Реферат на тему:

Великий піст — початок посту відразу після Масниці. Як дотримувались та
що робили впродовж семи тижнів

Великий піст — один із чотирьох головних календарних постів, усталених
Православною церквою, який триває сім тижнів перед Великоднем — Пасхою.
Розпочинається відразу після Масниці.

Церковно-християнський календар включав протягом року не лише свята, а й
суворо регламентовані постування. Слід було поститися влітку — від
Трійці до дня святого Петра, три-шість тижнів (Петрівка), два тижні
тривав Спасівський піст (Спасівка), шість осінньо-зимових тижнів
відводилися Пилипівському посту (Пилипівка), і сім тижнів тривав уже
згадуваний весняний Великий піст.

Старо- і новозаповітні тексти містять численні згадки про пости.
Біблійні герої «мучать душу свою постом», стримують ними позови плоті,
висловлюють глибоку скорботу. Існує чимало свідчень про пости у добу
Київської Русі, молодої християнської держави. У них втілено
євангельський зміст спасіння душі через помірність, утримання від
розваг, а головне — через обмеження у харчуванні: відмову в певні дні
тижня чи сезони року від їжі тваринного походження — м’яса, жирів і
молока. Всі ці обмеження пов’язані в народній свідомості із стражданнями
Ісуса Христа. У Києво-Печерському патерику зустрічаємо: «Феодосию
приимшу монастырь, нача имети въздержание велико, пощение и молитвы съ
слезами»; «Бяше таковъ постьник, яко разве хлеба и воды ничто же ядяше
до дьне смерти своея».Остаточне формування календаря постів на Русі
відбулося не одразу після прийняття християнства. Наприклад,
Києво-Печерський патерик свідчить, що ще у XII столітті Великий піст
тривав лише шість тижнів.Цікаві згадки про постування в XVII столітті
залишив Гійом Левассер де Боплан — французький інженер, який провів
певний час в Україні й записав для нащадків свої враження про життя
українців за часів Козаччини. «Вони, — оповідав про козаків французький
дослідник, — вельми шанують святкові дні й дотримуються постів, які в
них тривають вісім або дев’ять місяців на рік і полягають у відмові від
м’яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що
переконують себе, ніби порятунок їхньої душі залежить від зміни їжі». У
своїх спостереженнях де Боплан не дуже відхилявся від істини, а його
підрахунки майже точні. Адже, окрім дев’ятнадцяти (у середньому)
обов’язкових календарних пісних тижнів, українці постилися ще в середу
та п’ятницю, а особливо богомільні — ще й у понеділок протягом
м’ясоїдів.Щосуботи у Великий піст годилося поминати покійних родичів.
Коли в суботу пекли хліб, то першу хлібину, яку виймали з печі,
розламували ще гарячою, щоб вона сходила парою, і клали на рушнику на
стіл чи підвіконня. (Згідно з народними уявленнями духи предків
харчуються гарячою парою страв.) За вечерею у п’ятницю не слід було їсти
часник, щоб уночі на суботу «не заважати вечеряти душам померлих
родичів», бо запах часнику міг відлякувати їх. Із цієї ж причини не
варили по суботах фарбу з вільхової кори. Але з усіх гарячих страв
одразу ж, як виймали з печі, знімали вершечок — для «душечок».

Однак, незважаючи на набожність, українці не відзначалися релігійним
фанатизмом. Допускалися відхилення від пісного закону на користь малих
дітей, матерів-годувальниць, тяжко хворих людей. Молоко дозволялося
малим дітям аж до трьох років, а кволим — до шести-семи.На початку XX
століття український етнограф Василь Кравченко писав про Полісся: «Як
дуже слаба людина, то хто з рідних піде до батюшки й попросить слабому
дозволу їсти, слабий їсть скором, а батюшка за його одмолиться». Подібні
свідчення збереглися і про інші райони України: «Породіллі давали молоко
і яйця, що жінки на родини приносили, бо їй треба одужувати, хоч
м’ясоїд, хоч піст» (Наддніпрянщина); «Полижниця їсть по злогах все масне
і п’є яйця, кілько лиш може, бо то дуже помагає трунку, й раз-два
полижниця си видужує» (Карпати); «Дітям до трьох рочків і в піст молоко
давали, аби здорові були» (Галичина); «Як роділля бравенько їсть, дарма
хоч і в піст, то в неї молоко прибуває, покорму багато»
(Наддніпрянщина). Отже, в народі визнавали, що матерям-годувальницям
потрібне раціональне харчування, і їм, а також тяжко хворим робили
послаблення у цих заборонах.Здорові ж дорослі люди постилися протягом
усього посту без будь-яких потурань. Напередодні посту навіть випарювали
окропом і висушували варивні горщики, казани, чавуни, щоб на них, не дай
Боже, не лишилося чогось скоромного. Дехто із заможніших тримав
спеціальний посуд для пісних страв або купував новий, ще не уживаний.У
перший понеділок Великого посту не варили гарячого. Мабуть, це був чи не
єдиний день, коли в хаті не було на обід борщу. Цей день називали
«Жиляним», або «Жилавим», понеділком, бо обов’язково пекли на черені або
на сухій сковороді (без олії) прісні коржі — «жиляники», «жиловики»,
«жиловці», «жалованики», «дужики», «жильні коржі», «жильники». Їх
споживали, вірячи, що вони додають сили, від них можна стати жилавими,
дужими — звідси й назва.Пекли жиляники з житнього борошна на воді, без
солі й соди. Поверх робили надріз у вигляді хреста й витискали візерунок
головкою свяченої маківки для краси й більшої сили. Кожен член родини
мав з’їсти хоч одного коржа. Для пом’якшення смаку до жиляників подавали
добре посолену терту редьку, свіжий тертий хрін з буряком і буряковим
квасом, січену квашену капусту або огірки без олії. Вважали, що подібні
суворі обмеження першого дня Великого посту сприятимуть скорішому й
легшому перенесенню всього семитижневого випробування: «У Жилавий
понеділок треба заправляться на пуст коржами, щоб пуст не стягнувсь, не
здався довгим» (Полісся); «їж жильного коржа, то будеш бравим і жилавим,
і піст скоро минеться» (Наддніпрянщина). У Карпатах коржі пекли не в
понеділок, а у четвер, за що його й називали «Живним четвергом». У
перший понеділок Великого посту відмовлялися від сніданку, на обід
варили кулешу (кашу з кукурудзяного борошна або дуже дрібної крупи,
мамалиґу) і їли її без масла, з часником. Особливо ревно постували
першого тижня пастухи, щоб не оскоромитись, бо, за повір’ям, «то би була
шкода межи худобов, бере її вовк чи медвідь, б’є грім».Перший тиждень
Великого посту обріс усілякими заборонами, що не мали очевидного зв’язку
з ідеєю постування як вияву співчуття до страждань (страстей) Господніх.
У перший, Жилавий, понеділок не ходили в гості, а жінкам не годилося
заходити до чужих хат навіть за позичкою. Боялися, що разом із ними до
хати можуть ускочити злидні. З цієї ж причини у Жилавий понеділок не
позичали хліба й солі, не давали сірників і жару для розтопки печі, щоб
не віддати з хати добробут. На Воронежчині, де здавна селилася велика
громада українців, говорили: «Примічають під час заговин, хоч на Піст,
хоч на Масляну: як чоловік перший увійде в хату — то нічого, а як баба —
не минеться, захоруєш. Як посилать після заговин до сусід, так уже
хлопців посилають». На Полтавщині так само ставилися до Жилавого
понеділка: «Не можна в Жилявий понеділок чужим бабам входити в чужу
хату. Бувало, зайде хтось та позавидує — і переведеться! Хай дітей
посилає, як щось треба».Взагалі перший тиждень Великого посту постилися
надто суворо: не їли олії (тільки засмачували борщ), не готували кваші,
не варили вареників, не пекли пирогів і пампушок, не вживали риби. Меню
було бідним: борщ із квасолею, незасмачена каша, картопля з квасом або
хроном, редькою, капустою, огірками, хліб або прісні коржі з варивом
(квашеними овочами). Завдяки цьому сподівалися легше перенести довге
постування. Для відчуття ситості та вітамінізації страв їх щедро
приправляли перцем, часником, цибулею, багато їли у піст також редьки й
хрону. Жартували, що під час Великого посту навіть дзвони у церкві
видзвонюють: «Хрін та редька, редька й хрін!».Ще у середині XIX століття
заварювали духмяні й цілющі трави замість чаю і пили ці настоянки без
цукру, бо вважали, що солодке у піст — гріх. Вигадали навіть історію,
начебто цукор виготовляють із перепалених кісток здохлих тварин. Але вже
на зламі ХІХ-ХХ століть значно поліпшилась технологія виробництва
бурякового цукру, його стали робити більше, він подешевшав, і цей
забобон було забуто. Отож цукор почали вживати навіть у піст, хоча і в
обмеженій кількості.

T

V

V

?????????^? та й пішла поратися на обійстя. Повертається, аж горщик із
квашею стоїть на долівці, рушник скинуто, а кваша розляпана по всій хаті
— по стінах та дверях, по миснику та по печі. Довго жінка мила й
прибирала і вже ніколи цього дня не ставила квашу. В. Милорадович
записав на Полтавщині подібну історію: «Наробила жінка проти неділі
кваші, накрила на лаві скатертиною, а сама лягла спати. Коли чує: леп,
леп по стіні ополоником, аж тричі і сказало: «Є квага, та логи нема!».
Так жінка та встала, перехрестилась і заріклась довіку робити квашу
проти неділі».На другому тижні Великого посту розпочиналися молодіжні
гуляння — «вулиця». Називалися вони так тому, що парубки та дівчата
збиралися вже не в хаті — частково для роботи, а частково для розваг, а
на вулиці чи на вигоні. Влаштовували ігри, співали веснянки. Характерною
ознакою весняних «вулиць» було закопування дівчатами каші для
«приманювання» хлопців. Цей ритуал докладно описав у другій половині XIX
століття український етнограф Павло Чубинський: «Вкрали дівки ложку у
парубка, швірень од білої кобили і яйце од білої квочки, що сидить.
Зварили кашу проти неділі уночі, вкинули це яйце, тією ложкою помішали і
закопали, — де збираєтця улиця, забили там і той швірень і ту ложку, та
ще й потанцювали на тому місці. То вже де ходить, не ходить парубок, а
туди вже так як цуркою тягне. Таки мусить прийти на шворівщину. Навіть
собака де бігає, не бігає, а прибіжить туда, понюхає, сяде та так і
завиє» (Поділля).

Подібні обряди вершили на Чернігівщині, Волині та в інших регіонах
України. На Київщині дівчата ловили рака, відривали в нього ліву клешню
і варили з нею та з маком кашу. Потім закопували разом із горщиком під
перелазом, на тому місці, де вони хотіли б бачити хлопців. Над кашею
вбивали кілок, на нього чіпляли вітряну витушку — «щоб хлопці
крутились». Під час виконання ритуалу співали:Каша з маком, каша з
маком,Щe й ракова клешня,Щоб крутилися тут хлопціДалекі й тутешні.На
Чернігівщині кашу часто закопували не в горшку, а в яєчній шкаралупі,
яку обережно знімали з вареного яйця від білої або червоної (але не
чорної) курки. Кашу варили з різних круп, змішаних разом. Вважали, що
чим їх більше, тим більше (і з різних кутків села чи то з інших
населених пунктів) буде приходити на вулицю хлопців. Потім на тому місці
розкладали невеличке багаття, сідали довкола нього і співали веснянки.
Відомий літератор та етнограф Борис Грінченко записав наприкінці XIX
століття:«Закопали горшок каші,Ще й колком прибили,Щоб на нашу
улицюПарубки ходилиЩо на нашій да улиціДівки-чаровниці:Закопали горшок
кашіПосеред улиці.Не так вони закопали,Як колком правили,Щоб на нашу да
вулицю»Парубки ходили.

Подібні пісні виконувалися й на Полтавщині. Від цього обряду з’явилася
навіть приказка: «І чого ж це сюди всі збираються, наче тут каша
закопана».На Волині відомі схожі ритуали. Дівчата починають ходити на
вулицю тоді, як розтане вже сніг, стане тепло, у піст Великий. І на тому
місці, що буде вулиця, закопують швірня од воза, щоб багато хлопців
ходило, і приносять води бігучої (проточної, з річки чи струмка. — Л.
А.) в роті, щоб хлопці бігли на вулицю, і викопують невеличку ямку, і в
ту ямку кладуть гроші, щоб ходили хлопці багаті, і сиплють пшоно та мак,
щоб було хлопців, як каші з маком, усяких — менших і більших. І ту ямку
закидають так, щоб не знать було її, і собираються на вулицю кожен
вечір, як є погода надворі».В обрядах, пов’язаних з «вулицею», каша — як
страва із зернових, круп, хлібних зерен — символізує шлюбні стосунки, а
отже — продовження і примноження роду. Таке ж значення вона мала і в
родильній обрядовості (хрестильна каша пупорізної баби), у різдвяній
(кутя), у поховальній (коливо, канун).Навесні діти й молодь, незважаючи
на піст, ходили на веснянки, співали, танцювали, віддаючи данину весні,
пробудженню природи. При цьому гучних веселощів не допускалося, всі ігри
були пристойні, а харчування пісне.      На четвертому тижні Великого
посту в середу, тобто якраз посеред посту, в кожній хліборобській родині
пекли так звані «хрести». Цей тиждень і називали в народі — Середохресна
неділя, Середохресний тиждень, Хрести, Хрестопоклонний тиждень, Хрестці,
Середопістя, Середохрестя.Із пшеничного (вчиненого або й прісного)
пісного тіста робили качалочки, складали навхрест і запікали в печі на
деку. Часто між качалочками або зверху хрести посипали свяченим маком.
Винахідливіші господині ліпили два довгастенькі пиріжки з маком,
складали їх один на один навхрест, ще й зверху притрушували свяченим
маком.Хрестів пекли за кількістю членів родини, а також іще кілька, щоб
кожен з’їв свій «хрестик» на здоров’я і добробут.

На Полтавщині у хрести вкладали барвінковий листочок і скручену червону
нитку. Якщо після випікання вони залишалися цілими, неушкодженими, не
почорнілими, то вірили, що життя їх господарю судилося довге й щасливе.
Якщо ж листя й нитка ставали чорними, то це нібито віщувало нездужання
чи коротке життя. Чотири хрести закладали у засіки з посівним зерном.
Там вони лежали до початку польових робіт. Першого дня сівби хрести
брали в поле, клали у чотирьох кутках ниви по сторонах світу: на сході й
заході, на півдні й півночі. Тричі кланялися до землі та примовляли: «На
тобі, нивко! Дай мені, нивко!». Бувало, що одного хреста сівачі ховали
собі за пазуху, або в мішок, чи коробку-сіву під зерно. Увечері печиво
розламували, шматочком частували волів і коней, шматочок з’їдали самі, а
крихти закопували в землю, щоб земля родила, ховрахи не плодилися і
рослинні хвороби не розвивалися. Тут простежуються рештки старих
вірувань, пережиткові форми жертви Матері Землі.На Полтавщині для
сівачів пекли особливий хрест із копійкою всередині. Після закінчення
сівби хлібороб приходив до церкви, розламував хреста, ділився ним із
присутніми, а потім клав свою копійку в гаманець. Звичай вимагав
загадати при цьому, щоб був добрий урожай на багатство і благоденство.
Бувало й так: батько із синами їхали сіяти і брали з собою хрести.
Спочатку обходили поле за сонцем, молилися на схід, а тоді кожен
розламував своє печиво. В кого знаходили запечену копійку, того вважали
щасливим, він і розпочинав сівбу.На Поліссі хрести давали волам, бикам,
коровам і коням, коли вперше після зими виганяли їх на пашу. Хазяїн брав
кропильце із свячених васильків, свячену воду і кропив худобу перед тим,
як дати їй печеного хреста, «щоб гарно велась», «щоб відьма не
приступала до господи», «щоб воли й коні дужі були», «щоб худоба не
блукала і череди трималася».П’ятий тиждень посту називають Похвальним,
бо в суботу святкують Похвалу Пресвятої Богородиці. Це — неробочий день.
Але для жінок є виняток: вважається, що посіяна цього дня розсада буде
сильною і плодючою. Огірки, посіяні на Похвалу, родилися солодкими, а на
Вербному тижні — гіркими. Можна було також сіяти буряки — вони мали
вирости солодкими як мед.Шостий тиждень Великого посту зветься в народі
Вербним тижнем, Вербною, Шутковою, Квітною, Бечковою неділею. Він
закінчується святом Вербної неділі, Входу Господнього в Єрусалим.На
цьому тижні постилися звичайно, особливих страв не готували.Страстна
неділя (Страшна неділя) — останній тиждень Великого посту. Його ще
називають Живним тижнем (бо ріжуть свиней, готують страви на Великдень)
і Білим, або Чистим, тижнем (бо, готуючись до найвеличнішого свята,
миють, чистять, мажуть, білять, прибирають хату й обійстя).Вдосвіта на
Чистий четвер усі здорові дорослі люди очищалися в річках, щоб не
нападали хвороби шкіри. Говорили, що цього дня до схід сонця навіть крук
бере своїх дітей у дзьоба чи в лапки і несе купати в річці для здоров’я.
А хто з людей встигне скупатися раніше за вороненят, того протягом року
оминатимуть усілякі хвороби. Після холодного купання набирали цеберко
води й несли до перехрестя. Там воду виливали примовляючи: «Щоб там лихо
оставалося!», «Господи Ісусе Христе! Перехресна дорого! Дай, Боже,
здоров’я в ручки і ніжки, і в живіт трішки!». Здорові люди протягом
ранку уникали перехресть, «щоб хвороба не вчепилася», тобто не перейшла
від хворого, який її там «вилив». Тому ходили манівцями, використовуючи
численні перелази з городу на город, з двору в двір… Дехто обливався
біля колодязя, а жінки, дівчата й діти купалися вдома у шапликах, у
теплій воді з духмяними травами.Гуцули у середу або в четвер пекли
звичайні житні буханці — кукуци. Діти ходили попід вікнами і гукали
господаря:- Грійте дідa, Грійте діда!Дайте хліба, дайте хліба!Аби вам
овечки, аби вам ягнички,Аби вам телички!Малечу пригощали кукуцами.
Вірили, що після цього справді добре плодитимуться вівці й
корови…Протягом Великого посту щочетверга тривало виготовлення борони
з осикового дерева. У Чистий четвер вона мала бути готова. Тоді господар
і всі, хто вже працював у полі, заходили до повітки, де зберігали
реманент, ставили борону на землю, сідали навколо неї та снідали чим Бог
послав: хлібом і цибулею з олією, солоними огірками. Ця борона, за
уявленнями селян, повинна була відганяти від господарства відьом і всяку
нечисть.У четвер і в суботу хазяйки пекли паски, пиріжки, хліб та інше
печиво на весь Пасхальний тиждень. Поросят смажили в суботу. Тоді ж
готували голубці, печеню, варили борщ і т. ін., щоб у день Світлого
Воскресіння не займатися буденною роботою. На свято треба було лише
поставити страви в піч і розігріти. У передвеликодню п’ятницю паски й
інше печиво не пекли, як не пекли й хліб у звичайні п’ятниці. Заборону
пояснювали тим, що в день смерті Спасителя не слід палити в печі й
пекти.

Сьомий, останній тиждень Великого посту був так само завантажений
додатковими харчовими заборонами, як і перший, навіть дужче. Ще суворіше
скорочувався раціон: не вживали олії, риби, дехто з четверга не їв
гарячих страв, а у Страсну П’ятницю обмежувалися хлібом і водою.
Щоправда, цих обмежень повністю дотримувалися переважно літні люди: «А
то єсть старі люди — у четвер поїдять, та аж на Великдень розговляються,
а в суботу і в п’ятницю нічого не їдять: о гріхах своїх не їдять»;
«Останні три дні Страсного тижня так само не готують обіду,
вдовольняючись хлібом, капустою, огірками, а старі жінки, що нічого не
їли увесь піст по п ятницях, утримуються і в ці дні від їжі, бо вже
недалечко червоне яєчко», — писав на зламі ХІХ-ХХ століть український
етнограф Василь Милорадович.Од Всенощної служби на Страсну п’ятницю в
домі вже нічого не робили — гріх. Гуцули не ходили на полювання, не
забивали худобу і птицю, «бо у п’єтницю Христос уже не жили, уже кров не
ішла — то при то гріх кров проливати». Побутувало повір’я, що цього дня
не слід нічого позичати з хати й не можна нікому нічого давати, бо
хазяйство переведеться. Тому в п’ятницю навіть старці не просили
милостині.Особливого значення надавали страсній свічці — нею підкурювали
людей від пристріту (уроків), корів від хвороб і під час отелі;
запалювали її в грозу, щоб блискавка не влучила в хату. Свічкою,
принесеною з церкви після Страсної служби, закопчували хрестики на
сволоці, одвірках, віконницях, миснику, печі, на дверях хати, хліва, на
воротях тощо. Ті, хто мав пасіку, виливали воскові свічки власноруч, бо
саморобна (трудова) свічка краще діяла і була «Богові угодна». Особливу
силу мала, за повір’ям, свічка, яку святили на Страсті дванадцять років
поспіль. Нею передусім обкурювали дитячі колисочки з новонародженими
немовлятами, а потім уже все в хаті й господарстві. Це мало приносити
здоров’я, статок і успіх у будь-якій роботі.У четвер і суботу красять
(галунять) яйця — роблять крашанки, галунки. Писанки ж писали протягом
шостого й сьомого тижнів посту аж до Чистого четверга. У суботу
напередодні Великодня від яєць, які вбивали у паску, збирали шкаралупи,
складали у старий драний кошик і пускали на воду. (Так само зроблять
пізніше і з шкаралупою від свячених крашанок.) Побутувало повір’я про
рахманів — народ, який живе без календаря і не знає, коли святкують
Великдень. Шкаралупи мали приплисти до них на четвертому тижні після
Пасхи, в середу на Преполовения, і повідомити про Світле Воскресіння
Христове. Яйця начебто припливали до Рахманії вже повні. І тоді рахмани
починали святкувати Великдень як і весь християнський люд. Від цього
свято Преполовения часто називають у народі Рахманською Пасхою.

  Під час Великого посту готували багато всіляких каш і кашоподібних
страв із борошна різного збіжжя — пшеничного, гречаного, кукурудзяного,
пшоняного: лемішку, мамалиґу, затірку, малай. Робили млинці, гречані
вареники й галушки, пшеничну локшину, картопляники, деруни. Вживали
чимало страв із бобових — гороху, квасолі, бобів, сочевиці, а також з
овочів, фруктів і баштанних — свіжих гарбузів, свіжої та квашеної
капусти, сушини (сушених ягід і фруктів). Пили кваси й узвари.

Похожие записи