Реферат на тему:
“Походження та етапи розвитку
видів та жанрів образотворчого мистецтва”
Вступ
Під час навчання конкретних дисциплін у художніх школах важливе місця в
роботі педагога займає ознайомлення учнів із загальними положеннями
зародження та розвитку мистцтва, зокрема – образотворчого.
Слід учням розкрити важливість і багатофункціональність мистецтва в
цілому. Пояснити, що мистецтво – одна з форм суспільної свідомості,
складова частина духовної культури людства, специфічний рід
практично-духовного освоєння світу. Показати, що до мистецтва відносять
групу різновидів людської діяльності – живопис, музику, театр, художню
літературу (яку іноді виділяють особливо – вираження “література і
мистецтво”) і т.п., поєднуваних тому, що вони є специфічними –
художньо-образними формами відтворення дійсності.
Художньо-творча діяльність людини розгортається в різноманітних формах,
що називають видами мистецтва, його родами і жанрами. Достаток і
розмаїтість цих форм можуть показатися хаотичним накопиченням, у
дійсності ж вони є закономірно організованою системою видових, родових,
жанрових форм. Так, у залежності від матеріальних засобів, за допомогою
яких конструюються художні твори, об’єктивно виникають три групи видів
мистецтв:
1) просторові, чи пластичні (живопис, скульптура, графіка, художня
фотографія, архітектура, декоративно-прикладне і дизайн), тобто такі,
котрі розгортають свої образи в просторі;
2) тимчасові (словесні і музичні), тобто такі, де образи будуються в
часі, а не в реальному просторі;
3) просторово-тимчасові (танець; акторське мистецтво і всі що базуються
на ньому; синтетичне – театр, кіномистецтво, телемистецтво,
естрадно-циркове і т.д.), тобто такі, образи яких володіють одночасно
довжиною і тривалістю, тілесністю і динамізмом.
Кожен вид мистецтв безпосередньо характеризується способом матеріального
буття його творів і застосовуваним типом образних знаків. У цих межах
усі його види мають різновиду, що визначаються особливостями того чи
іншого матеріалу і своєрідністю художньої мови, що випливає звідси.
Поняття про жанри образотворчого мистецтва
Важливе значення у викладацькі роботі в художній школі ознайомити учнів
з основними видами та жанрами образотворчого мистецтва, їх походженням
та етапами розвитку.
Живопис. Живопис, вид образотворчого мистецтва, художні твори, що
створюються за допомогою фарб, які наносяться на яку-небудь тверду
поверхню. Як і інші види мистецтва, живопис виконує ідеологічні і
пізнавальні задачі, а також служить сферою створення предметних
естетичних цінностей, будучи однією з високорозвинених форм людської
праці. Живопис відбиває й у світлі тих чи інших концепцій, оцінює
духовний зміст епохи, її соціальний розвиток. Могутньо впливаючи на
почуття і думки глядачів, змушуючи останніх переживати дійсність,
зображену художником, вона служить діючим засобом суспільного виховання.
Багато добутків живопису мають документально-інформаційну цінність.
У силу наочності образа оцінка життя художником, виражене в його
добутку, здобуває особливу переконливість для глядача. Створюючи художні
образи, живопис використовує колір і малюнок, виразність мазків, що
забезпечує гнучкість її мови, дозволяє їй з недоступної ін. видам
образотворчого мистецтва повнотою відтворювати на площині барвисте
багатство світу, об’ємність предметів, їхня якісна своєрідність і
матеріальна плоть, глибину зображуваного простору, світло-просторове
середовище. Живопис не тільки безпосередньо і наочно утілює всі зримі
явища реального світу (у т.ч. природу в її різних станах), показує
широкі картини життя людей, але і прагне до розкриття і тлумачення
сутності процесів, що відбуваються в житті, і внутрішнього світу людини.
Доступні даному виду мистецтва широта і повнота охоплення реальної
дійсності позначаються й у достатку властивих їй жанрів (історичний,
побутовий, батальний, анімалістичний та ін.).
За призначенням та особливостями художнього виконання живопис
поділяється на монументальний, декоративний та станковий.
Монументальному живопису властиве філософсько-епічне розуміння
дійсності, суспільно-значимий зміст, масштабність задуму, громадянський
пафос, високий лад образів, звернення до великої колективної аудиторії
тощо. Монументальний живопис тісно пов’язаний з архітектурою,
підпорядковується архітектурній споруді, створюючи синтез – органічну
єдність різних видів мистецтв в межах єдиного художнього твору. Синтез
тоді досягає повноти, коли різні види мистецтв узгоджуються спільністю
ідейного задуму та стилістичною єдністю. В ансамблі монументальний
живопис виконує також і декоративну роль.
Декоративний живопис призначений для прикраси, входячи до складу
архітектурного ансамблю або до творів декоративно-ужиткового мистецтва.
Отже, термін відноситься до орнаментальних розмалювань та композицій, що
не мають самостійного значення; панно, орнаментальне підкреслення
функцій предмету або оточення великих настінних сцен.
Станковий живопис (від слова станок, мольберт, на який ставиться
приготовлена основа – картон, дошка, полотно для малювання картин)
об’єднує твори самостійного значення, не пов’язані з архітектурним
ансамблем. Їх можна переносити, зберігати в житлових приміщеннях,
установах, музеях.
За тематикою живопис поділяється на жанри: побутовий, історичний,
детальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфологічний, релігійний,
анімалістичний.
Найважливішим зображальним та ілюзійним зображенням живопису є колір. У
живописі використовується фізичні властивості світла, що дає можливість
зобразити предмет у кольорі, створювати колорит. Колорит (італ. Colorio
– забарвлений) – загальне кольорове рішення, система сполучення кольорів
та їх відтінків у художньому творі. Якщо у творі домінують сині, зелені,
фіолетові відтінки, колорит називають холодним, а коли домінують жовті,
червоні, оранжеві – теплим.
Художні образи живопису створюються за допомогою малюнка, кольору,
світлотіні, колориту і перспективи. Важливу роль відіграє і композиція
(лат. Compositio – складання, розміщення) – побудова художнього твору,
співвідношення окремих частин і елементів, що зумовлені його
ідейно-образним змістом, характером і призначенням. Техніка живопису
(накладання фарб, закріплення на поверхні, різноманітна). Найбільш
поширені фарби олійні, клейові, воскові (енкаустика). В монументальному
живописі найчастіше застосовують мозаїку, фреску. У станковому, крім
олії, – акварель, гуаш, пастель.
Мозаїка (франц. Mosaique, італ. – moseico, лат. musivym, буквально –
призначене музам) – це орнаментальні композиції, виконані з природних
елементів, емальних, керамічних плиток, емальною (нім. Smapte, італ.
Smalto – емаль) – називають кольорове непрозоре скло у вигляді невеликих
кубиків, або пластинок, яке застосовується для виготовлення мозаїк.
З ІІ тис. до н.е. відома фреска (італ. Fresco, буквально – свічний) –
техніка живопису фарбами (водяними або вапняному молоці) по свіжій
штукатурці. Темпера (італ. Tempera – фарби для живопису, в яких
сполучною речовиною є натуральні (з води та яєчного жовтка) або штучні
(водяний розчин клен з олією) емульсії.
У мистецтві Стародавнього Єгипту застосовується акварель (італ.
Acquerello, від лат. Aqua – вода) фарба, що розводиться водою. У
західноєвропейському та українському мистецтві акварель застосовується з
ХV ст.. Фарби, розтерті на воді з олеєм і домішкою білила, мають назву –
гуаш (франц. Pastel, з італ. Pastelo від pasta – тісто) означає
малювання кольоровими олівцями, виготовленими з сухих, порошкоподібних
тонко тертих барвників з домішкою скріплюючих або розбілюючих речовин
(клей, крейда, гіпс, тальк тощо).
Наприкінці ХVІ ст. поряд з традиційним іконописом, з’являються нові
жанри: портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу. Провідне
місце в житті тодішнього суспільства посів жанр портрета, розвиток якого
розпочався з донаторських та надгробних зображень. Цей вид портрета був
досить поширеним в українському мистецтві. Портрет Яна Рорбурта,
Костянтина Корнякта. Найпопулярнішим був портрет світського призначення,
спочатку погрудний, згодом у повний зріст. Невеликого формату ранні
портрети об’єднані органічно цілим ренесансним сприйняттям людини. У
таких портретах переплелися впливи західноєвропейського мистецтва з
традиціями українського живопису, якому належить провідна роль.
Існують такі види живопису як живопис гуашшю, аквареллю, олійними
фарбами, темпера.
Акварель – походить від латинського слова “aqua”,що означає вода,
акварель це фарба, яка розводиться водою. Прозорість – основна її ознака
і головна цінність. Саме вона надає легкість акварельному живопису.
Колір акварелі великою мірою залежить від паперу, на якому малюємо.
Перед тим, як почати робота з аквареллю, фарби лід злегка намочити
чистою водою. Тоді вони трохи розбухають і легко набираються на пензель.
Потрібний колір підбирається на палітрі. Вона потрібна бути волого, щоб
усі кольори на ній виглядали так, як на папері.
Малюють завжди рідко розведеною фарбою. Малюючи аквареллю пензель добре
змочують.
Майбутньому акварельному малюнку дуже шкодить зловживання гумкою. На
потертій гумкою папір погано лягає фарба, зникає свіжість і чистота
кольору. Найкраще працювати на цупкому рисувальному папері із зернистою
поверхнею, типу ватмана, на деяких сортах паперу погано тримається вода.
У такому разі його легко і акуратно зволожують мокрою ваткою або
пензлем. Папір слід змочувати тоді, коли на нього вже нанесено малюнок
олівцем.
Основні інструменти для роботи аквареллю – це м’які пензлі. Їх
виготовляють із шерсті білки, борсука, а найкращі пензлі каюнкові.
Акварельні пензлі переважно круглої форми. Для роботи найкраще пензлі
2-3 товщини. Набираючи пензлі фарбою, тримаємо його похило.
Добре насиченим пензлем рухаючи його по горизонталі зафарбовуємо аркуш.
Треба стежити, щоб фарба не просихала і маски плавно зливалися.
Залишивши поверхню струшуємо пензель і забираємо ним зайву фарбу
Переходити від світлого до темного тону (чи навпаки) можна поступовим
або ступінчатим підсиленням кольору. Щоб поступово розслабити колір
робимо так. Розводимо достатню кількість фарби одного кольору і
починаємо замальовувати площу. Потім вводимо у розведену фарбу трохи
води. Повторивши це кілька разів, дістаємо плавний перехід від темного
до світлого кольору. А щоб підсилити тон, робимо навпаки: у великій
кількості води розводимо трохи фарби і малюючи, поступово добавляємо до
розчину фарби.
Змішування фарби – важлива справа для аквареліста. Це роблять як на
палітрі так і на малюнку. Підгодовувавши на палітрі суміш двох-трьох
кольорів, накладають вже готову фарбу. А на малюнку потрібний колір
дістають накладанням одного шару фарби на інший, уже просушений.
Живопис “по мокрому” ґрунтується на властивості води розчиняти в собі
фарби.
Під час роботи “по мокрому” папір повинен бути весь час вологим. Для
цього аркуш паперу зволожуємо ватним тампоном. Коли папір великий, то
потрібно забезпечити тривалу вологість паперу. Робиться це так: на
рисувальну дошку натягуємо старе чисте полотно так, щоб ніде не було
складок. Намочуємо полотно водою, накладаємо на нього папір рисунок до
полотна і змочуємо весь аркуш із зворотного боку. Після цього обережно
повертаємо його до мокрого полотна, і той бік, що з рисунком, теж
акуратно зволожуємо. Коли утворюються повітряні пухирці то папір слід
“відтягнути”, погладжуючи рукою від центра дошки до країв. Фарби для
малювання “по мокрому” розводять густіше, ніж для роботи “по сухому”,
оскільки частина води вже є на папері. Художник сам регулює нахил дошки.
Гуаш – відома з давнього часу. Назва “гуаш” походить з італійської мови,
в перекладі означає “водяна фарба”.
На відміну від акварелі гуашеві фарби не прозорі. Їх виготовляють на
рослинних клеях (вишневий, пригарабік, трагатан), з домішкою білила, в
наслідок чого фарби, висихаючи, стають матовими, їх тон світлішає.
Гуаш, як і акварель розводять водою. Можна наносити один шар фарби та
інший для виправлення помилок. Верхній мазок повністю перекриватиме
нижній. Проте не слід робити дуже густих і товстих мазків, бо вони легко
розтріскуються і відпадають.
Техніка гуаші дає можливість користуватися різноманітними прийомами:
класти мазки за формою, горизонтально чи пунктирно, комбінувати тонкий
шар фарби і товстий мазок тощо.
У образотворчому мистецтві виділяють такі напрямки як: історичний
(зображаються історично-значущі події), побутовий (сцени будденого
життя), батальний (військові сутички), портрет (зображення людини),
натюрморт (композиція, яка складається з фруктів, рідше – з овочів та
інших продуктів чи столових предметів), пейзаж (зображення лоно природи)
тощо. Кожний з цих напрямків мав своїх неперевершених майстрів, вимагає
особливих підходів та технік виконання.
Список використаної літератури
Виппер Б. Р. Статті про мистецтво. – М., 1990.
Загальна історія мистецтв. Т. 1—6. – М., 1986.
Загальна історія архітектури. Короткий курс. – Т. 1—2. – М., 1988.
Молева Н., Скульптура. Нариси закордонної скульптури. – М., 1990.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
