Реферат на тему:

Леонардо да Вінчі (1452-1519)

Розпочати розмову про одного з геніїв епохи італійського Відродження
хотілося б із зіставлення Леонардо да Вінчі та його не менш геніального
сучасника Мікеланджело Буонарроті. Більш протилежних за зовнішністю та
характером людей, ніж ці два титани флорентійського мистецтва, годі й
уявити: привабливий зовні, невимушений, блискучий, різнобічно
обдарований, що постійно перебуває у вищому світі, всім цікавиться, але
пурхає, неначе метелик, кидаючи все, що винаходив, розробляв,

незавершеним, — Леонардо. Цілковита протилежність йому — Мікеланджело,
незграбний, невисокий на зріст, із суворим негарним обличчям, з
поламаним унаслідок нещасного випадку носом, відлюдькуватий. Він
наполегливо працює над усім, за що береться, невтомно, десятиліттями з
мурашиним старанням виконуючи одне замовлення, доводячи його до повної
досконалості.

Отож, спершу про блискучого Леонардо. Народився майбутній геній у родині
нотаріуса, який з 1469 р. оселяється в чудовому італійському місті,
осередку науки й мистецтв, Флоренції. Він був ще хлопчиком, коли батько
звернув увагу на його малюнки, здавалося, виконані рукою майстра, і
відніс їх до одного з видатних художників та вчителів того часу
Верроккйо. У його майстерні і пройшли роки навчання Леонардо.
Талановитий хлопчик став улюбленим учнем Верроккйо, однак минув час і
учень випередив учителя. Однією з перших живописних робіт Леонардо став
образ Янгола саме в роботі Верроккйо «Хрещення Христа». Янгол Леонардо
настільки відрізнявся своєю одухотвореністю, майстерністю виконання,
глибиною думки від образів, створених учителем, що на це неможливо було
не звернути увагу. І Верроккйо це помітив, відтоді він більше жодного
разу не взяв до рук пензля.

Що ж за думки непокоїли прекрасного Янгола Леонардо? Мабуть, ті самі, що
і його творця. Художника бентежило почуття невдоволеності, бо хотілося
знати все і про все, але одна людина не може знати всього, адже світ
безмежний і неозорий, а життя швидкоплинне і має кінець. Задумливий
погляд Янгола ніби запитує: чого шукаю я тут, на цій землі, а якщо я вже
тут, чому не можу залишитися тут назавжди, щоб стати безсмертним? Це
обличчя, в якому переплітаються посмішка і біль, радість і сум, жага
життя та прощання з ним, згодом буде відтворено в більшості жіночих
образів майстра.

За перші двадцять років своєї діяльності у Флоренції Леонардо виконав
лише кілька малюнків, почав кілька живописних робіт. До часу, коли він
залишив майстерню Верроккйо, відносять невелику за розміром ніжну і зво-

рушливу «Мадонну з квіткою» («Мадонна Бенуа», Санкт-Петербург, Ермітаж),
яку він писав з реальної молодої флорентійки, що її зустрів на вулиці,
коли вона бавилася зі своїм малюком. Так великий майстер побачив у
простій дівчині величний образ Матері Божої, опустивши на грішну землю
Богоматір, відтворивши її в образі молодої жінки. Приблизно в середині
80-х років була виконана і «Мадонна Літта» (Санкт-Петербург, Ермітаж),
чарівний образ зрілої жінки-матері, яка уособлює характерний
леонардівський тип жіночої краси: важкі напівопущені вії і ледь помітна
посмішка — трохи радісна і водночас сумна, що надає обличчю особливої
величності й одухотвореності.

Майстрові виповнилося вже сорок років, коли його неспокійний, пошуковий
характер змусив його залишити рідне місто і запропонувати свої послуги
міланському герцогу Лодовіко Моро. Цікаво, що у листі до герцога
Леонардо характеризує себе як військового інженера, конструктора мостів,
облогових машин, веж, снарядів, кораблів, меліоратора, архітектора і
лише потім — як скульптора й живописця.

При міланському дворі Леонардо працював як художник, скульптор, учений,
технік, винахідник, математик і анатом. Саме тоді він стає провідним
митцем Італії: в архітектурі проектує ідеальне місто; в скульптурі
створює найграндіозніший монумент — кінну статую Франческо Сфорца
(батька Лодовіко Моро, не збереглася); в живопису пише великий вівтарний
образ «Мадонни в скелях» (Париж, Лувр). Кожна з цих робіт була певним
відкриттям у галузі мистецтва.

ні, вищим досягненням його мистецтва став настінний розпис трапезної
монастиря Санта-Марія делле Граціє на сюжет «Таємної вечері» (1495 —
1498). Христос востаннє зустрічається за вечерею зі своїми учнями, щоб
відкрити їм зраду одного з них: «Істинно говорю вам, один з вас зрадить
мене». Леонардо відтворює момент реакції на ці слова кожного з
дванадцяти апостолів. Ключовою в роботі є фігура

Христа, розташована в центрі, на тлі відчинених дверей, за якими
відкривається пейзаж. Очі його опущені, на обличчі — покора вищій волі,
туга, знання майбутньої долі. Апостоли розбиті на чотири групи, по троє
в кожній. Усі обличчя освітлені, за винятком обличчя Іуди, змальованого
в профіль до глядача, що відповідало задумові митця: виділити його серед
інших учнів, зробити фізично відчутною його чорну, зрадницьку сутність.

Головне в «Таємній вечері» для Леонардо — це реакція різних людей,
характерів, темпераментів, індивідуальностей у розкритті найважливіших
питань людства: любові та ненависті, відданості та зради, шляхетності й
підступності, користолюбства. Це робить твір Леонардо сучасним,
хвилюючим, змушує глядача замислитися. По-різному виявляють себе люди в
момент душевного потрясіння: занепав духом, опустивши очі, улюблений
учень Христа Іоанн, схопився за ніж апостол Петро, розвів руки від
нерозуміння сказаного Іаков, збентежено скинув руки Андрій… Спокійний
лише Христос, фігура якого — змістовий, просторовий та колористичний
центр розпису.

Доля творіння Леонардо трагічна. Експериментуючи з фресковим живописом,
він змішував дві фарби: темперу та олію. Для найшвидшого просихання
роботи розкладав під стіною вогнища. Пізніше в стіні було пробито двері
і в трапезну з кухні почала проникати волога, яка й руйнувала розпис. У
XVIII ст. солдати Бонапарта використовували трапезну як стайню, склад і
навіть в’язницю. Під час другої світової війни в трапезну влучила бомба.
Бічні та протилежна стіни були зруйновані, а от стіна з розписом
лишилася неушкодженою. В 50-ті pp. XX ст. для збереження шедевру
Леонардо було проведено фундаментальні реставраційні роботи.

Із 1499 р. починаються поневіряння митця: Мантуя, Венеція, і врешті
знову Флоренція. Саме тут Леонардо пише одну з найвідоміших у всьому
світі робіт — портрет жінки купця дель Джокондо Мони Лізи. Величність
Мони Лізи полягає в зіставленні її дуже наближеної до краю полотна,
підкреслено об’ємної фігури з немовби побаченим здалеку ландшафтом зі
скелями та струмками, мінливими, невловимими, ніби реальними, а втім,
безумовно, фантастичними. Ця ж невловимість і в самому обличчі Джоконди:
в ньому відчувається і воля, і напруженість, її погляд, розумний і
проникливий, неначе невпинно стежить за глядачем, заворожує ледь
помітною посмішкою. Від її обличчя неможливо відвести очей. Кожен, хто
дивиться на неї, бачить щось своє, співзвучне власному стану, настрою,
відчуттю.

У портреті Джоконди Леонардо досяг вищого ступеня узагальнення, яке,
зберігаючи неповторність зображеної індивідуальності, дає змогу
розглядати цей образ як типовий для епохи Ренесансу. Це узагальнення,
головна ідея якого — відтворити відчуття власної гідності, високе право
на самостійне духовне життя, досягнуте і плавним контуром фігури, і
м’яким моделюванням обличчя та рук, огорнутих легким серпанком
(леонардівське «сфумато»), і таким відтворенням живого людського тіла,
що сучасники казали, ніби можна побачити, як б’ється її пульс.

Останні роки життя художнику, — це подорожування між Флоренцією, Римом,
Міланом і водночас наукові дослідження та творча робота в живопису.
Немов тягар, несе він свою невлаштованість, відчуття невизнаності,
самотності та неспокою. В 1515 р. на запрошення французького короля
Франциска І Леонардо залишає Італію і назавжди від’їжджає до Франції, в
замок Клу, що поблизу Амбуаза. Він бере із собою величезну кількість
книг і три картини

— «Джоконду», «Св. Анну з Мадонною та малюком Христом» (Лондон,
Національна галерея) та свою останню роботу

— «Іоанна Хрестителя» (Париж, Лувр). Помер Леонардо в монастирі Клу 2
травня 1519 р. У період релігійних воєн його могилу було знищено.

Леонардо да Вінчі уособлює ідеал універсальної людини епохи Відродження.
Багатогранність його пізнання сягає за межі людських можливостей.
Шедеври його живопису-філософії охоплюють і пояснюють зовнішню та
внутрішню реальність земних явищ. Пристрасному вивченню їх він присвятив
усе своє життя. Тисячі сторінок рукопису, залишені нащадкам, втілюють
всеосяжну геніальну натуру митця.

Похожие записи