Реферат на тему:

Про специфіку інтегрування в загальноукраїнський контекст меншинських
народів-етносів

У сучасному змінному українському суспільстві спонтанно здійснюється
чимало різноманітних процесів — соціально-політичних, реформаційних,
економіко-інтеграційних, культурно-консолідаційних, етнорелігійних,
етнокультурних, етносоціальних, етнодержавотворчих, етнополітичних тощо.
У поліетнічній країні найсуттєвішими є соціальні процеси, що корелюються
навколо доленосного завдання етнополітичного населення усього
різноієрархізованого суспільства. Ці процеси і визначають поточну та
перспективну долю багатонародної спільноти країни. Сама ж інтеграційна
доля країни залежить від характеру і «тональності» трьох факторів:
держави; титульного народу — етносу країни; інтеграційного потенціалу
субтитульних меншинських народів-етносів (за підсумками Всеукраїнського
перепису населення у грудні 2001 р., в Україні проживає 135 народів як
етноспільностей).

Інтеграція як політична категорія — це процес зближення чи об’єднання
соціальних інституцій певних територій, держав і впорядкування та
узгодження їх діяльності в багатьох сферах. З цього визначення можна
виділити категорію «етнічна інтеграція» — складова процесу розвитку
людського суспільства, пов’язана з об’єднанням раніше різнорідних частин
[4, с. 515].

Етнічна інтеграція для України означає внутрішню консолідацію етносів,
завдяки якій відбувається становлення єдиної політичної нації,
поліпшуються взаємозв’язки і взаємодія між елементами етносу, зростає
загальний рівень політичної культури громадян України.

Причини інтеграції можуть бути різними:

1)   економічна (посилення економічно-господарських зв’язків між
регіонами, рівномірний розвиток промисловості всіх регіонів держави,
залучення до ринку праці, господарської сфери представників етнічних
меншин);

2)   мовно-культурна (надання прав кожній національній меншині вільно
використовувати свою мову, надання можливостей для розвитку своєї
культури, підтримка просвітницьких культурних рухів у своїй державі,
відродження культурних пам’яток інших неукраїнських народів-етносів);

3)  територіальна (міграція певних груп у райони, які відрізняються від
попереднього місця проживання, повернення на історичну батьківщину
раніше депортованих представників корінних народів і національних
меншин).

За своєю сутністю інтеграція національних меншин в український контекст
передбачає не злиття етносів у єдину етногрупу, а залучення їх до
економічної, соціальної, політичної сфер, до активного прийняття і
використання їхніх форм суспільного життя, які не вичерпали своїх
можливостей у суспільному процесі, встановлення різних форм
співробітництва та впровадження у свідомість національних меншин
політичної ідеї (основного фактора інтеграції) — згуртування
поліетнічного українського суспільства на основі загальнонаціональних
інтересів, ідеї поліпшення добробуту, вирішення соціальних, економічних,
культурних проблем, ідеї міжнаціональної злагоди і громадянського миру,
спільної відповідальності за своє майбутнє і майбутнє свого народу.

На нашу думку, процес інтеграції в етносоціум починається із
соціалізації людини, тобто процесу засвоєння індивідом політичних знань,
норм і цінностей суспільства, до якого він належить. Для того, щоб у
майбутньому інтеграційні процеси в суспільстві прискорилися, вже нині
треба «великим політикам» думати, вкладати інвестиції в регіони
компактного проживання національних меншин, адже швидка зміна поколінь і
занедбання або повне ігнорування етнічного фактора з боку держави та
невирішеність економічної кризи можуть призвести до посилення
сепаратистських настроїв, девальвації національних цінностей,
ксенофобії. До проблем культурного характеру можуть додатися економічні
проблеми, адже більшість національних меншин є свідомими платниками
податків, тобто разом із представниками титульної нації наповнюють
державний і місцеві бюджети, а отже, мають право на фінансування
етнокультурного розвитку в загальному порядку.

Політична соціалізація як засіб інтеграції народів-етносів в український
простір має відбуватися як приховано, так і відкрито (через вивчення у
школах і вищих закладах освіти соціально-гуманітарних дисциплін,
залучення і вивчення культур). На цей процес впливають такі чинники:
війни, політичні та економічні кризи. В умовах криз людина (громадянин)
втрачає орієнтири, цінності, а тому думками та ідеями таких людей легко
управляти, однак це порушує інтеграцію і призводить до дезінтеграції та
підвищення рівня конфліктності в суспільстві.

Саме через процес соціалізації формуються загальнолюдські цінності,
настанови, ідеї. До основних ідей, що можуть об’єднати поліетнічну
країну, належить ідея блага нації. Ця ідея повинна виходити не з
минулого (українського), а з перспектив майбутнього, консолідуватися
навколо ідей, спроможних забезпечити нормальне майбутнє.

Інтегруюча ідея має спиратися на історичне минуле, досвід і
загальноприйняті гуманістичні цінності. Лише за допомогою неї можна
сформувати спільноту з патріотичними настроями, що їх уміщує в собі
етнонаціональна еліта, яка є головним носієм політичних ідей.

ізацій, науково-культурних товариств, політичних партій. Нині, за даними
Державного комітету України у справах національностей та міграції, діє
понад 785 громадських організацій національних меншин, 32 з яких є
загальнодержавними, а решта — регіональними. Майже всі національні
меншини мають свої громадські організації та науково-культурні
товариства, які діють на території України і сприяють відродженню та
пропагуванню національних культур, вивченню різних мов (наприклад, діють
школи при посольствах, недільні школи, школи з викладанням предметів
національною мовою (азербайджанська, німецька, вірменська, єврейська),
виходять газети, журнали («Єврейські вісті», «Елліни України») і книги
мовою національних меншин, працюють театри та художні колективи,
фольклорно-етнографічні ансамблі. Найбільше громадських організацій та
національно-культурних товариств мають російська, єврейська, німецька,
польська, грецька меншини.

Для утвердження норм і цінностей міжнаціонального спілкування утворено
Всеукраїнський союз громадських організацій «Міжнаціональний форум
України». До нього увійшло понад 100 національно-культурних організацій,
також створена Асоціація національно-культурних об’єднань України, яка
займається не тільки культурно-просвітницькою діяльністю, а й
політичною: розробляє пропозиції до законів «Про національні меншини в
Україні», «Про концепцію національної політики в Україні» та інші
державні документи. Видається газета національних меншин України — «Моя
Родина» [1].

Посилення діяльності громадських організацій етносів сприяє культурному
розвитку українського народу, адже дух, здобутки кожного етносу
збагачують культуру України, закладають підвалини для тіснішого
міжетнічного спілкування, взаємодії, співпраці.

Саме лідери громадських організацій і культурних товариств своєю
патріотичною діяльністю охоплюють всі сфери життя. Етнічна, побутова,
культурна, економічна, освітянська і політична різнобарвність сприяє
політичній інтерпретації.

Велике значення в інтеграційному процесі відіграє політична культура
титульного народу і національних меншин. Інтеграція відбувається через
формування надетнічної політичної культури для нової політичної
спільноти, адже, за Гердером, культура — це продукт діяльності людей і
одночасно її стимул.

Культура національних меншин може стати надбанням усієї культури
держави, оскільки вона свідчить про рівень розвитку етнічної спільноти,
її відкритість до інших культур.

Моніторинг міжетнічної ситуації, здійснений у 2002 р. Державним
комітетом України у справах національностей та міграції, свідчить, що у
нас спостерігається безконфліктний інтегративний тип розвитку
міжнаціональної взаємодії. Україна у своєму активі має низку законів:
«Закон про національні меншини України», «Про біженців», «Про
громадянство країни», «Про правовий статус іноземців», які регулюють
діяльність і життя національних меншин. Ними держава намагається
підтримати атмосферу толерантності, усунення чинників міжнаціонального
напруження і конфліктів.

Зазначимо, що для консолідації етносів необхідно пом’якшити етнічну
специфіку регіонів як чинника виникнення регіонального сепаратизму
(наприклад, кримська ситуація). За наявності в різних регіонів
специфічних інтересів присутність у деяких з них компактних і чисельних
політичних етногруп надає етнічним політичним відносинам в Україні
виразного регіонального характеру [5].

Про розвиток єдинодержавної політичної нації професор І. М. Варзар
зазначає: «Титульний на-родетнос має об’єктивне право рекомендувати всім
народам-співвітчизникам… свою форму держави і державного правління,
модель громадянського суспільства, свою мову (як інструмент офіційного
спілкування), деякі ознаки своєї моделі культурологічного освоєння
світу, політичної поведінки, етноісторичної ментальності…» [2, с.
301].

У розвиненому громадянському суспільстві етнічні меншини не відіграють
суттєвої ролі у солідаризації суспільства, етнічні питання вирішуються
на рівні суспільних інтересів, що дає змогу етносу уникнути політичної
мобілізації і зберігатися на рівні суб’єкта історичного процесу. У
перехідних суспільствах етнос стає дійовою особою політичних відносин, а
етнічність — фактом політичної лояльності [3, с. 12].

Нині Україна ще не має чіткого плану дій щодо здійснення політики
міжнаціональних відносин, де були б повністю враховані інтереси і
потреби національних меншин, вирішення яких зменшує напруження в
міжнаціональних відносинах. Тому розв’язання чисельних проблем і
законодавче закріплення прав і свобод сприятимуть майбутньому
безконфліктному інтеграційному поступу народів-етносів в український
контекст. Як стверджує І. М. Варзар, «перед титульним народом-етносом
країни в багатонародному суспільстві стоїть титанічне завдання —
створити навколо себе рівноправну атмосферу існування» [2, с. 302].

Література

Багмет М. Міжкультурна взаємодія громадських об’єднань етноспільнот
України // Політичний менеджмент. — 2004. — № 2. — С. 68-77.

Варзар І. М. Із контекстів минулих літ: Вибране в концептуальних і
мемуарних вимірах. — Кн. 1: Держава і народ-етнос у політологічному
дискурсі. — К.: ФАДА, ЛТД, 2003.

Коч С. В. Етнічність у сучасному політичному процесі: Автореф. … канд.
політ. наук. — Одеса, 2000.

Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і
права ім. В. М. Корецького; Ред-кол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та
ін. — К.: Довіра; Ґенеза, 1996.

Степико М. Т. Українська нація: проблеми становлення // Політичний
менеджмент. — 2004. — № 1.

Похожие записи