Реферат на тему:

Військо у бою

Похід.

На похід покликав військо гетьман своїм універсалом: »Богдан
Хмельницький, гетьман війська й Його королівської милости запорозького
панові полковникові київському з усім товариством полку — здоровля від
Господа Бога вашій милости жичимо! .Жадали ми від вас узимі й
наказували, щоб ви йшли на услугу його милости цареві кримському. Але що
в тому часі ще ми сподівалися непевности покою від ланів поляків, тимто
як ми, так і цар кримський, того походу, торік занехали й услугу, на
котру ми мали йти, ми відклали. Тепер певний покій став, тимто й. м. цар
кримський прислав до нас, щоб ми йому кілька тисяч товариства придали,
по 300 з полку, а одного сотника на наше місце. Отож маєте одвуконь, із
оружжям добрим, вогнистим, один віз на десяток людей, не чекаючи другого
універсалу, на день 26, травня до Полтави ставитися на цю дорогу, тобто
на услугу визначену й. м. цареві кримському, що замишляє на черкесів —
на призначене місце, без вимови, під ласкою нашою й військовою, инакше
не чинячи. В Чигирині, 24 травня, 1650р.

Але частіше гетьман висилав не тільки один універсал, але й другий і
третій, назначуючи на кожний речинець частину приготови. Полковники від
себе передавали той наказ до сотень, а по сотнях давали ще знак трубами
або літаврами. Початок походу звався вихід або вигін, бо нераз військо
неохоче вибиралося в далекі походи, особливо з наказу царя. Андрій
Маркович пише у своїм дневнику 1724. р.: »Післав я указ у всі сотні про
скорий вигін козаків у низовий похід«.

Коли військо зібралося в означеному місці, відбувався »попис«. для
контролі, чи кожний козак як-слід озброєний і приготований. Звичайно
вимагали, щоб козак мав два сильні, добре відгодовані коні, добру
рушницю, відповідну кількість пороху (2-5 фунтів) і куль (до 300), харчі
та инше воєнне знадіб’я. Старовольський пише: кожний козак, окрім
рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, лопату, мотуззя і все
цотрібне то того, щоб насипати вали або зв’язувати вози, коли цілим
військом треба збройною рукою відбиватися від ворога«. Боплян оповідає
про харчі, які козаки мали під час походу на море: »У бочці, на 10 стіп
завдовжки і 4 стопи завширшки, добре зв’язаній обручами, тримають сухарі
й дістають їх крізь діру. Мають також варене пшоно й розпущене з водою
тісто, їдять його, мішаючи з пшоном, і воно править їм за їжу й напиток;
смак має квасний, а називають його »саламахою«. Під Берестечком козаки
мали по 2-3 бочки сухарів на десяток людей.; У пізніших часах, у XVIII.
в., до звичайних харчів належало борошно, пшоно або крупи, сало й ин.

Деколи, у ближчі походи, військо виступало »налегко«, з малим вантажем,
з самими »юками і саквами«, як казав Хмельницький. У дальшу дорогу йшов
важкий обоз, що мав часом і кілька тисяч возів. У поході Юрія
Хмельницького на Волинь 1657. р. нараховували 35.000 козаків, — але це
число, здається, прибільшене. Козацькі похідні вози були легкі й
невеликі. »Коли йдуть походом у инші краї, то кожний має віз, запряжений
одним конем; на них везуть теж мосяжні гармати«, оповідає
Старовольський, сучасник Сагайдачного. Подібне каже семигородець Кравс,
що бачив козаків Хмельницького в Молдавії »У козаків такий звичай на
війні, що кожний їде верхи на коні й має припряжений малий візок із
харчами, в поході ці вози йдуть з двох боків, а посередині піше військо
і в потребі ці вози правлять їм за шанці«. Старшина влаштовувалася
вигідніше. Андрій Маркович пише у свойому деннику про похід на
Підкавказзя 1726. р.: »У цей похід я взяв коней верхових два, а возових
6, волів 3, овець 4, будку, віз і однокінний палубець (повізок)«.

Військо рушало в похід впорядковане на полки та сотні, що йшли під
своїми корогвами, зі своїм обозом і артилерією. На ворожій території
військо попереджували сторожі або чати. Ціла армія розтягалася на
великий простір, за Хмельницького навіть у лінію на 10 миль завдовжки.
На відпочинок чи попас військо ставало там, де була вода і паша для
коней. Тоді козацькі кашевари приготовляли їжу для своїх відділів. Коли
військо залишалося довше на одному місці, ставили для пробутку намети
або курені. Коли обоз по довгому постою залишав обозовище, козаки
підпалювали те, що залишалося; В війні панувала у війську сувора
дисципліна. За давнім звичаєм козакам заборонено було пити горілку
підчас походу. Але пізніше цей звичай, мабуть, не вдержався. Сторожі
довкола обозу пильнували, щоб неохочі не втікали з війська і втікачів
ловили. В таборі, відбувався нераз суд і винуватих карали військовими
карами: приковували до пушки, карали киями, а за більші злочини
присуджували й кару смерти.

Окремі санітарні установи; в ці часи ще не існували. У козацькім війську
бували лікарі і цилюрники, але тільки принагідно, не на постійному
військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими опікувалися
тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах. Славний
козацький шпиталь у Трехтемирові був не справжнім шпиталем, а захистом
для калік та інвалідів. Тільки як появилася денебудь яка пошесть,
військо ставило застави і не пропускало людей з загрожених околиць.

Військо у поході мало своїх священиків-капелянів, а деколи й похідну
церкву.

Бій. Табор. HYPERLINK
«http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/111.jpg»

Козацьке командування старалося звести бій на місці, що заздалегідь було
приготовлене на зустріч, щоб ворога відразу поставити у некорисну
ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під
Зборовом, де гетьман заскочив поляків, неприготовлених до битви.

Базою для війська, що виходило у бій, був табор. Боротьба й оборона з
табору була характерною особливістю козацької тактики.

HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/115.jpg»
Табором, називали поукладані разом обозові вози, за якими ставало
військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за
княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти
захисту в терені, заставлялося від половців возами. Таборі уславився був
у XV. в. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й
литовські й польські війська в (XVI. в. Але спопуляризували цей спосіб
оборони — козаки, довівши його до незвичайної вмілости.

Табор починали порядкувати тоді, коли військо сподівалося зустрічі з
ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська,
простою лінією,, один за другим, у кілька рядів. В 1596. р. Лобода під
Білою Церквою мав табор з пятьох рядів возів, Павлюк 1637. р. ішов
табором у шість рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота.
Перед і зад був теж забезпечений возами, там приміщували також
артилерію.

Коли ворог надійшов близько, піхота зпоза возів починала стрільбу з
рушниць, таксамо відзивалася й артилєрія. Чи треба було йти вперед, чи
відступати, військо під охороною табору, за кількома рядами возів, було
добре забезпечене від наступу. В 1628. р. під заслоною табору запорожці
перейшли були цілий Крим, від Перекопу до Бахчисараю, хоч татари їх
сильно обстрілювали. І таксамо пізніш верталися тим самим шляхом, теж
»оборонною рукою«. А коли в одній сутичці утратили були одну пушку, то
другого дня пішли знову табором на те саме місце й гармату забрали. Під
Дрижиполем 1655. р. козаки кілька днів відбивалися від польських військ,
що їх переслідували, »а табор мали такий міцний і вогнистий, як який
Мальборґ« (славна пруська твердиня).

Ворог старався все в якомусь місці табор розірвати і крізь цю діру
вдертися до середини, між військо. Щоб утримати в порядку лінію табору,
козаки привязували віз до воза, — хоч воно не було легко й вигідно. А
коли ворог табор »розірвав«, або »урвав« його частину, старалася наново
лінію возів замкнути. І тоді нераз мусіли залишати частину возів, а то й
людей, щоб рятувати цілість, і табор наново справити, впорядкувати.
Нераз треба було спинитися на якомусь місці і тут готовитися до бою.
Тоді випрягали коні і пускали, їх самопаш, — запорозькі коні були
привчені ходити табунами, — а з возів будували кращий, оборонний табор.
Плян такого табору бував різний. Нпр., 1625. р. на Цибульнику козацький
табор мав вигляд півмісяця; в 1638. р. табор полковника Путивельця був
овальний. Табор бував деколи дуже просторий. Під Берестечком 1651. р.
табор Хмельницького мав мати по сім верстов уздовж і вшир. В оборонному
таборі вози ставили близько один біля одного і звязували одне до одного
їх колеса. Деколи звертали вози оглоблями до ворога. Так зробив був
Путивлець: »вози густо сполучив, оглоблі на подобу списів обернув, щоб і
до возів самих приступу не було«. Острянин обезпечив табор наїженими
рогатинами. До возів насилували землі, а то й цілком обкопували їх
валом, копали ще рови, шанці і всякі засідки. Добути таку земляну
фортецю було дуже важко; завдяки таборові козаки оперлися туркам під
Хотином 1626. р. і часто успішно боронилися від поляків. Боплян каже: »У
чому проявляють найбільше зручности та вмілости, то це битися табором,
заслоняючися возами. Можна сказати, що під охороною табору 100 козаків
не боїться 1000 поляків і таксамо 1000 татар«. А Старовольський додає:
»їх табор у злуці з польською кіннотою має величезну вагу, як це ми
переконалися у війні з турками«.

Бій кінноти.

Табор служив не тільки для оборони, але й як опора для зачіпної акції.
При своїй легкости й рухливости табор міг підійти близько під позиції
ворога й військо могло в догідній хвилині почати бій.

HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/112.jpg» До
бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, що викликали ворога
на герць. »3під полковничої корогви вискочило 40 коней«, читаємо в описі
бою під Гомлем 1651. р. »Один із них виїхав на герць, викрикуючи по
татарська »гала-гала«; але один із залоги влучив його коня в голову«.
Звичайно, з боку противника виїздили теж герцівники, і бій розгорався на
цілій лінії. Першого дня в бою під Берестечком у таких герцях козаки
побили багато поляків.

герцями, хоч лавою«. Як виглядала козацька »лава«, це видко з картини
битви під Лоєвом 1649. р.

HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/113.jpg» З
якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно не знаємо. У
давніших часах козаки трималися татарської тактики, здалека обстрілювали
ворога з луків, зблизька вдаряли списами. За Хмельниччини деякі козацькі
відділи мали вже пистолі. Компанійці в XVIII. в. мали короткі рушниці
або пістолети. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю
вершника була шабля і бій на шаблі акцію кінчав.

Козацька кіннота не була найліпша. Боплян каже: »На коні вони не
найліпші; мені траплялося бачити, як 200 польських кавалеристів
примушувало втікати 2000 найкращого козацького війська«. Подібно
висловлюється один поляк перед боєм під Берестечком: »Піше військо буде
битися добре, але на комонник слаба надія: один добрий юнак може
відігнати 10 кінних козаків«. Тимко Хмельницький був примушений
користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками. Та пізніше
козацька кіннота розвинулася досить сильно.

Тактика піхоти.

Вирішну ролю в козацькому війську мала піхота. З початком битви
піхотинне військо пробувало в таборі, під охороною таборових возів. Коли
кіннота почала вже герці й увага ворога звернулася на неї, виходила
піхота, стараючись непомітно підійти до ворожих позицій. Під Хотином
1621. р. наперед вибігла кіннота, а потім піхотинці »лізуть по землі під
турецький табор«. Таксамо в бою з поляками під Куруковом 1625. р. козаки
зробили вилаз із табору: спершу пустилася кіннота, а піші »на черевах
лізли по землі«.

На догідному місці піхота насипала шанці. В тому козаків уважали за
незвичайних майстрів. »Про них кажуть, що нема на світі війська
зручнішого закладати шанці, як козаки«, свідчить семигородець Кравс.
Козаки вміли чудово використовувати характер терену, особливо горбки,
яри, річки, болота, багна. »Для козака, що живе над Дніпром, вся надія,
й відвага в воді, ріці, болоті«, пише учасник козацької війни 1637-38.
р. »Коли козак не має води, болота або яру, то пропав. З цим багато
може, багато вміє, багато доказує, — без цього »глухий німець«, нічого
не вміє й як та муха гине. Тимто зима, коли вже копати не можна, коли
ніяк водою не втечеш — для нього суворий неприятель; але весна, літо, а
почасти й осінь, це його хліб, скарб, достатки і всяка фортуна«…

ховаються по ямах, і жадна куля їх не влучить«,описує Павло Алепський.

HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/116.jpg»
Копаючи шанці, піхота підступала все ближче до ворога. До ворожих
позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; нераз і близько свого
табору владжували засідки і старалися приманити туди ворога. Нераз і
кіннота під напором ворога наслідувала піхоту: зсідала з коней або
»спішувалася«, обкопувалася шанцями й так боронилася. Зпоза шанців
козаки обстрілювали безнастанно ворога. Козацька стрільба бувала
незвичайно густа та сильна. Очевидець поляк запевняє, що в бою під
Кумейками козаки вистріляли 50.000 куль. Сильний вогонь піхоти звичайно
вирішував битву, — так було в боях під Корсунем, Пилявцями, Зборовом,
Конотопом. Під обстрілом із мушкетів ворожа кіннота не могла довго
витримати й утікала з утратами, — тоді й козацька кіннота могла владити
нову атаку.

Деколи й сама піхота робила наступ на ворога. Під Гомлем 1651. р.
козаки-піхотинці, під охороною шанців, підійшли аж під міський, паркан,
»пішли на приступ по четверо, підійшли так щільно під паркан, що обухами
вибивали з рук мушкети, що виставали зі стрільниць«.

Добра піхота була силою козацького війська, але водночас вона була й
його слабою стороною. Тактики піхоти можна було вжити тільки тоді, коли
ворог спинився на місці, й коли була догідна позиція, щоб звести бій.
Але до боротьби на широких просторах, до погоні й до вирішної атаки
необхідна була кіннота. Тимто Богдан Хмельницький остерігав своє
військо: »Як прийде до битви, не спускайтеся на ваші лопати та ями, —
вже там добре доведеться оганатися, щоб слави і душ наших не втратити!«
HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/118.jpg»

Артилерія.

hi

ничних замків. Косинський 1593. р. мав їх уже 23, але утратив їх усі в
бою під Пяткою.. Наливайко, сам »чудовий пушкар«, мав ізнову 20 пушок й
дуже пильно ними опікувався, У боях під Лубнями 1596. р. козаки втратили
до30 пушок. Реєстрове військо 1601. р. мало знову 12 пушок. Під Хотином
у козацькому таборі було 22 пушки; в 1628. р. в поході на Крим запорожці
добули 20 пушок.

Головне пристановище козацької гармати, тобто артилерії, було на
Запорожжі в військовій скарбівниці, що містилася на якомусь невідомому
острові; деколи бувало там до 100 пушок різного роду. На »волости«
козацька артилерія спершу не мала постійного місця, бувала по різних
місцях, як у Корсуні, в Каневі, в Чигирині, у Крилові., Козаччина мала
свою »гармату« в великій пошані, прилічувала її до військових
»клейнотів«. В 1632. р. посвятив козацькі пушки сам митрополит Петро
Могила…

За Хмельниччини військова артилерія незвичайно зросла. Вже після перших
перемог під Жовтими водами і Корсунем козаки мали 74 пушки. Як повстання
поширилося далі, козаки добули великі артилерійські запаси з різних
замків, нпр., у самому Полонному 60 пушок. У берестецькому поході 1651.
р. в козацькій армії було понад 100 пушок. З того числа при гетьмані
було 30 пушок, при полках по 5-6. Значна частина артилерії стояла по
замках, нпр. у городах білоцерківського полку було понад 50 пушок.
Головне місце постою військової гармати за Богдана Хмельницького був
Переяслав, за Юрія Хмельницького — Корсунь.

HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/zbroja111.jpg»
Артилерією кермував генеральний обозний, а при ньому були гарматний
осавул, писар і хоружий. В 1659» р. »на послузі при гарматі» було 80
пушкарів, 80 гармашів, 4 шипошників, 12 ремісників, 6 стадників, 2
довбиші, 1 цилюрик, 2 коновали. Бував теж відділ козаків для оборони
артилерії, 200-300 людей.

Пізніше головний осідок артилерії перенесено на Лівобережжя.
Брюховецький на утримання генеральної артилерії призначив Лохвицю й
Ромен. За Самойловича на »гармату« віддано Короп і це містечко
утримувало артилерію до часів Апостола і, мабуть, до кінця Гетьманщини.

Коли на Гетьманщині почали відливати свої пушки — того певно не знаємо.
Між пушкарями траплялися певно кращі майстри, що не тільки направляли,
але й пробували виробляти нові. Є звістка з 1663. р., що Золотаренко й
Сомко переливали дзвони на пушки. В артилєрійному музеї в Петербурзі
переховувалася одна пушка з імям Мазепи, — можливо, що вона походила з
гетьманської відливарні. Мазепа сам замолоду студіював артилерійське
мистецтво й, може, своє знання використав для української артилерії.
Начальником гетьманської артилерії в Батурині був німець Фридрих
Кеніґсек. Можливо, що тоді виробляли мідяні пушки, яких тоді багато
появилося було в різних полках; платили за них по 100 талярів.

Розвиткові української артилерії поклав кінець цар Петро після своєї
перемоги під Полтавою. Він позабирав усі пушки з Батурина, Гадячого та з
полкових міст. Лише сам полтавський полк утратив тоді 20 пушок. Даремне
Скоропадський домагався, щоб цар повернув козакам їх артилерію. Пізніше
Апостол із трудом наново обновлював Генеральну й полкову артилерію, але
про результати його заходів знаємо небагато.

У половині XVIII. в, зорганізовано при Генеральнім обознім артилерійську
канцелярію, що мала догляд над полковою й сотенною артилерією, виробом
пушок і пороху, добуванням і доставою салітри, а також над будовою валів
і фортець. Артилєрійна старшина залишилася та сам, що й перше. В 1729.
р. при військовій артилерії служили: отаман, писар, 2 канцеляристи,
»префект — або мастер над пушкарями«, ключник артилєрійної скарбниці, 10
пушкарів, 20 гармашів, столяр, 2 стельмахи, коновал, шлюсар, 2 римарі, 9
різних слуг і сторожів, 4 стадників, 2 скотарів; на час походу мало
прийти ще 10 пушкарів, довбуш, цилюрик, 2 ковалі, 2 шевці й рибалка.
Утримання цеї служби мало коштувати 541 карбованців, а підчас походу ще
113 карб. Пушкарі діставали плату по 6 карбованців річно, гармаші та
шлюсарі по 8, »мастер над пушкарями« 80 карбованців. Уся артилєрійна
служба діставала й харчі в натурі: борошно, пшоно, сало та сіль.

З пушкарського знадібя згадують бочки салітри й пороху, мішки на порох,
мідяні шухлі, залізні ґрейцари (затички), шори »з лійцями і кантарами«,
скрині з кулями, оливо, залізо, »скалове і в прутах« або залізо у штабах
та шинах, линви, ґноти, скорострільні свічки, дріб (шріт); з
ковальського »начиння«: ковальський міх, ковало, кліщі, молотки,
гвоздяниці, шрублі, шпарог, друшляк…

У похід Генеральна артилерія виходила під своєю корогвою та зі своїми
літаврами.

У бою козацька артилерія мала другорядне значіння. Пушки відзивалися
тільки з початком бою, і то доволі рідко, і могли щонайбільше поширити
переполох серед ворожого війська, а мало завдавали шкоди. Підчас самої
битви артилерія тільки у виїмкових моментах доходила до голосу. Також
при облогах рідко де козацькі пушки добули успіх. Козацька гармата все
була більше »клейнотом і оздобою« запорозького війська, як проявом його
справжньої сили.

Замки й фортифікації.

Як у ХV-ХVІ. в., так і за козацької влади для оборони України служили
численні городки, чи замки. На козацькій території від Случу по
московський кордон у половині ХVІІ. в. нараховували їх більше, ніж 200.
Скрізь укріплення складалися з двох частин: сильнішого замку і слабших
укріплень містечка. Більша частина замків була побудована з дерева;
дерев’яні були башти, ворота, частоколи й паркани. Таких дерев’яних
замочків прибуло дуже багато за Хмельниччини, особливо на південній
окраїні, де були частіші напади татар. Вони давали захист місцевому
населенню й меншим, відділам козацького війська, а для ворога були
поважною перепоною в поході, — треба було їх добувати артилерією. Підчас
кривавих воєн Хмельниччини не один замочок уславився, хороброю обороною,
згадати хоч би подільську Бушу, що так завзято боронилася від поляків.

Фортифікаційне мистецтво змінилося значно в ХVІІ. в. — у зв’язку з
розвитком артилєрії. Давні замки, навіть муровані, не могли опертися
далекострільним пушкам, і треба було будувати укріплення на инший штаб.
В тих часах щораз більше поширюються земляні фортифікації, що
складаються з валів, шанців, окопів, редут і под. При різних замках у
другій половині XVII. в. бачимо часто такі земляні укріплення і в
козаків високо розвинулися земляні фортифікації, незалежно від чужих
впливів, а тільки, з потреб власної оборони, у війнах із поляками та з
татарами. Козацьке військо вміло укріплювати свої замочки ще сильніше,
ніж укріплювало табор підчас наступу ворога. Польський мемуарист не
находить слів похвали, описуючи фортифікації Дмитра Гуні в Голтві 1638.
р. Замок був укріплений самим частоколом. Козаки »вал за палями
висипали, брами сильно забили й закопали, перед містом від річки до
річки кинули могутній вал, перед валом могилу замінили на сильний шанець
і укріпили 6 пушками«… Довкола побудували шанці, перекопи, засідки, —
»невсипущою своєю працею майже дорівняли нідерляндським батеріям «…
Подібні укріплення висипав був Гуня на урочищі Старці: »Неодин інжинєр
дивувався праці і добрій інвенції простого хлопа, оглядаючи сильні вали,
шанці, батерії, заслони, доли, переколи землі, діри, дубові палі й
частоколи, привалки та вали«. За Хмельниччини полкові городи були так
сильно укріплені, що полякам доводилося облягати їх безуспішно. Особливо
визначився був тоді полковник Іван Богун в кампанії 1655. р.:
погрянйчний Гумань він забезпечив був такими могутніми фортифікаціями,
що поляки порівнювали їх зі славною нідерляндською фортецею Бредою. До
земляних робіт вживали не козаків, а селян, або всякий збираний люд. Так
нпр. у похід на Молдаву 1652. р., окрім козацького війська, ходила» сила
обезброєного люду, що пішов із козаками, навіть у супроводі дітей.
»Пояснюють це тим«, оповідає сучасник, »що в цій країні доводиться
раз-у-раз то прокидати, то замикати дороги, копати рови, й сипати шанці,
і Хмельницький не міг обійтися без такої сили хлопства, бо воно,
виконуючи ці роботи, дає змогу воякам не відтягатися і не втомлятися, а
пильнувати тільки бою й бути в ньому сильнішими«. Але в XVIII. в. з
наказу російського царя козаки цілими полками ходили на примусові
земляні роботи на «нових »лініях« від степу, і ще більше — на далекі від
України роботи на Волзі, Ладозі і ин. Чи в цих роботах козацькі майстри
і інжинєри мали теж які відповідальні технічні завдання, чи могли
виявити там свій хист, ця справа досі не просліджена.

Запорозька Січ, з козацьких фортець найславніша була Січ, столиця
низового запорозького війська. Вона кілька разів зміняла своє місце.
Найдавніша Січ згадується на острові Мала Хортиця, хоч сучасники
називають її не Січчю, а просто замком. Цей замок поставив князь Дмитро
Вишневецький коло 1553. р., щоб мати опору для боротьби з татарами. Тут
він витримав дві татарські облоги, але, не маючи нізвідки допомоги,
остаточно мусів залишити це місце, і турки замок зруйнували. Мала
Хортиця (також Пущина Вирява або Канцерівський острів) це острів
невеликий, але високий, скелистий, добре годиться під укріплення. На
східній стороні його залишилися й досі сліди твердині. Вони мають у
пляні форму підкови. Це глибокі рови з валами на 4-6 метрів заввишки, з
редутами по вуглах. В найширшому місці ця фортеця має 126 м., у
найвужчім 74 м.; ввесь обвід довкола дає більше, ніж 700 м. Важко
сказати, чи це останки замку Вишневецького. Він був би розмірами значно
більший, як нпр. тодішні замки в Черкасах, Каневі, Винниці й ин. До
оборони таких укріплень не стало б тих невеликих сил, які міг мати
Вишневецький. Може це сліди якоїсь пізнішої кріпости, що повстала була
на руїнах замку князя Дмитра. В 1581. р. козаки мали головний осідок на
острові Томаківка. Тут гетьманував над ними Самійло Зборовський.
Томаківка це великий острів, тепер пустинний, але колись тут був великий
ліс, озеро багате на рибу і добра трава для коней. Чи були тоді тут які
укріплення, певно не знаємо. В південній частині Томаківки залишилися до
нині сліди фортифікацій у формі видовженого чотирикутника; з трьох
сторін ідуть рови й вали, до 7 м. заввишки, від півдня боронить приступу
високий беріг Дніпра. В обводі ця твердиня має більш 500 метрів. Але
козаки жили тоді також і по инших островах: один відділ на Таволжаному,
де була татарська переправа, другий на Малій Хортиці. В 1594. р.
осередком запорожців була вже справді »Січ« на острові Базавлуці, при
Чортомлику, одному з рукавів Дніпра (т. зв. Чортомлицьке Дніприще). Цей
остров це, мабуть, теперішня плавня між гирлом річки Чортомлика й
Базавлуком, але певно сказати не можна, — тут не залишилося ніяких
слідів укріплень. Про вигляд цеї Січі знаємо небагато. Військо жило в
наметах із хворосту, вкритих козячими шкірами від дощу; ці намети звали
кошами. Був тут якийсь магазин військового майна (скарбівниця), були
порозставлювані пушки, при острові знаходилася козацька фльотиля. Коні
взимі держали на Великій Хортиці. Січ була тут і пізніше: в 1629. р.
гетьман Левко Іванович писав свої листи »з Січі у Чортомлика«. Далі Січ
була на Микитиному Розі, де тепер місто Никополя, на правому березі
Дніпра. Мав її заснувати козак Хведір Линчай. На цю Січ 1637. р. перевіз
козацьку гармату »як клейнот і скарб військовий і з коша на Микитиному
Розі писав повстанчі заклики на волость гетьман Павлюк. Цю Січ добув у
лютому 1648. р. Богдан Хмельницький, приготовивши військо на поблизькім
острові Бучках. Із Микитинської Січі не залишилося ніяких слідів, бо
підчас весняної води 1846. р. Дніпро забрав частину берега, де мала бути
січова оселя. Коло 1652. р. кошовий Лутай заснував Січ при усті річки
Чортомлика. Пізніше вона звалася »Стара Січа«.

Ця Січ, з одного боку, виходила на поле, тобто на степ, з инших боків
була обведена річками Підпільною, Прогноєм (тепер Гнила), Чортомликом та
їх припливами. Тепер — це окремий острівець коло села Канулівки, досить
високий, зарослий деревами і травою. Залишилися ще сліди валів і ровів.
До нас дійшов опис цієї Січі з 1672. р. Довкола Січі йшов вал до 10 м.
заввишки. Від води вал був скріплений кошами, повиповнюваними землею.
Від степу на валі стояв частокіл із палів зі стрільницями. Від степу
була в’їздова «башта, понад 30 метрів в обводі, з віконцями до
стріляння. До води вело 8 фірток чи пролазів, таких вузьких, що міг
пройти тільки чоловік з водою. Укріплення мали довкола коло 1500 м., а в
промірі від Чортомлика коло 170 м. У Старій Січі кошовими бували
Брюховецький, Сірко, врешті Гордієнко, В 1709. р., з доручення царя
Петра, Січ на Чортомлику московське військо зруйнувало. З Чортомлицької
Січі частина запорожців перенеслася на турецьку територію й осіла при
усті річки Камінки до Дніпра. Тут запорожці сиділи коротко, тільки до
1711. р., коли перенеслися до Олєшок. Але згодом, коло 1730. р. вони
знову перебралися на Камінку й тут пробули до 1734. р. Останки цієї Січі
залишилися в оселі Консулівці або Розорівці, напроти села Каїр. Січ
займала простір між лівим берегом Камінки та правим козацького Річища.
Обидві річки мають тепер дуже мало води, але їх високі береги давали
природну забезпеку козацькій оселі. Плян Січі творив неправильний
чотирокутник з боками на 200, 110, 210 і 60 м. Укріплення були з дикого
каменю. Цілий простір Січі займало 40 куренів, рівної величини, 15 м.
завдовжки, вісім цілих одна друга завширшки. Між куренями у двох місцях
були вулиці, на 5-10 м. завширшки, окремого майдану не було. Недалеко
Січі було цвинтарище, де збереглася могила кошового Костя Гордієнка.

Після першого побуту над Камінкою запорожці 1711. р. переселилися до
Олешок на лівому боці Дніпра, проти теперішнього Херсону. Тут козаки
жили під турецькою владою десь до 1730. р. Ця Січ займала коло два
гектари простору, мала плян чотирикутника, обведена була ровами й
валами, з редутами і воротами на три цілих одну другу метра завширшки по
північному боці. Посередині був рівний градий майдан на 70м. завширшки.
З цієї Січі не залишилося ні сліду: в 1845. р. це місце розорано,
засаджено лозою й иншими кущами, щоб спинити піскові кучугури, що
засипували містечко. Пізніше Січ над Камінкою називали теж »Старою
Січчю«.

В 1734. р. запорожці дістали дозвіл від російського уряду вернутися на
давні місця й заснували т. зв. Нову Січ над річкою Підпільною. Вона
находилася у Красному Куті між лівим берегом Базавлука та правим берегом
вітки Підпільної. Це було недоступне місце серед лябіринту річок, озер і
плавнів. Січ ділилася на три части: внутрішній кіш, зовнішній кіш і т.
зв. ретраншемент. Внутрішній кіш звався також замок або кріпость, він
творив правильне коло, 350 м. в обводі, був обведений валом і з
північної сторони мав широкі ворота з баштою, збудованою з дикого
каменю. Посередині йшов широкий, рівний майдан, на якому відбувалися
ради. В однім куті майдану стояла церква, поруч з нею висока дзвіниця,
далі пушкарня або »цейхгавз«, військова скарбівниця, або »замок«,
»станок« кошового, й довкола майдану підковою 38 куренів для війська й
різні військові будинки. Зовнішній кіш або базар був на 350 м. завдовжки
і 120 м. завширшки; тут було до 500 козацьких домів, здебільша,
ремісників, купців і всяких промисловців. Довкола йшов вал з частоколом
і рів. У південно-східнім розі цього коша 1735. р. побудовано т. зв.
ретраншемент для московської залоги. Був це чотирикутник, на 145×85 м.,
обведений валом, а в ньому були казарми для салдатів і всякі військові
магазини. Над берегом Підпільної була Пристань для козацьких човнів.
Нову Січ зруйнувало московське військо 1775. р. На цьому місці є тепер
село Покровське; в ньому збереглися останки січових валів і ровів.

Похожие записи