Реферат на тему:

Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду
українського

Все, що я чув про відьом, про опирів, сходиться в одно: що відьми й
опирі єсть родимі і вчені. Тим-то я і звів їх докупи, що вони ув цім
ділі сходяться, аби не говорити одно по кілька раз. Родимі опирі і
відьми з хвостом — як палець, кажуть, стирчить хвостик на самім купрі.
Як бере шмаття на себе абощо, то треба роздягтися до голого, то того
хвостика не видно — втягає в шкуру; тільки вже як купається, то не може
заховать — так і кивається по воді, як борозняк. Найлучче видно його, як
ті пливають, бо тоді він наверх води виставляється. Родимі не так
страшні, як вчені, — той не винен, що під такою планетою родився, а
вчені, то вже самі захотіли, і, кажуть, на них така планета надходить,
то не витерпить — не може витерпіти, щоб не зробити кому якогось лиха.
(Під це останнє підходить і вовкулак (оборотень), що така планета на
його надходить, то вже мусить вовком перекинутись і бігти.)

відтирали — таки не помоглося. Так і поховали, що не ожила.

HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/ffd.jpg»
Опирі, кажуть, до запродування дощу не належать, але де вони є, то так
дощ не може йти — і їх купають, щоб дощ пішов. Як купали цього року, то
знайшовся такий, що признався. Я, каже, не винен, бо я родимий — так і
вродився.

Водиться на Поділлі празник— росалі; його обходять на перший день
петрівки па степку. Це зветься жіноче— бабське — свято, і з чоловіків
там ніхто не буває, де його обходять. То на росалі жінки самі купаються,
не роздягаючись, і кого спіймають, також зо всім у воду тащать; як єсть,
так і вкинуть — одягненого, взутого, щоб дощ ішов. Опирі тільки по
смерті шкідливі — страшні, а за життя, як і всі люди — нікому нічого не
винен. По смерті опир ходить попід вікна і лоскоче в носі, де світло
горить в хаті дуже допізна. Як хто сидить сам у хаті, то затикає вікна,
щоб вогню на двір не видно було, бо опиря привабить. Як залоскоче в
носі, закрутить, то чоловік і чхне. Як нікому сказати «здоров» або хоч є
кому, да не скаже, то сам собі скаже; бо як ні, то піллється кров з носа
і вмреш. Це зветься потяв або підкосив опир. Як же скажеш чи почуєш
«здоров», то тут примха двоїться: одні кажуть, що опир прахом стане.
Мабуть, це тичеться до його тіла, що в гробі лежить — не гниє. А другі
кажуть, що йде під другу хату і там уже лоскоче в носі. Ще кажуть, що
опир кров ссе з чоловіка, та я не знаю, чи це то ж саме, що кров носом
піллється, чи що друге. Знаю тільки, що з кого опир кров виссе, той до
дня не діжде; більш всього, що його застануть уже неживим, як надосвіток
встають, і такий чоловік по смерті не жовтий, як всі люди, а білий буде.
Єсть також оповідання, що опирі, ходячи попід хати, позирають на вікна,
чи нема вогню в хаті; і як нема, то аж тоді починає ссати кров. Мабуть,
чи не набіляє це про двоякість опирів; що одні не боялися вогню — світла
— і ті в носі лоскотали, щоб чхати, а другі боялись і з сонного чоловіка
ссали кров.

У бургарів єсть також опир і зветься вампір, вапір, лепір. Кожен умерлий
стає тим лепірем, як через його, коли ще він в хаті лежить, перескочить
кішка. А ложать у їх вмерців просто на землі серед хати або наче на
столі, але все-таки серед хати, то вже й примічають, чи не перескочить
кішка. По-бургарському лепірі також і кров ссуть з чоловіка. Родимий
опир у бургар ще за життя капостить. Кажуть вони, що тіло лежить, де ліг
спати, а душа шатає попід хати. Отож і розказують, що жінка якась мала
чоловіка опиря і не знала, що він опир. Але як вночі колись, хотячи чи
не хотячи, приторкнулась до його, а він лежить, як дуб, і холодний
зовсім; а передоднем і потеплів і ожив.Стала вона примічати та й
зауважила, що він таки частенько вночі зовсім неживий і тільки
передоднем ожива. От і питає в сусіди, що б воно таке значилося? А ті й
кажуть, що він лепір і що у них різні дива витворяються. Злякалась вона,
небога, і поради попросила, а ті й прираїли; як ляже спати, кажуть, а ти
примічай й оберни його на полу головою в ноги, а ногами в голови; то
душа, як вернеться додому і захоче ввійти в тіло, то не знайде рота і
так зостанеться.

Так вона й зробила. Він заснув, а душа і вийшла з тіла та й пішла попід
вікна; а вона й обернула тіло, як баби казали, і чоловік уже більше не
вставав. (Чув від самих бургар у Києві.)

В старовину бувало в нас, як дознається громада, що вже опир ходить по
селі, зараз і йдуть до попа та до церкви, забирають корогви і так з
процесією йдуть на цвинтар (цвинтар або цминтар. Я придержуюсь тут мови
правобіцької: там вживається кладовище для турків. татар, для жидів —
окописько або окопище і для хрещених — тільки цвинтар або цминтар);
відкопують його, а він і лежить ниці. Тоді обернуть його горіниці, як
годиться, і піп щось править. Як відправа відійде, тоді заб’ють опиреві
в груди осиковий кіл і так землею привернуть. Кажуть, було кров різана
тече з тіла, як кіл забивати. Коли це не поможе, то ізнов бувало
відкопують, відрізують голову і кладуть її в ногах в домовині, щоб не
достав руками навлежачки, а як достане, то таки буде ходити і ту голову
свого носити,— як в руках і кидає нею в людей, кого на вулиці здибле.
Тоді вже треба до баби вдаватись,— як баба не поможе, то нічого не
поможе, аж сам хіба перестане.

Як трапиться, що опир кого підотне, то той уже буде йому замість коня —
опир їздить ним попід вікна до самих півнів досвітчаних, а після іде на
цвинтар, лягає в гріб і лежить аж до ночі, а там ізнов встане та й
їздить. Як нікого не підотне, то вмерлий опир на живому їздить. Ще й
тепер де-де можна бачити осиковий кіл на гробі в головах, Іноді навіть і
свіжий, тільки тепер уже не відкопують опиря, а так просто б’ють в гріб
— в землю — попи, значиться, не такі настали, щоб послухати громади, як
перше бувало. Тут можна сказати і про вмерців загалом, бо думаю огласити
скілька оповідань і про них. Як ходить вмерлець, то і йому забивали
осиковий кіл в груди, а тепер забивають в гріб в головах. А то ще
роблять осикові хрести на вікнах— прибивають довгі осикові поліна
наохрест на кожнім вікні в тій хаті, куди вмерлець ходить, а двері на
ніч намазують дьогтем та часником. Що ще роблять — виявиться з
оповідань.

Опир і вмерлець, що ходить, — не все одно: то нечиста сила, а це що
іншого, да про вмерців буде іншим часом, а тут лиш про опирів.

HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/xxc%281%29.jpg»
От одне оповідання, як я чув його (1852 року), тільки то мовою не
такою, як там балакають.

«Не при вас це діялось, що маю розказати, не при батьках ваших; ось
бачите, моя голова вже сивиною полискується, а й мені розказував сивий
дід, як я ще й погоничем не був —то, мабуть, буде вже цьому літ зо сто
абощо. Ще за Польщі, перед Коліївщиною, де тепер Джулинки, село, що
пошукати — було скілька хат і церковця божа стояла— то й парахвія була,
і піп жив, і бакаляр, а в його був піддячий Курбацький Михась. Ото ж він
і розказував, уже постарівшись, що коло Джулинок, каже, від Дяківки
(село), в лісі жив курінний — що ліса стеріг — старий-старезний чоловік
— ще першу унію запам’ятав, — і розказує було про козаків, про
гетьманщину, про Запорожжя, як по писаному, а Коліївщину, Залізняка та
різанину з Харком знав, як свою кишеню. Було приказують, що він
чужосторонній і прийшов у село вже з сивиною в бороді, а ніхто не
запам’ятав, коли саме прийшов, при кому— всі перемерли! Такий старий
був, аж жовтий волос мав, не то сивий; а як де бувало вдарить тропака,
то аж земля стогне — у старовину все кріпкі люди бували! — та такий
червоний ходив, як півень. При собі держав дівчину-сирітку, щоб було
кому хату підмести тощо та щоб не тинялась в чужих людях, а більше — ні
роду, ні плоду.

От, каже, сидимо ми з бакаляром та пригадуємо то це, то те, сміємося,
школа різні штуки приставляє, щоб як до перших півнів досидіти, а там і
спати.

Надворі вітер гуде, аж школа здвигається.

— Пане реєнтій! Відчиніть, — чути крізь вікно дівочий голос. Ми зараз
догадалися, що вже якась треба, в селі псавтиру читати абощо.

Кинувся я відчиняти—а то дівчина, дідова вихованка, а ніч місячна, хоч
голки збирай, та мороз-мороз!

— Добривечір, пане реєнтій!

— Дай, боже, здоров’я, дочко! А тебе що принесло: чи човен, чи весло? по
волі чи по неволі?

— Дідусь мій умер, пане реєнтій! То яка тут воля! — от їдьте псавтиру
читати.

— І на його зайшла черга! — озвався дяк.—А я думав: на тім світі вже
забули твого дідуся! Та, бачу, ні. Коли їхати, то їхати! Але ти хіба
санками? Бо знаєш — я піший.

— Та санками ж! — озвалась дівчина; та така йому гарна стоїть, як
вимальована! Ногами постукує, що то з холоду прийшла, хукає в руки, а
очі, як зорі, сяють; та чорні, як терен,— і лице горить!..

— Вдягайся! — каже мені бакаляр,— поїдемо. Пошкрібався я в потилицю, що
такий холод, та що ж!

Треба вдягатися; в чім зван, в тім пробуван!

Поїхали ми, і собака за нами побіг. Добрий псисько був!  Рябий,
клаповухий — було вовка подужає.

Приїздимо до того куреня, а вже місяць серед неба доходив.

— Ідіть же ви, пане реєнтій, і ти, Михасю, чи що, до куреня, будьте
ласкаві, а я ще тут маю діло.

Входимо в сіни, і собака за нами, попід ноги тиснеться; впустили ми й
його за собою до сіней. А та дівчина — тарах! Та й засунула двері на
ввесь замок. Засміялись ми з реентїєм, що не ввійшла вона і руки
погріти, та й байдуже — пішли до хати.

— Входимо,— розказував,— до хати з сіней, лежить дід на лаві, наміткою
вкритий, вусатий, як сом, і сивий-сивий!

— Бач! — каже реєптій,— ще й не пожовк! Цупкий дідора! І по смерті не
подається.— Глянув я — правда: червоний на твару, аж синявий, наче
каплун на морозі, як і живий був, тільки губи пожовкли та попід очі
трохи посиніло.

Читали ми ту псавтиру наперемінку — то я, то він— таки довго читали, а
собака походив, походив та й ліг під припічком і лежить. Так коло
опівночі я читаю, реєнтій сидячи спить під грубого на припічку та сопе.
Якби ви знали — якось сумно було, каже, на лаві вмерлець лежить,
витягнувся, в головах йому каганець блима, на припічку дяк сопе, під
припічком пес, ще й хата в лісі!.. За гуртом і баба якась ще куняла та
сопла. Тільки мій голос, каже, розлягався, наче в пустці, аж дзвенить,
аж лунає, а крізь вікно знадвору прямо в лице мені місяць заглядає —
чоло виставив— та зодалеки, немов боїться, і білий такий! Зібрав і мене
страх! Читаю — боюсь замовчати, але й читати боюся, а голосом все
підношу та в вікно поглядаю на місяць, на сніг й знов у книжку — аж
в’язи мені затерпли, що стояв як вкопаний! Як шарну листком,
перевертаючи, то аж мороз піде поза плечі, наче хто стоїть ззаду, наче
хто лапає. А тут Іісобака — гаррр! Цим мене докінчило; в грудях так
холодно стало, наче вода потекла, і в вухах лиш — фу! фу!, наче вчадів,
і мурашки по шкурі лазять. Проте я читаю-таки. Але собака ізнов
загарчав, далі ізнов і встає з-під припічка — затріщав ріщем. Оглянувся
я — йде собака до мене, а серед хати вікно відмалювалось від місяця і
моя тінь простяглася від каганця, а каганець хлипає, аж читати не можна.
Потягнувся рябко, понюхав мене, хвостом помахав і ліг очима до лави,
поклав морду на лапи і дивиться просто в лице дідові, а він то вусом
моргне, то оком кліпне. Я вже не втерпів більше — знайшов псалом
знакомий, що напам’ять затвердив, і відступаюсь від стола, читаючи.
Назад-гузь, назадгузь — аж до припічка: вставайте, кажу, пане реєнтій,
читайте вже ви: бо в мене аж голосу не стає.

— А що! вже пізно хіба? — питає він.

— А вже. Далі вже півні на досвіток запіють.— А тут іще й на опівніч не
піли.

— А на чім ти став? — запитав ізнов.

Я сказав. Потягнувся той, аж кості затріщали, протер очі кулаком й пішов
до стола, з хрипом читаючи той псалом. А я сів уже на припічку і дивлюсь
то на собаку, то на діда поглядаю, чи не видалось мені, що він вусом
моргає, а він, може, ні, і міряю оком, чи далеко до дверей.

Трохи вже мені відлягло від серця; аж нас дві душі не спить і собака
третій. Грубка собі теплесенька, в плечі гріє, і сон морить, і чую, що
їло б ся щось, і думаю: треба в печі пошпортати — чи нема чого, а тут
уже зовсім сплю. Собака ізнов загарчав, я зопалу глянув на діда,
подрухавшись, а він-таки і справді вусом моргає. Тоді вже думаю:
«Постій! піду ж я двері відімкну».

Вернувшись до хати, вже більше не сідав, а став коло комина грітись і не
зводжу очей з покійника. Той же собі, знай, чита і вухом не веде, ще й
на собаку посварюється. Не пам’ятаю вже, чи довго, чи недовго мені
стоялось коло комина, як реєнтій запитує:

— Ти, Михайло, нічого не бачиш?

— Ні,— кажу,— або що? — Не відказав він мені ні слова, начеб і не почув,
читаючи.

Дід ще ногою заворушив, руками, кліпнув очима скілька раз і схопився на
ноги, а собака йому на груди. Я в ноги, дяк за мною, а їх так і
зоставили накупі, і баба зосталась. Лишили й хату нарозтвір та й побігли
до села без духу.

На другий день такою громадою йдемо до куреня! Душ зо тридцять.
Приходимо. Двері, як ми зоставили нарозтвір, так і стоять, баби нема, а
дід стоїть коло печі, на комин сперся головою і задубів так. Собака ж,
бідний, до половини в печі і весь зад відгорів, а перед — до половини у
діда в руках; як держав його, так руки й заков’язли. Кров всю хату
сполонила, та така чорна!.. Видно, довго бурикався неборака рябко — не
давався, бо в діда всі груди і всі руки скусані, да таки заміг бідняку і
так каторжно замучив його!.. Сказано — опир нечиста сила — кого не
подужає!»

ВІДЬМА (відюга, відюха, вириця, лиходійниця, чаклунка, чародійка,
обавниця, потворниця, яритниця, карга) — один із головних персонажів
нижчої демонології. Це слово походить від відати, тобто знати все.
Вириця — стара відьма. Яритниця (від ярий — весняний) — молода відьма,
схильна до любовних забав. Така відьма, заварюючи чарівне зілля,
замовляє:

HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/nmk.jpg»
«Терлич, терлич! Мого милого приклич!» Чим сильніше кипить зілля, тим
вище і швидше він несеться: «Як дуже зілля кипить — милий над деревами
летить; а як не дуже — по половиш дерев» — і в цьому випадку може
налетіти на стовбур дерева і забитися до смерті.

Образ відьми у різних модифікаціях відомий багатьом народам. В
українсько-білоруські повір’я цей образ, на думку С.Токарева, увійшов
через посередництво католицької Польщі і тому ввібрав у себе багато
західноєвропейських уявлень. У росіян образ відьми-вродливиці не набув
такого поширення, як в українців.

Цілком земними постають з українських легенд відьми-красуні. Особливо
гарними вони стають опівночі. У народі побутують численні повір’я й
легенди про польоти відьом через комин на шабаші аж на Лису гору біля
Києва, про викрадення ними райдуги і роси, про підковування їх знахарями
або ж звичайними людьми тощо.

У легендах про відьом найпоширенішим є мотив про їхні польоти на шабаш.
Засобом переміщення тут слугують найбуденніші предмети домашнього
вжитку: кочерга, мітла, тріпачка для обробки льону. Єдиним таємничим
засобом можна вважати мазь, добуту відьмою з-під порога. Намазавшись нею
під пахвами і промовивши закляття, відьма тут же без усяких перепон
вилітає через комин. Інколи вона далі опиняється на коні й подорожує
верхи. 29 грудня відьми з усього світу злітаються на Лису гору на шабаш;
1 січня вони розпочинають з нечистими духами нічні прогулянки, а 3-го,
повертаючись з гулянок, задоюють корів; 18 січня вони зовсім гублять
розум від надмірного бенкету. За повір’ям, відьми на Благовіщення
зароджуються, а на Юріїв день (23 квітня) і в Купальську ніч (24 червня)
разом з відунами також збираються на Лису гору.

Відьом не треба плутати з чарівниками, які можуть робити й добро.
Бувають відьми родимі, які продовжують свій нечистий родовід від
народження, і навчені, яких ізмалку вчать чаклувати. Керує відьмами
старий відьмак. Це так само чоловік, який усе знає, але з лиця бридкий.
Вовче серце, пазури чорної кішки і гадюки — основні чародійні складові
для приготування різноманітних сполук при ворожінні. Вороги відьом —
знахарі та знахарки. Відьма здатна тільки на зло. Наприклад, вона може
зібрати землю зі слідами людини у торбу; потім, підвісивши ту торбу в
димарі, замовляє, щоб людина так само сохла, як і земля.

Популярним в Україні є мотив доїння відьмами чужих корів.
Найнебезпечнішою у цьому відношенні вважається ніч на Купала. Задля
своєї мети відьми перетворюються на котів, собак. Утім їм і не
обов’язково перевтілюватися: достатньо на Юрія зібрати рядном росу з тих
полів, де пасеться худоба, яку вони хочуть доїти, і віддати власним
коровам чи козам. Від цього їм прибуде чужого молока. Тому на Купала
телят не відлучали від корів, аби відьми не могли їх попсувати, під
двері клали борону, а іноді сам господар чи наймит-пастух ночували біля
худоби.

Багатьом українським легендам властивий мотив поїздки відьом на людях.
Десь у дорозі відьми, так само як і демонічні втілення хвороб, сідають
на плечі чоловікам і переслідують їх у такий спосіб до самої хати. Та як
тільки герой стає на поріг, відьма кудись зникає. На відміну від
русалок, які переважно роблять зло родичам, відьми шкодять найчастіше
сусідам чи кумам.

Жінка, яка вміє передбачати майбутнє, знає свій вплив на надприродні
сили та вміло користується замовляннями, стала негативною постаттю після
прийняття християнства в Україні. Тоді ж склалося уявлення про жінку як
джерело гріха, а тому кожну «чародійку» засуджували до страти:
спалювали, топили, закопували в землю разом з чорним півнем, котом або
гадюкою. Коли довго не було дощу і наставав голод, люди приписували це
злим чарам, а тому збиралися гуртом, ловили підозрілих баб і вели на
річку чи озеро. Далі скручували їх мотузками, прив’язували їм на шию
важкі камені та кидали нещасних у глибоку воду: невинні в чарівництві
зразу ж ішли на дно, а «справжня відьма» плавала на поверхні води разом
із каменем. Перших витягували за допомогою мотузок і відпускали на волю;
тих, що були визнані відьмами, топили силою.

Відомий фольклорист і етнограф В.Гнатюк, описуючи народні уявлення про
душу, зокрема повідомляє, що «за життя чоловіка душа тримається його
постійно. Покидає його лише у сні…» «У «непростих» людей, прим,
відьом, душа відлучається від тіла також у сні і йде на «герць». Через
це коли б тіло відьми в часі сну обернути головою туди, де воно лежало
ногами, душа, вернувшись з «герцю», не могла б втрапити до тіла, і
відьма не встала б та не пробудилася б, доки тіло не повернути до
попереднього положення».

Багатьом легендам притаманні мотиви роздягання відьом догола, звертання
до хатнього порога, перекочування через стіл і, врешті-решт, двобою на
межі. Хтозна, чи можна трактувати їх інакше, ніж символи підготовки до
переродження: повернення до первісного стану («як мати народила»),
прощання з родом, корені якого під порогом, момент самого переродження
(згадаймо символіку перекочування при перетворенні чаклуна вовкулакою) і
відвідини царства мертвих. З культом предків також пов’язаний мотив
пошуку відьмами квітки папороті.

У сиву давнину відьомство було досить поширене. В окрему жіночу спілку
чоловіків не допускали. Там дівчаток, коли ті підростали, навчали
магічних знань — як наслати хворобу, а то й смерть тим, кого вони не
злюбили. Пізніше чоловіки, щоб утримати владу, створили свої таємні
товариства, куди вступ жінкам був суворо заборонений. Виникла каста
жерців, а на долю жінок залишилися хіба що демонічні образи.

ВІЙ — найстрашніший і найсильпіший представник нечистої сили. Живе під
землею. Вій — страшний одноокий песиголовець, призначений сатаною
керувати чортами. Хреста й магічного кола не боїться, бо в нього
довжелезні потки, аж до землі. Він сліпий, але коли дідьки піднімають
йому повіки, тоді в нього відкривається єдине око. Рідко яка людина
витримує, щоб не глянути в те демонічне око, у якому сидить сам сатана.
Деякі дослідники вважають, що український Вій близький до індійського
бога вітру, війни і смерті Вайю, який є прабатьком усіх богів і
міфопоетичних героїв.

На Поділлі Вія уявляли як безжального руйнівника, який своїм поглядом
убиває людей і обертає на попіл міста і села; на щастя, його
смертоносний погляд закривають густі брови та вії, і тільки тоді, коли
потрібно знищити ворожі полчища або спалити вороже місто, піднімають
йому повіки вилами.

Чудовим описом образу Вія стала однойменна повість М.Гоголя. HYPERLINK
«http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/yhn%282%29.jpg»

gdth%/

душать. Така людина-вовк приречена на тривалі страждання, аж поки знову
не стане людиною. Впізнати вовкулаку можна по тому, що в нього задні
ноги не такі, як у вовка, а коліньми вперед, як у людини, і завжди в
нього на шиї висить мотузка, і як її розірвати, то вовкулака враз стає
людиною. Побутують також легенди, за якими людина може бути перетворена
у вовка, якщо св. Юрій кине на неї вовчу шкуру; вірменська традиція теж
стверджує, що вночі на злісних жінок можуть падати вовчі шкури.

Існує повір’я, що коли жінка на початку вагітності побачить вовка, то в
неї народиться син-вовкулака. Вовкулаками стають і «вроджені», тобто ті
діти, які з’являються на світ із лона матері не головою, як звичайно, а
ногами.

В одній з українських легенд момент перевтілення виглядає так: «Як
прийшла до його тая пора, що вже йому треба бігти, то він так стогне!
Вийшов за клуню, устромив ножа в землю, почав розбиратися, геть
розібрався, голий зостався. Потім перекинувся через той ніж да й став
вовком».

Інший спосіб перевтілення описав П.Шейн: «Перед оберненням вовка
чарівник вбиває в землю п’ять осикових кілків у якомусь усамітненому
місці, але так, щоб два кілки були ніби передні ноги, два — задні, а
п’ятий — хвіст, і скачучи вперед через усі, починаючи з заднього кілка,
стає вовком».

Вовкулаці чуже все вовче. Він спокійний, часто скавучить, їсть тільки
хліб; вовки заїдають його, тому він горнеться до людей, а ті не можуть
зрозуміти його. За уявленнями українців та білорусів, вовкулака навіть
не виє по-вовчому, а стогне і плаче, як людина.

Доки люди ходять вовками, їх мусить остерігатися й чаклун, особливо коли
мине так багато часу, що він і забуде, що пустив їх вовками. Тоді вовча
зграя може напасти на нього зненацька і розірвати. Єдиним порятунком для
людини, яку переслідує зграя вовкулаків, може стати кинутий позад себе
на дорогу пояс. Переступивши через нього, вони знову стануть людьми.

У багатьох легендах у попередній стан перевертня повертають чарівники.
Крім випадку з мотузкою, найчастіше це робиться просуванням вовкулаки
через ярмо, биттям житнім перевеслом чи трьома різками доти, доки шкура
не лусне й не злізе повністю.

Згадка про перевертництво є у «Слові о полку Ігоревім»: «Упав на
бистрого коня і скочив з нього сірим вовком»; «Великому Хорсові вовком
путь перебігав». Змальовуючи князя вовкулакою, автор не бачить у цьому
нічого осудливого, навіть описує цей вчинок з похвалою й
доброзичливістю. Подібне ставлення до перевертня присутнє і в билині про
Вольгу Волхва, герой якої, перекидаючись у хижого звіра, птаха, рибу,
годує дружину.

Вірування про реальне існування людей, які за певних обставин стають
вовками, були поширені в усіх слов’янських народів. У росіян вони відомі
під назвами «вовкодлак», «вурдалак», у білорусів — «вовкулака»,
«вовкалека». Полякам відомий wilkolak і wilkolek; чехам — wlkodlak;
сербам — влъколек, врколак і влколиjек.

Слово «вовкулака», як вважають дослідники, двочленне. Перша його частина
не потребує роз’яснення, а друга — dlak, dlaka (у чехів), кодлак (у
Галичині), chlaka, chlak (у сербів) — означає вовна, шерсть. Від слова
«кодлак» походить в українській мові й слово «кудлатий» (оброслий
волоссям, шерстю). Звідси вовкулака може в буквальному розумінні
виводитись і як «вовча шерсть». В Україні слово «кодло», яке входить
складовою частиною до російської та болгарської назв перевертня,
вживається і в значенні рід, плем’я. Тому «вовкодлак» можна
реконструювати і як «вовчий рід».

До кінця XIX ст. в українському та білоруському фольклорі активно
побутували розповіді про вовкулаків. Про поширення таких оповідок у
неврів — племені, яке в V ст. до н.е. населяло верхів’я Дніпра, згадував
ще Геродот. Посилаючись на скіфів та еллінів, які жили серед неврів і
знали їхній побут і звичаї, він писав, що тут здавна існувало вірування,
що, вдаючись до чарів, неври у певні періоди можуть на кілька днів
ставати вовками, а потім так само легко набувати людського вигляду. У
білоруських повір’ях такими днями вважалися Коляд-вечір і ніч на Купала.

ВОВЧЕ ОКО — людина із густими зрослими бровами. Спекотний блиск
сонячного ока (сонця) породжував посуху, неврожаї та хвороби;
блискотливі погляди Перуна насилали смерть і пожежі; така ж страшна сила
дана і людському оку. Звідси народилася віра у пристріт або уроки,
загальна для всіх індоєвропейських народів. «Дурне», «зле» око має вплив
на все, чого тільки торкнеться: подивиться на дерево — воно враз
засихає; гляне на свиню з поросятками — вона неодмінно їх з’їсть;
полюбується на виведених курчаток — і вони діб за двоє повиздихають і т.
ін. Недобре око спричинює хвороби, збитки і різного роду нещастя, і такі
його дії не залежать від волі людини. Недобрими очима вважаються: косі,
погляд із-під великих нахмурених брів, чорні («Бійся чорних та карих
очей») і очі, надмірно вирячені або глибоко запалі. У відунів і відьом,
які керують грозами і бурями, за народним повір’ям, недобре око.
Недобрими вважаються й заздрісні очі.

ПЕРЕВЕРТЕНЬ (оборотень) — людина, що веде подвійне існування: то як
людина, то як звір. Геродот у своїй «Історії» згадує про неврів —
сусіднє зі скіфами плем’я. Один раз на рік кожний з неврів міг ставати
вовком на деякий час, а потім знову повертався в людську подобу. Людину,
для якої перевертництво є внутрішньою потребою, іноді називали
дводушником, оскільки у неї нібито два серця: одне людське, а друге—
вовче. У легенді «Дводушник» перебування героя вовком триває лічені
хвилини. За цей час у більшості сюжетів єдине, що встигає вовк, — це
напасти на свою дружину.

Чародій, ударившись об сиру землю, политу дощем, легко стає вовком,
птахом, конем, мурахою, а за потреби може перевтілити іншу людину в
звіра чи птаха. Перевертень у легендах і казках одружується або виходить
заміж і веде подвійне життя, поки не стане зовсім людиною. Однак коли
потайки знищать його звіриний покрив (наприклад, спалять жаб’ячу шкіру,
котру носить жінка), це розриває подружжя. Здобути над перевертнем владу
можна, підгледівши і вкравши зі схованки його крила або щось інше, що є
його єством. В епосі міф про перевертня представлений у найдавніших
билинах («Волх Всеславович», «Вольга і Микула»), у «Слові о полку
Ігоревім» (риси перевертня тут властиві і Всеславу Полоцькому, і самому
Ігорю в момент втечі), а також у деяких текстах календарного і
весільного фольклору. Ось один із фрагментів таких мотивів, де Іванко
написав «листонька до дівоньки»:

А вона йому одписує і одказує:

Не присилайся, не утрачайся,

Я до тебе сама прибуду.

Я до тебе на двор — дробним дощем,

А в сіни — ясним сонцем,

В хату — панянкою,

А за стол — миленькою.

ПЕРЕЛЕСНИК (Обаясник) — найзліший повітряний дух. На відміну від інших
духів, має вогненний хвіст. Він — посланець Великого чорта, прикутого
величезними ланцюгами за руки й ноги до кам’яної стіни. Його називають
ще Чорним, бо робить він тільки зле. Коли, бува, змій-перелесник
пролітає над чиєюсь хатою, то в ній пропадає добробут, гине худоба,
всихає сад. Перелесник дурить людину й зводить її на лихе, а гарних
дівчат заманює і губить. Літає високо в піднебессі, дихаючи вогнем; над
хатою розсипається іскрами і через комин з’являється перед вибраною
подругою у вигляді молодця незрівнянної краси. Якщо очарує якусь
любовними чарами, то це на все життя: «Вміє він приморочити, злодій,
душу красної дівиці привітаннями; усолоджує, губитель, мовою лебединою
молодицю; заграває він, ненажерливий, ненаглядну в гарячих обіймах;
розтопить він, варвар, вуста червоні. Від його поцілунків горить красна
дівиця рум’яною зорею, цвіте красним сонечком. Без змія красна дівиця
сидить у журбі; без нього вона світу Божого не бачить, без нього вона
сушить-сушить себе!» Викрадаючи красуню, змій приносить її у своє
підземне царство, замикає у скелі чи теремі і тримає до тієї пори, коли
прийде за нею богатир-рятівник. За повір’ям, жінка, з якою живе
вогненний змій, стає відьмою, а самі відьми літають до своїх коханців,
перетворюючись на вогненних змій. «Коли б не терлич, був би я твій
панич», — каже перелесник дівчині, коли вона має проти нього зілля
терлич. Є прикмета: як побачиш на дорозі стрічку або поясок — ніколи не
бери, бо то може бути змій-перелесник. У «Лісовій пісні» Лесі Українки
«Перелесник — гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно
розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима».
Перелесниця — аналогічний дух жіночої статі, яку в народі називають ще
Літавиця.

МАРА — богиня зла, темної ночі, ворожнечі, смерті. Мара — донька
Чорнобога, яка сіє на землі чвари, брехню, недуги. Удень її ніхто не
бачить, а вночі вона творить свої темні справи, ходить з мертвою головою
під пахвою попід хатами й вигукує імена господарів — хто відгукнеться,
той умирає. У Мари замість очей — гнилі запалені очиці. У неї є
дочки-маренята, які народилися внаслідок злягання з лютим Змієм. Вони
також приносять людині неймовірні душевні страждання, численні хвороби і
смерть. Темні душі Мара провалює в підземне царство, де вони стають
слугами Чорнобога. Ще й досі в народі можна почути лайку: «Іди до мари!
Щоб тебе мара взяла!» або «А, нема на тебе мари!» У «Велесовій книзі»
читаємо: «Се б то Мар іде на них і Мор. Се двоє візьмуть сили їхні і
змечуть їх під мечі наші».

Дочки та сестри Мари:

Віспа — потвора у вигляді жінки з волячими пухирями замість очей. На
язиці у неї отрута: як тільки когось оближе тим язиком, та людина і
захворіє на віспу.

Вогневиця (Вогниха, Вогнея, Огневиця, Пропасниця) — потвора у вигляді
кістлявої баби з великими палаючими вогнем очицями. Приносить до людей
жар усередину, холеру та інші страшні хвороби. Говорить про себе: «Якого
чоловіка піймаю, той розгориться аки вогонь в печі».

Глуханя (Глохня, Глухея) — потворна баба без вух і рота, яка відбирає в
людей слух і мову; тисне на голову, ломить її і закладає вуха, від чого
хворий глухне.

Гостець (Ковтун) — злий дух чоловічої або жіночої статі. Поселяється у
різних місцях людського тіла: в очах, шиї, плечах, грудях, серці,
животі, кістках тощо.

Гризачка (Грижа) — хробакоподібна істота з гострими зубами, що
виглядають із-під синьої верхньої губи. Приносить людям хворобу серця. В
одному чорному заговорі («Слово грыжу налущать») до неї звертаються, як
до змії: «О еси ты лютая змея тяжелая белезнь красная грыжа…»

Жовтяниця (Жовтачка, Жовтуха, Жовтільниця) — геть суха немічна баба з
жовтими очима і лицем. Приносить до людей жовчну хворобу, жовтить
людину, «аки цвіт у полі». Для лікування жовтяниці треба було йти на
грядку за морквою із закритими очима, рвати, теж заплющивши очі та
читаючи молитву, і обов’язково освятити моркву на Спаса.

Журба (Жура, Нудьга, Нужда, Туга, Гнітея) — злі духи, які вселяються в
людину, печуть її та сушать, а то й на смерть можуть засушити. Проганяти
їх приходили у хлів, де сідалом для курей слугували 12 кілків чи жердин,
і зливали-скидали з себе «нудьгу», виливали в чашу «пагубну» воду й
вихлюпували. Гнітея любить «під ребром каменем лежати».

Завійна (Завій, Завійниця) — нечиста сила, яка на холоді може завіяти.
Приносить до людей різкий біль у грудях або животі. У народі кажуть:
«Скиглить, наче його завійна ухопила».

Зараза—страшна чорна баба, вічно зла. Кидає на людей і тварин отруйні
стріли, від яких з’являються страшні рани, виразки. її називають у
деяких місцевостях також смерть, хороба, мор або морова баба. Ця
пошестна недуга «разить», тобто нагло спадає на своїх жертв.

Зло — чорний дух, який утримує біля себе всіх цих та багато інших
маренят. Він є все те, що поборює добро. Найбільше Зло тішиться, коли
людина стає злодієм.

Перенощиками Зла є вітри всіх напрямків, всі «сімдесят сім вітрів»,
полуденних і полунічних. Зло може загрожувати звідусіль, джерелом його
можуть бути будь-який предмет, людина, будь-який «лихий погляд» тощо.

Кикимора — злий дух житла, бліда діва-потвора, невидима і дуже мстива.
Завжди сонлива, любить жити в комині чи запічку. Приходить до людей уві
сні. Знає про все на світі, відає про всі людські гріхи. Без одягу та
взуття бродить вона і влітку, і взимку. Товаришує зі злими чарівниками
та відьмами. Від цієї біди хата стає пусткою, подвір’я заростає
травою-муравою. Проганяють Кикимору 5 березня, коли прилітають із вирію
шпаки. Цього дня з самого ранку поселяється в покинутій оселі знахар,
заглядає в усі кутки, обмітає піч і читає замовляння. За іншими
повір’ями, Кикимора — дружина домовика. їй треба годити, інакше може
порозбивати посуд, заховати потрібну річ, зробити дірку в бочці з водою,
нашкодити здоров’ю господаря. Споріднені з Кикиморою шишиги. Вони
люблять збиткуватися з людини, коли та кудись поспішає або щось робить
без молитви. Сюди належить й ігош — безрукий, безногий невидимий дух,
який також любить пустувати, а тому його задобрювали шматком хліба.

Коркуша (Корчея) — коростява, конопата баба, тіло якої вкрите струпами
та виразками. Заражає людей коростою, обкидає чиряками, корчить руки й
ноги тощо.

Куга — страшна потвора з козлиними ногами. Блудить уночі від хати до
хати, зупиняється під вікнами і напускає всередину житла нечистий дух,
від якого гине вся родина. Багато людей бачили її власними очима, а
деяким доводилося носити ЇЇ на собі. За таку послугу вона змилується як
над тією людиною, так і над усіма її родичами. Той, хто носить кугу, або
зовсім не відчуває втоми, або знесилюється під її тягарем.

Мідниця (Лїдея) — зледеніла баба, у якої замість очей крижини.
Відморожує людям кінцівки, приносить простуду тощо. Людина тоді не може
зігрітися навіть упечі.

Ломота (Ломиха, Знобиха, Ломея) — потворна баба з повернутою назад
головою та з вивернутими кінцівками. Приносить людям хвороби кісток,
нарости на суглобах тощо.

Лоскотухи — злі духи, які прилітають до дитини, лоскочуть, мучать її та
забирають від неї сон. Хлопчику в таких випадках клали під голову лук зі
стрілою, а дівчинці — пряслице, примовляючи: «Лоскотуха-будиха! Ось тобі
лучок (або пряслице), грайся, а немовля не буди».

Лякливиця — страшна баба, яка приносить людям переляк, боязкість тощо. У
народі вірили, що переляк приходить від людської ненависті, а тому
знахар неодмінно мав перемогти ненависника, навіть коли б він був за
тридев’ять земель; в іншому випадку людина буде перелякана все життя.

Мана — тінь злого духа, потвора з блискучими божевільними очима. Ходить
разом з іншими сестрами, бліда і страшна. Запаморочує людині розум так,
що та робить все собі на шкоду.

Манія (Манея) — це щось високе, біле, ходить, як людина або ж як кінь.
Летить вихором, з’являється біля цвинтарів, часом робиться така
височенна, як верста. Навалюється на сонних людей і душить їх.

Марухи (нічки) — старі маленькі істоти жіночої статі, сидять біля печі,
прядуть і все шепочуться та підскакують, особливо по п’ятницях, а в
людей кидають камінцями. Жінки бояться, щоб вони не випряли весь льон, і
ховають від них кужелі.

Морока (Моровиця) — сестра Морока — злого духа підземного царства.
Виходить із самої темряви пекла морочити людину. Приносить хвороби, а то
й смерть. Це здоровенна потвора у подобі коня, але без шкури, одні
кості; як пройде по селу вночі — корови ревуть нестерпно, а собаки від
страху мовчать. Де зупиниться, там худоба гине. Часом це великий, як
віл, білий пес, а часом і жінка. В одній з легенд Моровиця з’являється
до чоловіка під виглядом рябого хорта з вогненними очима. Хорт жадібно
дивиться на свіжо спечений хліб, і чоловік розуміє — він голодний.
Розламав і кинув йому одну паляницю, потім другу. Хорт проковтнув і
вийшов. Невдовзі моровиця припинилася. «Зв’язок моровиці з голодом, —
писав О.Потебня, — тут очевидний: моровиця припиняється, коли хорт
(вовкулак, вовк, собака, Юрова собака) вгамував свій голод хлібом; під
час моровиці годував себе… людьми». «Велесова книга»: «Ані Мара, ні
Морока не сміємо славити. Ті бо диви є нашим нещастям».

Навія (Нівея) — найстарша з сестер, потворна істота, яка завжди
несамовито регоче, закотивши очі під лоба. Якщо вселиться у людину —
приносить їй смерть або божевілля.

Нежить — демонічна істота, котра уособлювала поняття хвороби і взагалі
всякої нечистої сили. Наприклад, вона може прийти до людини, яка вночі
нап’ється води не перехрестившись.

Очниця — брудна баба з гнилими очима. Не дає спати людині, приносить
хвороби очей. Зводить з розуму або зовсім осліплює людину.

Пропасниця (Трястя, Трясуха, Трясея, Трясовиця, Лихоманка, Напасниця) —
кістлява потворна істота, яка, вибравши між людьми жертву, починає м’яти
й трясти її, кидати то в жар, то в холод. Коли вже кого схопить, то до
пропаду заводить, людина тоді ніяк зігрітися не може. Очима її не можна
бачити; лише уві сні. Лихоманки бувають сухоребрі, сліпі, безрукі; коли
голодні, то смирні, ніби сирітки, стоять біля одвірків, вичікуючи, чи не
вийде хто подати їм милостиню. Тому передбачливі бабусі на зорі (а це
буває, за повір’ям, 2 січня) омивають наговірною водою одвірок, щоб
загородити вхід непроханим гостям.

п’ятниці» і тих, хто зайнятий у цей день роботою, карає хворобою.

Хвороба — потворна жінка з розплетеним волоссям, у білому, яка до кого
торкнеться, той хворіє. Ходить по річці біла, як сніг, і плескається;
іноді являється у подобі голого чоловіка. За повір’ям, хвороби живуть
між небом і землею, у помешканні із заліза, з мідними дверима, 12-ма
замками, накладеними на них Богом печатками і з ключами у диявола. Коли
Господь прогнівається на людину, то посилає ангела випустити одну із
хвороб. Ангел знімає печатку, а диявол відчиняє двері. Після того як
хвороба вселяється у людину, якій призначено захворіти, ангел повертає
її у дім хвороб та накладає на двері печатку.

Черевуха — зла потвора, що приносить людям хворобу шлунка та інших
нутрощів. HYPERLINK
«http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/swq.JPG»

МАГІЯ — віра в можливість впливу на довколишній світ через надприродне —
фетишів, духів тощо шляхом чаклунського дійства. Зі стародавніх часів
чаклунство поширювалося у вигляді чорної та білої магії. Біла магія, або
«Благотворна магія», — це «божественна» магія, позбавлена
користолюбства, прагнення наживи та влади; спрямована тільки на те, щоб
робити добро для всього світу і кожного ближнього. Використання людиною
своїх надприродних можливостей для власної вигоди перетворює ці сили у
чародійництво, або Чорну магію.

У книзі «Чорна магія» зібрані найрізноманітніші прокляття, заклинання,
замовляння, які завдають шкоди людині. Того, хто пройметься таким
ученням, називають чорномагом, і від нього слід чекати чогось лихого,
адже він продав свою душу пекельним силам. Не кожному варто читати цю
книгу, бо коли людина не сприйме «науки чар», то може збожеволіти, лихо
може торкнутися її родини. Чорномаг не зможе померти доти, доки не
передасть свою науку іншому. Є й інші види магії. Сіра магія — суміш
білої та чорної. Це мистецтво керувати волею інших людей. Червона магія
— сила, яка допомагає талановитим людям. Очищувальна магія (катартична)
зводиться до того, щоб вивести хворобу з організму людини, очистити його
від неї. Імітативна магія базується на схожості між уявленням про
причини хвороби та засобами її лікування, тобто на аналогії «подібне
лікує подібне». Контактна магія пов’язана з вірою в те, що шляхом дотику
до носія магічної сили можна здобути здоров’я, достаток тощо. Парціальна
магія заснована на магічних діях, що здійснюються не над самим хворим, а
над предметами, що йому належать (принцип «частина замінює ціле»).
Часова магія (ініціальна) — магія «першого дня». Народна свідомість
наділяє магічними властивостями явища, предмети з порядковим номером
перший, Віра в магію «першого дня» грунтується на переконанні: усе, що
відбувається на рубежі років чи у перший день свята, має вплив на весь
рік, місяць тощо. Вербальна магія (словесна) заснована на замовляннях,
вірі у зв’язок слова і дії та передбачає обов’язкове вживання певних
традиційних словесних формул.

МАГІЧНЕ КОЛО — давній спосіб уберегти себе і сім’ю від нечистої сили. Ці
кола бувають різного розміру: коли чоловік боронить себе самого, то
обводить навколо «скільки хватить». Коли обводять обійстя, поле або
село, то, звичайно, й коло значно більше. Іноді буває досить накреслити
чарівне коло паличкою на землі чи навіть провести його в думці. У цьому
випадку вся сила чарів лежить у замові; тільки завдяки тій замові коло,
проведене в думці, може оборонити чоловіка або його обійстя. «Коло
нашого двору, — говориться в одній замові, — камінна гора, осиковий кіл,
огненна вода; що лихьи йде на гору, сі уб’є, на кіл сі проб’є, у ріці
згорить. Обійде та козачка докола нашого дворочка й сьиде собі на
воротьих у червоних чоботьих з огненним мечем: шо добре — пускає, шо
лихьи — стинає». Аби нечиста сила залишалася за цією межею, обходили дім
і подвір’я з замовляннями, тримаючи в руках амулети, в їх числі була і
верба. Обходили зі свяченим (коли це буває на Великдень) чи з хлібом,
іноді з хлібом першим, який виймає господиня з печі, чи навпаки — із
хлібом-«забудькою», який господиня забуде в печі (його вважають особливо
помічним проти горобців). У деяких місцевостях обписувалися навколо себе
свяченим роговим ножем. Інколи там, де має спати чоловік, робили коло
свяченою крейдою, на цьому колі клали кілька кіс так, щоб вони лягли
навкруги ліжка: крім того, на подушку клали сокиру, серп і ніж, читаючи
при цьому молитву.

HYPERLINK «http://mamajeva-sloboda.ua/images/uploadpic/bcz.jpg»
Магічне коло (борозну) в давнину проорювали навколо села темної ночі. Це
робили дівчата з жінками. Жінки знімали з себе хустини, а дівчата
розпускали волосся, після чого волочили плуга. Потім, як борозна була
проведена, до них приєднувалися парубки і починалися вечорниці аж до
третіх півнів. Магічного кола не боїться лише Вій.

Похожие записи