Реферат на тему:
Маруся Чурай
Маруся (Марина Гордіївна) Чурай народилася у Полтавському посаді, в
родині урядника Полтавського охочекомонного (добровільний кінний) і
козацького полку Гордія Чурая 1625 року. Будинок Гордія Чурая, як
розповідають народні легенди, стояв на березі Ворскли, недалеко від того
місця, на якому 1650 року було засновано полтавський
Хрестовоздвиженський монастир, що зберігся до наших днів.
Батько Марусі, Гордій Чурай, був людиною хороброю, чесною. Він палко
любив свою батьківщину й ненавидів її ворогів. Якось, під час сварки з
одним шляхтичем, не витримавши його знущань з українського народу, він
вихопив з піхов шаблю і зарубав шляхтича. Після цього Гордію Чураю
довелось тікати з Полтави. Він подався на Січ, пристав до гетьмана
нереєстрового козацтва Павлюка (Бута) і разом з ним брав участь у
походах проти польської шляхти. Під час бою під Кумейками (1637) козаки
зазнали поразки. Гордій Чурай разом з гетьманом Павлюком та іншою
козацькою старшиною потрапив до рук польського коронного гетьмана М.
Потоцького. Полонених привезли до Варшави і там стратили в 1638 році.
Відважний урядник користувався у полтавчан великою шаною і любов’ю. Не
дивно, що, відзначаючи його трагічну загибель, народ склав про нього
пісню, яку наводить відомий український історик та фольклорист М.
Максимович у своєму збірнику українських народних пісень:
Орлику, сизий орлику, молодий Чураю!Ой забили ж тебе ляхи та в своєму
краюОй забили ж тебе ляхи із твоїм гетьманом,Із твоїм гетьманом, що
паном Степаном.
Орлику, сизий орлику! Орлів-братів маєш,Що старі та молодії, сам їх
добре знаєш.Що старі та молодії — всі в тебе вдалися,Відомстити та за
тебе усі поклялися…
У пісні тепло, з великою любов’ю говориться про хороброго козака, і це
підтверджує те, якою повагою користувався Марусин батько серед
полтавчан. Після смерті Гордія Чурая його дружина Горпина залишилася
удвох із дочкою. Пам’ятаючи про героїчну загибель її чоловіка, народ
оточив літню жінку і її дочку теплотою й увагою. Цьому в значній мірі
сприяла і обдарованість Марусі, дівчини з чарівною зовнішністю й добрим
серцем. Маруся мала чудовий голос і майстерно співала пісні, які
складала з різних приводів, і часто навіть у звичайній розмові викладала
свої думки віршами. Один із сучасників Марусі, висловлювання якого
наводить О. Шаховськой, зазначав, що «чорні очі її горіли як вогонь в
кришталевій лампаді; обличчя було біле, як віск, стан високий і прямий,
як свічка, а голос… Ах що то за голос був! Такого дзвінкого і
солодкого співу не чувано навіть від київських бурсаків» .
О. Шкляревський, який у дитинстві бував у Г. Квітки-Основ’яненка і бачив
там портрет Марусі Чурай, так описує легендарну співачку: «Маруся була
справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненькая (тобто
невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена), струнка,
як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою, білою,
вишитою сорочкою бюстиком, з крихітними ручками і ніженьками, з
привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглим личком, на
якому виступав рум’янець, з карими очима під густими бровами і довгими
віями… Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся,
заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини
довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий,
мов червоний мак, рожевими губками… Але при цьому у Марусі Чурай було
круте, трохи випукле, гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний,
енергійний, з горбиком ніс» .
Впадає в око деяка суперечність між цими двома описами зовнішності
молодої дівчини. За свідченнями сучасника вона була висока на зріст, О.
Шкляревський твердить, що вона була «мініатюрно складена». Сучасник
зазначає, що обличчя її було біле, О. Шкляревський пише, що воно було
смагляве. Але така суперечність цілком припустима. Адже О. Шаховськой
наводить твердження людини, яка особисто бачила Марусю, а О.
Шкляревський бачив лише її портрет, до того ж невідомо, чи писаний той
портрет з натури, чи він був до певної міри творчою фантазією невідомого
художника . Крім того, слід мати на увазі, що О. Шкляревський бачив цей
портрет у дитинстві, а свій нарис писав майже через тридцять років після
того. Тут могла і пам’ять зрадити письменникові. Та й незалежно від
цього, за портретом майже неможливо встановити справжній зріст людини,
дати точний опис кольору обличчя. Адже на портреті і фарби могли
зблякнути від часу, а самий добір фарб значною мірою залежав і від
освітлення, і від смаку художника.
Проте зіставлення обох описів дає змогу знайти в них спільні риси і,
отже, уявити зовнішній вигляд Марусі Чурай .
Звичайно, з такою чарівною зовнішністю, маючи від природи життєрадісну
вдачу та вміючи складати пісні, які вона гарно співала, дівчина
подобалась місцевим парубкам. Серед них помітно вирізнявся, як свідчать
перекази, реєстровий козак Полтавського полку, згодом значковий товариш
Іскра.
О. Шкляревський називає в своему нарисі цього Іскру Петром і зазначає,
що він нібито доводився рідним або двоюрідним дідом полковникові Іванові
Іскрі, страченому Мазепою.
О. Шаховськой та Г. Бораковський на підставі фольклорних матеріалів
називають Іскру Кіндратом. Та насправді, як це довів В. Л. Модзалевський
, справжнє ім’я Іскри — Іван Якович Іскра (Іскренко). Він був сином
відомого гетьмана Якова Іскри-Острянина (Остряниці) і не дідом, а
батьком полковникові Івану Іскрі. Молодий козак був палким прихильником
Богдана Хмельницького. Гетьман, у свою чергу, цінив у ньому чесність,
безмежну хоробрість і палку любов до вітчизни.
Іван Іскра був людиною трохи мовчазної й похмурої вдачі й відзначався
винятковою правдивістю та благородством. Він палко любив Марусю Чурай,
хоч ніколи не відкривав їй своїх почуттів, бо знав, що її серце належало
іншому. Цим іншим був молодий козак, син хорунжого Полтавського полку
Грицько Бобренко, якого О. Шкляревський, спираючись на відомості,
одержані ним від Г. Квітки-Основ’яненка, помилково називає в своєму
нарисі Грицьком Остапенком.Гриць Бобренко був молочним братом Марусі.
Високий на зріст, з русявими кучерями й карими очима, він вигідно
відрізнявся від Івана Іскри. Зовнішність Гриця описано в повісті О.
Шаховського і цей опис збігається з тим описом, що ми його знаходимо в
одній з пісень Марусі Чурай:
Коли б же я знала, маляра б найняла,Його біле личко та й намалювала.Карі
оченятка, котрі я любила,його русі кудрі я б позолотила.
Проте, як уже відзначалося, Гриць був людиною слабовольною,
безхарактерною. Хлопець був під великим впливом своєї матері, яка й чути
не хотіла про одруження сина з Марусею. Вольова і користолюбна жінка
єднала за дружину Грицеві племінницю полковника Мартина Пушкаря, дочку
осавула Федора Вишняка, Ганну (Галю) Вишняк.
Гриць, очевидно, не приховував від Марусі цих намірів, і, звичайно, вони
хвилювали молоду дівчину. Особливо болісно перешивала вона, коли Гриць
не приходив на обіцяне побачення. Тоді в голові дівчини народжувались
сумні думки, які вона виливала в чудові поетичні рядки:
Болить моя головонька від самого чола: Не бачила миленького ні тепер, ні
вчора, Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся, А як вийду за ворота,
од вітру валюся. Ой бачиться, що не плачу, самі сльози ллються: Од
милого нема людей, од нелюба шлються.
У цих рядках Маруся недвозначно натякала на те, що покірний матері Гриць
не засилав до неї сватів, тоді як Іван Іскра, це добре відчувала
дівчина, мріяв бачити її своєю дружиною.
В іншій думі, створеній тоді ж, вона змальовує коханого, який іде
Полтавою. Сумніви краять дівоче серце: чи любить її Гриць, чи згадує її:
Ішов милий горонькою, Мила — під горою, Зацвів милий роженькою, Мила —
калиною.—Ой ти живеш на гороньці,А я під горою;Чи ти тужиш так за мною,
Як я за тобою?
Та кохаючи Гриця, Маруся водночас добре знала вади свого обранця й
висміювала їх у жартівливих та гумористичних піснях. Ось одна з них:
Грицю, Грицю, до роботи! —В Гриця порвані чоботи…Грицю, Грицю, до
телят! —В Гриця ніженьки болять…
Було б помилкою вважати, що Маруся хотіла показати свого коханого якимсь
ледацюгою. Ці рядки лише тонко натякали, що Гриця ніщо не цікавило, крім
коханої:
— Грицю, Грицю, до Марусі!— Зараз, зараз уберуся!
Невблаганна Маруся вирішує посміятися з бідолашного хлопця, який не може
відстояти своє кохання, і. в пісні з’являються гострі й дотепні рядки:
— Грицю, Грицю, хоч жениться?— Не можу одговориться!
Це вже прямий натяк на те, що Гриць не може відмовити своїй матері в її
намаганнях одружити його з Галею Вишняк, і тому, як зле глузування,
звучать слова пісні:
— Грицю, Грицю, кого взяти?— Краще Галі не зіськати…
Пізніше Маруся ще раз підкреслить у своїй пісні безвольність Гриця,
безвольність, яка згодом приведе до трагічної розв’язки, і тоді створені
нею рядки будуть сповнені справжнього драматизму й глибокого суму:
Чом ти мене не послухав, як тобі казала:«Ходім, серце, повінчаймось, щоб
мати не знала».Ти все неньку свою слухав, мене покидаєш,Покидаєш
сиротину, Іншої шукаєш.
Суворим докором звучать заключні слова цієї чудової пісні:
Тяжкий камінь, тяжкий-важкий на серденьку буде. Покидаєш через неньку —
сам бог свідком буде!
Матір Гриця в піснях Марусі згадується дуже часто. Це допомагає глибше
вбагнути страшну драму, яка випала на долю дівчини.
Навесні 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти
польської шляхти. На чолі народу став талановитий полководець і мудрий
державний діяч Богдан Хмельницький. Піднявся на боротьбу з польськими
поневолювачами і Полтавський полк, в якому були Іван Іскра і Грицько
Бобренко. Для Марусі розлука з коханим була тяжким ударом. Очевидно,
саме тоді вона склала чудову пісню, сповнену глибокого болю й страху
перед невідомим. Ця пісня в наші дні співається в маршовому темпі і
починається словами «Засвистали козаченьки». Зовсім не так співала цю
пісню Маруся. Вона співала її повільно, виповнюючи кожний рядок глибоким
сумом і печаллю. Проникливо звучали перші початкові рядки:
Засвіт встали козаченькиВ похід з полуночі,Заплакала МарусенькаСвої ясні
очі…
Ці слова правдиво передавали тогочасну дійсність. Адже, готуючись до
походу, козаки дійсно вставали засвіт, тобто вдосвіта, і скликали їх
зовсім не свистом, який не був притаманний козацькому побуту.
Сигналом для збору у козаків були гучні удари литавр.
Коли пісня співалася у повільному темпі, вимовляти слова «засвіт
встали», в яких стоять підряд чотири приголосних, було не важко. Та коли
згодом темп пісні почастішав і вона з ліричної стала бойовою козацькою
піснею, важкі для вимови слова, через незручність артикуляції,
перетворилися на «засвистали» .Проте нас у цій пісні цікавить не тільки
її початок, але й зміст, бо тут знову є прямий натяк на взаємини між
Марусею і матір’ю Гриця. Рушаючи в похід, козак, очевидно, Гриць,
звертається до своєї матері:
— Ой бог знає, коли вернусь,У яку годину.Прийми ж мою Марусеньку,Як
рідну дитину.Прийми ж її, матусенько,Бо все в божій волі,Бо хто знає, чи
жив вернусь,Чи ляжу у полі!
В наші дні відповідь матері козакові звучить так:
Ой рада б я Марусеньку за рідну прийняти,Та чи буде ж вона, мене, сину,
поважати?
Та хіба така відповідь була природною в устах старої Бобренчихи, яка
рішуче повстала проти кохання Гриця і Марусі, яка весь час прагнула
одружити сина з Галею Вишняк? Безперечно, ні. Отже, з цього слід зробити
висновок, що наведені два рядки є нашаруванням пізніших часів і не
відбивають фактичного стану речей. Справжні рядки, складені Марусею,
такі:
— Яка ж би то, мій синочку,Година настала,Щоб чужая дитиночкаЗа рідную
стала?
Саме ці рядки відповідають вдачі і настрою Грицевої матері.
Поетичне обдарування Марусі Чурай розцвітає пишним квітом. її особисті
переживання, туга за коханим, перетворюються у нові й нові поетичні
рядки, в нові й нові пісні й думи.
Очевидно, саме на цей час припадає створення Марусею таких пісень: «В
огороді хмелинонька грядки устилає», «Шумить-гуде дібровонька» та інші.
Сумуючи за своїм коханим, не маючи від нього жодної звістки, Маруся
пішла на прощу до Києво-Печерської лаври, щоб у молитві знайти
заспокоєння. Мабуть, тут, почуваючи себе самотньою в чужому й далекому
місті, вона створила одну з кращих своїх пісень, в якій із великою силою
виявляє себе душевний біль дівчини. Це пісня «Віють вітри, віють буйні»,
яку І. Котляревський використав згодом у своїй «Наталці Полтавці».
В цій пісні, що збереглася до наших часів у майже недоторканому вигляді,
Маруся згадувала свої щасли¬ві дні, коли Гриць був із нею:
Не поможуть сльози щастю,Серцю легше буде,Хто щаслив був хоч з
часочок,—Повік не забуде.Єсть же люди, що і моїйЗавидують долі;Чи ж
щаслива ж та билинка,Що росте у полі.Що у полі, на пісочку,Без роси, на
сонці…Тяжко жити без милогоНа чужій сторонці!
Так, саме «на чужій», а не «і в своїй», як співають у наші дні. Саме з
цього рядка ми дізнаємось, що «Віють вітри…» Маруся створила на
чужині. І ще одна пісня пов’язана з перебуванням Марусі у Києві. Не
знайшовши заспокоєння в молитвах, дівчина пішла до ворожки, і та
наговорила їй нісенітниць. Нещасна дівчина одразу ж відчула, що її
обдурено, і з обуренням змалювала хитру ворожку в образі зозулі:
“— Скажи мені, зозуленько, довго ль мені страждати?” — запитує вона у
ворожки-зозулі.
” — Ні, недовго,— відповідає їй ворожка,— нудьга твоя закінчиться цей
день до вечора!”
Та Маруся знав, що це неможливо, адже козаки ще на війні, похід не
закінчився. Обман очевидний, і, сповнена гніву, Маруся закінчує свою
пісню такими словами:
Бодай же ти, зозуленько, сім літ не кувала,Що ти мені, молоденькій,
правди не сказала!
Очевидно, в цей же час було створено і коротенький вірні, у якому також
відбито глибокий душевний біль і страждання Марусі Чурай:
ивши невеличкі гарнізони на Волині й Поділлі, козацькі війська відійшли
на Придніпров’я. У кінці грудня 1648 року Богдан Хмельницький з
козацькою старшиною прибув до Киева, де був урочисто зустрінутий
народом. Було ясно, що Польща на серйозні поступки не піде, і війна
триватиме, та, скориставшись із тимчасового затишшя, козаки почали
повертатися додому. Маруся нетерпляче чекала Гриця, але він не
з’являвся. Якось вона зустріла Івана Іскру, який щиро любив її, і
спитала в нього про свого коханого. Чесний хлопець сказав їй гірку
правду: Гриць скорився своїй матері і одружився з Галею Вишняк. Маруся
спочатку не повірила цій жахливій новині. Вона вирішила, що Іван
навмисно обмовляє Гриця, щоб відвернути її від нього. Але згодом сумнів
закрався в її душу і вилився в нові пісні.
Справжній зойк душі вчувається у пісні, створеній у години розпуки:
Ой боже ж мій, боже, милий покидав, Милий покидає, іншої шукає! До іншої
ходить, з іншою говорить, Мене, молодую, до славоньки вводить.
У цій, сповненій сумом і журбою думі вперше з’являються думки про
смерть, як єдиний вихід із становища, що склалося:
Хіба вже розлучать заступ та лопата, Заступ та лопата, гробовая хата.
А в глибині душі ще жевріє маленький вогник надії на одруження з
коханим:
….Коли б мені, боже, неділі діждати, Неділі діждати, на рушничку
стати.Тоді не розлучать ні батько, ні мати, Ні батько, ні мати, ні суд,
ні громада.
Ця дума — переконливий документ про важкий душевний стан Марусі Чурай
після зради коханого. І тому таким природним докором звучить створена,
мабуть, у той-таки час дума «Стелися, стелися, зелений гороше», в якій
Маруся звертається до Гриця з гіркими, але суворими словами:
Гей, ти, молоденький, голубе сизенький,Не в правді живеш;Минуєш мою хату
і мої ворота,До іншої йдеш.
Тут, крім суворого докору, вже помітний трохи завуальований мотив
фатальної приреченості, який згодом, у наступних піснях Марусі, стане
досить виразним.
«Гей, ви не тіштесь, воріженьки, моїй пригоді»,— звертається Маруся до
громади і пояснює:
Бо моя пригода, бо моя пригода, Як літня роса:Як вітер повіє і сонце
пригріє, Спаде вона вся.
У цих словах відчувається вже якась покірність долі. Гіркий докір і
покірність неминучому зустрічаємо й в іншій думі, створеній, очевидно, у
той період:
Чи ти, милий, пилом припав, чи метелицею, Чом не ходиш ти до мене цею
вулицею?Дівчина докоряє милому за зраду і водночас робить спробу
розжалобити невірного коханого, запевняючи його, що не буде йому щастя з
іншою:
Найдеш собі дівчиноньку з карими очима: Буде тобі, моє серце, камінь за
плечима. Найдеш собі дівчиноньку з чорними бровами, Та не знайдеш собі
правди, що була між нами.Любов дівчини до Гриця була така сильна, що
вона йому бажає щастя навіть з іншою:
Буду бога я просити, щоб був ти щасливий,Чи зі мною, чи з другою — повік
мені милий…
З психологічного боку такий напрям думок Марусі здається цілком
виправданим: вона кохала Гриця глибоко й щиро і заради його особистого
щастя приносила себе в жертву. Та життя без коханого не мало для неї
ніякого сенсу.З народних оповідань ми дізнаємось, що нещасна дівчина не
знайшла в собі сили забути зрадливого коханого. У відчаї вона кинулася
із греблі у Ворсклу, щоб покінчити з життям. Та, як розповідав про цю
трагічну подію О. Шаховськой, була врятована Іваном Іскрою, який
випадково був поблизу. Він витягнув з води непритомну Марусю, приніс її
додому і потім довгий час доглядав її разом із старою Горпиною Чурай .
Ми не можемо зараз точно стверджувати, чи дійсний цей факт, чи він є
плодом творчої фантазії О. Шаховського. Та, очевидно, спроба самогубства
справді була, бо про це згадується в думі тих часів. У ній мова йде про
дівчину, яка
…плаче і ридає,долю свою проклинає:— Ой недоле, всім немила,Чом ти
мене не втопила?Краще було б утопити,Аніж з милим розлучити.
З цих рядків можна зробити висновок, що думу створено після невдалої
спроби покінчити життя самогубством, що думки про смерть не залишали
дівчину, вона лише чекала нагоди, коли зможе здійснити свій намір. Про
це свідчать останні рядки тієї ж таки думи:
Скарай, боже, мене з неба,Бо життя мені не треба.Ой піду я утоплюся Або
в камінь розіб’юся…
Як бачимо, у всіх наведених вище думах і піснях ще немає й натяку на
помсту. О. Шаховськой, на підставі народних розповідей, пише, що після
спроби втопитися Маруся довгий час хворіла, і можливо, після одужання
знову б наклала на себе руки, як про це вона співала у своїй думі. Та
незабаром сталися події, що зовсім змінили напрям думок нещасної
дівчини.
Якось восени приятелька Марусі, дочка полтавського старшини Мелася
Барабаш, влаштувала вечорниці. Важко сказати, що примусило Марусю піти
туди: чи вона хотіла трохи розвіятися, чи мала таємну надію побачити там
Гриця. Він справді прийшов на вечорниці, та ще й не сам, а з своєю
молодою дружиною. Там вони й зустрілися. Саме ця зустріч призвела до
рішучого зламу в настрої Марусі. Вона сколихнула її палку натуру.
Ревнощі, ображене жіноче самолюбство, згадки про нещасливе кохання, про
нездійснені дівочі мрії — все це разом завирувало в її душі і породило
страшний план помсти.
Маруся була сильною, вольовою натурою. Жодним натяком вона не розкрила
свого внутрішнього стану, свого наміру. Зовні вона була чарівною,
колишньою веселою Марусею і знову полонила Гриця. До нас не дійшли
подробиці цих вечорниць. Ми не знаємо, коли саме встигла Маруся
запросити Гриця до себе, чи, може, він сам напросився.
Про дальший хід подій ми дізнаємося з Марусиної пісні, в якій вона
детально розповіла про те, як здійснювала свою помсту.
Пісня починається зверненням до Гриця, ніби попередженням йому, щоб він
не ходив на вечорниці, бо це приведе до фатального кінця:
Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, Бо на вечорницях дівки-чарівниці.
Не важко догадатися, що під дівками-чарівницями Маруся мала на увазі і
свою суперницю Галю Вишняк, і саму себе. Галі Вишняк відведено у пісні
всього два рядки:
Котра дівчина чари добре знала, Вона ж того Гриця та й причарувала.Тут
уже прямий натяк на те, що Галя Вишняківна відбила у неї коханого.Ніби
відчуваючи, що більше пісень їй співати не доведеться, вона поспішала
викласти все, що було в неї на душі:
Інша дівчина чорнобривая,Та чарівниченька справедливая…
Тут Маруся протиставляє себе Галі Вишняк. Вона підкреслює свою
справедливість, бо вважає, що задумана нею кара є цілком справедливим
актом відплати за зганьблену честь. І тому з такою методичністю
розкриває вона в пісні свій план дій:
У неділю рано зіллячко копала,А у понеділок переполоскала,Як прийшов
вівторок — зілля ізварила,У середу рано Гриця отруїла.У четвер надвечір
Гриценько помер,А прийшла п’ятниця — поховали Гриця.
Тут маємо певне відхилення від історичної правди, бо за старими
церковними звичаями померлих ховали лише на третій день.
В кінці пісні Маруся намагається виправдати свій вчинок. Звертаючись до
матері, вона каже:
— Ой мати, мати, жаль ваги не має, Нехай же Гриценько двоїх не кохає!
Нехай він не буде ні тій, ні мені, Нехай дістанеться сирій землині.
І далі:
Оце тобі, Грицю, за теє заплата — З чотирьох дощок темная хата…Вражає,
в цій пісні послідовність, з якою Маруся здійснювала свою помсту. В
тексті пісні ми не знаходимо й натяку на каяття або на жаль з приводу
заподіяного.
Це дає підставу вважати, що пісню було створено до отруєння. Що це саме
так, видно з того, що коли померлого Гриця принесли до церкви, туди
прибігла сповнена відчаю Маруся. Вона кинулась до труни, цілувала
небіжчика і, обливаючись сльозами, розповіла про свій злочин. Тим часом
в пісні немає цього каяття.
Марусю посадили до острогу. Незабаром відбувся суд, який засудив дівчину
до смертної кари. Було це, очевидно, влітку 1652 року.
В день страти вдосвіта на центральний майдан Полтави почав збиратися
народ. Невдовзі під’їхав віз з засудженою, і два кати втягли на поміст
майже непритомну, закуту в кайдани Марусю. Писар почав читати вирок. У
цей час через натовп прорвався на змиленому коні вершник. Як свідчать
народні перекази, іменем гетьмана Богдана Хмельницького він припинив
читання цього вироку і вручив писареві гетьманський наказ.
Тут ми одразу ж повинні попередити: у виданих Академією наук УРСР
універсалах Богдана Хмельницького цього наказу немає. Можливо, це був не
офіційний документ, а приватне розпорядження полковникові Мартину
Пушкареві, копії якого в справах канцелярії Богдана Хмельницького не
залишилось, а можливо, оскільки справа була термінова, не було й часу
для офіційного оформлення цього документа, і тому гетьман обмежився
власноручно написаною грамотою-наказом.
Очевидно, цей наказ зберігався разом з іншими документами в цій справі в
канцелярії полтавського козацького суду, матеріали якої до Великої
Вітчизняної війни були у Полтавському обласному архіві. Але точних даних
щодо цього немає. Річ у тім, що до Великої Жовтневої соціалістичної
революції державних архівів на території Полтавщини не було. Через
відсутність належного догляду і в результаті несприятливих умов
зберігання документів у відомчих і приватних архівах багато їх псувалося
й гинуло, і немає ніякої гарантії, що серед знищених паперів не було
матеріалів козацького полтавського військового суду. А втім, до
останнього часу ніхто розшуками архівних матеріалів, що стосуються
Марусі Чурай, не займався, і оскільки фонди Полтавського обласного
архіву в період Великої Вітчизняної війни і тимчасової окупації Полтави
гітлерівськими загарбниками були значною мірою знищені, зараз немає
жодної можливості відновити втрачені матеріали. Таким чином, для
відтворення тексту гетьманського наказу доводиться користуватися лише
народними переказами, фольклорними записами.
Тут слід мати на увазі й те, що О. Шаховськой зазначає, ніби Марусю було
помилувано «з зарахуванням голови» її батька, якого стратили у Варшаві ,
а О. Шкляревський, який користувався для свого нарису іншими джерелами,
твердить, що у помилуванні велику роль відіграли пісні Марусі Чурай . З
двох варіантів наказу можна відтворити такий текст:
«Полковникові, Судді, Старшинам і всьому Полтавському полку.
Наказ
В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не
доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника
Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини
Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що
вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не
здійснювати. Марину Чурай з-під варти звільнити». О. Шаховськой та О.
Шкляревський, а також Г. Бораковський одностайно твердять, що козак,
який майже в останню хвилину врятував Марусю, був Іван Іскра. Дізнавшись
про засудження коханої дівчини, він негайно подався до Богдана
Хмельницького і, користуючись прихильністю гетьмана, врятував Марусю від
смерті.
О. Шкляревський розповідає, що йому відомі дві версії народних переказів
про останній період життя Марусі. За однією версією, Маруся після
помилування зачахла, змарніла і в тому ж таки році померла від сухот. За
другою версією, їй було тяжко залишатись у Полтаві, вона багато
мандрувала і померла в якомусь російському монастирі. О. Шаховськой
наводить конкретніше повідомлення про смерть Марусі. Він зазначає, що
дівчина після помилування недовго жила на світі і померла в каятті 1653
року .
Отже, пісня «Ой не ходи, Грицю» була, очевидно, останнім твором
талановитої поетеси, творчість якої має для української літератури
велике значення. Адже самий факт існування Марусі Чурай, якщо її вважати
навіть напівлегендарною особою, розширює рамки української ліричної
поезії, і в цьому незаперечне значення творчості талановитої полтавської
дівчини.
То як же в такому разі ми повинні дивитися на Марусю Чурай? Історична
вона особа чи образ, створений народною фантазією?
Відповідь на це запитання не може бути категоричною.
Відомо, що фольклорні матеріали певною мірою відбивають історичну
правду. Відомо також, що пісні є дзеркалом народної душі і, таким чином,
теж відображають певні історичні події, незалежно від того, торкаються
вони історії цілого народу чи життя окремої людини. Таким чином, зібрані
нашими попередниками народні перекази й пісні начебто свідчать про те,
що Маруся Чурай історична особа. Аналізуючи, співставляючи і
узагальнюючи розповіді про Марусю Чурай, створені на підставі записаних
у свій час фольклорних матеріалів, можна зробити висновок, що все
сказане тут загалом відповідає дійсності, хоч до того часу, поки не
будуть знайдені архівні матеріали або інші документи про Марусю Чурай,
ці припущення межуватимуть з легендарними розповідями. Ось чому ми
повинні вважати Марусю Чурай напівлегендарною особою, незалежно від
того, що її існування нам здається історичним фактом. Розшуки нових
матеріалів ще не закінчені. Вони повинні тривати й далі.
Поки що знайдено близько двадцяти пісень Марусі Чурай, які розповідають
про її особисті переживання. Проте творча спадщина цієї дівчини ними не
обмежується. Адже відомо, що Маруся Чурай складала пісні з приводу
найрізноманітніших життєвих подій. Мабуть, багато цих пісень до нас не
дійшло, а деякі, безперечно, й досі живуть у народі як безіменні
фольклорні твори.
Чи всі мелодії на тексти Марусі Чурай належать самій дівчині?
Категорично відповісти на це запитання теж важко. Очевидно, мелодії
деяких пісень сформувались у пізніші часи, хоча цілком імовірно, що в
основі їх лежать мелодії самої Марусі. Цілком можливо, що деякі мотиви
дійшли до нас у недоторканому вигляді. Як уже зазначалось, Маруся була
прекрасною співачкою. Свої пісні вона створювала співаючи, отже,
одночасно творилися і текст, і мелодія, які швидко поширювались у народі
і в більшості своїй, очевидно, збереглися до наших днів. Біографія
Марусі Чурай побудована в основному на народних переказах, в ній ще
багато нез’ясованих питань. Відповідь на них може бути одержана тільки
після того, коли будуть знайдені архівні документи, які проллють світло
на ті давні події. Проте й зараз, на нашу думку, українська культура має
досить підстав для того, щоб записати на своїх скрижалях ім’я
легендарної дочки українського народу, видатної поетеси, співачки і
складачки пісень Марини Гордіївни Чурай.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
