві є певні відмінності (національні, пов’язані з епохою/часом,
конфесійні) та багатозначності, все ж символи існують з певною двоякою
метою: одночасно виявити та заховати істину. Впливаючи на розумну
область психіки, вони діють і на її підсвідому ділянку. В минулі часи
церковне мистецтво в яскравих візуальних та звукових образах служило
необхідним і, часом, єдиним засобом пізнання Всесвіту та Абсолюту.
Водночас «прочитування інформації» церковного мистецтва -далеко не
однозначний процес, як це могло би видатися. Сучасна людина, незважаючи
нате, що «до зубів» озброєна найдивовижнішими здобутками цивілізації
(які несуть безліч найрізноманітнішої інформації), опановує символічну
мову релігійної символіки доволі складно. На перешкоді, крім іншого,
стоять десятиліття атеїзму та насаджування реалізму (соцреалізму!) з
його тотальною ілюзорністю, матеріалістичним прагненням пізнати видиме і
повним неприйняттям умовностей та символіки. Традиції символів, кольору,
що виявлені у ликах, позах (наприклад, традиційно подовжені пропорції
тіла мали би підкреслити стани одухотворености, Преображення), окремих
деталей (напр., «увага» до рук), звичайно, розвивалися. У новітні часи
не один майстер застосовував прийоми реалістичного живопису зі
світлотіневим моделюванням ликів, елемент натуралізму. Крім прямої
перспективи (у давніх іконах, — так звана «зворотна» перспектива),
помічалися у деяких мистців сучасніші тенденції живопису, які, щоправда,
характерні більше для мистецтв Заходу. До сказаного можна додати ще
немало, але воно повинне би бути необхідною прелюдією до мистецької
праці дрогобичан, які, усвідомлюючи складність завдання, яке постає
перед ними, мусять щоразу наново розв’язувати художні (і не тільки)
проблеми. «Не тільки» — в цьому контексті означає, що виконання роботи
підпорядковується й іншим особливостям замовлення: основним
«диктатором», здається, залишається настоятель храму.

Від його освічености, його розуміння синтезу, цілісности усіх мистецьких
компонентів залежить теж достатньо багато. Сергій Булко, разом із Ігорем
Орищаком оздоблюють новозбудований (найбільший за розмірами в регіоні)
Храм Успіння Богородиці в Старому Косові на Івано-Франківщині, що
незабаром буде освячений. Розповідають, що, завершивши частину роботи
(розписи склепіння храму), зняли риштовання. На цю пору зайшли до храму
люди з метою побачити здійснене. Від побаченого -вражені силою мистецтва
— шанобливо опустилися на коліна…

У доробку наших мистців уже чимало храмів, ними розписаних чи оздоблених
мозаїкою. Це — Гошівський монастир, церкви в Луцьку, с.Бачеві на
Перемишлянщині, с. Чайковичах на Самбірщині, Св.Трійці у Дрогобичі
(І.Орищак, С.Булко, І.Леськів, Є.Хруник). Я. Данилів та Я.Баландюх теж
виконали триптих-мозаїку у згаданій церкві Св.Трійці. Я.Баландюх, крім
того, виконав мозаїку в церкві у с.Хлопчицях на Самбірщині. У
дрогобицькому храмі майстрам не тільки «вдалося гармонійно підібрати
кольори стінопису і максимально зберегти орнаменти попереднього розпису»
та зберегти ікони, але створити нові розписи та ікони із зображенням
ликів новомучеників, частину яких проголошено під час візиту Папи Івана
Павла II до України. До цього додам, що катедральний храм Св.Трійці у
Дрогобичі був центром святкування 10-річчя Самбірсько-Дрогобицької
Єпархії УГКЦ, і з цієї нагоди нею спільно з музеєм «Дрогобиччина» було
видано науковий збірник «Сакральне мистецтво Бойківщини (Шості наукові
Драганівські читання)».

Звісно, у журнальній статті важко описати риси творчости навіть одного
художника, а що вже говорити про мистецьке об’єднання. З побаченого (не
лише на репродукціях) у роботах дрогобичан вражає не тільки старанність,
скрупульозність чи особлива серйозність задумів, а й особливий стан
піднесености, краси образів, підсилених монументалізмом та
кольористикою. Згідно канону, навіть у зображеннях трагічного змісту
(«Розп’яття», «Зняття з хреста», «Оплакування» та ін.) відчувається
оптимістичний пафос. В іконах є вість про Воскресіння (символ Христа, що
«смертю смерть подолав»).

Між іншим, коли в Святому Письмі є багато згадок про музику, музичні
інструменти, роль яких ув оспівуванні Бога є величезною, — про малярство
(іконопис, скульптуру тощо) є лише натяки. На мою думку, сакральна
музика нині має величезне розмаїття й продовжує швидко «модернізуватися»
(особливо зусиллями сучасних протестантських церков). Образотворче ж
мистецтво залишається традиційнішим. Творчість дрогобичан -тому
підтвердження: величезні постаті замислених і витончених апостолів,
пророків, виняткові образи Ісуса Христа й Богородиці. У синтезі —
архітектури, живопису, спільно зі співом, проповіддю, елементами
театралізації — повинен досягатися особливий ефект. Важливою також є
проблема поєднання своїх індивідуальних рис із особливостями партнерів
із «ансамблю» іконописців. Звертаючись до слів визначного знавця
духовного мистецтва сучасности, зазначимо, що художники продовжують
«велику духовну єдність Української Церкви у поділеній на частини
державі».

2. Сакральний стінопис в Україні

Наприкінці ХХ ст. у процесі бурхливого національного відродження
українське суспільство після кількох десятиліть бездуховності та
поневірянь знову повернулось до призабутих християнських цінностей.
Суспільне навернення до богослов’я, повернення до глибинних духовних
джерел стимулювали творчу фантазію українських митців.

Активна відбудова та побудова храмів поставила перед митцями низку
складних втім надто важливих завдань. До сакральної теми звернулось
чимало знаних та молодих художників, проте лише невелика частина з них
зуміла по справжньому вникнути у глибинний божественно-трансцендентний
зміст церковного мистецтва, усвідомити його основне завдання, основну
мету. “Релігійне мистецтво має служити релігії. Бо вона має надприродну
ціль і містичну глибінь, котрої око не може зміряти”, зазначав
митрополит Андрей Шептицький. Особливого трепетного, з молитвою та вірою
ставлення, доброї теологічної та мистецької підготовки вимагає іконопис
і особливо монументальне храмове малярство.

середків, художніх угрупувань, які на високомистецькому рівні працюють у
ділянці монументального сакрального стінопису. На сьогодні визнаним
провідним осередком храмової культури та монументального малярства в
Україні, і, зокрема, в Києві є творча майстерня досвідченого майстра
Миколи Стороженка. Потужний колектив монументалістів сформувався у
Львові на базі Львівської академії мистецтв. Фахове об’єднання малярів
монументалістів близько десяти років тому утворилось у Дрогобичі на
Львівщині.

Втім у наступних фундаментальних стінописних комплексах митці будуть
схилятися до дещо іншого стильового виразу своїх малярських откровень. І
лише в окремих об’єктах, найчастіше виконуючи прохання громади та
настоятелів храму, митці звертатимуться до художньо-пластичних засад
пізнього бароко та класицизму вдало втілених у Гошеві. Із небагатьох
об’єктів оздоблених у згаданому стильовому виразі слід відмітити розписи
церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Луцьку.

Виконуючи побажання замовників митці впровадили у загальне оздоблення
храму елементи ілюзіоністичної пізньобарокової декорації. Скажімо
окресленими рисами наділено стінописне, збудоване за принципами
симетрії, монументальне панно із сценою “Тайної вечері”, величаво
розгорнутої в святилищі церкви. Однак у порівнянні з гошівськими
фресками луцькі стриманіші, в більшій мірі підпорядковані площині, декор
позбавлений домінуючого об’ємно-просторового нашарування архітектурних
форм.

Відсутня й динамічна експресивність у трактуванні образів. Їхні пози
статичніші, в ликах та жестах відображена смиренність, духовна
зосередженість.

Історичні стильові особливості, архітектоніка внутрішнього храмового
простору й вочевидь побажання замовників зумовили художньо-пластичне
вирішення храму Гошівського монастиря. Монументалісти добре вписалися у
загальну пластичну схему збудованої в класицистичному стилі з елементами
пізнього бароко будівлі. Молоді митці Ігор Леськів, Сергій Булко, Євген
Хрущик та керівник групи Ігор Орищак оправдано бажаючи органічно
доповнити загальний стильовий вираз історичної будівлі звернулись до
традицій монументального мистецтва Львова періоду 30-х років кінця XVIII
століття. Саме у той період у Львові набуло розквіту привнесене з Італії
а згодом Австрії, Угорщини, Моравії та Чехії барокове церковне настінне
малярство, прояви якого мали місце не лише в католицьких костелах а й в
окремих греко-католицьких храмах Галичини.

Зокрема у Львові збереглося кілька високомистецьких фрескових ансамблів
(щоправда з часом подекуди перемальованих та поновлених) у церкві
Михаїла (колишній костел кармелітів), який оздоблював болонський
художник Джузеппе Карло Педретті та його учень і помічник Бенедикт
Мазуркевич. Невдовзі під керівництвом Б.Мазуркевича місцеві малярі
Р.Бартницький, Й.Сорочинський та П.Волинський у аналогічному стилі
протягом 1738 1740 рр. розписали львівський бернардинський костел (тепер
церква Андрія). Після 1740-х років закладені Д.Педретті та
Б.Мазуркевичем традиції монументального малярства, після навчання в
Римі, продовжив Станіслав Строїнський. Разом із своїми учнями
С.Строїнський розписав львівські костели монастиря Кларисок (тепер музей
Пінзеля), Св.Мартина, катедральний костел а також костели в
Христинополі, Наварії, Годовиці, Тернополі, Перемишлі. Спільним для
розписів згаданих храмів, особливо створених С.Строїнським Було
звернення до ілюзіоністичних мотивів “квадратуристів”, до їх багатої
архітектурної та орнаментальної декорації.

Властиво у традиціях львівської школи ілюзіоністів вибудували загальну
концепцію оздоблення Гошівського храму й художники дрогобицького
об’єднання. В руслі формотворчих принципів “квадратуристів”,
неперевершених майстрів архітектурної та орнаментальної декорації, на
вертикалях стін, підпорах та склепіннях підпружних арок митці розмістили
ряд ґрунтовно продуманих канонічно узгоджених великомасштабних
Новозавітних сцен. Емоційною піднесеністю, різнобарвним тріумфуючим
забарвленням наповнені розміщені вгорі на стінах, поміж прорізами
чотирьох вікон овальної в плані головної нави храму, композиції “Різдво
Богородиці” (південна стіна), “Різдво Христове” (північна стіна).

Тріумфуюча піднесеність властива сповненій безмежною глибиною ефіра та
божественного світла сцені “Преображення Господнього”, розміщеній в
плафоні склепіння презбітерія.

В аналогічному руслі вирішено центральну композицію еліпсоподібного
плафона головної нави. Глибина нематеріалізованого простору, заповненого
золотосяйним світлом, у мареві якого проглядаються пломеніючі шестикрилі
серафими, творить стафаж овального сегмента. В сегменті величаво на
хмарах возсідають Бог Отець, Бог Син, поміж яких в образі білого голуба
видніється Святий Дух. Розміщена у центрі плафона “Новозавітна Трійця”
за художньо-пластичним та образно-емоційним наповненням є чи не
найдовершенішою композицією створеного стінописного ансамблю. Вцілому в
плафоні підкупольного простору найвиразніше проявились принципи
пізньобарокової ілюзіоністичної декорації з проривом площини склепіння у
безмежний простір.

Розписи храму Гошівського монастиря стали важливим етапом у творчому
формуванні та професійному самоутвердженні дрогобицької групи молодих
монументалістів.

3. Проблеми сучасного сакрального мистецтва в Україні

Орієнтуючись на тенденції розвитку світського мистецтва, сучасний митець
часто сприймає сакральне мистецтво поза контекстом мистецького процесу,
як працю нетворчу, як пасивне калькування тих чи інших композицій, що їх
надає йому замовник. За часів радянської влади церков у Галичині майже
не будували. Проте внутрішнє опорядження храмів вели доволі активно. Не
зупиняючись на подробицях, слід, однак, сказати, що все це відбувалося
за зачиненими церковними дверима, і зрозуміло, особливого
концептуального погляду на творчість такого характеру бути не могло.
Живописні образи виконували на більш чи менш фаховому рівні та в
усталеній тоді реалістичній стилістиці. Використовували взірці різних
шкіл, часів та орієнтацій, і це стало традицією. Наразі не змінилося
нічого. Оглянувши сотні церков у різних районах України, можна дійти
висновку: мистецьке оздоблення храмів, зведених уже за часів
незалежності, втратило ознаки національної самобутності. Церкви
характерні більш чи менш фаховими розписами, з усталеними зразками
композицій і виконані в манері, яка склалася ще в радянські часи.
Передовсім вражає своєю уніфікованістю загальна розкладка кольорових
площин однакова в усіх храмах: верхи голубі, а стіни вохристі з різними
відтінками. Втратила національні ознаки, такі характерні у 30-х роках
минулого століття, й орнаментика. Не знайти жодного розпису, виконаного
мовою монументального мистецтва. Манера виконання чи на іконостасі, чи в
куполі впереваж однакова. Але ж роль купола, його символічне значення й
належна йому образотворча мова суттєво відрізняються від образної мови
іконостаса. Про органічну єдність поліхромії з архітектонікою інтер єру
говорити важко. Специфіка церковного інтер єру в контексті його
архітектурного укладу, символічного трактування та художньо-образного
вирішення складна й у кожній церкві вимагає свого підходу. Абияке
заповнення площин орнаментикою або живописними композиціями призводить
до художнього схематизму церковного середовища й не вирішує проблеми. У
короткому газетному нарисі неможливо розкрити всі образотворчі проблеми
інтер єру церкви, це велика тема, що вимагає пошуків, дискусій, проб,
суспільної адаптації. Але цей процес необхідний, оскільки лише він може
спонукати до творчих пошуків, передовсім львівські мистецькі школи.
Отже, можна виокремити, з огляду професійності, проблеми, які постають
перед сучасним сакральним мистецтвом. Найперше проблема монументальної
мови тематичних композицій. У складному церковному середовищі з його
синтезом видів і жанрів мистецтв монументальна мова,
площинно-декоративне трактування має особливе місце та значення.

Дуже важливим є питання церковної орнаментики. Саме вона за фахового
підходу здатна створити особливу, урочисту атмосферу в інтер’єрі. Одна з
архіважливих проблем проблема виразу облич (ликів) святих, без чого
сакральний образ втрачає свій духовний сенс. Тут потрібна особлива
підготовка в контексті передачі різних емоційних станів людини,
одухотвореності, осяяності. Праця в царині композиції це завдання часу.
Це вимога нового трактування вічних релігійних тем, розширення їхньої
тематики із запровадженням національних сюжетів. Заради справедливості
скажемо: останнім часом можна зауважити відродження візантизму, що
пожвавлює реалістичний розпис. Однак і тут проблем не менше, ніж у
реалістичних зразках.

Просте копіювання візантійських зразків із характерним для нинішніх
тенденцій одноманітним, шаблонним трактуванням постатей святих із
підкреслено вульгарною деформацією природних форм, надає образові радше
гротескності, ніж одухотвореності. Тієї одухотвореності, яка успішно й
досконало вирішувалась у минулому та якої прагнуть від образу звернені
до нього вірні. Шаблонність форм, специфічність виконання,
аплікативність і строкатість, створюючи невиправданий лінійно-кольоровий
дисонанс, часто протистоять архітектоніці інтер єру. Зрештою, ми
забуваємо, що візантизм це вже історія, що існували цілі епохи інших
стилів, які українська творча думка адаптувала до вимог національної
духовності. Попри очевидні зміни суспільного ладу та суспільних
настроїв, сакральне мистецтво залишається найдоступнішим для народних
мас. Як і колись, потрапивши в церковні стіни, сповнені образотворчої
мови, людина прагне осягнути таїну вічності, яка залягає десь глибоко в
її душі, пережити ті почуття разом зі зверненим до неї ликом святого,
шукаючи в ньому опори та розуміння. А сакральний образ має відповісти на
ще ніколи і ніким не з ясовані питання.

Образ метафора; образ символ; образ Людина в її прагненні пізнати й
удосконалити світ, жертвуючи власним життям; образ самобутнє мистецьке
розкриття національного Духа в його віковому земному втіленні такі
параметри сакрального образу. Сягнути це, оминаючи сьогоднішній
релігійний побутовізм, завдання часу, це шлях об єднати суспільство,
відродити націю. Це осмислення сутності буття в його національних
параметрах.

Список використаної літератури

1. Москалець К. Вечірній мед. // Сучасність, 2003. № 4. С. 15

2. Гарасимчук Т. Сучасний розпис храму Пресвятої Трійці // В зб.:
Сакральне мистецтво Бойківщини. Шості наукові Драганівські читання.
Збірник статей. Дрогобич, 2003 . С. 290.

3. Степовик Д. Києвоцентричність ікон Василя Стефурака. // Київська
Церква, 1999. № 2-3. С. 29.

Похожие записи