Диплом

Розвиток живопису на Станіславщині ХІХ-ХХст. Натюрморт у творчості
Я.В.Пстрака, М.Д.Сосенко, Каєтона Косинського

П Л А Н

1.Вступ…………………………………….…………………………………….2

2. Розвиток культурно-мистецького життя регіону………………………….5

2.1. Особливості культурного життя краю 1880-1939рр…………………5

2.2. Культурно-мистецький процес на станіславських землях
1880-1930р…………………………………………………………………………8

2.3. Освітній розвиток……………………………………………………..10

3. Натюрморт в творчості Івано-Франківських художників……………….34

3.1. Зародження жанру натюрморту в мистецтві Західної України……34

3.2. Жанр натюрморту в творчості Івано-Франківських

хужожників………………………………………………..……..38

4. Художня еліта періоду……………………………………………………..41

4.1. Я.В.Пстрак

4.2. М.Д.Сосенко.

4.3. Каєтон Косинський.

5. Висновок……………………………………………………………….56

Перелік використаних джерел…………………….……………………58

Додатки……………………………………………………………………

В С Т У П

В С Т У П

Івано-Франківщина- частина західної України. Як нам відомо ці
мальовничі українські землі входили до складу гнітучої австро-угорскої
монархії. Перебування регіону в складі монархії було фактично на правах
напів колонії.Соціально-політичні, економіні і національний гніт, який
тривав довший час, відсутність художніх закладів з поглибленим
навчанням, музеїв – все це негативно позначилось на розвитку усієї
національної культури загалом. Досить довгий період художнє життя в краю
ледь існувало. Бідні і голодні селяни виявляли надзвичайно малий
інтерес для мистецтва, також важливою причиною слабкого розвитку було й
те ,що не було багатих меценатів, які б могли купляти твори місцевих
майстрів.

На протязі ХІХст. самим прибутковим була робота в церкві – основний
замовник творів. Художники, аби якось прожити змушені були працювати в
галузі релігійної тематики: композиціїї на тему священної історії,
розпис церков, писання ікон тощо.

Кращі умови призвели до того , що становище почало мінятися на рубежі
ХІХта ХХст. Революціно-визвольні рухи породили зростання національної
самосвідомості, яке проявлялося передусім у середовищі інтелегенції.

ХІХ-ХХст.на західних землях з’являються нові імена Й.П.Курилас,
Я.В.Пстрак,М.Д.Сосенко, Львівські художники: І.І.Труш, О.Х.Новаківський,
О.Л.Кульчицька,які мали безпосередній вплив на розвиток малярства
західних земель України, особливо Івано-Франківщини.

Важливим фактором розвитку мистецтва образотворчого було заснування в
1913р. у Львові музею українського мистецтва, яке очолив І.С.Свенціцкий.

Майже основним факторам прогресування нової течії експресіонізму і
символізму була Краківська Академія мистецтв, через яку, можна сказати,
“пройшли” усі захіно-українські художники.

Але всеж провідним методом художників Івано-Франківщини залишався
реалізм.

Особливості культурного життя краю 1880- 1939 рр.

Суспільно-політичне життя усієї Галичини кінця ХІХ-ХХст. та
історичні умови цього періоду відзначалися надзвичайною складністю.За
цей період Галичина неодноразово попадала під авторитарний вплив держав,
що вважали ії своєю історичною територією і намагалися будь-що насадити
свою мову, релігію, культуру і відкидали всякі думки про те, що Галичина
спокон віків була українською землею. Приблизно з 1772р. територія
Галичини перебувала під гнітучою владою австро-угорскою монархією, яка
принижувала усе національне та ідеологічне і нав’язувала свою релігію в
українське суспільство. Влада монархіїї переслідувала його мову культуру
але не зважаючи на це вже у першій половині починається великий процес
культурного відродження українського народу.

1870 (“стає справді вінком на світ як у суспільно-політичному,
культурному і духовному розвитку України загалом”).Цей період є
надзвичайно цінним і важливим , атже головним змістом цього нелегкого
періоду в історії української нації було становлення її в тяжких умовах
бездержавного існуваня як нації політичної, яка усвідомлює себе як
безпосередньо самостійний субє’кт історичного поступу.

Центром духовного та політичного руху в цей час стає місто з давньою
історією і культурою Львів.поряд із “столичним” Львовов на один рівень з
ним виходять Стрий, Коломия, Станіслав, що дало змогу зробити зрушення в
культурних та суспільних вінносинах.

Місто Станіслав (засноване в 1662р.) вже у ХІХст.стає основним і
повітнім містом Галицько-Волинського королівства.

70р. ХІХст. Станіслав було проголошено королівським вільним містом,
яке означало що Станіслав одердав самоврядування і став місцем
перебування урядових та військових органів влади, самоврядування, або
так зване Магдебурське право місто отримало 7 травня 1662р. Після
збанкротування роду Потоцьких 1772р. перходить до володінь австрійської
держави.

Преша світова війна серпень-вересень1914р.,авсрійські війська зазнали
поразки і російська армія вступила в Галичину. 1915р. вона захопила
Станіслав і ”почала вже була організовувати шкільництво, намагаючись
вводити російську мову в навчання”, організовувати шкільництво,
намагаючись вводити російську мову навчання. Для тієї мети відкрили
курси московської мови…одначе дальші воєнні дії перешкодили тому»
[4;84]. Російська адміністрація позакривала всі українські організації.,
почалася насильна русифікація всіх шкіл і гімназій [3,10]. Проте
австрійські війська знову захопили місто. Ще раз російська армія була у
місті у 1916 році.

У 1918р. розпалася Австро-Угорська імперія. Була проголошена
Західне-Українська Народна Республіка (ЗУНР), столицею якої з грудня
1918 р. і до травня 1919р. стає Станіслав. У тому ж році, при підтримці
країн Антанти, польські війська окупували місто, і уряд ЗУНР змушений
був покинути Станіслав. Таким чином, з 15 березня 1923р. рішенням
Антанти тимчасово на 25 років Західну Україну було передано під владу
Польщі, а Станіслав став центром однойменного воєводства.

З 1939 року, на початку Другої світової війни, радянські війська
вступили в місто, і відразу провели перше засідання міської управи,
ніякому створені радянські виконавчі органи місцевої влади. 23 вересня
1939р., після возз’єднання західноукраїнських земель і УРСР, місто було
проголошено обласним центром Станіславської області.

Культурно-мистецький процес на Станіславських землях у 1880-1930-х pp.

З другої половини XIX століття галицькі українці значно активізували
свої національні інституції [6,196]. Починаючи з 70-х pp., у Станіславі
виникають осередки різних українських товариств за прикладом Львова, що
був центром галицько-українського національного відродження, «духовною
столицею» Галичини. Такими національними осередками були : «Просвіта»,
«Пласт», «Сокіл», «Руська Бесіда», філія Українського Педагогічного
Товариства, «Учительська Громада», «Товариство Руських Жінок»,
«Товариство ремісників».

Значний внесок у піднесення політичної та національної свідомості
українського населення зробила створена у 1877р. філія товариства
«Просвіта» у Станіславі (засноване у Львові у 1868р. народовцями), за
ініціативою відомих вчених та громадських діячів Є.Желехівського та
братів Заклинських, Завданням «Просвіти» було «ширити просвіту між
руським народом», видавати часописи і книги українською мовою та
поширювати їх серед народу, проводити усне навчання українців а освіті й
економічних справах, закладати «філії товариства і надавати допомогу
рільничо-господарським закладам, промисловим спілкам, закладати
крамниці, лікарні, ощадній позичкові каси, книгозбірки, бурси для
молоді, організовувати народні музеї, спортивні та аматорські гуртки
[6,198]. Це товариство, присвятивши себе справі піднесення культурного й
освітнього рівня селянства, за допомогою сільських учителів та
парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній Галичині
мережу читалень і бібліотек. Популярність цих читалень зросла, коли з
часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні
товариства та кооперативи [7,284]. Засновником та першим головою
Станіславської філії «Просвіти» був професор місцевої гімназії, відомий
у краї лексикограф Євген Желехівський. Утворення філії «Просвіти» у
Станіславі дало поштовх для організації читалень по довколошніх селах. У
1898р. такі читальні існували вже у селах Крихівці, Опрншівці, Вікторів,
Драгомирчани, Побережжя, Ворона [6,202].

Піднесенню значення товариства «Просвіта» серед українського населення
Прикарпаття сприяла організація ювілейних урочистостей та роковин
видатних українських письменників та просвітителів. Гучно відзначалися
ювілеї Т.Шевченка, Маркіяна Шашкевича та ін. Однією з форм діяльності
просвітницького товариства були лекції та віча, де виступали з
рефератами та. доповідями на злободенні питання як організатори
товариства, так і визначні культурні діячі, педагоги, торговці, молоді
науковці, студенти та гімназисти. Неодноразово на цих вечорах з
доповідями про мистецтво та культуру виступали й художники, зокрема
К.Устиянович, І.Труш та ін.

Освітній розвиток.

На кінець XIX ст., за Австро-Угорщини, освіта в Прикарпатті була на дуже
низькому рівні, незважаючи на закон, прийнятий у 1873р. про те, що кожне
село повинно мати народну (початкову) школу. Лише у 1905 р. власті
погодились на відкриття першої української гімназії а Станіславі. До
цього у місті існувала польсько-німецька гімназія (заснована у 1784р.),
а з 1893р. тут за програмою семінарії працював польський приватний т.зв.
вищий науковий інститут. На початку ХХст. були відкриті приватні
українські гімназії у Городенці, Долині та Рогатині [8,18]. Перша
українська гімназія у Станіславі велику увагу приділяла не тільки
навчанню й вихованню, а й усіма засобами дбала про «поширення
зацікавлень молоді, поглиблення її світогляду та передусім за розбудову
утривавлення її національної свідомості'» [9,261], 3 цією метою
влаштовувались концерти, відзначалися національні свята, ювілейні дати
історії України, видатних діячів національного відродження. Завдяки
першому директору гімназії Миколі Сабату — спеціалісту з класичної
філософії та археології … гімназисти на канікулах влаштовували
закордонні поїздки, оглядали історичні пам’ятки, музеї античних,
середньовічних і нових часів. Такі екскурсії збагачували знання з
історії європейської культури [6,192]. З приходом радянської влади
гімназія була закрита, деякі вчителі заарештовані та вивезені до Росії
[6,193]. У гімназії великого значення надавали вивченню мистецьких
дисциплін. Навчальний процес був побудований так, що після закінчення
гімназії учні могли без підготовчих курсів вступати до академій
мистецтв. Це стало можливим завдяки тому, що викладання малюнку та
живопису у гімназії проводили професійні художники-педагоги, які не
тільки мали дипломи Краківської академії мистецтв, а й одночасно
проводили жваву творчу діяльність у Станіславі. Так, з 1914 по 1927рр. у
гімназії малюнок викладав художник-педагог Василь Коцькнй (1879-1927),
який у 1902-1906рр. навчався у Краківській академії мистецтв, потім
відвідував мистецькі студії Парижа та Мюнхена. З 1914р., поселившись у
Станіславі, він до останнього дня свого життя викладав у гімназії.
Одночасно з В.Коцьким у українській гімназії викладав мистецькі
дисципліни видатний художник-графік Осип-Роман Сорохтей (1890-1941),
який також навчався у Краківській академії мистецтв (1911-1920).
Навчання проводив у 1921-1926рр. тау 1929-1940рр., після трирічної
перерви, коли він змушений був покинути Станіслав.

Крім гімназій та польського приватного вищого наукового інституту у
Станіславі напередодні Першої світової війни діяли такі бурси:
Українського Педагогічного товариства, селянська, бурса святого Николая
та інститут святого Йосафата.

Велику роль у вихованні української молоді в дусі національної
свідомості відігравало створене у 1881р. у Львові «Руське Товариство
Педагогічне». Під його впливом почали утворюватися філії товариства по
всій Галичині. Вперше така, філія Руського Товариства Педагогічного
заснована в Станіславі 1901року. У 1912р. Руське товариство Педагогічне
у співпраці з існуючим у Станіславі комітетом «Рідної Школи»
організувало приватну українську народну школу ім. Маркіяна Шашкавича, У
1919р. старшина гуртка. Українського Педагогічного Товариства заснувала
в Станіславі приватну учительську чоловічу семінарію, а й 1920 році —
приватну дівочу реальну гімназію [6,195].

Окремої уваги заслуговує питання організації по всій Галичині
мистецько-промислових шкіл. Їх становлення тісно пов’язане з розвитком
традиційних на Галичині художніх промислів, таких як ткацтво, вишивка,
гончарство, різьбярство та ін., основаних на місцевих особливостях
народної культури.

В останній третині XIX ст. у громадськості Австро-Угорської імперії, що
було відгуком на модерністичні віяння усієї Західної Європи, з’являється
зацікавленість побутом та мистецтвом народів, що заселяли гірські райони
імперії, зокрема й особливостями культури гуцулів. Починають інтенсивно
проводитись етнографічні та господарсько-промислові виставки, на яких
велике місце приділялось показу саме народних промислів Гуцульщини.
Однією з перших таких виставок на теренах Станіславщини, де найбільше
було представлене народне мистецтво цього регіону стала: етнографічна
виставка у Коломиї (1880), подібні виставки стали проводитись регулярно
по всій Галичині : Станіслав (1879), Тернопіль (1884, 1887), Львів
(1877, 1894), Косів (1904), Коломия (1912), та ін. Ці виставки сприяли
появі місцевих товариств та спілок, які займалися популяризацією
народних промислів, а також виявленням унікальних народних талантів,
що працювали в таких видах мистецтва як гончарство, художнє
дерево, художнє плетіння та ін. Саме цим місцевим товариствам, спілкам,
а також окремим сподвижникам — народним майстрам належить провідна роль
в утворенні фахових мистецько-ремісничих шкіл, які вели підготовку дня
ремісничих підприємств і приватних майстерень. Так, з 1882 року беруть
свій початок художньо-промислова школа у Косові , Станіславові (1884),
Коломиї (1886 — гончарна школа і 1894 — школа деревного промислу),
Старому Косові (1920, школа В.Девдюка), які були засновані з метою
підмоги рукодільному промислу та професійної підготовки майстрів
гончарства, ткацтва, столярства, токарства і різьби. Названі навчальні
заклади ставали основними центрами культури, мистецтва і технології не
тільки для відповідних населених пунктів, але й для цілих регіонів
[12,174].

На теренах Станіславщини першим товариством, що домоглося організації
власної мистецько — промислової школи стало створене у 1882 р. у Косові
Ткацьке Товариство, і вже в цьому році почала діяти Косівська ткацька
школа. Наступною школою такого типу стала створена у 1884р. Крайова
школа деревного промислу у Станіславі. Через два роки центром мистецької
освіти стає Коломия, де була, організована гончарна школа (1886), а. у
1894р. при підтримці Гуцульської спілки на базі створеної у 1890р.
«Школи-варстату» постала Коломийська «Державна школа промислу
деревного», або, як її ще називали «Цісарсько-королівська фахова школа
заводова», першим директором якої став архітектор Фредерік Каллян.

Подальший активний розвиток фахового шкільництва на Прикарпатті дещо
припинився, і ситуація залишалася сталою до 1920р., коли у Старому
Косові була організована школа різьбярства відомим майстром-різьбярем
Василем Девдюком, який до цього часу 13 років викладав у Вижницькій
школі різьбярства і набув значного педагогічного досвіду. Багато учнів
цієї школи пізніше відкривали власні творчі майстерні, а також працювали
й працюють у мистецьких закладах.

З кінця ХІХст. поряд з мистецько-промисловими школами відкриваються
скульптурні майстерні, які діяли, як і по всій Галичині, у Станіславі.
Так, скульптурна майстерня Я. Бембновича була відома ще з кінця ХІХст. і
активно діяла до І939року [13,136]. Ця майстерня виконувала
декоративно-пластичне оздоблення на будинку дирекції залізниць у
Станіславі, (тепер центральний корпус медичної академії по вул.
Галицькій). Іншою майстернею такого характеру була створена, на початку
ХХст. скульптурна майстерня М.Антоняка, який був відомим станіславським
скульптором (автор скульптур хлопчиків, виконаних з бетону на бічному
фасаді магазину «Силует”, що знаходиться на вул. Незалежності). До 1939
р. діяла також художньо-скульптурна майстерня власника Раубфогеля
Берля. Ці майстерні поєднували виконання оздоблення будівель з
роботою меморіального характеру (виготовлення пам’ятників для цвинтаря)
[13,140].

Першим мистецьким об’єднанням образотворчих митців на теренах
Станіславщннн було організоване у грудні 1933р. об’єднання «Оріон»
(Zwiazek Artystow-Plastykow I Milosnikow sztuki «Orion»), засновниками
якого були : митець Е. Дубрава, інженер К.Кунн, інженер Т. Ковальський,
доктор К.Керницький, В.Лопущак, митці Вл.Лючинськнн, В.Пшедвоєвськнй, Г.
Розмус, М.Сулима, інженер Я.Тиський і М.Зіммерманівна. Саме ці митці
були організаторами Першої виставки живопису та скульптури «Дні землі
Станіславської», що відбулась у вересні 1933 року. Завданням об’єднання
було організовувані у місті виставки та імпрези не торгового характеру,
а суто мистецького. Щороку «Оріон» май організовувати переважно по да і
виставки і включати до цієї акції публічні лекції та бесіди [23,1]. До
1938 р. «Оріон» влаштував 6 виставок, на яких в основному були
представлені твори польських художників, що проживали у Станіславі.
Проте саме його виставкова діяльність послугувала прикладом для
створення у 1941р. «Першої обласної виставки образотворчого мистецтва
Станіславщини».

Невід’ємною частиною культурно-мистецького життя Галичини загалом та
Прикарпаття зокрема, на початку XX ст. є організація музеїв та приватних
мистецьких колекцій. Це мало б сприяти популяризації мистецтва серед
широкого загалу населення регіону. Проведення етнографічних виставок,
які організовувались під впливом краєзнавчого руху в Західній Європі.
Першою музейною збіркою у Станіславі була музейна збірка, та бібліотека
духовної семінарії, заснованої при сприянні митрополита Андрея
Шептицького ще в часи його єпископства у Станіславі (1899-1901рр.), яка
до 1939р. налічувала 20 тис. експонатів..У 20-х рр.ХХ ст. музеєм
завідував радник Гачковський.

У 1926р. з ініціативи культурно-громадського діяча В.В. Кобринського за
підтримки української інтелігенції у Коломиї організовано музей
«Гуцульщнна» (тепер музей народного мистецтва Гуцульщинн і Покуття ім.
В.Кобринського). Проте офіційне відкриття музею відбулось лише 1 січня
1935 року. У 1928р. було утворено музей «Покуття» у Станіславі
(організатор — Й: Грабовський, музей налічував 6 тис. експонатів). У
1934р. організовано музей Гуцульщинн а Жабйому, який до 1939р. налічував
4,5 тис. експонатів. У цей час уже існував Регіональний музей (1тис.
експонатів) та музейна збірка «Рідної Школи» ( 500 експонатів) у
Рогатині. Крім того, до 1939 р. в області існували такі музеї та музейні
збірки : Музейна збірка Товариства «Просвіти» у Станіславі (1тис.експ.),
Збірка приятелів Гуцульщини у Косові (1тис.експ.), Збірка Околовичів у
Річці (300 експ.), Збірка Гільовського в Яремчі (700 експ.). Таким
чином, за часів польської окупації (до 1939р.) на території сучасної
Івано-Франківської області було 10 музеїв та музейних збірок [15, 223].
Більшість із них, крім музеїв Коломиї та Рогатина були напівзакритого
типу, тому відвідини широкого кола глядачів були обмежені.

З приходом радянської влади у 1939р. постановами Тимчасового управління
Станіславської області від 11 листопада та 1 грудня 1939р. вирішено
створити обласний історичний музей ім. 17 вересня в м.Станіславі на базі
Покутського музею, музею Гуцульщнни в Жабйому, а також окремих приватних
колекцій, в Рогатині створити музей «Опілля» на базі Регіонального музею
та музейної збірки «Рідна Школа», а в Коломиї реорганізувати попередній
музей в Музей Гуцульщини [15, 223]. До історичного музею у Станіславі у
1946р. (після незаконного закриття духовної семінарії) прилучили деякі
твори з її колекції, а книги були передані а обласний архів, звідки
більшість з них зникла. На деяких з них можна побачити екслібриси
А.Шептнцького [3,32].

У культурному розвої Галичини періоду, що розглядається, одне з
провідних місць належить Коломиї, яка «часто випереджала навіть Львів.
Так було й j українським національним театром, родовід якого слід вести
від Коломиї» [10,98]. Саме тут, у Коломиї зародився перший у Галичині
новий український національний театр. Започаткування його пов’язане з
ім’ям українського письменника, культурно-освітнього і театрального
діяча Івана Озаркевича. Він організував у Коломиї аматорську трупу в
1848 p., яка першою в Галичині поставила український спектакль -п’єсу
Івана Котляревського «Наталка-Полтавка», перероблену І.Озаркевнчем на
покутський діалект під назвою «На милування нема силування». Слідом за
нею на коломийській сцені були поставлені «Москаль-Чарівннк»
І.Котляревського, «Сватання на Гончарівцг Г.Квіткн-Основ’яненка, «На
Купала на Івана» С.Пнсаревського. Театральні вистави відбувалися в
Перемишлі, Львові, Тернополі, Самборі, Стрию, та інших’містах Галичини
[8,65]. На початках своєї діяльності такі театри не мали професійних
художників-декораторів, як не мали вони і рофесійних акторів.
Оформленням сцени займались самі актори, залучали місцевих художників,
деякі з них робили це напрочуд винахідливо.

Досягнення аматорського театру 1848-1849рр. заклали основу для
подальшого розвитку українського театрального руху на теренах Галичини.
У 1879р. в Коломиї відкривається «Перше літературно-драматичне
товариство ім. Г.Квітки-Основ’яненка», що проіснувало до початку ХХст.,
і поставило на коломийській сцені та у селах району низку вистав. У
1919р. у Коломиї організовано аматорський театр «Бесіди» під
керівництвом В.Коссака. Це був перший театр, що постав на території
Галичини після Першої світової війни. Художника-декоратора театр не мав.

Ось як згадував про це відомий актор і режисер В.Блавацькин, який у
цьому театрі починав свою творчу кар «еру : «Художника-маляра не мав
театр у своєму ансамблі, тому своїх декорацій зовсім не було і
користувались тільки обстановкою сцени, яка находилась в залі, в якій
театр давав вистави. Як це відбивалося на вигляді поодиноких вистав — не
треба й згадувати. З костюмами і реквізитом було дещо краще» [16, 98].

На початку ХХст. аматорські театри починають діяти в інших районах
Станіславщини, так у Станіславі у 1911р. постає «Український народний
театр ім. І.Тобілевича», який до початку Першої світової війни поставив
близько 50 п’єс [8,66]. Діяльність театру була припинена воєнними діями
і відновив роботу театр аж у 1921р. До цього часу у місті виступали
тільки мандрівні театральні трупи та існував польський театр ім.Монюшка.
Директором театру їм. Тобілевича став керівник гуртка хорового
товариства «Станіславський боян» С.Клалоущак. Біля театру згуртувалося в
тому часі багато діячів сцени та мистецтва : Філомена Лопатинська, Марія
Дмитракова, Любов Левицька, А. Багратіон, Каліста Гай, Комаринська,
Ольга Вовкова, Гірняківна, Сгефанія з Якубовичів Коцкова, Микола
Мельник, Олесь Паньчак, Станислав Клапоущак, Михайло Жмуркевич, Юрій
Гаєвський, Ярослав Давидович, О. Сольськнй, Дмитро Дем’янчук, Олександер
Білецький, Роман Вірстюк, Л. Гаєвськнй, Ксенофонт Величко, Левицький,
Євген Шепарович, д-р Кисілевськнй, інж.Комаринський, д-р Іван Рибчин,
артисти-малярі Осип Роман Сорохтей і Василь Коцький, Омелян
Каратницький, Михайло Харківський та інші. [14,575].

У 1923р. меценат та директор Крайовою Банку Кость Вишневський запросив
на посаду головного режисера театру ім.Тобілевича Володимира Блавацького
(1900-1953), який в тому часі вже працював у «Березолі» Леся Курбаса та
перед тим у 1924-1926рр. працював режисером у трупі ВДемчншина у
Станіславі. В цей же час до театру прийшов Л.Боровик — актор-маляр. У
театрі ім.Тобілевича В.Блавацький пробув до 1933р. разом з режисером
М.Бенцалем (1891-1938), коли перейшов разом з Леонідом Боровиком
(1897-1942) (актором та провідним сценографом театру ім.Тобілевича) до
Коломиї, де організовував спільно з М.Бенцалем театр «Заграва». В
репертуарі театру ставилися в основному драми Гр.Лужницького,
В.Стефаника, З.Тарнавського та ін. Всі декорації до вистав розробляв та
овормлював Л.Боровик. У 1938 р. у Косові театр «Заграва» об’єднався
разом з театром імІ.Тобілевича і новому театру було присвоєно ім’я
І.Котляревського, головним режисером якого знову стає В.Блавацький.
Проте цей театр проіснував тільки 1 рік, і подальшаму його розвитку
перешкодила Друга світова війна. В.Блавацькнй разом з Л.Боровиком
переїхали до Львова, а згодом до Німеччини та США.

До Другої світової війни тільки у Станіславі існувало крім названих
українських театрів ще 2 єврейські аматорські театральні трупи та
польський театр ім. Монюшка ( засновані на поч. XX століття).

У середині 30-х pp. XX ст. до Стані слава-повертається дипломований
художник Михайло Зорій після навчання у Краківській Академії мистецтв
(1932-1936), який одразу включається в мистецьке життя міста, найбільш
повно виражаючи своє покликання у даний період у сценографії, розробляє
декорації та оформляє вистави працюючих тут театрів та мандрівних
театральних труп.

Унікальним явищем в історії української сцени був гуцульський театр,
заснований у 1910р. у гірському селі Красноїллі на Гуцульщині відомим
українським письменником Гнатом Хоткевичем. Митець сам писав п’єси для
театру, зокрема з історії та побуту гуцулів. У 1911-1912рр. гастролі
театру з великим успіхом пройшли в містах і селах Галичини й Буковини.,
на польській сцені у Кракові. А виступи артистів з Гуцульщині в
Харкові, Одесі та Москві мали широкий резонанс, продемонстрували їх
високу майстерність та обдарованість [8, 67]. Театральні декорації
виконував художник театру Т.Лнпннський. Деякі декорації були створені
самим Гнатом Хоткевичем, який інколи виступав у виставах ще й як
музикант [17, 109]. У міжвоєнні роки в містах і селах краю виступали
мандрівні українські театри ім.Садовського, «Богема”, «Веселка»,
«Цвіркун», а також театральні трупи М.Крушельннцького, І.Когутяка,
Комаровського, Проскурницького, Тимченка та ін. У 1906р. під час
гастролей театру ім.

Садовського у Станіславі в ньому працював скульптор Михайло Брянський.

Кінець XIX ст. знаменувався пожвавленням літературної діяльності. На.
Галичину як «оплот українства» приїжджають відомі поети, письменники,
які вивчають побут, культуру, історію населення краю, а згодом пишуть
твори, присвячені цій землі. На. початку ХХст. на Покутті працювали
Василь Стефаннк, Марко Черемшина, Лесь Мартович. У Станіславові писали
свої твори письменники Наталія Кобрннська, Денис Лукіянович,
Остап Левицький, Ольга Дучимінська, Ірина Вільде та ін. У Карпатах
вивчав побут та культуру гуцулів М.Коцюбинський. Творча доля Івана
Франка також тісно пов’язана зі Станіславом, який кілька раз був у
місті, а у 1911р. особисто читав для слухачів у залі будинку «Руська
бесіда» свою поему «Мойсей». На науковій ниві працювали у кінці XIX- на
поч. ХХст. відомі дослідники Гуцулыцшш та Галичини Ю.Целевич (дослідник
Скиту Манявського), С.Баронч («Пам’ятки мі ста Стані славова», низка
статей про історію вірменських поселень у нашому краї та ін.), М.Ісаїв
(досліджував історію Станіслава), В. Шухевич (найвідоміша праця
«Гуцульщина»), В.Гнатюк, який вивчав обряди, пісні, повір’я, народні
звичаї, ремесла гуцульських жителів.

Оскільки в зазначений період активного розвитку набув український театр,
зросла і кількість письменників, які писали для цих театрів драматичні
твори : М.Бенцаль, Ю.Косач та ін. Пожвавлення літературної діяльності та
діяльності товариства «Просвіта» знаменувало собою прихід такого
культурно-пізнавального та патріотично-виховного явища, як відзначення
творчих ювілеїв поетів, письменників, які зробили свій вклад у
пробудження національної свідомості українців. Так, на початку XX ст. у
краї гучно відзначалися ювілеї видатних поетів, письменників,
громадських діячів Т.Шевченка, І.Франка, М.Шашкевича та ін. З цими
урочистостями тісно пов’язані такі заходи по вшануванню їх пам’яті, як
постановка театральними трупами святкових вистав, відкриття меморіальних
дощок, пам’ятників, в яких активну участь приймали й митці краю. Широко
відзначалось на Прикарпатті 50-річчя від дня смерті та 100-річчя від
дня народження Т.Шевченка. Ювілейні комітети поширювали тоді медаль із
зображенням поета робо ги галицького скульптора Михайла Паращука,
нагрудні значки із зображенням Кобзаря. А скульптор з Полтавщини Михайло
Гаврилко, що з 1910р. проживав у Болехові, створив тут
портрет-плоскорізьбу Кобзаря. Місцева торговельна кооперація “Надія”.
Своїм коштом відливала це барельєфне зображення Т.Шевченка в гіпсі та
бронзі [8,81]. На відзначення 50-річчя з дня смерті Кобзаря у 1911р.
пам’ятник у формі піраміди йому було споруджено в с. Вовчинці коло
Станіслава. Це був один з перших пам’ятників на теренах Станіславщнни
[18,97]. У наступному, 1912р. пам’ятник Т.Шевченкові було відкрито в
с.Надієві Долинського району.

На відзначення 100-річчя з дня народження поета пам’ятники йому
з’явились в селах Стільці Тисменицького, Микулинцях Снятинського,
Шешорах Косівського, Братишеві Тлумацького районів, а також у містах
Коломиї (знищений восени цього ж року з приходом російських військ) та
Косові [8,82]. До цієї дати у 1914р. були відкриті пам’ятні дошки на
честь Т.Шевченка у Станіславі на будинку «Просвіти» (бюст роботи
скульптора Г.Кузневича, знищений під час Першої світової війни та у
Городенці.

Своєрідною формою пам’ятників Т.Шевченку були так звані Шевченківські
могили, які насипались жителями сіл краю начесть 100-річчя з дня
народження поета, зразком для яких слугувала могила Кобзаря у Каневі,
малюнки якої були широко розповсюджені по всій території Галичини. Так
було встановлено могилу-пам’ятник Т.Шевченку у Косові. На могилі на
постаменті був встановлений бюст Кобзаря роботи львівського скульптора
Андрія Коверка. Бюст був пошкоджений у 1923р.,.з приходом польської
влади. Відновлено бюст народним косівським каменярем Миколою Юсипчуком.
Кілька нових пам’ятників Т.Шевченку з’явилось у міжвоєнний період. У
1923р. було відкрито такий пам’ятник у с. Стриганцях Тисменицького., у
1926р. — у Суботові Галицького, у 1934р. — у Волинцях та Усті
Снятинського районів.

У 1911 відзначався також 100-літній ювілей з дня народження М.Шашкевича,
у Коломиї з цього приводу на приміщенні Народного дому було урочисто
відкрито пам’ятну дошку на його честь з написом “Пам’яті Маркіяна
Шашкевича поета, подвижника і вістника відродження австрійських русинів.
1811-1911″. Подібні меморіальні дошки були також відкриті тоді у
Бурштині, Долині та Снятині.

В честь 100-річчя виходу у світ «Русалки Дністрової» у 1937 р. на
батьківщині Івана Вагилевича в с. Ясень на Рожнятівщині діячам «Руської
Трійці» було споруджено пам’ятник, який пізніше було реставровано.

Під час відзначення десятих роковин від дня смерті Івана Франка, у
Коломиї на приміщенні Народного дому було встановлено меморіальну дошку
з написом «Пам’яті Івана Франка в 10 річницю смерті. Коломийська земля.
1926рік.» У 1928 р. пам’ятник Каменяреві було відкрито в с.Поточищі на
Городенківщині. До 20-х роковин від дня смерті Івана Франка
польський письменник С.Вінценз спорудив на його честь пам’ятний знак
у своєму селі Слобода на Коломийщині.

Наприкінці ХІХ ст. в Станіславі, Коломиї та Рогатині були споруджені
також пам’ятники польському письменнику Адаму Міцкевичу. Так, у
Станіславі встановлено пам’ятник у І898р, (до 100-річчя від дня
народження). Цей пам’ятник, роботи краківського скульптора Тадеуша
Блотицького спочатку був призначений для Кракова, але коли власті
відмовились від його встановлення, вирішено спорудити його у Станіславі
(реконструйований у 1930р.) Також у Коломиї було встановлено пам’ятник
польському письменнику, що проживав на Прикарпатті, Францішеку
Карпінському.

У міжвоєнні роки за ініціативи громадськості в населених пунктах
Прикарпаття, як і всієї Галичини, було споруджено низку пам’ятників
воїнам, загиблим у роки національно-визвольних змагань 1918-1919 pp.
Більшість із них була знищена у роки радянського панування. Один з
небагатьох збережених таких пам’ятників — пам’ятник воїнам УГА у м.
Рогатині.

Не слід оминати увагою той факт,» що у 1880 р. в с. Пацикові (зараз
Підлісся Поблизу Станіслава) було відкрито фабрику фаянсових виробів,
що проіснувала до 30-х pp. XX століття.

Вона виготовляла за проектами прикарпатських скульпторів Й.
Левнікого, А. Попеля, Ю.Хмелянського, С. Чалека та ін. високомистецькі
вироби з фаянсу та майоліки. Це були переважно невеличких розмірів
гротескні фігурки, що зображували жінок, птахів, тваринок, а також
дерева і рослини. Перед Першою світовою війною вироби Пациківської
фабрики користувались великою популярністю в Австро-Угорщині, Німеччині,
Росії та інших країнах [8, 86].

Ще з середини XIX ст. починає розвиватися видавнича діяльність у краї.
Зокрема, у березні 1864р. брати Михайло та Теодор Білоуси, уродженці
Львівщини, відкрили у Коломиї друкарню «Печатню М.Білоуса і спілки» , а
згодом — видавництво, де вийшов перший випуск двотижневика «Голос
Народний» — перша коломийська газета, вона ж була й першою провінційною
газетою взагалі» [11, 18]. У 1894-1913 pp. гімназійний професор Юліан
Носальськнй видавав у Коломиї «Бібліотеку для руської молодежи».

У 1903р. у Коломиї було засноване видавництво Якова Оренштайна «Галицька
Накладня», яке функціонувало у Коломиї до 1914р., а з 1919 по 1933рр. —
у Берліні-Лейпцігу. Впродовж 1909-1928рр. у Коломиї працювала «Видавнича
спілка українського вчительства», що видавана серію «Вибрані твори
українських письменників». У 1912р. тут відновилось засноване
Н.Кобринською у 1893р. у м.Стрию видавництво «Жіноча бібліотека», з
1913р. діяло «Мужицьке видавництво», з 1914 по 1942рр. існувати)
видавництво «Загальна книгозбірня”, у 1921-1939рр. працювало видавництво
ОКА під керівництвом О.Кучми, з 1922 по 1929 pp. діяло також видавництво
«Трембіта», у 1923-1935 — видавництво «Рекорд», з 1925 по 1939рр. —
«Жіноча доля», а. також «Чорногора»(1930), «Наша слава»(1938).

На початку ХХст. у Станіславі розпочинає свою діяльність видавництво
товариства «Станіславівський боян». У міжвоєнний період Станіслав стає
важливим культурним центром Прикарпаття. У 1919р. було засноване
видавництво «Пролом», у 1920р. — «Бистриця», де у 1921-1923рр. виходив у
світ часопис «Книжка». Де видавництво крім серій «Дитячі читання».
«Бібліотека для української молоді», «Літературна бібліотека»,
ілюстрованих казок, оповідань, короткої історії України Б.Грінченка,
«Малого Кобзаря» Т.Шевченка, та ін., видавало також ноти, поштові
поздоровчі картки з кольоровим зображенням творів худ. Я.І.Пстрака, О,
Кульчицької тощо [19,82]. Також це видавництво видало оповідання дня
дітей «Одарка» Андрія Чайківського, з 6 малюнками А. Монастирського [20,
531].

З 1921р. у Станіславі починає діяти видавництво «Ватра”. Також на поч..
20-х pp. ХХст. до Станіслава, було перенесене видавництво «Ліра», яке з
1913р. існувало у Львові. У 1934 р. було створено Видавництво
українських книжок «Універсальна бібліотека», у 1937р. — видавництво
«Дніпро». Всього до 1939 р. у Станіславі діяло 6 друкарень. Насамперед
це друкарні Данькевича, Вайнденфельда, Хованця, Геллера та ін.

З інших прикарпатських міст у міжвоєнний період своїми видавничими
здобутками виділялись міста Рогатин, де діяли видавництва «Рогатинець»,
«Ми молоді», «Журавлі», «Сині дзвіночки», та Косів, де працювало
видавництво «Довбуш».

Найбільшим досягненням видавничої справи на Прикарпатті та й в усій
Галичині довоєнного періоду став вихід у світ першої української
енциклопедії під назвою «Загальна українська енциклопедія» (в 3-х томах)
у 1930-1935 роках [8,63-64]. Ініціатором видання був народний учитель з
Коломийщнни Василь Микитчук. Вийшла вона у станіславській друкарні
Степана Слюсарчука. Кольорові таблиці було надруковано у Німеччині.

Зі збільшенням кількості видавництв, зростає й кількісь часописів. Якщо
до 1882 р. Коломия була першим і єдиним містом у Галицькій провінції, де
вперше побачив світ український часопис [21,14], то у 20-30-х pp. XX ст.
тут виходило українських часописів уже 59, Рогатині — 8, Городенці — 2,
Богородчанах — 1 [21,31]. Особливістю видавництв та видань цього періоду
є їх недовготривалість, що пояснюється перш за все двома світовими
війнами, а також змінами влади та держав-поневолювачів. На теренах
області не було високоякісних ілюстративних часописів мистецького
спрямування. Причиною тому була ще не сформована на той час в області
мистецька критика, яка б займалась питаннями дослідження,
розповсюдження, ознайомлення людей з мистецтвом та мистецькими
здобутками як України так і Європи та світу. Тому на сторінках часописів
матеріали про мистецтво з’являлись неперіодичне і дуже рідко, що було
пов’язане також з тим, що у часописах, за рідкісним винятком, не
працювали художники. Не так багато було й ілюстрованих видань, хоч з
ними справа виглядає дещо кращою. Так, у Коломиї з 1871 до 1903 р.
виходив ілюстрований часопис «Наука» (щомісячно), де друкувались
репродукції творів українських митців. Зокрема, у 1875р. у її частині
подано картину Корншгія Н. Устняновича “Хрещення Руси» [24,39]. У 1894р.
була випущена у друкарні М.Білоуса книга «Світ і люди», гарно
ілюстрована Корнилієм Березовським з Коломиї. У книзі містяться
графічний рисунок і опис Вавілонської вежі та графічний малюнок руської
церкви, збудованої 1847р. у Толмачику Коломийського повіту гуцулом
Василем Гасюком з Яворова Косівського (всі ілюстрації чорно-білі)
[24,64]. У 1903 -1905 pp. також у Коломиї виходив тижневик «Поступ”,
головним завданням якого було загальне піднесення просвітнього рівня
нашого народу. Цим завданням підпорядковувались як підбір матеріалів,
так і форма їх подачі читачеві. На сторінках часопису друкувались
освітні та суспільно-економічні матеріали, історичні та географічні
публікації, науково-популярні статті з питань природознавства,
господарства, і промислу, права, медицини, літератури та мистецтва, які
робили часопис цікавим та корисним. У Рогатині у 1914р. існував «Вісник
Наукової Читальні» : Орган «Наукової Читальні» української гімназійної
молоді в Рогатині, де ілюстратором працював художник І. Герасимович [21,
107].

Окремо стояли ілюстровані гумористично-сатиричні часописи, які тоді
виходили по всій Галичині. Так, ще у 1869р. у Коломиї виходив
ілюстрований сатирично-гумористичний часопис «Кропило». Часом це були
навіть просто рукописні журнали, в яких і малюнки робилися вручну. Як
приклад, рукописна ілюстрована газета. «Сміх», що виходила у Коломиї у
1911р., в якій всі рисунки були виконані простим олівцем [21, 143]. У
1893р. у Станіславі виходив рукописний літературний альманах «Бурсак»,
ілюстрований кількома малюнками. Серед них привертає увагу «Замок в
Бучачі» та портрет Т.Шевченка, обрамлений зображенням кобзи та ліри [22,
81]. У

1925р. виходив рукописний гумористично-пластовий часопис «Хі-Хі», де
малюнки виконував Бімбочик. У 1938-1939 . pp. у с.Милованні (поблизу
Тлумача) виходив ілюстрований гумористичний журнал студентів
господарсько-садівничої школи «Просвіта” «Оса» (текст -машинопис).

Крім короткотривалих рукописних видань у Станіславі виходили
сатирично-гумористичні журнали “їжак” (1919-1922), та 1920р. почав
виходити літературно-політично-гумористичний журнал українського козака
«Україна», де друкувались карикатури П. Ковжуна, а на обкладинках були
поміщені портрет Миколи Залізняка (малюнок художника Їжакевича) і Симона
Петлюри (робота художника З.Подушко) [22, 164].

У 1925-1939 pp. з перервами виходив євангельський часопис «Віра і
Наука», присвячений духовному, культурному і економічному життю
українського народу. Видання було гарно ілюстроване, на його сторінках
бужі зображення церков, а також портрети відомих українських
письменників, істориків, громадських діячів. Такого плану було у 30-х
pp. XX ст. кілька часописів у Станіславі : «Прозри» (1935-39), «Новий
світ» — місячник українських діточок -(1932-1934), які видавав Теодор
Ярчук. Ці видання містили багато ілюстрацій богословського характеру,
мали зображення церков та каплиць. Заслуговує уваги також часопис
«Дружнє слово»‘, що виходив у 1932-І933рр. у Станіславі як місячний
журнал середньошкільної молоді. Редактором його був художник Осип-Роман
Сорохтей. Він же час від часу виконував ілюстрації. На сторінках
часопису друкувались перші літературні спроби учнів гімназії, з яких
розповідалось про життя і творчість видатних літераторів, композиторів,
митців. У цей час (1931-1934) у Коломиї виходив журнал для молоді
державної гімназії з українською мовою навчання «Плай», ілюстрації до
якого малював митець Василь Симович з Нижнього Березова. Заголовна
ілюстрація кожного номеру — гуцул з трембітою на тлі гір, його роботи
[24, 139],

У 1937-1938 pp. виходив тижневик «‘Станіславівські вісті», де
друкувались статті про мистецтво, культуру, деякі із них були присвячені
В.Стефанику, Ї.Франкові тощо.

У 1923-1924 pp. у Рогатині виходив ілюстрований журнал культурного життя
Рогатинщини «Рогатинець”, де працював як автор статей та ілюстратор
Юліан Панкевич, який писав під псевдонімом Простен Добромисл. Редактором
часопису був Антін Лотоцький [21, 297]. У 1939р. у Коломиї виходив
місячник «Світ молоді», як додаток до «Жіночої волі’ (1932-1935,
1937-1939). У цих двох часописах багато питань приділялось культурі та
мистецтву, друкувались статті та матеріали на теми образотворчого
мистецтва, театру кіно та ін.

Оскільки у 1905-1930-х pp., провідні художники, що жили у Станіславі,
не мали змоги виконувати свої роботи (в основному карикатурного
характеру), через брак та незадовільну якість сатиричних часописів, що
виходили на теренах області, тому вони виконували їх для часописів інших
областей: так, О.Р.Сорохтей співпрацював із львівським сатиричним
журналом “Комар”, де опубліковані його гротескні портрети відомих
діячів культури та мистецтва. Ярослав Пстрак також був ілюстратором
львівських сатиричних часописів «Комар», «Зоря», «Зеркало».

Отож, зі зміною суспільно-політичного, економічного становища Галичини у
І880-1939рр., набуває бурхливого розвитку культурно-мистецький процес.
Провідна роль у цьому розвитку належить різноманітним громадським,
освітнім та. культурним об’єднанням . товариствам «Просвіта», «Січ»,
«Сокіл». На цей час припадає заснування перших мистецько-промислових
шкіл на Станіславщині, як і по всій Галичині, які давали
висококваліфіковану освіту у галузях деревообробництва, ткацтва,
гончарства та ін. Зародження та розвиток виставкової діяльності
стимулювали процес культивування та збирання виробів народного
мистецтва, що у свою чергу сприяло створенню перших на території області
музеїв та приватних збірок, а також сприяло появі перших теоретичних
досліджень про народні промисли Галичини. Єдиним мистецьким об’єднанням
образотворчих митців у Станіславі стало об’єднання “Оріон”, яке з 1933
по 1938 роки проводило виставки творів образотворчого мистецтва.

Примітним також є те, що а даний період з’являються потужні творчі скли,
які. часто повертаючись до рідної землі після навчання в провідних вищих
навчальних закладах країн Європи, несли нові здобутки у різних галузях,
поширювали новітні ідеї та досягнення світової науки, культури та.
мистецтва, на теренах рідного краю, особливо в даний період спричинились
до .мистецького розвою Станіславщини митці Я.Пстрак та О.Р.Сорохтей. Уже
заявив яро себе проведенням персональних виставок у Коломиї та Снятині
Я.Лукавецький (1936). Всі ці здобутки заклали основу для подальшого
культурно-духовного та мистецького розвитку Прикарпатського регіону.

Зародження жанру натюрморту в мистецтві Західної України

Активні мистецькі процеси відбувалися в перші десятиліття XX століття і
в Західній Україні. Вони вплинули на формування своєрідної національної
школи, особливості якої позначилися і на розвитку жанру натюрморту.

Процес проникнення авангардного мистецтва у львівське середовище митців
виглядав закономірно і відзначався розмаїттям представлених тут
напрямків, що були нерідко альтернативні стосовно один одного.
Знайомство з експресіонізмом, участь молоді у русі формістів,
організація П.Ковжуном гуртка діячів українського мистецтва, навчання в
європейських академіях мистецтв і студіях Парижа, у Архипенка в Берліні,
симпатії до передових мистецьких рухів, організація об’єднання «Артес» і
товариства Асоціації Незалежних Українських Митців (АНУМ), безпосередні
контакти з французькими митцями — все це промовисто свідчить про рішучий
прорив у Львові периферійного герметизму, знайомство молоді з
авангардними процесами Європи і активну участь цієї молоді у формуванні
і популяризації нових пластичних ідей.

Офіційна пропаганда, преса характеризували цей рух як «лівий»,
«пробільшовицький», не усвідомлюючи того, що настроєність на мистецьку
революцію лівої інтелігенції Радянської України йшла в супереч з
набираючою сили ідеологією, націленою на академічне мистецтво в дусі
соціалістичного реалізму.

Одним із родоначальників власне західноукраїнського натюрмортного
живопису в національному мистецтві цього періоду, був Олекса
Новаківський. Свій бурхливий темперамент, безмежне захоплення всім сущим
на землі він втілює в сміливих за колористичним рішенням і синтезованою
формою натюрмортах з квітами — «Рожі», «Гвоздики по заході сонця»,
«Весняні квіти», «Соняшники» (усі 1910р.). Художник до цього мотиву
звертався протягом усього творчого життя. В його натюрмортах кожна
квітка наділена власним виразом. Для О.Новаківського квіти стали тим
об’єктом, з яким пов’язана вдячна можливість користуватися лише
живописними засобами, повністю віддатися стихії живопису. В наслідок
цього О.Новакіський перший в західноукраїнському малярстві почав робити
те, що О.Мурашко — в живописі Східної України, а саме — моделювати форму
одним лише кольором без застосування світлотіні. Якщо раніше художники
писали предмети локальними кольорами, домагаючись чіткості їхніх форм за
допомогою світлотіньових градацій, то О.Новаківський писав форму
предметів безпосередньо фарбами різних відтінків. Зливаючись оптично на
певній відстані у фокусі зору глядача, вони надають зображеному
предметові природного кольорового звучання. При цьому колір стає також
основним джерелом емоційного впливу картини. Вдало знайдені дзвінкі
гармонійні кольорові сполучення в поєднанні з широкою вільною манерою
письма, а іноді і з енергійною, підкреслено експресивною контурною
лінією, і визначають стилістичну неповторність творів Олекси
Новаківського, а також і численних його натюрмортів. В творчості
львівського художника не тільки життєстверджуючі, оптимістичні за
звучанням натюрморти. Пізніше, за інших умов, вони набувають зовсім
іншого змістового навантаження і, звичайно, іншого трактування. Вони
велично-парадні, подібні до панно, декоративно трактовані з
ірраціональним колоритом, якого не існує в природі. Ці натюрморти
відзначаються надзвичайно дисциплінованою композиційною системою з чітко
визначеним центром. Полотно «Багатство України» (1917р.) є одним з таких
урочисто — величних і водночас одним з кращих натюрмортів Олекси
Новаківського.

В час культурного піднесення розпочинає свій творчий шлях у Львові Роман
Сельський. Поміж студіями в Краківській академії мистецтв і поїздками до
Європи, зокрема до Парижу — світового центру мистецького життя, молодий
художник створює цікаві і неординарні твори, серед яких є і натюрморти.
Це «Натюрморт з каталогом радянської виставки», «Натюрморт з книжкою»,
«Натюрморт з трубкою», «Натюрморт з рамою». Творча манера ще не цілком
визріла, тому ці полотна дуже різнохарактерні. Найцікавіший серед них
«Натюрморт з каталогом радянської виставки», що привертає увагу
самостійністю творчого бачення, майстерністю і розкутістю композиції і
письма, динамічним, енергійним мазком, відчуттям незримої присутності
людини.

Включаючи свої натюрморти в простір інтер’єру, художник ускладнює своє
завдання, досягаючи при цьому багатства поліфонічної розробки теми.

Рішуче неприйняття усякої провінційної обмеженості, рутини, натуралізму,
консерватизму, а тим більше офіційного мистецтва об’єднало активних
художників Львова у мистецьке товариство «Artes» на чолі з Р.Сельським,
яке розгорнуло широку виставкову і видавничу роботу. Р.Сельський активно
працює над собою, переймається передовими течіями в Західній Європі, а
його творчий доробок стає все вагомішим і зрілішим. «Натюрморт з
апельсинами», «Натюрморт із жбаном», «Натюрморт з квітами» — роботи
30-их років, в яких краса простих речей, свіжість народжених почуттів,
природне світло і чисте повітря — складники нерозривних у своїй
цілісності образів.

Прагнення до синтезу і спрощення властиве ліричним натюрмортам Маргарити
Сельської. Декоративне просторове зображення в них перебивається
площинними плямами, які не повністю знищують реальність об’єктів, а лише
сплющують їх у площину, і полотно сприймається як формальна композиція
темних і світлих плям. Лінія у творах М.Сельської «рвана», а ще більшої
звучності додає різноманітність фактур («Натюрморт з / двома глечиками»,
«Карпатський букет»).

До жанру натюрморту зверталися іноді і М.Федюк, О.Кульчицька, І.Трупі,
Я.Музика та інші художники Львова.

Жанр натюрморту в творчості Івано-Франківських художників

На початку 1990-их років Івано-Франківськ теж заявив про себе, як про
місто, спроможне на прогресивні мистецькі проекти, перформанси,
хепенінги і таке інше. Але поступово «імпрезні» процеси затихли, і місто
повернулося до своїх провінційних проблем. На перший план знову
висунулось традиційне мистецтво зі своїми перевагами і, можливо,
недоліками, але в якому ще є місце естетичному і прекрасному. Безумовно,
що проблема жанрового поділу в сучасному традиційному мистецтві є
актуальною, але світова мистецька практика засвідчує, що подальшому
існуванню різних жанрів щонайменше у найближчі десятиріччя нічого не
загрожує, а в масштабі Івано-Франківська тим більше.

Івано-Франківське, а перед тим Станіславівське мистецтво завжди
розвивалось в межах західноукраїнських художніх традицій. Оскільки
власного спеціального мистецького закладу тут не було, то місцеві
художники здобували освіту в академіях Західної Європи, а в пізніші часи
у львівських мистецьких закладах. Тому і перші художники — Денис Іванцев
і Осип Сорохтей, що звернулися до натюрмортного жанру в 30-их роках
XX-го століття, сміливо користувалися кольором, конструктивністю
композиції, локальністю кольорової площини.

Цікавою є серія натюрмортів Осипа Сорохтея, скомпонованих з компонентів
побуту. Улюбленим об’єктом зображення в його натюрмортах є вазон
(«Натюрморт з книгами», 1936р.; «Натюрморт з вазоном», 1939р.).
Композиції натюрмортів Осипа Сорохтея бувають строго продумані, а
бувають вільні, трохи випадкові, але в них відчувається професійна рука
художника. Незважаючи на реалістичність зображення, на предметах майже
відсутня світлотіньова градація, кольори покладені локальними цілими
плямами, що створюють цікаві колористичні відношення, як у «Натюрморті з
зошитом» (1935р.), в натюрморті «Жоржини» (1935р.), «Натюрморті з
скрипкою» (1938р.).

Крім абстрактних і символіко-філософських творів у доробку Дениса
Іванцева є цілком реалістичні чуттєво-пластичні композиції переважно в
жанрах пейзажу і натюрморту. Для натюрмортів Д.Іванцева характерна
експресивна манера письма з рельєфом пастозних сміливих мазків, поєднана
з конструктивною композицією і багатою кольоровою палітрою
(«Хризантеми», 1935р.; «Натюрморт», 1949р.).

Пізніше художник в своєму живописі почав використовувати техніку
пуантилізму для вирішення складних завдань, пов’язаних з освітленням і
повітряним середовищем («Соняшники», 1939р.; «Натюрморт», 1957р.).

Починаючи з 50-их років в станіславівське мистецьке середовище
вливається академічний реалістичний живопис, привезений художниками зі
Східної України.

У творчому доробку Миколи Попова, вихованця Московського державного
поліграфічного інституту, що поселився у Івано-Франківську, багато
творів натюрмортного жанру: різні варіанти натюрмортів з книгою,
квіткових натюрмортів, з овочами, грибами. В його ліричних натюрмортах
-це багатство кольорів і реалістична направленість образного мислення. В
роботах «Гуцульські вироби», «Весняний натюрморт» художник змальовує
витвори народних майстрів, відходячи від академічних принципів.

Іван Лобода — художник, що належить до старшого покоління митців, працює
в реалістичній манері письма, характерній для київської школи живопису.
В ранньому періоді творчості Іван Лобода виконав багато робіт в жанрі
«мертвої натури». Це «Натюрморт з яблуками» (1954р.), «Натюрморт з
апельсинами» (1961р.), «Натюрморт з яблуками» (1963р.). В пізніші роки
на живописній мові художника позначився вплив карпатського середовища, в
ньому розвинувся ще більший талант колориста-лірика. Про це свідчать
роботи «Півонії» (1971р.), «Тюльпани», «Натюрморт з самоваром» (1979р.),
«Натюрморт» (1986р.).

Яскравий талант художника-колориста Олександра Коровая, що найкраще
втілився у Портреті Параски Харук, позначився і на кількох натюрмортах,
написаних у 80-их роках. Реалістичні, правильні за композицією
натюрморти оживляють розкута і енергійна манера письма, насичені,
дзвінкі кольори. В них нема безпосередності і сміливості пленерних
етюдів, декоративності написаних в майстерні пейзажів і портретів. В
натюрморті О.Коровай вирішує суто малярські проблеми («Натюрморт на
вікні моєї майстерні», 1979р.; «Натюрморт з рибою», 1980р.; «Натюрморт з
самоваром», 1982р.; «Натюрморт з репродукцією Леонардо да Вінчі»,
1983р.).

Як натхненний співець бідних і знедолених зарекомендував себе Я. В.
Пстрак (1878—1916) —уродженець містечка Гвіздець на Станіславщині (нині
Івано-Франківська область), вихованець Мюнхенської художньої академії.
Більшу частину свого живописного доробку Я. В. Пстрак присвятив
зображенню народних типів. Як ніхто інший з західноукраїнських митців
він зумів заглянути у внутрішній світ своїх персонажів, показати
благородство душі людини-трудівника, висловити своє глибоке співчуття до
її нелегкої долі. Колоритні образи людей з народу постають перед нами з
таких творів художника, як «Селянин», «Лірник», «Каменяр», «Гуцул з
люлькою», «Дівчина з кошиком», Старий гуцул» та багато інших.

Переважна більшість згаданих творів — це своєрідні картини-портрети з
виразно окресленою сюжетною ситуацією. Так, в композиції «У літній день»
художник майже портретне зобразив молоду селянку, яка, на хвильку
відірвавшись від роботи, годує груддю немовля. Поряд стоїть старша
дівчинка, яка з цікавістю розглядає сестричку. Сцена зображена на тлі
залитого сонцем рівнинного краєвиду з копицями сіна, що видніються
вдалині.

Характер портрета-картини має і композиція «Каменяр», в якій зображено
робітника-будівельника на тлі стіни якоїсь будівлі. Обравши форматом
твору витягнутий по вертикалі прямокутник, художник надавав постаті
робітника відчутної монументальності. Весь його вигляд виражає
незалежність, навіть деяку гордовитість. На жаль, цей твір, що
започаткував собою розроблення в західноукраїнському живописі робітничої
теми, не зберігся.

Особливо вдавалися Я. В. Пстраку образи гуцулів, життя яких він старанно
вивчав і добре знав. Колоритний образ гуцула-верховинця — людини фізично
сильної, вольової, здатної перемогти будь-які життєві злигодні і
перешкоди, постає з картини-портрета «Гуцул з люлькою». До кращих творів
гуцульського циклу належить також картина «Старий гуцул» (1909), в якій
верховинця трактовано уже в іншому плані. Перед нами літня людина з
слідами життєвої втоми на обличчі, яка вже, очевидно, примирилася з
своєю долею. Твір виконаний у сміливій живописній манері, форма
модельована енергійно, кольорова гама м’яка, тепла, з перевагою жовтавих
та вохристих тонів.

В окремих творах Я. В. Пстрак піднісся до розуміння гострих соціальних
суперечностей, якими характеризувалося сучасне йому галицьке село. У
цьому плані показова, зокрема, картина «Помста» («Підпалювач»), в якій
зображено селянина, що підпалює господарство свого кривдника-багатія. Як
відомо, в літературі цей сюжет з великою художньою силою розробив В. С.
Стефаник у новелі «Палій».

Писав В. Я. Пстрак також пейзажі з зображенням краєвидів старовинного
Львова («Вид на вежу Корняктів, костьола кармелітів і вежу Львівської
ратуші», «Вид на вулицю Руську» та ін.). Документальні за своїм
характером, вони відзначаються не лише точним відтворенням архітектурних
деталей, що надає їм значної історико-мистецької цінності, а й художньою
довершеністю, відчутною емоційністю.

До кращих портретних творів Я. В. Пстрака належить «Автопортрет» (1913)
та «Портрет Т. Г. Шевченка» (1914). Останній виконаний на відзнаку
100-річчя з дня народження Кобзаря і відзначається високим рівнем
виконання. Художникові вдалося підкреслити у виразі обличчя поета
затаєне почуття тривоги за долю рідного народу, України, яке ніколи не
покидало Т.Г. Шевченка.

Цікавий також портрет-картина «Молодиця-гуцулка» (1900), в якому
портретована зображена на тлі майстерно написаного краєвиду. Поколінна
постать молодої гуцулки чарує своєю граціозністю, життєрадісним
сприйняттям світу, в очах її світяться лукаві іскорки. Портрет виконаний
в теплій барвистій кольоровій гамі, і в якій домінують червоні та
бузкові тони.

Реалістичні традиції

З пошуками активності художньої форми тісно пов’язане трактування
портретного образу у творчості Модеста Сосенка (1875—1920) 65. Значний
вплив на формування його манери мало знайомство з новими течіями в
західноєвропейському мистецтві та переосмислення на їх основі надбань
народної культури. Після п’ятирічного навчання (1896— 1900) у
Краківській школі красних мистецтв він у 1901—1902 pp. продовжує
вдосконалювати майстерність у Мюнхені, а з 1902 по 1905 pp.— в
Національній школі мистецтв та в школі Бонне в Парижі. 1905 р. приїздить
до Львова, де бере участь у Виставці українських артистів. Перший виступ
молодого митця засвідчив його уважне ставлення до проблем стилю.
Невеличке полотно «Свахи», де зображені три молодиці в барвистому одязі,
вирішене в дусі характерних тенденцій модерну — етнографічний момент
розв’язується у злитті жанрового психологічного рішення, властивого
станковому твору, і елементів декоративно-площинного узагальнення,
характерного для стінопису. На виставці експонувалися й два портретних
зображення, створених М. Сосенком у Парижі — «Жіночий портрет» (1903,
ДМУМ) і «Портрет жінки в жовтому (Портрет пані О. В.)» (1904), про який
І. Труш писав, що це «одна з найгарніших картин» на даній виставці. Як
видно з опису твору, портрет будувався на «сильних контрастах теплих
жовтих і холодних синіх тонів», які «були на портреті дуже гарно
згармонізовані, а цілий портрет дами визначався великим смаком і
природністю в укладі».

З перших самостійних кроків у мистецтві М. Сосенко визначається як автор
барвистих, вишукано ритмізованих у кольорі й пластиці розписів. Міцна
академічна виучка у поєднанні з природним даром колориста стали основою
дальшого мистецького вдосконалення. Вивчення старовинного українського
орнаменту, ікон та стародруків, як і копіювання творів
західноєвропейського мистецтва XVII ст., були цілеспрямованими свідомими
пошуками власного живописного стилю. Досить широка практика
монументальних робіт—за якихось 10—15 років художник виконав багато
розписів церков і громадських споруд — сприяла швидкому зростанню
майстерності митця. Його дар декоратора і колориста, дар своєрідного
майстра орнаменту виявився тут на повну силу. Вершиною ж творчості в цій
галузі став стінопис Музичного інституту імені Лисенка у Львові (1915).
Ці великі монументальні цикли засвідчили широкий діапазон стилістичних
образних пошуків художника — від візантійсько-слов’янського іконопису до
мистецтва європейського неоромантизму і українських народних орнаментів,
до вироблення особистої манери, тісно пов’язаної з проблемами сучасного
реалізму. Досвід роботи в стінопису наклав печать і на подальший шлях
митця — він з юності прилучився до органічного відчуття площини, тому і
в станкових роботах його спостерігається тяжіння до фрагментованої,
незамкнутої композиції.

Реалістична основа творчого і живописного методу Сосенка яскраво
виявилася в його станкових творах («Хлопець обідає», 1900-ті pp., ЛМУМ)
і портретах, до яких ще з років навчання у нього визначився певний
нахил, і саме на прикладах яких наочно простежується формування і
утвердження манери зображення Сосенка-живописця.

До 1910 р. пошуки художника у станкових портретах йдуть у двох образних
і стилістичних напрямах: перший позначений прагненням виявити в
змістовному й пластичному ладі твору, в організації його колірної гами
національні витоки зображеного характеру, другий — був тісніше
пов’язаний з відтворенням душевних настроїв і переживань портретованих,
з прагненням дати людину у взаємодії з середовищем, емоційно насичуючи
її образ за рахунок освітлення, своєрідної фрагментації композицій,
підкреслення руху.

Потяг до яскравих, ніби насичених сонцем поєднань визначається в
художника ще в 1900-х pp. Так, у «Портреті Лотоцької» (1912, ЛМУМ) він
уважно проробляє обличчя, одяг зображеної, окремі акценти
рожево-білочервоного, немов передбачають його наступні пленерні шукання
у розв’язанні портретного образу. В згаданому жіночому портреті 1903 р.
виразний профіль на насиченому червонясто-брунатному тлі створює
враження особливої емоційної піднесеності. У цих творах впливи
французьких постім-пресіоністів переплітаються зі своєрідно засвоєними
уроками класичного мистецтва, про захоплення яким свідчать копії фрески
«Портрет рудобородого єпископа» і «Старець у ковпаку» (обидва — 1900-ті
pp., ЛМУМ).

Прагнення використати колір, взятий при сонячному освітленні, як засіб
емоційної дії і як засіб об’єднання композиції в єдине ціле, де б образ
людини розкривався у гармонії з навколишньою дійсністю, характеризується
чи не єдиний в доробку художника композиційний «Портрет жінки на тлі
саду» (1914, ЛМУМ). Тут основою образного ладу стає лінійна ритміка, що
охоплює все зображення в цілому, акцентуючи жіночу постать. Сосенка
приваблював насамперед мотив гармонії настрою зображеної і спокійної
тиші саду, який, до речі, написаний дуже умовно — видно, що художнику ще
не вистачало досвіду роботи на відкритому повітрі. Ллє твір важливий
тим, що є однією з рідкісних спроб вирішити портретний образ у характері
перших завоювань пленеру. Крім спроб засвоїти прийоми зображення людини
в пленері, помітний також потяг до декоративності. З часом Сосенка
дедалі більше приваблює можливість розв’язань яскравих колірних поєднань
на повітрі, але, переобтяжений працею над розписами, художник лише
зрідка звертається до портрета, до станкових робіт.

Прикладів, що характеризують перший із згаданих напрямів портретних
творів Сосенка, небагато, але вони цінні тим, що наочно уособлюють
тяжіння художника до поетизації народного образу. Мотив своєрідної
репрезентації містить невеличкий погрудний портрет селянської дівчини
(1909, ЛМУМ) у ясно-жовтій квітчастій хустині. Анфасне погруддя (майже
оплічне) «зрізане» по боках, через що повністю заповнює прямокутник
полотна. Такий композиційний прийом органічної мону-менталізації
зображення зумовлений не лише захопленням художника стародавнім
українським живописом, а й глибоко засвоєними закономірностями
стінопису. У своєрідно «текучому» живопису, у майже локальній
визначеності основних біло-жовтогарячих, жовтаво-брунатних барв
вгадуються впливи мюнхенського сецесіону і водночас помітно відлунюються
тенденції паризької живописної школи в так званому
постімпресіоністичному її струмені. Але всі ці впливи, що спостерігалися
майже одночасно у творчості митця, взаємодоповнювалися, нашаровувалися
один на одний і, стикаючись із міцно розвинутим від природи відчуттям
лінійної й колористичної гармонії, відповідно трансформувалися,
органічно «уживаючись» з безпосереднім баченням натури, яке було таким
характерним для Сосенка-портретиста.

Образ молодої селянки трактується художником як уособлення природної
поетичності й внутрішнього благородства народного характеру. М’яка
тепло-золотава колористична гама поєднується з делікатним виразом ледь
сумуватого обличчя, з розумним поглядом темно-карих очей.

Якщо в портреті «Селянська дівчина», домінують ясний спокій і рівновага,
то зображення «Продавщиці помаранчів» (1903—1905, ЛМУМ) немов пронизане
відчуттям рухливої енергії, буянням життєвих сил. Митця в даному випадку
приваблює жанровий аспект розв’язання, конкретизація характеру, він
прагне лаконізму й пружної динаміки композиції зображення, що передавала
б міцну й упевнену в собі натуру гарної молодиці в яскравому
біло-червоному одязі з пласким кошиком в руці, в якому сліпучо-жовтою
кулькою світиться помаранч. Різка контрастність освітленої постаті жінки
і червонястої глибокої темряви тла ліворуч, яке сприймається не
площиною, а реальним затіненим простором вулиці у поєднанні з лінійними
контрастами — перпендикулярний рух овальних окреслень голови, плеча,
кошику,— відчутно динамізують твір, підкреслюють його перехідний
характер. Художника цікавить в даному випадку не стільки заглиблення в
характер героїні, скільки можливість дати його в розвитку.

Творчим осягненням і поетичним відтворенням внутрішнього світу моделі
позначений невеличкий «Портрет Йоасі Сосенко» (1910-ті pp., ЛМУМ), де
змістовно-психологічні завдання органічно співвідносяться з проблемами
власне колористичного плану.

«Автопортрет» (1915, ЛМУМ), виконаний пастеллю на текстурі, дещо
відрізняється від розглянутих зображень -— він сухуватий за живописним
трактуванням і позначений нальотом салонності — поширеного в той час
явища в живопису, зокрема портретному.

Еволюція портретного мистецтва М. Сосенка простежується досить легко
навіть на цих небагатьох прикладах. Перший період пов’язаний ще з
учнівськими роками (1901 —1905), коли художник, перебуваючи в Мюнхені й
Парижі, будучи вправним рисувальником, вихованим на академічних
установках щодо композиції й колориту, активно включається у пошуки
емоційної виразності кольору, у розв’язання портретної характеристики
суто пластичними засобами. У 1905— 1910 pp. були створені кращі портрети
художника. Змістовні й виразні його селянські образи, серед яких
особливою поетичністю вирізняються жіночі зображення. Мажорним колоритом
і майстерним виконанням позначені численні замовні портрети.

В доробку митця наявні також дещо салонні речі. 1910-ті pp.
позначені шуканнями пленерності й витонченої колірної ритмічності у
структурі живописного портретного образу, та це не стає на заваді
розв’язанню й суто психологічних завдань. Сосенко належав до художників
яскраво вираженого живописного складу. Рання смерть (художник помер 45
років) не дала розвинутись таланту на повну силу, але й наявні твори
показують непересічний дар Сосенка-колориста, який у поєднанні з
огранічним чуттям композиції давав неповторний сплав емоційної
насиченості образу, сприяючи розкриттю тих чи інших особливостей
характеру портретованого.

Першим відомим буковинським майстром живопису у другій половині XIX ст.
вважається Каетан Косинський (1847—1905) , вихованець Віденської
академії мистецтв, що згодом працював у Мюнхені, а потім у містах
Прикарпаття — Снятині, Галичі, Стрию і Дрогобичі.

1872 р. на виставці у Кракові художник експонував живописні твори, серед
яких був і «Портрет селянського хлопчика» (1870-ті рр. місцезнаходження
невідоме), факт, сам по собі важливий для простеження демократичних
тенденційну розвитку жанру.

Осип Иосафатович Сорохтей народився 28 лютого 1890 року в селі Баранчиці
Самбірського повіту на Львівщині, в сім’ї залізничника. З часом родина
Сорохтеїв переїхала на постійне /проживання до міста Станіслава (тепер
Івано-Франківськ), де О. Сорохтей закінчив початкову школу і учительську
семінарію. Палка любов до малярства, яка проявилася в нього з раннього
дитинства, привела його до Краківської /Академії мистецтв. Закінчив він
її з відмінною оцінкою в 1920 році. В тому ж році після здачі екзамену
на право викладання малювання О. Сорохтей повертається в Станіслав і
Працює вчителем малювання в українській гімназії. Тут він створює
численні жанрові композиції, сцени з життя міської та сільської бідноти,
серію малюнків з історичного минулого. Малює в основному в техніці
рисунку — олівцем, тушшю, аквареллю.

Цікава серія натюрмортів, скомпонованих з предметів побуту і знарядь
праці. В них акцентується увага на своєрідній композиції і
кольористичному вирішенні. Багато працює художник над портретами, в
трактовці яких він намагається відійти від натуралістичного портрета як
такого

В багатьох графічних портретах, виконаних О. Сорохтеєм, бачимо поєднання
елементів дружнього шаржу і гротескної форми. Ці ж риси позначились і на
серії портретів українських письменників та діячів культури.

Те, що художник застосовує жанр дружнього шаржу, не повинно викликати
сумніву в ставленні Сорохтея до цих людей. Тут гротеск йде в парі з
філософським розкриттям образу, спирається на конкретизацію певних
життєвих рис та ситуацій.

Активно працює художник і в жанрі карикатури, яку спрямовує проти
реакційних елементів. Свої карикатури він надсилає у львівські сатиричні
видання.

З 1926 року Сорохтей працює в м. Снятині.

Тут народжується серія мальовничих пейзажів Прикарпаття і жанрових
композицій з народного побуту. Ці його малюнки досить точні в передачі
побутової та історичної дійсності. Сюди належать серії акварелей і
графічних малюнків, з яких виділяються: «В городі», «Зустріч», «Везуть
сіно», «Рубають дрова», «Інвалід», «Безробітні».

За період 1930—1939 років художник створює велику кількість жанрових
творів, основною темою яких є внедолений галицький робітник:
«Направляють дорогу», «Брукують вулицю», «Ріжуть дрова», «Сцена на
вулиці», «У коваля», «Фірман», «Штукатури» та інші.

В цих творах художник рельєфно вирисовує обличчя окремих фігур, немов
вихоплює їх безпосередньо із самого життя.

Цілкий ряд графічних серій художник присвячує сценам полювання, циркових
вистав, зображенню різноманітних тварин, в яких завжди бачимо гостроту
виразу і щирість сприйняття.

У вересневі дні 1939 року, коли Радянська Армія звільнила Галичину,
Сорохтей зрозумів, що настала світла сторінка в стремліннях художника —
своїм талантом і працею служити народові. Він береться за нові
композиції, робить зарисовки червоноармійців, малює портрети,
організовує мистецьку молодь, бере участь в оформленні радянських свят,
в організації гуртка образотворчих мистецтв, який в травні 1941 року вже
влаштовує першу виставку образотворчого мистецтва Станіславщини. Він
малює картини, які відображають життя нашої сучасності.

Помер Осип Сорохтей 27 листопада 1941 року.

Мистецька спадщина художника є вагомим вкладом у скарбницю українського
образотворчого мистецтва.

Важливе значення на формування стилістики живопису
західноукраїнських художників мала Краківська школа красних
мистецтв (з 1900 р.— Академія) і те художнє середовище, яке
тут формувалося. З особливостей

Краківської школи мистецтв для західноукраїнських митців чи не найбільш
сприйнятливими виявилися ті моменти, які пов’язувалися з втіленням
селянської тематики, з осмисленням духовних і моральних цінностей
народної культури. Ці зв’язки з народним життям міцнішали на рідному
ґрунті. Вони й були основою національного самоутвердження і демократизму
творчості. Водночас селянська тематика визначала і своєрідність її
інтерпретації, шляхи розвитку поетики.

Чимало важили в цьому особливості пов’язаної з регіоном Карпат культури,
з її реліктовими залишками далекого минулого. Як багатьох
дослідників-етнографів чи археологів, так і художників приваблювала та
особлива атмосфера пантеїзму, що несла в собі якийсь таємничий відгомін
вірувань прадавніх часів, що збереглися в народних віруваннях,
забобонах, в обрядах і звичаях. Вабила художників і барвиста краса
народного мистецтва, що так виразно виступала в усіх деталях побуту.
Разом з тим в поетичному ладі творів, в життєвій канві сюжетів звучить і
соціальний підтекст, за яким відчувається патріархальна відсталість
галицького села.

Галицька художня інтелігенція усвідомлювала, що лише на ґрунті рідної
культури можливі плідні художні пошуки. Під кінець XIX і на початку XX
ст. з’являється той прошарок художників, вихідців з селянського
середовища, для яких надбання народної культури, як і саме життя народу,
були органічною часткою їх особистого життя, їх творчість нерідко надто
сильно залежала від матеріальних і соціальних обставин, щоб
перетворитися на забаву. Тому естетичні погляди, що культивувалися в
головних центрах західноєвропейської культури, не змогли знайти
сприятливого грунту, щоб пустити глибоке коріння. До того ж частина
інтелігенції в міру соціального походження і обставин тяжіла до
селянського середовища.

А це й обумовлювало ту долю традиціоналізму у способі мислення, а
можливо, й самій психології художника, яка визначала спадкову стійкість
у сюжетах та засобах їх інтерпретації. Тому не випадково, мабуть, так
послідовно розвинувся демократичний напрям, що пройшов з другої половини
XIX ст. через творчість К. Устияновича і Т. Копистинського до І. Труша,
а далі через творчість І. Труша, А. Манастирського, Я. Пстрака, Й.
Куриласа та інших художників у глибину кількох десятиліть XX ст.

Так само й пошуки в галузі художньої форми, що найбільше активізувалися
під впливом краківської сецесії, тісно стикалися з цими демократичними
тенденціями. Внаслідок цього творчість західноукраїнських художників не
доходила до крайнощів песимізму, як і до надмірного ускладнення
символіко-алегоричних образів чи нав’язливості мотивів еротики, які
виявилися у творчості сецесіоністів Кракова, звідки пролягав основний
шлях впливів модерну.

У творчості західноукраїнських художників ці впливи менш зачіпали
змістовну суть мотивів, традиційну основу сюжетики. Лінійно- і площинний
стиль сецесії підпорядковувався насамперед виявленню емоційної
виразності того чи іншого мотиву.

В и с н о в о к

Розвиток живопису на Станіславських землях ХІХ-ХХст відбувався в дуже
складних історичних обставинах. У дослідженні розглянуто різні жанри
малярства в регіоні. Його розвиток на зламі ХІХ-ХХст.- це був великий
взліт майже після народження , це не лише об’єкт естетичної насолоди що
примушує спостерігаючого задуматись над сенсом існування художників
даного періоду.В цей час прослідковується відродження малярства як
такого.У кращих роботах це бунт проти консерватизму, це нова пластична
мова, нові засоби виразності – вибух у мистецтві.

Вивчення історичного розвитку малярства дозволяє розширити зміст і об’єм
наукових знань в період з середини ХІХ –ХХст. Ці знання можна
використовувати в позашкільних навчальних закладах а також різних
мистецьких гуртках.

Проведено науково-пошукове комплексне дослідження творчості художників
Івано-Франківщини в українському мистецтві.

Виявлено характерні особливості розвитку їхньої творчості в різні
історичні періоди.

Простежено жанр натюрморту та інших жанрів в творчості найвідоміших
художників Івано-Франківщини.Охарактеризовано їх творчу манеру.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Література:

1. Грушевський М. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворення
видання 1913 року. -К.Д913. -524с.:іл.

2. Гірський B.C. Історія української філософії. Курс лекцій. — К.: Наук.
Думка, 1997. — 286с.

3. Полєк В: Майданами та вулицями Івано-Франківська — Львів : Світло і
тінь, 1994. -90с. :іл.

4. Ісаїв Петро. Історія міста Станиславова // Альманах Станиславівської
землі / Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини.
Т.1. / Ред. -упоряд. Б.Кравців. — Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен , 1975. —
С. 32-103

5. К.П. Українська влада у Станиславов! 1941р. 7/ Альманах
Станиславівської землі / Збірник матеріялів до історії Станиславова і
Станиславівщини. Т.1. / Ред. -упоряд. Б.Кравців.— Нью-Йорк — Торонто —
Мюнхен , 1975. — С. 150-151.

6. Грабовецький В. Історія Івано-Франківська. — Івано-Франківськ : Нова
Зоря, 1999. -304с. :іл.

7. Субтельний О. Україна. Історія. К.: Либідь, 1991. — 512с.:іл.

8. Бурдуланюк В. Історія культури Прикарпаття. — Івано-Франківськ :
Нова Зоря, 1997. -96с. :іл.

9. Мадьків Тимотей. Історія Української державної гімназії у
Станиславов! // Альманах Станиславівської землі / Збірник матеріялів до
історії Сташіслпвовп і Станиславівщини. Т.1. /Ред. -упоряд.
Б.КравцівгНью-Йорк — Торонто -Мюнхен 1975, — с.261-302.

10. Молинь В. З художнього життя Галичини ІІ половини ХІХ-початку ХХ
століття // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного
університету ім.В.Гнатюка : серія : Мистецтвознавство. — 2001. — № 2
(7). — 106с. — С. 97 — 102.

11. Васильчук М. Брати Білоус та їх внесок в українську культуру. —
Коломия, 1995.

12. Гнатюк М. Школа деревного промислу в Коломиї // Галичина. Часопис
Івано-Франківськ — 1999. -Ж1-С.172-178.

13. Шпільчак В. Декоративна пластика будівель Івано-Франківська початку
XX століття // Вісник Прикарпатського університету Випуск ІІ.
Івано-Франківськ: Плай, 2000. — 198с. С. 134-141.

14. Ставничий І. З театрального життя у Станиславова // Альманах
Станиславівської землі / Збірник матеріялів до історії Станнславова і
Станиславівщини. Т.1. / Ред. -упоряд. Б. Кравців – Нью-Йорк -Торонто —
Мюнхен , 1975. — С.574-576.

15. Наукові записки Краєзнавчого музею. Випуск 5-6. -Івано-Франківськ :
Місто НБ, 2001. — 759с

16. Ревуцький В. В орбіті світового театру, — Київ-Харків-Нью-Йорк:
1995. — 243с.

17. Шлемко О. Гуцульський театр Гната Хоткевича як самобутнє мистецьке
явище // Вісник Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. Випуск
І. — Івано-Франківськ: Плай, 1999.-170с. С. 106-112.

18. Грабовецький В., Гаврилів Б., Карась Г. Івано-Франківськ у пам’ятках
історії та культури. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2001. — 136с/. іл.

19. Гаврилів Б., Арсенич П., Процак Р. Літопис Івано-Франківська
(Станіслава). — Івано-Франківськ : Нова Зоря, 1998. — 136с.: іл.

20. Б.Кравців. Станіславівські видання і видавництва // Альманах
Станиславівської землі/Збірник матеріялів до історії Станиславова і
Станиславівщини. Т.1./Ред. -упоряд. Б.Кравців. – Нью-Йорк — Торонто
-Мюнхен, 1975. — С.530-535.

21. Дроздовська О. Українські часописи повітових міст Галичини
(1865-1939рр.) : Історико-бібліографічне дослідження. — Львів, 2001. —
364с.

22. Галушко М. Українські часописи Станіслава (1879-1944) :
Історико-бібліографічне . дослідження. — Львів, 2001. — 304с.

23. Tyrowiez Ludwik4 Wspolczesni Malarze Stanislawowscy // Odbitkaz
zesztu 2. rocznika 1/1938. Kwartalnika Zloty Szlak. — 4s.

24. Романюк М.М., Галушко М.В. Українські часописи Коломиї (1865-1994
pp.) : Історико-бібліографічне дослідження. — Львів, 1996. — 233с.

Чоповський В. У боротьбі за розвиток українського мистецтва: [Західна
Україна у 20 — 30-ті роки] Чоповський В. Духовний поступ нації. — Львів,
1993. — С.13.

Мельник В. Свідок століття: Денис-Левко Іванцев. // Образотворче
мистецтво. — 1998. — №2. — С.23-24.

В.В.Рубан Український портретний живопис ІІ половини ХІХ поч. ХХ
століття. Київ. – 1986. с.136

PAGE

PAGE 1

Похожие записи