Реферат на тему:

Історія вишивки. Вишивка в житті людини.

1. Історія вишивки

Цей вид мистецтва виник давно — корені його сягають у глибину віків.
Мабуть, ніколи не зможемо ми довідатися, хто і коли вперше здогадався
втілити в узорний мотив красу рідної природи, свої переживання та
відчуття, бо огляду на недовговічність тканини та ниток наука позбавлена
можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва. Адже зразки
найдавнішої вишивки у музеях Європи віднять до V ст. н.е., а пам’ятки
української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть
(найбільше у музеях вишивок XIX ст.).

Дані археологічних розкопок, свідчення літописців і мандрівників
минулого дозволяють стверджувати, що початки мистецтва вишивання на
території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини і розвиток
його не переривався ніколи — починаючи з незапам’ятних часів і до наших
днів. Елементи символіки сучасних орнаментів української народної
вишивки перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні
мешканці території нашої країни — трипільські племена (доба пізнього
неоліту і початку періоду бронзи).

Вишивкою був прикрашений одяг у скіфів — мешканців причорноморських
степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот.

Відомо багато археологічних доказів відносно давності і поширеності
народних звичаїв вишивати одяг. У с Мартинівка Черкаської області було
знайдено скарб, що датується VI ст. н.е. Серед інших речей тут виявлено
срібні бляшки з фігурками, чоловіків, одягнених у широкі сорочки з
вишивкою на грудях, — ще недавно так одягались українські селяни.
Бляшки, подібні до знайдених у с Мартинівка, було виявлено у Фессалії,
на Балканах. Науковці вважають, що їх занесли туди слов’яни з середньої
Наддніпрянщини. На фессальських бляшках зображено воїна так виразно, що
видно вишивану вставку на сорочці.

Арабський мандрівник Ібн-Фадлак (X ст. н. е.) у своїй оповіді про русів
зазначає, що вони мали вишитий одяг.

У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо
цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна — Янка організувала в Києві,
в Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати
золотом і сріблом.

Археологічні розкопки, підтверджували значне поширення вишивання у
стародавньому Києві на фібулах і срібних браслетах XIII ст. зображено
постаті в сорочках з широкими вишиваними манишками.

В Іпатіївському літопису від 1252 р. говориться, що князь Данило
Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух, обшитий
золотими плоскими мережками.

Творче спілкування з іншими народами мало певний вплив на техніку
художньої вишивки майстрів Київської Русі, але в своїй основі вона
залишалась самобутньою. Народ творив, знаходив і стверджував власний,
оригінальний стиль. Невідомі умільці копіткою працею виробили
різноманітні устелені техніки вишивання, зразки давньокиївського
вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з Х-ХІ ст. З первісного
заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре
знати. Відомо, що таку школу очевидно, першу на українській землі, у XI
ст. організувала сестра Мономаха Ганна. В ній навчали майстринь, котрі
вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо. У XVI-XVII ст.
успішно діяли промисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці та інших
містах. У Львові вишивальний цех створений у 1658 р. Численні такі
майстри були в XVIII ст. при монастирях, поміщицьких садибах. Тут
вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та ін. Ці вироби здебільшого
призначалися для продажу. Поступово формуються значні вишивальні центри,
наприклад, у селах Григорівні на Київщині, Качаневці — на Чернігівщині,
Клембівці — на Поділлі, і т.д. Такими центрами в Карпатах стають
Вижниця, Косів, Космач тощо. У другій половині XIX ст. знову виник
інтерес до народного, національного вишивання і не тільки компонентів
одягу, хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей період
виявився своєрідним пробним каменем під тиском штучних псевдонародних
зразків, не притаманного їй призначення. Ручне вишивання, як основа
існування такого виду народного художнього промислу не могло бути
конкурентноздатним з промисловістю. Намагання різних товариств,
організацій, установ (наприклад «Просвіти» земств, різних шкіл, курсів
при них) щодо збереження, та дальшого розвитку цього виду народної
художньої творчості могли дати бажаних результатів у конкурсній боротьбі
з промисловим виробництвом.

Проте вишивка не зникла з життя народу, як і не згасла його душа,
естетичні уподобання. Основне призначення вишивки — прикрашувати одяг,
інетр’єно-обрядові тканини — зумовило її виживання і дальшого розвитку.
Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існували вишивальні
фабрики, наприклад ім. Лесі Українки у Львові, та дешеве фабричне
полотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вививка
традиційно тримається на індивідуальної творчості, дуже повільно
переходила вона на перкалі, шовк та інші тканини промилсовгов
виробництва. І навпаки, фабричні різноколірні нитки, — заполоч, волічка,
гарус і т.д. у народних вишивальниць користувались зростаючим попитом.

Кінець XIX — початок XX ст. — це період, коли вишивка набула масового
застосування на жіночому і чоловічому одязі вишивання, образний,
орнаментальний лад, набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка з
рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів
Яворів шини на Львівщині і монохромний (чорний),часто геометризований,
орнамент. Сокальщини в цій же області. Багата на відмінності місцевого
характеру гуцульська вишивка, наприклад, оранжево-жовта космацька з суто
геометричним орнаментом відрізняється від наддніпрянської з розвиненим
рослинним, і.т.д. Українська вишивка знає також зооморфні, антропоморфні
та орнітоморфні мотиви (зображення звірів, людей, птахів. Неповторністю
композицій, орнаменту, колориту характеризується вишивки Полісся,
Бойківщиин, Поділля, Полтавщини. Часто вони є своєрідним «паспортом» для
вишитих речей (наприклад, сорочок), Вже в кінці XIX на початку XX ст.
вишивальницям на Україні були відомі понад 1200 художньо-технічних
прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи
нанесення вишивальними нитками стібків на тканину — двосторонній і
односторонній. На всій території України широко було відоме мережання,
однак окремі регіони мали свої особливості.

Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною
фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна
композиції. Багатий колорит, складні геометричні узори, що густо
заповнюють тло тканини, властиві вишивці Галичини, Буковини, Закарпаття.
Рослинний орнамент червоного, чорного і синього кольорів у поєднанні із
зображенням тварин характерний для Полтавщини, Київщини, Чернігівщини.
Серед найвідоміших майстрів Г. Герасимович, Л. Березовська, О.Василенко,
Г.Гринь, Л. Вансальська, Г. Кольченко, а також В.Сидоренко, А Корзун
(Зхапрків), Н.Гречанівська, Л. Городина (Київщина), О. Великодна, О.
Закорна (Полтавщина), М. Коржук, Є. Ковтун (Вінниччина), Д. Петневич,
С.Селянкіна (Івано-Франківщина), Л. Фролова, Г.Бигук (Львівщина), А.
Шувайло, 3. Кресанова (Черкащина), І. Ремізова, В. Тташмик
(Чернігівщина) та ін.

I

?

h·g

h·g

h·g

h·g

h·g

h·g

h·g

h·g

h·g

h·g

h·g

h·g

;рджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовавули природу не лише у
фольклорі, а й декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими
зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо було своєрідними
оберегами, що захищали людину від «злих» сил. Вагоме значення мала й
кольорова символіка), червоний — любов, жага, світло, боротьба, сорний —
смуток, нещастя, горе, смерть, зелений — весна, буяння, оновлення життя
тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя,
вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів
до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього
сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню
у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому
сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним
із головних показників працьовитості юнки, стійкості традицій дійшли
через століття до наших часів. Звичайно, з часом майстерність вишивання
вдосконалювалась. Народний досвід зберіг найтиповіші, найбільш доцільні,
позначені високим мистецьким смаком зразки орнаменту, їх барвистість,
вишивальні техніки.

На рубежі XVI- XVII ст. починається могутня хвиля відродження
української культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й
вишивання, Арабський мандрівник, який у 1656 р. проїздив через Україну
по дорозі до Москви і назад, описуючи побут українців, зазначав, що у
дочок українських міщан та київських вельмож головні убори гаптовані
золотою ниткою.

В умовах патріархального укладу сільського життя з натуральними формами
господарювання більшість речей домашнього вжитку та його сім’єю. Майже в
кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була
найпоширенішим способом прикрасити тканину.

2. Вишивка в житті людини

Дослідження вишивки розкриває важливі аспекти вираження в ній
живописної, графічної і орнаментальної культури народу.

Вишивка зберігала в своїй іконографії давні архаїчні мотиви. Вона майже
нічого не губила із своїх надбань, досвід причетний до відбиття складною
мовою вишивального мистецтва народного світогляду.

Закономірні процеси художньо-естетичного мислення народу формувалися
віками і удосконалювалися в міру поступу на шляху суспільного прогресу.
У всезагальній художньо-естетичній картині людського буття вишивка
займає чільне місце як найбільш масовий і різнофункціональний вид
мистецтва.

Історією визначена особлива роль вишивки в духовному життя людини,
створені естетичного середовища у праці, відпочинку, святкуванні. Вишиті
одяг, рушники, скатертини, завіси тощо, які організовують інтер’єр
житлових і ритуальних споруд, супроводжують свята, обряди, несуть в собі
не тільки матеріально-практичну, а й духовно-естетичну функції. З
давніх-давен і до сьогодні вишивка виступає як естетичне духовне
самовираження народу, його морального етикету, як утвердження краси
земного життя.

Починається кожна вишивка з підготовки матеріалу — вибору тканин, ниток,
голки та ін. Легкі рухи їх розміщень, сполучень, приводить до утворення
складних, наперед задуманих «серцю милих» узорів. При цьому завжди
присутні тактовна неспішність, міра співставлення, органічний зв’язок
між матеріалом тканини і вишивальних ниток. В результаті народжується
вишивка як нова реальність — на весільному рушникові, сорочці для
милого, дитячому одязі. Найкращі узори, такі, яки би ні в кого не було,
створювались і вишивались для дорогих людей, для особливих святкових
подій. Народною свідомістю опоетизована творчі жіноча праця, зв’язана з
образами добра, захисту, надії. Високоморальні естетичні основи
всенародного вишивального мистецтва.

Аналіз, вивчення вишивки в соціологічному аспекті пов’язані з основним
автором — жінкою. Вона по-іншому творила в кожну епоху, залежно від
соціально-історичних факторів, втілюючи у вишивці глибину філософської
мудрості життя, вміння вносити в нього красу, доброту ніжність. Одні і
ті ж жіночі руки легко і вправно виготовляли тканини, шили одяг,
вишивали його, прикрашали хату, готували їжу, випікали з шишками хліб,
коровай, калачі, книші тощо. І завжди в усьому непохитна вірність
народним традиціям і чуйність до всього нового, прогресивного. Ніколи не
переривався зв’язок художніх традицій, як і постійні процеси
взяємозв’язків і взаємовпливів з іншими видами народної творчості та
мистецтва.

Вишивка найпоказовіший вид мистецтва, який має широкі аналогії в
культурі інших народів.

Вишивка — мистецтво всенародне і інтернаціональне за своєю суттю. У ній
через віки пронесене і збережена колективна народна мудрість, художня
пам’ять, естетичні ідеали краси.

Покуття — Снятинський, Городенківський, Коломийський і частина
Тлумацького району Івано-Франківської області — виділяється в окремий,
чітко визначений своїми художньо-образними ознаками етнографічний
регіон. Проте він має аналогії з Поділлям і Буковиною. Найхарактернішими
сорочками тут є «чорнєнки», які носили заміжні жінки, і «червонєнки», що
вдягали дівчата. Вони здебільшого орнаментовані геометричними мотивами,
а розміщували скісними, ламаними віртуальними смугами або ж
розташовували в шаховому порядку, суцільно вкриваючи усе поло рукава.
Нижче «плічко» і «зморшки» ішли горизонтальні смуги орнаменту в
три-чотири ряди.

Варіанти червоного кольору в різних селах Покуття мали свої відмінності.
У Стецеві вони мали помаранчевий відтінок у Воронівцях і Раківцях
(Городенківський район) — темно-вишневий. Улюблений узор — композиція
чотирикутників, уся площина яких зашивалася нитками у різному напрямку.
В селі Видинові «чорнєнки» вишивали дрібними чорними купочками,
розкиданими в шаховому порядку по всьому полю рукава, що створювало,
високий рельєф узору. До того ж на Покутті чоловічі портяниці і жіночі
сорочки «рісши», тобто збирали в дрібні складочки. Це також створювало
додатковий художній ефект глибини поверхні полотна сорочки.

Особливістю народної вишивки Покуття наявність у селах Русові,
Микулинцях, Залуччі, Видинові Снянинського району вишивок білим по
білому. Це переважно узори геометричного орнаменту — восьмипроменева
розетка, ламана лінія, ромби, виконані вирізування, коленням. Чоловічі і
жіночі сорочки мали на подолі і рукавах широкі смуги мережок «цирок».
Біла нитка, завдяки застосуванню різноманітних наскрізних технік
виконання, створювала світло-тіньову Гру кольору — від блискучо-білого
до темно-сірого. З’єднувальні шви змережували «кривульками» вишневого
кольору, і це чудово поєднувалося з вишивкою білим по білому.
З’єднувальні шви перетворювалися на широкі орнаментальні смуги, які,
крім утилітарної функції, несли й художньо-декоративне навантаження.
Особливістю святкової вишивки є наявність в орнаментах поряд з
рослинними мотивами зображень птахів, вазонних квітів з двома птахами,
птахів у вигляді грифонів. Подібні зразки поширені в селах Белелуї,
Видинові, Джурові. Поряд з вишивкою білим по білому у Снятинському і
Тлумацькому районах, зустрічаємо геометричні узори жіночих сорочок,
виконі суцільно чорним кольором, які носили виключно літні жінки.

Похожие записи