МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КОЛОМИЙСЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ
ПРИКАРПАТСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
Відділ образотворчого мистецтва
Дипломна робота з декоративно-
прикладного мистецтва
ГУЦУЛЬСЬКА
ВИШИВКА
Набір серветок
(Вишивання, косий хрестик)
Виконала
студентка 4-О
курсу
Костюк Тетяна
Михайлівна
Керівник
Андрушко Василь
Іванович
Коломия, 2002р.
ЗМІСТ
Вступ.
І. Розділ.
Історія розвитку вишивки.
Територіальні особливості.
І.І. Розділ.
2.1. Матеріали та обладнання.
2.2. Технологічні особливості.
І.І.І. Розділ.
Методика і послідовність виготовлення виробу.
І.V. Розділ.
Методика викладання декоративно-прикладного
мистецтва.
Висновки.
Список використаної літератури.
Додатки
ВСТУП.
ВСТУП.
Народне декоративно-прикладне мистецтво розвивається в наш
час у вигляді домашнього ремесла та художніх промислів. Як результат
творчої діяльності народних мас, воно тісно пов‘язане з побутом, тому й
має головним чином прикладний характер.
Для народного декоративно-прикладного мистецтва характерний
постійний зв‘язок з традиціями минулого, в ньому знаходять відображення
ті соціально-економічні та культурні зміни, що відбувалися у житті
народу в процесі його історичного розвитку.
У кращих творах народних митців минулого, а також у виробах
сучасних народних майстрів органічно поєднуються зміст, форма і техніка
виконання з функціональним та декоративним призначенням предмета.
Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва,
що розкриває невичерпне багатство творчих сил народу, вершин його
мистецького хисту.
Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української
народної вишивки зумовлено тим, що вона широко виступає в різноманітних
варіантах – як прикраса тканин одягового,, побутового,
інтер‘єрно-обрядового призначення.
Численні матеріали свідчать, що вишивкою займались майже в
кожній селянській хаті. Популярною вона була і в міському середовищі.
Чим пояснити, що ніколи не зникала потреба прикрашати одяг, різноманітні
вироби для житлових, громадських, культових інтер‘єрів, ритуальних,
святкових обрядів тощо?
Наявні фактологічні матеріали допомагають заглянути в
далеке минуле вишивального мистецтва.
Вишивки на тканинах і шкірі не могли довго зберігатися.
Зношувались вишиті речі, але узори з них повторювались,
перефразовувались, видозмінювались. До узорів, вишитих матерями,
бабусями, прабабусями, дівчата додавали нові мотиви, кольорові акценти,
і кожна робила це по-своєму. А всі разом вони створювали співзвучні
своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються
нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження.
Народні вишивки захоплюють нас досконалою композицією,
різнобарвним колористичним вирішенням – від одноколірного до
багатобарвної гами супідрядних одних одному відтінків. У своїх роботах
народні майстри відбили одвічний потяг людини до краси, зв‘язок з рідною
природою. Про це свідчать хоч би назви деяких швів: солов‘їні очки,
зерновий вивід, курячий брід, баранячі роги та інше.
Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В
ній втілено чудеса народної вигадки, фантазії – геометризований метод
зображення краси землі, природи, сонця, людини.
Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної
спадщини минулого. Її розвиток проходив у єдиному руслі сучасного
народного мистецтва, підпорядковуючись його загальним основам.
Художнє багатство української народної вишивки обумовлене
яскраво виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в
усіх етнографічних зонах України: Середнього Подніпров‘я, Слобожанщини,
Полісся, Поділля, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям, Півдня України та
ін.
Вишивка – це один із масово поширених, різних за
функціональною роллю видів народної творчості, це невичерпне джерело
розвитку сучасного народного і професійного мистецтва, художніх
промислів. Її життя проходить у загальному руслі багатогранного
сучасного суспільного і художнього прогресу.
Народне вишивання – живе мистецтво, яке постійно
розвивається. Це величезне багатство, створене протягом віків тисячами
безіменних талановитих народних майстринь. Наше завдання – не розгубити
його, а передати це живе іскристе диво наступним поколінням.
РОЗДІЛ І
1.1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ВИШИВКИ.
Вишивка – один з найбільш поширених видів декоративного
мистецтва, в якому орнаментальне та сюжетне зображення на тканині,
шкірі, повсті виконується різними ручними або машинними швами. Вишивка
виникла з появою шитва на примітивному одязі людини кам‘яного віку. Уже
в першому тисячолітті до нашої ери вишивка досягла високого художнього
рівня в народів Стародавнього Вавілону, Греції, Риму, Китаю, Індії,
Ірану. Особливою пишністю відзначалася вишивка Візантії. Вплив її
позначився на вишивальному мистецтві країн Середньовічної Європи і
Київської Русі.
На Україні вишивка відома з давніх часів і набула великого
поширення. Впродовж віків удосконалювалась художня система вишивки, в
якій гармонійно поєднуються такі фактори, як матеріал, техніка,
орнамент, композиційно-колористичне вирішення. Крім основного
призначення – прикрашення одягу та інтер‘єрно-обрядових тканин, вишивка
може бути і самостійним твором (панно, картина, портрет). Спочатку
вишивка виконувалась на матеріалах домашнього виробництва – вовняних,
лляних, конопляних, а з кінця ХІХ століття – на тканинах і шкірі
фабричного виробництва (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач,
муслін, плис, плюш, шовк та ін.). Основним матеріалом для виконання
вишивки є нитки домашнього і фабричного виготовлення. Вишивали нитками
ручного прядіння – лляними, конопляними, вовняними; згодом почали
застосовувати нитки фабричного виробництва – заполоч, біль, кумач,
волічку, зсукані вовняні нитки, шнури, шовкові, металеві золоті та
срібні нитки, виокристовували також у вишивці коралі, перли, коштовне
каміння, бісер, металеві пластинки, гудзики тощо.
Є дуже багато видів і технічних способів вишивки. Найбільш
поширені – хрестик, гладь, тамбур, вирізування, настил, низь,
виколювання, мережка. Застосування різноманітних швів дає змогу
створювати вишивані візерунки геометричного і рослинного характеру, а
також тематично-сюжетні зображення в багатоколірній гамі від легких
контурних і ажурно-сітчастих до рельєфних і суцільно закритих площин.
Вишивка завжди тісно пов‘язана з побутом народу, відображає його художні
смаки і національну своєрідність. Відомо, що людина палеоліту вперше
відкрила можливість творчості шляхом відтворення художньої картини
дійсності. Через льодовики і тисячоліття дійшли до нас шедеври епохи
палеоліту, не втративши своєї естетичної сили і художньої виразності. З
тих віддалених часів збереглися пам‘ятки, які в певній історичній
послідовності засвідчують художній рівень анімалістичних творів,
антропоморфних зображень, знаків.
Славнозвісні пам‘ятки археології часів палеоліту на
Україні, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, розкривають
складну абстрактно-знакову систему відображення дійсності, початки
зародження геометричного орнаменту. Круги, зубці, ромби, зигзаги, ялинки
– елементи меандру, ці строгі мотиви, які ми сприймаємо як
абстрактно-геометричні, декоративні, у свій час виступали як сюжетні
зображення людей, землі, води, птахів та ін. В ранніх землеробських
культурах ромбічним узором – символом родючості покривали глиняні жіночі
фігури богинь, посудини-жертовники. Простий ромб з крапкою посередині
виражав ідеограму засіяного поля; ромб з відростками або завитками на
зовнішніх кутах був символом родючості.
Минали віки. На території нашої країни змінювались народи.
Збагачувалися знання людей про навколишній світ і про себе. Магічний
зміст геометричного орнаменту поступово змінювався, з‘являлися нові
мотиви, знаки, обереги.
Через тисячоліття тягнуться зв‘язки орнаментальних схем,
які постійно видозмінювались, збагачувались, залежно від конкретних
соціально-історичних умов. Дослідники підкреслювали, що саме орнамент
української вишивки найповніше проніс, через віки тотожність з
орнаментом попередніх епох, особливо з античним геометричним орнаментом.
Історичні джерела свідчать про те, що вишиті рушники, скатертини вішали
в язичеські часи на деревах, молитовниках, хащах. Про поширення вишивки
на території сучасних земель України свідчать збережені археологічні
матеріали, повідомлення літописців, мандрівників.
Важливими свідками про вишивку на території сучасних
південно-українських земель є численні “кам‘яні баби”, на яких чітко
позначені вишивки на уставках, подолах, манжетах.
В епоху Київської Русі вишивка золотими і срібними нитками
зазнала розквіту і поширення в побуті феодальної знаті. Вона була
популярною й оцінювалась як надзвичайна коштовність. Нею прикрашали не
тільки святковий, ритуальний, княжий, а й цивільний одяг, тканини для
храмів. Важливі історичні відомості про місце виготовлення вишивок, про
людей, які нею займалися. Так, у ХІ столітті сестра Володимира Мономаха
Ганна Всеволодівна прийняла постриг у київському Андріївському монастирі
й організувала школу, де молоді дівчата вчились вишивати золотом і
сріблом. Київ був центром вишивального мистецтва золотом і сріблом. Тут
організовувались при монастирських школах майстерні. Дружина Рюрика
Ростиславовича Ганна вишивала тканини для себе, своєї родини, для
Видубецького монастиря. Вишивка була важливим заняттям і в родинах
великих князів.
Вишивка золотом і сріблом вимагала неабиякої майстерності
технічного виконання складних композиційних зображень, які несли в собі
сліди давнього язичницького змісту, містили і новіші зооморфні,
геометричні мотиви. Вишивки виконувались золотом і сріблом, в основному
на цупких шовкових тканинах технікою “в прокол”, технікою “шов по формі”
та шов “в ялиночку”. Техніка “в прокол” була домінуючою, лише в кінці
ХІІ – на початку ХІІІ століття вишивальниці почали вишивати складні
орнаментальні і сюжетні зображення технікою “в прикріп” – золоті нитки
накладались одна біля одної щільно на тканину і прикріплювались до неї
дрібними, ледь помітними шовковими стібками.
Фрагменти вишитих тканин з розкопок Десятинної церкви,
с.Городниця над Дністром, с. Білгород на Київщині та інші розширюють
відомості про орнамент вишивок Х – ХІІ століття. Збереженість лише
фрагментів тканин, втрати вишивальних ниток не дають змоги
реконструювати узори. Однак по отворах, які залишилися на тканинах від
ниток, виявляється характер орнаменту.
Вперше класифікацію збережених фрагментів вишивок здійснила
М.О.Новицька, виділивши три типи орнаментально-композиційних стрічкових
схем. Перший – розміщення елементів в ряд, на певній відстані один від
одного; другий – з трьома варіантами зображення хвилястої, ламаної
лінії, пересіченої лініями з відгалуженнями то вгору, то вниз
симетричних завитків; третій – преплетення двох вузьких “стрічок”,
варіанти плетінки. Основні мотиви: круги, трикутники, ромби, розетки,
крини, хрести, дерево життя, завитки, есовидні мотиви та ін.
Різні варіанти цих мотивів на вишивках Х-ХІ століття довго
зберігались, перефразовувались у пам‘ятках пізніших століть. На вишивках
із Десятинної церкви в Києві, Райковецького городища зображені в ряд
круги. Ці мотиви, що символізували сонце, були популярні і поширені в
Древній Русі. Вони не зникали з орнаменту вишивок, співпадаючи з
зображенням на інших творах народного мистецтва, відомі і у вишивках
ХVIII-XIX століття дійшли і до наших днів. У районах Прикарпаття і
сьогодні побутують круги-розетки, це улюблені узори вишивок, які народні
майстри називають “сонечка”. На особливу увагу заслуговує вишивка, що
містилась на комірі з курганного поховання поблизу с. Головурів
(Київщина). Вишивка виконана шовком на шовковій тканині, стебелевим швом
і підстильною гладдю. Унікальність цієї знахідки в тому, що в місцях, де
не збереглися вишивальні нитки, залишилися проколи, по яких вдалося
реконструювати орнамент. У фризованому плані, ритмічно повторюючись,
вишиті напівкруги арочки, що підтримуються колонками, зверху над
колонками вишиті деревця. В арочних площинах позмінно зображені птахи в
профіль, одне крило яких півкругло підняте аж до голови, друге опущене
вниз, подано й геометризоване зображення людської постаті. Голова –
півкруг, тулуб – трикутноподібна фігура. Дослідники не раз звертали
увагу на наявність в давній вишивці зображень слов‘янських язичницьких
храмів, теремків з деревами, птахами, а у середині – жіночих фігур.
Б.А.Рибаков на конкретних пам‘ятках доводить, що жіноча фігура в храмі –
богиня Мокош, покровителька жіночих занять, особливо прядіння і ткацтва.
На Київщині найбільш поширені вишивки з геометричним,
рослинно-геометричним орнаментом із стилізованими гронами винограду, що
виконуються червоними і чорними нитками. Найбільш уживаними техніками є
“гладь”, “набирування”, “занизування”, “хрестик”.
Вишивка – мистецтво всенародне, в якому через віки пронесена і
збережена колективна художня пам‘ять. Вишивка, як вид народного
мистецтва живе, розвивається, збагачується новими аспектами.
Сьогодні вишивка – це висока культура орнаменту, колориту, це
мистецтво унікальне, споконвічне і завжди молоде, що стверджує розвиток
графічної, живописної культури народу. Це важлива художня цінність, що
виконує різноманітні функції – естетичну, пізнавальну і комунікаційну.
1.2. Територіальні особливості.
Мистецтво вишивання сягає сивої давнини. Розвиток його ніколи
не переривався. Пам‘ятки Х-ХІІІ століття засвідчують високий рівень
орнаментальних композицій вишивок з антропоморфними, зооморфними і
рослинними геометризованими мотивами.
Уже в цей період можна говорити про два напрями вишивання-
орнаментального і сюжетного. Важливими знахідками срібно-золотого
гаптування з фігурними зображеннями ХІІ століття є фрагменти єпітрахилі
знайдені в 1936 році у Софійському соборі. Вісім фігур – жіноча Оранта,
п‘ять чоловічих, двох ангелів – вишиті золотою, срібною сухозліткою та
світлим шовком “в прокол”, “в прикріп”, “в настил”. Між фігурами на
єпітрахилі вишитий рослинний орнамент: галузки, завитки, листочки та ін.
Про поєднання сюжетних і орнаментальних зображень як про типове явище
вишивального мистецтва свідчать пам‘ятки пізнішого часу.
Так, сітчастий ромбовий орнамент червоними нитками вишитий на
білій скатертині, якою застелений стіл у фресці “Тайна вечеря” в
Горянах. Чітке розміщення квіткових галузок, червоних, чорних стрічок
видно на фресках в Любліні й Лаврові, на іконі “Богородиця з дитиною” з
Луцька, “Спас нерукотворний”, “Преображення” з Яблунева. Детально рядове
і шахове розміщення квіткових червоних і чорних галузок передано в одязі
Христа в іконах “Богородиця одигітрія” з Красова та в “Поклоніння
волхвів” з Бусовиська.
Розвиток сюжетного вишивального мистецтва засвідчують зображені
твори ХІ-ХVI століття. Серед них особливо цінні: золочівський фелон,
плащаниця із Жиравки. В золочівському фелоні вишивка передає не тільки
багатство орнаментальних мотивів, а й індивідуальність виразу обличчя.
Всього в фелоні одинадцять постатей, і кожна має відмінні риси в
передачі обличчя, орнаменту одягу, німбу.
На домотканому полотні вишита плащаниця ХVI століття, що
зберігається в Кам‘янець-Подільському історичному музеї-заповіднику. Це
одна з тих пам‘яток, що показує орнаментальне багатство геометризованих
і геометризовано-рослинних мотивів у сюжетних вишивках. У цьому плані
цікаві буковинські гапти, датовані сюжетні вишивки XVII століття, що
зберігаються у Львівському музеї українського мистецтва.
Поступово збагачуються техніки виконання вишивок золотом,
сріблом та шовком. У XVII столітті з‘являється панцирний шов, різні
методи закріплення металевих ниток, які утворюють ромби, зигзаги,
кривулі та ін. Аналогічні техніки були поширені в пам‘ятках із західних
областей України. В єдиному руслі творчого процесу проходив розвиток
вишивки в таких центрах гаптування, як Київ, Чернігів, Львів, Луцьк,
Корець, Чернівці, Броди, Дубно, Острог. Вишивкою прикрашали одяг,
скатерті, рушники, наволочки, кінську збрую.
Вишивки XVII-XVIII століття виконані переважно на домотканих
матеріалах: льняних, конопляних, вовняних. З середини XVII століття
поширилось використання для вишивок привізних бавовняних, вовняних,
шовкових, металевих. Пожвавлення торговельних відносин сприяло тому, що
фабричні червоні, чорні і сині нитки масово використовувалось в
українській народній вишивці. Місцеве виробництво шовкових тканин
XVII-XVIII століття у таких провідних осередках, як Київ, Корсунь,
Кам‘янець-Подільський, Львів, Броди, Корець, Івано-Франківськ, Бучач,
мало велике значення для поширення шовкових ниток у народному вишиванні.
Вітчизняне виробництво золотих і срібних ниток давало можливість активно
використовувати їх для виготовлення високохудожніх золототканих тканин.
Різні верстви феодальної верхівки, козацька старшина, церква
були замовниками дорогих вишивок золотими, срібними, шовковими нитками –
скатертин, завіс, шат для ікон, фелонів, плащаниць, риз, інших коштовних
виробів. Суцільне вишивання золотими і срібними та мідними нитками –
гаптування – було популярним видом народної творчості. Вишивальниці
уміло застосовували в своїх композиціях різновидні елементи
геометричного, рослинного, зооморфного орнаменту, дуже часто зберігаючи
архаїчні форми: геральдичні, зооморфні композиції, антропоморфні
зображення, розетки, дерево життя та ін. Особливого розвитку зазнав дуже
стилізований рослинний орнамент, серед якого центральне місце займала
квіткова галузка.
Унікальні пам‘ятки народного вишивання XVII-XVIII століття-
рушники, вишиті ручнопряденими червоними, інколи з вкрапленням синіх
ниток на домотканому полотні. В рушниках з антропоморфними мотивами
складні геометризовані зображення часто передані в характері рослинних
форм. Архаїчні риси антропоморфних мотивів найбільш збереглися в
рушниках з районів Поділля, Подністров‘я.
Різновидність вишитих на рушниках композицій дерева життя-
символу всього живого – створюють фантастичні казкові птахи, що
оберігають його. Вишивальниці наділили ці мотиви рисами неземної краси,
таємничості, глибинної премудрості. Птахи переважно розміщені обабіч
центрального стовбура над кроною дерев. Їм видно все земне і відкриті
небесні простори. Вони вишиті або з припіднятими крильцями, готові
злетіти, або зображені в іншій, спокійній позі – їх голови повернуті
вгору. В усіх композиціях птахи трактовані узагальнено, так, що важко
відгадати їх реальні форми.
Серед фантастичних сюжетів у вишитих рушниках XVII ст.
виділяються сіріни – птахи давніх легенд, билин, своєрідні
древньослов‘янські покровителі. Виміряні людською уявою, вони по-різному
зображувались на рушниках. У Чернігівському історичному музеї
зберігається рушник з типовим розміщенням диво-птаха над деревом життя.
Крила його високо підняті, хвіст овалоподібний, пишно розпущений, з
променеподібними пір‘їнками, що уособлюють промені сонця.
Образи диво-птахів, віл-русалок збереглися у вишивках рушників
північних районів Чернігівщини, Сумщини. В характері їх трактування
відчутні аналогії з подібними сюжетами, поширеними в російській народній
вишивці. Ці мотиви нерозривно зв‘язані з деревом життя. Фантастичні
напівлюдські птахи видозмінювались, губилися в народній пам‘яті.
В орнітоморфному орнаменті в XVII ст. з‘являються зображення
орлів. Вони вишивались сидячими, з напіврозпущеними крилами, у
профільному зображенні або у фас, але завжди з характерно поверненою
головою. Найбільше пам‘яток з вишитими геральдичними орлами XVII-XVIIІ
ст. збереглося з Чернігівщини. Як стверджують дослідники, орел особливо
шанувався як покровитель племені сіверян, а вже пізніше він стає
геральдичною емблемою міста Чернігова.
В рушниках XVIIІ ст. в складні рослинні композиції дуже часто
включені попарно або в круговому розміщенні півники, курочки, качечки.
Типовим зразком є рушник, в якому птахи в круговому плані оточують
дерево життя. Найчастіше птахи розміщені вверху композиції попарно, як
символи радості, родинного щастя.
Складні процеси переходу від геометризованих форм
найрізноманітнішого сюжетного образотворчого орнаменту до рослинного
прослідковуються у вишивках початку XVIIІ ст. Типовий приклад – вишивки
з буковинських районів Подністров‘я. На зміну ламаним стрічкам приходять
хвилясті, у вгинах яких розміщуються чотирипелюсткові квіти, листочки.
Особливо цікаві у вертикальному плані розміщені смуги, в яких позмінно
вишиті червоними і синіми нитками один над одним вазонні мотиви з
різними квітами. Такий принцип вертикальної подачі вазонних мотивів,
антропоморфних фігур, уподібнених до дерева життя, зустрічається і в
інших районах України: Бойківщини, Яворівщини та ін. Поширені трирядові
композиції з мотивами дерева життя, уподібненими до зображення людських
постатей у вишивках запасок Яворівщини.
Особливого розвитку зазнав рослинний орнамент у вишивках
великих скатертин, запон, простирадл. Складні рослинні орнаментальні
форми логічно розміщені на бордюрах, що обрамляють прямокутну і
центральну частини. В міському купецькому середовищі побутували
скатертини з виділенням концентричної композиції, обрамленої бордюром –
прямокутною або круговою орнаментальною смугою. Так, скатерть 1710 року,
на якій вишиті складні рослинні галузки, розетки-зірки, вражає
багатством варіантів різного напрямку і щільності стібків червоною
заполоччю, їх виділенням на білому фоні. Аналіз принципів суцільного
двостороннього заповнення квіткових пелюсток, листя різними дрібними
стібками, зубцями, ромбиками, квадратами дає можливість проводити
порівняння з відомими рушниковими швами, характерними для Київщини,
Полтавщини XVIIІ ст.
Для Чернігівщини та Київщини найхарактернішими старовинними
швами є “набирування” – це шви, що шиються зліва направо дуже дрібними
стібками і нагадують бісерні вишивки, орнамент чіткий, простий, завжди
геометричний.
Майже по всій Україні відома техніка “вирізування”, що
комбінується із “лиштвою”. Вирізування виконується білими та сірими
нитками, на Поділлі – кольоровими. Ця техніка поєднувалася з іншими
способами вишивання.
Українській народній вишивці притаманні також інші шви:
стебнівка, верхоплут, кучері, вирізування, мережка, які раніше часто
поєднувалися в одному узорі. Так лиштва із мережками або вирізування дає
один з художньо найдосконаліших типів вишивки, що був особливо поширений
на Полтавщині, Київщині, Поділлі.
На початку ХХ століття вищеназвані техніки дещо витісняються
швом “хрестик”. Це, безумовно, менш складна техніка, узори хрестиком
звичайно вишиваються дещо грубіше, ніж заволіканням або низзю. Проте
окремі майстри досягають в техніці “хрестик”значних мистецьких ефектів.
Чи не найяскравішим втіленням багатого і розмаїтого мистецтва
народної вишивки є біла вишивана сорочка – невід‘ємна складова частина
українського народного вбрання як жіночого, так і чоловічого. Вишивана
сорочка була характерною ознакою кожної місцевості, і порівняно легко
відрізнити полтавську від подільської, гуцульську від поліської. Вони
розрізняються орнаментом, технікою виконання та гамою барв.
Для Полтавщини характерні такі шви: хрестик, плутаний хрестик,
подвійний прутик, зубчики, мережка, прутикова мережка, вирізування,
лиштва, виколювання, довбанка, верхоплут, ляхівка в один і більше рядів,
пухлики, ланцюжки та ін. Узори виконуються окремими швами і поєднанням
кількох швів. Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими
нитками, зрідка червоними та сірими. Манишка білих сорочок у старих
взірцях оздоблювалася білим узором, що виконувався гладдю. Візерунок
обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання –
стебнівка, хрестик, шов “позад голки”.
Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромболамана
лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивка червоною
ниткою по біло-сірому фону лляного полотна графічно чітка.
У північних районах Волині побутує вишивка низовим і
поверхневим швом на зразок ткання, одноколірне вишивання, виконане в цій
місцевості, вражає своєю вишуканою простотою. У південних районах
області переважають рослинні мотиви у доборі квіток, ягід, листочків.
Шиття поверхневе – хрестик, гладь, прутик. Чорний колір поєднується з
найрізноманітнішими комбінаціями червоного, чим досягається значний
колористичний ефект.
Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Щоб підсилити
загальну виразність вишивки, в ній здебільшого використовують два або
більше типів швів. Наприклад в одній композиції поєднуються шви прозорі
із щільним настиланням або іншим видом лічбової гладді. На Чернігівщині
чоловічі та жіночі сорочки змережуються прутиком так, як і на Поділлі, –
прозорою мережкою, червоними та чорними нитками.
Сорчки на Київщині оздоблюються гладдю, занизуванням,
набируванням та хрестиком. На них переважно рослинно
геометризованіорнаменти із стилізованими гронами винограду, що
виконується червоними і чорними нитками, з незначним вкрапленням
жовтого.
У південних районах України сорочки прикрашаються вишивкою, що
являє собою поєднання орнаментальних мотивів та вишивальних технік
різних місцевотей. Це пояснюється тим, що тут мешкає мішане у плані
національному населення.
Для подільських сорочок характерна барвистість і
різноманітність швів. Найтиповішим є змережування “павучками”, яким
примережують уставки на рукави, клинці. Подільська вишивка особливо
багата на візерунки: центральні мотиви у вигляді ромбів здебільшого
розміщуються між двома горизонтальними лініями. В орнаментах подільських
вишиванок переважає один колір – чорний з більшим чи меншим вкрапленням
червоного, синього, жовтого та зеленого.
На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із
згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що
забезпечує високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщають
уздовж усього рукава повздовжніми чи скісними смугами від пілочки до
краю рукава.
Велике багатство технік вишивання характерне для Вінничини:
низь, хрестик, стеблівка, настилювання, зерновий вивід, вирізування;
різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок. Поряд з основними
швами застосовуються й допоміжні – штапівка, стебнівка, контурні шви,
якими обробляють і з‘єднують окремі елементи композиції.
Характерна риса етнографічного району Карпат та Прикарпаття –
це велика кількість окремих складових частин регіону із своїм колоритом
та специфічними особливостями. У минулому майже кожне село відрізнялося
від іншого своєрідністю вишивки, багатством орнаментальних композицій та
неповторністю кольорів. Так у сорочках, вишитих у селі Космачі,
переважає осіння гама кольорів, а у Верховинських селах – гама синіх та
фіолетових.
У народній вишивці Львівської області використовуються
різноманітні типи узорів: окремі з них поширені по всій області, інші –
пов‘язані з певними місцевостями і утворюють локальні різновиди. У
південних районах Львівщини орнамент вишивок геометричний, білий фон не
заповнюється, що надає узорам прозорості й легкості. Вишивані сорочки
колористично розмаїті.
На Буковині використовуються зооморфні, які вишивають білою
гладдю, дрібним хрестиком, штапівкою, крученим швом. При цьому як
вишивальний матеріал використовують бісер, шовк, вовну, срібні та золоті
нитки, металеві лелітки.
Для вишивок Закарпаття характерним є мотив “кривуля” у різних
техніках виконання. Переважає техніка “заволікання” і вишивання
хрестиком, часто також використовують вирізування і гаптування.
Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним, поширені як
білі так і багатоколірні орнаменти.
Сьогодні, як і сотні років тому, не старіє стародавнє мистецтво
тканих і вишиваних рушників, які є традиційною прикрасою українського
народного життя. Розвішані у світлиці по стінах і над картинами, вони
надають їй охайності, святковості та затишку.
Спільною творчою працею народних майстрів і художників –
професіоналів українська вишивка всебічно розвивається, широко виходить
у художню промисловість, знаходить застосування в побуті міста і села.
РОЗДІЛ ІІ
2.1. Матеріали та інструменти.
Матеріалом для вишитвання є основа, на якій вишивають –
полотно, замша, шкіра тощо, а також те, чим вишивають, тобто нитки з
льону чи конопель, бісер, шерстяна пряжа. Народні майстри і художники
вишивають на натуральних тканинах – полотні (часто домашнього
виготовлення), маркізеті, крепдешині, батисті та інші.
Тип застосованої тканини залежить від техніки вишивання. Для
лічильної вишивки потрібна тканина з полотняним переплетенням ниток
(льняне або бавовняне полотно, маркізет, бортівка), тобто така, на якій
зручно лічити нитки. Існує спеціальна вишивальна тканина у якої нитки
основи і утка однакової товщини. Для вишивання хрестиком придатна всяка
канва. У продажу є густа канва, на якій можна вишивати зразу виріб, але
продається і розріджена. Таку канву потрібно пришити до тканини
наметувальними стібками і вишивати одночасно на канві і на тканині. При
цьому треба стежити, щоб голка з робочою ниткою точно входила в отвори
канви. Закінчивши вишивати, поперечній й повздовжні нитки канви обережно
висмикують. Під час роботи стібки злегка затягують, щоб після видалення
ниток канви вишивка лежала щільно на тканині.
Найкращими нитками для вишивання є муліне, ірис, гарус.
Застосовують шерстяні і синтетичні нитки, а також будь-які інші слабкої
крутки і міцного пофарбування. Щоб перевірити чи линяють вибрані нитки,
потрібно на клаптику білої тканини виконати нескладну вишивку (досить
сім-вісім стібків), після чого тканину випрати і випрасувати. Якщо нитки
линяють, навколо вишивки біла тканина злугка пофарбується.
Муліне бажано зберігати в окремих мотках, а не в косах. Кожний
моток муліне розрізняють в одному місці і складають у кілька рядів. При
такому методі зберігання зручно витягати з мотка будь-яку кількість
ниток, а залишок робочої нитки намотують упоперек мотка для дальшого
використання. Крім того, добираючи кольорову гаму, окремі мотки зручно
розкладати один біля одного і заміняти неприйняті кольори іншими, чого
не можна зробити, зберігаючи нитки в косах.
Для вишивання треба мати п‘яльця, ножиці, бажано з
заокругленими до верху кінцями, набір голок з вушками різної величини та
сантиметрову стрічку. Наперсток потрібний в разі вишивання на товстому
матеріалі, коли потрібно сильніше натискувати на голку.
П‘яльця можуть бути круглі і квадратні, пластмасові і
дерев‘яні. Їх використовують для забезпечення натягу тканини. Стібки в
цьому випадку лягають рівніше і рисунок не перекошується. Квадратні
п‘яльця або спеціальну раму використовують для складних і великих за
розміром вишивок. Раму встановлюють у похилому положеннні так, щоб можна
було працювати обома руками з лицьового і спіднього боку вишивки.
Голки повинні відповідати вишивальній нитці і тканині. Чим
тонша тканина, тим тонші мають бути нитка і голка. Голка залшає в
тканині прокол, через який проходить робоча нитка. Якщо голка товста, а
тканина тонка, то утворюються дірочки, якщо голка набагато тонша, ніж
вишивальна нитка, то, проходячи через прокол, робоча нитка часто
рватиметься. При будь-якому вишиванні голку слід вколювати між нитками
тканини.
Перед початком і періодично в процесі роботи руки старанно
миють з милом, бо пітні руки забруднюють робочу нитку і тканину.
Щоб вишивка не забруднювалась, роботу тримають у спеціальній
серветці. Поза під час роботи повинна бути зручною, освітлення достатнє.
Якщо додержувати перелічених умов, після закінчення вишивання
виріб не потрібно прати. Прасують вишиті вироби тільки з вивороту на
товстій м‘якій прокладці. У такому випадку вишивка рельєфніше
виділяється на тканині.
Перенесення рисунка на тканину.
Існує кілька способів перенесення рисунка на тканину. Перший,
найпростіший і найпоширеніший – за допомогою копіювального паперу.
Бажано мати набір кольорового копіювального паперу. Оскільки
копіювальний папір бруднить тканину, бо для білої тканини краще
використати папір жовтого чи зеленого кольору, тобто такий, який не
залишає яскравого масного сліду. Копіювальний папір кладуть блискучою
поверхнею на тканину, зверху накладають рисунок і прикріплюють до
тканини булавками, щоб у процесі роботи рисунок не зсунувся. Контури
рисунка акуратно обводять гостро заструганим олівцем, пам‘ятаючи, що в
процесі вишивання виправити викревлення ліній контура набагато важче.
Другий спосіб – наметування. Він дає можливість переносити
рисунок на тканини, на які його не можна перенести через копіювальний
папір (шовк, шерсть, оксамит тощо). Рисунок переносять на тонкий
цигарковий папір, прикріплюють до тканини в потрібному місці і
прометують яскравою ниткою по контуру. Потім папір акуратно відривають.
Цей спосіб дає пунктирну лінію контуру.
Третій спосіб – “припорох”. Він більш трудомісткий, але дає
змогу переносити рисунок на будь-яку тканину. Цей спосіб позбавлений
недоліків двох перших: тканина не брудниться, контур рисунка не
викривляється. Рисунок переносять на кальку. Потім беруть товсту
тканину, на неї кладуть білий папір, а зверху – кальку з рисунком.
Акуратно, по контуру рисунка тонкою голкою проколюють дірочки на
однаковій відстані одна від другої. Аркуш паперу з наколотим рисунком
накладають на тканину і прикріплюють. Ватяний тампон, щільно обгорнутий
тканиною, змочують у розчині зубного порошку в гасі (можна взяти синьку
або сажу) і протирають весь рисунок через проколи. Розчин проходить
крізь дірочки, залишаючи відбитки по контуру рисунка.
2.2.Технологічні особливості
Усі види швів, що застосовуються в українському народному
вишиванні, можна поділити на лічильні і по вільному контуру. Лічильні
шви виконують на основі лічби ниток тканини. Шви по вільному контуру
вишивають по попередньо нанесеному рисунку на тканину. До них належать
різноманітні декоративні шви: петельний, тамбурний та їх різновиди-
стебловий, полтавська та художня гладь, рішелье.
Лічильні шви виконують на попередньо прорідженій або суцільній
тканині. Перші називаються ажурними, другі – глухими швами. До групи
ажурних лічильних швів належать мережки, вирізування, сітки, а до
глухих- лічильна пряма і коса гладь, хрестики, різноманітні декоративні
лічильні шви, занизування, набирання та ін.
Простими мережками називають такі, для яких висмикують лише
одну смугу тканини і застосовують один технічний метод.
Одинарний прутик. Основою мережки е звичайний ручний шов, який
застосовують для підшивання рубця. З розвитком народного мистецтва
вишивання цей шов видозмінився і перетворився в найпростішу мережку-
одинарний прутик.
Виконуючи цю мережку, обшивають лише одну сторону прорідженої
доріжки тканини, утворюються немовби китички з ниток тканини. За
принципом ціеї мережки вишивають багато інших, але тільки в два ходи – з
обох боків прорідженої смужки тканини – верхнього і нижнього.
Подвійний прутик. Ця мережка е основою для всіх складніших
мережок, але часто застосовуеться і в чистому вигляді – для підшивання
краю виробів – серветок, скатертин, рукавів і ін.
Мережку подвійний прутик виконують тим же методом,що й
попередню. Спочатку виконують мережку одинарний з протилежного боку –
виходять стовпчики, стягнуті з обох боків.
Роздвоений прутик,або черв‘ячок . Ця мережка – видозмінений
подвійний прутик . Нижній край мережки виконують так само, як і в
одинарному прутику, але при цьому кількість відокремлюваних ниток для
стовпчика має бути обов‘язково парна. Оформляючи ряд мережки, в кожній
стовпчик стягують половину ниток двох сусідніх стовпчиків, немовби
розділяючи кожен стовпчик навпіл. Роздвоєний прутик застосовують у
вузьких мережках.
Снопик і жучок з центральною ниткою. Цю мережку виконують зліва
направо по готовій мережці, подвійний прутик завширшки 1 см або більше.
За допомогою робочої нитки з‘єднують стовпчики в пучок по два або три
разом по центру мережки. Якщо об‘єднують по два і чотири стовпчики ,
мережку називають снопик , а якщо – три стовпчики , то жучок .
Козлик . Ця мережка є іншою комбінацією парного з‘єднання
стовпчиків. Робочою ниткою роблять одночасно два ряди петель. Стовпчики
зв‘язують по два разом приблизно на 1\3 висоти то зверху, то знизу. При
цьому до вже стягнутого стовпчика приєднують щоразу тільки один новий
так, щоб кожний стовпчик був з‘єднаний з двома суміжними.
Затягування. Ця старовинна мережка характерна для полтавської
вишивки. Поеднується з глухим швом занизування. Свою назву дістала від
способу вишивання. Узор утворюється не настиланням, а затягуванням
робочої нитки замість висмикнутої. За рахунок цього створюється враження
ажурності. Виконують мережку нитками неяскравих кольорів, близьких до
кольору тканини.
Вирізування. Цей шов у поєднанні з лічильною гладдю, мережками
та іншими видами швів дуже поширений на Полтавщині і виконуеться білими
або сірими нитками на білому полотні. Він також поширений на Київщині,
але виконуеться червоними або чорними нитками.Спочатку качалочками
обшивають контур фігурки, стежачи за тим, щоб одні й ті самі нитки з
обох сторін контуру попадали встовпчики. Як тільки фігурка буде
обкидана ниткою, вирізують нитки біля качалочок і висмикують їх.
Виходить сіточка всередині фігурки. Стовпчики утвореної сіточки щільно
обкидають робочою ниткою, одночасно виконуючи в центральних клітинках
накидні петлі. Перехрещення стовпчиків закривають двома перехрещеними
діагональними стібками
Виколювання або солов‘їні вічка. Цей шов самостійно не
застосовується, а входить як складова частина у великі композиції
спільно з іншими швами, як лічильна гладь, зерновий вивід. Шов
виколювання являє собою квадратик з дірочкою посередині. Стібки, якими
обкидають дірочку, роблять різної довжини по одній нитці тканини.Щоб
мати правильний квадратик з дірочкою посередині, беруть парну кількість
ниток для кожної сторони квадратика. Під час вишивання стібки треба
стягувати, щоб утворилась дірочка.
Двобічний шов, або штапівка. Цей шов грунтується на шві вперед
голку, який є основним у народному вишиванні. Застосовується самостійно
і як елемент орнаментального вишивання з лічильною гладдю. Виконується
за лічбою ниток основи і утка уперед голку без попереднього нанесення
рисунка на тканину. Спочатку прошивають контур рисунка. Зворотним ходом
робочої нитки покривають пропущені місця і пропускають покриті,
одночасно заповнюючи внутрішню частину рисунка.
Ретязь. Шов ретязь застосовують як декоративний та маскувальний
у поєднанні з іншими швами для оформлення країв виробів. Стібки лягають
дуже щільно. Ретязь можна вишивати двома способами. В обох випадках на
лицьовому боці виходить однакова вишивка, а на виворотному – або всі
стібки вертикальні, або два ряди горизонтальних.
Курячий брід . Цей шов застосовують у поєднанні з лічильною
гладдю, вирізуванням, солов‘їними вічками. Він являє собою зворотний бік
зернового виводу, але вертикальні і горизонтальні стібки двічі не
повторюються.Під час вишивання робочою ниткою стягують нитки тканини,
щоб утворились невеличкі отвори. Цей шов має красивий вигляд, якщо його
вишивають товстою крученою ниткою. Шов часто вишивають у два, три і
більше рядів.
Косий хрестик. Виконуючи всі види вишивання хрестиком,
необхідно дотримуватись таких правил:
вершини всіх хрестиків, що стикаються, мають збігатися так, щоб на
просвіт вишивки видно було дірочки;
верхній напівхрестик по всій вишивці повинен мати один напрям.
Косий хрестик – найпоширеніший шов у сучасних українських
вишивках. Він складається з двох косих стібків, які перехрещуються по
діагоналі.
Подвійний хрестик. На відміну від косого кожний подвійний
хрестик вишивають окремо. Спочатку виконують діагоналі хрестика, а потім
два перпендикулярних стібки так, щоб центр їх перехрещення збігався з
центром перехрещення діагональних стібків.
Прямий хрестик. Прямий хрестик поширений у західних областях
України, але як елемент орнаменту зустрічається у вишивках інших
областей. Вишивають прямий хрестик так само, як і косий, тільки
перехрещуються вертикальні і горизонтальні стібки.
Рушникові шви. Ця велика група технічних способів великих
елементів рослинного орнаменту поширена у вишивках центральних областей
України. Це в основному двобічні лічильні шви, які поєднують в собі
занизування, штапівку, лічильну гладь, хрестик.
Обводки. До рушникових швів близькі обводки, призначені для
композиційного завершення орнаменту. Їх можна виконувати різними швами –
занизуванням, прямою і косою гладдю, набируванням, а також ретязем,
верхошвом, хрестиком. Можна застосовувати різноманітні їх поєднання.
Строчка, або шов назад голку. Цей шов нагадує машинну
строчку:на лицьовому боці виробу стібки розташовані впритул один за
одним,а на вивороті вони лягають один на одного.
Тамбурний шов,або ланцюжок. Народне вишивання дає дуже багато
зразків застосування тамбурного шва. Ним вишивають узори як самостійно,
так і в поєднанні з рушниковими швами, в рослинних орнаментах. Шов
виконують справа наліво.
Художня гладь із зливанням відтінків. Цей шов звичайно
застосовують для вишивання квіток та листків. Поєднуючи кольори ниток,
можна досягти потрібного кольору і відтінку. Злиття відтінків досягають
тим, що стібки гладі роблять різної довжини. Для вишивання художньою
гладдю необхідно мати велику палітру кольорів ниток. Часто в одному
кольорі необхідно поєднати до 10 і більше відтінків.
Сполучні шви. Сполучні шви, застосовувані для зшивання різних
площин тканини, називають змережуванням. Виконують їх петельним швом.
Перш, ніж приступити до змережування, треба підготувати краї деталей
виробу. Для цього край виробу підгинають на 3 мм, потім ще раз на 3 мм і
приметують ниткою кольору тканини виробу.
РОЗДІЛ ІІІ
Методика та послідовність
виготовлення виробу.
Вишивання – це багатотривала клопітка робота, яка потребує
терпіння і врівноваженості.
Одним із важливих аспектів для вишивання набору серветок є
правильний підбір тканини, на якій я буду вишивати.
Я вибрала для вишивання тканину із полотняним переплетенням
ниток, виткану хрестиковим методом, щоб можна було легко розрахувати
нитки і щоб вони утворювали правильний квадратик. Такою тканиною є
відома нам панама, яку випускають двох видів – густоткану і рідкоткану.
Від того, якого ткання буде панама буде залезжати і результат вишивання.
Для роботи я використалагустоткану тканину.
Невід‘ємним компонентом для вишивання є правильний підбір
ниток. Для своєї роботи я використовувала спокійні не крикучі тони
ниток.
Для виконання роботи я застосовувала дві техніки вишивки: косий
хрестик і мережка.
Шов “косий хрест” утворюється з двох діагональних перехрещених
стібків. Вишивають цим швом у горизонтальному, вертикальному і
діагональному напрямках. Невеличкі частини узору можна вишивати окремими
хрестиками.
Мережка – ажурний узор, зроблений на місці висмикнутих з
тканини ниток.
Кінцевим етапом роботи над вишиванням виробу є прання та
прасування. Прати вишиті речі треба дуже обережно, щоб фарба на
кольорових виробах не злиняла та щоб не пошкодити ажурні вишивки.
При полосканні кольорових вишивок у воду додають 1-2 чайні
ложки оцту, щоб надати ниткам блиску. Якщо дозволяє тканина, вишивки
після полоскання підкрохмалюють і підсинюють.
РОЗДІЛ ІV
Методика викладання декоративно-прикладного мистецтва в процесі навчання
дітей в школі.
Загальновідомо, що одним з найпоширеніших видів ручної праці та
народного мистецтва з давніх-давен було вишивання. Ручна вишивка сприяє
розвитку особистості, її образному мисленню, естетичному вихованню, а
також координації рухів, відчуття простору. Воно несе в собі можливість
вияву мистецьких принад – тут поєднуються художні, естетичні, етичні
смаки, розвивається пам‘ять, формуються зосередженість, збагачуються
уява і художнє сприйняття довколишнього світу.
Знайомлячи дітей з техніками виконання вишивки я пропоную такий
поширений план-конспект уроку.
Тема: Техніка виконання хрестикових швів.
Мета: Дати початкову уяву про техніку вишивання, осносні
прийоми виконання техніки – хрестикових швів.
Розвивати в учнів творчу уяву, наполегливість,
спостережливість, зосередженість, естетичні смаки, самостійність.
Виховувати охайність, повагу до творчості, творчих дій, любов
до вишивання, творчий підхід до вирішення цих завдань.
Ілюстративний матеріал: малюнки – зразки вишивок, таблиці із
послідовністю виконання різних технік, зразки вишивок різними техніками.
Інструменти і матеріали: нитки, голки, тканина-панама, ножиці.
Тип уроку: комбінований.
Хід уроку.
І. Організаційна частина.
Вчитель вітається з класом, перевіряє готовність учнів до
уроку, проводить вступний інструктаж з безпеки праці, гігієни.
ІІ. Ознайомлення учнів з темою уроку:
Вчитель розповідає про історію виникнення вишивки.
Вступна бесіда.
Техніка вишивання “хрестом”, або “хрестиком”, та “напівхрестом”
– одна з найвідоміших і найулюбленіших у народних вишивках.
Особливого поширення вишивки “хрестом” набули у другій половині
минулого століття. Ним вишивали одяг і рушники нитками червоного і
синього або червоного і чорного кольорів. І в наш час цими швами
оздоблюють дитячі й чоловічі сорочки, жіночі блузки та плаття, скатерті,
серветки, вишивають килими й панно, сумки, диванні подушки та інші речі.
ІІІ. Демонстрація і аналіз зразка.
Вчитель розповідає про різноманітні техніки виконання вишивки:
низинку, гладь, мережку, занизування, болгарський хрест, косий і прямий
хрестик; показує таблиці; ознайомлює з технологією виконання косого
хрестика.
IV.Практична робота учнів.
Діти виконують дану роботу, створюють власний ескіз орнаменту
для вишивання косим хрестиком.
V. Підведення підсумків уроку.
Вчитель оцінює роботу учнів. Запитує в них, що цікавого, нового
вони дізналися на уроці. Учні демонструють свої роботи на виставці.
VІ. Прибирання робочих місць.
Завдання додому.
Вчитель пропонує учням поцікавитись у шкільній бібліотеці
літературою з історії вишивання, опрацювати її.
ВИСНОВКИ
Протягом століть створювалося народне мистецтво, розмаїте й
багатогранне. Виникло воно з любові до рідного краю, всього
навколишнього світу і з потреби не тільки бачити і відчувати красу, а й
творити її власними руками.
Вишивка відбиває живописну, графічну й
орнаментально-композиційну культуру народу. Разом з тим вона є
результатом як матеріально-практичної, так і духовної діяльності людей.
У ній міститься інформація про орнамент, композицію, колорит, вона
охоплює і сферу знань, естетичні погляди, смаки, а також звичаєво-
обрядові аспекти, естетичні переконання.
Художнє вишивання – один з найбільш поширених видів народного
мистецтва, в якому втілені кращі традиції народу – приносить і буде
приносити радість тисячам його шанувальників.
У нашому сьогоденні чудово поєдналося традиційне і сучасне
творче начало. Гляньте навколо – і ви побачите, як гарно доповнюють
сучасний інтер‘єр декоративні рушники і панно, килими і верети.
Кравці і вишивальниці запозичують із скарбниць народного
мистецтва крій і чудові візерунки, використовують як старовинні, більш
складні, так і нові – декоративні, легші у виконанні шви.
Ручне вишивання не потребує якогось спеціального обладнання,
але вимагає уваги, старанності та акуратності.
ЛІТЕРАТУРА:
Антонович Є. А., Захарчук – Чугай Р.В., Станкевич М.Є.
Декоративно-прикладне: підручник – Л.1993рік.
Бобіченко Д.В. Розвиток народних художніх промислів на Україні. Журнал
“Народна творчість та етнографія” – К. 1976, №1 – с.29-34.
Воропай П.Р. Народні звичаї – Х. 1989р.
Гасюк Є.О., Степан М.Р. Художнє вишивання:Альбом – К. 1981.
Гура Л.П., Жоголь Л.Є. Прикрась свій дім – К. “Техніка” 1988р.
Захарчук П.В.Українська народна вишивка західних областей України – К.
1978р.
Кравець І.М. Особливості розвитку сучасного українського
декоративно-ужиткового мистецтва: Республіканський збірник – К. 1970,
вип. 4 – с. 40-53.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
