Реферат на тему:

Пейзажний живопис

ЗМІСТ

1. Звичаї та традиції пейзажного живопису.

2. Графіка пейзажного живопису.

3. Майстри живопису.

4. Механізм створення дипломної роботи.

5. Висновок.

6. Література.

ВСТУП

Своєрідна і різноманітна краса української природи- і ніжно-ласкавої, і
суворо-грізної, і безмежно-розлогої в степах, і фантастично-примхливої
на гірських верховинах — здав на вабила до себе творчу увагу художників
усіх, так би мовити, видів зброї. Досить пригадати в літературі Гоголя,
що такими широкими, гіперболічними мазками, і разом з тим так глибоко
змалював і Дніпро, «у всяку погоду», і давні степи, де воювали волелюбні
козаки з турецько-татарськими загарбниками із шляхетською Польщею;
Шевченка, що і поетичним пером, і малярським пензлем зумів показати білі
хати, зелені верби, стрункі тополі, вишневі садки рідної країни і
безкрайньо тяжку долю кріпаків та грізні народні рухи проти гнобителів
на лоні тієї краси; Пушкіна з його геніально-проникливою «украинской
ночью», в якій «чуть трепещут серебристых тополей листы», Коцюбинського,
що з рівною майстерністю зображував і пахучі, співучі степи Херсонщини,
і казкові карпатські ландшафти; поетів тих же Карпат Федьковича і
Черемшину… У музиці досить назвати зачарованих українською травневою
ніччю Римського-Корсакова і Лисенка, срібно-блакитним сяйвом ночі під
різдво — тих же Римського-Корсакова і Лисенка- і Чайковського,
натхненного широчінню шевченківського Дніпра, Мусорського — величчю
нашої природи, як символом величі народу, — Стеценка, Степового,
Леонтовича.

Але, ясна річ, найбільше засобів для змалювання прекрасної рідної землі
мають у своєму розпорядженні майстри образотворчого мистецтва. Чудові
українські краєвиди, чудові українські люди творчо запалювали таких
велетнів малярства, як Репін і Куїнджі. Українські художники Микола
Пимоненко, Сергій Васильківський, Сергій Святославський, Петро Левченко,
далі — Іван Труш, Микола Бурачек, Григорій Світлицький, із наших
сучасників — Іван Іжакевич, Олексій Шовкуненко, Олена Кульчицька, Йосип
Бокшай, Михайло Дерегус) Тетяна Яблонська, Віктор Пузирков та інші,
кожен по-своєму, віддали щедру данину любові до рідного краю, до його
барвистого пейзажу, одухотвореного в наші дні могутньою колективною
працею українського народу.

М.П. Глущенко говорив: «Мене хвилює природа. Я не можу бути спокійним,
коли бачу якийсь пейзаж. Найбільше люблю весну, голубий березень, сніг,
який вже набрався вологою, обважнів і дихає. А крізь нього пробивається
нове життя. Є велечезне поетичне узагальнення природи. Улюблена- тема
зміни стану природи, особливо її весняне пробудження з дзвінкоголосими
струмками, що вирвалися на волю із зимового полону, з першою зеленню,
яка народжує світлі почуття радості і оновлення. Є відродження кольору,
відродження, коли починає жити дерево.

Люблю чисті, яскраві, прозорі барви і несподівані контрасти, які надають
пейзажу динаміки, експресії, отієї ледь помітної боротьби настроїв».

«Мистецтво є такою ж потребою для людини, як їсти і пити. Потреба краси
і творчості, що втілює її, нероздільна з людиною», — писав Ф.М.
Достоєвський.

У кожного виду мистецтва свої виразні засоби: в музиці — це звук, в
образотворчому мистецтві — колір, лінія і т.д., в літературі — слово.
Але спільна суть усіх видів полягає в тому, що мистецтво — це одна з
форм суспільної свідомості, в основі якої лежить образне відображення
явищ дійсності.

Література, музика, образотворче мистецтво як навчальні предмети в школі
покликані відкривати дітям красу навколишнього, надихати до творчості,
нести духовність і гуманізм. Не здобувши суми гуманітарних знань, людина
втрачає великий світ мистецтва, а в результаті загальної неграмотності в
цій сфері програє, в кінцевому підсумку, суспільство. Країна, в якій
учили малювати так же, як учать писати, випередила б скоро всі інші
країни у всіх мистецтвах, — стверджував великий філософ матеріаліст
Дідро.

ТРАДИЦІЇ ПЕЙЗАЖНОГО ЖИВОПИСУ.

Якщо говорити про традиції, то важливо уявити собі, до чого вони нам
потрібні. Можна уявити, що живопис — це головним чином створення картин,
які розповідають про які-небудь події, і тоді відповідно природньо
звернутись до традицій розповіді і до тих художників минулого, які
виступали як майстри розповідей.

Я поважаю розповідь і рахую, що вона потрібна річ, але чи цим тільки
вичерпується роль живописця. Здавалося б, що живопис не може
обмежуватись таким завданням, тоді б він перетворився в один з цехів
мистецтва на рівні з іншими цехами. Тут створюють картину, тут роблять
ілюстрації, декорації і т.д. Але це не так. Мені здається, що живопис —
це ведуче мистецтво серед здорових і просторових мистецтв.

Живопис — це перша безпосередня зустріч образотворчого мистецтва з
природою, тут відкривається безпосередня правда натури, тут кольором і
фарбами художник нагамагається її передати. Живопис може виховувати :
створювати смак, можна сказати «погляд» сучасних художників і художників
взагалі. Раніше це було. І до цього треба прагнути. А якщо так, то
пошуки традиції при такій ситуації, при такій установці не можуть
обмежуватися тільки розповідачами, традиція повинна бути широкою і
різноманітною.

А в зв’язку з цим мені хотілося поговорити про етюд, першу безпосередню
зустріч живопису з природою. Мені здається, що в зв’язку з питанням про
етюд можливо виясниться, що таке художність.

Якщо темою для етюду є оголена натура, то це велика тема, а якщо пейзаж,
то це також тема з великим змістом, але якщо перед художником постала
забута група предметів на столі, то тоді він може відкрити загадкову річ
«простір», при чому цей простір ніякими перспективами не накривається і
не вичерпується.

Якщо художник почне цю групу предметів малювати (писати) і но завдання
буде цілісно бачити все це, то він побачить, як речі будуть розмовляти
між собою, складно відноситись одні до одних, поступатись одні одним,
будувати глибину, впливати одні на одних кольором, силуетом і т. д., він
ніби почує тиху розмову і його натюрморт, тобто мертва натура, здастся
тихим, окремим життям. І якщо він зуміє дійсно цілісно зобразити цю
групу предметів, то відкриє ритм, ритмічне відношення речей, при чому
речі будуть самі ще й і змінюватись в залежності від того яку з якою ми
будемо співвідносити. Тобто ми одержимо в результаті щось незвичайне,
щось, про яке розповідати можна тільки дуже приблизно, що справжній
глядач переживає і повністю побачить, коли стоїть перед самим витвором.

Ось, наприклад, натюрморт Шардена, перед ним кожен раз зупиняєшся в
захопленні, а розповісти чому він такий гарний, в чому його особливість,
повністю, до кінця неможливо.

Ось і це є художність, і вона перенесена в натуру. Її породила сама
натура і стремління цілісно її сприйняти в усій складності.

Етюд — можна сказати початок народження картини. З етюда я беру усе те,
що допомагає мені писати картину, і за його допомогою бачу в моїй темі
той ритмічний початок який перетворить тему в художній твір, пронизений
художністю. При цьому, художність не прикладається до теми, як засіб її
передачі, а народжується в самій темі, і така художність тільки цій темі
і властива.

Серед митців знайдеться людина яка скаже: я реаліст, в мене правильний
малюнок, кольору стільки, скільки потрібно, світлотіні також в нормі,
все на місці, ідею я беру перевірену. Якщо його спитати про традиції,
він скаже, що признає таких художників минулого, які схожі з ним. Але що
таке реалізм і реаліст? Реалізм — прагнення в мистецтві до правди, а
реаліст, це той, що відкриває художню правду.

Є людина, яка грішна можливо, і імпресіоналізмом, і палкою любов’ю до
Ван Гога чи Рубльова, але вона прагне в своєму творчому шляху до правди,
до краси, до розуміння сучасності, це не завжди їй вдається, і вона
часто

оглядається на свої вчорашні роботи, в чомусь їх критикує і надіється в
майбутніх своїх роботах досягнути чогось більшого. Таку людину ми будемо
розуміти і поважати, а умовно назвемо її реалістом, тобто тією яка
прагне до реального.

2. ТЕХНІКА СУЧАСНОГО ПЕЙЗАЖНОГО ЖИВОПИСУ.

Індивідуальні особливості кожного живописця яскраво проявляються у
вибраній ним системі техніки в методах виконання роботи. В масляній
техніці пейзажного живопису російських і вітчизняних майстрів
примінялись і використовувались декілька технічних методів. Найбільш
поширені з них є наступні:

1. Одншпаровнй живопис в один прийом «аля пріма» по сирому, без
підмальовок. Він поділяється на два основних методи виконання
живописного твору:

а) Полотно розкривається і обробляється художником по всій поверхні
одночасно, основними кольоровими масами, з поступовим поглибленням форми
і кольору по сирому шару фарби. Так працювали і працюють багато
пейзажистів, найбільш яскраво виражений цей метод в творчості К. А.
Коровіна, С. В. Герасимова, М.С. Сар’яна. Різновидністю даного методу є
техніка живопису Белиницького-Біруля, який також писав переважно в один
шар «аля пріма» по сирому, але майже завжди працював на протонованому
грунті, який при його малослоновому живописі мав дуже важливе значення в
побудові колориту твору.

б) Живопис виконується поетапно, методом одношарової техніки «аля пріма»
по сирому, з максимальним закінченням кожної ділянки. Після повного
просихання, майже завершеного живопису на всіх ділянках, завершуючи
моделювання форм, проводиться лессіровками по сухій поверхні шару фарб.
Так працювали В. Н. Бакшеєв, М. В. Нестеров, П. П. Кончаловський. 2.
Багатошаровий живопис з підмальовками. Художник починає вести живопис по
сирому з підмальовками, в яких він розподіляє по поверхні полотна
основні кольори, і продовжує роботу над ліпкою і моделіровкою форм в
наступному живописному шарі. Так працював М. В. Нестеров.

1. Живопис розпочатий по сирому, не може бути закінчений по не
підсохшому шарі фарб і продовжується на окремих ділянках, або всій
поверхні полотна після підсихання шару фарб і утворює на ньому плівки.
Ця система багатошарового живопису не відповідає в повній мірі «аля
пріма» хоча і зберігає 11 окремі принципи. В технічному відношенні такий
метод безперервної довготривалої роботи олійними фарбами вимагає
великого досвіду і обережності. Прикладом можуть бути твори В. А.
Серова, А. А. Рилова, І. Є. Рєпіна, І.І. Шишкіна. Так писали і пишуть
деякі художники нашого Прикарпатя А. І. Монастирський, П. Ю. Сахро, М.
Р. Варення, І.І. Лобода.

Цей метод, не дивлячись на складність — є найбільш розповсюджненим в
станковому живописі. Не дивлячись на загальність методу певних груп
майстрів пейзажного живопису, у кожного з них є свої індивідуальні
особливості. Зовсім не обов’язково, та і не потрібно намагатись
переймати метод і техніку у кого-небудь з майстрів пейзажу, але знати їх
для себе корисно, так як їх особливості, окремі прийоми, способи
примінення різних матеріалів е результатом багаторічної праці, дуже
цінного досвіду, з якого кожен може взяти багато навчального і
корисного.

3. МАЙСТРИ ЖИВОПИСУ ПРО КОМПОЗИЦІЮ.

Кожний художник-початківець, що вступає у світ мистецтва, вже знає, що
вищою формою живописної творчості є картина. Картини бувають різні по
змісту і виконанню. Це залежить від нахилів, задумів і майстерності
художника, тобто картина є такою формою живописної творчості, яка дає
можливість вирішувати в художніх образах найрізноманітніші теми,
дозволяє художнику виразити своє відношення до подій, людей, природи,
речей.

Тематична картина, зокрема, картина сюжетна, — не бездумне ремісницьке
повторення натури, а плід більшої, іноді багаторічне творчої праці.
Складний творчий процес створення картини ставить перед художником
завдання: визначити задум, вибрати тему, розробити сюжет, — щоб через
пошуки в екскізах відповідних засобів живописно-пластичного вираження
перейти, накінець, до створення самої картини, як цілісного створення
художнього образу.

Творчий задум — це керівна думка художника, вкладена ним у твір. Це
думка, обґрунтована життєвим досвідом і світоглядом художника, виражає
його відношення до дійсності.

В творчій діяльності художника задум — ідея з самого початку появляється
і як предметно-зоровий образ (хоча і не чіткий).

Тема картини підказується художнику навколишнім життям, всім його
досвідом і світоглядом. Значить, коло можливих тем по суті безмежне, як
безмежні явища дійсності. Але не все, що будить думку і хвилює почуття
художника, стає темою твору образотворчого мистецтва, зокрема,
тематичної картини, а лише те, що може бути виражено пластично, тобто в
чуттєво-конкретному, зорово — сприйнятому боці картини, одна і та ж тема
може бути осмислена і виражена по-різному, в залежності від світогляду
художника, від тих внутрішніх і зовінішніх мотивів, які підштовхують
його зупинитися на тій чи іншій темі. Іншими словами, вирішення теми
залежить від творчого задуму художника.

Сюжет, тобто конкретна подія чи сцена, в якій виражена тема, — завжди
взаємо відношення, взаємодія декількох, чи багатьох людей. Класичними
прикладами для нас ідейно обгуртованого і творчо цілеспрямованого
розкриття теми служать такі твори живопису як «Бурлаки», «Не чекали»
Репіна, «Ранок стрілецької страти», «Бояриня Морозова» Сурікова,
«Свобода, що веде народ» Делакруа, «Розтріл» Гойі і багато інших.

Приступаючи до розробки сюжету, художники звичайно прагнуть перш за все
намітити і уточнити, як коло учасників зображуваної сцени, так і їх
взаємовідносини, характерні риси і поведінку. Необхідно визначити і
обстановку, в якій розгортатиметься вся сцена.

Засоби художнього вираження повинні повністю відповідати темі твору.
Будь-які теми і сюжети, народжені художником в пошуках найкращого
вираження задуму, нічого ще не варті, поки вони тільки в свідомості
художника. Вони повинні бути втілені у відповідну живописно-пластичну
форму, яка донесе до глядача задум художника.

Кожний задум може бути розкритий в різних формах, різними засобами
художнього вираження. Це залежить від того, що головним чином хоче
виразити в своїй картині художник, на яку сторону свого твору він прагне
звернути увагу глядача, щоб повніше розкрити свою ідею.

Художня форма повинна, як можна повноцінніше розкривати життєвий зміст
картини. «Без ідей нема високого, тому всі фарби, світло і інше повинні
бути підпорядковані змісту в серйозній картині» — писав видатний
художник педагог П. Честяков.

Але при всіх можливих творчих вирішеннях художня форма повинна бути
ясною, виразною і прекрасною.

«Мистецтво все-таки — красота. Звичайно, і правда, але правда красива
… Ось тут-то і мудрість зробити і природно, правдиво, і не
солодкуватодурнувато — умовно … Примирити все те важкувато» (П.
Чистяков).

Втілення ідейно-тематичного задуму в художню форму закінченої картини
досягається за допомогою композиції, тобто такого організованого
об’єднання всіх елементів картини, яке забезпечує дохідливе і впливове
сприйняття глядачем її змісту. .

Робота над композицією картини — складний процес, що вимагає від
художника творчої ініціативи, живої уяви, видумки і художнього смаку.
Вона не зводиться тільки до розміщення на полотні, чи папері фігур і
предметів, ліній і кольорових плям, як іноді думають початкуючі
художники. Таке розміщення — це просто компоновка, що є лише одним з
прийомів розробки композиції.

Важливими засобами композиції є колір, освітлення. Художник пише картини
фарбами і розробляючи композицію, уявляє її собі в кольорі.

Враховуючи великий вплив кольору на глядача, художник повинен
використати цей могутній засіб для найбільш повного розкриття свого
ідейного задуму. Про значення кольору Репін говорив: «Наше завдання —
зміст, лице, душа людини, драма життя, вплив природи, її життя і смисл,
дух історії — ось наші теми. Фарби у нас — зброя, вони повинні виражати
наші думки».

Як і інші засоби композиції, живопис повинен допомагати правдивому
зображенню життя і знаходиться у відповідності з ідейно-тематичним
задумом художника, допомагати глядачу глибше сприйняти почуття і думки,
виражені у творі.

Таке ж велике значення має і вмілий розподіл в сюжеті освітлення. Воно
допомагає виявити сюжетний центр, взаємозв’язки з ним інших частий
сюжету і глибини простору, в якому розгортається сюжет.

Ритм, тобто чергування того чи іншого руху, жесту, лінії, кольорової, чи
світлової плями, формат і розмір площини полотна, вибір точки зору
(висота горизонту) в розробці композиції картини мають також суттєве
значення і можуть бути використані для підсилення виразності сюжету.

Засоби і прийоми композиції не вичерпують всіх 11 творчих можливостей і
є лише орієнтирами, що вказують художнику вірний напрямок у пошуках
засобів художньої виразності. Не формальні прийоми композиції визначають
зміст картини, а навпаки, зміст, ідейно-образннй задум твору повинні
підказати художнику відповідне застосування різноманітних засобів і
прийомів композиції.

Творча історія картин навіть великих майстрів образотворчого мистецтва
свідчить, що першопочаткові обриси їх в більшості випадків дуже смутні і
розпливчасті. Особливо це стосується картин сюжетних, змістом яких є
людські взаємовідносини у всій їх складності. Тим повільніше, а значить,
і важче цей процес визрівання образу задуманої картини протікає в
свідомості початкуючого художника. Як тільки утверджуєшся в задумі твору
хоча б у загальних рисах, тут же появляється можливість для звернення до
життя, до натури, в яких знаходяться факти явища і образи, що
відповідають в якісь мірі змісту задуманої картини. Але ж ці взяті з
життя і зафіксовані в малюнках і живописних етюдах факти і фрагменти
натури — лише сирий матеріал, лише доволі віддалений прообраз тих явищ,
ситуацій і людських характерів, які відповідали б задуму картини.

Пошуки в навколишньому житті моделей що відповідають задуманим
художником образам, мають дуже важливе значення. Про це ясно говорять
приклади творчої роботи Рєпіна, Сурікова, Пимоненка, О. Новаківського і
багатьох інших художників. І все ж навіть дуже близька до задуманого
образу модель не рівноцінна образу, витвореному в уяві художника, поки
не буде пророблений етюд у відповідності з сюжетною роллю персонажу, для
кого позувала модель.

Після того, як задум картини визначився, художник переходить до розробки
сюжету, тобто до пошуків і конкретизації тих обставин, в яких були б
виражені взаємовідносини діючих осіб.

Зрозуміло, що пошуки сюжетного вирішення і роботи над образом головного
героя і кожної діючої особи не можуть не вестися відірвано, так як всі
ці елементи сюжетної композиції взаємозв’язані.

У процесі композиційної розробки сюжету художник, як і в роботі над
образом людини, шукає опору в натурі, робить замальовки, етюди, і на
основі останніх — екскізи, але не повторюючи буквально натуру,
перероблюючи підготовчі матеріали.

Дійсно, якщо виконані В. Суріковим етюди всіх персонажів і пейзажу
«Боярині Морозової» розмістити відповідно до їх розміщення в самій
картині, ми не отримаємо враження, яке справляє на нас створений
художником твір.

Включення образів в етюди, їх об’єднання і відтворення художником в
процесі роботи над картиною — це не механічна розтановка у відповідносні
з наміченою в екскізі мізансценою, а творча розробка з врахуванням
загального композиційного ряду твору. А творчо переробити — значить
свідомо щось видозмінити, приглушити, відкинути чи ж навпаки, внести
щось нове в намічений в натурному етюді прообраз, поглибивши збагативши
тим самим сюжет і зміст картини у відповідності з ідейним задумом.
Наприклад, в картині “Ранок стрілецької страти» В. Сурікова дещо
видозмінив архітектурний пейзаж Красної площі. Це диктувалося
необхідністю підсилити враження багатолюдності історичної сцени і
зосередити увагу глядача на сюжетному центрі.

Суріков говорив, що художник повинен підніматися над правдою емпіричною
в ім’я правди художньої.

Вдумлива творча робота над образом людини в картині — основна умова
реалістичного втілення теми і сюжету в художньо-переконливій формі.
Інакше навіть добре продманий і композиційно побудований сюжет виявиться
зображенням лише гарно розставлених безликих фігур, а не вираженням
осмислених взаємовідносин людських характерів.

Завдання творчої уяви — об’єднання життєвої правдивості з
ідейно-художньою виразністю картини.

Велику увагу слід звертати на важливе значення в розробці композиції
співвідношення загального і особливого, головного і деталей.
Композиційне вирішення повинно бути таким, щоб допомогти глядачу цілісно
побачити і сприйняти в самій живописно-пластичній формі картини її
зміст.

Очевидно, для цього потрібно зображувати не всі деталі сюжетної дії і
її обстановки, а лише необхідні, які допомагають охарактеризувати, як
окремих персонажів, так і місце дії. Нагромадження деталей створює
перевантаженість екскізу, відволікає увагу від головного і не дозволяє
цілісно побачити і зрозуміти сюжет, заставляючи глядача ніби по складах
читати картину.

Іноді лиш ні деталі можуть спотворити задум художника.

Деталі часто відіграють важливу роль у виявленні типових і
індивідуальних рис і зовнішнього обліку діючих осіб, вони підсилюють
змістовність живописно-пластичного вирішення, як окремих персонажів, так
і всієї картини в цілому.

Необхідно уважно відбирати деталі, обдумувати їх, відрізняючи характерні
від випадкових, другорядних. Деталі в картині не повинні бути лише
зовнішними або випадковими дрібницями сюжету, а повинні складати
необхідну, органічну її частину що сприяє вираженню цілого.

Першою стадією роботи над пейзажним етюдом є виконання олівцевого
малюнку, на якому повинна бути визначена композиція і розмічені всі
елементи пейзажу. Друга стадія роботи — визначення основних тональних
відношень.

Один з відомих пейзажистів В. В. Мешков сформулював етюд наступним
чином: «Етюд — це запис стану природи, ефектів освітлення, колористичних
особливостей, несподіваних композицій. В етюдах найважливіше
правдивість, нічого від себе, все від природи! Спостерігати і фіксувати
побільше, спостерігати і побільше фіксувати. Обов’язково зберегти
схвильованість безпосередньої зустрічі з природою».

Підмальовок — широку прокладку полотна фарбами — почав з найбільших і
зрозумілих по кольору ділянок натури. Можна починати писати технікою
лесування, в тінях уникати білил. Давши першу прокладку тональних і
кольорових відношень, наперед продумавши, яким кольором буде
моделюватись форма кожного об’єкту. Для цього фарбами проклав тільки
невеликі шматки майбутніх обширных кольорових поверхонь, а наступними
покриттями легко уточнив і виправив загальне кольорове вирішення
пейзажу.

Після першого сеансу дав полотну підсохнути, так як краще писати по
сухому підмальовку. В другому сеансі можна писати пастозне,
невідволіка-ючись на дрібні деталі, старатися зберегти ту гармонію
кольорових і тональних відношень, яка відрізняє вибраний мотив від
пейзажу. Рішучі удари пензля, масний (пастозний або корпусний) мазок гра
відсвітів роблять живопис виразнішим. Постійно спостерігаючи за мінливим
станом природи, переконуюся, що митець не повинен сліпо копіювати
природу, так само, як і ідеалізувати !1. Справжнє мистецтво — творення
реальності, в якій художник має керуватися розумінням і відчуттям краси.

Працюючи над формою дерев, хат і інших елементів, думав про те значення,
яке вони мають в загальному кольоровому стані полотна.

В наступному сеансі, який був останнім, роботу вів уже по сухому, а не
напівпросохлому шарі, так як в цьому випадку фарби тямніють. Працюючи
над виявленням фону, домагався правдивості зображення натури. В кінці
роботи узагальнював деякі деталі. Якщо вони «випадали» із загального
ряду, підсилив, якщо їм не вистачало активності кольору і тону.

Закінченість роботи визначається не мілкою обробкою непотрібних
подробиць, а вирішення нав’язального і в той же час творчого завдання.
Не можна писати бездумно. Тільки добре продумана і відчутна композиція,
планомірна робота над виявленням образного вирішення пейзажу забезпечує
накопичення знань і технічних навиків.

Похожие записи